Економіка підприємства

1. Ціни на продукцію (послуги): сутнісна характеристика, види, методи встановлення і регулювання.

2. Можливі напрями вдосконалення ціноутворення на продукцію (послуги) в Україні.

Список використаної літератури.


1. Ціни на продукцію (послуги): сутнісна характеристика, види, методи встановлення і регулювання

Ціна одиниці продукції (окремої послуги) формується з відповідних складових, що відображають структуру відповідних видів цін, використовуваних різними суб’єктами господарювання.

У таблиці 1 показаний процес формування ціни на товари, які надходять від виробника до споживача.

У системі господарювання застосовується багато видів цін, які виокремлюються за різними класифікаційними ознаками (або без таких ознак). Основні види цін і тарифів, виокремлюваних за певними класифікаційними ознаками, показано на рис.1[2, c. 53-54].

За класифікаційною ознакою рівня встановлення та регулювання застосовують централізовано-фіксовані й регульовані, договірні та вільні ціни.

Централізовано-фіксовані ціни встановлює держава на ресурси, що впливають на загальний рівень і динаміку цін; на товари і послуги, які мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію (послуги), виробництво (надання) якої зосереджено на підприємствах (в організаціях), що займають монопольне становище на ринку.

Рівень договірних цін формується на засаді домовленості між виробником (продавцем) і споживачем (покупцем) і стосується конкретної партії товару.

Вільні ціни– це ціни, що їх визначає підприємство (організація) самостійно. Проте держава певною мірою впливає на договірні та вільні ціни, проводячи антимонопольну політику, регулюючи умови оподаткування й кредитування для окремих груп суб’єктів господарської діяльності.

Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують світові, оптові, закупівельні та роздрібні ціни, а також тарифи на перевезення вантажів і пасажирів, надання різноманітних платних послуг.

Світові ціни– це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що реалізуються (продаються) на світовому ринку. Вони визначаються: для одних товарів – рівнем цін країни-експортера; для інших – цінами бірж та аукціонів; для багатьох готових виробів – цінами провідних фірм світу.

Оптові (відпускні)ціни на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання та закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються виходячи з: фактичних витрат на виробництво (із собівартості) продукції; прибутку підприємства (з урахуванням кон’юнктури ринку, якості продукції); величини податку на додану вартість; суми акцизів (для товарів, що обкладаються акцизним збором); суми ліцензійного збору (для алкогольної продукції).

Закупівельні цінизастосовуються постачально-збутовими, заготівельними організаціями, оптово-посередницькими фірмами, підприємствами (організаціями) оптової торгівлі та іншими юридичними особами, які здійснюють торговельну діяльність відповідно до статусу. Вони включають оптову (відпускну) ціну підприємства-виробника, податок на додану вартість, акцизний та ліцензійний збори, а також витрати зазначених підприємств (організацій) для закупівлі, збереження, фасування, транспортування й реалізації продукції та прибуток, необхідний для нормальної діяльності.

Роздрібні цінивизначаються самостійно торговельними підприємствами, підприємствами громадського харчування та іншими юридичними особами, які здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з кон’юнктурою ринку, якістю товару (послуг), виходячи з вільної ціни закупівлі.

Окрему групу цін становлять різноманітні тарифи. Тарифи вантажного та пасажирського транспорту – це плата за перевезення вантажів і пасажирів, яку беруть транспортні підприємства з відправників і населення. Тарифи на платні послуги характеризують розмір оплати послуг із побутового обслуговування населення, послуг банків і зв’язку, юридичних, консультаційних та інших різновидів послуг, що надаються фізичним та юридичним особам.

