Функціонування виробництва

1. Моделювання виробництва, процесу за допомогою методу СПУ.

2. Основи організації функціонування виробництва, процес підприємства.

3. Виробнича та загальна структура підприємства.

4. Формування робочого місця та основні принципи організації його функціонування.

Список використаної літератури.


1. Моделювання виробництва, процесу за допомогою методу СПУ

Величина надходжень до бюджетів усіх рівнів від податків та інших обов’язкових платежів прямо залежить від результатів діяльності підприємств виробничої сфери. Підвищення ефективності їх діяльності можна досягти з використанням методів економіко-математичного моделювання.

Застосування системного підходу як методології дослідження виробничих процесів та їх моделювання означає виконання таких процедур: виділення системи та її структуризація; визначення цілей та альтернатив розвитку системи; виділення критеріїв ефективності альтернатив; розробку моделей, що виражають зв’язки між альтернативами, цілями і витратами. Така методологія дозволяє отримати кількісну оцінку результатів та прогнозів при тій чи іншій стратегії розвитку підприємств виробничої сфери, оптимально розподілити та використати наявні у них ресурси. Системний підхід передує безпосередньому моделюванню виробничих процесів та є єдиним способом вираження якісних зв’язків, від яких залежать управлінські рішення. Розробляти управлінські рішення на перспективу найдоцільніше на основі результатів вирішення конкретних завдань з позицій системного підходу. Вирішення ж локальних завдань не повинне здійснюватись без зв’язку із системою. Реалізацією системного підходу в плануванні є програмно-цільовий підхід. Найповніше вимоги системного підходу реалізуються при застосуванні методів імітаційного моделювання.

Принцип системного підходу стосується як дослідження самої системи, так і її моделі. Більше того, системний підхід повинен бути використаний також і при формуванні математичного та інформаційно-програмного забезпечення задач управління. Так, одним із завдань при вивченні та моделюванні виробничих систем є, наприклад, упровадження концепції баз даних у практику досліджень. Пояснюється це тим, що обсяги інформації зростають, вирішення завдань необхідно проводити неодноразово, вихідні дані одних задач дають інформацію для вирішення інших тощо. Питання організації баз даних актуальне ще й тому, що ефективність управління визначається якістю та доступністю інформації, що використовувалась при прийнятті управлінських рішень.

При плануванні технологічних процесів виробництва необхідно враховувати розвиток структурних частин системи та наявність інформаційно-логічного зв’язку між ними. Тільки на основі системного підходу може і повинна досліджуватись можливість оптимізації виробничої діяльності багатопрофільних підприємств.

Використання економіко-математичних методів для вирішення завдань оптимізації ускладнюється невідповідністю системи показників діючої статистичної звітності вимогам інформаційного забезпечення економіко-математичних моделей.

СПУ базується на моделюванні процесу за допомогою сітьового графіку і являє собою сукупність розрахункових методів, організаційних і контрольних засобів по плануванню і управлінню комплексом робіт. Система СПУ дозволяє: формувати календарний план реалізації комплексу робіт (проекту); виявляти і мобілізувати резерви часу, трудові, матеріальні та грошові ресурси; здійснювати управління комплексом робіт за принципом "провідної ланки" з прогнозуванням та попередженням можливих зривів в ході робіт; підвищувати ефективність управління в цілому при чіткому розподілі відповідальності між керівниками різних рівнів та виконавцями робіт.

Сітьова модель являє собою план виконання комплексу взаємопов'язаних робіт (операцій), що задається в специфічній формі сітки (мережі), графічне зображення якої зветься сітьовим графіком. Особливістю сітьової моделі є чітке визначення часових взаємозв'язків всіх необхідних робіт. Існує два основних варіанти сітьових графіків: сітьовий графік "події-роботи"; сітьовий графік "роботи-зв'язки".


2. Основи організації функціонування виробництва, процес підприємства

У будь-яких системах кожен елемент (як частина) потрібен для підтримання і функціонування всієї системи і поза неї існувати не може. Це є проявом системної залежності й організації. Системи формуються і функціонують на основі загальних (універсальних) законів і окремих принципів. Усі закони і принципи організації діють взаємопов’язано, а не ізольовано.

Принципи організації — основні правила, що відображають загальні універсальні закони організації. Принципи розробляються на підставі аналізу повторюваності реальних процесів організації виробництва і перевіряються практикою. Вони об’єктивні й обов’язкові. Але знання принципів ще не гарантує успіху. З розвитком і удосконаленням самого виробництва, створенням нових законів можуть вироблятися нові принципи та уточнюватися існуючі.

