Цінова політика підприємства

Вступ.

1 Загальна характеристика ціни та її види.

2 Цінова політика підприємств різних галузей виробництва

2.1. Існуючі методи ціноутворення на продукцію (послуги)

2.2. Ціноутворення на промислових підприємствах.

2.3. Особливості ціноутворення у торговельній діяльності

2.4. Формування цін на послуги.

2.5. Особливості ціноутворення у виробництві друкованої продукції

2.6. Аналіз динаміки цін в Україні за останні роки.

2.7. Державне регулювання ціноутворення в Україні

2.8. Напрямки вдосконалення цінової політики підприємства.

Висновки.

Література.

Вступ

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального (достатньо комфортного) рівня своєї життєдіяльності здійснює безліч видів конкретної праці. З цією метою люди створюють певні організації, які спільно виконують ту чи іншу місію і діють на засаді певних правил і процедур. Існує два види таких організацій: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням держави.

Об’єктомданої курсової роботи є організації з підприємницьким характером, які називаються підприємствами.

За ринкових умов господарювання ключовим економічним важелем, що активно впливає на розвиток суспільства та рівень життя населення, є ціна. Ціна – це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Вона завжди коливається навколо ціни виробництва (перетвореної форми вартості одиниці товару, що дорівнює сумі витрат виробництва й середнього прибутку) та відображає рівень суспільно необхідних витрат праці.

Згідно ст. 7 Закону «Про ціни і ціноутворення» на усівиди продукції, товарів і послуг, за виняткомтих, по яких здійснюється державне регулюванняцін і тарифів, установлюються вільні ціни і тарифи. Як випливає зі ст. 9 цього Закону, державні фіксовані і регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, що мають визначальне вплив на загальний рівень і динаміку цін на соціально найбільш значимі товари і послуги, а також на продукцію (товари, послуги) підприємств-монополістів. При цьому порушення порядку встановлення і застосування цін грозить застосуванням до підприємства спеціальних економічних санкцій. А особи, винні в неправильному чи встановленні застосуванні цін, залучаються до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

При цьому ст. 13 Закону «Про ціни і ціноутворення» наказує:

«Господарські суб'єкти повинні у встановленому порядку представляти необхідну інформацію для здійснення контролю за правильністю встановлення і застосування цін”. Ця цитата промовляє на користь необхідності складання калькуляцій у процесі впровадження цінової політики на підприємствах.

Предметомданої курсової роботи є цінова політика підприємства, вивчення питань сутності цін, їх видів та процесу калькулювання на різних видах підприємств України.

Застосовувані в ринковій економіці ціни виконують три основні функції: обліково-вимірювальну, розподільчу та стимулюючу.

Обліково-вимірювальна функція ціниполягає в тім, що вона є засобом обліку й вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів продукції або надання різноманітних послуг.

Розподільча функціязводиться до того, що за допомогою цін, які відхиляються від вартості, здійснюється перерозподіл частини доходів первинних суб’єктів господарювання та населення.

Стимулююча функція ціни використовується для мотивації підвищення ефективності господарювання, забезпечення необхідної прибутковості (дохідності) кожному нормально працюючому продуценту, посереднику і безпосередньому продавцю товарів виробничого та споживчого призначення.

Актуальністьвибраної теми курсової роботи полягає в тому, що ціноутворення є основним напрямком економічної діяльності підприємств для досягнення основної мети любого підприємства – одержання прибутку.

1.Загальна характеристика ціни та її види

Ціна одиниці продукції (окремої послуги) формується з відповідних складових, що відображають структуру відповідних видів цін, використовуваних різними суб’єктами господарювання.

У таблиці 1 показаний процес формування ціни на товари, які надходять від виробника до споживача.

За класифікаційною ознакою рівня встановлення та регулювання застосовують централізовано-фіксовані й регульовані, договірні та вільні ціни.

Централізовано-фіксовані ціни встановлює держава на ресурси, що впливають на загальний рівень і динаміку цін; на товари і послуги, які мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію (послуги), виробництво (надання) якої зосереджено на підприємствах (в організаціях), що займають монопольне становище на ринку.

Рівень договірних цін формується на засаді домовленості між виробником (продавцем) і споживачем (покупцем) і стосується конкретної партії товару.

Вільні ціни– це ціни, що їх визначає підприємство (організація) самостійно. Проте держава певною мірою впливає на договірні та вільні ціни, проводячи антимонопольну політику, регулюючи умови оподаткування й кредитування для окремих груп суб’єктів господарської діяльності.

Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують світові, оптові, закупівельні та роздрібні ціни, а також тарифи на перевезення вантажів і пасажирів, надання різноманітних платних послуг.

Світові ціни– це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що реалізуються (продаються) на світовому ринку. Вони визначаються: для одних товарів – рівнем цін країни-експортера; для інших – цінами бірж та аукціонів; для багатьох готових виробів – цінами провідних фірм світу.

Оптові (відпускні)ціни на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання та закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються виходячи з: фактичних витрат на виробництво (із собівартості) продукції; прибутку підприємства (з урахуванням кон’юнктури ринку, якості продукції); величини податку на додану вартість; суми акцизів (для товарів, що обкладаються акцизним збором); суми ліцензійного збору (для алкогольної продукції).

Закупівельні цінизастосовуються постачально-збутовими, заготівельними організаціями, оптово-посередницькими фірмами, підприємствами (організаціями) оптової торгівлі та іншими юридичними особами, які здійснюють торговельну діяльність відповідно до статусу. Вони включають оптову (відпускну) ціну підприємства-виробника, податок на додану вартість, акцизний та ліцензійний збори, а також витрати зазначених підприємств (організацій) для закупівлі, збереження, фасування, транспортування й реалізації продукції та прибуток, необхідний для нормальної діяльності.

Роздрібні цінивизначаються самостійно торговельними підприємствами, підприємствами громадського харчування та іншими юридичними особами, які здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з кон’юнктурою ринку, якістю товару (послуг), виходячи з вільної ціни закупівлі.

Окрему групу цін становлять різноманітні тарифи. Тарифи вантажного та пасажирського транспорту – це плата за перевезення вантажів і пасажирів, яку беруть транспортні підприємства з відправників і населення. Тарифи на платні послуги характеризують розмір оплати послуг із побутового обслуговування населення, послуг банків і зв’язку, юридичних, консультаційних та інших різновидів послуг, що надаються фізичним та юридичним особам.

У сучасній практиці господарювання застосовуються також ринкові ціни, які виокремлюються без певної класифікаційної ознаки. Основні з них (з короткою сутнісною характеристикою) показано на рис.2.

2.Цінова політика підприємств різних галузей виробництва

2.1.Існуючі методи ціноутворення на продукцію (послуги)

За ринкових умов господарювання можуть застосовуватися різноманітні методи ціноутворення. Головні з них показано на рис.3.

Охарактеризуємо наведені методи.

  1. Розрахунок ціни за методом “середні витрати плюс прибуток”є найпростішим і широко застосовуваним. Згідно з ним ціна (Ц) визначається за формулою:

Ц = СВ + П,

Де СВ- середні витрати (собівартість); П- величина прибутку в ціні, яка встановлюється самим підприємством (організацією) або обмежується державою як граничний рівень рентабельності продукції (послуг).

  1. Розрахунок ціни на підставі цільового (фіксованого) прибуткувважається різновидом методики визначення ціни на засаді середніх витрат (собівартості). Особливість його полягає в тім, що ціну поставлено в жорстку залежність від загального розміру прибутку, який підприємство передбачає одержати від продажу певної кількості продукції.
  2. Установлення ціни на засаді суб’єктної цінності товаруздійснюється з урахуванням потенційного (реально виявленого попиту.
  3. Метод ціноутворення “за рівнем поточних цін”(“за рівнем конкуренції)полягає в тім, що ціну розглядають та встановлюють як функцію цін на аналогічну продукцію в конкурентів. Залежно від особливостей продукції й типу ринку (монополія, олігополія) цей метод ціноутворення має різні модифікації (установлення ціни на рівні поточної ринкової ціни або трохи нижче за неї; установлення ціни на конкретний виріб з урахуванням цін на аналогічну продукцію та співвідношення параметрів цих виробів).
  4. Установлення ціни на підставі результатів закритих торгівє різновидом методу “за рівнем поточних цін” і застосовується з метою одержання замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний контракт).
  5. Метод ціноутворення “за рівнем попиту”передбачає встановлення ціни за допомогою пробного продажу товарів в різних сегментах ринку. При цьому враховуються умови продажу, кон’юнктура ринку, супутні послуги. За використання цього методу в різних місцях (сегментах) ринку на ті самі товари ціни можуть бути різними.
  6. Метод установлення ціни за місцем походження товаруполягає в тім, що товар передається транспортній організації за умови “франко-вагон”; після цього всі права на товар і відповідальність за нього переходять до покупця (замовника).
  7. Метод установлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на доставкуозначає відповідні дії підприємства (організації) для включення в ціну фіксованої суми транспортних витрат незалежно від віддаленості покупця (клієнта).
  8. Застосовування методу встановлення зональних цінполягає в тім, що підприємство (фірма) виокремлює кілька зон, у межах яких встановлюються єдині ціни залежно від рівня транспортних витрат.
  9. Метод установлення ціни стосовно базисного пунктухарактеризується тим, що продавець (фірма) вибирає конкретний район (місто, область) за базисний і збирає з усіх замовників (клієнтів) транспортні витрати в сумі, що дорівнює вартості поставки з цього району (міста, області) незалежно від того, звідки насправді здійснюється відвантаження товару.
  10. Метод установлення цін із прийняттям на себе витрат на поставкуозначає, що підприємство (організація) частково чи повністю бере на себе фактичні витрати на доставку товару з метою стимулювання надходження замовлень від покупців (клієнтів).
  11. За встановлення цін зі знижкамипідприємство-продавець змінює свою вихідну ціну та встановлює певну знижку з неї, ураховуючи дострокову оплату рахунків, закупівлю великого обсягу продукції або посезонну її закупівлю тощо. Це дає змогу підприємству підтримувати більш стабільний рівень виробництва протягом року.

