Актуальні проблеми організації господарської діяльності

1. Особливості організації та здійснення будівельної діяльності в Україні.

2. Вільні економічні зони: проблеми та перспективи функціонування.

Список використаної літератури.


1. Особливості організації та здійснення будівельної діяльності в Україні

Будівельна галузь є однією з найбільших галузей народного господарства. Питома вага будівництва у ВВП становить близько 8%. Економічні показники будівельної галузі мають позитивну динаміку. Так, за підсумками І півріччя 2007 року обсяги будівельних робіт сягнули 19,8 млрд. грн., що на 14,4% більше, ніж у відповідному періоді минулого року.

Водночас будівельна галузь є однією з найскладніших та небезпечних галузей, яка потребує високого рівня професійності та кваліфікації працівників, достатнього забезпечення матеріально-технічними засобами для провадження певного виду робіт. Окремі види господарської діяльності у будівництві підлягають ліцензуванню. Мета – перевірити спроможність виконання суб’єктом господарської діяльності певних кваліфікаційних, організаційних, технологічних вимог під час провадження будівельної діяльності.

В умовах нарощування обсягів будівництва та необхідності комплексної забудови населених пунктів дуже важливим є дотримання правил здійснення будівельної діяльності.

На сьогодні в будівельній галузі склалася несприятлива ситуація: знижується рівень професійності будівельних організацій та зростає кількість нещасних випадків. Одним з факторів, що безпосередньо на це впливають, є видача ліцензій органами ліцензування за заявочним принципом, що зумовлює появу на будівельному ринку суб’єктів, що не відповідають необхідним вимогам (відсутня достатня кількість фахівців, слабка матеріально-технічна база тощо) та неспроможні якісно виконувати заявлені види діяльності.

Аналіз статистичної інформації (таблиця 1) свідчить про негативні зміни в ліцензуванні будівельної діяльності за останні роки. Перш за все привертає увагу те, що чисельність працівників, зайнятих у будівництві, після незначного падіння у 2002-2003 роках, стабілізувалася і знаходиться на рівні 2001 року. А кількість підприємств будівельного комплексу за цей же період зросла в 2 рази (з 24 до 42 тисяч). При цьому спостерігається динаміка зниження середньооблікової чисельності працівників на підприємствах будівельного комплексу.

Якщо зменшення чисельності працівників малих підприємств не є критичним, оскільки ці організації виконують, як правило окремі і нескладні види робіт, то зменшення в 2 рази працівників великих і середніх організацій є для будівельного комплексу держави явищем вкрай негативним. За оцінками фахівців для того, щоб технологічно забезпечити фронт будівельних робіт на серйозному об’єкті будівельна організація повинна мати чисельність не менше ніж 100 працівників.

Аналіз даних щодо продовження ліцензій (звернення за новою ліцензією після закінчення дії попередньої) показує, що 40 % (2 з 5) організацій за повторною ліцензією не звертаються, тобто зникають з поля будівельної діяльності[1, c. 44-46].

Звертає на себе увагу і наростаюча криміналізація питань, пов’язаних з отриманням ліцензій на провадження будівельної діяльності. За перше півріччя 2007 року було видано 4600 ліцензій. За цей же період до органу ліцензування надійшло понад 60 звернень тільки від органів прокуратури щодо надання копій документів, які подавалися для отримання ліцензії на провадження будівельної діяльності, приблизно по 900 організаціям. За півроку проведено 57 виїмок документів по 192 суб’єктах господарювання. Звернення правоохоронних органів переважно стосуються питань фальсифікації матеріалів, що подають суб’єкти господарської діяльності для отримання ліцензії.

Поданню недостовірних даних під час проходження процедури ліцензування сприяє, перш за все, недосконала процедура ліцензування: відсутність можливості для перевірки поданих для отримання ліцензії документів і встановлення реальної технічної спроможності заявника виконувати заявлені види робіт. Крім того, в переважній більшості випадків оформленням таких документів займаються посередницькі організації, які допускають злочинне маніпулювання дипломами одних і тих же фахівців та створюють ілюзію утворення нових підприємств, в той час, як об’єктивні умови для їх утворення відсутні.

Таким чином наноситься шкода державі в побудові сучасного професійного і високо технологічного будівельного комплексу. Для суб’єктів господарської діяльності зменшується можливість впровадження складних сучасних технологій, конкурентоздатність та експортний потенціал. Така ситуація впливає також на громадян України, які отримують низькоякісні будівельні послуги, не мають гарантій щодо надійності, безпечності і стійкості будівель та споруд.

