Економіка підприємства

1. Принципи та форми раціональної організації виробництва.

2.Посередницька діяльність як різновид підприємництва.

3.Спрацювання та форми відтворення основних фондів.

Список використаної літератури.


1. Принципи та форми раціональної організації виробництва

Під організацією виробничих процесів розуміють різні методи сполучення всіх елементів системи в просторі і часі з метою досягнення ефективного їх використання.

Раціональна організація виробничого процесу має відповідати низці вимог і будуватися на таких принципах, як: спеціалізація, диференціація, концентрація, інтеграція, паралельність, пропорційність, безперервність, ритмічність, прямоточність, автоматичність, гнучкість, гомеостатичність (рис. 1).

Принцип спеціалізації— форма розподілу праці, яка характеризується виготовленням продукції обмеженої номенклатури, мінімізацією різновидів робіт, процесів, операцій, режимів обробки та інших елементів виробничого процесу.

Спеціалізація підвищує ступінь однорідності виробництва на робочих місцях, дільницях, цехах; збільшує випуск однорідної продукції; спрощує організацію виробництва і створює умови для механізації і автоматизації всіх процесів; сприяє ефективному використанню устаткування і виробничих площ, поліпшенню економічних показників за рахунок можливості використання спеціального, продуктивнішого устаткування, а також зниження собівартості і підвищення якості продукції. Дає можливість робітникам набути навичок і вміння для раціонального виконання робіт.

Внутрізаводську спеціалізацію підвищують шляхом проведення конструктивної, технологічної і організаційної уніфікації.

Уніфікація — приведення продукції, способів і методів її виробництва або їх елементів до єдиної форми, розмірів, структури, складу.

Виконання принципу спеціалізації суттєво впливає на здійснення інших принципів раціональної організації виробничого процесу.

Принцип диференціаціїпередбачає поділ виробничого процесу на окремі технологічні процеси, операції, переходи, прийоми.

Під час диференціації ручних операцій треба враховувати фізіологічні, психологічні та економічні межі поділу праці. Надмірна диференціація підвищує стомлюваність робітників унаслідок монотонності і високої інтенсивності праці, велика кількість операцій призводить до зайвих витрат на установлення, закріплення деталей, зняття їх з робочого місця, на переміщення знарядь праці і т.д.[2, c. 87-89]

Принцип концентрації пов’язаний з підвищенням складності операцій, що виконуються на сучасному високопродуктивному устаткуванні (наприклад, верстати із ЧПУ, обробні центри тощо), коли комплексно здійснюються обробка, складання, транспортування деталей, видалення відходів.

Принцип інтеграції випливає з принципу диференціації операційі виробничихпроцесів. Він реалізується, наприклад, у гнучких виробничих системах повного технологічного циклу, на яких деталі або вироби обробляються без участі людини з 100-відсотковою готовністю для складання.

Принцип паралельностіпередбачає одночасне виконання окремихчастин виробничого процесу (операцій) з виготовлення виробу. Він забезпечує одночасність виконання робіт, застосування багатопредметної обробки, суміщення за часом виконання технологічних і допоміжних операцій (машинна обробка, установлення та знімання, контрольні вимірювання, завантаження та розвантаження агрегата). Рівень паралельності виробничого процесу визначається відношенням тривалості виробничого циклу за паралельного руху предметів праці до фактичної його тривалості.

Принцип пропорційностізводиться до забезпечення рівної пропускної спроможності (відносної продуктивності за одиницю часу) виготовлення продукції у всіх частинах виробничого процесу (виробничих підрозділів — основних, допоміжних і обслуговуючих цехів, а всередині них — дільниць і ліній, груп устаткування і робочих місць).

Досягнення пропорційності ґрунтується на нормах, що визначають кількісний взаємозв’язок між елементами виробництва, коли продуктивність устаткування на всіх операціях технологічного процесу пропорційна трудомісткості обробки виробів на всіх операціях. Вона забезпечує безперебійне виробництво, найповніше використання виробничої потужності, запобігає виникненню «вузьких» місць.

Пропорційність виробництва підтримується шляхом упровадження організаційно-технологічних заходів, передових методів праці, удосконалювання оперативно-виробничого планування та ін.