Вибір методу ціноутворення та встановлення відповідно до нього певного рівня ціни є початковим етапом розробки цінової стратегії і тактики підприємства (організації).

Надалі ціни постійно коригуються (регулюються) підприємством (організацією) і державою, згідно з мінливою кон’юнктурою ринку та необхідними уточненнями заздалегідь розробленої стратегії ціноутворення стосовно різних видів продукції.

У “Положенні про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень” від 22.02.1995 р. № 135 сформульовані вимоги про регулювання цін:

«При введенні регулювання цін монопольні утворення зобов'язані представити у встановлені відповідним органом терміни:

  • зведення про запланований рівень цін;
  • калькуляцію собівартості продукції з розшифровкою матеріальних і трудових витрат;
  • зведення про обсяги виробництва (фактичні за минулий і поточний роки і планові на поточний рік);
  • дані про запланований і досягнутий розмір прибутків від реалізації продукції, а також про розмір прибутків, рентабельності в цілому по підприємству;
  • пояснювальну записку».

Слід пам’ятати, що підприємства можуть оштрафувати за порушення в ціноутворенні, перераховані в п. 1.3 Інструкції “Про порядок застосування економічних санкцій органами державного контролю за цінами”:

«Порушеннями порядку встановлення і застосування цін, за які накладаються економічні санкції, вважаються, зокрема:

  • нарахування не передбачених законодавством націнок до регульованих цін і тарифів;
  • застосування вільних цін і тарифів на продукцію (послуги, роботи) за умови введення для них режиму державного регулювання;
  • застосування цін на продукцію (послуги, роботи) з рентабельністю, рівень якої перевищує установлений відповідно до законодавства граничний;
  • застосування цін (тарифів) з порушенням уведеного порядку обов'язкового декларування їхньої зміни;
  • чи завищення заниження розміру передбачених законодавством податків і обов'язкових зборів, що включаються в структуру ціни, чи невключення їх у структуру регульованої ціни;
  • включення в структуру регульованих цін (тарифів) не передбачених законодавством чи витрат витрат понад установлені розміри;
  • включення у вартість продукції і послуг, ціни на який регулюються, фактично не виконаних чи виконаних не в повному обсязі послуг (робіт);
  • застосування торгових і постачальницько-збутових надбавок (націнок) понад установлений граничний рівень;
  • застосування цін і тарифів з порушенням інших уведених методів регулювання».

2.2.Ціноутворення на промислових підприємствах

Перш ніж зайнятися виробництвом продукції (робіт, послуг), кожне підприємство хоче дізнатися, які затрати для цього необхідні, за якою ціною можна буде продати продукцію і який при цьому отримати прибуток, які податки доведеться платити.

Собівартість продукції складає основу ціни, за якою вона продається. Тому від правильності складання планової калькуляції собівартості продукції залежить економічне благополуччя підприємства. Надалі корисну інформацію дає і порівняння показників планової калькуляції із фактичною (як у кількісному, так і у грошовому вираженні). Таке порівняння дозволяє:

  • виявити внутрішні резерви;
  • здійснити більш чітке прогнозоване калькулювання у наступних періодах;
  • визначити неприбуткові види продукції і вжити відповідних заходів: або зменшити затрати на їх виробництво, або коригувати ціни тощо.

Калькулювання є одним з елементів внутрішньогосподарського (управлінського) обліку. Виробнича собівартість продукції, як зрозуміло вже з назви, залежить від затрат на її виробництво. Тому спочатку треба розрахувати вартість запасів, необхідних для виробництва кожного виду продукції і для даного виробництва у цілому.

Як це зробити? Передусім розраховуються техніко-економічні показники витрат запасів, ціни на них, трудові затрати та інші витрати. Якщо окремі види продукції виготовляються в різних модифікаціях, то на кожну з них доцільно скласти окрему калькуляцію очікуваних виробничих витрат.

До виробничої собівартості включаються:

  • прямівитрати на матеріали;
  • прямі витрати на оплату праці; інші прямі витрати;
  • змінні загальновиробничі і розподілені постійні загальногосподарські витрати.

Будь-яка калькуляція починається з визначення об'єкта обліку витрат - продукції (робіт, послуг) або виду діяльності підприємства, які вимагають установлення витрат, пов'язаних з їх виробництвом (виконанням).

Оскільки на різних підприємствах використовуються різні види запасів (сировина, матеріали), загальновиробничі витрати у них також різні, то підприємства самостійно встановлюють перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг).

На промислових підприємствах залежно від виду продукції, складності її виготовлення, типу і характеру організації виробництва застосовуються такі основні методи калькулювання собівартості продукції:

  • позаказний,
  • попередільний,
  • нормативний.

Однак слід пам'ятати, що при використанні будь-якого методу калькулювання наднормативні виробничі витрати (тобто відхилення від норм) не включаються до виробничої собівартості.

Позаказний методзастосовується при калькулюванні окремого замовлення, яке відкривається на виробництво одного або декількох однорідних виробів, а також замовлення на виконання дослідних, експериментальних, ремонтних та інших робіт.

На кожне замовлення заводиться карта аналітичного обліку затрат, у якій указується: найменування, тип і якість виробу, замовник і термін виконання, цех-виконавець, планова собівартість і продажна ціна. Щоб легше було вести облік, на всіх первинних документах ставиться номер (шифр) замовлення (на видатковому ордері на видачу сировини, матеріалів у виробництво, на нарядах на оплату праці тощо).

Фактична собівартість одиниці виробів або робіт визначається після виконання замовлення. Для цього сума витрат ділиться на кількість виготовлених виробів на конкретне замовлення.

При індивідуальному і дрібносерійному виробництві застосування позаказного методу можна об'єднати з використанням основних елементів нормативного обліку. Виписка первинних документів з поділом на затрати за нормами і відхиленнями від них здійснюється на основі технологічних карт або іншої технічної документації.

Попередільний методзастосовується на підприємствах, де виготовляється однорідна за початковою сировиною, матеріалами і характером обробки масова продукція і переважають фізико-хімічні та термічні виробничі процеси (наприклад, у хімічній, металургійній, текстильній, шкіряній, харчовій галузях промисловості).

Витрати на виробництво враховуються у кожному цеху (переділі, фазі, стадії), включаючи собівартість напівфабрикатів, виготовлених у попередньому цеху.

У разі калькулювання виробництв, які випускають однорідну продукцію або послуги (пар, стиснене повітря, вода, електроенергія, кисень, ацетилен тощо), які не мають незавершеного виробництва, застосовується однопередільний метод - так званий простий метод.

У первинних документах оперативної звітності (за зміну, добу, декаду тощо) відображаються не тільки фактичні затрати сировини, основних матеріалів, напівфабрикатів, технологічного палива, енергії та ін., але й ті, що відповідають нормам або установленим на них виробничим завданням (складам, рецептурам, регламентам). Це дозволяє здійснювати контроль і аналіз затрат на виробництво, обґрунтоване калькулювання фактичної собівартості продукції, контроль за дотриманням і вдосконаленням норм.

Перелік переділів, фаз, стадій і порядок визначення груп продукції встановлюються підприємством самостійно.

Нормативний методкалькулювання для підприємств обробних галузей промисловості (машинобудівної, меблевої, швейної, шинної, шкіряної, харчової) є основним.

Нормативи витрат на одиницю продукції підприємство встановлює самостійно, з урахуванням нормальних рівнів використання запасів, праці, виробничих потужностей і діючих цін .

Для наближення нормативних затрат до фактичних підприємству необхідно регулярно перевіряти і переглядати як норми затрат, так і ціни. Розробляються норми на кожний вид деталі, вузла, блоку, виробу з урахуванням досягнутого на підприємстві рівня технології, організації виробництва і праці.

Норми систематизуються у специфікаціях норм затрат матеріалів та картах норм часу і розцінок.

Підприємство може аналізувати причини відхилень і змін норм. До таких можуть відноситися:

  • зміна обсягу виробництва;
  • зміна організації виробництва й умов праці;
  • зміна природних умов та інші чинники.

Навести повний перелік причин нереально, оскільки вони залежать від специфіки та умов виробництва.

До собівартості реалізованої продукції входять:

  • виробнича собівартість продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду ;
  • нерозподілені постійні загальновиробничі витрати ;
  • наднормативні виробничі витрати .

Отже, виробничі витрати в межах норм, установлених підприємством, необхідно списувати на виробничу собівартість продукції як прямі затрати, а все, що вище норм, - на собівартість продукції, реалізованої у звітному періоді. У цьому і полягає відмінність нормативного методу калькулювання, який діє сьогодні, від того, який застосовувався раніше згідно з Положенням N 473. Відповідно до останнього до фактичної собівартості продукції, що виробляється, включалися як витрати за нормами, так і відхилення від них.

Тепер же, коли затрати за нормами і відхилення від норм ураховуються окремо, керівник підприємства своєчасно отримує інформацію про "надмірні" витрати, не передбачені нормами, і може оперативно втрутитися у процес виробництва. Досягається така чіткість щоденним (або іншим коротким періодом часу) документуванням витрати основних видів сировини і матеріалів.

Розглянемо на умовному числовому прикладі позаказний метод калькулювання виробництва продукції "Альфа".

Приклад: Створене підприємство з безцеховою структурою. Мета його створення - отримання прибутку від виробництва продукції "Альфа".

Згідно з договором купівлі-продажу із замовником "Покупець" необхідно виготовити у І кварталі 2003 року 100 шт. "Альфа". Ціна продажу 100 шт.

- 6 000 грн.

Підприємством установлено, що незавершене виробництво на кінець звітного місяця оцінюється в розмірі 100 % планової вартості сировини і матеріалів "Омега" та напівфабрикатів "Марс", необхідних для виготовлення тієї кількості продукції "Альфа", яка не завершена обробкою.

Заробітна плата директора підприємства, бухгалтера та іншого адміністративного персоналу відноситься до адміністративних витрат, і тому до калькуляції виробничої собівартості продукції, так само як і витрати на збут готової продукції, вона не включається.

