Засоби державного регулювання господарської діяльності

Вступ.

1. Засоби державного регулювання господарської діяльності.

2. Ліцензування як засіб державного регулювання господарської діяльності.

3. Правова характеристика відносин, що виникають в сфері державного регулювання господарської діяльності.

Висновки.

Список використаних джерел.


Вступ

Однією з важливих форм забезпечення реалізації економічної політики держави є здійснення державного управління народногосподарським комплексом. Його зміст, як і зміст управління у будь-якій сфері, розкривається через зміст і характер функцій, що реалізуються у процесі такої діяльності .

На часі нова концепція названого управління, яка повинна виходити з об'єктивних потреб переходу до цивілізованого ринку, враховувати специфічні умови становлення української економіки. Для цього необхідно методологічно вірно визначити сутність і поняття управління, оскільки через останнє забезпечується функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого.

У вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі ще не склалося сталого й загальновизнаного поняття державного управління. Одні дослідники трактують його з точки зору суті, реального змісту, інші — форм, котрих воно набирає і у яких функціонує. Найчастіше вказане управління визначається шляхом відмежування одних видів державної діяльності від інших — вся позазаконодавча та позасудова діяльність держави й становить зміст державного управління". Але таке формальне визначення не розкриває його справжньої суті та призначення.

У деяких випадках з позицій об'єктивних правових підстав управління визначається як виконавча й розпорядча діяльність держави. Але навряд чи можна з цим погодитись, оскільки наведене визначення достатньо не розкриває матеріального змісту управлінської діяльності, не вичерпує її суті. Та й поняття виконавчої й розпорядчої діяльності потребує уточнення.

На мою думку, є більш продуктивним підхід з точки зору реального змісту управління як специфічного виду суспільної діяльності, визначення її характерних рис й ознак. При цьому не треба обмежуватись юридично формальною оцінкою. Подібний підхід характерний для представників загальносоціологічних наукових напрямів, які досліджують проблеми управління. Вони визначають останнє переважно як систематично здійснюваний, цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому чи на її окремі ланки на підставі пізнання й використання властивих системі об'єктивних закономірностей і тенденцій в інтересах забезпечення її оптимального функціонування та розвитку, досягнення поставленої мсти .

Значення господарсько-організаційної функції для розвитку казенних підприємств ще більш поширюються у зв'язку з необхідністю делегування ряду повноважень від центральних органів виконавчої влади на рівень керівництва саме казенних підприємств. Для здійснення цієї мети держава повинна використовувати засоби економічного, політичного та організаційного характеру. їх суть полягає у підвищенні ефективності, узгодженості, об'єднанні, спрямованості і координації організуючої діяльності відповідних органів.


1. Засоби державного регулювання господарської діяльності

Державне управління — складне і багатогранне явище. З ним пов'язане з'ясування суті, змісту та форми держави, розкриття функціональних, організаційно-структурних і політико-правових параметрів виконавчої влади як окремої гілки (сфери) державної влади. Природно, що основний критерій розмежування управління та регулювання як різних способів державного впливу полягає, насамперед, у видах спрямованості та обсягу повноважень компетентних державних органів щодо казенних підприємств.

Так, у наукових працях, присвячених проблемним питанням державного управління, подаються різні визначення цього поняття і його характерних рис. У концентрованому ж вигляді стосовно управління казенними підприємствами їх можна звести до такого:

1) управління казенними підприємствами є засобом виконання функції держави щодо проведення економічної політики. Провідними в цих відносинах виступають організаційні функції, які реалізуються шляхом управління;

2) управління казенними підприємствами здійснюється переважно засобами прямого впливу суб'єктів управління на об'єкти;

3) держава як інститут, що організовує та упорядковує діяльність суспільства, врешті-решт, здійснює діяльність в інтересах провідних, впливових верств населення, первинною ланкою яких є особистість.

Розглянуті вище концептуальні риси управління є методологічною передумовою як для визначення поняття та суті державного регулювання, його меж, принципів, методів, так і суб'єкта та об'єкта регулювання, зокрема, казенних підприємств.