Ступінь пропорційності виробництва характеризується величиною відхилення пропускної спроможності (потужності) кожної стадії процесу виробництва (переділу) від запланованого ритму випуску продукції.

Принцип безперервностіпередбачає скорочення або зведення до мінімуму перерв у процесі виготовлення продукції, особливо в умовах багатоланцюгового виробництва. Безперервність є однією з найважливіших умов скорочення термінів виготовлення продукції і підвищення рівня використання виробничих ресурсів, забезпечення рівномірної роботи підприємства і випуску продукції в заданому ритмі. Ступінь безперервності визначається відношенням тривалості технологічної частини виробничого циклу до його повної тривалості. Цілком цей принцип реалізується в безперервному виробництві на підприємствах хімічної, харчової, металургійної галузей промисловості, у машинобудуванні на безперервно-потокових лініях і в автоматичному виробництві.

У дискретних виробництвах усунути перерви неможливо. Тому завдання полягає в мінімізації часу пролежування деталей між операціями і виробничими процесами.

Принцип ритмічностіполягає в забезпеченні випуску за рівні проміжки часу тієї самої або рівномірно зростаючої кількості продукції на всіх стадіях і операціях виробничого процесу. Ритмічність виробничого процесу є одною з основних передумов раціонального використання всіх його елементів і забезпечується високою технологічною дисципліною, раціональною організацією забезпечення робочих місць, надійною роботою устаткування, застосуванням прогресивних систем оперативно-виробничого планування тауправління. Вона сприяє чіткому виконанню договорів з постачання продукції споживачам, поліпшенню фінансового стану підприємства.

Рівень ритмічності характеризується співвідношенням суми недоданої за планом продукції і запланованого її обсягу.

Принцип прямоточностіполягає в забезпеченні найкоротшого шляху проходження предметами праці всіх стадій і операцій виробничого процесу. Він характеризується співвідношенням тривалості транспортних операцій і загальної тривалості виробничого циклу[6, c. 112-115].


2.Посередницька діяльність як різновид підприємництва

Сутність торгового посередництва у нас, нажаль, трактується вузько і не зовсім правильно. Це поняття зводиться до здійснення угод суб’єктами від імені і за рахунок третьої особи. Насправді ж його потрібно розглядати як підприємницьку діяльність юридичних або фізичних осіб по забезпеченню комерційних операцій або як стадію обороту товарів та послуг. При цьому посередники здійснюють угоди як від імені і за рахунок замовника , так і від свого імені.

Торговельно-посередницька діяльність має ряд особливостей:

¨ представляючи виробників, експортерів, покупців, посередники здійснюють за їхнім дорученням як юридичні, так і фактичні дії;

¨ посередники не тільки здійснюють угоди, а часто і фінансують їх, надають послуги , беруть на себе ризик;

¨ посередники здійснюють угоди і представляють інтереси замовника;

¨ угоди здійснюються на договірній основі.

Таким чином, торговельне посередництво виступає особливим видом підприємницької діяльності на ринку товарів та послуг. Державний класифікатор України(введений Держстандартом України з 01.07.97.р) також відносить торговельне посередництво до окремих видів економічної діяльності у сфері обігу, яка має виражений підприємницький характер.

Торговельне посередництво— обов’язковий елемент ринку. Фірми використовують посередників для найбільш кваліфікованого забезпечення зручності придбання продукції за факторами часу, місця, форми і власності; зниження витрат на реалізацію продукції або здійснення операцій з матеріально-технічного забезпечення виробництва; зниження рівня запасів готової продукції або необхідних матеріально-технічних ресурсів; зменшення кількості постачально-збутових операцій; кращого контактування зі споживачами або постачальниками — банками, транспортними, складськими, експедиторськими, страховими фірмами, іншими суб’єктами сфери товарного обігу; досягнення високої оперативності реакції на зміни ринкової кон’юнктури; підвищення ступеня конкурентоспроможності товарів; забезпечення доступу до первинної ринкової інформації. [9, c. 87-89]

В умовах ринкових відносин посередники-це суб’єкти незалежного і специфічного бізнесу, які здійснюють свою діяльність на основі таких принципів:

• рівноправність сторін, тобто партнерські взаємовідносини посередника з виробниками і споживачами продукції ,що передбачає альтернативні вибору конттрагентів господарських зв’язків, однакову відповідальність за порушення умов договорів;

• підприємливість, що означає господарську кмітливість, заінтересованість в реалізації резервів, винахідливість у вирішенні конкретних завдань;

• оперативність, що передбачає мобільність, динамічність, і своєчасність виконання завдань постачально-збутової діяльності;

• обслуговування контрагентів, тобто діяльність, яка випливає з їхніх потреб, надання їм комплексу послуг;

• економічна заінтересованість суб’єктів господарювання в організації опосередкованих каналів розподілу;

• комерційні засади діяльності, тобто ділова активність, виходячи з потреби отримання посередником достатнього прибутку;

• договірні засади взаємовідносин із контрагентами[1, c. 177-179].

Види і характер торговельно-посередницьких операцій обумовлюються функціями, які виконуються посередниками:

1. Дослідницька робота — збір інформації, необхідної для планування і покращання обміну.

2. Стимулювання збуту — короткотермінові заходи, спрямовані на збудження швидкої реакції ринку у відповідь на пропоновану фірмою продукцію.

3. Встановлення контактів — налагодження і підтримання зв’язків з потенційними покупцями.

4. Пристосування товарів — підгонка товару під вимоги покупців.Це стосується таких видів діяльності як виробництво, сортування,монтаж,упакування.

5. Проведення переговорів — спроби узгодження цін та інших умов для подальшого акту передачі власності.

6. Організація товароруху — транспортування і складування товарів.

7. Фінансування — пошук та використання кошт для покриття витрат діяльності з доставки товарів до споживачів.

8. Прийняття ризику — прийняття на себе відповідальності за доведення товарів до кінцевих споживачів.

Виконання перших п’яти функцій сприяє заключенню угод, а наступних трьох — виконанню уже заключених угод.

Питання не в тому, чи потрібно ці функції виконувати—потрібно і обов’язково,- а скоріше у тому, хто повинен їх виконувати. Всім цим функціям властиві три загальні властивості: вони поглинають дефіцитні ресурси; нерідко можуть бути виконані краще завдяки спеціалізації; можуть виконуватися і посередниками, і виробником. Якщо частину їх виконує виробник, його витрати відповідно зростають, а, значить ціни на товар повинні бути вищими. При передачі частини функцій посередникам витрати, а внаслідок, і ціни виробника нижчі. Посередники у цьому випадку повинні вилучати плату, щоб покрити свої витрати по організації робіт[6, c. 142-144].


3.Спрацювання та форми відтворення основних фондів

Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також техніко-економічного старіння.

Під фізичним (матеріальним спрацюванням) основних виробничих фондів розуміють явище втрачання ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживчої вартості, що призводить до поступового зменшення їх реальної вартості – економічного спрацювання. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їх надійність та довговічність, рівень екстенсивного і інтенсивного використання. Особливості технологічних процесів, якість технічного догляду і ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників та інші організаційно-технічні фактори.

Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, устаткування) можна поділити умовно на дві частини: одну його частину періодично усувають шляхом проведення ремонтів, а другу таким чином усунути неможливо. З часом воно поступово накопичується і зумовлює такий технічний стан того або іншого засобу праці, коли подальше використання його у виробництві стає неможливим, тобто настає момент повного фізичного спрацювання, яке вимагає заміни такого знаряддя праці новим екземпляром аналогічного призначення. У зв’язку з цим відокремлюють усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів [3, ст.132-133].

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації (шляхом зіставлення фактичної і нормативної величини з урахуванням ліквідаційної вартості); 2) за даними обстеження технічного стану відносної величини економічного спрацювання, тобто відношення їх вартості, перенесеної на вартість виготовлюваної продукції, до загальної балансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів – це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується втрачанням засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удосконалення та створення нових засобів виробництва, впровадження принципово нової технології, старіння вироблюваної продукції. Старіння властиве перш за все знаряддям праці та транспортним засобам, зв’язане з реальними економічними збитками для підприємств, що експлуатують застарілу техніку.

