Лізинг як форма оновлення технологічної бази виробництва

Вступ.

Розділ 1. Теоретичні аспекти формування лізингу на підприємстві

1.1. Суть лізингу та його роль у розвитку підприємництва.

1.2. Об'єкти та суб'єкти лізингу.

1.3. Строки лізингу.

1.4. Основні переваги та особливості лізингу.

Розділ 2. Особливості формування, використання та шляхів вдосконалення техніко-технологічної бази виробництва.

2.1. Аналіз техніко-технологічної бази виробництва підприємства ТОВ “Кредон”

2.2. Види та чинники формування виробничої потужності підприємства

2.3. Оновлення техніко – технологічної бази підприємства ТОВ “Кредон”

Розділ 3. Проблеми та перспективи оновлення технологічної бази підприємства

3.1. Характеристика техніко-технологічної бази виробництва ТОВ “Кредон”

3.2. Організаційно-економічне управління технічним розвитком підприємства ТОВ “Кредон”.

3.3. Лізинг як форма оновлення технічної бази виробництва.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми дослідження. Сучасний стан економіки характеризується проблемою оновлення основних виробничих фондів, їх модернізації із застосуванням новітніх технологій. Додаткові ускладнення для розвитку економіки створює дефіцит фінансових ресурсів у суб’єктів господарювання. Усі ці проблеми здатний вирішити лізинг, який виступає спеціальною формою фінансування, альтернативною традиційному банківському кредитуванню та використанню власних фінансових ресурсів. У законодавстві України та наукових дослідженнях, присвячених проблемам лізингу, і досі немає не тільки єдиного визначення поняття лізингу, а й усталеного підходу до розуміння його сутності. Це певним чином зумовлює повільне впровадження лізингу в Україні, стримує суб’єктів господарювання від застосування лізингу у сфері господарської діяльності.

Для підвищення ефективності виробництва необхідно вирішити ряд задач, таких як підвищення якості і конкурентоспроможності продукції, зниження матеріало-, трудо- та енергомісткості виробництва та інші задачі, які неможливо здійснити без оновлення основних виробничих засобів. Останні, в свою чергу, вимагають значних капіталовкладень, економічна ефективність яких оцінюється в рамках відповідних інвестиційних проектів. Зважаючи на сучасний економічний стан в Україні, що характеризується дефіцитом інвестиційних ресурсів, особливого значення набуває облік лізингових процесів і оцінка ефективності лізингу – чи не єдиного джерела фінансового забезпечення інвестиційних потреб сільськогосподарських товаровиробників.

Окремі аспекти регулювання лізингу досліджувались у роботах А.Г.Барабаш, М.М. Васильєва, В.В. Вітрянського, Н.М. Внукової, В.Д. Газмана, В.А..Горемикіна, Ю.Б. Долгушиної, О.В. Кабатової, М.В. Карпа, І.О. Решетнік, С.П. Кисіля, О.В. Ольховікова, Л.Н. Прилуцького, О.Л. Смирнова, І.В. Тазієва, Я.Б. Усенко, О.М. Чекмарьової та інших авторів. Серед зарубіжних наукових досліджень лізингу слід виділити роботи Д. Ессера, А..Вагнера, Х. Бука, К. Ларенца.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний аналіз лізингової діяльності як форми оновлення матеріально-технологічної бази підприємства в Україні, наукових досліджень лізингу та формування на основі проведеного аналізу конкретних пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства, що регулює лізингову діяльність. Відповідно до мети дослідження було визначено наступні основні завдання:

- з ясувати соціально-економічну сутність лізингу;

- виділити ознаки лізингу як виду господарської діяльності та визначити на їх основі поняття лізингової діяльності;

- визначити та дослідити поняття, форми, засоби та методи регулювання лізингової діяльності в Україні;

- дослідити форму лізингу як оновлення технологічної бази підприємства.

Об’єктом дослідженняє комплекс оновлення технологічної бази підприємства, пов’язаних з організацією та здійсненням лізингової діяльності. Предметом дослідження є регулювання організації та здійснення лізингової діяльності в Україні.

Практичне значенняодержаних результатів полягає в розробці рекомендацій та пропозицій, що спрямовані на удосконалення методики обліку та аналізу лізингових операцій в суб’єктів лізингових відносин.

Розділ 1. Теоретичні аспекти формування лізингу на підприємстві

1.1. Суть лізингу та його роль у розвитку підприємництва

На сьогодні єдиного міжнародного визнаного поняття «лізинг» (від англійського «to leaus», що означає «брати в оренду», «наймати») не існує. Це обумовлено як складним змістом, що відображає даний термін, так і відмінностями в законодавстві, системі звітності та оподаткування в різних країнах.

У практиці нашої держави регулювання лізингових відносин юридично ще не визначено. У проекті Закону України «Про лізинг» зазначається, що лізинг — це господарча операція, за якою суб'єкт підприємницької діяльності (лізингодавець) передає матеріальні цінності іншому суб'єктові підприємницької діяльності (лізингоодержувачеві) в користування за плату для підприємницької діяльності.

Лізинг також можна розглядати як операцію по розміщенню рухомого та нерухомого майна, яке спеціально закуповується лізинговою компанією, стає її власністю, але здається в оренду підприємцям.

У більшості випадків лізинг трактується як довгострокова оренда машин, устаткування, транспортних засобів і споруд виробничого призначення. Тобто мова йде про передачу господарського майна в тимчасове користування на умовах певного терміну, зворотності та платності, або, інакше, — про отримання і виробниче використання майна, що не є власністю користувача.

Європейська федерація національних асоціацій лізингових компаній дає наступне визначення:

«Лізинг — це договір про оренду заводу, промислових товарів, обладнання, нерухомості для використання їх у виробничих цілях орендатором, у той час як товари купуються орендодавцем і він зберігає за собою право власності».

Лізинг виконує декілька народногосподарських функцій. Він є:

— формою забезпечення вкладень в основні фонди, доповнюючи традиційні канали фінансування;

— прогресивним методом матеріально-технічного забезпечення виробництва;

— способом збуту машин та устаткування, а також інструментом активного маркетингу.

Нині лізингові операції розглядаються як новий вид фінансування. Цьому сприяють загальні тенденції економічного розвитку країн та інші вигоди, до яких належать:

1) зменшений обсяг ліквідних засобів у зв'язку з труднощами, що постійно створюються на грошовому ринку;

2) загострення конкуренції, що потребує оптимізації інвестицій, які дають можливість суттєво розширити ринок збуту за рахунок залучення в господарчий оборот малих і середніх фірм;

3) підтримка розвитку лізингових операцій з боку державних органів влади і фінансових ділових кіл у цілому, що стимулює зростання інвестиційної діяльності;

4) зменшення прибутку підприємств, що обмежує їхні можливості виділення необхідних коштів для відтворення розширеного виробництва;

5) загальне збереження ліквідності підприємств;

6) сприяння підвищенню швидкості обігу власного капіталу;

7) створення міцної основи для здійснення розрахунків, що надає балансові переваги та страхові вигоди[16, c. 10-12].

Отже, лізинг можна розглядати як особливий вид інвестиційної діяльності, який полягає в наданні лізингодавцем лізингоотримувачеві на певний термін і за певну плату предметів лізингу, визначених у відповідності з діючим законодавством. При цьому право власності на надані предмети лізингу залишається у лізингодавця на термін дії договору.

Лізингова діяльність, є, по суті, пільговою галуззю інвестиційної діяльності. Це відбувається тому, що держава, змінюючи розміри податків, терміни амортизації, вводячи певні пільги, стимулює надходження приватних інвестицій в ті чи інші галузі виробництва, що, в свою чергу, сприяє пожвавленню інвестиційного процесу та швидкому розвиткові цих галузей, а отже, підвищенню добробуту суспільства в цілому, стабілізації позицій національної валюти. Таким чином, для держави фінансове заохочення лізингу слугує засобом стимулювання капітальних вкладень в основні засоби, що, в свою чергу, веде до збільшення продажу нової техніки, оновлення обладнання підприємствами, а отже, до росту науково-технічного прогресу і підвищення продуктивності праці.