На сьогоднішній день питання ліцензування будівельної діяльності регулюються Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та Законами України: «Про архітектурну діяльність», «Про основи містобудування», «Про ратифікацію Угоди про взаємне визнання ліцензій на провадження будівельної діяльності, які видаються ліцензійними органами держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав», а також наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України «Про затвердження Ліцензійних умов провадження будівельної діяльності (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж)» від 13.09.2001 р. № 112/182[2, c. 20-22].

Однак, існуюча система ліцензування попри значну кількість документів, що надаються заявником, не може визначити дійсну спроможність будівельних та проектних організацій кваліфіковано виконувати певні види робіт. Як було сказано вище, видача ліцензій здійснюється за заявочним принципом і не враховує специфічні для будівельної діяльності аспекти, пов’язані насамперед із забезпеченням якості робіт, дотриманням будівельних норм і правил, безпеки і довговічності збудованих об’єктів, екстериторіальним характером будівництва тощо.

Отже, існує нагальна потреба вдосконалити процедуру ліцензування будівельної діяльності, від якої залежать питання забезпечення безпеки будівництва, довговічності будинків та споруд.

З урахуванням викладеної вище ситуації Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та сприяння інвестиційній діяльності у будівництві» від 16.05.2007 р. № 1026-V, який набере чинності з 1 січня 2008 року і згідно з яким ліцензування будівельної діяльності виходить з під дії Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Таким чином, з’явилась необхідність розробити та затвердити базовий нормативно-правовий акт, який міститиме порядок ліцензування певних видів господарської діяльності у будівництві. На його основі можна буде розробити та врегулювати всі питання, пов’язані з видачею ліцензій (ліцензійні умови провадження будівельної діяльності, детальний перелік будівельних робіт, на які видаватиметься ліцензія, порядок проведення контролю за дотриманням ліцензійних умов тощо)[4, c. 25].


2. Вільні економічні зони: проблеми та перспективи функціонування

За останні кілька десятиліть розвиток вільних економічних зон (ВЕЗ) стало одним з помітних нових явищ у світовій економіці. У світовій практиці вони з'явилися наприкінці 50-х – початку 60-х років і одержали широке поширення в багатьох країнах. Досить сказати, що на початку 90-х років за різними оцінками у світі нараховувалося понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, а працює в них більш 3 мільйонів чоловік.

Ні у вітчизняній, ні в закордонній літературі поки не існує єдиної оцінки і навіть загальноприйнятого визначення вільної економічної зони. У самій загальній формі можна затверджувати, що вільна економічна зона – це територія, що володіє вигідним географічним положенням, наділена своїм політичним центром більш пільговим у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави режимом господарської діяльності. Іншими словами, вона виявляє собою анклав , де здійснюється вибіркове скорочення державного втручання в економічні процеси, тобто складає відособлену частину національного економічного простору, на якій застосовується визначена система пільг, не використовувана на інших територіях даної держави.

Світова практика організації і функціонування спеціальних економічних зон свідчить, що вони створюються для досягнення різноманітних цілей.

По-перше, головною метою створення вільних економічних зон є більш глибоке включення країн у процес розвитку міжнародного поділу праці. Мова йде про збільшення випуску конкурентоздатної продукції на експорт і забезпеченні таким шляхом росту їхніх валютних надходжень. І ця логіка цілком зрозуміла. Якщо країна за якимись причинами не може забезпечити широке відкриття економіки для іноземних підприємницького чи капіталу удатися до стимулювання експортної експансії, то вона в стані це зробити в рамках вільних економічних зон, коли її уряд має можливість створити більш сприятливий інвестиційний клімат для іноземних вкладників.

По-друге, ВЕЗ потрібні також для насичення внутрішнього ринку зацікавленої країни високоякісною продукцією, у першу чергу імортозамінюючими товарами. Для досягнення цієї мети на анклавній території за допомогою іноземного капіталу організується імпортозамінююче виробництво.

По-третє, організація спеціальних економічних зон передбачає більш глибоке включення в МРТ не тільки по виробничій лінії, але й в області туризму, культури і санаторно-курортної сфери, що, утім, також веде до збільшення валютних надходжень.

По-четверте, ВЕЗ покликані забезпечити прискорене впровадження у виробництво вітчизняних і іноземних науково-технічних розробок з подальшим використанням їхніх результатів у всій національній економіці країни.

По-п'яте, однією з цілей створення спеціальних економічних зон для країн, що розвиваються, є навчання і підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських і управлінських кадрів.