Враховуючи спорідненість управління та регулювання як засобів впливу, слід звернути увагу на те, що у більшості монографічних досліджень, присвячених проблемам державного управління, об'єктами останнього визнавались лише окремі елементи або групи, тобто, фактично об'єкт розумівся вузько. У той же час детально (наприклад, В. Авер'яновим) розглядались процеси взаємозв'язків органів, що здійснювали вплив, та об'єктів, які його потребували, динамізм суспільних процесів, на підставі яких моделювались відносини конкретних об'єктів та суб'єктів тощо. Тому дослідження об'єкта у вузькому розумінні не зовсім виправдані.

Розглядаючи суб'єктивний критерій, потрібно зазначити про можливість його розгляду як у широкому, так і вузькому розумінні. У широкому суб'єктом слід визнати державу в цілому як інститут політичної системи суспільства. Це зумовлюється тим, що жоден об'єкт, який підлягає регулюючому впливу, повністю і всеохоплююче не сприймає зазначений вплив тільки якимось окремим органом управління або їх сукупністю. Отже, суб'єктом державного управління виступає, насамперед, держава як політична система. Суб'єктами державного регулювання у вузькому розумінні доцільно визнати систему державних органів.

Таким чином, регулювання діяльності казенних підприємств має державно-правовий характер. У його процесі, по-перше, реалізуються завдання, функції та інтереси держави і громадян. По-друге, функції регулювання здійснюються відповідними суб'єктами, які утворюються державою (це органи державного управління казенними підприємствами). По-третє, вони діють за дорученням держави і наділені необхідними повноваженнями. Далі, названі суб'єкти діють у рамках відповідних правових актів, встановлених для них державою.


2. Ліцензування як засіб державного регулювання господарської діяльності

Умови здійснення господарської діяльності в державі трансформуються залежно від встановлених і закріплених в нормативно-правових актах необхідних процедур таких як: реєстрація, ліцензування, патентування, сертифікація. Актуальним є питання співвідношення застосування кожного з перерахованих засобів здійснення господарської діяльності. Тому важливо насамперед на теоретичному рівні в нормативно-правових актах визначитися з необхідністю, достатністю і межами застосування кожного із засобів. Також потрібно визначити, чи дійсно кожен із перелічених засобів виконує свою окрему визначену роль і не дублює інші.

Основною метою дослідження є порівняльна характеристика вказаних засобів державного регулювання господарської діяльності.

У сучасній юридичній літературі відсутні праці, що містять порівняльний аналіз прямих методів державного регулювання господарської діяльності таких як ліцензування, патентування і сертифікація. Деякі аспекти такого аналізу висвітлено у праці А.Ластовецького, де він зупиняється на характеристиці дозвільно-реєстраційного механізму, зачіпаючи і ці засоби державного регулювання. Окремо кожному з вказаних засобів присвячені праці Г.Білоус, Н.Гейко, А.Грицай, О.Дмитрієва, А.Лукашенко, І.Лобза, В.Мизюк, О.Підцерковного, А.Шеваріхіна, А.Шеховцова.

Питання про відмежування ліцензування від інших, суміжних з ним понять, які містяться в законодавстві про підприємницьку діяльність, мають як науковий, так і практичний інтерес. До понять, що схожі за своєю правовою природою з ліцензуванням, належать патентування, сертифікація і патентне ліцензування. Відповідно до ч. 2 ст. 12 Господарського кодексу України зазначені засоби регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання належать до основних.

Патентування, як і ліцензування, є своєрідним обмеженням для господарюючих суб'єктів щодо здійснення підприємницької діяльності. Переліки видів діяльності, що підлягають патентуванню та ліцензуванню, встановлюються в законодавчому порядку. Не допускається визначення таких видів діяльності в інших нормативно-правових актах, а також рішеннями органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Види господарської діяльності, що підлягають патентуванню, а також порядок, умови та суб'єкти патентування визначаються лише Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23 березня 1996 р.. Господарська діяльність, що підлягає ліцензуванню, визначається не тільки Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р., а й спеціальними законами, що регулюють відносини ліцензування в сфері банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, використання каналів мовлення, у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, у сфері освіти, у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами. Крім законів, з кожного виду діяльності видаються Ліцензійні умови, що встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності (ст. 2 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»).

Патентування та ліцензування взагалі мають схожу правову природу. Відповідно до ст. 1 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Однак, як зазначається у п. 6 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 6 серпня 1997 р. «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво» (у редакції від 3 червня 1998 р.), якщо ліцензія є дозволом на здійснення певного виду діяльності, що видається відповідним уповноваженим органом, то торговий патент є державним свідоцтвом, яке посвідчує право суб'єкта підприємницької діяльності на особливий порядок оподаткування і видається відповідним податковим органом за місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності.