Лізинг має подвійну природу. З одного боку, його можна охарактеризувати як вкладення ресурсів на зворотних засадах в основний капітал. Надаючи орендаторові компоненти основного капіталу, власник у визначені терміни одержує їх назад. За свою послугу він одержує винагороду у вигляді лізингових платежів, що дозволяє забезпечити реалізацію принципу платності. Отже, за своєю суттю лізинг відповідає кредитним відносинам і зберігає суть кредитних операцій. З іншого боку, поскільки позиковець і позичальник оперують капіталом не в грошових одиницях, а в продуктивних, то за формою лізинг подібний до інвестиційного фінансування.

Основою будь-якої лізингової угоди є фінансова (кредитна) операція. Лізингодавець (власник майна) надає лізингоодержувачеві (користувачеві майна) фінансову послугу: він купує майно у власність за повну вартість і за рахунок періодичних внесків лізингоодержувача в кінцевому рахунку відшкодовує цю вартість. Тому, виходячи із фінансового боку відносин, лізинг розглядається як одна з форм кредитних надходжень машин і обладнання, як альтернатива традиційному банківському кредитові.

Таким чином, якщо розглядати лізинг як передачу майна в тимчасове користування на умовах строковості, повернення, платності та цільового характеру використання, то його можна класифікувати як товарний кредит в основні фонди. Тому в економічному значенні лізинг можна розглядати як форму кредиту, що надається лізингодавцем лізингоотримувачеві у формі майна, яке передано в користування, або формою інвестування в економіку, альтернативною банківській позиції. Власне, як джерело таких інвестицій, в останні роки лізинг отримав широке розповсюдження в світі[12, c. 51-54].

1.2. Об'єкти та суб'єкти лізингу

На ринку країн світу лізингові операції здійснює значне число фірм, різних за формою власності, за правовим статусом, характером контролю і сферою діяльності. В класичній лізинговій угоді беруть участь три суб'єкти: лізингода-вець (власник предмета лізингу), лізингоодержувач (суб'єкт, що користується предметом лізингу), постачальник (продавець, виробник об'єкта лізингу). Схематично взаємовідносини цих суб'єктів можна зобразити, як показано на мал. 1.

Лізингодавцем може бути будь-який суб'єкт підприємницької діяльності, котрий здійснює лізингову діяльність, тобто передає в користування майно за договором лізингу. Лізингодавцями можуть бути:

— банки та їхні філії, фінансові компанії, кредитні установи, в яких передбачений цей вид діяльності;

— лізингові компанії: фінансові, що спеціалізуються тільки на фінансуванні угоди (оплата майна), або універсальні, що надають не тільки фінансові, а й інші види послуг, які пов'язані з реалізацією лізингових операцій (технічне обслуговування, навчання, консультації і т.ін.). їхні переваги — оперативність, мобільність, хороше знання ринку і ситуації на місцях;

— брокерські лізингові фірми;

— будь-яка виробнича або торгівельна фірма (товариство), для якої лізингова діяльність передбачена в установчих документах і яка має достатню кількість фінансових засобів;

— страхові та пенсійні фонди.

Другим учасником лізингової угоди, як уже зазначалося, є будь-який суб'єкт підприємницької діяльності, котрий одержує у використання майно за договором лізингу, — лізингоодержувач. Це може бути юридична особа в будь-якій організаційно-правовій формі, що здійснює підприємницьку діяльність, або громадянин, котрий займається підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і зареєстрований як індивідуальний підприємець.

Постачальником (продавцем) об'єкта лізингу може бути підприємство-виробник, торгівельна організація або інші суб'єкти підприємницької діяльності, які продають майно, що передається згідно з договором лізингу[4, c. 216-217].

Суб'єктами лізингу можуть бути також підприємства з іноземними інвестиціями.

Об'єктом (предметом) лізингу може бути будь-яке май-но, що належить до основних фондів (засобів) і яке не заборонене до вільного обігу на ринку, а також нематеріальні активи. З урахуванням цього можна виділити наступні групи об'єктів (предметів) лізингу:

а) рухоме майно:

— обладнання промислового призначення (верстати, устаткування, технологічні лінії, енергетичне обладнання, складське обладнання і майно);

— транспортне обладнання: повітряні, наземні та водні транспортні засоби, обладнання для їх експлуатації (судна, літаки, вертольоти, автомобілі, в тому числі спеціальні, залізничні вагони, контейнери і т.ін.);

— будівельна техніка;

— засоби телевізійного і дистанційного зв'язку;

— оргтехніка, конторське обладнання;

— ліцензії, ноу-хау, комп'ютерні програми і т.ін.;

б) нерухоме майно:

— будівельні споруди і споруди виробничого, торгівельного або комунально-побутового призначення;

— споруди (нафтові та газові свердловини, гідротехнічні та транспортні споруди).

Таким чином, у лізинг може передаватися будь-яке май-но, що не заборонене до вільного обігу на ринку і не знищується в процесі виробничого циклу[3, c. 39].

1.3. Строки лізингу

В залежності від тривалості розрізняють лізинги: короткостроковий (до 1 року), середньостроковий (від 1 до 3 років), довгостроковий (більше З років).

Оскільки лізинг можна розглядати як особливу форму довгострокової оренди, то при встановленні строку лізингового договору лізингодавець і лізингоодержувач враховують:

— термін служби устаткування, що визначається його техніко-економічними даними. При цьому тривалість лізингового контракту не повинна перевищувати терміну можливої експлуатації обладнання з урахуванням умов експлуатації об'єкта лізингоодержувачем;

— період амортизації устаткування, який, як правило, встановлюється державними органами (при фінансовому лізингу термін договору збігається з періодом амортизації);

— динаміку інфляційних процесів: для лізингодавця невигідно укладати договір при високих темпах інфляції на тривалий строк з фіксованими орендними платежами, і навпаки, при тенденції цін до зниження лізингодавець прагне до тривалого строку лізингової угоди;

— цикл появи продуктивнішого або дешевшого аналога об'єкта угоди;

— кон'юнктуру ринку позичкового капіталу і тенденції його розвитку (оскільки лізингові компанії широко користуються банківським кредитом, то рівень процентних ставок за довгостроковими кредитами, які є основою вартості умов лізингу, здійснює безпосередній вплив на умови лізингової угоди, включаючи його термін).

Слід також пам'ятати, що терміни лізингу залежать від особливостей устаткування та його призначення, від можливості його повторної здачі в лізинг, часу морального старіння та інших об'єктивних і суб'єктивних чинників[5, c. 12].

1.4. Основні переваги та особливості лізингу

Широке розповсюдження в світовій практиці лізинг отримав завдяки перевагам, які надаються суб'єктам угоди. Розглянемо основні з них. З точки зору лізингоодержувача (орендаря) ці переваги такі:

— можливе використання нової, дорогої техніки, високих технологій без значних одноразових витрат, оскільки при лізингу виробниче обладнання передається в користування без попереднього викупу, тобто є можливість налагодити виробництво при обмежених витратах фінансових (а при міжнародному лізингу — валютних) засобів;

— лізинг припускає 100% кредитування і, як правило, не потребує негайного початку платежів; при використанні зви-чайного кредиту підприємство повинно було б частину вар-тості покупки оплатити за рахунок власних коштів;

— лізинг також дозволяє спочатку випробувати машини, а потім закупити їх, а обладнання в сезонних галузях орендувати лише на час його фактичної експлуатації;

— лізинг дозволяє підприємству запобігти витратам, пов’язаним із моральним старінням машин і устаткування, і сприяє використанню найновіших об'єктів лізингу, що підвищує конкурентоспроможність лізингоодержувача;

— лізингові платежі в повному обсязі відносяться на собівартість продукції (робіт, послуг), виробленої лізингоодержувачем, і відповідно знижують оподатковуваний прибуток;