Ступінь техніко-економічного старіння того чи іншого засобу праці можна визначити за допомогою коефіцієнта (відносного показника) Ктес, розраховуваного за формулою:,

где В01 – повна вартість (ціна) застосовуваного і нового засобу праці; П01 – відповідно продуктивність тих же засобів праці або витрати на їх експлуатаційне обслуговування (інший пріоритетний техніко-експлуатаційний показник). Про загальний рівень техніко-економічного старіння може дати певне уявлення також питома вага знарядь праці, що експлуатуються понад 10,15 або 20 років.

Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення. Між окремими видами старіння засобів праці та формами їх відшкодування існує певний взаємозв’язок (рис. 2).

Безперервний процес виробництва вимагає постійного відтворення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів праці у натурі є їх відшкодування у вартісній формі, яке здійснюється через амортизацію.

Під терміном “амортизація” основних фондів і нематеріальних активів, згідно з Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизації відрахувань, установлених законодавством [8, ст.28-30].

Амортизації підлягають витрати на придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання; самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб, включаючи витрати на виплату заробітної плати працівникам, що були зайняті на виготовлення таких основних фондів; проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних фондів.

Не підлягають амортизації та повністю відносяться до складу валових витрат звітного періоду витрати платника податку на придбання основних фондів або нематеріальних активів з метою їх подальшої реалізації іншим платникам податку чи їх використання у виробництві інших основних фондів, призначених для подальшої реалізації іншим платникам податку.

Суми амортизаційних відрахувань звітного періоду визначаються шляхом застосування норм амортизації до балансової вартості груп основних фондів на початок звітного періоду у такому розмірі:

Група 1 – 5 відсотків;

Група 2 – 25 відсотків;

Група 3 – 15 відсотків.

Суми амортизаційних відрахувань вилученню до бюджету не підлягають.

Для амортизації нематеріальних активів застосовується лінійний метод, за яким кожний окремий вид нематеріального активу амортизується рівними частками виходячи з його первісної вартості з урахуванням індексації протягом строку, який визначається платником податку самостійно виходячи із строку корисного використання таких нематеріальних активів або строку діяльності платника податку, але не більше 10 років безперервної експлуатації [7, ст. 167].

де І(а-1) – індекс інфляції року, за результатом якого проводиться індексація. Якщо значення Кі не перевищує одиниці, індексація не провадиться.

У разі коли застосовується коефіцієнт індексації, капітальний доход вираховується у сумі, що дорівнює різниці між балансовою вартістю відповідної групи основних фондів, визначеною на початок звітного року із застосуванням коефіцієнта індексації і балансовою вартістю такої групи основних фондів до такої індексації.

Зазначений капітальний доход належить до складу валових доходів платника податку кожного звітного кварталу року в сумі, яка дорівнює одній четверті відсотка річної норми амортизації відповідної групи основних фондів від суми капітального доходу такої групи.

При застосуванні прискореного методу амортизації коефіцієнт індексації не застосовується.

Платник податку може самостійно прийняти рішення про застосування прискореного методу амортизації основних фондів групи3, придбаних після набуття чинності цим Законом за такими нормами:

1-й рік експлуатації – 15 відсотків;

2-й рік експлуатації – 30 відсотків;

3-й рік експлуатації – 20 відсотків;

4-й рік експлуатації – 15 відсотків;

5-й рік експлуатації – 10 відсотків;

6-й рік експлуатації – 5 відсотків;

7-й рік експлуатації – 5 відсотків.

Зазначене рішення не може бути прийняте платниками податку, що випускають продукцію, ціни на які встановлюються державою.

Облік таких основних фондів ведеться окремо по кожному об’єкту. Амортизаційні відрахування нараховуються на балансову вартість таких об’єктів, яка дорівнює їх первісній вартості, збільшеній на суму витрат, пов’язаних із поліпшенням таких фондів, у порядку, передбаченому законодавством.

Платники податку мають право протягом звітного періоду віднести до валових витрати пов’язані з поточним і капітальним ремонтом, реконструкцією, модернізацією, технічним переозброєнням та інші види поліпшення основних фондів.

З огляду на існуючу на підприємствах практику нарахування амортизації протягом фактичного строку експлуатації основних фондів треба вважати економічно не виправданою.