Згідно з ст. 1 Закону «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей, а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг потребує отримання торгового патенту. Крім отримання патенту на право заняття організацією грального бізнесу і надання побутових послуг, ці самі види діяльності відповідно до ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» підлягають ліцензуванню, тобто суб'єкти підприємництва, які здійснюють таку діяльність, повинні отримати на неї ще й ліцензію. Однак отримання останньої не є умовою придбання патенту на ті види діяльності, що патентуються.

Якщо для провадження певних видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, необхідно дотримуватися ліцензійних умов, які передбачають дотримання кваліфікаційних, організаційних та технологічних вимог такої діяльності, то для тих видів підприємницької діяльності, щодо яких здійснюється патентування, необхідною умовою є провадження саме: торговельної діяльності, діяльності з обміну готівкових валютних коштів, з надання побутових послуг, з надання послуг у сфері грального бізнесу.

Суб'єктами патентування є юридичні особи та суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи — резиденти і нерезиденти, а також їх відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо), які займаються господарською діяльністю, для якої передбачено процедуру патентування (ч. 2 ст. 1 Закону «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»). Це означає, що отримувати патент на здійснення певного виду підприємницької діяльності, повинні всі суб'єкти господарювання, які здійснюють зазначену діяльність, незалежно від їх правового статусу. Щодо придбання спеціального торгового патенту суб'єкт підприємницької діяльності приймає рішення самостійно (ст. З2 Закону «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», ч. 4 ст. 14 Господарського кодексу України ).

Що стосується ліцензування, то для кожної філії, кожного відокремленого підрозділу господарюючого суб'єкта, які провадитимуть господарську діяльність, органом ліцензування видаються копії отриманої ліцензії. Засвідчена органом ліцензування копія ліцензії є документом, що підтверджує право філії або іншого структурного підрозділу господарюючого суб'єкта на провадження певного виду діяльності на підставі отриманої ліцензії.

Отже, необхідність придбання патенту поширюється лише на суб'єктів підприємницької діяльності — фізичних і юридичних осіб, а також на їх відокремлені підрозділи, у той час, як необхідність отримання ліцензії поширюється на всіх суб'єктів господарювання, в тому числі суб'єктів підприємницької діяльності, що її здійснюють, але не охоплює їх внутрішні підрозділи.

Підставою для видачі ліцензії є заява, в якій зазначаються дані, що містяться в Законі «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», однак для окремих видів господарської діяльності додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування (ст. 10).

Ліцензії видаються багатьма центральними органами державної виконавчої влади та місцевими органами виконавчої влади, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування». Строк дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності визначено постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2000 р. № 1755 «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» [6]. Ліцензії видаються на доволі тривалі терміни від трьох до двадцяти років, залежно від виду господарської діяльності.

Сертифікація також належить до засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання. В ч. 4 ст. 15 Господарського кодексу України зазначено, що з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі здійснюється сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів. Види та порядок сертифікації продукції та послуг встановлюються законом (ч. 5 ст. 15 Господарського кодексу). Закон України «Про підтвердження відповідності» від 17 травня 2001 р. визначає правові та організаційні засади підтвердження відповідності. У ст. 1 названого Закону зазначено, що сертифікація — процедура, за допомогою якої визначений в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам.

До введення в дію відповідного технічного регламенту з підтвердження відповідності, таке підтвердження (в частині положень про сертифікацію) здійснюється згідно з вимогами Декрету Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і сертифікацію» (ст. 2 Прикінцевих положень Закону «Про підтвердження відповідності»). У ст. 13 цього Декрету під сертифікацією розуміється діяльність спеціальних уповноважених на те державних органів з підтвердження відповідності сертифікованого об'єкта (продукція, технологічні процеси, відходи виробництва і споживання, природні ресурси, торговельні і побутові послуги) тим вимогам, що пред'являються до нього.

Як зазначається в юридичній літературі: «Сертифікаційна діяльність є обов'язковою частиною обґрунтування можливості здійснення підприємницької діяльності і тим самим охоплюється поняття її легалізації. Сертифікація спрямована на забезпечення прав споживачів та підтримання авторитету національного товаровиробника на ринках товарів, послуг та робіт. В зв'язку з цим сертифікації підлягає виробництво, технологія та товар».

