Банкрутство підприємства: механізм визначення і шляхи подолання

Вступ.

Розділ І. Теоретико-методологічні поняття банкрутства: законодавчі аспекти.

1.1. Законодавче поняття банкрутства підприємства.

1.2. Аспекти формування механізму банкрутства в Україні.

1.3. Теорія банкрутства.

Розділ ІІ. Оцінка фінансового стану підприємства як основа для діагностики його банкрутства.

2.1. Характеристика показників підприємства «Дельта-Форс» щодо загрози банкрутства.

2.2. Аналіз основних фінансово-економічних коефіцієнтів підприємства «Дельта-Форс».

2.3. Оцінка витрат банкрутства на підприємстві «Дельта-Форс».

Розділ ІІІ. Процеси банкрутства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність вибраної темивипливає з того, що до недавнього часу для більшості суб'єктів господарювання процеси банкрутства були маловідомі. Лише в період реформування економіки (після ліквідації планового розподілу використання грошових ресурсів) відчутними стали такі економічні явища, як нерентабельність, неплатоспроможність підприємств. Характерними ознаками фінансової кризи підприємства є скорочення попиту на його продукцію, і, як наслідок, зниження обсягів виробництва; зростання заборгованості постачальникам, держбюджету та банкам; затримки з виплатою заробітної плати працівникам. Кількість таких підприємств в економіці України неухильно зростає. Причому тенденції банкрутства поширюються не лише на окремих суб'єктів господарювання, а й на цілі галузі економіки (наприклад, сільське господарство, яке вже впродовж багатьох років перебуває в глибокій фінансовій кризі і де понад 85 % господарюючих суб'єктів закінчують свою діяльність щорічно із збитками; в промисловості збитковим є кожне друге підприємство). На сьогоднішній день для більшості українських підприємств характерним є більш або менш однакове коло проблем:

— зміна економічного середовища, в якому вони існують;

— втрата традиційних ринків збуту власної продукції;

— зміна системи планування і, як результат — порушення ритмічності виробничої діяльності;

— нестабільність правового поля.

Зважаючи на актуальність, проблему банкрутства підприємств неодноразово досліджували у своїх працях такі вчені, як С.Г. Бєляєв, В.І. Кошкін, А.П. Градов, Б.І. Кузін, Г.П. Іванов, В.А. Кашин, А.І. Семяніхін, Г. Таль, О.В. Раєвнєва, В.М. Андрєєва, М.М. Берест. Незважаючи на повноту проведених досліджень вищезазначеними авторами, до цього часу залишається маловивченим питання особливості явища банкрутства підприємств в Україні. Розв’язання цієї проблеми започатковане у працях таких вітчизняних вчених, як Є.М. Андрущак, І.В. Тинний, Л.С. Ситник, Л.О. Лігоненко, проте, на нашу думку, необхідно вказати на відсутність у працях цих авторів комплексного підходу до вивчення даного питання.

Мета роботи– дослідження основних показників банкрутства підприємства, вивчення законодавчої бази, її головних аспектів.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити риси діагностики банкрутства підприємства;

• охарактеризувати значення оцінки банкрутства підприємства;

• дослідити вплив банкрутства на ринкову вартість підприємства;

• виявити оцінки витрат банкрутства.

Наукова новизна роботиполягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема кількісної оцінки банкрутства підприємств України.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси оцінки банкрутства.

Предметом дослідженнявиступає питання кількісної оцінки витрат банкрутства та їх вплив на ринкову вартість підприємства.

Інформаційною базоюдля даного дослідження послужили законодавчі і нормативні документи, наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених з питань економіки, аналітичні статті.


Розділ І. Теоретико-методологічні поняття банкрутства: законодавчі аспекти

1.1. Законодавче поняття банкрутства підприємства

Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації підприємств регулюється Законом «Про підприємства в Україні» (ст. 24, 34). Порядок і умови визнання будь-яких юридичних осіб — (суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів регулює спеціальний Закон України від 14 травня 1992 р. «Про банкрутство» (Відомості Верховної Ради України. — 1992 — № 31. — С 440).

Провадження у справах про банкрутство та ліквідаційний процес регулюється також і законодавством України про організацію та діяльність Арбітражного суду, а провадження у справах про банкрутство банків регулюється, крім того, з урахуванням вимог Закону «Про банки і банківську діяльність».

Такі основні законодавчі акти про банкрутство, поняття якого містить стаття 1 Закону «Про банкрутство». Це пов'язано з недостатністю активів у ліквідній формі, неспроможністю юридичної особи— суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установлений для нього строк пред'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер.

З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Суб'єкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їх вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна суб'єкта — активів у ліквідній формі — не вистачить для їх задоволення.

Юридичний аспект банкрутства полягає насамперед у тому, що в суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають документовані майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта підприємництва.

Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає комплекс процесуальних правовідносин: провадження у справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволення претензій кредиторів, припинення справи про банкрутство тощо. Сукупність таких процесуальних правовідносин може розглядатись як ліквідаційний правовий процес щодо суб'єкта підприємництва.

Суб'єктами банкрутства закон визнає лише юридичних осіб, причому осіб однієї категорії — суб'єктів підприємництва, неспроможних своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином, мова йде насамперед про підприємства всіх форм власності і видів, визначених статтею 2 Закону «Про підприємства в Україні», а також про господарські об'єднання згідно з статтею 3 цього Закону, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність. Зазначені суб'єкти пойменовані Законом «Про банкрутство» боржниками або банкрутами[9, c. 152-154].

Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, банкрутом — після того, як Арбітражний суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом.

Закон «Про банкрутство» не поширюється на юридичних осіб, які не займаються згідно зі статутами (положеннями) систематичною підприємницькою діяльністю.

З іншого боку, у відносинах банкрутства виступають кредитори. Це можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, що мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника. До кола кредиторів не входять ті суб'єкти, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою.

Якщо до одного боржника мають майнові вимоги два або більше кредиторів, останні повинні діяти у справах про банкрутство як збори кредиторів. Збори можуть створювати комітет кредиторів. Коли кредиторів більше десяти, створення такого комітету є обов'язковим. Повноваження цього органу визначають збори. Ці органи — збори, комітет — необхідні для участі у провадженні у справах про банкрутство з боку кредиторів з тим, щоб діяли не окремі численні кредитори, а один спільний, об'єднаний кредитор[4, c. 85-86].

1.2. Аспекти формування механізму банкрутства в Україні

До недавнього часу для більшості суб'єктів господарювання процеси банкрутства були маловідомі. Лише в період реформування економіки (після ліквідації планового розподілу використання грошових ресурсів) відчутними стали такі економічні явища, як нерентабельність, неплатоспроможність підприємств. Характерними ознаками фінансової кризи підприємства є скорочення попиту на його продукцію, і, як наслідок, зниження обсягів виробництва; зростання заборгованості постачальникам, держбюджету та банкам; затримки з виплатою заробітної плати працівникам. Кількість таких підприємств в економіці України неухильно зростає. Причому тенденції банкрутства поширюються не лише на окремих суб'єктів господарювання, а й на цілі галузі економіки (наприклад, сільське господарство, яке вже впродовж багатьох років перебуває в глибокій фінансовій кризі і де понад 85 % господарюючих суб'єктів закінчують свою діяльність щорічно із збитками; в промисловості збитковим є кожне друге підприємство).