— майно за лізинговою угодою не зараховується на баланс лізингоодержувача, що • не збільшує його активів і звільняє від сплати податку на майно; його вартість не включається в залишок кредитної заборгованості. Це поліпшує фінансові показники підприємства-орендаря і відповідно дозволяє йому залучити додаткові кредитні ресурси (у зв'язку з цим сучасний лізинг часто класифікують як «позабалансове фінансування»);

— у багатьох країнах законодавчо встановлені податкові пільги для лізингових операцій (так, прискорена амортизація дозволяє суттєво знизити оподатковуваний прибуток і термін лізингової угоди);

— порядок здійснення лізингових платежів гнучкіший, ніж за кредитними угодами (лізингоодержувач може розрахувати надходження своїх доходів і разом із лізингодавцем розробити зручну схему платежів; платежі можуть бути щомісячними, щоквартальними і т.п.; сума платежів може бути постійною або ковзкою; при її визначенні може бути врахована сезонність використання предмета лізингу; платежі можуть здійснюватися із виручки від реалізації продукції, що вироблена на отриманому в лізинг обладнанні); при використанні компенсаційного лізингу лізингоодержувач здійснює платежі в товарній формі, використовуючи продукцію, що вироблена на лізингованому обладнанні;

— лізинг доступний малим і середнім підприємствам, в той час як отримання банківських кредитів на сприятливих умовах для них проблематичне; деякі лізингові компанії не вимагають від лізингоодержувача ніяких додаткових гарантій, оскільки забезпеченням угоди є саме устаткування (при невиконанні орендарем своїх зобов'язань лізингова компанія забирає своє майно);

— лізинг на відміну від кредиту дає змогу створити надійніші умови господарювання;

— підвищується ліквідність підприємств-лізингоодержувачів, тобто покращується такий важливий для ринкової економіки показник, як здатність своєчасно сплатити майбутні борги;

— перевагою лізингу є також можливість придбання лізингоодержувачем устаткування за залишковою вартістю після завершення лізингової угоди;

— при укладанні лізингової угоди орендар може розраховувати на отримання від лізингодавця додаткових інформаційних, консультативних і юридичних послуг;

— Міжнародний валютний фонд не враховує суму лізингових угод у підрахунку національної заборгованості, тобто є можливість перевищити фактичні ліміти кредитної заборгованості, встановлені Фондом для окремих країн (при застосуванні імпортного лізингу)[10, c. 150-154].

В умовах ринкових відносин лізинг дає можливість вижити малим, середнім і великим підприємствам. Підприємству-виробнику лізинг вигідний тим, що за його допомогою підтримується тісний зв'язок між виробниками і споживачами техніки. Вся інформація про недоліки використовуваного устаткування надходить до підприємства-виробника, яке усуває їх, підвищуючи конкурентоспроможність своєї продукції та розширюючи можливості її збуту. Збуваючи продукцію за лізингом, виробник вирішує проблему отримання плати за неї, що зміцнює його фінансове становище.

Лізингові фірми від проведення лізингових операцій отримують досить високий прибуток. Крім того, якщо лізингодавцем виступає банк, то він також має свої вигоди:

— розширюється коло банківських операцій, росте число

клієнтів і відповідно збільшуються отримувані доходи;

— знижується ризик втрат від неплатоспроможності клієнтів. При здійсненні лізингових операцій банк (або його дочірня лізингова компанія) залишається власником майна, що передано в оренду, і, якщо порушуються умови угоди, може вимагати повернення майна. Дана обставина забезпечує можливість проведення лізингових операцій з клієнтами, у яких нестійке фінансове становище (малі підприємства, фермерські господарства, кооперативи, особи, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю і т.ін.);

— банк має право нараховувати на майно, що передається в оренду, амортизаційні відрахування, які не підлягають оподаткуванню і можуть бути джерелом засобів для придбання нового майна;

— банк отримує доходи у вигляді комісійних за лізингом.

Величина лізингових платежів може бути вища, ніж процентна ставка за кредитами. Але в умовах економічної кризи, коли практично відсутнє середнє та довгострокове кредитування, лізинг може бути успішно використаний для вирішення питань капіталовкладень. Дане положення виправдовується також наданням клієнтові, крім позики, машин і устаткування, а також іншого майна, що особливо актуально в умовах існуючого в Україні великого морального і фізичного зносу практично всіх основних фондів.

Як бачимо, лізингові операції мають великі переваги. Традиційне уявлення про лізинг як примітивну довгострокову оренду майна безнадійно застаріло. В той же час слід відмітити ряд недоліків, що притаманні лізингу:

— кількість учасників лізингової угоди більша, ніж при купівлі майна за рахунок позики, тому операції відрізняються досить складною організацією;

— на підготовку фінансової лізингової угоди може знадо-битися більше часу, ніж на підготовку контракту на купівлю; вищі можуть бути і адміністративні витрати, тому вважається, що ціна лізингу може бути нижчою або дорівнювати ціні позики тільки за наявності певних податкових пільг.

Законодавством США, наприклад, передбачається, що для отримання податкових пільг необхідно довести відповідність угоди до ряду ознак, які б свідчили про її належність до дійсної угоди. Податковим законодавством Німеччини, Франції та Італії не передбачаються додаткові пільги для лізингодавців чи лізингоодержувачів. У 1986—1987 p.p. в Англії та СІЛА почали діяти нові податкові законодавства, які фактично відмінили багато податкових пільг, пов'язаних з лізингом.

На лізингодавця лягає ризик морального старіння майна і отримання лізингових платежів, а вартість лізингу є вищою, ніж позики, оскільки ризики зносу устаткування лягають на лізингодавця; відповідно останній закладає це у вартість лізингу. Якщо науково-технічний прогрес робить об'єкт лізингу застарілим, при фінансовому лізингу орендні платежі не припиняються до закінчення угоди.

Таким чином, розглянуті переваги і недоліки лізингових операцій дають можливість зробити висновки, що позитивних моментів, притаманних лізингові, набагато більше, і при державній підтримці, хоча б на період становлення, лізинговий бізнес стане ще більш привабливим[3, c. 39].

На наш погляд, в умовах економічної кризи в Україні, коли практично зупинилося фінансування капіталовкладень в оновлення основних засобів у зв'язку з недостатністю прибутку підприємств і значним зменшенням виробництва, цей метод фінансування інвестицій є найбільш доцільним і може сприяти збереженню ліквідності більшості підприємств України.

Розділ 2. Особливості формування, використання та шляхів вдосконалення техніко-технологічної бази виробництва

2.1. Аналіз техніко-технологічної бази виробництва підприємства ТОВ “Кредон”

Товариство з обмеженою відповідальністю “КРЕДОН” створено згідно угоди між громадянами України у відповідності з рішенням виконкому № 601 від 07.06.1995 р.

1. Мета та предмет діяльності

Товариство створено для здійснення підприємницької діяльності учасників з метою отримання прибутку від господарської діяльності, направленої для задоволення потреб народного господарства і населення в товарах і послугах.

Основними напрямками діяльності товариства є:

- виробничо-впровадженна діяльність;

- торгово-закупочна діяльність;

- зовнішньоекономічна діяльність.

При здійсненні статутної діяльності Товариство виконує торгово-закупочну діяльність.

2. Господарська діяльність товариства.

Товариство самостійно здійснює свою господарську діяльність на принципах повного господарського розрахунку, відповідає за результати своєї господарської діяльності, за винятком не взятих на себе обов’язків перед партнерами по укладеним договорам, перед державним бюджетом та банками, згідно діючого законодавства.

Самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи розвитку, виходячи з попиту на виробничу продукцію, роботи, послуги і необхідності забезпечення виробничого і соціального розвитку Товариства, підвищення особистих доходів його робітників.

Основи плані складають договори, укладені з споживачами (покупцями) продукції, робіт, послуг, та постачальниками матеріально-технічних ресурсів.

Товариство створене для здійснення статутних задач:

- користується банківським кредитом на комерційній основі;

- враховує в своїй діяльності зацікавленість споживача в його потребах до якості продукції.