Для того щоб визначити вартість виробництва 100 шт. продукції "Альфа", підприємством складена планова калькуляція (табл. 2).Калькуляційна одиниця - 1 шт. продукції "Альфа".

У січні 2003 року для виробництва продукції "Альфа" отримано й оплачено: 95 кг сировини і матеріалів "Омега" - на суму 2 375 грн., ПДВ - 475 грн.; 1 200 шт. напівфабрикатів "Марс" - на суму 588 грн., ПДВ - 117,6 грн.

У січні 2003 року на виробництво 33 шт. "Альфа" відпущено: 30 кг сировини і матеріалів "Омега" - на суму 750 грн. (2 375 грн. : 95 кг х 30 кг); 400 шт. напівфабрикатів "Марс" - на суму196 грн. (588 грн. : 1 200 шт. х 400 шт.).

За виготовлення 33 шт. "Альфа" нарахована заробітна плата працівникам у сумі 290 грн., внески і збори на соціальне і пенсійне страхування склали 105 грн.

Підписаний акт про отримання за січень 2003 року орендних послуг устаткування, на якому вироблено 30 шт. готової продукції "Альфа" - на суму 360 грн., ПДВ - 72 грн.

Згідно з первинними документами (накладними, відомостями, приймально-здавальними документами тощо) здано на склад готової продукції 30 шт. "Альфа", у необробленому вигляді залишилося 3 шт. "Альфа" (виявлено за актом інвентаризації на 31.01.2003 p.).

Відповідно до прийнятої оцінки незавершеного виробництва його сума на 31 січня 2003 року складе планову вартість сировини і матеріалів "Омега" та напівфабрикатів "Марс", необхідного для виготовлення 3 шт. продукції "Альфа", тобто 77,22 грн. [(21,24 грн. + 4,5 грн.) х 3 шт.].

Отже, витрати на виготовлення готової продукції - 30 шт. "Альфа" - у січні 2003 року складуть 1 623,78 грн. [(750 + 196 + 290 + 105 + + 360) - 77,22].

На основі вищенаведених даних складемо калькуляцію фактичної собівартості продукції "Альфа", виробленої в січні 2003 року (табл. 3).

Очевидно, що фактичні витрати підприємства перевищили планові, тому необхідно або придбавати сировину і матеріали "Омега" і напівфабрикати "Марс" за більш низькою ціною, або передивитися план їх витрати в сумарному вираженні. Також слід вирішити питання з витратами на оплату праці: або їх скоротити, або збільшити планову суму.

Для спрощення прикладу калькулювання готової продукції тут відображені змінні загальновиробничі витрати, тобто ті, які повністю включаються до виробничої собівартості продукції. Однак на практиці багато із загальновиробничих витрат можуть бути і постійними, тобто такими, які залишаються незмінними (або майже незмінними ) при зміні обсягу

виробництва продукції. Перелік і склад змінних та постійних витрат установлюються підприємством самостійно і відображаються в наказі підприємства про його облікову політику.

Якщо виробляється один вид продукції, то проблем зі змінними витратами немає, оскільки всі вони включаються у калькуляцію виробничої собівартості цієї продукції. Якщо ж виробляється декілька її видів, то суму таких витрат необхідно розподілити між цими видами. Для цього використовується встановлена підприємством база розподілу: години праці, обсяг діяльності, оплата праці, прямі витрати тощо виходячи з фактичної потужності звітного періоду (п. 16 П(С)БО 16). Про встановлену базу розподілу змінних загальновиробничих витрат слід також повідомити в наказі.

А ось постійні загальновиробничі витрати розподіляються таким чином: частина включається до виробничої собівартості , а частина - до собівартості реалізованої продукції. Для цього необхідно використовувати базу розподілу (години праці, обсяг діяльності, оплата праці, прямі витрати тощо, але вже при нормальній потужностіпідприємства. Прийняту базу розподілу необхідно також указати в наказі про облікову політику.

Приклад: Підприємство виготовляє продукцію "Альфа" і продукцію "Бета". База розподілу постійних загальновиробничих витрат установлена підприємством у кількісному вимірі готової продукції - 1 шт.

За даними за 2000 - 2002 роки нормальна потужність підприємства склала (табл. 4):

За ці ж роки постійні загальновиробничі витрати при нормальній потужності склали 54 467 грн., або 2,51 грн. на 1 шт. продукції (54 467 грн. : 21 700 шт.).

Саме суму 2,51 грн. підприємство буде відображати в калькуляції виробничої собівартості як постійні розподілені загальновиробничі витрати на 1 шт. продукції "Альфа" і "Бета" у 2003 році.

Припустимо, що фактичні постійні загально-виробничі витрати за березень 2003 року (згідно з первинними документами) склали 56 680 грн. при фактичному виробництві продукції "Альфа" -10 600 шт. і "Бета" - 10 800 шт.

Згідно з нормативом постійних загальновиробничих витрат - 2,51 грн. на 1 шт. продукції розподілені загальновиробничі витрати за березень складуть 53 714 грн. (2,51 грн. х 10 600 шт. + 2,51 грн. х 10 800 шт.).

Нерозподілені загальновиробничі витрати будуть дорівнювати 2 966 грн. (56 680 грн. -53 714 грн.). Цю суму слід включити до собівартості реалізованої продукції. А суму 53 714 грн. треба відобразити в калькуляції виробничої собівартості продукції, у тому числі продукції "Альфа" - у сумі 26 606 грн. (2,51 грн. х 10 600 шт.) і продукції "Бета" .

Якщо підприємству необхідно отримати дані про повну вартість продукції, що виробляється, то до виробничої собівартості слід додати адміністративні витрати і витрати на збут.

2.3.Особливості ціноутворення у торговельній діяльності

Визначення продажної ціни товару є складним процесом, результат якого залежить від різних чинників, таких як якість, конкурентоспроможність, оборотність товару, співвідношення попиту і пропозиції на товар, рівень закупівельних цін та ін.

Згідно із Законом N 507 (а це основний документ, яким регламентується ціноутворення в Україні) підприємства можуть застосовувати вільні ціни, якщо на цей вид товарів державою не встановлені фіксовані або регульовані ціни.

Коротко суть цих термінів: Вільні ціни визначаються підприємством самостійно на підставі кон'юнктури ринку і не залежать напряму від державного впливу.

Державні фіксовані ціни(тарифи) - це встановлені законодавче ціни, рівень яких не може змінюватися на розсуд підприємства ні в бік збільшення, ні в бік зменшення.

Ціни, на які державою встановлені верхні або нижні межі, уважаються регульованими.

Оптова ціна- ціна на товари, які продаються великими партіями посередницькими торговельними підприємствами.

Роздрібна ціна- ціна на товари невиробничого споживання, за якою їх продають незалежно від форм розрахунків безпосередньо громадянам та іншим кінцевим споживачам для їх особистого некомерційного використання.

При формуванні продажної ціни торговельні підприємства можуть використовувати різні методи ціноутворення, зокрема:

  • параметричний метод;
  • ціноутворення на підставі поточних цін;
  • метод повних витрат;
  • метод торговельної націнки;
  • зміна ціни залежно від терміну реалізації;
  • метод на підставі попиту та ін.

Розглянемо основні моменти формування продажних цін за допомогою трьох методів (повних витрат, торговельної націнки, зміни ціни залежно від терміну реалізації).

Метод повних витрат

Найчастіше торговельні підприємства при визначенні продажної ціни застосовують затратний метод, відомий ще й під іншою назвою - метод повних витрат. Згідно із цим методом продажна ціна товару повинна покрити всі витрати на його придбання і реалізацію, а також забезпечити отримання прибутку.

Головний недолік методу полягає в тому, що при формуванні ціни не враховується кон'юнктура ринку та ігнорується еластичність попиту. Тому до затратного методу варто "підключити" й інші, такі як параметричний, конкурентний, метод на підставі попиту тощо.

Перейдемо до практики.

Загальна формула для визначення продажної ціни затратним методом повних витрат виглядає так:

Продажна ціна = Планова собівартість товару + Планований прибуток + Податки

або

Цп = Ст + Пп + По, (1)

де Ст - планова собівартість товарів, грн.;

Пп - планований прибуток підприємства, грн.;

По - обов'язкові податки, грн.

Розглянемо кожну зі складових величин цієї формули і показники, з яких вони, у свою чергу, складаються.

Планова собівартістьтоварів (Ст) визначається за формулою

Ст = Цпр + (Цпр х В/100) = Цпр (1 + В/100), (2)

де Цпр - ціна придбання товару, грн.;

В - витрати, понесені підприємством при реалізації товару, %.

Ціна придбання товарускладається із ціни товару, указаної в договорі або комерційних документах, на підставі яких оприбутковується товар, без ПДВ, і суми витрат, понесених підприємством при придбанні цього товару.

Ціна придбання товару відповідає його первісній вартості, тобто до неї входять:

  • суми, які сплачуються згідно з договором постачальнику (продавцеві), за вирахуванням непрямих податків;
  • суми ввізного мита (при імпорті товару);
  • суми непрямих податків у зв'язку з придбанням товарів, які не відшкодовуються підприємству;
  • транспортно-заготівельні витрати;
  • інші витрати, пов'язані з придбанням товарів і доведенням їх до стану, у якому вони придатні для використання в запланованих цілях.

Відсоток витрат (В)це витрати, понесені підприємством при реалізації товарів, які складаються з адміністративних витрат і витрат на збут. У зв'язку з тим, що загальна сума затрат не може бути віднесена до кожного виду товарів, які реалізуються, а тільки до всіх реалізованих товарів, підприємство при визначенні ціни товару застосовує такий показник, як відсоток витрат.

Відсоток витрат визначається або виходячи з даних попереднього періоду (найчастіше кварталу), або на підставі планованих витрат.

Цей показник розраховується за формулою:

В = (Ва +Вз)/Вр пр х 100, (3)

де Ва - адміністративні витрати, грн;

Вз - витрати на збут, грн;

Вр пр - вартість придбаних у попередньому періоді товарів, грн.