У сучасній практиці господарювання застосовуються також ринкові ціни, які виокремлюються без певної класифікаційної ознаки. Основні з них (з короткою сутнісною характеристикою) показано на рис.2.[7, c. 68-70]

Залежно від способу встановлення, суб'єктів ціноутворення, сфери застосування тощо та відповідно до чинного законодавства в Україні застосовуються різні види цін і тарифів. За способом встановлення ціни і тарифи поділяються на:

вільні ціни і тарифи, що в свою чергу поділяються на договірні та ціни, що їх встановлюють самостійно підприємства та організації. Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів;

державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення: а) державних фіксованих цін (тарифів); б) граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів. Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне становище на ринку.

Державні ціни повинні враховувати середньогалузеву собівартість продукції і забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони поширюються. Якщо цей рівень рентабельності не забезпечується державними цінами, то держава повинна забезпечити його дотацію за умови, що продукція підприємства є суспільне необхідною[2, c. 157-158].

Сутність та функції цін повніше розкриваються у різних методах ціноутворення. Існує декілька найважливіших методів ціноутворення: 1) середні витрати виробництва плюс прибуток; 2) отримання цільової норми прибутку на інвестований капітал; 3) оцінка очікуваної цінності товару (при якій основою ціноутворення є сприйняття споживачем цінності пропонованого товару, використання сприятливого моменту купівлі-продажу); 4) врахування рівня поточних цін (до уваги беруться, насамперед, ціни конкурентів, а зміна останніми цін на певні товари, зазвичай, викликає зміну цін інших компаній без тісного зв'язку з витратами підприємства); 5) метод закритих торгів (на основі очікуваних цінових пропозицій конкурентів із метою отримання замовлення і укладення контракту з вигідним і перспективним клієнтом). Використання цих методів дозволяє підприємству звузити діапазон цін, у межах якого буде обрана кінцева ціна товару.

Важливим методом ціноутворення за умов панування монополій (в т. ч. колективних монополій — олігополій) є "лідерство в цінах". Цей метод означає встановлення або зміну ціни наймогутнішою і найефективнішою компанією галузі, за якою відповідну ціну але без укладання таємної угоди встановлюють інші компанії, внаслідок чого відбувається координація цін між груповими монополіями. Ціновий лідер досягає за таких умов основної мети діяльності — максимізації прибутку.

Водночас встановлення загальної ціни найбільшою компанією залежить від того, чи інші компанії змінюватимуть обсяги власного виробництва, щоб їхня питома вага на ринку товарів і послуг не змінилась. Компанія — ціновий лідер за цих умов рідко змінює ціну і робить це, здебільшого, при зростанні витрат виробництва. Встановлення загальної ціни спрямоване на максимізацію прибутків, зазвичай, у довготерміновому періоді. Крім того, лідируюча компанія галузі може встановлювати дещо нижчі ціни (за яких не досягається мета найбільшої максимізації прибутку), щоб не допустити в галузь нові компанії-конкуренти.

Комплексна оцінка названих вище елементів та методів створює необхідні передумови для встановлення остаточних цін на конкретний товар. Після цього компанія має врахувати можливу реакцію на ціну з боку конкурентів, державних органів, дилерів, відповідність остаточної Ціни здійснюваній політиці цін продавця, положенням відповідних законів та ін. Так, у СІЛА фірма не має права консультуватись щодо встановлення цін із конкурентами (оскільки це суперечить антитрестівському законодавству), нав'язувати дилеру конкретну роздрібну ціну, призначати ціну нижче собівартості (оскільки це призводить до усунення конкурентів); має пропонувати свої товари торговельним компаніям за однаковими цінами з урахуванням транспортних витрат; може підвищувати свої ціни у випадку відсутності державного контролю за ними[8, c. 112-114].

В умовах ринку ціна є гнучкою, формується в основному шляхом взаємодії попиту та пропозиції і встановлюється споживачем. Перехід від централізованої планової економіки до ринкової не відбувається швидко, а займає певний період часу, впродовж якого поряд із ринковими (вільними) будуть існувати й інші види цін.