Закони організації виробничих систем. Основний закон організації — закон синергії — полягає в тому, що сума властивостей (потенціалів, енергії, якості) організованого цілого перевищує «арифметичну» суму властивостей кожного з елементів системи. При цьому під властивістю елемента розуміють параметри, що його характеризують, їх взаємозалежність, зміни в часі, якості та ін. Ефект синергії виникає за рахунок взаємної участі, взаємодії елементів, що перебувають у межах цілого і мають різноманітні практичні застосування. У виробничих системах організаційний ефект має такі складові, як спеціалізація, синхронність, ритмічність. Джерелом додаткової енергії такої системи є взаємопосилення сукупності її елементів. Ефект посилення індивідуальних дій покладений в основу створення виробничих систем будь-якого рівня.

Закон єдності аналізу-синтезу визначає те, що процеси розподілу, спеціалізації, диференціації та інші необхідно доповнювати протилежними процесами: з’єднання, універсалізації, інтеграції і т. д. Використання цього закону передбачає вибір ознак або підстав спочатку для розподілу (класифікації), а потім для з’єднання (групування) у нові класи. Закон ставить вимогу розподілу діючих систем на підсистеми (елементи) з метою наступного перегрупування (трансформації) у нові системи для забезпечення їх ефективного функціонування.

Закон пропорційності означає потребу певного співвідношення між частинами цілого.

Вимога закону композиції полягає в тому, що мета діяльності підсистеми (елемента) одночасно є підціллю діяльності системи.

Згідно з законом самозбереження кожна реальна фізична (матеріальна) система спрямована на збереження своєї цілісності та на економію витрат своїх ресурсів.

Важливий висновок випливає із закону організованості-інформованості, відповідно до якого в системі не може бути більше порядку, ніж інформації.

Кожна виробнича система як організація, йдеться в законі онтогенезу, у своєму розвитку проходить фази життєвого циклу: народження, становлення, розквіту, згасання.

Під законом організації виробничих систем розуміються необхідні, суттєві, стійкі співвідношення між елементами виробничої системи, а також між цією системою і зовнішнім середовищем. Закони організації виробничих систем утворюють систему законів, які взаємозалежні і взаємообумовлені, а всі разом становлять ціле. Основні групи законів організації укладаються в такій послідовності: закони статики, закони розвитку.

Закони статики організації виробничих систем:

1. Закон відповідності виробничих систем цілям, що перед ними поставлені. Кожна система при формуванні цілеспрямована на задоволення певних потреб. Виходячи з вимог цього закону:

цілевизначення системи, її підсистем і елементів передбачає розроблення системи цілей, підцелей і шляхів їх здійснення;

функціонування системи, підсистем і елементів оцінюються виміром ступеня досягнення мети;

безперервність функціонування системи зумовлена необхідністю постійного досягнення цілей, що змінюються, та підвищенням ефективності виробництва.

2. Закон відповідності організації виробничої системи зовнішньому середовищу. Зумовлений відкритістю цих систем та взаємодією їх з динамічним зовнішнім середовищем він потребує відповідності:

економічним законам;

державному устрою (правовим законам, нормам, інструкціям тощо);

системі вищого рангу;

рівня спеціалізації та кооперування зовнішньому середовищу;

екологічним стандартам (допустимі викиди виробничої системи в навколишнє середовище).

3. Закон відповідності елементів виробничої системи один одному. У процесі створення і функціонування виробничої системи достатньо чітко формулюються вимоги до продукції (послуг), яку вона виготовляє, а також до параметрів сировини та матеріалів відповідно до обраної технології. Тому насамперед важливе значення має відповідність технологічного процесу сировині та продукції. Матеріальні елементи системи інтегруються в підсистеми відповідно до спеціалізації, визначеної технологією обробки матеріалів чи складання виробів. Тому всі підсистеми мають відповідати одна одній і системі в цілому. Виробнича система може ефективно функціонувати тільки за умови взаємопов’язаної результативності всіх її елементів. Відповідність елементів системи досягається описом виробничого процесу, що об’єднує характеристики матеріальних і енергетичних ресурсів на «вході» в систему, технологічного процесу, устаткування, що застосовується, вимог до персоналу.