Нагромадження і оновлення основних фондів, нарощування виробничих потужностей підприємств різних галузей народного господарства країни здійснюється в процесі технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих або спорудження нових виробничих об’єктів.

Технічне переозброєння діючого підприємства означає здійснення відповідно до плану його технічного розвитку без розширення існуючих виробничих площ комплексу заходів, що передбачають підвищення до сучасних вимог технічного рівня окремих дільниць виробництва за рахунок впровадження нової техніки і технології, модернізації та заміни фізично спрацьованого і технічно застарілого устаткування. Реконструкція діючого підприємства являє собою здійснюване за єдиним проектом повне або часткове переобладнування виробництва. За необхідністю можуть бути споруджені нові або розширені існуючі допоміжні та обслуговуючі об’єкти. До реконструктивних робіт відносять також будівництво нових виробничих об’єктів замість тих, подальша експлуатація котрих визнана недоцільною. Під розширенням діючого підприємства прийнято розуміти спорудження за новим проектом його другої та наступних черг, додаткових виробничих комплексів, нових цехів або розширення існуючих, а також допоміжних та обслуговуючих виробництв, комунікацій тощо. До нового будівництва відносяться спорудження окремих виробничих об’єктів або підприємств, що проводиться на нових майданчиках та за затвердженим початковим проектом.

Такі форми розширеного відтворення основних фондів і методи оновлення виробничого потенціалу підприємств виступають як взаємопов’язані та доповнюючі один одного елементи єдиного відтворювального процесу. Найбільш ефективне його здійснення неможливе без запровадження до певної міри централізованого вирішення окремих зв’язаних з ним питань та вибору пріоритетних форм розширеного відтворення основних фондів. Практика господарювання впродовж багатьох років свідчить, що для переважної більшості підприємств різних галузей народного господарства України з огляду на економічну та соціальну ефективність наслідків пріоритетними формами нарощування до необхідних розмірів виробничих потужностей і підвищення технічного рівня виробництва є технічне переозброєння та реконструкція діючих виробничих об’єктів. Нове будівництво економічно доцільне за умови вичерпання можливостей нарощування потужностей на діючих підприємствах, а також при організації виготовлення принципово нових видів продукції та надання відсутніх раніше послуг, неможливості підтримувати на належному рівні екологічну безпеку виробництва [4, с.173-176].


Список використаної літератури

1. Бойчик І.М. Економіка підприємств : Навчальний посібник/ І.Бойчик, П.Харів, М.Хопчан. -Львів: Вид-во "Сполом", 1999. -211 с.

2. Економіка : Теоретичні основи: Підручник [В 2 ч.]/ М-во освіти України; Тернопільська академія народного господарства. Кафедра економічної теорії . -Тернопіль : Астон. -1997 - Ч.1. -1997. -204 с.

3. Економіка : Теоретичні основи: Підручник [В 2 ч.]/ М-во освіти України; Тернопільська академія народного господарства. Кафедра економічної теорії . -Тернопіль : Астон. -1997 - Ч.2. -1997. -151 с.

4. Економічна теорія : Макро - і мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ За ред. Зіновія Ватаманюка, Степана Панчишина,. -К.: Вид. дім "Альтернативи", 2001. -606 с.

5. Економічна теорія : Посібник для вищої школи/ Ред. Є. М. Воробйов. -К.; Харків: ТОВ "Корвін", 2003. -702 с.

6. Економічна теорія : Підручник/ Національний банк України . -К., 1998. -169 с.

7. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / За ред. В.Д.Базилевича. -3-тє вид., доп. і перероб.. -К.: Знання-Прес, 2004. -615 с.

8. Макаровська Т. Економіка підприємства : Навчальний посібник/ МАУП. -К.: МАУП, 2003. -298 с.

9. Предборський В. А. Економічна теорія : Підручник для студентів вищих навчальних закладів -К.: Кондор, 2003. -491 с.

10. Примак Т. Економіка підприємств : Навчальний посібник/ Тетяна Олександрівна Примак,; Тетяна Примак; Міжрегіон. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 1999. -107 с.

11. Шаповал В. М. Економіка підприємства : Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2003. -286 с.

загрузка...
Top