В Україні державне регулювання цін і тарифів здійснюється відповідно до Законів України "Про ціни і ціноутворення" (1990), "Про захист економічної конкуренції" (2001), постанов KM України та інших нормативно-правових актів.

Державне регулювання цін і тарифів розглядається як засіб досягнення певних соціально-економічних цілей (завдань) політики держави.

Органи державної влади й управління постійно проводять заходи щодо забезпечення економічної стабільності, запобігання економічних криз та інших дестабілізуючих явищ в економіці. Тому одним із найважливіших завдань економічної політики є запобігання руйнівному впливу цін на економіку. З цією метою встановлюються фіксовані ціни на найнеобхідніші види товарів і послуг, дотуються виробники цієї продукції.

З попереднього завдання витікає нове, пов'язане із стримуванням, інфляції шляхом блокування цін, встановлення граничних цін або коефіцієнтів їх зростання та відповідним регулюванням заробітної платні.

На нинішньому етапі господарювання особливо актуальними є заходи щодо підвищення життєвого рівня населення, тому державна підтримка, в першу чергу, низькооплачуваних і малозабезпечених громадян здійснюється шляхом введення компенсації втрат у зв'язку з підвищенням цін і тарифів, індексів доходів громадян, надання субсидій. Держава забезпечує доступ до товарів і послуг першої необхідності всім верствам населенням незалежно від рівня доходів. З цією метою проводиться політика високих і низьких цін. Високі ціни встановлюються під впливом підвищених непрямих податків, і, в першу чергу, акцизного збору на товари "розкоші" — ювелірні вироби, одяг з натурального хутра тощо; на товари "розпусти" — алкогольна, тютюнова продукція тощо. Низькі ціни формуються під впливом пільг або звільнення від оподаткування, обмеження прибутковості, торговельних націнок, граничних цін на товари першої необхідності — соціальні види хліба, молочна продукція, ліки тощо.

Державне регулювання цін і тарифів забезпечує захист внутрішнього ринку і виробника від впливу зовнішньої конкуренції. Різні витрати на виробництво продукції, особливості та відмінності в оподаткуванні призводять до того, що ціни в кожній країні на один і той же товар — різні, відрізняються від світових. Тому, якщо внутрішні ціни є вищими за світові, то вигідним є ввіз товарів іноземного виробництва. Якщо ж внутрішні ціни є нижчими, ніж світові, то вигідним є вивіз товарів вітчизняного виробництва.

Засилля внутрішнього ринку товарами іноземного виробництва призводить до спаду виробництва, росту безробіття, соціальної напруги в суспільстві. З метою запобігання такому явищу держава повинна здійснювати митне регулювання — підвищувати ввізне мито на іноземні товари, сприяти вітчизняному виробникові у зменшенні витрат на виробництво, а відповідно, й ціни на продукцію.

При потребі збільшення імпорту (за умови дефіциту певних видів товарів та неможливості їх оперативного виробництва) держава зменшує або відміняє ввізне мито.

Якщо виникає необхідність стримати експорт вітчизняної продукції, держава вдається до нетарифних методів і обмежує вивіз з допомогою квотування, ліцензування, а також вводить експортне мито.

При здійсненні експортно-імпортних операцій безпосередньо або через зовнішньоекономічного посередника в розрахунках з партнерами застосовуються контрактні ціни, які формуються відповідно до цін і умов світового ринку.

Ринкові відносини можуть бути ефективними за умови створення сприятливого середовища для конкуренції та стримування монополізму і захисту від недобросовісної конкуренції. Виробники-монополісти, як правило, займають панівне становище на ринку, диктують свої правила та умови, формують свою цінову політику і тим самим створюють неможливі умови для дрібних виробників і споживачів. Держава шляхом встановлення фіксованих або граничних рівнів цін, декларування зміни цін, контролю за обсягом випуску стримує монополізм і сприяє конкуренції.