Товариство реалізує свою продукцію на договірній основі, а у випадках передбачених законодавством, по державним цінам.

Розрахунки здійснює в безрозрахунковому порядку.

Оперативний звіт виконується в установленому порядку, згідно законодавству України.

Розрахунки з бюджетом та бюджетними організаціями проводяться робітниками бухгалтерії, у відповідності з законодавчими документами.

Фінансові результати діяльності ТОВ “Кредон” характеризуються системою взаємопов’язаних абсолютних показників. До них відносяться:

- Виручка від реалізації продукції (робіт, послуг);

- Затрати на виробництво;

- Комерційні витрати;

- Прибуток (результат) від реалізації продукції (робіт, послуг);

- Інші позареалізаційні доходи;

- Чистий прибуток (прибуток, який залишається в розпорядженні товариства);

- Рентабельність.

Звіт про фінансові результати є найважливішою формою вираження ділової активності товариства. Це величина поточного фінансового результату – прибутки, що отримуються від реалізації продукції та фінансової діяльності товариства.

Використання прибутку в товаристві здійснюється на різні цілі по призначенню і знаходяться під контролем Ради засновників ТОВ “Кредон”.

Звіт про фінансові результати і їх використання (ф.2) складається з п’яти розділів: 1. Фінансові результати. 2. Використання прибутку. 3. Затрати на виробництво (витрати обігу). 4. Розшифровка окремих прибутків і збитків. 5. Платежі до бюджету.

Розглянемо зміст першого розділу “Фінансові результати звіту”.

По статті “Виручка (валовий прибуток) від реалізації продукції (робіт, послуг)” показують виручку від реалізації готової продукції (робіт, послуг), валовий прибуток від реалізації товарів, що обчислюються як різниця між продажною і купованою вартістю реалізованих товарів і інші прибутки, що враховуються на рахунку Реалізації продукції (робіт, послуг) по моменту їх відвантаження і пред’явлення покупцям (замовникам) розрахункових документів.

Якщо договором постачання зумовлений відмінний від загального порядку момент переходу права володіння, користування і розпорядження відвантаженою продукцією (товарами) і ризику її випадкової загибелі від організації до покупця (замовника), то виручка від реалізації такої продукції (робіт, послуг) товарів складається з сум, що поступили в оплату відвантаженої продукції (виконаних робіт і наданих послуг) на розрахунковий, валютний і інші рахунки організації, в банках або безпосередньо в її касу, а також сум, вказаних при заліку взаємних вимог.

По статті “Податок на додану вартість” відображаються дані по ПДВ.

По статті “Затрати на виробництво реалізованої продукції “ показуються підприємством затрати, що доводяться на реалізовані відпущені товари (роботи, послуги).

По статті “Комерційні витрати” показуються витрати обігу підприємства.

При заповненні рядків, в яких показуються дані по розрахунку з бюджетом по податку на додану вартість, керуються інструкцією Державної податкової служби України “Про порядок обчислення і сплати податку на додану вартість” та законом України “Про податок на додану вартість”.

По статті “Результат від реалізації” відображається фінансовий результат від реалізації продукції, товарів, послуг, отримання якого є метою створення даної організації.

Вказаний фінансовий результат визначається як різниця між сумою виручки (валового прибутку) від реалізації і сумою витрат виробництва, податку на додану вартість, акцизів та комерційних витрат.

По статті “Прибутки і витрати від позареалізаційних операцій” показуються проценти, нараховані по сумах коштів, що обліковуються на рахунках організацій в банках.

Показники статті “Разом прибутків і збитків” визначаються окремо по прибутках і збитках.

По статті “Балансовий прибуток або збиток” показується остаточне сальдо прибутку і збитку, отриманого організацією за звітний період і визначена, як різниця даних в графах 3 і 4.

У розділі 2 “Використання прибутку” приводиться розшифровка сум у основних напрямах використання прибутку:

- платежі до бюджету:

- використання по іншій цілі.

У розділі 3 “Затрати на виробництво (витрати обігу)” приводиться розшифровка затрат.

У розділі 5 “Платежі до бюджету” приводиться розшифровка сум по основних платежах до бюджету:

- ПДВ з реалізації;

- Податок на прибуток;

- Комунальний податок;

- Фонд Чорнобиля.

Організація самостійно перераховую до бюджету відображені суми у вигляді податків, зборів, штрафів і інших платежів.

На даному підприємстві внаслідок фінансово-господарської діяльності за 2007 рік виручка від реалізації продукції становила 18928,8 тис. грн.; податок на додану вартість – 3154,8 тис. грн.; комерційні витрати - 104,5 тис. грн.; результат від реалізації – 115,5 тис. грн.; позареалізаційні прибутки – 0,9 тис. грн. Внаслідок чого балансовий прибуток становить 116,4 тис. грн.

Для складання бухгалтерського звіту за 2007 рік складені журнали, ордера, відомості. Заключною формою обліку і обробки даних є оборотний баланс.

Потрібно мати на увазі, що організація самостійно визначає напрями використання прибутку, що залишається в її розпорядженні, якщо інше не встановлене засновницькими документами і прийнято обліковою політикою.

Техніко-технологічна база підприємства — системна сукупність найактивніших елементів виробництва, яка визначає технологічний спосіб одержання продукції (виконання робіт, надання послуг), що здійснюється за допомогою машинної техніки (устаткування, приладів, апаратів), різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, організованих у технологічні системи виробничих підрозділів і підприємства в цілому.

Техніко-технологічну базу підприємства можна охарактеризувати також як кількісну та якісну сукупність складових частин матеріально-технічної бази, що забезпечує виробництво продукції (виконання робіт, надання послуг) і визначає рівень розвитку всіх елементів процесу виробництва. Техніко-технологічна база включає такі сторони виробництва, як технологічну та технічну.

Технологічна складова характеризує технологічні процеси і містить:

  • операції з видобутку, обробки, переміщення, складування, контролю та інших складових частин виробничого процесу;
  • сукупність способів і прийомів переробки ресурсів та одержання
  • готової продукції; комплекс технологічної документації загального і спеціального призначення. Технічна складова містить:
  • енергетичну базу;
  • виробничі машини й устаткування та транспортні засоби;
  • технічну базу інформаційних процесів[6, c. 9].

Техніко-технологічна база відрізняється від основних засобів виробництва. До її технічної складової входять тільки ті види знарядь і засобів праці, які беруть безпосередню участь у реалізації виробничих технологій. Це дає можливість:

1) виділяти особливі сукупні характеристики, що випливають з об’єктивно необхідного техніко-технологічного розвитку виробництва;

2) виявляти взаємозв'язки, пріоритети, чинники і способи оновлення та підвищення ефективності системного функціонування технологічних процесів і відповідної виробничої техніки.

На підприємствах виробничої сфери існують певні тенденції розвитку їх техніко-технологічної бази, які необхідно враховувати при формуванні технічного базису підприємства. Ці тенденції полягають у:

  • підвищенні наукомісткості засобів праці;
  • розширенні масштабів застосування сучасного мікроелектронного устаткування;
  • перетворенні засобів праці на технічну цілісність більш високого рівня;
  • трансформації техніко-технологічних засобів у більш універсальні системи;
  • значному підвищенні ступеня автоматизації техніки й технічних систем[7, c. 69-70].

2.2. Види та чинники формування виробничої потужності підприємства

Виробнича потужність підприємства ТОВ “Кредон” — це максимально можливий випуск продукції необхідної якості в передбаченій номенклатурі, за певний час (зміну, добу, місяць, рік) при повному завантаженні обладнання та виробничих площ у прийнятому режимі роботи з урахуванням застосування передової технології, організації виробництва і праці.

Обґрунтування виробничої програми виробничою потужністю проходить два етапи:

1. Визначення максимального обсягу випуску виробів, який має бути забезпечений наявною виробничою потужністю підприємства.

2. Обчислення необхідної кількості введення в дію нових (додаткових) потужностей за рахунок технічного переозброєння або розширення підприємства.