3. Виробнича та загальна структура підприємства

Виробничий процес на кожному підприємстві визначає склад основних цехів, виробничих дільниць і робочих місць, а також характер виробничих зв'язків між окремими робочими місцями, виробничими дільницями і цехами. Ефективна робота підприємства значною мірою обумовлюються раціональним об'єднанням виробничих підрозділів, що входять до його складу. Це досягається в процесі формування і удосконалення виробничої структури підприємства.

Під виробничою структурою підприємства розуміється склад, форми побудови, розміри, кількісні співвідношення і взаємозв'язки виробничих підрозділів підприємства (цехів, дільниць, служб).

Поряд з виробничою розрізняють загальну структуру промислового підприємства. Крім виробничих підрозділів, загальна структура включає відділи апарату управління підприємством (конструкторський, технологічний, планово-економічний, фінансовий і т.ін.) і підрозділи з обслуговування працівників підприємства та їхніх родин (ЖКГ, підрозділу громадського харчування, дитячі дошкільні заклади, клуби, стадіони і т.ін.).

Внутрішня побудова підприємства, його виробничої та організаційної системи безпосередньо впливає на створення контуру комунікаційних зв’язків між його підрозділами. Тому питання структуризації відіграють велику роль під час формування його внутрішнього економічного механізму.

Виробнича структура перебуває в процесі постійного розвитку під впливом удосконалення техніки, технології, форм організації виробничих процесів та інших чинників.

У процесі формування виробничої структури необхідно враховувати чинники як зовнішнього, так і внутрішнього впливу, що створюють передумови побудови раціональних структур. До зовнішніх можна віднести економічні, правові, науково-технічні, соціально-культурні, екологічні, до внутрішніх – цілі та стратегії розвитку підприємства, ресурсні обмеження, специфіку продукції та технології її виготовлення, чисельність персоналу, потужність виробництва тощо[4, c. 195-196].

Види виробничої структури підприємства в залежності від форми спеціалізації основних цехів

Суспільний поділ праці не обмежується спеціалізацією галузей і підприємств. Цей процес набуває свого подальшого розвитку у поділі праці всередині підприємства, справляючи істотний вплив на форму побудови його виробничих підрозділів. В залежності від форми спеціалізації основних цехів розрізняють три види виробничої структури підприємства: технологічну, предметну і змішану.

За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну, предметну та змішану виробничі структури. Ознакою технологічної структури є спеціалізація цехів підприємства на виконанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії виробничого процесу (ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного підприємства). Технологічна структура використовується переважно на підприємствах одиничного та дрібносерійного виробництва з різноманітною та нестійкою номенклатурою продукції.

Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних процесів та операцій (цех кузовів, задніх мостів, двигунів на автомобільному заводі). Предметна структура виробництва поширена на підприємствах великосерійого та масового виробництва з обмеженою номенклатурою та значними обсягами продукції. Проте на практиці — обмаль підприємств, де всі цехи спеціалізовані лише технологічно або лише предметно. Переважна більшість підприємств використовує змішану виробничу структуру, за якої частина цехів спеціалізована технологічно, а решта — предметне.

В залежності від наявності основних та допоміжних процесів розрізняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурою виробництва. Підприємства з комплексною виробничою структурою мають всю сукупність основних та допоміжних цехів, а з спеціалізованою структурою — лише їх частину. При цьому підприємства з спеціалізованою структурою поділяють на:

— підприємства механоскладального типу, які отримують заготівки від інших підприємств;

— підприємства складального типу, які випускають продукцію з деталей, вузлів та агрегатів, що виготовляються на інших підприємствах;

— підприємства заготівельного типу, що спеціалізуються на виробництві заготівок;

— підприємства, спеціалізовані на виробництві окремих деталей.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох факторів. Головними з них є: виробничий профіль підприємства; обсяги виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження підприємства.

Виробничий профіль підприємства, тобто характер та особливості продукції, що виробляється, безпосередньо обумовлюють хід виробничого процесу та склад відповідних підрозділів. Так, конструкція виробу передбачає певні технологічні процеси його виготовлення, певну їх послідовність та трудомісткість. Отже, вона визначає і певний перелік виробничих підрозділів, що здійснюють ці технологічні процеси. Складна технологія, таким чином, збільшує кількість підрозділів, які її реалізують, та призводить до більш розгалуженої системи зв'язків між ними[3, c. 257-259].

Ефективність виробництва значною мірою залежить від того, наскільки раціонально сформована загальна і виробнича структура підприємства. Удосконалення виробничої структури створює умови для інтенсифікації виробництва, ефективного використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів, підвищення якості продукції.