Державне регулювання цін і тарифів передбачає заходи з контролю за дотриманням дисципліни цін. Органи державної влади разом з профспілками, громадськими організаціями із захисту прав споживачів здійснюють контроль за дотриманням порядку затвердження й застосування цін, проводять їх експертизу, викорінюють факти зловживань, притягають до відповідальності за порушення чинного законодавства в сфері ціноутворення.

Державне регулювання цін і тарифів здійснюється в різних формах: прямого впливу на ціни і тарифи, введенням, податкових платежів, підтримки цін через дотації, контролю за ціновою дисципліною (рис. 3).

Використання конкретних засобів цінового регулювання залежить від стану економіки країни, конкурентоспроможності продукції, розвитку міжнародного співробітництва.


2. Можливі напрями вдосконалення ціноутворення на продукцію (послуги) в Україні

Управління цінами – це загальні правила, якими керується фірма приймаючи рішення щодо стратегії і тактики своєї діяльності.

У процесі управління цінами можуть бути використані такі принципи:

Політика поступового зниження цін – вона характеризується відносно високими цінами під час виведення на ринок нового товару. Далі, коли підвищується конкуренція ціни поступово знижуються .

Політика знімання вершків – використовується щодо товарів, які належать до категорії модних новинок. Вона характеризується максимально високими цінами під час виведення на ринок нового товару. Передумовами її використання є:

· готовність споживачів купити товар новинку за найвищу ціну ;

· нечутливість і нееластичність попиту;

· наявність відповідного сегменту ринку;

· необізнаність покупців з реальними витратами виробника і мала імовірність швидкої реакції конкурентів.

Перевагами такої політики є можливість швидкого покриття витрат на виробництво і маркетинг; отримання відповідних прибутків, підвищення іміджу фірму як підприємства-новатора і уникнення небажаного ажіотажного попиту.

Політика проникнення на ринок – вона використовує порівняно низькі ціни, що робить можливим проникнення фірми на нові ринки і створення достатнього попиту. До такої політики вдаються тоді, коли на ринку існує досить високий рівень конкуренції і коли його можна поділити на сегменти, виділити ті з них, де еластичність попиту є високою, а споживачі не сприймають низьку ціну як свідоцтво низької якості товару. Перевагами тут є : наявність реальних можливостей проникнення на ринок і надання конкретних вигод споживачам.

Політика диференціювання цін – це продаж того самого товару різним покупцям за різними цінами. Розрізняють кілька видів цінової диференціації:

Просторова –різні ціни в країні та за її межами ;

Часову – сезонні знижки чи надбавки ;

Залежно від способу використання товару;

За групами споживачів – пільги для студентів ;

Залежно від кількості – оптові знижки.

Політика престижних цін – це високі ціни на товари справді високої якості. Такі товари мусять постійно здобувати і підтримувати свою високу репутацію. Основна проблема використання такої політики – це підвищення якості товару, його іміджу, збереження традицій престижної фірми незважаючи на будь-які кон’юнктурні зміни.

Політика традиційного ціноутворення – полягає в орієнтації на ті традиції, які існують на ринку щодо рівня цін на ту чи іншу продукцію.

Політика психологічних цін – бере до уваги внутрішню логіку покупця, коли ціни дещо нижчі за якусь круглу суму.

Політика послідовного проходження по сегментах ринку – її використовують в міру насичення якогось сегменту даним товаром, тоді ціну знижують, а товар пропонують іншій групі споживачів, де більш висока цінова еластичність.

Політика збиткового лідера – це продаж товару у комплексі. Тут основний товар продається за збитковою ціною, а збиток покривається за рахунок обсягів продажу або в результаті наступного продажу доповнюючих товарів чи запасних частин.

Політика гнучких цін – передбачає швидку реакцію фірми на зміну співвідношення попиту і пропозиції на ринку.

Політика стабільних цін – використовують для товарів масового попиту, коли ціни на них залишаються стабільними тривалий час.