На сьогоднішній день для більшості українських підприємств характерним є більш або менш однакове коло проблем:

— зміна економічного середовища, в якому вони існують;

— втрата традиційних ринків збуту власної продукції;

— зміна системи планування і, як результат, порушення ритмічності виробничої діяльності;

— нестабільність правового поля.

Крім того, процес приватизації також призвів до докорінної зміни принципів управління підприємством, зачепив основи його існування. В ході приватизації держава втратила роль адміністратора, передавши її акціонерам (новим господарям) та виконавчому органу управління — правлінню на чолі з головою. Саме ж підприємство опинилося в агресивному ринковому середовищі. З одного боку, вчорашні дружні колеги по галузі перетворилися на підступних конкурентів, з іншого — на утворений ринок хлинула більш якісна та часто більш дешева продукції іноземних виробників. По суті, у багатьох підприємств після приватизації, так і не з'явився реальний господар, зацікавлений в розвитку підприємства і в стабільній його роботі. Це далеко не повний перелік проблем, які для багатьох українських підприємств стали причиною банкрутства і ліквідації[10, c. 135-136].

В цілому фактори, які є передумовою банкрутства підприємств, можна згрупувати на зовнішні по відношенню до підприємства (економічні, політичні, демографічні, посилення міжнародної конкуренції, НТП, банкрутство боржників), на які воно не має можливості впливати або цей вплив дуже слабкий, та внутрішні (зростання дебіторської заборгованості, дефіцит власних оборотних коштів, неефективність фінансових вкладень, відсутність договірної дисципліни тощо), які безпосередньо залежать від організації роботи на самому підприємстві. Банкрутство підприємства є наслідком одночасного впливу на нього усіх цих факторів. Втім у розвинутих країнах з ринковою економікою, зі стійкими політичною та економічною системами, банкрутства звичайно на 1/3 зумовлені зовнішніми факторами і на 2/3 — внутрішніми.

Щоб процеси банкрутства господарюючих суб'єктів завдавали найменшої шкоди економіці, держава повинна активно виконувати свою регулюючу роль у формуванні відносин власності. А для цього необхідно мати відповідну зважену законодавчу базу. Серед законодавчих актів, які регулюють відносини власності, значне місце належить ЗУ «Про власність», Земельному кодексу, ЗУ «Про банкрутство підприємств» та іншим законам економічного блоку, які чекають на прийняття їх ВРУ. На жаль, ЗУ «Про банкрутство», прийнятий у травні 1992 р., не відповідав вимогам економіки і мав ряд істотних недоліків, головний з яких — його спрямованість не на санацію і поліпшення платоспроможності підприємств, а на їх ліквідацію. Зокрема, Законом було передбачено досить прості причини визнання підприємства банкрутом. Для прийняття арбітражним судом рішення про фінансову неплатоспроможність або про загрозу її виникнення, кредиторам достатньо було подати до судових органів інформацію щодо фінансово-майнового стану боржника. Розгляд справ затягувався зазвичай на кілька місяців (Закон не регламентував строки здійснення процедури банкрутства та граничні строки ліквідації підприємства-банкрута), внаслідок чого, як свідчить досвід, кредитор нерідко сам опинявся у становищі банкрута. Адже найчастіше виявлялося, що відшкодувати його втрати нічим, оскільки основні фонди боржника фізично і морально зношені, обігових коштів немає, доходи від реалізації майна мізерні[13, c.63].

В результаті недосконалості Закону з питань повернення боргів неплатоспроможними підприємствами, відсутності чіткості в процедурі укладання мирової угоди та умов прощення безнадійної до стягнення кредиторської заборгованості в господарських взаємовідносинах між суб'єктами підприємницької діяльності відбулося різке збільшення числа позовних заяв до арбітражних судів щодо оголошення боржників банкрутами Кількість порушених справ за 2006—2007 pp. зросла майже в 2 рази, а кількість винесених постанов про визнання банкрутом — в 3,7 раза. Через основний недолік Закону — обмеженість реорганізаційних процедур як з боку боржника, так і з боку кредиторів — ліквідаційні комісії були вимушені подавати арбітражним судам свої рішення про ліквідацію боржника як юридичної особи.

Отже, як бачимо, Закон, який був покликаний впорядковувати процеси банкрутства як механізму реформування відносин власності та структурної перебудови української економіки, перетворився на додатковий фактор руйнації її господарського комплексу.

Але банкрутство — це один з ключових елементів ринкової економіки і інститут розвиненої системи громадянського та торговельного права, це механізм, який дає можливість уникнути катастрофи та вигідно розпорядитися засобами. Ситуація банкрутства підприємств є типовою для економіки не лише країн, що розвиваються, а й будь-якої з розвинутих країн. Зокрема, у країнах Євросоюзу щороку банкрутує значна кількість підприємств і підприємців — з кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишаються 20—30. У США в 1998 р. збанкрутувало близько півмільйона підприємств і понад сто тисяч фізичних осіб. І незважаючи на банкрутство частини фірм, економіка європейських країн розвивається із передбачуваними темпами, що пояснюється тим, що законодавство і процедури банкрутства використовуються у них в першу чергу для оздоровлення економіки. Для України такі умови були створені після прийняття ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30.06.99 № 784-XIV, який набрав чинність з 1 січня 2000 р. (для сільськогосподарських товаровиробників — зі січня 2004 p.)[18, c. 56-57].


1.3. Теорія банкрутства

Законодавче визначення поняття банкрутства закріплене також у ст. 1 Закону про банкрутство: „Банкрутство — визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури".

Якщо уважно прочитати визначення поняття банкрутства, наведені у ГК і Законі про банкрутство, то можна помітити, що законодавець дещо маніпулює часткою „не". Тобто, Закон про банкрутство чітко зазначає, що банкрутство — це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів виключно через застосування ліквідаційної процедури.

Законодавче регулювання банкрутства підприємств є недосконалим, і для таких тверджень існують вагомі причини.

У Законі про банкрутство дуже нечітко прописано процедуру призначення конкурсних кредиторів і не зрозумілі їх права, зокрема, не зовсім зрозуміле положення про повноваження комітету кредиторів і сферу його компетенції. У "порядних" кредиторів механізм погашення боргу викликає сумнів. Крім того, кредитори ставляться у нерівні умови: зокрема, надаються переваги кредиторам, чиї вимоги забезпечені заставою, вони мають привілеї порівняно з іншими кредиторами. Ще більше запитань до чинного Закону мають боржники, оскільки Закон про банкрутство фактично не дає їм можливості відновити платоспроможність. По-перше, поки що передбачається відносно короткий термін процедури санації і немає належного механізму для її реалізації протягом більш тривалого періоду. По-друге, на вимоги кредиторів, що виникають з моменту прийняття рішення про запровадження мораторію, він не поширюється. Отже, початкова сума боргу невпинно зростає, іноді навіть у геометричній прогресії.