Розглянемо на умовному числовому прикладі як визначити планову собівартість товару із застосуванням відсотка витрат.

Приклад 1

Протягом кварталу підприємство планує придбати:

— товар А на суму 3 600 грн., у т. ч. ПДВ - 600 грн.;

— товар Б на суму 5 400 грн., у т. ч. ПДВ - 900 грн.;

— товар В на суму 3 000 грн., у т. ч. ПДВ -500 грн.

Усього товарів на загальну суму 12 000 грн., у т. ч. ПДВ - 2 000 грн.

У попередньому періоді підприємство придбало в асортименті товари, первісна вартість яких з урахуванням усіх витрат на придбання склала 15 000 грн.; сума адміністративних витрат - 1 500 грн., витрат на збут - 1 800 грн.

Визначимо планову собівартість для кожного з трьох видів товарів за умови, що сума адміністративних і збутових витрат, понесених при реалізації товарів, залишиться незмінною.

Спочатку розрахуємо відсоток витрат, використовуючи формулу (3).

В = (1 500 + 1 800)/15 000 x 100 = 22 %.

Підставимо у формулу (2) умовні значення і отримаємо дані, необхідні нам надалі для визначення продажної ціни товарів.

Планова собівартість складе:

товару А = 3 000 х (1 + 22/100) = 3 660 грн.

товару Б = 4 500 х (1+ 22/100) = 5 490 грн.

товару В = 2 500 х (1+ 22/100) = 3 050 грн.

При формуванні продажної ціни сума планованого прибутку визначається виходячи з відсотка рентабельності, прийнятого на торговельному підприємстві. Найчастіше на торговельних підприємствах відсоток рентабельності становить 10 - 15%. При цьому рентабельність може встановлюватися як загальна по підприємству, так і окремо для кожної групи товарів.

Плановий прибуток визначається за формулою

Пп = Ст х Р/100, (4)

де Ст - планова собівартість товарів, грн.;

Р - рентабельність, прийнята на підприємстві, %.

Використовуючи дані нашого прикладу, визначимо плановий прибуток і продажну ціну для кожного виду товару з урахуванням того, що рентабельність становить:

- товару А - 15 %,

- товару Б - 10 %,

товару В - 12 %.

Плановий прибуток складе:

- для товару А = 3 660 х 15/100 = 549 грн.;

- для товару Б = 5 490 х 10/100 = 549 грн.;

  • для товару В = 3 050 х 12/100 = 366 грн.

Податки– це обов'язкові платежі і збори, якими згідно із чинним законодавством обкладається цей вид товару (ПДВ, акцизний збір, пенсійний збір та ін.).

Отже, у нас є всі складові для того, щоб визначити продажну ціну товарів, придбаних підприємством. Повернемося до основної формули (1) і підставимо у неї отримані дані. При цьому приймемо, що з податків підприємством сплачується тільки ПДВ за ставкою 20 %.

Продажна ціна складе:

  • товару А = 3 660 + 549 + [(3 660 + 549) х 20 %] = 5 050,8 грн.;
  • товару Б = 5 490 + 549 + [(5 490 + 549) x 20 %] = 7 246,8 грн.;
  • товару В = 3 050 + 366 + [(3 050 + 366) x 20 %] = 4 099,2 грн.

При формуванні продажної ціни слід розрізняти граничну продажну ціну і фактичну продажну ціну.

Гранична продажна ціна- це величина, нижче якої продаж цього виду товару стає нерентабельним.

Фактична продажна ціна- ціна товару, установлена на підприємстві з урахуванням знижок, націнок, транспортних, страхових, сервісних компонентів.

Система зниження ціни товару за рахунок знижок стала дуже популярною останнім часом. Найчастіше на практиці застосовують такі види торговельних знижок:

— за кількість купованого товару;

— за певну суму купівлі;

— сезонні;

— спеціальні знижки.

Порядок реалізації товару зі знижкою регулюється на торговельному підприємстві спеціальним внутрішнім нормативним документом, яким може бути Положення про продаж товару зі знижкою, затверджене наказом по підприємству, або сам наказ.

Цей документ потрібен для того, щоб до торговельного підприємства не було претензій як з боку покупців, так і з боку контролюючих органів із захисту прав споживачів, а також щоб уникнути зловживання системою знижок співробітниками підприємства.

Розрахуємо продажну ціну товарів методом повних затрат, використовуючи спеціальну таблицю.

Приклад 2

Підприємство придбало товари, первісна (закупівельна) вартість яких склала:

Товар А - 12 грн.; товар В - 8,5 грн.;товар Д - 11 грн.; товар Б - 15 грн.;

товар Г - 2,5 грн.

Планований відсоток витрат на підприємстві становить 15 %, рентабельність - 12 %.

Визначимо продажну ціну товару з урахуванням того, що ці товари обкладаються ПДВ і знижка на них може становити 10 %.

Для полегшення процесу розрахунку продажної ціни вмістимо всі необхідні дані в таблицю 5.

Підприємства роздрібної торгівлі при формуванні ціни на товари найчастіше використовують метод із застосуванням торговельної націнки. Він простіший від витратного методу і тому популярніший.

Загальна формула розрахунку продажної ціни в цьому випадку має такий вигляд:

Продажна ціна=Ціна придбання товару[5]+Сума торговельної націнки+

податки

або

Цп = (Цпр + Цпр х Тнац) х 1,2, (5)

Цп - продажна ціна товару, грн.;

Цпр - ціна придбання товару, грн.;

Тнац - торговельна націнка, установлена на підприємстві, %;

1,2 - коефіцієнт, що враховує суму податкових зобов'язань з ПДВ.

Торговельна націнка включає в себе планові витрати по підприємству і планований прибуток.

Найчастіше торговельна націнка встановлюється на торговельному підприємстві окремо для кожної групи товарів.

Планова торговельна націнка може бути визначена на підставі даних минулого періоду або виходячи з рівня цін, що склалися на ринку на цей вид товару, і визначається за формулою:

Тнац = (Цпм - Цпмин) х 100/Цпмин, (6)

де Цпм - продажна ціна для цього виду товарів у минулому періоді, грн.;

Цпмин - планова ціна придбання товару в минулому періоді, грн.

Розглянемо на умовному числовому прикладі порядок формування продажної ціни із застосуванням торговельної націнки для товарів, які імпортуються.

Приклад: Торговельне підприємство згідно з договором з нерезидентом придбало ювелірні вироби на таких умовах:

1) валюта платежу - долари США;

2) умови платежу – 100 %-ова передоплата;

3) умови поставки - DAF кордон Польща -Україна.

Під час митного оформлення товарів торговельне підприємство сплатило такі види митних платежів:

— митний збір за ставкою 0,2 %;

— ввізне мито за ставкою 50 %;

— акцизний збір за ставкою 55 %;

  • ПДВ за ставкою 20 %.

Умовний курс НБУ за 1 дол. США:

— на дату платежу - 5,3 грн.;

— на дату митного оформлення - 5,35 грн.

Сума торговельної націнки на цей вид товару визначена на підприємстві в розмірі 30 %.

Розглянемо формування продажної ціни імпортних товарів у таблиці (табл. 6).

Зміна ціни залежно від терміну реалізації

При формуванні продажної ціни і системи знижок на торговельному підприємстві не слід забувати про такі чинники, як швидкість обігу грошових коштів і термін реалізації товарів. У більшості випадків термін реалізації встановлений на продовольчі товари. Якщо термін реалізації не встановлений нормативним документом, торговельне підприємство визначає його виходячи з економічної доцільності продажу.

Метод обліку терміну реалізації товару при формуванні продажної ціни товару ґрунтується на застосуванні таких показників:

— відсоток реалізованої частини товару (Т);

— відсоток періоду, за який реалізований товар (t).

Ці показники розраховуються за такими формулами:

Т = Тр/Тз X 100, (7)

де Тр - сума частини партії товару, реалізованої за продажними цінами, грн.;

Тз - загальна сума партії товару, придбаної за продажними цінами, грн.;

t = tp/t3 x 100, (8)

де tp - термін, протягом якого і реалізована частина партії товару, дні;

t3 - граничний термін зберігання (ефективної реалізації) цієї партії товару, дні.

Розглянемо різні варіанти співвідношення величин Т і t і як наслідок, - прийняття управлінських рішень у кожному конкретному випадку.

Т > t - товари будуть реалізовані за цими продажними цінами до закінчення терміну придатності (терміну ефективної реалізації).

У випадку значного перевищення Т над t продажні ціни можуть бути підняті.

Т = t - реалізація товару йде пропорційно терміну придатності (терміну ефективної реалізації).

Потрібний постійний контроль за стабільністю реалізації, зміна ціни недоцільна.

Т < t - товар не буде реалізований у межах терміну придатності (терміну ефективної реалізації).

Щоб уникнути фінансових втрат, слід знизити ціну.

Тепер на умовному числовому прикладі покажемо механізм застосування зазначеного методу.

Приклад

Підприємство придбало партію товарів, термін реалізації яких становить 45 днів. Загальна вартість партії товару за продажними цінами -12 100 грн. За 25 днів реалізовано товарів за продажними цінами на суму 4 820 грн.

Підставивши ці значення у вищенаведені формули, отримаємо:

Т = 4 820/12 100 x 100 = 39,83 %,

t = 25/45 x 100 = 55,56 %.

Таким чином, Т < t. У цьому випадку товар не буде реалізований у межах терміну придатності. На підприємстві приймається рішення: щоб уникнути фінансових втрат, потрібно знизити продажну ціну на цей товар.

Розглянувши процес формування ціни на торговельному підприємстві трьома методами, зупинимося детальніше на порядку оформлення ціни в роздрібній торгівлі.

Торговельне підприємство зобов'язане визначити ціни відповідно до чинного законодавства України і надати інформацію про ціни покупцям (Порядок N 108). Згідно з вимогами Інструкції N 2 зробити це треба за допомогою ярликів цін (цінників) на зразках товарів або покажчиків цін на підприємствах роздрібної торгівлі. При цьому ярлики цін (цінники) в обов'язковому порядку повинні бути підписані працівником підприємства, відповідальним за формування, застосування цін, і завірені печаткою або штампом підприємства із зазначенням дати підписання.