По-шосте, важлива мета організації ВЕЗ – стимулювання економічного розвитку якоїсь чи території конкретної галузі виробництва. Наприклад, у США і Великобританії спеціальні економічні зони створювалися на початку 80-х рр. для пожвавлення дрібного і середнього бізнесу в депресивних районах. На цих територіях підприємцям надавалося більша, ніж в інших місцях країни, воля господарської діяльності і помітні фінансові пільги. Ці програми стимулювання не мали спеціальної орієнтації на залучення іноземного капіталу[3, c. 48-50].

Для кожної країни можна виділити такі основні передумови створення і діяльності ВЕЗ:

  • географічне положення країни, її окремих регіонів і міст (особливо портів);
  • рівень соціально-економічного розвитку країни;
  • наявність виробничої та соціальної інфраструктури;
  • наявність відповідного законодавства.

Географічне положення України надзвичайно сприятливе щодо розвитку міжнародних економічних відносин і спільного підприємництва. Розташована в Центральній Європі, її південно-східній частині, Україна знаходиться на шляхах, що з'єднують багато країн Європи і Азії.

На півдні Україна має вихід до Чорного моря, на узбережжі якого розташовано ряд портів міжнародного значення.

На території України знаходиться гирло однієї з найбільших річок Європи — Дунаю, водний шлях якого дозволяє зв'язати між собою ряд країн Європи, а завдяки каналу Рейн — Майн — Дунай, порти Чорного і Балтійського морів.

Найбільш сприятливими для розвитку спільного підприємництва в умовах вільних економічних зон є регіони: Українського Причорномор'я, Закарпатської області, Донецько-Луганський регіон, а також Крим. Наявні сприятливі умови для формування науково-технічних зон поблизу крупних наукових і університетських центрів — Київ, Харків, Львів, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк.

Через регіон Українського Причорномор'я Україна має вихід у Світовий океан. Тут наявні певні передумови для створення цілого ряду вільних економічних зон. А тому даному регіону присвячується окрема тема.

Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон визначає основні передумови їх ефективного функціонування.

Перш за все повинні бути враховані певні фактори розміщення, зокрема:

• сприятливе з погляду зовнішніх і внутрішніх можливостей для реалізації намічених цілей місце розташування ВЕЗ;

• наявність достатнього ресурсного потенціалу (природно-кліматичні умови, корисні копалини, трудові ресурси, науково-виробничий потенціал тощо);

• забезпеченість об'єктами виробничої та соціальної інфраструктури (яка існує або буде створена в процесі розбудови ВЕЗ) згідно з міжнародними стандартами;

• розвинута система комунікацій, особливо засобів зв'язку, розгалужена транспортна мережа;

• відсутність (або врахування в документах про створення ВЕЗ) екологічних обмежень та заборон щодо створення ВЕЗ з огляду на існуючі або передбачувані антропогенні навантаження на навколишнє середовище.

Крім цих загальних для всіх територіально-господарських утворень факторів, повинні врахуватись специфічні умови, характерні для окремих типів ВЕЗ. Вони визначаються:

— цільовою і функціональною спрямованістю кожної ВЕЗ;

— її зв'язками з позазональною економікою;

— ступенем інтегрованості в національне і світове господарство;

— прив'язкою до наявних систем розселення, виробничих та інших об'єктів.

Варто також врахувати ступінь зацікавленості органів місцевого і регіонального самоврядування й населення у створенні на відповідний території спеціальної (вільної) економічної зони[6, c. 69-72].

Важливою передумовою ефективного функціонування ВЕЗ є наявність конкретної програми її розвитку.

Основними факторами, що обумовлюють вибір виробничої спеціалізації зони, є:

• базовий виробничий потенціал;

• забезпеченість об'єктами виробничої та соціальної інфраструктури;

• наявність відповідних природних і трудових ресурсів необхідної кваліфікації або відносного надлишку трудових ресурсів (незайнятого у суспільному виробництві населення);

• зацікавленість іноземних інвесторів в фінансуванні того чи іншого виробництва.

Зазначеним умовам відповідає ряд регіонів та міст України.

Щодо наявності певних соціально-економічних умов, виробничої та соціальної інфраструктури, то тут треба врахувати, що ВЕЗ діють у країнах з різним рівнем економічного розвитку. І якщо у високорозвинутих країнах вони вирішують питання подолання нерівномірності розвитку окремих регіонів, то для багатьох країн вони є засобом досягнення гармонійного розвитку всіх регіонів, а також включення цих країн у світовий економічний простір. Саме таке завдання може бути поставлене перед ВЕЗ, які мають формуватися в Україні.