У процесуальних нормах чинного Закону про банкрутство лише частково матеріалізовані засади конкурсного провадження. Одним з визначальних завдань теорії неспроможності є опрацювання висловлених законодавцеві рекомендацій стосовно оптимального впорядкування конкуренції різних категорій вимог у провадженні зі справ про банкрутство підприємств.

Чинне законодавство з питань банкрутства і, зокрема Закон про банкрутство, не виконує повною мірою своєї економічної функції, а передбачена ним процедура санації не стала ефективним механізмом відновлення платоспроможності підприємств та задоволення вимог кредиторів. Подальше зволікання з реформуванням системи банкрутства як інструмента перерозподілу власності, штучного доведення підприємств до неплатоспроможності у майбутньому може призвести до негативних наслідків[15, c. 122-124].

В Україні сьогодні діє спеціальний орган — агентство з питань банкрутства Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, покликаний контролювати процедуру банкрутства, однак і він часто виявляється нездатним ефективно впливати на її результати. Агентство з питань банкрутства надає послуги з процедури банкрутства, і це перш за все стосується державних підприємств з часткою державної власності понад 25%. Але проблема у тому, що жорстких норм у Законі немає, тому зазначене агентство не може відповідати за те, що відбувається на багатьох державних підприємствах, де воно не залучається до процедури.

На сьогодні Закон передбачає реорганізаційні та ліквідаційні процедури, а також мирову угоду, які ліквідовують підприємство-банкрут. Причому мирова угода є оптимальним варіантом, за якого, так би мовити, і вовки (кредитори) ситі, і вівці (боржник) цілі. Слід також зазначити, що мирова угода між кредиторами й боржником в українській практиці — явище поки що рідкісне.

Зрозуміле й чітко організоване законодавство про банкрутство підприємств є надзвичайно важливою і стратегічною проблемою ринкових відносин. Прийняття нового Цивільного і Господарського кодексів України, низки нових законів створило певну систему законів у сфері банкрутства підприємств, що дозволило, з одного боку, запобігти численним суперечкам і спорам, а з іншого — слід таки визнати: сьогоднішній стан законодавства про банкрутство залишає певну невизначеність і незначні розбіжності.

Отже, колізійні аспекти у сфері банкрутства підприємств тільки посилюють невизначеність організаційно-правового впливу в цій сфері. Чітка організація законодавства про банкрутство надзвичайно важлива для врегулювання нормальних господарських відносин у разі неспроможності підприємства погасити свою заборгованість[11, c. 183-186]


Розділ ІІ. Оцінка фінансового стану підприємства як основа для діагностики його банкрутства

2.1. Характеристика показників підприємства «Дельта-Форс» щодо загрози банкрутства

Оцінка кризисних факторів фінансового розвитку та прогнозування можливого банкрутства підприємства «Дельта-Форс» здійснюється задовго до прояву його явних ознак. Така оцінка та прогнозування являються предметом діагностики банкрутства, яка представляє собою систему цільового фінансового аналізу, спрямованого на виявлення параметрів кризисного розвитку підприємства, які представляють загрозу його банкрутству в майбутньому.

В залежності від цілей та методів здійснення діагностика банкрутства підприємства «Дельта-Форс» поділяється на дві основні системи: експрес-діагностика та фундаментальна діагностика банкрутства.

Експрес-діагностика банкрутства характеризує систему регулярної оцінки кризових параметрів фінансового розвитку підприємства, яка здійснюється на базі даних його фінансового обліку за стандартним алгоритмом аналізу. Виходячи з основної мети експрес-діагностики банкрутства, а саме раннє виявлення ознак кризового розвитку підприємства та попередня оцінка масштабів кризового стану, можна зробити висновок, що система експрес-діагностики банкрутства представляє собою попередній аналіз фінансового стану підприємства.

Експрес-діагностика банкрутства «Дельта-Форс» здійснюється за наступними етапами:

1. Визначення об’єктів спостереження "кризового поля", що представляє загрозу банкрутства підприємства. Досвід показує, що в сучасних економічних умовах майже всі аспекти фінансової діяльності підприємства можуть представляти загрозу його банкрутства. Тому система спостереження "кризового поля" повинна будуватися з врахуванням цієї загрози шляхом виділення найбільш істотних об’єктів за цим критерієм. З цієї позиції система спостереження "кризового поля" може бути представлена наступними основними об’єктами:

  • чистий грошовий потік підприємства
  • ринкова вартість підприємства
  • структура капіталу підприємства
  • склад фінансових зобов’язань підприємства за термінами погашення
  • склад активів підприємства
  • склад поточних витрат підприємства
  • рівень концентрації фінансових операцій в зонах підвищеного ризику.

2. Система таких індикаторів формується по кожному об’єкту спостереження "кризового поля". В процесі формування всі показники-індикатори поділяються на об"ємні (виражені абсолютною сумою) та структурні (виражені відносними показниками). Найважливіші з цих індикаторів оцінки загрози банкрутства наведені в таблиці 1.

Наведена система індикаторів оцінки загрози банкрутства підприємства «Дельта-Форс» може бути розширена з врахуванням особливостей його фінансової діяльності та цілей діагностики.

3. Аналіз окремих сторін кризового фінансового розвитку підприємства, який здійснюється за стандартними методами. Основу такого аналізу складає порівняння фактичних показників-індикаторів з плановими (нормативними) та виявлення розмірів відхилень в динаміці. Зростання розміру негативних відхилень в динаміці характеризує наростання кризових явищ фінансової діяльності підприємства, що представляють загрозу його банкротства.

В процесі аналізу окремих сторін кризового фінансового розвитку підприємства використовують наступні стандартні його методи:

горизонтальний (трендовий) фінансовий аналіз

вертикальний (структурний) фінансовий аналіз

порівняльний фінансовий аналіз

аналіз фінансових коефіцієнтів

аналіз фінансових ризиків

інтегральний фінансовий аналіз, заснований на "Моделі Дюпона".

4.Попередня оцінка масштабів кризового фінансового стану підприємства «Дельта-Форс». Така оцінка проводиться на основі аналізу окремих сторін кризового розвитку підприємства за ряд попередніх етапів. Практика фінансового менеджменту використовує при оцінці масштабів кризового фінансового стану підприємства три принципійні характеристики:

легка фінансова криза

глибоку фінансова криза

фінансова катастрофа.

При необхідності кожна з цих характеристик може отримати більш поглиблену диференціацію.

В таблиці 2 наведено попередню оцінку масштабів кризового фінансового стану підприємства «Дельта-Форс» за основними індикаторами окремих об’єктів спостерігання "кризового поля".