У випадку якщо на підприємствах роздрібної торгівлі застосовується сучасна технологія автоматизованої ідентифікації товарів за їх штриховими кодами, а значення ціни товару зберігається в пам'яті РРО або комп'ютера, ця операція із завірення ярликів цін (цінників) не обов'язкова. Тоді у відділах і секціях, торговельних залах таких торговельних підприємств у доступному для покупців місці повинні бути прейскуранти цін, завірені вищезазначеним способом.

У таблиці 7 подані відомості, які мають бути вказані на ярликах цін (цінниках) відповідно до групи товарів.

На підприємствах громадського харчування меню і прейскуранти на алкогольні напої і тютюнові вироби підписуються керівником підприємства і бухгалтером (калькулятором) і завіряються печаткою підприємства. У меню підприємство громадського харчування вказує назву продукції, вихід і вартість однієї порції, у прейскуранті цін на алкогольні напої - назву напою, місткість пляшки, ціну за 50 і 100 мілілітрів (Інструкція N 2).

Відповідно до вимог, що пред'являються Інструкцією N 2 до підприємств, які здійснюють продаж періодичних друкованих видань (газети, журнали, бюлетені), ціни повинні бути вказані безпосередньо на зразках, які зберігаються до кінця продажу.

Аптеки при реалізації лікарських препаратів і виробів медичного призначення вказують ціни на оригіналі упаковки виробу.(Інструкція N 2).

2.4.Формування цін на послуги

Для визначення ціни послуги і прогнозування прибутку новоствореного підприємства або ж підприємства, яке відкриває новий напрямок діяльності, слід:

  • зібрати інформацію про ціни на аналогічні послуги конкурентів;
  • визначити попит на ці послуги (обсяг майбутньої діяльності);
  • визначити передбачувані затрати на надання послуг при різних обсягах майбутньої діяльності.

Прогнозувати продаж дуже складно, оскільки майбутнє завжди невизначене. Однак "складно" не означає "неможливо". Щоб визначити, буде ефективною діяльність підприємства чи ні, необхідно порівняти очікувану ціну з очікуваними затратами. Такі завдання покликаний вирішити бухгалтерський облік, але не той традиційний облік, що розуміється більшістю як відображення господарських операцій у регістрах методом подвійного запису, а облік управлінський. Дані такого обліку є комерційною таємницею підприємства, оскільки відображають його стратегію і тактику в боротьбі за покупця і призначені суто для внутрішніх користувачів - засновників і керівників підприємства. Фактичні підсумки роботи підприємства, відображені в регістрах бухгалтерського (фінансового) обліку, отримують, порівнюючи фактичні доходи (виручку) із фактичними затратами підприємства.

Розглянемо два методи ціноутворення, найбільш прийнятні для визначення вартості послуг.

Метод "затрати плюс"

Мабуть, найпоширенішим методом ціноутворення послуг є ціноутворення за принципом "затрати плюс", коли ціна реалізації визначається на підставі собівартості послуг шляхом додання до неї певної частини прибутку. Під "собівартістю" у цьому випадку розуміється економічна суть цього терміну, тобто всі затрати, які підприємство понесе для надання послуг:

Ціна = Собівартість + Прибуток

Такий метод ціноутворення дозволяє визначити межу, нижче від якої ціну реалізації встановлювати не можна, щоб не було збитків.

Собівартість послуги становить основу ціни, за якою послуга буде продаватися. Тому від правильності складання планової калькуляції собівартості послуги залежить благополуччя підприємства.

Цей метод має декілька різновидів, одним з яких є ціноутворення на основі вартості часу і матеріалів.

Такий метод найчастіше використовується на підприємствах, що надають професійні послуги (аудиторські, юридичні, ремонтні тощо), оскільки основною складовою затрат є заробітна плата.

При цьому методі ціна послуги складається з двох елементів:

Ціна = Вартість часу + Матеріальні затрати

У свою чергу, вартість часу складається з трьох частин:

Вартість часу = Пряма зарплата за годину + Накладні витрати за годину + Вартість години для забезпечення необхідного прибутку.

При визначенні прямої зарплати за годину необхідно фонд зарплати за певний період часу (наприклад, рік, квартал, місяць) усіх основних працівників поділити на кількість їх робочого часу за певний період (рік, квартал, місяць).

Накладні витрати за годинувизначають як суму затрат на збут, управління та інших загальногосподарських затрат, які припадають на годину роботи основного працівника.

Відповідно вартість години для забезпечення необхідного прибутку визначається як відношення суми запланованого прибутку до загальної кількості годин робочого часу.

Матеріальні затрати складаються з двох частин:

Матеріальні затрати = Прямі матеріальні затрати (ціна придбання) + Частина затрат на транспортування і зберігання матеріальних запасів.

Включення частини затрат на транспортування і зберігання до складової матеріальних затрат особливо характерне для таких послуг, як ремонтні, оскільки у цьому виробничому процесі сума названих затрат може бути значною. На інших же підприємствах, які, наприклад, надають інтелектуальні послуги (юридичні, аудиторські), такий показник можна не розраховувати, а у зв'язку з його незначністю включати до показника накладних витрат.

Розглянемо приклад ціноутворення юридичної послуги за методом "затрати плюс" на основі вартості часу і матеріалів.

Приклад: Підприємство "Юрист" - платник єдиного податку За ставкою 10 % створена для надання юридичних послуг громадянам та юридичним особам. У штаті перебувають 7 юристів-консультантів. Маючи бюджетні (планові) показники на рік (табл.8), підприємство отримало замовлення на надання юридичних послуг. Погоджено, що на надання послуги "піде" 20 годин роботи і матеріальних затрат на 100 грн.

А.Розрахуємо вартість години юридичної послуги:

50 + (400 000/14 000) + (500 000/14 000) = 114,3 (грн.)

Б.Розрахуємо ціну замовлення:

(20 х 114,3) + 100 = 2 386 (грн.).

Застосування такого методу ціноутворення послуги виправдане тільки тоді, коли попит на такі послуги визначений правильно. Якщо ж попит виявиться нижчим від запланованого, підприємство може понести збитки навіть тоді, коли ціна розрахована вище від собівартості.

Метод "цільового калькулювання"

Більш прогресивним методом ціноутворення на сьогодні є метод "цільового калькулювання". У чому він полягає?

Спочатку на підставі досліджень ринку аналогічних послуг визначається ціна реалізації послуги, а вже потім проектується продукція (у нашому випадку такою продукцією буде послуга), виробництво якої забезпечить рівень затрат, необхідний для досягнення певної мети. Тобто цей метод передбачає розрахунок затрат виходячи із заздалегідь установленої ціни реалізації. Після цьогошляхом віднімання від ціни реалізації частини необхідного прибутку визначається величина максимально допустимої собівартості, тобто метод від зворотного:

Собівартість = Ціна - Прибуток.

Отже, величину собівартості необхідно спроектувати так, щоб знайти оптимальну комбінацію (співвідношення різних витрат), що дозволяє забезпечити бажаний рівень затрат і якості.

Приклад : На підставі дослідження ринку цін на юридичні послуги встановлено, що ціна юридичної послуги за годину становить 130 грн. без ПДВ. Підприємство планує, що рентабельність (R) повинна складати 25 %.

А.Визначимо собівартість (С) послуги за годину.

Якщо Ц = С + П,

П= С х 25/100 = 0,25 З,

Ц= С + 0,25 С = С (1 + 0,25),

то С = Ц/1,25,

С= 130 грн./1,25 = 104 грн.

Б.Розрахуємо суму прибутку в ціні послуги за годину:

П = Ц - С,

П = 130 грн. - 104грн. = 26 грн.

Отже, усі затрати, які понесе підприємство на виконання юридичної послуги за годину, повинні складати не більше 104 грн. Для цього визначаються склад та обсяг затрат, кількість фахівців, обсяг юридичних послуг у годинах за розрахунковий період (наприклад, за місяць) та інші необхідні для розрахунку показники.

Спробуємо сконструювати склад собівартості послуги, якщо:

  • планована кількість фахівців - 5 чол.;
  • планований обсяг послуг за місяць - 400 год.;
  • плановані витрати (табл. 9):

Використовуючи показники таблиці, розрахуємо повну собівартість послуги за годину:

44 500/400 = 111,25 грн.

З розрахунку випливає, що повна собівартість сконструйованої нами послуги більша від необхідної на 7,25 грн. (111,25 - 104). Отже, необхідно буде:

1) або витрати, що плануються на місяць, скоротити на 2 900 грн. (7,25 х 400 год.),

2) або збільшити обсяг послуг за місяць на 28 годин (2 900/104).

У випадку якщо підприємству не вдасться виконати ці умови, прибуток підприємства в ціні послуги буде меншим на 7,25 грн., тобто прибуток у ціні послуги буде складати 18,75 грн. (26 - 7,25).

2.5.Особливості ціноутворення у виробництві друкованої продукції

Виробництво друкованої продукції багато в чому нагадує будь-який інший бізнес, проте існують певні риси суто видавничого бізнесу.

Видавничі організації випускають друковану продукцію, яка має різні економічні та технічні характеристики і параметри: обсяг видання, формат, тираж, художньо-технічне оформлення, розмір винагороди авторам основного тексту, перекладачам, художникам, верстальникам. Підприємства видавничої сфери мають ряд організаційних, виробничих та технологічних особливостей, які безпосередньо впливають на характер фінансового та податкового обліку.

Так, відповідно до Закону про видавничу справу складовими видавничої справи є:

  • видавнича діяльність - сукупність організаційних, творчих, виробничих заходів, спрямованих на підготовку і випуск у світ видавничої продукції;
  • виготовлення видавничої продукції - виробничо-технологічний процес відтворення визначеним тиражем видавничого оригіналу поліграфічними чи іншими технічними засобами;
  • розповсюдження видавничої продукції - доведення видавничої продукції до споживача як через торговельну мережу, так й іншими способами.