Нарешті щодо законодавчих основ створення ВЕЗ. Такі первісні основи можна вважати закладені.

1992 р. прийнято Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», а також Концепцію їх створення; законодавчі акти про зовнішньоекономічну діяльність, Закон «Про режим іноземного інвестування», закони про створення окремих СЕЗ та інші.

Управління функціонування ВЕЗ здійснюється на двох рівнях. Один рівень — це державне регулювання розвитку ВЕЗ, другий — управління безпосередньо на місці. Державне регулювання розвитку ВЕЗ здійснюється на основі комплексу загальних та спеціальних законодавчих актів. До числа таких загальних законодавчих актів відноситься Закон України «Про загальні засади створення спеціальних (вільних) економічних зон» згідно з цим законом для кожної вільної економічної зони приймається окремий закон.

В загальному законі про ВЕЗ визначаються мета, порядок створення, техніко-економічне обґрунтування доцільності створення і функціонування зони, управління, митні, податкові та валютно-фінансові умови функціонування, система державних гарантій інвесторам, регулювання економічних відносин, правовий режим, порядок в'їзду і виїзду та порядок ліквідації зони.

Техніко-економічне обґрунтування доцільності створення і функціонування ВЕЗ має включати:

  • мету, функціональне призначення та галузеву спрямованість її діяльності;
  • етапи розвитку із зазначенням часу їх здійснення;
  • ступінь розвитку виробничої і соціальної інфраструктури, інфраструктури підприємництва та можливості їх розвитку в майбутньому;
  • вихідний рівень розвитку економічного, наукового та іншого потенціалу з урахуванням специфічних умов її створення;
  • рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами;
  • обсяги, джерела та форми фінансування на кожному
  • етапі її створення;
  • обґрунтування режиму ціноутворення, оподаткування, митного регулювання, валютно-фінансового та кредитного механізму.

В законі про кожну окрему ВЕЗ конкретизуються положення визначені загальним законом: визначаються функції даної ВЕЗ, її територія, особливості майнових та земельних відносин, підприємницької діяльності, фінансових відносин та інші.

Державне регулювання діяльності ВЕЗ здійснюють органи державної виконавчої влади України, до компетенції яких входить контроль за додержанням вимог законодавства України на території, де створено зону.

Методологічною основою для прийняття рішень і підготовки документів у процесі створення конкретних ВЕЗ є «Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні».

В Концепції визначаються цілі, правові основи, загальні принципи та передумови створення і функціонування ВЕЗ в Україні; наводиться класифікація ВЕЗ та їх загальна характеристика; визначається стратегія розвитку ВЕЗ в Україні.

Органами управління ВЕЗ незалежно від їх типу є:

а) місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень;

б) орган господарського розвитку і управління ВЕЗ.

Місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації укладають з органом господарського розвитку ВЕЗ генеральну угоду про передачу в її користування земельних ділянок, об'єктів інфраструктури, розташованих на цій території, та природних ресурсів.

Світовий досвід свідчить про те, що успіх діяльності ВЕЗ визначається, поряд з іншими факторами, і тим, наскільки узгоджено діють місцеві органи державної влади і адміністрація зони[5, c. 62-66].


Список використаної літератури

  1. Гаврилов І. М. Шляхи вирішення проблем у системі ліцензування будівельної діяльності в Україні // Будівництво України. - 2006. - № 5. - С. 44-47
  2. Грек Г. Ліцензування у будівельній діяльності // Бухгалтерія. - 2004. - 29 березня. - С. 20-22
  3. Літвінчук І. Правове становище офшорних і вільних економічних зон: Науково-практичний посібник/ Ігор Літвінчук,; Центр правових досліджень Фурси. -К.: Видавець Фурса С. Я.: КНТ, 2006. -292 с.
  4. Поколенко В. О. Проблеми впровадження та економічної діагностики інновацій у будівельному комплексі України // Будівництво України. - 2003. - № 2. - С. 23-26
  5. Сіваченко І. Вільні економічні зони: Навч. посіб./ Ігор Сіваченко, Наталія Кухарська, Микола Левицький,; М-во освіти і науки України, Одеський держ. економ. ун-т, НАНУ, Ін-т проблем ринку і економіко-екологічних досліджень . -К.: Дакор: Алерта, 2002. -476 с.
  6. Специальные экономические зоны и территории. Новый порядок/ Ред. Т. И. Дружинина. -Харьков: Центр "Консульт", 2005. -149 с.

загрузка...
Top