Попередній аналіз фінансового стану підприємства в вигляді системи експрес-діагностики банкрутства забезпечує раннє виявлення ознак кризового розвитку підприємства та дозволяє прийняти оперативні заходи щодо їхньої нейтралізації. Попереджувальний ефект такого аналізу найбільш відчутний на стадії легкої фінансової кризи підприємства. За інших масштабах кризового фінансового стану підприємства вона обов’язково повинна доповнюватися системою фундаментальної діагностики банкрутства підприємства.

Для виконання поставлених задач нами були відібрані дані по підприємству «Дельта-Форс», які функціонує у галузі народного господарства.

Для того, щоб дані й отримані результати були досить об'єктивними і статистично значимими, для аналізу використані форми фінансових звітностей (баланс, звіт про фінансові результати) підприємства за період 3—4 років, починаючи з 2003 р. і закінчуючи 2006 роком. Саме цей період, на наш погляд, найбільш об'єктивно відбиває той етап економічного розвитку, на якому перебуває Україна на сьогодні.

Наступною важливою проблемою є вибір системи показників, яка б максимально точно відображала всі аспекти фінансово-економічної діяльності підприємства «Дельта-Форс», тобто ефективність, прибутковість, захищеність і кредитоспроможність, ділова активність тощо.

Залежно від мети, періодичності фінансового аналізу, його об'єкта і результатів були розроблені цілі комплекси аналітико-оцінних показників, зокрема показники оцінки майнового стану підприємств, прибутковості, ліквідності, платоспроможності, кредитоспроможності, фінансової стійкості і стабільності, ділової активності, акціонерного капіталу тощо[12, c. 36-38].

Отже, спробуємо з усього різноманіття фінансових коефіцієнтів відібрати певний набір показників, який би комплексно оцінював фінансовий стан підприємства як з погляду ризиків, так і ефективності діяльності, при чому особливу увагу слід звернути на показники фінансової стійкості підприємства, оскільки саме вони є визначальними для діагностики банкрутства.

Для цього розглянемо кожну з перерахованих вище груп показників окремо і виберемо ті з них, які найбільш повно відповідають нашим аналітичним потребам.

Для оцінки майнового стану підприємства вчені рекомендують використовувати п'ять таких показників:

- сума господарських засобів, яка є в розпорядженні підприємства;

- питома вага активної частини основних засобів;

- коефіцієнт зносу основних засобів;

- коефіцієнт оновлення основних засобів;

- коефіцієнт вибуття основних засобів.

Оскільки вибір коефіцієнтів здійснюється для побудови методики аналізу саме українських підприємств (у такий спосіб обмежуємо спектр її дії, але підвищуємо якість роботи для України), то, на наш погляд, найбільш прийнятним з п'яти перерахованих вище показників є коефіцієнт зносу основних засобів, тому що він є одним з найбільш проблемних показників на підприємствах України, а динаміка його значень багато в чому розкриває зміни в інших запропонованих показниках (коефіцієнт відновлення основних засобів, коефіцієнт вибуття основних засобів).

Обов'язковою і важливою складовою фінансового аналізу має бути оцінка показників рентабельності підприємства, яку пропонується здійснювати за такими показниками:

- рентабельність продажів;

- рентабельність основної діяльності;

- рентабельність основного капіталу;

- рентабельність власного капіталу;

- період окупності власного капіталу;

- рентабельність усього капіталу підприємства;

- рентабельність активів.

На наш погляд, найбільш задовольняє потреби показник рентабельності активів, оскільки він формує загальну картину за ступенем прибутковості діяльності, при чому в масштабах усього підприємства, а не окремих складових його діяльності.

Для детальної оцінки ліквідності, платоспроможності і кредитоспроможності підприємства рекомендують використовувати більш широке поле показників, ніж для оцінки майнового стану і прибутковості. Розглянемо показники, призначені для цієї мети:

- величина власних оборотних коштів;

- маневреність власних оборотних коштів;

- коефіцієнт покриття поточний;

- коефіцієнт покриття загальний;

- коефіцієнт швидкої ліквідності;

- коефіцієнт абсолютної ліквідності;

- коефіцієнт платоспроможності;

- частка оборотних коштів в активах;

- частка виробничих запасів у поточних активах;

- частка власних оборотних коштів у покритті запасів;

- коефіцієнт покриття запасів;

- коефіцієнт критичної ліквідності;

- період інкасації дебіторської заборгованості;

- тривалість кредиторської заборгованості;

- коефіцієнт поточної заборгованості;

- співвідношення грошових потоків і заборгованості кредиторам;

- коефіцієнт автономії (незалежності);

- коефіцієнт співвідношення позикових і власних засобів;

- співвідношення нерозподіленого прибутку до всієї суми активів.

Ключовими показниками, на нашу думку, є такі: коефіцієнт покриття загальний, коефіцієнт співвідношення позикових і власних коштів, оскільки вони характеризують загальну захищеність підприємства і найменше залежать від особливостей діяльності того чи іншого підприємства та локальних і незначних флуктуацій у структурі балансу[13, c. 63-65].

Найбільш цікавим з погляду економічної безпеки підприємства й оцінки ступеня захищеності від зовнішніх фінансових ризиків є коефіцієнт платоспроможності, оскільки саме він формує уявлення про ступінь теоретичної спроможності виконувати підприємством свої зобов'язання у разі настання певних негативних подій, тобто дає загальну характеристику захисним фінансовим резервам підприємства.

Узагальнюючими показниками оцінки фінансового стану підприємств є показники ділової активності:

- загальна оборотність капіталу;

- коефіцієнт оборотності активів;

- оборотність мобільних засобів;

- оборотність матеріальних оборотних коштів;

- оборотність готової продукції;

- оборотність дебіторської заборгованості;

- середній термін обороту дебіторської заборгованості;

- оборотність кредиторської заборгованості;

- середній строк обороту кредиторської заборгованості;

- фондовіддача основних необоротних активів;

- оборотність власного капіталу.

Оскільки значення більшості приведених вище показників багато в чому визначаються специфікою діяльності того чи іншого підприємства, його відносинами з контрагентами, на наш погляд, для аналізу доцільно взяти коефіцієнт оборотності активів, тому що він дає загальну картину ефективності використання активів. Для того, щоб дещо конкретизувати цей показник, нами було вирішено застосувати також коефіцієнт фондовіддачі основних засобів, оскільки ключовою статтею активів балансу підприємства є його основні засоби, а отже ефективність їхнього використання необхідно оцінити та проаналізувати, визначаючи ефективність діяльності підприємства.

Крім того, західні аналітики рекомендують застосовувати показники, які аналізують акціонерний капітал і ефективність його використання: прибутковість акцій, дохід на звичайну акцію, цінність акції, рентабельність акції, дивідендний дохід, коефіцієнт котирування акцій.

Ми вважаємо, що на сьогодні незначна кількість українських підприємств приділяє належну увагу своїм акціонерам, а в умовах нерозвиненого вторинного фондового ринку про такі речі, як ринкова ціна, акції можна говорити дуже умовно. Тому використання даних показників у фінансовому аналізі українських підприємств є недоцільним[11, c. 181-184].