В організаційній структурі підприємства виділяють первинні і вторинні внутрігосподарські підрозділи.

Первинні внутрігосподарські підрозділи не можна поділити на постійно діючі інші структурні одиниці (бригади, ферми, механізовані загони).

До вторинних підрозділів (цехи, відділки, дільниці) входить кілька первинних.

Склад цехів та служб, що реалізують виробничий процес виготовлення продукції, форми їх взаємозв'язків покладені в основу організаційної структури підприємства. Відділення, цехи, виробничі ділянки, бригади і ферми виступають у сільськогосподарському підприємстві як ланки виробництва.

При класифікації виробничих підрозділів враховуються склад їх трудових колективів по професіях, принципах організації і спеціалізації.

Так, підрозділи, що складаються тільки з трактористів-машиністів, звичайно називаються механізованими бригадами або ланками. Якщо в трудовому колективі немає механізаторів, його відносять до підрозділів ручної праці. У сучасних умовах найчастіше зустрічаються змішані підрозділи.

У залежності від періодів і термінів функціонування внутрішньогосподарські підрозділи бувають постійні і тимчасові.

Технічний прогрес, розвиток спеціалізації і кооперування підприємств вимагають створення нових цехів, перепланування площ, зміни виробничої потужності і т.ін. Крім того, на деяких підприємствах існує необґрунтовано велика кількість дрібних цехів, дільниць з низьким технічним рівнем виробництва різних видів напівфабрикатів та послуг. В усіх цих випадках виробнича структура підприємств має бути переглянута з точки зору сучасних вимог.

Питання вибору і поліпшення виробничої структури виникають при будівництві нових, реконструкції чи розширенні діючих підприємств, зміні профілю їхнього виробництва, переході на випуск нової продукції[7, c. 51-53].


4. Формування робочого місця та основні принципи організації його функціонування

Робоче місце єпервинною ланкою виробничо-технологічної структури підприємства (організації), тим елементарним осередком, у якій здійснюється процес виробництва, його обслуговування і керування. Саме тут відбувається з'єднаннятрьох основних елементів цього процесу і досягається його головна мета— виробництвопредметів праці, надання послуг або техніко-економічне забезпечення і керуванняцими процесами. Від того, як організовані робочі місця, багато в чому залежить ефективність використання самої праці, знарядь і засобів виробництва і, відповідно, продуктивність праці, собівартість продукції, що випускається, її якість і багато інших економічних показників функціонування підприємства.

Робоче місце являє собою закріпленуза окремим чиробітником групою робітників частинавиробничоїплощі, оснащенунеобхідними технологічним, допоміжної, підйомно-транспортним устаткуванням, технологічною й організаційним оснащенням, призначеними для виконання визначеноїчастини виробничого процесу.Кожне робоче місце має свої специфічні особливості, зв'язанізособливостями організації виробничого процесу, різноманіттям форм конкретної праці. Видробочого місця визначаєтьсятакими факторами, як тип виробництва, рівень поділу і кооперації праці, місце виконання роботи, змістпраці, ступінь механізації й автоматизації, число одиниць устаткування на робочомумісці. Тип виробництва, у свою чергу, зв'язаний зіспеціалізацією робочих місць і означає закріплення за кожним з них однорідних робіт (операцій).

Робоче місце, закріпленеза одним робітником, називається індивідуальним; закріпленеза групою (бригадою) робітників без закріплення за кожним з них індивідуальної робочої зони — груповим(бригадним). За місцем виконання роботи розрізняють стаціонарні і пересувні робочі місця. Більшість робочих місць у промисловості — стаціонарні, тобто такі, уяких робоча зона незмінна. Пересувні робочі місця, як правило, організують для допоміжних робітників (наприклад, наладчиків, ремонтників), що у процесі роботи переміщаються на виробничій площі.

По ступеніавтоматизації і механізації можна виділити робочі місця ручної праці, механізовані, напівавтоматизовані, автоматизовані й апаратурні. У залежності від кількості устаткування, що обслуговується, розрізняють одностаночні(одноагрегатні) і багатоверстатні(багатоагрегатные) робітники місця.

У ряді випадків у залежності від специфіки виробництваможуть застосовуватися інші класифікаційні ознаки, на основі яких складається характеристика конкретного робочого місця.