Виробнича потужність визначається різними вимірниками:

- натуральними;

- умовно-натуральними;

- у багатономенклатурних виробництвах — вартісним вимірником.

При обчисленні потужності ТОВ “Кредон” для визначення обсягу однорідної продукції використовуються натуральні показники — штуки, метри квадратні, метри кубічні, тонни, погонні метри й інші. Однак вони не дають змогу при визначенні потужності підприємства (ділянки, агрегату) порівнювати й аналізувати виробництво виробів за складністю й трудомісткістю. Тому, з метою спрощення розрахунку виробничої потужності при широкій номенклатурі продукції, що випускається підприємством, продукція різних найменувань поєднується в групи за ознакою конструктивної, технологічної та іншої подібності. Кожна така група приводиться за трудомісткістю до базового виробу-представника, тобто до умовно-натуральних показників. Виріб-представник може мати найбільшу питому вагу за кількістю і трудомісткістю (хоча це не обов'язково). Застосування умовно-натуральних показників дозволяє привести усі види однорідної продукції з різними характеристиками до одного виду, взятого за базу. Для цього використовуються перевідні коефіцієнти, що відображають трудомісткість та складність виготовлюваної продукції.

Розрізняють наступні види потужності: перспективну, проектну, ефективну, резервну та поточну (фактично досягнуту, діючу).

Перспективна виробнича потужність відображає очікувані зміни номенклатури продукції, технології й організації виробництва, закладені в плановому періоді (в перспективі).

Проектна виробнича потужність являє собою величину можливого випуску продукції умовної номенклатури за одиницю часу, задану при проектуванні чи реконструкції виробничої одиниці. Вона є фіксованою величиною, тому що розрахована на постійну умовну номенклатуру і постійний режим роботи. За період проектування (1-2 роки), будівництва (2-5 років) і освоєння потужності (1-2 роки) значно змінюється номенклатура продукції, що випускається, а також ряд технологічних характеристик устаткування. Тому в певний час проектна потужність перестає відображати дійсні можливості підприємства. Вона буде оптимальною за умови, що обсяг, склад і структура запроектованої продукції відповідають обсягу, складу та структурі попиту на цю продукцію.

Ефективна виробнича потужність характеризується тим, що в конкурентних реальних умовах може забезпечити отримання максимального прибутку. Вона менша або дорівнює проектній. Наприклад, на підприємстві є технологічна лінія з випуску продукції, яка не користується попитом. В цій ситуації таку технологічну лінію краще не включати в роботу, тоді підприємство отримає певну економію матеріальних, трудових та фінансових ресурсів.

Резервна виробнича потужність створюється у певних галузях національної економіки (газовій, транспортній, харчовій тощо) для виконання цільових завдань в екстремальних ситуаціях для покриття так званих "пікових" та сезонних навантажень.

Поточна (фактично досягнута, діюча) потужність підприємства (цеху, лінії, агрегату) визначається періодично у зв'язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудомісткості продукції) або перевищенням проектних показників[14, c. 54-56].

Отже, вона має динамічний характер і змінюється відповідно до організаційно-технічного розвитку виробництва. Тому її характеризують такі показники:

- потужність на початок розрахункового періоду (вхідна);

- потужність на, кінець розрахункового періоду (вихідна);

- середньорічна потужність.

При визначенні вхідної виробничої потужності враховуються:

- проведення заходів щодо ліквідації "вузьких місць" протягом планового року;

- збільшення кількості устаткування чи заміна його на більш продуктивне;

- перерозподіл робіт між окремими групами устаткування та між виробничими підрозділами;

- можливість збільшення змінності роботи устаткування чи ділянок, що лімітують випуск продукції. Під "вузьким місцем" розуміють невідповідність потужностей окремих цехів, дільниць, груп устаткування потужностям відповідних підрозділів, тобто це підрозділи, чи групи устаткування, пропускна спроможність яких найменша в порівнянні з виробничими можливостями інших ланок технологічного процесу.

Вихідна потужність підприємства визначається з урахуванням:

- намічених при визначенні вхідної потужності заходів щодо ліквідації "вузьких місць";

- введення в дію нових потужностей, у тому числі за рахунок розширення, реконструкції, модернізації, автоматизації, а також за рахунок здійснення заходів щодо підвищення ефективності виробництва.

Вихідна виробнича потужність у вартісному виразі (Впвих), обчислюється за формулою:

де Впвх — виробнича потужність на початок періоду, грн;

Впвв — введена в календарному періоді виробнича потужність, грн;

Впвив — виведена за календарний період виробнича потужність, грн.

Середньорічна виробнича потужність (Впсерр) підприємства (цеху)

обчислюється за формулою:

де к — кількістьмісяців експлуатації обладнання з певною потужністю протягом року.

На початок року виробнича потужність підприємства становила 4000 од. У березні виведене обладнання виробничою потужністю 100 од., у липні — 200 од. У квітні ввели в експлуатацію потужність на 200 одиниць, у серпні — на 400 одиниць. Середньорічна виробнича потужність становитиме:

При формуванні виробничої потужності приймаються до уваги наступні чинники:

- номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється;

- структура і обсяг основних засобів;

- якісний склад обладнання, рівень фізичного і морального зносу;

- передові технічні нормативи продуктивності обладнання, використання площ, трудомісткість виробів, вихід продукції із сировини;

- прогресивність технологічних процесів;

- режим роботи підприємства;

- ступінь спеціалізації;

- рівень організації виробництва та праці;

- якість сировини і ритмічність поставок;

- фонд робочого часу обладнання.

Вихідні дані та послідовність розрахунків, за якими визначається виробнича потужність підприємства, наведені на рис. 2. Розрахунки виконуються технологічними й економічними службами підприємства. Виробничі підрозділи, які за виробничою потужністю нижчі від рівня провідних підрозділів, повинні розглядатися як "вузькі місця", за якими необхідно розробити й впровадити технічні й організаційні заходи, які дадуть змогу довести їх пропускну спроможність до рівня провідних підрозділів підприємства. Може бути вжито заходів щодо заміни устаткування, технології, збільшення змінності роботи на окремих дільницях.

До розрахунків виробничої потужності підприємства входять як встановлене, так і невстановлене устаткування, яке є на підприємстві (крім резервного). Крім того, виробнича потужність розраховується виходячи із максимально можливого річного часу роботи устаткування та використання виробничих площ.

Розрізняють календарний, режимний (номінальний) і плановий (ефективний, корисний) фонди часу[18, c. 110-112].

Календарний фонд часу к) виробничого обладнання є базою для розрахунку інших видів фонду робочого часу і визначається як добуток числа днів у певному календарному періоді(Дк) на число годин роботи на добу (t).

На період одного року при однозмінній роботі з тривалістю зміни 8 годин календарний фонд часу складає 365 х8 = 2920, а при 2-змінній — 365 х (8 х 2) = 5840 годин.


2.3. Оновлення техніко – технологічної бази підприємства ТОВ “Кредон”

Потенційні можливості розвитку та ефективності виробництва ТОВ “Кредон” визначаються насамперед науково-технічним прогресом, його темпами і соціально - економічними результатами. Що цілеспрямованіше та ефективніше використовуються новітні досягнення науки і техніки, котрі є першоджерелами розвитку продуктивних сил, то успішніше вирішуються пріоритетні соціальні завдання життєдіяльності суспільства.

Розвиток науково-технічного прогресу підвищує вимоги до ефективності економіки всіх держав, активізуючи намагання країн, що розвиваються, подолати економічну відсталість.

Для нормального функціонування підприємства ТОВ “Кредон”, необхідно наявність визначених засобів і джерел. Основні виробничі фонди, які складаються з будівель, споруд, машин, обладнання і інших засобів праці, які приймають участь у процесі виробництва, являються головною основою діяльності будь-якого підприємства.