Важливе значення для постановки обліку витрат та калькулювання собівартості мають і розміри видавничого підприємства. У книжково-журнальних та газетних видавництвах затрати на виробництво друкованої продукції, на думку автора, доцільно обліковувати за замовленнями, оскільки така система обліку затрат та калькулювання собівартості застосовується на тих виробництвах, де затрати матеріалів на технологічні цілі, виплату основної зарплати виробничим працівникам та загальновиробничі витрати можна легко співвіднести з випуском конкретної продукції та виконанням конкретних послуг. Хоча редакціям, що займаються випуском лише одного або двох видань, зручніше використовувати попроцесний облік затрат та списання запасів на основі методу ідентифікованої собівартості.

Підставою для обрання методу за замовленнями є відповідність видавничого процесу таким умовам:

  • кожне видання чи група ідентичних видань легко відокремлюються відповідно від інших видань або партій видань, що характеризує його(їх) індивідуальність (унікальність) у виробничому процесі;
  • кожне видання або групи ідентичних видань виконуються за технічним замовленням або за завданням замовника, що дає змогу отримати інформацію не про середню, а про індивідуальну собівартість одиниці продукції;
  • випускається відносно невелика кількість продукції;
  • виготовлення кожного видання або групи ідентичних видань потребує значних затрат.

Багато витрат видавця (адміністрування, оренда, електроенергія, телефонні послуги, перевезення, зберігання та ін.) здійснюється для виробництва всіх продуктів. Завдання фінансової служби підприємства - знайти певний спосіб доцільного розподілу цих загальних витрат між витратами на виробництво кожного видання.

Однак кожне видання має свої спеціальні витрати, які потребують точного підрахунку. До них відносяться: авторський гонорар, ціна паперу на дане видання, оплата праці та матеріалів друкарні, маркетингові та рекламні витрати. Просте складання перелічених витрат не дасть видавцеві інформації про реальні прибутки або збитки кожного конкретного видання. Тому доцільно в бухгалтеріях видавництв застосовувати так звану бухгалтерію заголовків - тобто підрахунок витрат та прибутків для кожного видання окремо.

У зв'язку із цим для обліку прямих затрат (авторський гонорар, вартість паперу, картону, палітурних та інших матеріалів, витрати на виготовлення оригінал-макетів, поліграфічне виконання тощо) пропонується розробити електронну картотеку або реєстраційний журнал, де кожна окрема картка є узагальненою інформацією по кожному виданню у розрізі калькуляційних статей. Картка повинна містити повну інформацію про сутність, структуру та затратомісткість кожного видання (прізвище автора, назва видання, видавничий номер, найменування друкарні, у якій виконуватиметься поліграфічне замовлення, обсяг видання, його тираж та інші реквізити).

Така картка служитиме основою для обліку прямих затрат на випуск даного видання, у ній підраховуються результати по вертикалі та горизонталі за місяць, а також з моменту відкриття замовлення. Це необхідно для внутрішнього контролю за використанням ресурсів підприємства Та оцінки ефективності їх використання (включаючи трудові ресурси). З одного боку, детально заповнена картка є основним інформаційним джерелом нормування замовлень за трудовими та матеріальними затратами. З іншого - така процедура формування картки має виробничу Спрямованість, оскільки підвищує якість розробки технологічного маршруту проходження матеріалу.

Видавництва можуть одночасно здійснювати декілька видів видавничої справи (тобто займатися видавничою діяльністю, виробництвом видавничої продукції та її розповсюдженням) і поруч із цим вести додаткову діяльність (це може бути надання замовникам друкованої інформації рекламних площ (тобто реалізація реклами), надання інформаційних та аналітичних послуг, виготовлення одноразових замовлень незначним тиражем тощо).

Розглянемо калькулювання собівартості видань та облік готової продукції на комплексному прикладі господарської діяльності видавництва.

Приклад: Видавництво займається виготовленням двох періодичних друкованих видань: часопису - з періодичністю випуску 1 раз на місяць та журналу - з періодичністю випуску 1 раз на квартал.

Також видавництво додатково надає площі для розміщення рекламної інформації, приймає одноразові замовлення на виготовлення друкованих видань незначним тиражем - плакатів, листівок та ін., а також надає інформаційно-аналітичні послуги зі збирання та розповсюдження масової інформації.

Для калькулювання за замовленнями може використовуватися картка (відомість) обліку витрат, у якій будуть накопичуватися всі конкретні витрати.

*Статті затрат 1 і 2 аналогічні наведеним у калькуляційній картці журналу.

У книжково-журнальних видавництвах при складанні річних та періодичних (квартальних) звітів продукція калькулюється по групах:

а) видання закінчені здачею;

б) видання із частковою здачею(не повністюздані);

в) видання, які доздаються і ввійшли до звітного періоду (доздача видань).

Видання, вивезені на склад торговельної організації або видавництва повним тиражем, та видання з незначним недодрукуванням (у межах 200 примірників) вважаютьсязакінченими здачею.

Собівартість закінчених здачею видань визначається за статтями затрат, за видами продукції та розділами літератури.

До готової продукції належать вироби, які пройшли обробку, випробування, прийманнята відповідають технічним умовам і стандартам. Готова продукція належить до складу запасів підприємства. Запаси, що виготовляються на підприємстві, зараховуються на його баланс за первісною вартістю.

Первісною вартістю таких запасів визнається собівартість їх виробництва, яка включає прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати та змінні й постійні розподілені загальновиробничі витрати.

При визначенні собівартості видань, тиражі яких не повністю завершені (не повністю здані), слід установити такий порядок: собівартість частково виготовлених (зданих) тиражів обчислюється за статтями затрат пропорційно зданій частині тиражу. Фактична собівартість часткової здачі видань, правило, визначається в кінці кожного місяця або кварталу. До складання звітної калькуляції частково виготовлені (здані) тиражі враховуються у накопичувальних регістрах за номіналом (оптовою ціною) та відпускною ціною.

Собівартістьдоздачі видань визначається таким же чином, як і закінчених здачею. На доздачу (коли тираж повністю закінчено) відносяться решта затрат по даному виданню.

2.6.Аналіз динаміки цін в Україні за останні роки

Показниками динаміки рівня цін є індекси цін. Індекс цін (І.ц.) - показник, що характеризує динаміку зміни середнього рівня цін у часі або в територіально-регіональному аспекті. Для оцінки динаміки ціни конкретного товару обчислюють індивідуальний І.ц. як відношення ціни товару відповідно в базовому, з яким робиться порівняння, та у звітному періоді. Динаміку цін різноманітних товарів характеризують зведені І.ц., які можуть бути груповими (характеризують динаміку цін певної групи товарів) і загальними (характеризують динаміку цін усіх товарів). Різниця між чисельником і знаменником у формулі обчислення І.ц. відповідає абсолютній сумі економії (переплат) покупців внаслідок зниження (підвищення) цін у звітному році.

Нижче розглянемо основні види індексів цін. Індекс споживчих цін (ІСЦ) характеризує зміни у часі загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Він є показником зміни вартості фіксованого набору споживчих товарів та послуг у поточному періоді до його вартості у базисному періоді.

ІСЦ є найважливішим показником, який характеризує інфляційні процеси в економіці країни і використовується для вирішення багатьох питань державної політики, аналізу і прогнозу цінових процесів в економіці, перегляду розмірів грошових доходів та мінімальних соціальних гарантій населення, рішення правових спорів, перерахунку показників системи національних рахунків у постійні ціни.

Побудова ІСЦ складається з наступних етапів:

- визначення регіонів та базових підприємств для реєстрації цін (тарифів);

- формування споживчого набору товарів (послуг) – представників;

- визначення порядку збору інформації про ціни і тарифи (період, періодичність, інструментарій);

- визначення формули розрахунків;

- формування бази зважування;

- розрахунок середніх цін та індивідуальних індексів цін.

Спостереження за змінами цін (тарифів) проводиться в усіх регіонах країни. Інформація про ціни (тарифи) збирається в обласних центрах, містах Києві, Сімферополі, Севастополі та інших адміністративно-територіальних одиницях, які відібрані з урахуванням чисельності міського населення, а також представництва s соціально-економічному і географічному положенні регіонів та фактору насиченості споживчого ринку товарами і послугами.

Відбір базових підприємств здійснюється спеціалістамитериторіальних органів державної статистики. При цьому до спостереження залучаються підприємства торгівлі та сфери послуг усіх форм власності та ринки, розташовані як у центральних районах адміністративно-територіальної одиниці, так і віддалені від центру та різні за розмірами (великі, середні, дрібні). Для забезпеченнярепрезентативності базових підприємств використовуються даністатистики торгівлі щодо розподілу роздрібного товарообороту заформами власності та обстеження умов життя домогосподарств щодогрошових витрат на купівлю товарів та отримання платних послуг замісцем придбання. Структура відібраних базових підприємств переглядається щорічно.

Споживчий набір, на основі якого розраховується ІСЦ, є єдиним для усіх регіонів країни, визначається централізовано Держкомстатом України і ґрунтується на структурі витратдомогосподарств.

До його складу, в першу чергу, входять найбільшпредставницькі та найважливіші для споживання домогосподарствтовари та послуги.

Відбір товарів та послуг-представників проводиться таким чином, щоб індекс відображав динаміку цін значно більшого числа товарів та послуг, які купують домогосподарства, ніж тих, що вказані у наборі, оскільки з багатьма близькими видами товарів та послуг відбуваються схожі цінові зміни.

Товари та послуги, що є малоприйнятними з моральної абосоціальної точки зору, але користуються значним попитом унаселення, також включаються до набору, оскільки вони складаютьсуттєві статті витрат домогосподарств (наприклад, алкогольнінапої, тютюнові вироби).

Набір включає 270 товарів (послуг)-представників.Визначений централізовано споживчий набір товарів (послуг)-представників залишається незмінним протягом певного часу і євідправним пунктом для відбору конкретних товарів та послуг дляреєстрації у регіонах. Спостереження за динамікою цін ведеться за конкретними видамитоварів і послуг.