Таким чином, на основі проведеного аналізу показників фінансового стану підприємства «Дельта-Форс», наш вибір можна представити у вигляді двох таблиць, у яких представлені показники ефективності (табл. 3) та показники захищеності або фінансової стійкості підприємства «Дельта-Форс» (табл. 4).

В основу аналізу покладений розрахунок коефіцієнтів за даними фінансової звітності підприємства із подальшою обробкою результатів засобами описової статистики. Вибірка репрезентативних значень здійснювалася нами вручну, шляхом відсіювання нетипових значень (як правило це 2-3 значення, які відрізняються як у бік збільшення, так і зменшення).

В основу аналізу покладений розрахунок коефіцієнтів за даними фінансової звітності підприємств із подальшою обробкою результатів засобами описової статистики. Вибірка репрезентативних значень здійснювалася нами вручну, шляхом відсіювання нетипових значень (як правило це 2-3 значення, які відрізняються як у бік збільшення, так і зменшення).

Взагалі слід зазначити, що в середньому близько 2/3 значень припадало на досить вузьку (в плані розміру діапазону змін) групу значень.

2.2. Аналіз основних фінансово-економічних коефіцієнтів підприємства «Дельта-Форс»

Велика кількість показників, що характеризують фінансові результати діяльності підприємства«Дельта-Форс», створює методичні ускладнення їх системного розгляду. Різниця у призначенні показників ускладнює вибір з них кожним учасником товарного обміну тих з них, що в найбільшій мірі задовольняють його потреби в інформації про реальний стан даного підприємства. Адміністрацію підприємства, наприклад, цікавить величина отриманого прибутку та його структура, а також фактори, що впливають на її величину. Податкові інстанції зацікавлені в отриманні достовірної інформації про всі складові балансового прибутку: прибутку від реалізації продукції, прибутку від реалізації майна, позареалізаційних результатах діяльності підприємства та ін. Аналіз кожної складової прибутку підприємства має конкретний характер, тому він дозволяє установникам та акціонерам вибирати напрямки активізації діяльності підприємства. Іншим учасникам ринкових відносин аналіз прибутку дозволяє виробити необхідну стратегію поведінки, спрямовану на мінімізацію втрат та фінансового ризику від інвестування у дане підприємство.

Обов`язковими елементами фінансового аналізу діяльності підприємства «Дельта-Форс» є дослідження динаміки та структури фінансових результатів його діяльності, приклад якого наведено у таблиці (див. Додаток 1.), де проаналізовано прибуток «Дельта-Форс» (Київ, Україна).

Дані, які містяться в таблиці свідчать про те, що у звітному періоді підприємство збільшило виручку від реалізації, водночас збільшивши виробничі витрати, при чому відносний приріст витрат перевищує приріст реалізації. Балансовий прибуток скоротився на 13%. Негативним фактором скорочення балансового прибутку виявилося зменшення реалізації за рахунок обсягу реалізації та відносне зростання витрат на виробництво продукції.

Кількісний аналіз ризику є досить складним процесом і включає кілька стадій:

1. Вибір методу аналізу.

2. Групування країн залежно від можливості дефолту або зміни режиму.

3. Вибір механізму реструктуризації.

Для проведення першого етапу можуть бути застосовані чотири найпоширеніші методи:

— індекс ділового ризику (BERI);

— індекс журналу "Institutional Investor";

— індекс агентства Euromoney;

— статистичні методи, що використовують внутрішні макроекономічні показники країни (CRA).

Перший метод полягає в побудові індексу ділового ризику, який узагальнює економічні, соціальні та політичні показники країни. Група експертів присвоює кожній країні суб'єктивну оцінку, найвища серед яких дорівнює 100. Метод BERI застосовується при проведенні індексації загального рівня політичного ризику країни. Ці фактори включають: дії уряду, які можуть вплинути на потоки готівки певного суб'єкта господарювання та величину вартості власності в цій країні, економічні фактори, такі, як інфляція, зростання доходу, ставлення в країні до приватних підприємств тощо[11, c. 185-187].

Для аналізу і оцінки рівня і динаміки показників фінансових результатів діяльності підприємства «Дельта-Форс» складається наступна таблиця, в якій використані дані звітності підприємства.

Як показують дані таблиці темп балансового прибутку до минулого року становив 2,7 рази. Найбільшу частку в балансовому прибутку займає прибуток від реалізації товарної продукції – 99,23%. Питома вага від позареалізаційних фінансових результатів склала 0,77 %.

2.3. Оцінка витрат банкрутства на підприємстві «Дельта-Форс»

Витрати на проведення процедур банкрутства - винагорода керівництву, витрати на ведення судових справ, здачу в архів документів. За законом про банкрутство ці платежі йдуть за рахунок майна боржника, причому в пріоритетному порядку перед кредиторами, вимоги яких включені до реєстру. Розмір поточних платежів закон не обмежує, що приводить до серйозних проблем.

Експерти вважають, що оцінити доцільність витрат на проведення банкрутства вкрай складно.

У якості пріоритетних проходять поточні платежі. До них відносяться витрати на проведення процедури банкрутства: винагорода арбітражному керівництву, витрати на ведення судових справ, здачу в архів документів.

Розмір поточних платежів закон про банкрутство не обмежує.

Розділ ІІІ. Процеси банкрутства

З моменту виникнення приватної власності закони ніколи не були милосердні до неспроможних боржників. У середньовіччі, наприклад, гарантом забезпечення повернення боргу було не майно, а сама особа боржника: його життя, особиста свобода та недоторканність. Розвиток капіталістичних відносин потребував інших засобів боротьби з цим явищем. Поступово в цивільному та торговому законодавстві більшості країн було запроваджено норми, спрямовані не на тілесне покарання банкрута, а на стягнення його майна з метою задоволення позовів та претензій кредиторів. Ці питання регулюються, як правило, спеціальним законом про банкрутство.

Закон «Про банкрутство» повинен виконувати три основні функції:

1. Служити механізмом запобігання непродуктивному використанню активів підприємств.

2. Бути інструментом реабілітації підприємств, які опинилися на межі банкрутства, однак мають значні резерви для успішної фінансово-господарської діяльності в майбутньому. Як правило, така реабілітація передбачає фінансову реорганізацію.

3. Сприяти якнайповнішому задоволенню претензій кредиторів.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про банкрутство» під банкрутством розуміють пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи задовольнити в установлений для цього строк пред'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом[18, c. 58-59].

На рис. 1 зображено хід арбітражного процесу за порушення справи про банкрутство підприємства-боржника в Україні. Підставою для порушення справи про банкрутство підприємства є письмова заява будь-кого з кредиторів боржника, органів державної податкової служби або контрольно-ревізійної служби до арбітражного суду. Кредитор може звернутися з такою заявою, коли дебітор неспроможний задовольнити протягом одного місяця визнані ним претензійні вимоги. Крім того, боржник може звернутися до арбітражного суду з власної ініціативи за його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. До заяви боржника додаються список його кредиторів і боржників, бухгалтерський баланс та інша інформація про його фінансове та майнове становище.