Підприємства, що користуються основними фондами, що достались у спадщину від соціалістичної економіки, повинні не тільки прагнути їх модернізувати, але і максимально ефективно використовувати те що є, особливо в існуючих умовах дефіциту фінансів і виробничих інвестицій.

Будь-який комплекс заходів щодо поліпшення використання виробничих потужностей і основних фондів, повинен передбачати забезпечення росту обсягів виробництва продукції.

Технічне переозброєння та реконструкція - прогресивні форми відтворення основних виробничих фондів діючих підприємств.

До технічного переозброєння відноситься комплекс заходів по підвищенню техніко-організаційного рівня виробництва, його механізації й автоматизації по модернізації, й заміні застарілого та фізично зношеного обладнання новим, більш продуктивним.

Здійснюване за єдиним проектом повне або часткове переобладнання, перевлаштування виробництва без побудови нових і розширення діючих основних цехів, однак з побудовою при необхідності нових і розширенням діючих допоміжних та обслуговуючих підрозділів називається реконструкцією.

Найбільш повно сутність реконструкції розкривається при розгляді її як особливої форми розширеного відтворення основних фондів підприємства, здійснюваного на основі досягнень науково-технічного прогресу.

Здійснення реконструкції повинно забезпечити нарощування потенційної виробничої спроможності підприємства не стільки в результаті простого збільшення технічної складової, скільки за рахунок підвищення якісних параметрів знарядь і засобів праці. Мова йде про нарощування виробничих потужностей підприємства не за рахунок збільшення кількості робочих місць, а про забезпечення цього при незмінній і навіть меншій кількості робочих місць. Завдання полягає в тому, що в результаті реконструкції слід нарощувати якісно нові потужності[22, c. 15-18].

Основним засобом виконання цього завдання повинна стати заміна технічної й технологічної складових виробних підрозділів підприємства на нові, які відповідають сучасним досягненням технічного розвитку.

На практиці оновленню й удосконаленню техніко – технологічної бази підприємства віддають перевагу малій та середній реконструкції. Зазвичай затрати на малу реконструкцію скуповуються не довше, ніж за півроку. При середній реконструкції термін окупності затрат - до одного року. При повній реконструкції термін окупності затрат складає в середньому більше трьох років.

Відмінна особливість технічного переозброєння полягає в тому, що при даній формі відтворення основних виробничих фондів оновлюється лише їх активна частина. У процесі технічного переозброєння можливе часткове перевлаштування побутових, складських і виробничих приміщень. Залежно від масштабів оновлення активної частини основних виробничих фондів можуть бути виділені три види технічного переозброєння виробництва.

При малому технічному переозброєнні проводяться модернізація діючої техніки, заміна невеликої частини застарілого обладнання, у виробництво впроваджується невелика кількість нового обладнання.

При середньому технічному переозброєнні проводиться механізація й автоматизація процесу виробництва, впроваджується прогресивне обладнання, замінюються групи фізично і морально застарілого обладнання.

При повному технічному переозброєнні проводиться комплексне оновлення переважної частини парку обладнання, що, звичайно, зумовлюється високою фізичною і моральною зношеністю обладнання або переходом на принципово нову технологію виготовлення продукції.

Поряд з оновленням обладнання підприємств при здійсненні технічного переозброєння необхідно проводити модернізацію обладнання, причому її не слід розглядати як вимушений захід, зумовлений дефіцитом нового обладнання, необхідного для заміни фізично та морально застарілого.

Модернізація є постійним фактором удосконалення техніко – технологічної бази підприємств та нарощування їх виробничих потужностей. Однак вдаючись до модернізації, необхідно обґрунтовувати вибір її об'єктів. Проведення модернізації слід вважати ефективним, якщо продуктивність та інші параметри модернізованої техніки досягають рівня нових машин або перевищують його[20, c. 121-122]. Найважливішим фактором, що зумовлює доцільність переважного спрямування інвестиційних ресурсів на технічне переозброєння й реконструкцію підприємств, є науково-технічний прогрес. Саме базуючись на практичному використанні досягнень науково-технічного прогресу, ці напрямки розширеного відтворення основних виробничих фондів забезпечують таке оновлення та удосконалення техніко – технологічної бази підприємств, яке відповідає сучасним вимогам.


Розділ 3. Проблеми та перспективи оновлення технологічної бази підприємства

3.1. Характеристика техніко-технологічної бази виробництва ТОВ “Кредон”

Виходячи з сучасних уявлень про виробниче підприємство виробничої сфери та враховуючи відносну стабільність потреб ринку у виробленій продукції, кожне підприємство має можливості виготовляти необхідну кількість продукції в залежності від свого технічного, технологічного рівня виробництва, потужності, тобто від рівня розвитку техніко-технологічної бази підприємства.

Техніко-технологічна база підприємства виробничої сфери (ТТБ) — це системна сукупність елементів виробництва, що складається з підсистем технічних та технологічних засобів виробництва продукції, які визначають технологічний спосіб одержання продукції за допомогою машин, устаткування, приладів, апаратів та інших технічних одиниць даного підприємства. Технічна та технологічні складові ТТБ організовані у технологічні системи виробничих підрозділів і підприємства в цілому.

ТТБ якісно та кількісно відрізняється від основних виробничих фондів підприємства, в першу чергу, наявністю технологічної складової, по друге, виявляє взаємозв'язки, пріоритети, чинники і способи оновлення та підвищення ефективності системного функціонування технологічних процесів. До складу технічного компоненту ТТБ входять ті види знарядь і засобів праці, які безпосередньо беруть участь у реалізації виробничих технологій, тобто активна частина основних виробничих фондів. Це дає змогу виділити особливі сукупні характеристики ТТБ, що є наслідком техніко-технологічного розвитку.

Технічна складова ТТБ характеризує технічний потенціал підприємства і містить три складові.

Технологічна складова ТТБ характеризує застосовані технології, технологічні процеси, також містить три складові, що наведені на рис. 3.

Сьогодні характерні наступні тенденції розвитку ТТБ підприємств: підвищення наукомісткості засобів праці;

перетворення засобів праці на технічну цілісність вищого ґатунку; зростання масштабів застосування мікроелектронних технологій; трансформація техніко-технологічних засобів у все більш універсальні системи;

поглиблення інтеграції окремих елементів та організаційно-технологічних компонентів ТТБ;

підвищення рівня автоматизації технічних систем та перехід до гнучкої автоматизації виробництва. Сучасний тип розвитку ТТБ підприємства має інноваційну основу та характеризується наступними показниками:

тривалість виробничого циклу складає декілька днів; переналадка виробництва на нову продукцію триває хвилини; термін виконання замовлення — день або години;

обробка технічної, економічної та бухгалтерської інформації виконується у комп'ютерних мережах;

виробниче устаткування оснащено мікропроцесорами, економічне, екологічно чисте та має низьку енергоємність; тип виробництва індивідуальний та дрібносерійний[24, c. 22].

3.2. Організаційно-економічне управління технічним розвитком підприємства ТОВ “Кредон”

Технічний розвиток підприємства ТОВ “Кредон”— це процес формування і вдосконалення ТТБ, що відбувається постійно та зорієнтований на кінцеві результати господарської діяльності.

На рис. 4 показані дві форми технічного розвитку підприємства: підтримування на достатньому рівні наявної ТТБ;

безперервний розвиток ТТБ через удосконалення та нарощування виробництва. Базою технічного розвитку підприємства є пріоритетні напрямки НТП. Дуже важливо організувати на підприємстві процес технічного розвитку виробництва для постійного розширеного відтворення основних фондів.

Оцінка технічного рівня підприємства ТОВ “Кредон” повинна здійснюватися періодично, один раз на 3—5 років. Типовими показниками для оцінки технічного рівня є:

1. Показники ступеню технічної оснащеності праці:

фондоозброєність; енергоозброєність.

2. Показники рівня прогресивності технологій:

структура технологічних процесів за трудомісткістю; частка нових технологій за обсягом або трудомісткістю праці; середній вік застосовуваних технологічних процесів; коефіцієнт використання сировини і матеріалів.