Конкретні види товарів і послуг відбираються безпосередньопрацівниками територіальних органів державної статистики зпопиту населення на ці товари, присутності їх наспоживчому ринку та регулярної наявності у продажу протягомтривалого часу. Формула, яка використовується для розрахунку ІСЦ, виводиться з класичної формули Ласпейреса, яка порівнює поточну вартість споживчого набору у базисному періоді (чисельник) з базисною вартістю цього ж набору у базисному періоді (знаменник).

Ця формула є більш універсальною порівняно зі стандартною формулою Ласпейреса, оскільки в ній використовується безперервний ланцюг розрахунків. Розрахунок ІСЦ за квартал, період з початку року і т.п. визначається “ланцюговим” методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т. д.) індексів споживчих цін.

Індекс цін виробників промислової продукції (ІЦВ) єпоказником зміни цін у часі у сфері промислового виробництва. ІЦВ дозволяє відслідковувати та визначати тенденції змін цін як за видами економічної діяльності, так і виробництві конкретної продукції. Він використовується при створенні інформаційної бази для прогнозування і управління процесами ціноутворення у промисловості, перерахунку показників системи національних рахунків у постійні ціни та забезпечує можливість проведення міжнародних співставлень.

Побудова ІЦВ складається з наступних етапів:

- відбір товарів-представників;

- відбір базових підприємств, на яких проводиться спостереженняза цінами виробників;

- визначення порядку збору цінової інформації;

- формування бази зважування;

- визначення формули розрахунку ІЦВ;

- розрахунки індивідуальних та зведених індексів цін.

Основним принципом відбору товарів-представників дляреєстрації цін є їх репрезентативність для характеристики динамікицін за видами економічної діяльності.

Для забезпечення репрезентативності індексів цін за видами економічної діяльності вартість випуску товарів-представників повинна складати не менше половини вартості випуску товарної продукції кожного виду економічної діяльності. Відбір товарів-представників для реєстрації цін проводиться удва етапи. Централізовано формується перелік товарів-представників,необхідних для розрахунку ІЦВ на державному рівні ірепрезентативних для характеристики видів економічної діяльностікраїни. Перелік товарів-представників доводиться до територіальнихорганів державної статистики для обов’язкового включення вспостереження.

Територіальні органи державної статистики, з урахуванням обсягів виробленої у регіоні продукції, доповнюють перелік товарами-представниками, обсяги виробництва яких більш повно характеризують специфіку регіону. В основу методології розрахунку індексів цін покладене припущення, що зміни цін виробників на відібрані для обстеження види товарів і товари, що не увійшли у вибірку, але належать до цієї ж товарної групи, мають однакові тенденції.

Критерієм репрезентативності відібраних для реєстрації видів товарів є показник питомої ваги. Вартість випуску окремих видів товарів має складати не менше 50% вартості випуску товарної групи, до якої вони належать. При цьому важливо, щоб вироби, відібрані для обстеження, найкраще відображали зміни цін усієї продукції, яку виробляє підприємство.

Відбір конкретних виробів (марок, артикулів) здійснюється працівниками територіальних органів державної статистики разом з фахівцями підрозділів відповідних підприємств.

Спостереження за змінами цін виробників промислової продукції проводиться по відібраному колу базових промислових підприємств різних форм власності і організаційно-правових форм.

Відбір базових підприємств здійснюється таким чином:

- централізовано визначаються підприємства, які мають значну питому вагу у виробництві товарів-представників, відібраних для розрахунку ІЦВ на державному рівні;

- територіальні органи державної статистики додатково включають у цей перелік підприємства, які характеризують виробництво товарів-представників, відібраних для розрахунку ІЦВ на регіональному рівні.

Інформацію про ціни виробників промислової продукції підприємства надають за формою державної статистичної звітності №1-ціни(пром) “Звіт про ціни виробників промислової продукції” статистичному органу за місцем знаходження підприємства.

Для розрахунку індексів цін за видами товарів, товарами-представниками та видами економічної діяльності формується база зважування на регіональному та державному рівнях.

При цьому базою зважування для видів товарів (марок, артикулів) є обсяги випуску цієї продукції підприємством за рік. Для товарів-представників використовуються дані державної статистичної звітності за ф.№1-П (річна).

Для видів економічної діяльності використовуються вартісні дані щодо обсягів виробленої промислової продукції (робіт, послуг) за даними ф. №1-підприємництво.

На підставі індивідуальних індексів цін, розрахованих за видами товарів (марками, артикулами), та обсягів виробленої продукції у базисному періоді, розраховуються зведені індекси цін:

- за “малими” товарними групами;

- за товарами-представниками (“великі” товарні групи);

- за видами економічної діяльності;

- по промисловості в цілому.

Зведені індекси цін за “малими” товарними групами, товарами-представниками, класами і підкласами розраховуються на основі даних про сумарну вартість товарів, які обстежуються, у цінах звітного і попереднього місяців. Зведені індекси цін за видами економічної діяльності і по промисловості в цілому розраховуються на основі даних про сумарну вартість продукції розділів (підсекцій, секцій) промисловості, які обстежуються, у цінах звітного і попереднього місяців.

Для цих розрахунків використовується модифікована формула Ласпейреса. Ця формула є більш універсальною порівняно зі стандартною формулою Ласпейреса, оскільки не призводить до завищення індексу і дозволяє використовувати безперервний ланцюг розрахунків. Індекс цін за квартал, період з початку року і т.п. визначається “ланцюговим” методом, тобто шляхом послідовного множення місячних індексів.

2.7.Державне регулювання ціноутворення в Україні

Держава здійснює вплив на ціни, використовуючи прямі (адміністративні) і непрямі (економічні) методи. Економічні методи є основними в практиці країн з ринковою економікою, оскільки вони не порушують дії ринкового механізму. Вони полягають в зміні податків, облікових ставок, митних тарифів, імпортних квот, емісії грошей і т. д. Наприклад, зниження непрямих податків в період сильної інфляції сприяє зниженню цін, стримує інфляцію. Полегшення імпорту товарів в країну посилює конкуренцію на національному ринку і сприяє зниженню цін. Обмеження емісії грошей зменшує сукупний платоспроможний попит і також стримує ріст цін. Податкові, кредитні пільги, прямі державні субсидії і дотації сприяють зниженню витрат виробництва і відповідно — цін.

Реформа ціноутворення 1987 р. передбачала перегляд цін з таким розрахунком, щоб позбутись вказаних вище недоліків. Передбачалось введення договірних цін і тарифів на нову продукцію, які мали самостійно встановлюватися підприємствами, організаціями і кооперативами. Передбачалось, що з часом система таких цін буде використовуватись ширше.

Почали використовуватись ціни трьох видів: вільні, твердо фіксовані і регульовані. В основі регульованих цін були покладенні прейскурантні ціни, встановлювались межі відхилення від них. Регульовані ціни на товари народного споживання встановлювали верхню межу цін. Для підприємств, які займають на ринку монопольне положення, регульовані ціни визначали верхню межу рентабельності на їх продукцію.

Закон України “ Про ціни і ціноутворення ”, прийнятий 03.12.90 року, передбачає використання вільних, державних фіксованих та регульованих цін та тарифів.

Кабінет Міністрів України (КМУ) постановою № 353 від 09.12.91 року затвердив Положення про державну інспекцію контролю за цінами.

Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень, затверджене КМУ 22.02.95 року за № 135, встановлює, що регулювання цін на продукцію монопольних утворень здійснюється шляхом встановлення фіксованих цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торгівельних надбавок і постачальницько-збутових націнок, граничних нормативів рентабельності, або шляхом запровадження обов’язкового декларування зміни цін. У разі запровадження обов’язкового декларування зміни цін монопольні утворення можуть змінювати ціну на продукцію тільки після декларування такої зміни, реєстрації нового розміру ціни.

Регулювання цін не поширюється на продукцію, що експортується, нову продукцію, виготовлену із застосуванням запатентованого винаходу та високоефективної технології, створеної спеціально для цієї продукції (протягом трьох років з моменту постановки її на виробництво).

З 07.12.96 року введена мінімальна митна вартість на імпортні лікеро-горілчані вироби та пиво. З 13.06.97 року набрала чинності постанова КМУ про введення мінімальної митної вартості на деякі товари, що підлягають обкладанню акцизним збором (кава, шоколад, хутряний одяг, одяг з натуральної шкіри, аудіо- та відеокасети, телевізори), з 28.12.97 року — на деякі товари сільськогосподарського виробництва та на окремі найменування одягу, білизни, взуття, з 27.01.97 року — на імпортні автомобілі та шини для них. Постанова КМУ № 1548 від 25.12.96 року наводить перелік таких товарів та послуг, на які можуть встановлюватись граничні ціни та граничні рівні торгівельних надбавок (націнок) на вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення (за переліком МОЗ).

Стаття 14 Закону України “ Про ціни і ціноутворення ” передбачає, що вся необґрунтовано одержана підприємством сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін підлягає вилученню в доход відповідного бюджету та, крім того, в позабюджетні фонди місцевих рад стягується штраф у двократному розмірі необґрунтовано одержаної суми виручки.

2.8.Напрямки вдосконалення цінової політики підприємства

Управління цінами – це загальні правила, якими керується фірма приймаючи рішення щодо стратегії і тактики своєї діяльності.

У процесі управління цінами можуть бути використані такі принципи:

Політика поступового зниження цін – вона характеризується відносно високими цінами під час виведення на ринок нового товару. Далі, коли підвищується конкуренція ціни поступово знижуються .

Політика знімання вершків – використовується щодо товарів, які належать до категорії модних новинок. Вона характеризується максимально високими цінами під час виведення на ринок нового товару. Передумовами її використання є:

  • готовність споживачів купити товар новинку за найвищу ціну ;
  • нечутливість і нееластичність попиту;
  • наявність відповідного сегменту ринку;
  • необізнаність покупців з реальними витратами виробника і мала імовірність швидкої реакції конкурентів.

