Бізнес у галузях промислового виробництва

Вступ.

1. Функціонування підприємства як товаровиробника.

2. Сучасний стан підприємств, що займаються промисловим виробництвом

3. Перспективи розвитку промислового виробництва в Україні

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Важливою умовою успішної підприємницької діяльності є її продумана і здійснена відповідно до чинного законодавством організація. Першим кроком у цьому напрямку є вибір сфери підприємницької діяльності. При цьому слід звернути увагу на те, чи не встановлено законодавством обмеження на її здійснення. Без відповідних освіти та стажу не можна займатися лікарською практикою; створення банку або освітнього закладу передбачає отримання дозволу на здійснення підприємницької діяльності в державних органах.

Підприємницька діяльність здійснюється від імені та під майнову відповідальність певними суб'єктами. Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни нашої держави, інших держав, які не обмежені законом у правоздатності, юридичні особи всіх форм власності.

Мікроекономіка охоплює діяльність підприємств та їхніх об’єднань. Завдання економічної науки - вивчати підприємство не як технічну одиницю, а як організаційну первинну ланку економіки, і це вимагає досконалих знань цієї економічної категорії, основних організаційно - та соціально-економічних характеристик підприємства.

Сучасна наука про підприємства, тобто продукуюче господарювання на мікрорівні, вивчає традиційні виробничі фактори - працю, землю, капітал - і як самостійний фактор - організацію господарювання, керівництво господарською діяльністю.

Організація господарювання у різноманітних формах дає змогу:

  • застосовувати виробничі фактори у певній пропорції, що відповідає вимогам індивідуального виробництва; задовольняти попит;
  • досягати позитивних результатів господарської діяльності підприємства.

1. Функціонування підприємства як товаровиробника

Підприємство - це юридична особа і одночасно господарська та фінансова одиниця.

Закон України "Про підприємства в Україні" дає таке визначення підприємства: "Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)".

З економічної точки зору, підприємство самостійно здійснює індивідуальне відтворення, тобто організовує виробництво, для чого наймає робочу силу, купує сировину і матеріали, напівфабрикати в інших підприємств, платить за це готівкою або бере у кредит, користуючись безготівковим оборотом, свої товари продає чи тимчасово складає. Шляхом інкасування готівки або занесення на банківський рахунок своїх претензій (заявок на права володіння) підприємство перетворює продукцію у ліквідні засоби, якими сплачує борги чи тримає її як ліквідний резерв для покриття нових закупок. Так здійснюється повторення процесу виробництва, і кругооборот починається знову.

Одночасно поряд з організаційною формою господарювання, про що йдеться у цьому розділі, підприємство є певним майновим комплексом, що складається з основного та оборотного капіталу.

Економічна сутність підприємства полягає в тому, що воно має на меті одержання прибутку, його діяльність спрямована на отримання прибутку після реалізації товару, об'єктивними умовами його існування є безперервний, постійно повторюваний процес виробництва, тобто відтворення. Факторами виробництва його є робоча сила і виробничі фонди[5, c. 37].

Як економічне явище підприємство характеризується певною сукупністю продуктивних сил і виробничих відносин. По-перше, воно має певну кількість засобів виробництва і робітників, що дає можливість виконувати закінчений цикл операцій і здійснювати випуск продукції. Підприємство також характеризується певною організацією виробничого процесу, спрямованого на досягнення економічної ефективності.

По-друге, підприємство - це певна підсистема виробничих відносин. Засоби виробництва можуть бути в різних формах власності: різних видів приватної та державній. Відносини власності на рівні підприємства реалізуються безпосередньо через працю та управління. На рівні підприємства реалізуються суспільна форма праці та різноманітні форми її організації: спеціалізація, кооперація, зміна праці, комбінування, усуспільнення тощо. Відносини розподілу конкретизуються в розподілі за вартістю робочої сили, за працею і за власністю. Подолання викривлень командно-адміністративної системи і створення сприятливих умов для ринкової діяльності підприємств-товаровиробників можливі тільки за наявності різних видів підприємств з різними формами власності на засоби виробництва.

За часів єдиного народногосподарського комплексу, коли все було монополізовано в економіці державою, підприємства як частки цього комплексу були економічно однотипними, тобто: не були власниками майна, оскільки воно належало державі; не спрацьовували виробничий, фінансовий, інноваційний менеджмент, маркетинг, менеджмент персоналу, оскільки усі параметри економічного буття підприємства декларувались згори державою через відповідні державні органи і плани (що виробити, в які строки, в якій кількості, кому і за якими цінами продавати, за якими тарифами сплачувати робітникам зарплату тощо); панували єдина власність і єдиний критерій оцінки результатів діяльності підприємства - виконання директивних планів.

Фактично підприємства були лише організаційною ланкою єдиного державовласницького комплексу, а не самостійною економічною одиницею. Тому за таких умов економічна теорія командно-адміністративних часів, за окремими винятками, не вивчала мікроекономічний рівень господарювання. Дійсно, була єдина власність, єдина мета, єдиний основний економічний закон, єдиний інтерес тощо. Все зводилось до дослідження цього "єдиного", і частка його нічим за своєю економічною суттю не відрізнялась від єдиного комплексу[10, c. 152-153].

Докорінно інша економічна ситуація в ринковій економіці, де за наявності різноманітних форм власності, видів підприємств, форм організації господарювання власник чи менеджер підприємства вирішує долю свого підприємства на ринку у боротьбі з конкурентами, де все визначається пануванням закону попиту та пропозиції.

У ринковій економіці підприємство не може легковажно відноситись до свого майнового, фінансового стану, до споживачів своєї продукції, постачальників сировини, напівфабрикатів, ринкового попиту, цін. Інакше воно опиниться у кризовому стані чи навіть збанкрутує.

Налагодити ефективне функціонування підприємства у ринковій економіці, уникнути кризи та банкрутства можна лише при наявності чіткої, досконалої форми організації господарювання, яка передбачає:

  • всебічне знання свого конкретного ринку, споживача, конкретних цін на свою продукцію чи послуги. Це досягається маркетингом підприємства;
  • чітку взаємодію з постачальниками, ринками усіх факторів виробництва, внутрішньофірмової організації виробничого процесу тощо. Це досягається виробничим менеджментом підприємства;
  • постійну увагу та контроль за бюджетом підприємства, який за умов ринкової економіки відокремлений від державного бюджету. Це досягається фінансовим менеджментом підприємства;
  • повсякчасне забезпечення діяльності підприємства оптимальною кількістю найманих робітників, що мають відповідні якості та професійну підготовку. Це досягається менеджментом з персоналу підприємства;
  • поточний і періодичний контроль за станом ліквідності (спроможності у будь-який час виконати свої зобов'язання перед будь-яким контрагентом: споживачем, постачальником, банком, бюджетом держави, податковою установою тощо). Це досягається менеджментом обліку та контролю підприємства.

Отже, можна підкреслити, що за умов ринкової економіки підприємство діє не як мікрочастка єдиного народногосподарського комплексу країни, а як первинна ланка економіки країни[3, c. 57-58].

2. Сучасний стан підприємств, що займаються промисловим виробництвом

Основні напрями діяльності промислового підприємства:

• маркетинговий (вивчення ринку товарів, послуг);

• виробничий (обґрунтування обсягу випуску продукції відповідно до потреб ринку, забезпечення матеріально-технічними ресурсами тощо);

• післяпродажний сервіс (організація гарантійного ремонту, сервісного обслуговування клієнтів);

• інноваційний (науково-технічні розробки, технологічна підготовка виробництва);

• економічний (планування, облік, звітність, ціноутворення, зовнішньоекономічна діяльність, фінансування);

• соціальний (управління персоналом — професійна підготовка кадрів, створення належних умов праці та відпочинку працівників). Під терміном "підприємство" розумітимемо виробниче підприємство. Виробниче підприємство — це окрема спеціалізована одиниця, основою якої є професійно організований колектив, який за допомогою наявних засобів виробництва виготовляє потрібну споживачеві продукцію або надає послуги відповідного призначення.

Найважливіші цілі виробничого підприємства:

• одержання прибутку;

• забезпечення споживачів продукцією згідно з ринковим попитом;

• своєчасна виплата заробітної плати;

• створення робочих місць;

• охорона довкілля;

• створення для працівників належних і безпечних умов праці;

• створення можливостей для професійного зростання.

Основні функції виробничого підприємства:

• матеріально-технічне забезпечення;

• виготовлення продукції для продажу і власної потреби;

• продаж і постачання продукції споживачеві;

• післяпродажне обслуговування продукції;

• управління та організація праці персоналу;

• підвищення якості продукції, збільшення обсягів її виробництва;

• дотримання чинних законів, державних стандартів;

• підприємницька діяльність;

• сплата податків, платежів у бюджет та інші позабюджетні фонди.

Промисловість – це поліструктурне утворення, до якого входить близько 20 великих галузей, майже 150 підгалузей і більше 300 виробництв, які виробляють промислову продукцію. Вона визначається галузевою, територіальною, функціональною та організаційною структурою[9, c. 167-168].

Промисловість, яка займається, як уже зазначалось вище, виробництвом засобів виробництва (машини, обладнання, верстати та ін.), відноситься до групи “А”, а предметів споживання (легкові автомобілі, пральні машини, холодильники, товари широкого споживання та ін.) – до групи “Б”. У важку промисловість (група “А”) повністю входить видобувна і частково обробна галузь, а в легку (група “Б”) – лише обробна. Рівень розвитку промисловості, що зайнята виробництвом товарів народного споживання, абсолютно недостатній.

В останні роки відбуваються негативні зміни в галузевій структурі промисловості країни. Зростає питома вага паливної та металургійної промисловості.

Промисловість поділяється на такі великі галузі: енергетика; паливна; металургія; машинобудування та металообробка; хімічна і нафтохімічна; лісова, деревообробна і целюлозно-паперова; промисловість будівельних матеріалів; легка; харчова; комбікормова; мікробіологічна; поліграфічна та інші.

Основу функціональної структури (яка відображає поділ на галузі спеціалізації, обслуговуючі, допоміжні та супутні) промисловості становлять міжгалузеві комплекси.

Промисловість розміщена на території держави досить нерівномірно. Найбільша концентрація її склалася в Донецькому районі (Донецька і Луганська області) та Придніпров’ї (Дніпропетровська і Запорізька області).

В основі територіальної організації промисловості лежить її територіальна структура, яка відбиває склад і співвідношення взаємопов’язаних форм територіального зосередження промисловості. Категорія “територіальна структура промисловості” відображає розміщення промислових об’єктів певними територіальними скупченнями у вигляді промислових пунктів, центрів, вузлів, агломерацій, районів[4, c. 219-220].

Промисловий центр – населений пункт з групою промислових підприємств, які часто взаємопов’язані спільними інфраструктурними виробництвами, а іноді – технологічними зв’язками.

Промисловий вузол – це локальне виробничо-територіальне зосередження кількох центрів і пунктів, в якому підприємства поєднуються певними виробничо-технологічними зв’язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів (наприклад, м. Донецьк – тут діє кілька взаємопов’язаних підприємств металургійної, будівельної, хімічної, машинобудівної галузей промисловості).

Під промисловими агломераціями розуміють досить великі форми територіального зосередження багатьох промислових центрів навколо великого вузла, які відрізняються високим рівнем територіальної концентрації підприємств різних галузей промисловості, інфраструктурних об’єктів, наукових, освітянських, культурних закладів, а також високою густотою населення (наприклад, Київська, Донецько-Макіївська).

Даній формі розміщення притаманні такі переваги:

– високий рівень концентрації та диверсифікації виробництва;

– максимально ефективне використання систем виробничої та соціальної інфраструктури.

У той же час, саме тут формується несприятлива природно- і соціально-екологічна ситуація, складні транспортні проблеми тощо.

Промисловий район – велика територія з відносно однорідними природними умовами, з характерним спрямуванням розвитку продуктивних сил, відповідною спеціалізацією підприємств, виробничою та соціальною інфраструктурою (наприклад, Донецько-Придніпровський, Прикарпатський райони).

Удосконалення територіальної структури промисловості на основі подальшого розвитку процесів територіальної організації виробництва, територіальної концентрації, спеціалізації, кооперування і комбінування виробництва, раціонального розміщення підприємств і формування промислових комплексів є одним з найважливіших завдань територіальної організації виробництва.

Територіальна концентрація є процесом зосередження виробництва в центрах, вузлах, агломераціях, районах.

Територіальна спеціалізація – це участь промислових центрів, вузлів, районів тощо в територіальному поділі праці певними видами продукції і послуг.

Територіальне кооперування – це:

1) регулярні, спеціально обумовлені технологічні зв’язки між спеціалізованими підприємствами одного чи різних промислових центрів, які є важливою умовою комплексного розвитку господарства як у цілому, так і на окремих територіях;

2) зв’язки підприємств, які використовують спільні об’єкти інфраструктури, енергетичні, транспортні чи складські засоби.

Територіальне комбінування – це зосередження в одному центрі (вузлі) кількох підприємств, пов’язаних спільною чи комплексною переробкою певної сировини, її послідовною переробкою (гірничо-збагачувальний, металургійний комбінати).

За рівнем промислового розвитку Україна займає 2 місце серед країн СНД. Більше 8 тис. промислових об’єднань, комбінатів і підприємств працює на її території. Основними рисами промисловості держави є:

– розгалужена структура з функціонуванням усіх великих галузей;

– консервативна структура з високою часткою галузей важкої промисловості (зокрема видобувної) і військово-промислового комплексу;

– недосконалість технологій (висока відходність виробництва, ресурсо- та енергоємність (енергозатрати на одиницю промислової продукції в 6-8 разів перевищують аналогічний показник у розвинених країнах);

– значна зношеність основних фондів;

– надмірне забруднення природного середовища;

Починаючи з 1990 року, в господарсько-промисловому комплексі триває спад виробництва, обумовлений загальною економічною кризою: неефективним реформуванням економіки, важким фінансовим становищем, високим рівнем інфляції, розпадом господарських зв’язків з країнами близького зарубіжжя та колишніми країнами-членами РЕВ. Питома вага промисловості у валовому внутрішньому продукті зменшилась приблизно з 51% у 1990 до 47% у 1995 р. Найбільш швидкими темпами відбувся спад виробництва в таких галузях промисловості, як паливна (у 1995 р. обсяг її виробництва складав 44% до 1990 р.), металургійна (41%), хімічна та нафтохімічна (41%), машинобудування (50%), промисловість будівельних матеріалів (38%)[7, c. 134-136].

Погіршення економічної ситуації в країні суттєво вплинуло не лише на обсяги промислового виробництва, але й на його ефективність. Так, у 1995 р. частка збиткових підприємств становила 14% від загальної кількості, а в 1998 р. – більше 20%.

Дуже важливими для економічної стабілізації і подальшого зростання є структурні зрушення в промисловості, реформування її структури на засадах випереджаючого розвитку наукоємних галузей, виробництва товарів народного споживання та галузей, що забезпечують науково-технічний прогрес в усіх ланках народного господарства, експортних та імпортно-замінюючих виробництвах.

Існуючий інституційний склад промислового комплексу ще не відповідає світовим тенденціям глобалізації, конкуренції і посилення постіндустріального вектора розвитку суспільства.

В промисловому комплексі країни майже відсутні могутні національні і транснаціональні компанії, промислово-фінансові групи, здатні розробляти нові зразки і виготовляти конкурентноздатну високотехнологічну продукцію.

Складне фінансове положення підприємств, значна частина яких - збиткова, робить неможливим належне оновлення основних виробничих фондів, які зношені майже на половину. Залишається розірваним цілісний інноваційно-інвестиційний цикл наука-технологія-виробництво. На ринку переважає продукція з низьким технологічним рівнем, інновації вводяться лише на кожному сьомому підприємстві. Виробниче оснащення має недостатню технологічну гнучкість, яка не дозволяє адекватно реагувати на запити споживачів.

На промпідприємствах України спостерігається низька продуктивність роботи, річний об'єм товарного випуску на одного працівника промисловості в країні в п'ять-вісім разів нижче, ніж в розвинених країнах. Ці проблеми посилюються недосконалістю системи державного управління галуззю, в якій не затвердився функціональний принцип управління, немає досить розвинених зворотних зв'язків, належного інформаційного забезпечення для роботи в умовах ринку.

Крім того, багато інженерно-управлінських кадрів не володіють необхідними знаннями для забезпечення ефективної роботи підприємств в ринкових умовах, значна частина керівників потребує перенавчання.

Значна частина роздержавлених підприємств ще не одержала ефективного власника, немало з них змінило свій профіль, який нерідко суперечить потребам розвитку промисловості, зокрема, більше половини наукових установ не виконують наукові дослідження.

Основною проблемою є нерозвиненість внутрішнього ринку промислової продукції, місткість якого в даний час в 5-10 разів менше за потенційну, а номенклатура, технічний рівень і якість промпродукції часто не відповідають потребам споживачів. Крім того, не створене належне правове поле у сфері сертифікації і захисту інтелектуальної власності.

Недосконалість нормативно-правової бази не дозволяє налагодити ефективну взаємодію з суміжними секторами економіки, відсутнє забезпечення захисту власного виробника в умовах конкуренції[6, c. 118-121].

3. Перспективи розвитку промислового виробництва в Україні

Провідна роль промисловості в економіці України визначається, перш за все, тим, що, забезпечуючи всі галузі народного господарства знаряддями праці та новими матеріалами, вона є найбільш активним фактором науково-технічного прогресу і розширеного відтворення в цілому. Серед інших галузей господарства промисловість вирізняється комплексно- і районоутворюючими функціями.

Темпи росту, рівень розвитку і структура промисловості – важливі показники не тільки кількісної, але і якісної характеристики народного господарства та життєвого рівня населення. Від рівня розвитку індустрії залежить технічний рівень виробництва, структура господарства, його територіальна організація. За роки радянської влади випереджаючий розвиток галузей важкої промисловості визначив рівень економічного і військового потенціалу країни. Важка індустрія була зорієнтована на розвиток військово-промислового комплексу, а не на підйом економіки галузей, що виробляють предмети споживання. І тому виробництво засобів виробництва (група А) розвивалось найбільше, а його частка у загальному обсязі виробництва становила 71,2% (1989 р.). Частка виробництва групи Б (виробництво предметів споживання) становила 28,8%.

Приріст продукції одержано за всіма основними видами промислової діяльності, крім виробництва та розподілення електроенергії, газу та води.

У машинобудівному комплексі минулорічний рівень виробництва перевищено більш як на третину і темпи росту становлять 136,2%.

Автомобілебудівні підприємства суттєво наростили обсяги виробництва транспорту на 60,4%.

У січні цього року випущено товарної продукції на суму 2828,54 млн. грн., реалізовано товарної продукції і послуг - на 3211,94 млн. грн., що складає 113,6% до обсягів випуску товарної продукції.

У сільгоспмашинобудуванні темпи росту становили 153,6% у порівнянні з відповідним періодом минулого року. Підприємствами тракторного і сільськогосподарського машинобудування та машинобудування для переробних галузей АПК, виготовлено товарної продукції, виконано ремонтних робіт та надано послуг в діючих цінах на 93,8 млн. грн., та реалізовано продукції на суму 99,8 млн. грн.

У порівнянні з відповідним періодом минулого року, збільшилося виробництво тракторів - 560,9%, культиваторів і агрегатів комбінованих - 203,7%, сівалок – 507%. Реалізовано 189 тракторів, 693 одиниці ґрунтообробних знарядь, 459 сівалок, 187 машин для внесення мінеральних добрив, та іншого. На експорт реалізовано продукції на суму 30,4 млн. грн., що складає 30,4% від обсягів реалізації в цілому по галузі.

Збільшено обсяги виробництва на відкритих акціонерних товариств, серед яких: “Фрегат”, м. Первомайськ (1676,0%), “Білопільський машинобудівний завод” (504,9%), “Червона зірка”, м. Кіровоград (357,5%), “Коломиясільмаш” (316,0%).

Через низьку купівельну спроможність сільгосптоваровиробників та неефективність державних програм фінансової підтримки села, на складах заводів (станом на 01.02.07) залишилося не реалізованої техніки і обладнання та запасних частин на суму 346,6 млн. грн. На теперішній час підприємства галузі нарощують обсяги виробництва і поставки запасних частин під ремонт наявного парку сільгосптехніки для проведення комплексу весняно - польових робіт 2007 року[2, c. 262-264].

Висновки

Організовуючи господарську діяльність, суб'єкти господарювання ставлять за мету створити нові капітали або принаймні відновити існуючі.

Вклад грошового капіталу в підприємство з метою утримання у справності засобів виробництва, їх нарощування або поліпшення, збільшення капіталу економічною наукою розуміється як інвестиції. В цілому інвестиція - це довгострокове вкладення капіталу (коштів) в економіку.

Інвестиційні можливості підприємств обмежені, тому завдання організації господарювання полягає у постійному аналізі та розрахунку доцільності інвестування капіталу. Це можливо, якщо підприємством керуватимуть досвідчені менеджери, що мають відповідні фахові знання.

Підприємства нагромаджують свій капітал власними силами, і це розглядається в економічній науці та практиці як самофінансування.

Не всі можливі фактори виробництва підприємства одночасно використовують у господарюванні. Частину з них зберігають на складі - це складські інвестиції; частину вкладають у нові споруди, нове устаткування - це споруджені інвестиції. Разом вони розглядаються економічною наукою як інвестиції-брутто.

Підприємства отримують власний доход, прибутки шляхом ринкового (непримусового) обміну своїх товарів чи послуг за певну плату від споживачів. Частину цього доходу, прибутку суб'єкти сплачують у вигляді податків державі у формі узаконеного обов'язку.

Максимально задовольняючи потреби споживачів, господарник відповідною організацією господарювання домагається економії виробничих факторів, зменшення зайвих втрат, тобто здійснює раціональне господарювання. Цього бракувало підприємствам командно-адміністративної системи, які намагались отримати у своє оперативне управління якомога більше сировини, матеріалів устаткування тощо про всяк випадок, бо все це було чуже і раціонально його використовувати не було сенсу. Така економічна реальність, на жаль, сформувала майже повсюдне порушення керівниками та робітниками норм соціальної моралі, що призводило до крадіжок, розкрадання чужого (державного) майна. Крадіжка у самого себе - це безглуздя, якого позбавлене підприємство ринкової економіки. Проте безгосподарність, низький рівень організації господарювання - це вкрай негативні явища - можуть бути і в ринковій економіці, що є одним з факторів банкрутства підприємств (хоча причин цього багато і на мікро- і макроекономічному рівнях господарювання).

Список використаної літератури

1. Андреюк Н. Мікроекономіка : Навч. посібник для студ. вузів/ Наталія Андреюк,. -К.: Кондор, 2004. -174 с.

2. Базілінська О. Мікроекономіка : Навчальний посібник/ Олена Базілінська, Оксана Мініна; За ред. Олени Базілінської; М-во освіти і науки України. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -349 с.

3. Вініченко І. І. Мікроекономіка : Навч. посібник для студ. вузів/ І. І. Вініченко, Н. В. Дацій, С. О. Корецька; М-во освіти і науки України, ГУ "ЗІДМУ". -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -265 с.

4. Горобчук Т. Мікроекономіка : Навчально-метод. посіб. для студ. економ. спец./ Тетяна Горобчук,. -К.: ЦУЛ, 2002. -334 с.

5. Задоя А. Мікроекономіка : Курс лекцій та вправи: Навч. посібн./ Анатолій Задоя,. -К.: Знання, 2001. -211 с.

6. Кісельов А. Основи бізнесу : Підручник для екон. спец. вузів/ Аркадій Кісельов,; Відп. ред. Ю.М.Мальчин. -К.: Вища школа, 1998. -190 с. .

7. Косік А. Мікроекономіка : Навчальний посібник/ Алла Косік, Га-лина Гронтковська,; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -415 с.

8. Лісовий А. Мікроекономіка : Курс лекцій: Навч. посібн./ Андрій Лісовий,. -К.: ЦУЛ, 2003. -191 с.

9. Мікроекономіка і макроекономіка : Підручник для студ. екон. спец.: У 2 ч., Ч. 1, Ч. 2/ Авт. Світлана Будаговська, Олександр Кілієвич, Інна Луніна та ін.; За заг. ред. С.Будаговської. -2-е вид.. -К.: Основи, 2001. -517 с.

10. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів : Навчаль-ний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. -Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. -624 с.

загрузка...
Top