Політика переважних цін – нею користуються фірми, які посідають домінуюче становище на ринку і можуть забезпечити зниження своїх витрат на реалізацію і маркетинг, підвищуючи доходи за рахунок зростання обсягів збуту. За такої політики товари продають дещо дешевше ніж у конкурентів.

Політика цін на товари зняті з виробництва – тут потрібно насамперед визначитись до якої категорії віднести цей товар. Якщо він повністю втратив свою ринкову привабливість, то використовують ціну розпродажу. Якщо він отримав статус товар-ретро, його орієнтують на специфічну нішу ринку і продають за досить високими цінами.

В Україні держава поступово відмовляється від встановлення цін. Результат можна побачити вже зараз. Раніше держава встановлювала всі ціни, а тепер – лише ціни на ті товари, що нею виробляються в особі її органів та підприємств. Відповідно до ст. 116. Конституції України, Кабінет Міністрів України «забезпечує проведення… цінової… політики», та й Господарський кодекс України одним з основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання визначає регулювання цін і тарифів (ст. 12).

Надзвичайно важливу роль у вивченні питання цін і ціноутворення відіграє категорія оцінки та оціночної діяльності, які в даній статті не розглядаються. Відзначимо лише те, що незалежна оцінка – це не лише встановлення ціни експертом, а і його відповідальність за надану оцінку. Що до оціночної діяльності, то вона достатньо врегульована в чинному законодавстві[12, c. 213-215].

Основні принципи встановлення і застосування цін і тарифів, а також організацію контролю за їх дотриманням на території України визначає закон «Про ціни і ціноутворення».

Тим не менше, складається враження, що в нашій країні відсутня єдина політика щодо цін і ціноутворення, навіть незважаючи на значну кількість законів, що їх регламентують. Це можна було б зрозуміти, якби ми мали чітку політику в напрямку забезпечення конкурентних умов розвитку, але або Антимонопольному комітету не вистачає «потужностей», або законодавча та виконавча гілки влади не надають цьому належної уваги. В результаті страждає і соціальна політика, яка має бути спрямована не лише на мінімізацію цін, а й на підвищення рівнів доходів населення. Стаття 10 Господарського кодексу України одним з основних напрямків економічної політики держави визначає цінову політику, політику, спрямовану на «регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових і роздрібних цін» та антимонопольно-конкурентну політику, спрямовану на «створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення». Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у сфері цін і ціноутворення – з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги (ст. 19)[9, c. 313-315].


Список використаної літератури

1. Ареф'єва О. Економіка підприємства: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Європейський ун-т. — К. : Видавництво Європейського ун-ту, 2005. — 238с.

2. Афанасьєв М. Економіка підприємства: Навч.-метод. посіб. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ВД "Інжек", 2007. — 320с.

3. Бойчик І. Економіка підприємства: навч. посіб.. — Вид. 2-е, доп., перероб. — К. : Атіка, 2007. — 528c.

4. Бондар Н. Економіка підприємства: Навчальний посібник; За заг. ред. А. В. Калини; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 350 с.

5. Гетьман О. Економіка підприємства: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 487 с.

6. Головінов М. Економіка підприємства: навч. посіб. для студ. екон. спец. вищ. навч. закл. / Донецький національний ун-т економіки і торгівлі ім. Михайла Туган- Барановського. — Донецьк : ДонНУЕТ, 2008. — 266c.

7. Дацій О. Економіка підприємства: Навч. посіб. / Гуманітарний ун-т "Запорізький ін-т держ. та муніципального управління". — Запоріжжя : ГУ "ЗІДМУ", 2004. — 224с.

8. Економіка підприємства: Підручник/ ред. : Й. М. Петрович. - 2-ге вид., виправл.. - Львів: Магнолія 2006, 2007. - 579 с.

9. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін.. - К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. – 777 с.

10. Ковальчук І. Економіка підприємства: навч. посіб.. — К. : Знання, 2008. — 679с.

загрузка...
Top