До боржника арбітражний суд може застосовувати такі типи процедур:

а) реорганізаційні (санаційні);

б) ліквідаційні;

в) мирову угоду.

До реорганізаційних процедур належить зовнішнє управління майном, санація та реорганізація (реструктуризація) підприємства. До ліквідаційних процедур відносять примусову ліквідацію підприємства-боржника на ухвалу арбітражного суду та добровільну ліквідацію підприємства під контролем кредиторів. Мирова угода укладається між боржником та кредиторами.

Арбітражний суд визнає боржника банкрутом за відсутності пропозицій щодо проведення санації або незгоди кредиторів з її умовами. У постанові про визнання боржника банкрутом арбітражний суд призначає також ліквідаторів (ліквідаційну комісію) — представників зборів кредиторів, банків, фінансових органів, а також Фонду державного майна, якщо банкрутом є державне підприємство.

З моменту визнання боржника банкрутом:

• припиняється підприємницька діяльність боржника;

• до ліквідаційної комісії переходить право розпорядження майном банкрута й усі його майнові права та обов'язки;

• вважаються такими, що минули, строки всіх боргових зобов’язань банкрута;

• припиняється нарахування пені та відсотків на всі види заборгованості банкрута[12, c. 37-38].

Суттєвим є те, що арбітражний суд на подання боржника, розпорядника майна або кредиторів може визнати недійсною будь-яку операцію з продажу майна боржника, здійснену протягом трьох місяців до початку провадження справи про банкрутство, якщо її здійснено в інтересах зв'язаної з боржником особи. Крім того, може бути анульовано будь-яку угоду боржника щодо продажу майна чи прийняття боргових зобов'язань протягом одного року до початку провадження справи про банкрутство, якщо продаж майна здійснено з метою приховування цього майна або несплати боргів, коли боржник в результаті угоди отримав набагато менше, ніж становить реальна ціна майна, а також тоді, коли боржник на момент укладання угоди вже був фактично неплатоспроможним чи став таким унаслідок виконання цієї угоди.

Ліквідаційна комісія (орган, що проводить ліквідацію) оцінює наявне майно ліквідованого підприємства, проводить роботу зі стягнення дебіторської заборгованості й розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу мають бути підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), за винятком тих організацій, що повністю утримуються за рахунок бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю.

На жаль, для України характерною є ситуація, коли ліквідаційна комісія складається з представників банків-кредиторів, енергетичних компаній та податкових адміністрацій. Вони, як правило, абсолютно не заінтересовані у «збереженні» боржника, і вся їхня діяльність спрямована на продаж найліквіднішої частини майна — того, на чому базується вся діяльність підприємства. Кошти, виручені від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення претензій кредиторів. При цьому у першу чергу покриваються витрати, пов'язані з провадженням справи про банкрутство в арбітражному суді та з роботою ліквідаційної комісії, а також задовольняються вимоги кредиторів, забезпечені заставою.

У другу чергу виконуються зобов'язання перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства або виплат на акції трудового колективу).

У третю чергу задовольняються вимоги щодо державних і місцевих податків та неподаткових платежів до бюджету, вимоги органів державного страхування та соціального забезпечення.

У четверту чергу, задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою.

Насамкінець задовольняються вимоги членів трудового колективу щодо повернення їхніх внесків до статутного фонду підприємства та інші вимоги.

Слід зазначити, що вимоги кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог попередньої. Коли майна бракує для повного задоволення всіх вимог однієї черги, претензії задовольняються пропорційно належній кожному кредиторові сумі[13, c. 64-65].

Претензії, виявлені й заявлені після закінчення встановленого строку, задовольняються з майна підприємства, що залишилось після задоволення першочергових претензій, а також претензій, заявлених у встановлений строк.

Претензії, не задоволені за браком майна, вважаються погашеними. Погашеними вважаються також претензії, не визнані ліквідаційною комісією (органом, що проводить ліквідацію), а також ті, щодо яких кредитори протягом місячного строку від дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії не подадуть відповідних позовів до суду (арбітражного суду). Безнадійна заборгованість, яка залишилася непогашеною після розподілу активів дебітора, оголошеного банкрутом на ухвалу арбітражного суду, покривається за рахунок страхового резерву та включається до складу валових витрат кредитора.

Майно, що залишилось після задоволення претензій кредиторів і членів трудового колективу, використовується відповідно до рішення власника. У разі реорганізації підприємства його права та обов'язки переходять до правонаступників. Якщо внаслідок повної ліквідації підприємства власники корпоративних прав, емітованих таким підприємством, одержують засоби або майно, вартість яких перевищує балансову (номінальну) вартість таких корпоративних прав, сума перевищення включається в оподатковуваний дохід таких осіб. Коли сума засобів або вартість одержаного майна є меншою за номінальну вартість корпоративних прав, сума збитків відноситься на валові витрати власника, але не раніше повної ліквідації підприємства-емітента. Підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України.

На підставі результатів своєї діяльності ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс і подає його на затвердження до арбітражного суду. Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, арбітражний суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи — банкрута. Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, надалі він вважається вільним від боргів і може продовжити свою підприємницьку діяльність.

Незважаючи на те що законодавство про банкрутство майже завжди виявляється на боці боржника, іноді спроби відновити платоспроможність не приводять до бажаного результату. Тоді кредиторам лишається тільки одне — розпочати процедуру ліквідації[7, c. 179-182].

Закон про банкрутство дозволяє перейти до відкриття ліквідаційної процедури практично у будь-який момент розгляду справи про банкрутство (і при розпорядженні майно, і при санації). Наприклад, при санації це роблять, якщо:

1) не здано або не затверджено звіту керуючого санацією;

2) не проведено розрахунків з кредиторами або за клопотанням комітету кредиторів.

Господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру. Зазвичай вона триває 12 місяців, а якщо господарський суд подовжить її — 18 місяців.

Одразу після прийняття судом постанови про це відбувається таке:

— підприємницька діяльність банкрута завершується після закінчення технологічного циклу з виготовлення продукції;

— строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута, у т. ч. зі сплати податків і зборів, вважається таким, що настав;

— припиняється нарахування неустойки, відсотків та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості банкрута;

— укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банкрута або передачею його майна третім особам, допускається тільки в межах ліквідаційної процедури;

— скасовується арешт, накладений на майно банкрута, та інші обмеження щодо розпорядження його майном;

— вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можна пред'являти тільки в межах ліквідаційної процедури.