Перевагами такої політики є можливість швидкого покриття витрат на виробництво і маркетинг; отримання відповідних прибутків, підвищення іміджу фірму як підприємства-новатора і уникнення небажаного ажіотажного попиту.

Політика проникнення на ринок – вона використовує порівняно низькі ціни, що робить можливим проникнення фірми на нові ринки і створення достатнього попиту. До такої політики вдаються тоді, коли на ринку існує досить високий рівень конкуренції і коли його можна поділити на сегменти, виділити ті з них, де еластичність попиту є високою, а споживачі не сприймають низьку ціну як свідоцтво низької якості товару. Перевагами тут є : наявність реальних можливостей проникнення на ринок і надання конкретних вигод споживачам.

Політика диференціювання цін – це продаж того самого товару різним покупцям за різними цінами. Розрізняють кілька видів цінової диференціації:

Просторова –різні ціни в країні та за її межами ;

Часову – сезонні знижки чи надбавки ;

Залежно від способу використання товару;

За групами споживачів – пільги для студентів ;

Залежно від кількості – оптові знижки.

Політика престижних цін – це високі ціни на товари справді високої якості. Такі товари мусять постійно здобувати і підтримувати свою високу репутацію. Основна проблема використання такої політики – це підвищення якості товару, його іміджу, збереження традицій престижної фірми незважаючи на будь-які кон’юнктурні зміни.

Політика традиційного ціноутворення – полягає в орієнтації на ті традиції, які існують на ринку щодо рівня цін на ту чи іншу продукцію.

Політика психологічних цін – бере до уваги внутрішню логіку покупця, коли ціни дещо нижчі за якусь круглу суму.

Політика послідовного проходження по сегментах ринку – її використовують в міру насичення якогось сегменту даним товаром, тоді ціну знижують, а товар пропонують іншій групі споживачів, де більш висока цінова еластичність.

Політика збиткового лідера – це продаж товару у комплексі. Тут основний товар продається за збитковою ціною, а збиток покривається за рахунок обсягів продажу або в результаті наступного продажу доповнюючих товарів чи запасних частин.

Політика гнучких цін – передбачає швидку реакцію фірми на зміну співвідношення попиту і пропозиції на ринку.

Політика стабільних цін – використовують для товарів масового попиту, коли ціни на них залишаються стабільними тривалий час.

Політика переважних цін – нею користуються фірми, які посідають домінуюче становище на ринку і можуть забезпечити зниження своїх витрат на реалізацію і маркетинг, підвищуючи доходи за рахунок зростання обсягів збуту. За такої політики товари продають дещо дешевше ніж у конкурентів.

Політика цін на товари зняті з виробництва – тут потрібно насамперед визначитись до якої категорії віднести цей товар. Якщо він повністю втратив свою ринкову привабливість . то використовують ціну розпродажу. Якщо він отримав статус товар-ретро , його орієнтують на специфічну нішу ринку і продають за досить високими цінами.

Висновки

Існує думка, що в ланцюжку тих, хто бере участь у створенні і просуванні товарів, найвищий прибуток до ціни закладає виробник, менший - роздрібний торгівець і зовсім невеликий - оптовик. Причому кожний з них залежить від кон'юнктури ринку. Хто ж диктує правила гри? Стосовно цього думки різко розходяться: оптовики називають роздрібних торгівців, а останні, навпаки, кивають на оптовиків...

З погляду оптово-роздрібної торгівлі вигіднішу позицію займають магазини. Виробник дає оптовику товар з відстрочкою платежу, а той з відстрочкою платежу - магазинові. А магазин зазвичай не поспішає повертати гроші за проданий товар. Причому рентабельність оптової фірми в середньому 10%, а магазину - 50%.

"Чисті" оптовики упевнені, що вирішальне слово належить виробнику. Але коли дистриб'ютор виходить на пристойні обсяги продажів, вже виробник починає залежати від нього, оскільки дистриб'ютор володіє ринком і може спокійно "перекинутися" до конкурентів. Якщо ж однією торговою маркою займаються кілька оптових компаній, то дуже багато що диктує вже роздріб, завжди маючи широкий вибір асортименту і цін. В умовах жорсткої конкуренції оптовикам досить складно завоювати роздріб.

Однак самі представники роздрібу нарікають на існування чіткого розподілу структури ціни між виробниками і тими, хто зайнятий просуванням товарів. Вони переконані, що ціни цілком диктує виробник, не дозволяючи маневрувати ні опту, ні роздрібу. І оптовики, на їхню думку, виграють більше за всіх за рахунок швидкого обороту.

То де ж істина? Фахівці стверджують, що шукати її треба ніде інакше, як в товарі, що продається. Тобто, розробляючи стратегію розвитку фірми, потрібно оцінити фінансові можливості, ситуацію на ринку, і головне - правильно вибрати товар, який багато в чому сам продиктує, яким чином його просувати і як продавати.

Підводячи висновки, слід мати на увазі, що уся сукупність чинників, що так чи інакше впливають на процес ціноутворення на різногалузеву продукцію (послуги), поділяється на дві групи: загальні та специфічні.

Загальними чинниками, що визначають ціни на товари (продукцію, послуги), переважно є:

  • гнучкість попиту: зростання цін зумовлює зменшення попиту і навпаки;
  • високі технічні параметри та низька вартість експлуатації: вони важливі для потенційного покупця не менше, ніж ціна;
  • орієнтація на одержання прибутку та оцінка потенційних покупок з огляду на їхнюефективність: чинники, що впливають на вибір товару покупцем, за ступенем їхньої важливості розміщуються в такій послідовності: якість, технічне обслуговування, ціна;
  • можливість надати готовому виробу більшої привабливості для покупців: зрозуміло, що доступні ціни, узгоджені з показниками якості товару, є привабливішими для потенційних покупців.

Об’єктивно діють і специфічні чинники ціноутворення на основні види продукції виробничо-технічного призначення (сировину, основні й допоміжні матеріали, вузли та агрегати, основне й допоміжне устаткування).Розглянемо їх детальніше.

  • Сировинапідлягає лише тій обробці, яка полегшує її використання чи транспортування або приводить її у відповідність із чинними стандартами. За реалізації сировинних товарів на ринку ціни на них встановлюються з урахуванням вимог стандартів, обсягу попиту та продажу.
  • Основні матеріали, як правило, купують відповідно до специфікації, опрацьованої на базі чинних стандартів. Саме наявність затверджених у встановленому порядку стандартів є головним чинником ціноутворення на основні матеріали.
  • Допоміжні матеріаливиконують на різногалузевих підприємствах майже однакові функції і у зв’язку з цим мають стійкий попит. Тому на встановлення ціни на такі матеріали впливають існуючий попит, їхні якісні показники та обсяги виробництва.
  • У зв’язку з природним прагненням покупців максимально обмежити кількість постачальників вузлів та агрегатів,останні звичайно купують у виробників, які встановлюють ціну на них з урахуванням іміджу своєї продукції на ринку. Іноді деякі вузли та агрегати є досить помітними в готовому виробі, що дає змогу покупцям використовувати відомі на ринку марки таких виробів для стимулювання збуту власної продукції за вигідною для них ціною.
  • У цінах на основне устаткування, враховується його універсальність або навпаки – спеціалізація. Що вища спеціалізація устаткування, то суворіші вимоги до експлуатаційних параметрів, так і до ціни. За ринкових умов господарювання виробники основного устаткування можуть кредитувати своїх покупців, включаючи продаж на виплат та лізинг.
  • Ціна одиниці допоміжного устаткуваннязавжди є помітно нижчою за ціну на основне устаткування. За умови зростання обсягів виробництва збуту такого устаткування з’являється можливість дальшого зниження ціни.

Література

  1. Закон України “Про ціни і ціноутворення” від 03 січня 1990р. № 507-ХII
  2. Указ Президента України “Про заходи щодо стабілізації цін і стримування інфляції” від 31.01.1992 р. №71/92
  3. Постанова Кабінету Міністрів України “Про ціноутворення в умовах реформування економіки” від 21.10.1994 р.
  4. Положення Кабінету Міністрів України “Про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товарів народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень” від 22.02.1995 р. №135
  5. Постанова Кабінету Міністрів України “Про удосконалення порядку формування цін” від 18.12.1998 р. №1998
  6. Постанова Кабінету Міністрів України “Про запровадження мінімальних цін та вітчизняні та імпортні алкогольні напої” від 21.06.2001 р. №700
  7. Розпорядження Президента України “Про вдосконалення спостереження за цінами і тарифами” від 19.11.2001 р. № 328-2001-рп
  8. Інструкція Міністерства фінансів України “Про порядок застосування економічних та фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами” від 03.12.2001 р. №298/519
  9. Лист Міністерства промисловості України “Паро порядок формування оптових цін (тарифів) від 12.08.1994 р. № 05-16-3/4689
  10. Лист Міністерства економіки України “Щодо порядку ціноутворення” від 15.10.1997 р. № 27-26/142
  11. Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва “Щодо визначення цін на окремі види товарів (робот, послуг) від 03.07.2001 р. № 1-221/4115
  12. Розпорядження Київської міської адміністрації “Про запровадження тимчасового державного регулювання роздрібних цін на основні продовольчі товари” від 09.07.2003 р. № 1260
  13. Інструкція про порядок позначення роздрібних цін на товари народного споживання в підприємствах роздрібної торгівлі та громадського харчування, затверджена наказом МЗЕЗТоргу України від 04.01.97 р. N 2, зі змінами.
  14. Порядок зайняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 р. N 108, зі змінами.
  15. Плєшонкова Л. “Виробнича собівартість і калькулювання промислової продукції” “Баланс” №7 від 03.04.2001 р.
  16. Почапська Л. “Калькулювання собівартості друкованих видань” “Баланс” № 26 від 25.06.2002 р.
  17. Харченко Н. “Ціна послуги і єдиний податок” “Баланс” № 48 від 26.11.2002 р.
  18. С. Ф. Голова "Управлінський бухгалтерський облік" К: Скарби, 1998).
  19. Економіка підприємства: Підручник/ за ред. С.Ф. По кропивного – К.:КНЕУ,2001.

загрузка...
Top