На відміну від ліцензування, що є обов'язковою умовою для початку господарської діяльності, сертифікація здійснюється уже щодо виконуваної діяльності. Якщо ліцензія є дозволом для суб'єкта господарювання розпочати окремі види діяльності, то сертифікація здійснюється щодо результатів такої діяльності. На відміну від ліцензування, що має обов'язковий характер, сертифікація поділяється на обов'язкову і добровільну. Остання здійснюється в тих випадках, коли в законодавстві не передбачена обов'язкова сертифікація, а проводиться за ініціативою заявника — суб'єкта господарювання. Через добровільну сертифікацію виробник заявляє про те, що його товар чи послуга якісні і безпечні, і таким чином суб'єкту господарювання забезпечується конкурентоспроможність на ринку товарів і послуг, а споживачу — правильний вибір. Обов'язкова сертифікація прямо передбачена чинним законодавством, з метою забезпечення безпеки життя та здоров'я людей, охорони довкілля. Для більшості товарів, що імпортуються, наявність сертифіката якості чи сертифіката відповідності є обов'язковою.

Сертифікаційна діяльність полягає в проведенні експертизи та підтвердженні сертифікаційним органом характеристик та якостей продукції, послуг та процесів і полягає в сертифікації продукції, робіт та послуг; процесів; атестації виробництва на підприємствах, які виробляють продукцію, надають послуги, виконують роботи та здійснюють технологічні процеси.

Ліцензійна діяльність передбачає надання дозволу на здійснення ліцензованого виду господарської діяльності конкретному господарюючому суб'єкту, який має намір здійснювати таку діяльність. Даючи такий дозвіл орган ліцензування засвідчує, що суб'єкт господарювання відповідає вимогам, які пред'являються в Ліцензійних умовах до конкретного виду діяльності. Саме ліцензування є процедурою запобігання неналежної діяльності господарюючого суб'єкта. Однак після отримання ліцензії на здійснення того чи іншого виду ліцензованої діяльності, щодо господарюючого суб'єкта може здійснюватися сертифікація виробленої ним продукції, наданих послуг, використаних процесів. Тобто, до одного і того суб'єкта господарювання можуть застосовуватись майже одночасно декілька заходів державного регулювання.

Згідно з чинним законодавством існує декілька видів сертифікатів. У торгівлі використовується сертифікат якості, що засвідчує якість товару і видається уповноваженим державним органом. Сертифікат походження — це документ, що видається компетентним митним органом країни-експортера і вказує, з якої країни експортується товар. Сертифікат ваги — документ, що підтверджує вагу конкретного товару. Сертифікат виробництва — документ, який підтверджує, що виробництво відповідає встановленим вимогам, а саме, наявність відповідного обладнання, спеціалістів для виконання тих чи інших виробничих завдань. Технологічний сертифікат засвідчує про безпеку застосованих у виробництві технологій і що вони відповідають умовам безпеки для життя, здоров'я і довкілля.

Отже, сертифікація продукції — це діяльність з підтвердження відповідності продукції, робіт, послуг та інших об'єктів встановленим вимогам (державним стандартам, будівельним нормам і правилам, санітарним нормам і правилам, нормам безпеки, а також іншим нормативно-технічним документам). Така діяльність здійснюється уповноваженими державою сертифікаційними органами з видачею сертифіката. Метою такої діяльності є запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров'я і майна громадян, а також навколишнього природного середовища.

У випадку якщо сертифікована продукція перестала відповідати обов'язковим вимогам, дію сертифіката може бути призупинено або відмінено, що тягне за собою заборону на продаж відповідної продукції, а також обов'язок підприємства призупинити або припинити її випуск. Ліцензія підлягає анулюванню за інших підстав, передбачених законодавством, що також призводить до припинення ліцензованого виду діяльності.

Таким чином, якщо предметом ліцензування є сама діяльність, то предметом сертифікації — конкретні результати такої діяльності, якість виготовлених товарів і наданих послуг. Наявність ліцензії — обов'язкова умова заняття певним видом господарської діяльності взагалі, а наявність сертифіката — умова виробництва і реалізації конкретної продукції в процесі такої діяльності. Якщо ліцензування спрямоване на запобігання появі на ринку держави сумнівних суб'єктів господарювання, то сертифікація — сумнівних товарів (послуг).

