Теорія “Економічних циклів” і її значення для формування ринку в Україні

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти теорії економічних циклів.

1.1. Сутність та поняття економічних циклів.

1.2. Економічний цикл і динаміка основних макроекономічних показників. Сучасна теорія циклів.

1.3. Циклічність економічного розвитку та її причини.

Розділ 2. Дослідження теорії економічних циклів та їх впливу на економіку України

2.1. Типологія видів економічних циклів.

2.2. Теорія соціально-економічних та соціокультурних циклів і криз.

2.3. Великі економічні цикли або "довгі хвилі".

Розділ 3. Майбутні акценти антикризової соціально-економічної політики в Україні

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Суспільно-політичні та соціально-економічні кризи в розвитку людства іноді видатним вченим різних галузей наук вдавалося наперед передбачити, на відміну від природних катаклізмів і катастроф, які попередити поки що досить складно, та, як це часто буває, ці попередження не були вчасно сприйняті владними структурами, від яких безпосередньо залежало прийняття рішень з антикризових заходів. кономічні (або промислові) цикли у різних країнах неоднакові. Водночас вони мають деякі спільні риси, наприклад періодичність чергування фаз циклу, постійне скорочення їх тривалості. Так, видно, що друга економічна криза відбулася через 12 років після першої, третя — через 11, четверта — через 10 років тощо. Тому логічно постає запитання: чим зумовлена тривалість економічного циклу?

Вище зазначалося, що засоби праці (верстати, машини, устаткування та ін.) поступово зношуються. Верстат міг в одну зміну працювати кілька десятків років, але за гострої конкурентної боротьби фабрики і заводи працювали у три зміни. Тому терміни зношування верстатів становили в середньому 10—12 років. Коли настав час їх масової заміни, це було основою піднесення — однієї із фаз економічного циклу. Така ситуація була типовою в XIX ст., а існуючі тоді економічні цикли називали середніми.

На початку XX ст. посилення конкурентної боротьби (всередині країни та міжнародної) й інші чинники зумовили швидке оновлення основного капіталу, а отже зменшення тривалості середніх циклів. У наступні десятиріччя почалося масове виробництво товарів тривалого користування (автомобілів, холодильників, телевізорів тощо), які через певний проміжок часу населення намагалося замінити на кращі моделі. Так виникає нова матеріальна основа економічного циклу — масове оновлення товарів широкого вжитку, яке зумовлює малі економічні цикли тривалістю 3—4 роки. їхня заміна відбувалася швидше, ніж заміна засобів праці. Це прискорювало настання нового економічного циклу.

Крім цих двох типів економічних циклів економічна наука виділяє довгі економічні цикли тривалістю 50—60 років. їх обґрунтував російський економіст М. Кондратьев. В основі довгих циклів — період функціонування доріг, мостів, будівель та інших об'єктів інфраструктури.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси теорії “Економічних циклів” та її значення для формування ринку в Україні.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити сутність та поняття економічних циклів;
  • охарактеризувати економічний цикл і динаміку основних макроекономічних показників;
  • дослідити циклічність економічного розвитку та її причини;
  • виявити майбутні акценти антикризової соціально-економічної політики в Україні.

Наукова новизнароботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема теорії економічних циклів та їх впливу на економіку України.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси теорії економічних циклів.

Предметом дослідженнявиступає теорія “Економічних циклів” і її значення для формування ринку в Україні.


Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти теорії економічних циклів

1.1. Сутність та поняття економічних циклів

Економічний цикл - це рух виробництва від початку однієї економічної кризи до початку наступної економічної кризи.

Якщо в основу класифікації економічного циклу покласти їх тривалість, то розрізняють:

1. короткі цикли ділової активності 3 - 4 роки.

2. середнє коливання ділової активності 7-11 років.

3. великі коливання ділової активності 40-60 років.

4. вікові циклічні коливання

Умови сучасного розвитку характеризуються глибокими змінами. У структурі економічних циклів це пов’язано з:

- впливом НТР;

- активне запровадження ресурсозберігаючих технологій;

- збільшення питомої ваги галузей, що виробляють товари народного споживання і сфери послуг;

- часткове монополістичне планування.