3. Показники технічного рівня устаткування:

  • продуктивність або потужність;
  • надійність, довговічність;
  • питома металомісткість;
  • середній строк експлуатації;
  • частка прогресивних видів обладнання в загальній кількості;
  • частка технічно та економічно застарілого обладнання в загальному парку підприємства.

4. Показники рівня механізації та автоматизації виробництва:

ступінь охоплення робітників механізованою працею;

частка обсягу продукції, що виробляється за допомогою автоматизованих засобів праці. Додатково застосовуються показники, що характеризують стан технічного розвитку підприємства відносно галузевих норм та показників виробництва:

механічна оснащеність праці як відношення середньої вартості машин та устаткування до чисельності робітників у найбільшу зміну; коефіцієнт фізичного спрацювання устаткування;

коефіцієнт технологічної оснащеності виробництва як кількість застосовуваних пристроїв, оснастки та інструментів у розрахунку на одну оригінальну деталь кінцевого виробу; рівень утилізації відходів виробництва;

рівень забрудненості природного середовища, що визначається за спеціальною шкалою в балах;

частка екологічно чистої продукції в загальному обсязі. Для упровадження у виробництво процес економічного управління технічним розвитком підприємства повинен мати наступні етапи:

• установлення цілей — визначення і ранжирування, виокремлення пріоритетів;

• підготовчий — аналіз виробничих умов, підготовки прогнозної інформації; варіантний вибір рішень — розробка можливих варіантів, вибір критерію, оцінка варіантів рішень;

• програмування робіт — знаходження вибраних рішень, їх інтеграція в комплекс заходів у межах програми розвитку ТТБ підприємства; супроводження реалізації програми — контроль виконання заходів, проведення необхідного коригування програми розвитку ТТБ. План технічного розвитку підприємства повинен мати конкретні роботи, узгоджені заходи, строки виконання, відповідальних осіб та надані ресурси. Планування полягає в ретельному перегляді та узгодженні пропозицій, що рекомендується включити до виконання. Бажано при розробці плану технічного розвитку залучати керівників підприємства, галузі а також експертів. Типовий план розвитку ТТБ ТОВ “Кредон”надано у табл. 2.

3.3. Лізинг як форма оновлення технічної бази виробництва

В разі нестачі власних коштів і сучасних засобів праці на підприємстві ТОВ “Кредон” воно може скористатися лізингом для оновлення й розвитку своєї технічної бази.

Відносини лізингу на рівні законів регулюються трьома нормативними актами:

• Цивільним кодексом України (ЦК), параграф 6 глава 58;

• Господарським кодексом України (ГК), стаття 292;

• Законом України «Про фінансовий лізинг».

Відповідно до частини 1 статті 806, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачу) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності й було набуте їм без попередньої домовленості з лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, еціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний рок і за встановлену плату (лізингові платежі).

Як випливає з вищенаведеного, у визначенні змісту договору лізингу ЦК та ГК, розбіжності. Також розбіжності є при визначенні видів лізингу: згідно ЦК лізинг може ти прямий та непрямий, а згідно ГК може бути фінансовий або оперативний залежно від особливостей здійснення лізингових операцій, та зворотній, пайовий, міжнародний залежно від форм здійснення лізингу.

Для підприємств є тепер можливість укладання короткострокових лізингових од, суттєвим є те, що за договором фінансового лізингу не передбачається переходу права власності на предмет лізингу до лізингоодержувача після закінчення строку договору.

Звертаємо увагу на те, що при укладанні договору фінансового лізингу лізингодавець ще не є власником речі, що підлягає передачі за договором. На нього покладається обов'язок придбати її у власність.

У редакції закону про фінансовий лізинг майно, яке передається у лізинг, визначається як предмет, а не об'єкт лізингу.

Неспоживною вважають річ, призначену для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій початковий вигляд протягом тривалого часу (стаття 185 ЦК [1]). Річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена властивими лише їй ознаками, що виділяють її серед інших однорідних речей, індивідуалізуючи її (стаття 184 ЦК).

Якщо лізингоодержувач хоче придбати у власність предмет фінансового лізингу, то для цього потрібно укладання з лізингодавцем окремого договору купівлі-продажу предмета лізингу. Право власності на предмет фінансового лізингу в такому разі переходить до лізингоодержувача з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачене інше. Предмет фінансового лізингу не може бути конфісковано, на нього не може бути накладено арешт у зв'язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача. Це зумовлено тим, що право власності на предмет фінансового лізингу залишається за лізингодавцем, предмет фінансового лізингу не може бути об'єктом стягнення за боргами лізингоодержувача.

Відмічаємо, що лізінгодавцем може бути лише юридична особа, однак це означає, що фізична особа взагалі не може бути лізингодавцем, адже ЦК не містить таких обмежень[17, c. 6-7].

Договір фінансового лізингу. Організаційно-правові основи лізингу базуються на чинному законодавстві України та укладених договорах по відповідним лізинговим операціям. При цьому основною правовою формою регулювання взаємовідносин між суб'єктами лізингу служить укладений у встановленому порядку договір лізингу. Першочергове значення для правильної організації діяльності всіх суб'єктів лізингу мають нормативно визначені умови договору лізингу.

Чинне законодавство України визначає такі права та обов'язки лізингодавця і лізингоодержувача. Лізингодавець. зокрема, має право здійснювати перевірки дотримання лізингоодержувачем умов користування та утримання предметом фінансового лізингу. У свою чергу, лізингоодержувач зобов'язаний надавати лізингодавцеві доступ до предмета фінансового лізингу й забезпечувати можливість здійснення перевірки умов його використання та утримання.

Гарантована ліквідаційна вартість — це для орендаря частина ліквідаційної вартості, яка гарантується до сплати орендарем або пов'язаною з ним стороною, для орендодавця — це частина ліквідаційної вартості, яка гарантується до сплати орендарем або незалежною третьою стороною, здатною за своїм фінансовим станом відповідати за гарантію.

Суборенда- угода про передачу орендарем орендованого ним об'єкта в оренду третій особі.

Кожне підприємство має можливість придбати майно за свій рахунок, за рахунок коштів або взяти його в лізинг. При цьому необхідно порівняти загальні витрати за різними варіантами та визначити ефективність лізингової операції. Оцінка ефективності лізингової операції виконується з урахуванням таких обставин [7, 10 с, 141]:

- порівнюються загальні витрати за кількома можливими варіантами, тобто порівнюється обсяг витрат на виготовлення продукції за умови використання лізингу з витратами на одержання банківського кредиту або з витратами на пряму закупівлю відповідного об'єкта лізингу;

- визначається ціна реалізації продукції Цреал.ліз.плат.з урахуванням лізингових платежів за формулою:

Цреал.ліз.плат.= Спрод.+Пліз.вир.

Спрод. — собівартість продукції або послуг, грн.;

Пліз. - лізинговий платіж, грн.;

Двир. — дохідність виробництва очікувана, грн.

З урахуванням наступних обмежень, якщо вони виконуються, лізингова операція стає економічно вигідною, а додаткові лізингові платежі ефективними:

Цреал.ліз.плат < Цринк.

Пліз. < Вліз.кред.

Пліз.< Вфін.ліз.

Вліз.кред. — витрати на придбання об'єкта лізингу за умови одержання банківського кредиту, грн.;

Вфін.ліз. — витрати на придбання майна, що відповідає об'єкту лізингу за допомогою операції купівлі-продажу майна, грн.

Якщо умови не виконуються, то необхідно відмовитися від лізингу бо шукати інших варіантів здешевлення лізингової операції.

Враховуючи викладене, вважаємо доцільним законодавчо закріпити такі три види лізингу: оперативний, фінансовий першої форми і фінансовий другої форми (класичний фінансовий лізинг). До оперативного доцільно віднести такі лізингові угоди, за яких, по-перше, термін оренди не регламентується, по-друге, усі ризики, пов'язані з використанням і володінням об'єкта лізингу, покладаються на лізингодавця; по-третє, перехід права власності на об'єкт лізингу після завершення угоди вирішується суб'єктами лізингової угоди відповідно до їхніх інтересів на будь-якій стадії виконання такої угоди.