Механізм контролю за дотриманням публічних інтересів при здійсненні господарської діяльності включає в себе ліцензування, патентування, сертифікацію, кожний з цих засобів має своє призначення, сферу і порядок застосування. Однак часто відбувається дублювання зазначених засобів, що засвідчує необхідність подальшого відпрацювання в законодавстві порядку здійснення контролю за дотриманням відповідних публічних інтересів. Узгодженість та взаємодія прямих методів державного регулювання — ліцензування, патентування і сертифікації — має наслідком вдосконалення процесу легітимації господарської діяльності.


3. Правова характеристика відносин, що виникають в сфері державного регулювання господарської діяльності

Регуляторні правовідносини — це відносини, які виникають в окремій галузі державного управління при здійсненні цілеспрямовано—організуючої діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, змістом якої є реалізація функцій держави по забезпеченню суспільного господарського порядку.

За суттю державного регулювання господарської діяльності регуляторно-правовими відносинами є:

— відносини між державою і окремими її органами, органами місцевого самоврядування, що виникли у зв'язку з ініціюванням, підготовкою, аналізом, експертизою, прийняттям, відстеженням ефективності та переглядом регуляторних актів, а також контролем за здійсненням державної регуляторної політики;

— відносини між окремими державними органами, органами місцевого самоврядування і громадянами, суб'єктами господарювання, їх об’єднаннями у зв'язку з ініціюванням, підготовкою публічним обговоренням регуляторних актів;

— відносини між державними органами, органами місцевого самоврядування та окремим об'єктом господарської діяльності з приводу застосування засобів державного регулювання або здійснення державного контролю.

Слід зазначити, що ці відносини існує лише у формі правовідносин, тобто виникає лише на підставі норм права — регулятори права, котре визначає правові засади держави регулювання господарської діяльності, а їх учасники перебувають у взаємному зв'язку через об’єктивні юридичні права та обов'язки, коли і зв'язки (відносини) охороняються примусовою силою держави. Поза правовими відносиш регулятивна діяльність держави здійснюватися може.

Особливістю регуляторних правовідносин крім загальних ознак, властивих усім видам правових відносин, є те, що вони мають ряд специфічних рис, котрі визначають їх видову відмінність. Ця обставина мас враховуватися при характеристиці усіх елементів регуляторних правовідносин, в тому числі підстав їх виникнення, їх об’єктивного складу, змісту конкретних прав і о в'язків учасників відносин.

Необхідно підкреслити, що регуляторні правовідносини виникають лише за наявності ум передбачених нормами регуляторного права, умови охоплюються поняттям «юридичні факт тобто обставинами, за яких згідно з вимога певної правової норми між учасниками виникають конкретні правовідносини.

Неправомірні дії порушують вимоги регуляторного права. Для сфери державного регулювання вони характеризуються різними видами правопорушень (адміністративними, дисциплінарними, кримінальними).

У більшості випадків регуляторно-правові відносини є наслідком активного волевиявлення будь-якого із суб'єктів. При цьому згода або бажання другого суб'єкта не є обов'язковою умовою їх виникнення. Вони можуть мати місце й всупереч його бажанню або згоди (так, для перевірки господарської діяльності контролюючим органом не потрібно бажання або згода суб'єкта господарювання на її проведення). Разом з тим, при адміністративних послугах суб'єктам господарювання (наприклад, державної реєстрації, ліцензування, стандартизації, сертифікації тощо), формуванні державного замовлення чи завдання, наданні дотацій, субвенцій або інвестиційних чи податкових пільг уповноважені державні органи зобов'язані враховувати згоду другої сторони на виникнення регуляторно-правового відношення (наприклад, бажання людини займатися підприємницькою діяльністю чи таким видом господарської діяльності, котра потребує ліцензування, або бажання суб'єкта господарювання отримати дотацію).

Події, як підстави виникнення регуляторних правовідносин, майже не зустрічаються. Ними є явища, що трапляються незалежно від волі людей. Такі юридичні факти, як правило, стосуються припинення регуляторних правовідносин, наприклад, закінчення строку дії ліцензії, смерть фізичної особи — підприємця та ін.

Усі зазначені відносини мають певну внутрішню організацію (структуру), котра визначається нормами регуляторного права. Останні ж впливають на відносини, що виникають при здійсненні регуляторної діяльності держави.

До структурних елементів правових відносин традиційно включають: суб'єкти (учасники правовідносин), об'єкти (те, з приводу чого складається правове відношення) і зміст, який репрезентований конкретними правами та обов'язками суб'єктів правовідносин.


Висновки

Отже, конкретними суб'єктами державного регулювання казенних підприємств є — органи законодавчої влади: Верховна Рада України; Президент України як глава держави; органи виконавчої влади: а) загальної компетенції: Кабінет Міністрів України, органи місцевої державної адміністрації; б) галузевої компетенції: Мінпромполітики, Міноборони, Мінпраці, МВС тощо; в) міжгалузевої компетенції: Мінфін, Мінекономіки, Національний банк України; органи місцевого самоврядування.

Держава, яка ще немає юридично обґрунтованої концепції регулювання як засобу впливу на певні процеси, нині, встановлюючи правовий статус казенних підприємств, зокрема, Законом «Про підприємства в Україні», de-facto змушена вживати щодо них певні регулюючі методи впливу. В більшості випадків державне управління визначається як виконавча, розпорядча діяльність державних органів, що зводиться до впливу управляючої системи (суб'єктів управління) на систему, яка нею управляється (об'єкти управління). Подібні думки ототожнюють державне управління з командно-адміністративною системою управління. Проте зазначені міркування не враховують «залежної» активності суб'єктів управління і певної ролі об'єктів управління у системі організаційних зв'язків. Тому необхідно та доцільно висловити думку, що саме присутність зворотної дії об'єкта на суб'єкт управління на практиці певною мірою сприяла подоланню існування елементів, притаманних командно-адміністративній системі.

Державному регулюванню казенних підприємств, безумовно, повинні бути притаманні як ознаки державного регулювання в цілому, так і певні елементи державного управління. Наведені елементи понятійного апарату названого регулювання опосередковують також його механізм, посилення акцентів регулюючого впливу на рівень законодавчих актів вищого рівня, на механізм прийняття останніх, що забезпечує врахування як мінімум інтересів провідних верств населення, наявність зворотного зв'язку між суб'єктами та об'єктами регулюючого впливу, заміну адміністративно-правових цивільно-правовими методами впливу на одне й те саме коло суспільних відносин, встановлення стимулюючих форм забезпечення виконання обов'язків або зобов'язань казенних підприємств, гнучкий механізм централізованого кредитування та дотацій з боку держави.

Поряд із загальними методами державного регулювання необхідно виробити комплексний підхід до використання певних непрямих методів, що, безперечно, може передбачати й збереження рудиментів управління. Регулювання і управління повинні відбуватися спільно. Різниця між зазначеними методами впливу держави полягає, насамперед, у різниці об'єктних критеріїв. За державою, безумовно, повинен зберегтися вплив через управління на визначення обсягів виробництва і спеціалізацію казенних підприємств, тоді як регулювання здійснюється як координуючий засіб функціонуючого ринкового механізму і повинно спрямовуватися на взаємодію усіх елементів його об'єкта з одночасним обмеженням безпосереднього державного втручання у внутрішню господарську діяльність суб'єктів ринкової економіки.


Список використаних джерел

1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. // Голос України. — 2003. — 14 березня.

2. Про патентування деяких видів підприємницької діяльності: Закон України від 23 березня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 20. — Ст. 82.

3. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 1 червня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 36. — Ст. 229.

4. Про деякі питання практики застосування Закону України «Про підприємництво»: Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 6 серпня 1997 р. (у редакції від 3 червня 1998 р.) // Офіційний вісник України. — 1998. — № 36.

5. Про затвердження переліку органів ліцензування: постанова Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698 // Офіційний вісник України. - 2000. - № 46. - Ст. 218.

6. Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу: постанова Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2000 р. № 1755 // Офіційний вісник України. - 2000. - № 48. - Ст. 36.

7. Про підтвердження відповідності: Закон України від 17 травня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 32. — Ст. 169.

8. Про стандартизацію і сертифікацію: Декрет Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 27. — Ст. 2.

9. Підприємницьке право України: Підруч. / За заг. ред. доц. Р.Б.Шишки. — Харків, 2000. — 480 с.

10. Ластовецький А.Вдосконалення державного регулювання підприємництва у ракурсі адміністративної реформи // Право України. — 2002. — № 6. — С. 21.

загрузка...
Top