Організація робочого місця являє собою матеріальну основу, що забезпечує ефективне використання устаткування і робочої сили.Головною її метоюєзабезпечення високоякісного й ефективного виконання роботи у встановлений термін на основі повного використання устаткування, робітника часу, застосування раціональних прийоміві методів праці, створення комфортних умов праці, що забезпечують тривале збереження працездатності працівників. Для досягнення цієї метидо робочого місця пред'являються технічні, організаційні, економічні і ергономічнівимоги. Зтехнічної сторониробоче місце повинне бути оснащене прогресивним устаткуванням, необхідним технологічним і організаційним оснащенням, інструментом, контрольно-вимірювальними приладами, передбаченими технологією, підйомно-транспортними засобами.

Зорганізаційної сторонинаявнена робочомумісці устаткування повинне бути раціонально розташоване в межах робочої зони; знайдений варіант оптимального обслуговування робочого місця сировиною, матеріалами, заготівлями, деталями, інструментом, ремонтом устаткування й оснащення, збираннямвідходів; забезпечені безпечні і нешкідливідля здоров'я робочі умови праці.

Зекономічної сторониорганізація робочого місця повинна забезпечити оптимальну зайнятість працівника (ів), максимально високий рівень продуктивності праці і якість роботи.

Ергономічнівимоги мають місце при проектуванні устаткування, технологічного й організаційного оснащення, плануванню робочого місця.

Процесу праці працівника, незалежно від того, які функції він виконує, властиві йому закономірності, що визначають:

· розміщення працівника в робочій зоні;

· положенняробочої пози;

· послідовність, кількість і просторову довжину складових трудовий процес трудових рухів;

· послідовність входження людинив роботу;

· поява, нарощування і зниження стомлюваності.

Ергономіка досліджує вплив, що робитьсяна функціональний стані працездатність людини різними факторами виробничого середовища. Останні враховуються при проектуванні устаткування, організаційного і технологічного оснащення, при обґрунтуванні планування робочих місць. Правильне планування повинне передбачати таке розміщення працівника в зоні робочого місця і таке розташуванняв ній предметів, використовуваних у процесі роботи, які б забезпечили найбільш зручну робочу позу; найбільш короткі і зручні зони руху; найменш стомлюючі положеннякорпуса, рук, ніг і голови при триваломуповторенні визначенихрухів. Таким чином, задачіорганізації праці в областіорганізації робочих місць спрямованіна досягнення раціонального сполучення речовинних елементів виробничого процесу і людини, забезпечення на цій основі високої продуктивності і сприятливих умов праці.

Основою для організації робочого місця єйого спеціалізація, що припускає закріплення за ним визначеногокола чиробіт операцій по ознаці їхньої технологічної однорідності, складності, точності обробки, конфігурації й ін.. Чим вище спеціалізація виробництва, тим у більшому ступені з'являється можливість пристосувати кожне робоче місце по плануваннюй оснащенню до конкретної роботи, створити для робітника найбільш сприятливі умови праці, що враховують загальнівиробничі вимоги для даного видуробіт і фізіологічні особливості кожного конкретного виконавця.

Високий рівень спеціалізації робочих місць досягається в масовомувиробництві, де повторюваність виконуваних робіт і великий обсягпродукції, що випускається, дають можливість закріпити за робочим місцем 1—2 деталеоперації протягом тривалого періоду. Таке робоче місце економічно вигідне оснащувати спеціальним високопродуктивним устаткуванням, пристосуваннями й інструментом, упроваджувати прогресивні системи обслуговування робочих місць.

Найбільш несприятливі умови для спеціалізації спостерігаються в одиничномувиробництві, де відбувається постійна зміна виконуваних робіт, що випускається продукції. Постійназмінахарактеру виконуваних робіт змушує застосовувати універсальне устаткування, різноманітні технологічні пристосування, інструменти.

Правильне визначення профілю робочого місця і його спеціалізації, кола виконуваних технологічних операцій дозволяє перейти до вибору його оснащення, що єоднією з умов високопродуктивної праці і безпечної роботи.

Оснащення робочого місця являє собою сукупність розташованих у межах робочого місця основного технологічного і допоміжного устаткування, технологічного й організаційного оснащення, інструмента, технічної документації, засобівзв'язку і сигналізації, засобівохорони праці.Набір цих засобівзалежить від технологічного призначення робочого місця, рівня його спеціалізації, системи обслуговування робочих місць.

Комплекс постійного оснащення складається з наступних елементів:

· основного технологічного устаткування, на якому відбувається виконання визначеноїчастини виробничого процесу, із усіма завантажувальними, контрольними і запобіжнимипристроями;

· допоміжного устаткування (підйомно-транспортні пристрої, контрольні прилади, іспитові стенди);

· предметів технологічного оснащення (пристосування, моделі, штампи, інструмент);

· предметів організаційного оснащення (устаткування для збереження пристосувань, інструмента, запасних частин, допоміжних матеріалів, робочі меблі, виробнича тара, засобизв'язку і сигналізації, захисні пристосування, пристрої, що створюють сприятливу обставину і безпеку в роботі, предмети для підтримки на робочомумісці порядку і чистоти).

Головнавимогадо перерахованого устаткування й оснащення — якість і забезпечення високої продуктивності.

Засобуоснащення робочих місць поділяютьсяна предмети постійного і тимчасовогокористування. До предметів постійного користування відноситьсяусе, що повинно знаходитисяна робочомумісці, незалежно від характеру виконуваної роботи:

· устаткування;

· постійно використовувані пристосування й інструменти;

· підйомно-транспортні пристрої;

· допоміжні матеріали й інструменти по відходуза устаткуванням;

· інвентар постійного користування й ін.

До предметів тимчасовогокористування відноситьсявсіте, потребав чому зв'язана зконкретно виконуваною операцією:

· пристосування для даної операції;

· робочі і міряльні інструменти;

· тара для обробки, збереження і передачі даної конкретної продукції й ін.

Така класифікація сприяє забезпеченню необхідного порядку на робочих місцях.

Розробка планування робочого місця, її наступна раціоналізація здійснюються на основі проведеного аналізу або в ході атестації робочого місця в наступній послідовності:

· визначається(чиуточнюється) загальнемісце розташування даного робочого місця на ділянціу відповідності зіспеціалізацією і характером виконуваних робіт, а також зобліком технологічних і транспортних потоків;

· уточнюється розміщення основного устаткування в зоні робочого місця щодо технологічного і транспортного потоку, джерела світла, електропостачання і т.д.;

· здійснюється прив'язка допоміжного устаткування, що постійно беруть участь у технологічному процесі (транспортери, підйомно-транспортні пристроїі т.д.), до основного технологічного устаткування;

· установлюється раціональне місцерозташуваннявиконавця в процесі праці стосовно основного технологічного і допоміжного устаткування з урахуванням характеру даноїоперації (роботи) і розмірів оптимальної робочої зони;

· визначаються місця розміщення організаційної і технологічної оснастки, тари з матеріалами і готовою продукцією з врахуванням їх мінімальною відстанню до виконавця;

· оцінюється степінь раціональності паніровки робочого місця.


Список використаної літератури

1. Березівський П. С. Організація виробництва в аграрних формуваннях: Навчальний посібник/ П. С. Березівський, Н. І. Михалюк; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. аграрний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 559 с.

2. Бондар Н. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Наталія Бондар, Валерій Воротін, Олег Гаєвський,; За заг. ред. А. В. Калини; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 350 с.

3. Гриньова В. Організація виробництва: Навчальний посібник/ Валентина Гриньова, Марина Салун,; М-во освіти і науки України, Харківський нац. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. - 550 с.

4. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін.. - К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. - 777 с.

5. Єгупов Ю. Організація виробництва на промисловому підприємстві: Навчальний посібник/ Юрій Єгупов,; Мін-во освіти і науки України, Одеський держ. економічний ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 488 с.

6. Організація виробництва: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Володимир Онищенко, Олександр Редкін, Анатолій Старовірець, Віра Чевганова,. - К.: Лібра, 2005. - 334 с.

7. Пасічник В. Г. Організація виробництва: Навчально-методичний комплекс для студентів економічних спеціальностей усіх форм навчання/ В. Г. Пасічник, О. В. Акіліна; Ін-т муніципального менеджменту та бізнесу. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 293 с.

8. Савенко М. Організація виробництва в сільськогосподарських підприємствах: [Навч. посібник для вищ. навч. закладів з агр. спец.]/ Микола Савенко. - К.: Вища шк.: Голов. вид-во, 1997. - 326 с.

9. Світлична М.Л. Організація виробництва та обслуговування у підприємствах громадського харчування: Навчальний посібник-практикум/ М.Л.Світлична; М-во освіти і науки України; Житомирський комерційний технікум. - Житомир: М.А.К., 2001. - 191 с.

загрузка...
Top