У загальному виді економічний цикл представляє собою результат коливання різних показників економічної активності і темпів зростання ВНП загального обсягу продажу, загального рівня цін, рівня безробіття.

Кожен економічний цикл складається з 4 фаз.

а) криза;

б) депресія;

в) пожвавлення;

г) піднесення.

а) Криза - це головна фаза циклу. Криза завершує попередній цикл і є початком наступного.

- вона розпочинається труднощами збуту готової продукції. Починається затоварювання і підпр-ва на склад.

- скорочується обсяг виробництва;

- зростає безробіття і скорочується номінальна зарплата, зменшуються реальні доходи.

- з обігу зникають вільні грошові засоби, що ускладнює розрахунки між виробниками;

- зростає попит на позичковий капітал і збільшуються процентні ставки за кредит.

б) депресія - це фаза циклу, яка проявляється у застої виробництва.

Характерні риси:

- поступово реалізуються товарні запаси;

- поступово зростає сукупний попит;

- скорочується попит на кредитні ресурси.

в) пожвавлення - це фаза, яка розпочалася з невеликого зростання обсягів виробництва.

Характерні риси:

- перехід до стійкого розширення виробництва;

- зростання попиту на сировину, паливо, енергію;

- зростання попиту на робочу силу;

зростання зарплати і відповідно попиту на товари особистого споживання.

Обсяг виробництва нарешті досягає докризового рівня, зростають ціни, прибуток і зарплата, економіка вступає у піднесення.

г) піднесення - це фаза циклу, коли виробництво переживає рівень попереднього циклу і зростає високими темпами.

Характерні риси:

- значний приріст виробничих інвестицій;

- зростання попиту на товари

- розширення комерційної діяльності;

- зростання ставки проценту.

Розпочинається швидке економічне піднесення, що готує грунт для наступної кризи. А отже і циклу.

Отже, економічний цикл є більшою реакцією ринку на порушення макроекономічних пропорцій. В умовах вільної конкуренції не існувало іншого способу досягнення необхідних пропорцій економічного ринку[6, c. 211-213].

Економічний розвиток відбувається нерівномірно і періоди піднесення чергуються зі спадом . Коливання економіки відтворюється як регулярний періодичний процес. Поняття економ. цикл означає – рух економіки від однієї кризи до іншої. Сучасна економ. теорія трактує як явище яке має ряд спільних моментів:

- економічний цикл складається з послідовних фаз: криз і піднесень;

- в 2-й половині 20-го ст. цикл розглядають як багатокомпонентний процес із малих, середніх, довгих циклів;

- із середини 30-х років в теорії макроекономіки цикл розглядають як коливання, які відбуваються навколо стану рівноваги;

- циклічні коливання відбуваються навколо трендової траекторії економічний зростання.

- циклічність економіки треба розглядати не як недолік в економічному стані, а як спосіб саморегулювання ринкової економіки, при чому циклічний розвиток має особливість, що коли не регулювати коливання то вони можуть підсилювати один одного, можуть увійти у резонанс і здатні зруйнувати економічну систему.

В макротеорії цикл виступає об’єктом управління. При характеристиці ек. циклу вживається 3 підходи до їх вивчення :

- економічний цикл розглядається як відхилення від нормального стану рівноваги;

- цикл трактується як загальна форма економічного процесу, а економічна рівновага не розглядається як норма до якої повинна прагнути економіка в процесі коливань;

- ряд теорій не визнають закономірно періодичність циклу.

В сучасній макроекономіці проблема циклічності розглядається з позиції визнання чи ні закономірності циклів і виявлення аналізу зв’язків між циклом і рівновагою .

1-й підхід розглядає економічні цикли як наслідки дії таких процесів:

Теорія нововведень Йозефа Шумпетера:розглядає економіку з точки зору 2 фаз, які:

- віддаляють економіку від рівноваги: піднесення і депресії;

- або повертають до рівноваги: кризи і пожвавлення .