До фінансового лізингу першої форми доцільно віднести угоди оренди, за яких усі ризики і вигоди, пов'язані з користуванням і володінням об'єкта лізингу, передаються орендарю і коли водночас витримується хоча б одна із таких вимог:

строк оренди законодавчо не регламентується, але після завершення угоди об'єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача;

строк оренди законодавчо регламентується в межах, що становлять більшу частину строку корисного використання об'єкта лізингу, але при цьому лізингодавець не має наміру продавати об'єкт лізингу лізингоодержувачу після завершення строку угоди;

строк лізингової угоди не має нижньої межі, тобто законодавчо не регламентується, але водночас цією угодою передбачається, що сума лізингових платежів з початку строку оренди до його завершення має дорівнювати або перевищувати первісну вартість об'єкта лізингу.

Дана форма фінансового лізингу вигідна насамперед лізингодавцям, оскільки дає їм змогу істотно скорочувати строк лізингової угоди і завдяки цьому прискорювати оборот авансованих коштів, зменшувати ризик їх неповернення, одержувати більшу масу прибутку на одиницю вкладеного капіталу за однакових інших умов. Крім того, лізингодавець має можливість сповна використовувати право власності на об'єкт лізингу: залежно від своїх економічних інтересів останній може бути проданий ним лізингоодержувачу або ж і надалі залишений у своєму розпорядженні.

Класичний фінансовий лізинг повинен мати, на наш погляд, лише одну спільну ознаку з фінансовим лізингом першої форми — передачу всіх ризиків і вигод, пов'язаних з правом користування та володінням об'єктом лізингу, лізингоодержувачу. Але на відміну від останнього він повинен зберігати основні переваги фінансової оренди, які, насамперед, орієнтовані на задоволення економічних інтересів лізингоодержувачів за одночасного врахування інтересів лізингодавців. Саме поєднання інтересів суб'єктів лізингових відносин повинне стати тією рушійною силою, яка забезпечить швидкий розвиток лізингового бізнесу в тих сферах економіки, де він нині вкрай необхідний[13, c. 34-36].


Висновки

За результатами дослідження можна зробити висновок, що сутність лізингу як економічної категорії полягає в економічних відносинах, які пов`язані як із купівлею-продажем, так із тимчасовим використанням майна, юридично закріплених двома видами договорів: договору купівлі-продажу та договору лізингу. Специфічною особливістю цих відносин є їх системність, що відрізняє лізинг від суміжних понять та правовідносин. Отже, ми розглядаємо лізинг як систему юридично оформлених економічних відносин, що включає орендні, інвестиційні, кредитні та торгівельні відносини, які виникають в процесі реалізації укладеної угоди (договору лізингу) з приводу придбання у власність майна з наступною передачею його у тимчасове користування за певну плату.

Для оптимального визначення суб’єктами лізингових відносин розміру лізингових платежів з урахуванням особливостей діяльності конкретного підприємства пропонується класифікувати їх за такими ознаками: 1) за формою сплати; 2) за методом нарахування; 3) за періодом погашення; 4) за способом сплати; 5) за термінами сплати. Разом з тим, при розрахунку лізингового платежу рекомендується використовувати метод фінансових рент, який серед інших методів є найзручнішим з огляду подальшого відображення в обліку лізингових платежів у розрізі складових та використання їх для аналізу ефективності лізингу.

При оформленні передачі лізингового майна лізингоодержувачу (як і повернення предмету лізингу лізингодавцю по закінченню строку договору) вважаємо за доцільне використання акту приймання-передачі основних засобів (ф.ОЗ-1). Даний первинний документ, як й інші з обліку основних засобів (інвентаризаційні картки, описи і т.д.), необхідно доповнити додатковими показниками для оперативного знаходження потрібної інформації щодо тих основних засобів, які прийняті в лізинг, а саме: дата, номер, термін початку та закінчення договору лізингу; дата і номер договору купівлі-продажу; матеріально відповідальна особа; термін корисного використання об`єкту, ліквідаційна вартість, метод нарахування амортизації та ін.

Підприємствам, що займаються лізинговою діяльністю рекомендується застосовувати модифіковані комп’ютерні програми для обліку і аналізу лізингових операцій, які дають можливість гнучко формувати облікову інформацію, необхідну для контролю за наявністю та рухом предметів лізингу, нарахованими сумами зносу на лізингове майно, розраховувати лізингові платежі, оперативно оцінювати ефективність лізингової діяльності.

Список використаної літератури

  1. Внукова Н. М. Оцінка можливостей розвитку фінансового лізингу в Україні // Актуальні проблеми економіки. - 2005. - № 9. - С. 49 -57
  2. Внукова Н. Н. Мир лизинга : монографія. - Х. : Основа, 2004. - 220 с.
  3. Гаєвська Н. М. Теоретичні аспекти управління фінансовим лізингом // Автошляховик України. - 2006. - № 2. - С. 39
  4. Горбач Л. М. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. - К. : Кондор, 2006. - 435, с.
  5. Григоренко Є. Лізинг як перспективний вид діяльності // Ринок цінних паперів України. - 2002. - № 1 - 2. – С.12
  6. Єфімов С. Лізинг як альтернатива кредиту // Пенсійний кур’єр. - 2006. - 12 травня. - С. 9
  7. Колеснікова О.М. Аналіз ефективності лізингових операцій // Агроінком.– 2005. – № 8.– С.69-72.
  8. Колеснікова О.М. Методика складання графіка сплати лізингових платежів та їх облік за новими правилами // Збірник наукових праць Подільської державної аграрно-технічної академії. Т.2. Економічний факультет. – Кам`янець-Подільський: ПДАТА, 2004. – Вип.12. – С.214-217.
  9. Колеснікова О.М. Оподаткування лізингових операцій // Економіка АПК.– 2004. – № 6. – С.80-86.
  10. Колеснікова О.М. Перспективи розвитку лізингу в рамках змін законодавства // Науковий вісник Національного аграрного університету. – 2003.– Вип.66.– С.150-154.
  11. Кудряшов В. П. Фінанси: Навчальний посібник. - Херсон : ОЛДІ-плюс, 2006. - 356 с.
  12. Ментух Н. Виникнення, вдосконалення та правове регулювання лізингових відносин в Україні // Юридична Україна. - 2005. - № 10. - С. 51-54
  13. Міхаліна І. Актуальні проблеми розвитку лізингу в Україні // Статистика України. - 2005. - № 3. - С. 31-36
  14. Міщенко В. І. Основи лізингу. - К. : Знання, 2005. - 136, с.
  15. Мойсеєнко І. П. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. - К. : МАУП, 2006. - 355 с.
  16. Муравьева Е. Время лизинга: Конкурентные преимущества и потребности рынка // Генеральный директор. - 2007. - № 4. - С. 10-15
  17. Ночвай Д. Реформування лізингового законодавства // Вісник Центру комерційного права. - 2006. - № 21. - С. 6-7
  18. Онищук Я. В. Розвиток лізингу в Україні // Фінанси України. - 2005. - № 7. - С.106-113
  19. Плаксін О. А. Систематизація видів лізингу // Економіка АПК. - 2005. - № 9. - С.72-78
  20. Семенова Ю. Лізинговий механізм у системі державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 9. - С. 125-128
  21. Усенко Я. Использование лизинга, аренды и концессии имущества для развития предпринимательства // Генеральный директор. - 2006. - № 12. - С. 68-72
  22. Усенко Я. Розвиток лізингу в Україні // Справочник экономиста. - 2007. - № 1. - С. 13-20
  23. Фінансовий лізинг //Збірник систематизованого законодавства. - 2005. - Вип. 4: Прилож. к газете "Бизнес". - С. 211-226
  24. Шеломков В. Лізинг не для всіх // Дебет-кредит. – 2002. - № 18. – С.22

загрузка...
Top