Ліквідаційну процедуру провадить призначений судом ліквідатор, в руках якого зосереджені всі повноваження органів управління боржника. Протягом п'яти днів після прийняття постанови про визнання боржника банкрутом ліквідатор публікує в одному з офіційних друкованих органів відомості про це та про відкриття ліквідаційної процедури. Оголошення розміщують, щоб поінформувати кредиторів, у яких виникли вимоги протягом провадження у справі про банкрутство. Пред'являти їх потрібно в ході ліквідаційної процедури. Інакше вони вважатимуться погашеними незалежно від того, ліквідовано боржника, чи його майна вистачило для погашення заявлених вимог і продовження госпдіяльності. Такий висновок можна зробити з ч. 5 ст. 31 та ч. І ст. 23 Закону про банкрутство. Якщо вимоги пред'явлено своєчасно і визнано судом, банкрут погашатиме їх у загальному порядку, тобто з урахуванням черговості. Одним розміщенням оголошення функції та повноваження ліквідатора не обмежуються[16, c. 49-51].

При ліквідації на перший план виходить арбітражний керуючий, у даному випадку — ліквідатор.

За його клопотанням, погодженим з комітетом кредиторів, господарський суд призначає членів ліквідаційної комісії — представників кредиторів, фінансових органів тощо (ч. 2 ст. 24, ч. III ст. 25 Закону про банкрутство).

Разом зі статусом ліквідатор одержує такі основні повноваження:

• прийняти у своє відання майно боржника і забезпечити його цілісність;

• виконувати функції з управління і розпорядження майном банкрута;

• здійснювати інвентаризацію та оцінку майна банкрута;

• виконувати обов'язки керівника банкрута;

• пред'являти до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банкруту;

• подавати до господарського суду заяви про визнання недійсними угод боржника (якщо вони завдають збитків, заважають погашенню боргів або мають довгостроковий характер);

• реалізовувати майно банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів.

Ліквідатор підконтрольний комітету кредиторів і не рідше одного разу на місяць подає йому звіт про свою діяльність, інформацію про фінансовий стан та майно боржника, а також інші дані за вимогою.

Якщо ліквідатор не виконує або погано виконує свої обо-в'язки, господарський суд може припинити повноваження ліквідатора за клопотанням комітету кредиторів та за його пропозицією призначати нового.

Ліквідатор повідомляє працівників боржника про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю. Підставою у даному випадку є ч. 1 ст. 40 КЗпГІ, що дозволяє власнику розривати трудовий договір у разі зміни в організації виробництва та праці, зокрема, у разі банкрутства. Звільняючи працівників, ліквідатор зобов'язаний виплатити їм вихідну допомогу (не менше середньомісячного заробітку) у першу чергу після продажу майна банкрута або за рахунок одержаного для цієї цілі кредиту (вимоги щодо його погашення також включають у першу чергу).

Ліквідатор повинен знайти і повернути майно боржника, що знаходиться у третіх осіб, але насамперед — провести інвентаризацію майна безпосередньо у банкрута. У результаті формується ліквідаційна маса — основне джерело, з якого будуть погашені вимоги кредиторів.

До ліквідаційної маси включають: усі види майнових активів банкрута, що належать йому на праві власності на дату відкриття ліквідаційної процедури; майно банкрута, що знаходиться у заставі (його використовують виключно для першочергового задоволення вимог заставотримача; частка банкрута у загальному майні (наприклад, частка майна і прибутку в ТОВ, засновником якого є банкрут).

До ліквідаційної маси не входять:

1) об'єкти державного житлового фонду;

2) індивідуально визначені речі, тобто такі, що мають ознаки, за якими їх можна відрізнити від інших таких самих речей;

3) майно, виключене з обороту.

Зазвичай продаж майна проводять на відкритих торгах, однак комітет кредиторів може встановити й інший порядок.

Після продажу майна ліквідатор починає погашення вимог кредиторів у такому порядку:

1-ша черга — вимоги, забезпечені заставою, виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство;

2-га черга — вимоги, що виникли із зобов'язань перед працівниками, зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю або здоров'ю громадян у порядку, встановленому постановою № 765;

3-тя черга — вимоги зі сплати податків і зборів;

4-та черга — вимоги кредиторів, не забезпечені заставою;

5-та черга — вимоги повернути внески членів трудового колективу до статутного фонду підприємства;

6-та черга — інші вимоги[18, c. 61-62].

Під час проведення ліквідаційної процедури ліквідатор зобов’язаний використовувати тільки один рахунок боржника у банківській установі (решта мають бути закриті). Вимоги кожної черги задовольняють тільки після повного погашення вимог попередньої.

Якщо коштів від продажу майна банкрута недостатньо, щоб повністю погасити всі вимоги однієї черги, їх задовольняють пропорційно часткам кредиторів однієї черги.

Після завершення всіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає до господарського суду звіт і ліквідаційний баланс. Заслухавши цей звіт і думки членів комітету кредиторів або окремих кредиторів, суд виносить ухвалу про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу. Тут можливі дві ситуації:

1) якщо внаслідок ліквідації активів не залишилося, а частина вимог не погашена, суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи-банкрута;

2) якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, він може продовжувати свою діяльність.

Ліквідаційна процедура

Ліквідація — це припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою проведення заходів по задоволенню, визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Процедура ліквідації є заключною у справі про банкрутство, і вийти з неї можливо лише одним шляхом — через мирову угоду. У процедурі ліквідації немає фінансового оздоровлення — тут вже реалізується майно боржника. Вона менш ефективна, ніж процедура санації, оскільки при реалізації майнових активів боржника кредитори отримують у 5—10 разів менше, ніж їх балансова вартість. З іншого боку, ліквідація боржника— це крайня міра отримання заборгованості і її списання за бухгалтерською звітністю.

Процедура ліквідації відкривається лише у чотирьох ви-падках:

— коли кредитори у особі комітету кредиторів клопочуть про проведення такої процедури (ст. 16 п. 8 Закону) як результат розпорядження майном (см. ст. 50 п. 8 Закону);

— коли залишились незадовільними результати процедури санації (ст. 18 п. 6, ст. 19 п. 12, ст. 21 п. 6, 11,15 Закону);

— коли суд використовує спрощені процедури банкрутства (ст. 51, 52 Закону);

— у випадку банкрутства громадян-суб'єктів підприємницької діяльності (ст. 47—49 Закону);

Основною процесуальною фігурою у ліквідації є ліквідатор, який призначається господарським судом у постанові про визнання боржника банкрутом. Порядок призначення ліквідатора такий, же як і порядок призначення керуючого санацією.

Поряд з ліквідатором господарський суд може призначити членів ліквідаційної комісії.

Створення ліквідаційної комісії можливе по клопотанню ліквідатора, узгодженого з комітетом кредиторів.

Важливим етапом ліквідаційної процедури є формування ліквідаційної маси. Тут ліквідатор наділений широкими повноваженнями. Основним важливим елементом формування ліквідаційної маси є інвентаризація та оцінка особистого майна банкрута[17, c. 161-163].

Наступним етапом ліквідаційної процедури є продаж майна боржника. Ліквідатор приступає до продажу майна тільки після його інвентаризації та оцінки.

Через засоби масової інформації ліквідатор зобов'язаний проінформувати про порядок продажу майна банкрута.

Після продажу майна банкрута наступним етапом стає погашення вимог кредиторів. Закон встановив шість черг задоволення вимог кредиторів:

— в першу чергу задовольняються вимоги, забезпечені заставою, виплата вихідної допомоги робітникам, витрати, пов'язані з виробництвом у справі про банкрутство;

— у другу чергу задовольняються вимоги, які виникли із зобов'язань банкрута перед його робітниками;

— у третю чергу задовольняються вимоги у відношенні податків і зборів;

— у четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою;

— у п'яту чергу задовольняються вимоги по поверненню вкладів членів трудового колективу;

— у шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Заключним етапом процедури ліквідації є затвердження звіту ліквідатора. Звіт і ліквідаційний баланс підприємства надаються ліквідатором до господарського суду після завершення всіх розрахунків з кредиторами. До звіту додаються:

— показники виявленої ліквідаційної маси;

— дані про реалізацію об'єктів ліквідаційної маси;

— копії договорів купівлі-продажу та актів прийому-передачі майна;

— реєстр вимог кредиторів з даними про розмір погашених вимог кредиторів.

Затвердження господарським судом звіту і ліквідаційного балансу залежить від наявності залишеного у нього після ліквідаційної процедури майна.

У випадку коли майна підприємства достатньо для задоволення вимог кредиторів, то воно вважається таким, який не має боргів і може здійснювати свою підприємницьку діяльність[8, c. 131-132].


Висновки

Розорення підприємства завжди є трагедією і для його керівництва, і для тих, хто вклав у нього кошти, і для тих, хто на ньому працює. Механізм банкрутства покликаний пом'якшити негативні наслідки провалу для всіх, зводячи їх до мінімуму. Це може бути досягнуто, зокрема, за рахунок використання страхування ризиків неповернення витрат, створення гарантійних фондів. Для своєчасності розрахунків із звільненими працівниками може створюватися гарантійний фонд, який утримуватиметься із відповідних внесків всіх підприємств. Арбітражний керуючий отримує кредит у цьому фонді і виплачує звільненим вихідну допомогу, а після продажу майна повертає кошти до фонду з низькими відсотками. Ефективність використання таких механізмів підтверджена закордонною практикою (Польщею, Словаччиною, Угорщиною та ін.) — вона дозволяє уникнути соціальних вибухів, спричинених банкрутством.

Щоб процеси банкрутства господарюючих суб'єктів завдавали якнайменшої шкоди економіці, держава повинна активно виконувати свою регулюючу роль у формуванні відносин власності. А для цього необхідно мати відповідну зважену законодавчу базу.

Банкрутство — це один з ключових елементів ринкової економіки і інститут розвиненої системи громадянського та торговельного права, це механізм, який дає можливість уникнути катастрофи та вигідно розпорядитися коштами. Ситуація банкрутства підприємств є типовою для економіки не лише країн, що розвиваються, а й будь-якої з розвинутих країн. Зокрема, у країнах Євросоюзу щороку банкрутує значна кількість підприємств і підприємців — з кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишаються 20—30. У США в 2007 р. збанкрутувало близько півмільйона підприємств і понад сто тисяч фізичних осіб. І незважаючи на банкрутство частини фірм, економіка європейських країн розвивається із передбачуваними темпами, що пояснюється тим, що законодавство і процедури банкрутства використовуються у них в першу чергу для оздоровлення економіки. В даній роботі ставиться мети дослідити поняття банкрутства, його підстави та наслідки, проблеми механізму банкрутства, розробка проекту фінансового оздоровлення підприємств.

Світова практика показала, що ефективність застосування механізму банкрутства за умови наявності всього необхідного «інструментарію» є високою. Проте та ж практика виробила і ряд вимог, без виконання яких дана процедура перетворюється з оздоровчої в каральну. Серед них можна виділити такі, як достатньо розвинена економіка, більш-менш стабільна фінансова ситуація, наявність відповідної правової бази, грамотна інвестиційна політика і наявність самих інвесторів, напрацьована система оздоровчих і антикризових засобів, пристосованих саме до економіки даної країни, наявність висококваліфікованого штату антикризових керуючих. Особливо важливим є використання даного інституту в комплексі з іншими засобами: інвестиціями, державним регулюванням і підтримкою.


Список використаної літератури

1. Закон України “Про внесення змін у Закон України “Про банкрутство” від 30 червня 1999 року № 784 – ХІ У.

2. Закон України про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30 червня 1999 року №784 – ХІ У.

3. Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства, затверджені наказом Міністерства економіки України від 17.01.2002 р. - № 10// Податки та бухгалте6рський облік. – 2—2 р. - № 14

4. Балабанов И. Т. Финансовый анализ и планирование хозяйствующего субъекта. — М: Финансы и статистика, 2000.

5. Ковалев А. П. Диагностика банкротства. — М.: Финстатинформ, 1995.

6. Ковалев В. В. Финансовый анализ: Управление капиталом. Выбор инвестиций. Анализ отчетности. — М.: Финансы и статистика, 1997.

7. Крамаренко Г. О. Фінансовий аналіз і планування. — Дніпропетровськ: ВидавництвоДАУБП, 2001.

8. Лахтіонова Л. А. Фінансовий аналіз суб'єктів господарювання: Монографія. - К.: КНЕУ, 2001.

9. ЛігоненкоЛ. О. Антикризове управління підприємством: теоретично-методологічні засади та практичний інструментарій. - К.: КНТЕУ, 2001.

10. Мец В. О. Економічний аналіз фінансових результатів та фінансового стану підприємства. - К.: КНЕУ, 1999.

11. Москаленко В. П Комплексна оцінка фінансового стану підприємства як основа для діагностики його банкрутства // Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 6. - С. 180 – 191

12. Попова А. Оценка риска банкротства на основе анализа финансового состояния предприятия // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1998. - № 2. - С. 36-38

13. Рибалка, О. Формування системи показників фінансового стану підприємства для оцінки ймовірності банкрутства // Економіст. - 2005. - № 9. - С.63-65.

14. Савчук В. П. Финансовый менеджмент предприятий: прикладные вопросы с анализом деловых ситуаций. — К.: Максимум, 2001. •

15. Уолш К. Ключові фінансові показники. Аналіз та управління розвитком підприємства: Посібник: Навчальне видання: англ. - К.: Всеувито; Новий друк, 2001.

16. Управління фінансовою санацією підприємства: Навчальний посібник / С. Я. Салига, О. І. Дацій, Н. В. Нестеренко, О. В. Серебряков. — К.: Центр навчальної літератури, 2005.

17. Фінанси підприємств: Підручник / Під ред. А. М. Поддєрьогіна. — К: КНЕУ, 2000.

18. Фокіна Н. Методика виявлення загрози банкрутства підприємств за оцінкою показників фінансового стану // Актуальні проблеми економіки. - 2003. - № 7. - С.56-62

19. Шеремет А. Д., Негашев Е. А. Методика финансового анализа. — М.: ИНФРА, 2000.

загрузка...
Top