Шумпетер вважав, що кожне нововведення порушує рівновагу бо їх власники отримують техн. переваги, підвищують прибутки, розширюють виробництво. Інші теж прагнуть до цього тому теж застосовують інновації, прискорюючи розвиток виробництва. Ці дії призводять до надвиробництва товарів, до порушення рівноваги попиту і пропозиції, і в економіці починається криза надвиробництва.

Грошова теорія Ральфа Хоутрі і Ф. Хаєка:за теорією Хоутрі причина кризи є штучне звуження грошової пропозиції емісійними банками, які підвищують ставку % для захисту касової готівки чи з метою підтримки курсу нац. валюти . За Хаєком причиною є кредит, розширення якого провокує диспропорції в економіці. Зокрема такою диспропорцією є вищі темпи росту цін на предмети споживання ніж на засоби виробництва

До 1-ї групи теорій відносять теорії недоспоживання у суспільстві і теорії які спираються на визнання факту відсутності синхронності в розвитку різних сфер економіки.

2 підхід ґрунтується на відмові від розуміння циклічності як відхилення від рівноваги. Спирається на положення економетрики і відповідно до поглядів Самуельсона, Тімбургена рівновага - це ідеальний стан економіки.

Отже економ. цикл- це макроекономічне явище пов’язане із зміною ВНП, нац. доходу, інвестицій, споживання, які викликають сплески темпів росту чи падіння.

В Макроаналізі найбільша увага приділяється діловому чи класичному циклу, який досліджують з середини 19 століття. Він охоплює такі сторони економічного життя як виробництво, зайнятість, доходи, ціни і складається з фаз:

1. експансії (піднесення)

2. стиснення (криза)

3. депресії

4. пожвавлення

Фаза піднесення характеризується ростом цін виробників, обсягом зайнятості, обсягів виробництва. Інвестицій і особистих доходів і закінчується все бумом, тобто періодом надвисокої зайнятості і перевантаження виробничих потужностей. Під час буму ціни, ставка з/п і норма % надзвичайно високі і в найвищій точці циклу ці показники досягають максимуму.

Неминучим наслідком буму є поворот у розвитку циклу і перехід до спаду; цей перехід свідчить про настання фази кризи.

Під час кризи зростають нереалізовані тов. запаси, знижуються обсяги виробництва, скорочуються вир. інвестиції і падає попит на робочу силу. Росте безробіття. У виробництві починається скорочення попиту на сировину, падають ціни на неї, не реалізація викликає падіння тов. цін, падіння прибутків, попиту на кредити і зниження % ставки.

У фазі депресії зберігається падіння НД і ріст безробіття, інвестиції наближаються до 0 і в цей час економіка опускається до нижньої точки циклу (дно циклу). В цій точці відбувається поворот розвитку і економіка починає входити у фазу пожвавлення. Всі економічні показники уфазі пожвавлення змінюють напрям і в економіці починається економічне зростання. Зміна фаз піднесення і спаду не є різкою і яскраво вираженою, - це пов’язано з неспівпаданням темпів зміни різних параметрів:

1. Випереджаючі досягають макс (мін) перед досягненням піка чи дна циклу. Це: чисельність укладених ділових угод і створених ділових підприємств, індекси фондового ринку, прибутки корпорацій, зміни грошової маси.

2. Відстаючі параметри, які досягають макс (мін) після проходження критичної точки циклу. Це: питомі витрати на зарплату, середній рівень % ставки комерційних банків.

3. Співпадаючі параметри, які змінюються одночасно зі зміною економічної активності. Це: ВНП, рівень безробіття, особистий дохід, ціни виробників, % ставки нац. банку. В останні 50 років циклічний розвиток набув деяких особливостей, які визначають специфіку ділового циклу. Зокрема:

1) зменшилася амплітуда коливань економічної активності: фази піднесення стали тривалішими, спаду - коротшими.

2) спад не завжди тягне за собою тривале безробіття, а пік циклу – повну зайнятість.

3) від спаду найбільше страждають галузі, які виробляють засоби виробництва і споживчі товари тривалого користування.

4) галузі які випускають прод. товари і споживчі товари першої необхідності менше підлягають циклічним коливанням, бо попит на них майже не змінний. В цих галузях циклічні коливання впливають на ціни більше і менше на виробництво і зайнятість.

Ділові цикли досить повно досліджував Кейнс, який розробив концепцію ділового циклу залежно від коливання динаміки інвестицій. Він пов'язав через механізм мультиплікатора серію коливань виробничого доходу, зміни попиту і відповідно проаналізував залежності які впливають на ці зміни і визначають рух сукупного попиту[2, c. 261-264].


1.2. Економічний цикл і динаміка основних макроекономічних показників. Сучасна теорія циклів

Важливою особливістю ринкової економіки є її нестабільність, що проявляється в циклічному чергуванні піднесень і спадів у економіці.

Причинами циклічності є: періодичне виснаження автономних інвестицій; ослаблення ефекту мультиплікації; коливання обсягів грошової маси; відновлення “основних капітальних благ” і т.д. У сучасній макроекономічній науці відсутня інтегральна теорія економічного циклу й економісти різноманітних напрямків концентрують свою увагу на різних причинах циклічності. Проте більшість економістів вважають, що рівень сукупних витрат безпосередньо визначає рівень зайнятості і виробництва. При цьому чинники сезонних коливань ділової активності в деяких галузях (у сільському господарстві, будівництві і т.д.) виключаються. Основними фазами економічного циклу є підйом і спад, у ході яких відбувається відхилення від середніх показників економічної динаміки.

Економічний цикл – постійне повторення періодів підйому і спаду економічної активності, що відбивається через зміни взаємозалежних показників – темпу економічного росту, рівнів зайнятості, виробництва й інфляції. Періодичні зльоти і падіння ринкової кон'юнктури насамперед виявляються в різноманітних формах невідповідності попиту і пропозиції. Основними характеристиками циклу є його причини, фази (пожвавлення, бум, спад, підйом), динамічні параметри, частота повторення, амплітуда показників ділової активності. До зовнішніх (екзогенних) чинників циклічності відносяться виробники, що генерують початкові імпульси, (науково-технічні відкриття, міграція, динаміка населення, нові джерела ресурсів); до внутрішніх (ендогенних) чинників – модифікатори імпульсів у рамках пофазних коливань (зміни споживання й інвестицій). У сучасній теорії циклу виділяють дво- і чотирифазну модель економічного циклу. Економічний цикл розбивається на такі фази:

  • криза. Спостерігається спад виробництва, тобто зменшення обсягів випуску продукції. Рівень зайнятості зменшується, ставка заробітної плати знижується, ставка відсотка підвищується, знижуються темпи економічного росту;
  • депресія. Спад виробництва припиняється. Рівень зайнятості падає. Обсяг інвестицій скорочується, тому що скорочується національний доход. Ставка відсотка зменшується;
  • пожвавлення. Випуск продукції збільшується до передкризового рівня, тобто спад виробництва заміняється піднесенням. Рівень зайнятості починає зростати, ставка відсотка зростає, ціни зростають;
  • підйом. Обсяги виробництва збільшуються до нового максимального рівня, що перевершує передкризовий. Зайнятість досягає природного рівня. Ціни ростуть, ставка відсотка збільшується, ставка заробітної плати збільшується, збільшується обсяг інвестицій, спостерігається економічний бум.

Всі макроекономічні показники, що характеризують різні фази ділового циклу поділяються на такі:

  • що випереджають, тобто змінюються до настання фази;
  • запізнілі, тобто змінюються після фази;
  • збіжні, тобто зміна відбувається відповідно до фази;
  • проциклічні, тобто ті, що збільшуються при піднесенні і знижуються при спаді: обсяг виробництва; рівень цін; швидкість обертання грошей;
  • антициклічні, тобто ті, які збільшуються при спаді і знижуються при піднесенні: рівень безробіття, товарно-матеріальні запаси;
  • ациклічні, що не залежать від підйомів і спадів, – обсяг експорту[3, c. 184-188].

До початку XX сторіччя ринкова економіка переживала, в основному, кризи надвиробництва, що виникали при порушенні рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Циклічність розвитку економіки виступала як механізм саморегуляції ринку. При перенасиченні ринку виникав спад виробництва, що продовжувався доти, поки товарні запаси, що накопичилися, не виснажувалися. Далі виникало піднесення виробництва до передкризового стану і вище, поки економіка не “перегрівалася”. Важливим наслідком криз надвиробництва було відновлення основного капіталу.

Науково-технічна революція сильно вплинула на цикли, породивши структурні кризи і наукомісткі галузі, що менш чутливі до циклічності. Прискорення зміни основного капіталу зменшило тривалість циклів до 5-6 років, наслідком чого стало збільшення частоти криз.

Сучасній економічній теорії відомі такі концепції економічних циклів:

теорія нагромадження капіталу М. І. Туган-Барановського. Причина циклічних коливань знаходиться в динаміці нагромадження основного капіталу;

теорія диспропорційності між виробництвом предметів споживання і нагромадженням залежно від життєвого циклу основних фондів А. Афталіона;

теорія Й. Шумпетера. Економічне зростання, на його думку, відбувається циклічно завдяки стрибкоподібному характеру оновлення основного капіталу. Це явище він пов'язав з науково-технічним прогресом;

теорія циклу Дж. Кейнса. Цикл розглядається як підсумок взаємодії руху національного доходу, споживання і нагромадження основного капіталу. Відповідно до кейнсіанської теорії циклічний процес обумовлений динамікою ефективного попиту, що визначається функціями споживання й інвестицій;

монетарна теорія циклу М. Фрідмена. Вона виходить з того, що головну роль у динаміці національного доходу і відповідного циклу відіграє нестабільність грошової пропозиції, надлишок якої “закладає” економічна політика самої держави.

Основними ознаками, які характеризують економічні цикли, є тривалість циклу а також його рушійні сили, які зумовлюють генезис і механізм його проходження. З цього погляду всі економічні цикли поділяються таким чином:

  • цикли Кондратьєва, або довгохвильові цикли, тривалість яких дорівнює сорок-шістдесят років. Їхня головна рушійна сила – радикальні зміни в технологічній базі суспільного виробництва, його структурна перебудова;
  • цикли Кузнєца – їхня тривалість складає двадцять років, а рушійними силами є зрушення у відтворюваній структурі виробництва;
  • цикли Джаглера з періодичністю сім-одинадцять років як підсумок взаємодії багатьох грошово-кредитних факторів;
  • цикли Китчина з тривалістю три-п'ять років, що обумовлюються динамікою відносної величини запасів товарно-матеріальних цінностей на підприємствах;
  • приватні господарські цикли, що охоплюють період від одного до двох років та існують у зв'язку з коливаннями інвестиційної активності.

Водночас, не можна стверджувати, що всі коливання ділової активності пояснюються дією економічних циклів. Існують й сезонні коливання ділової активності (наприклад, купівельний “бум” перед новим роком тощо). До сезонних коливань схильні й деякі галузі виробництва (сільське господарство, будівництво, автомобільний транспорт та ін.)[10, c. 247-249].

Слід зазначити, що цикли є насамперед результатом коливань сукупних чистих інвестицій незалежно від того, чим ці коливання викликані: чи зміною у заощадженнях, споживанні, державних витратах, чи в темпах технічних винаходів і нововведень, чи створенням депозитних грошей банківською системою (тобто розширенням або скороченням інвестиційних витрат). Отже, все, що стосується вироблення і відшкодування інвестиційних (капітальних) товарів, товарів тривалого користування, вдосконалення техніки і технологій, зростання доходу і споживання тощо, пов'язане з внутрішніми факторами, які впливають на виникнення економічних циклів.

Істотний вплив держави на циклічність розвитку економіки. Одна з цілей економічної політики держави – стабілізація економічного росту. Проведення антикризової й антициклічної політики має дати свої результати – коливання стають передбаченими і менш глибокими, що знижує втрати національного продукту.

В умовах циклічного розвитку повна зайнятість ресурсів припускає підтримку частки незавантажених виробничих потужностей на рівні 10-20% від їхнього загального обсягу і природного рівня безробіття в розмірі 4-5 % від загальної чисельності робочої сили. Ці показники можуть варіюватися у різних країнах, але в усіх випадках повна зайнятість ресурсів виключає їхнє стопроцентне використання.

Обсяг виробництва при повній зайнятості ресурсів в економіці означає потенційний ВВП (або економічний потенціал).

Діагностика фази економічного циклу є однією з найбільш складних задач макроекономічного прогнозування, розв’язування якої пов'язане з необхідністю удосконалювання збирання й опрацювання статистичної інформації, побудови комплексних індексів (за типом індексу індикаторів, що випереджають), а також із застосуванням методів економіко-математичного моделювання. У перехідній економіці ці проблеми набувають особливої актуальності через відсутність адекватної статистичної бази даних і необхідного досвіду використання інструментів макроекономічного управління.

Обсяги виробництва і зайнятості найбільш сильно реагують на зміну фаз економічного циклу в галузях, що виробляють засоби виробництва і споживчі товари тривалого користування. У галузях, що виробляють споживчі товари короткочасного користування, коливання зайнятості і випуску менше значні. Причини цього пов'язані з двома обставинами.

По-перше, відновлення устаткування і придбання нових товарів тривалого користування можна відкласти на певний строк. Тому в періоди спадів ділової активності попит на ці товари скорочується особливо значно – фірми і домашні господарства не поспішають одержувати щось нове, а обходяться накопиченим запасом виробничих потужностей і споживчих благ. Тому зайнятість у цих галузях швидко знижується, випуск падає, а безробіття зростає.

По-друге, саме в цих галузях виробництво, як правило, є висококонцентрованим і на ринку панує невеличке число фірм. Олігополістична структура ринку дозволяє фірмам швидко знижувати рівні зайнятості і випуску в період спаду ділової активності, щоб стабілізувати рівень цін. У галузях, які виробляють товари короткочасного користування, ринки більш конкурентні і тому фірми не можуть протидіяти тенденції до зниження цін за допомогою скорочення зайнятості і випуску. Відповідно, у цих галузях ціни коливаються більш значно, ніж зайнятість і випуск.

Для загальної оцінки стану економіки й ефективності економічної політики нерідко використовується так званий “індекс злиднів”, що являє собою суму рівнів безробіття й інфляції як двох основних показників макроекономічної нестабільності[10, c. 172-175].


1.3. Циклічність економічного розвитку та її причини

Процес відтворення в дійсності далеко не завжди являє собою рівномірний, поступальний рух економічного зростання. У суспільному виробництві роки швидкого підйому змінюються періодами уповільненого руху, економічного спаду (кризи) та застою.

Коливання в русі суспільного виробництва, що регулярно повторюються протягом певного періоду часу означають циклічний характер його розвитку. Тривалість циклу визначають від однієї кризи до наступної або від одного піку підйому до наступного.

Причини циклічних коливань економічного розвитку економісти різних часів пояснювали з різних позицій. У ХІХ ст. Ж.Б.Сей, Д.Рікардо та ін. вважали, що загальні кризи неможливі, часткові кризи надвиробництва пояснювали порушенням пропорційності між різними галузями виробництва. Вони вважали, що рух ринкової економіки сам відновлює цю пропорційність. Протягом ХХ ст. економічні кризи неодноразово потрясали світ. Вчені підходили до розгляду цього явища з різних позицій. Зокрема, Дж.М.Кейнс, Е.Хансен пояснювали кризи недостньою схильністю людей до споживання. На їх думку, доходи населення зростають швидше, ніж обсяги споживання. Вихід з кризи, відповідно до цієї позиції, полягає у стимулюванні сукупного споживання. Монетаристи на чолі з М.Фрідменом причини криз вбачають у недоліках кредитно-грошової політики.

Отже, в сучасній економічній теорії немає єдиного підходу щодо причин економічних криз та способів виходу з них. Досить часто сучасні економісти обмежуються загальними зауваженнями про те, що причини циклічного руху полягають у складному і суперечливому характері різноманітних сил і факторів, що впливають на рух і розвиток ринкової економіки.

Сучасна держава, як правило, має у своєму розпорядженні широкий спектр економічних інструментів для пом'якшення впливу циклічних коливань. Зокрема, з такою метою використовується гнучка система податків: підвищення або зниження податку на прибуток (на додану вартість), стимулює або, навпаки, стримує ділову активність у певних сферах діяльності. