Трактат "Про сільське господарство"

1. Погляди Варрона у трактаті «Про сільське господарство».

2. «Загальна теорія зайнятості, відсотку і грошей» Дж.М.Кейнса.

Список використаної літератури.


1. Погляди Варрона у трактаті «Про сільське господарство»

Марк Варрон (Marcus Terentіus Varro) (116-27 до н.е.), римський вчений-енциклопедист, знавець стародавностей. Народився в Реаті (суч. Ріеті, 70 км на північний схід від Рима), учився в Римі й в Афінах. Служив в Іспанії в 76 до н.е. під початком Помпея, в 67 до н.е. допомагав йому в боротьбі з піратами. У громадянській війні Варрон прийняв сторону Помпея, але був прощений Цезарем, що навіть призначив його хоронителем бібліотеки й повернув йому майно, відібране Марком Антонієм. В 43 до н.е. Антоній вніс ім'я Варрона, що дружило із Цицероном, у проскрипційні списки, але друзі зуміли його врятувати. Залишок життя Варрон присвятив науці.

Відомі назви 74 творів Варрона, що склали в сукупності 620 книг. Варрон займався логікою, мовою, поезією, історією, правом і географією. Найбільш істотними із втрачених праць Варрона були, очевидно, роботи Божественні й людські стародавності (Antіquіtates rerum humanarum et dіvіnarum) в 41 книзі й Портрети (Іmagіnes) в 15 книгах, що містили біографії знаменитих греків і римлян, а також 700 портретів, що ілюстрували текст. У повній цілості дійшов до нас трактат Про сільське господарство (De re rustіca) у трьох книгах. З 25 книг твору Про латинську мову (De lіngua latіna) уціліло 6 (повністю - 2). Крім того, ми маємо у своєму розпорядженні численними (більше 600) фрагменти Менипповых сатир (Saturae Menіppeae) в 150 книгах, що представляють собою строкату суміш поезії й прози.

Могутність Стародавнього Риму зв'язано зі зміцненням і розквітом античного способу виробництва, за якого основними відносинами були відносини рабів і рабовласників. Ясна річ, що центральне місце серед соціально-економічних проблем Стародавнього Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми, особливо питання раціональної організації рабовласницьких господарств. Саме вони насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах, які є важливими джерелами з історії економічної думки.

Пізніше аграрні проблеми досліджували такі представники економічної думки Стародавнього Риму, як Марк Теренцій Варрон (116 — 27 до н.е.) і Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.). У трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального-напівтоварного типу. Називаючи дві цілі, досягнення яких мають прагнути землевласники — користь і задоволення, Варрон на перше місце ставить користь, тобто отримування доходу. З погляду дохідності він і розглядає питання організації рабовласницького господарства. На думку Варрона, дохідність маєтку визначається його агрокультурою, але передовсім — властивостями ґрунту, оскільки основна цінність господарства — земля. Водночас він визнавав залежність дохідності маєтку від його місцезнаходження. «Маєтки, поряд з якими є місця, куди зручно ввозити і продавати вироби свого господарства і звідки вигідно ввозити те, що потрібно для власного господарства, такі маєтки вже тільки через це є дохідними», — писав він. Варрон, по суті, виокремлював два типи рабовласницького господарства: приміські маєтки та віддалені господарства. Визнаючи вплив ринку на організацію господарства, Варрон визнавав потребу його ринкової орієнтації, оскільки, з одного боку, власники маєтків змушені купувати навіть те, що вони самі виробляють, але в недостатній кількості, а з іншого — часом стає невигідно виробляти щось у власному господарстві, навіть коли це є можливим. Землеробство він пропонував поєднувати зі скотарством, прибутковість якого була тоді високою[5, c. 48-49].

На погляди Варрона щодо використання в господарстві праці рабів безперечно вплинуло повстання Спартака. Хоч він і досі вважає рабів тільки «знаряддями, що говорять», та все ж радить рабовласникові не купувати багато рабів тієї самої національності, щоб вони не змовились між собою, і застосовувати гнучкіші методи примусу до праці, заохочуючи рабів матеріально та морально. Виходячи з низької продуктивності рабської праці, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників, особливо для обробітку великих сільськогосподарських угідь і в нездорових місцевостях, де велика смертність рабів могла б завдати їхньому власникові значних збитків.

Однак Варрон був менш практичний у сільському господарстві, ніж Катон, за винятком захисту пріоритету сільського господарства в економіці. "Наші великі предки, — твердив Варрон, — не без підстав надавали перевагу римлянам — селянам перед міщанами... Тепер господарі пробрались у міські мури і, залишивши серп з плугом, заповзялись працювати руками в театрі й цирку, а не на ниві чи у винограднику...". Це був докір тим, які полишили землеробські заняття, що, на думку Варрона, негативно позначилося на економіці країни, бо продовольство довелося завозити з Африки і Сардинії. Засновники Риму вчили своїх дітей землеробству, а ті від жадоби закинули своє заняття, забувши, що землероб і скотар — не одне й теж. "Землероб зайнятий тим, що винайшли люди, щоби вирощувати земні плоди, пастух, навпаки, тим, що виробляє худоба".

Ставлячи землеробство вище від скотарства, Варрон усе ж вважав корисним поєднання цих двох галузей господарства. Саме тому він присвятив одну свою книгу землеробству, а другу — скотарству. Зацікавленість Варрона скотарством зумовлена конкретними обставинами і, передусім, вигодою виробляти продукцію тваринництва, попит на яку був тоді на ринку. "Худоба, — казав він, — є основою всякого добробуту, вона фігурує навіть у назвах грошей"[9, c. 45-47].


2. «Загальна теорія зайнятості, відсотку і грошей» Дж.М.Кейнса

Помітне місце у розвитку економічної теорії XX ст. посідає творча спадщина Джона Мейнарда Кейнса (1883—1946). Вона дала назву окремому напрямові економічної думки — кейнсіанству. Дехто з послідовників навіть схильний був твердити про кейнсіанську революцію в економічній науці, хоч останній більш властива еволюційно-генетична природа, ніж революційне бунтарство. У цьому, до речі, легко переконатися, якщо ту чи іншу систему економічних поглядів розглядати в повному обсязі врахування надбань попередників.

Вчення Кейнса виникло як своєрідна реакція на неокласичну школу і маржиналізм, що панували в економічній науці раніше і до яких належав сам Кейнс, учень А. Маршалла і прибічник його Кембріджської школи економічної думки. Світова економічна криза 1929—1933 рр., що охопила як промислово розвинуті, так і нерозвинуті країни, різко змінила погляди Кейнса. Він рішуче й остаточно розриває з поглядами свого вчителя А. Маршалла і висловлює думку про те, що капіталізм з його принципами вільної конкуренції вичерпав свої можливості. Якщо "сила" неокласичної теорії кінця XIX — початку XX ст. поширювалась головно на мікроекономічний аналіз, то в умовах кризи, яка супроводжувалась загальним безробіттям, необхідним став інший — макроекономічний аналіз, до якого і звернувся Дж. М. Кейнс.

Тривалі періоди безробіття та інфляції постійно суперечили положенням класичної теорії, згідно з якою, безробіття, по суті, неможливе. У зв'язку з цим багато економістів почали критикувати як теоретичні постулати, так і засадничі принципи класичної теорії зайнятості в капіталістичній економіці, що відобразилось у досить неординарних на той час положеннях книги Дж. М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей", яка була опублікована 1936 року. У цій праці Кейнс критикував основи класичної теорії, чим здійснив оновлення економічних питань. Ідеї цієї книги із захопленням зустріли сучасники, назвавши її "Біблією кейнсіанства". Вона принесла авторові широке визнання, оскільки в 30-ті роки послужила теоретико-методологічною базою програм стабілізації економіки на рівні урядів Європи та США[2, c. 18].

Досить швидко Дж. М. Кейнс отримав і громадське визнання. З 1912 р. він був редактором "Економічного журналу" і зберіг за собою цей пост аж до кінця життя. У 1913—1914 рр. був членом Королівської комісії з фінансів і грошового обігу Індії. Тоді його призначили секретарем Королівського економічного товариства. Далі популярний у своїй країні вчений-економіст Дж. М. Кейнс погодився перейти на службу в британське казначейство, де з 1915 до 1919 рр. займався проблемами міжнародних фінансів, нерідко виступав як експерт у фінансових переговорах Великобританії, які відбувались на рівні прем'єр-міністра і канцлера казначейства. У 1919 р. він був головним представником казначейства на Мирній конференції у Парижі й одночасно представником британського міністра фінансів у Вищій економічній раді Антанти. Цього ж року книга "Економічні наслідки Версальського мирного договору" приносить йому широке визнання.

Невдовзі Дж. М. Кейнс на значний період залишив службу в державних установах, зосередившись на викладацькій роботі в Кембріджському університеті і підготовці наукових публікацій. Тоді з'явились "Трактат про ймовірність" (1921 р.), "Трактат про грошову реформу" (1923 р.), "Кінець вільного підприємництва" (1926 р.), "Трактат про гроші" (1930 р.) та ін. Це наближало великого вченого до його основної праці — "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей".

До активної громадсько-політичної діяльності Дж. М. Кейнс повернувся наприкінці 1929 р. Він був заступником канцлера казначейства, членом ради директорів Англійського банку, казначеєм у Королівському коледжі, очолював Національне товариство зі страхування життя, був керуючим інвестиційною компанією. Також очолював журнали "Нейшн" та "Нью стейтс-мент", був головою Ради з підтримки музики, мистецтва та ін. Кейнс захоплювався грою на фондовій та товарній біржах, завдяки чому став дуже багатою людиною. Він був провідним діячем "Брумсберської групи", яка стояла на чолі авангардної еліти і мала великий вплив на художні та літературні смаки в Англії. Звертаючись до біографії Дж. М. Кейнса, можна цілком впевнено стверджувати, що сьогодні він зміг би віднести і на свою адресу слова, якими завершувалась його праця "Загальна теорія зайнятості" про те, що "ідеї економістів і політичних мислителів — і коли вони мають рацію, і коли помиляються — мають набагато більше значення, ніж прийнято думати. Насправді, тільки вони й керують світом"[8, c. 21].

На відміну від інших тогочасних економістів, які зосереджували свою увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив межі дослідження, спробував розглянути національне господарство в цілому, оперуючи, переважно, агрегованими категоріями, такими як споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень і темпи зростання національного доходу.

Головне у методі дослідження Дж. М. Кейнса — те, що у процесі аналізу сукупних народногосподарських величин він прагнув з'ясувати причинно-наслідкові зв'язки, залежності та пропорції між ними. Цим було зміцнено засади того напряму в економічній науці, який сьогодні називають макроекономічним. "Кейнс, мабуть, повинен посісти постійне місце в історії економічної думки як перша особа, яка розробила повністю обґрунтовану теорію того, що ми називаємо зараз макроекономікою".

У докейнсіанській англійській політекономії панував мікроекономічний підхід, тобто аналіз економіки з погляду певних економічних одиниць. Умови процвітання окремої фірми ототожнювалися з умовами зростання та процвітання нації загалом, примноженням її національного багатства. Тому в центрі аналізу була окрема фірма, проблеми мінімізації її витрат та максимізації прибутку як джерела нагромадження капіталу. Головна відмінність між макро- та мікроекономічними підходами пов'язана з тим, якому факторові — інтересам окремої фірми чи загальним умовам відтворення — надається вирішальне значення в економічному зростанні країни. Кейнс надавав перевагу загальноекономічним умовам виробництва — в цьому виявилось методологічне новаторство його економічного вчення, яке зробило його одним з засновників макроекономіки як самостійного розділу економічної теорії.

Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високо розвиненого капіталістичного суспільства слід шукати не на боці пропозиції ресурсів (їх рідкісності, цінності, найефективнішого поєднання для отримання максимуму продукції тощо), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а на боці попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів.

Відповідно до закону Сея, що був передумовою всієї неокласичної політекономії, власне процес виробництва товарів створює дохід, який дорівнює вартості вироблених товарів. Це означає, що виробництво будь-якого обсягу продукції автоматично забезпечує дохід, необхідний для закупівлі усієї продукції на ринку. Пропозиція породжує власний попит — головний постулат цього закону[4, c. 138-139].

Кейнс піддав сумніву дію автоматичного механізму як на ринку товарів, так і на ринку робочої сили й капіталу.

По-перше, він поставив під сумнів існування в умовах монополістичного капіталізму вільного руху цін у напрямку зниження. Досвід свідчив, що за цих умов ціни залишаються незмінними навіть у період зниження зарплати і виробництва.

По-друге, Кейнс показав неможливість безмежного зниження норми відсотка для стимулювання інвестицій. У зниженні норми відсотка є деяка межа, за якої заощаджувачі нададуть перевагу не передачі своїх заощаджень у позику, а будуть тримати їх у формі ліквідних засобів, щоб страхувати себе на випадок усіляких непередбачених ускладнень.

По-третє, Кейнс поставив питання про неможливість зниження зарплати у зв'язку зі зростаючим впливом профспілок, що захищають економічні інтереси робітників.

Виступаючи з критикою закону Сея, Дж. М. Кейнс на перше місце висунув проблему "ефективного попиту", тобто потенційно можливого і стимульованого державного попиту. Спираючись на власну методологію вивчення, Кейнс стверджував, що слід не допускати зниження зарплати державою як основної умови ліквідації безробіття, а також про те, що споживання через психологічно зумовлену схильність людини до заощадження зростає значно повільніше, ніж доходи.

Отже, Дж. М. Кейнс у своєму дослідженні враховував вплив на економічне зростання неекономічних факторів:

— держави (стимулювання попиту споживачів на засоби виробництва та нові інвестиції);

— психології людей (надання переваг у взаємовідносинах господарюючих суб'єктів).

Проте кейнсіанство є продовженням головних методологічних принципів неокласичного напряму економічної думки, оскільки його представники виходять з пріоритетного значення в економічній політиці, передусім, економічних факторів, визначаючи їхні кількісні показники і зв'язки між ними, як правило, на базі методів граничного і функціонального аналізу, економіко-математичного моделювання.

Дж. М. Кейнс не заперечував впливу меркантилістів на концепцію державного регулювання економічних процесів, яку він створив. Вони мають такі спільні риси:

— намагання збільшити масу грошей у країні (як засіб їх здешевлення і відповідно зниження ставок позичкового відсотка і заохочення інвестицій у виробництво);

— схвалення зростання цін (як спосіб стимулювання розширення торгівлі і виробництва);

— визнання того, що брак грошей спричиняє безробіття;

— надання економічній політиці державного характеру.

За оцінками багатьох економістів "Загальна теорія зайнятості..." Дж. М. Кейнса була поворотним пунктом в економічній науці XX ст. і значною мірою визначає економічну політику країн сьогодні. Основна ідея цієї праці полягає в тому, що система ринкових економічних відносин не є досконалою і саморегульованою, а максимально можливий рівень зайнятості та економічного зростання може забезпечити тільки активне втручання держави в економіку[3, c. 75-77].

У "Теорії зайнятості" чітко простежується думка про недоцільність надмірного заощадження та накопичення, і навпаки, можливої користі витрат, оскільки вони можуть бути спрямовані на збільшення попиту і зайнятості. За Кейнсом, психологічна схильність людини заощаджувати деяку частину свого доходу (психологічний аспект має не менше значення, ніж закони економіки) стримує збільшення доходу через скорочення обсягу капіталовкладень, від яких залежить отримання доходів, тоді як гранична схильність людини до споживання незмінна і тому може зумовлювати стійке співвідношення між збільшенням інвестицій і рівнем доходу.

Водночас нарощування інвестицій і зумовлене цим зростання національного доходу і зайнятості населення може розглядатись як доцільний економічний ефект, який Кейнс назвав ефектом мультиплікатора. Суть мультиплікатора інвестицій полягає в тому, що коли відбувається приріст загальних інвестицій, то національний дохід збільшується на суму, котра в к разів перевищує приріст інвестицій1. Причиною цього Кейнс важає "психологічний закон", згідно з яким відповідно до того, як реальний дохід зростає, суспільство бажає споживати частину, яка постійно зменшується.

Аналогічно виявляється мультиплікаційний ефект щодо дії інших видів витрат, зокрема, державних видатків. В умовах недостатнього попиту підвищення урядових видатків призводить до посилення економічної діяльності. При цьому покриття різниці між пропозицією і попитом не потребує повного еквівалентного підвищення урядових видатків саме завдяки мультиплікаційному ефекту.

Починаючи з Кейнса, проблема факторів, що визначають величину споживання та нагромадження як основних компонентів національного доходу, взаємозв'язок між ними та національним доходом виступають на перший план.

Кейнс уважав, що обґрунтування його теорії свідчить про життєву необхідність створення централізованого контролю в питаннях впливу на схильність до споживання частково через розбудову відповідної системи оподаткування, частково — фіксуючи ставку відсотка та ін.

Отже, за концепцією Дж. М. Кейнса, чим нижча норма позичкового відсотка, тим вищі стимули до інвестування, зростання попиту на інвестиційні товари, що розширює рівень зайнятості, веде до подолання безробіття.

Значення кейнсіанської теорії як вихідної бази розвитку теорії макроекономічної динаміки зумовлене низкою суттєвих моментів, а саме:

— макроекономічним методом дослідження; першочерговим значенням проблеми реалізації, або "ефективного попиту", яка поклала початок розвитку динамічної теорії циклу;

— теорією національного доходу в цілому та мультиплікатора зокрема, яка органічно увійшла у післякейнсіанські теорії економічного зростання;

— поєднанням економічної теорії та економічної політики, що сприяє підтриманню життєдіяльності системи господарства.

Кейнсіанська економічна система - це була новаторська парадигма економічного мислення, під впливом якої відбулася дивовижно швидка трансформація усієї теоретичної сфери. Вона сталася не лише в економічній політиці, айв розумінні того, що уряди можуть ліквідувати депресію та безробіття, оперуючи державними видатками та податками.

Економічна теорія Дж. М. Кейнса, безумовно, містила новаторські ідеї. її практична доцільність була підтверджена підчас подолання кризи 1929—1933 рр. у заходах господарської політики, зокрема США. Однак це аж ніяк не дає підстав говорити про кейнсіанську революцію, бо, по-перше, революції в історії економічної теорії не відповідають природі поступального розвитку; по-друге, чимало з того, що запропонував Дж. М. Кейнс, було відоме раніше, можливо, не з такою науковою аргументацією і прозорістю. В економічній теорії ніщо не виникає з нічого. Це істина, про яку доводиться нагадувати тим, які будь-яку незвичну концепцію оголошують революцією. Якби так було, то в історії економічної теорії було б надто багато революцій, бо вона має справу з постійним новаторським оновленням. Це, звичайно, не може применшити значення теоретичної системи Дж. М. Кейнса, який назавжди залишиться серед видатних економістів XX ст.[7, c. 84-85].


Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -89 с.

2. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег // Т. Мальтус, Дж. М. Кейнс, Ю. Ларин. — М., 1993.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

4. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.

5. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.

6. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи : Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. -К.: Атіка, 2002. -95 с.

7. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.

8. Осадчая И. Современное кейнсианство. — М., 1971

9. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -К.: Знання, 2005. -583 с.

загрузка...
Top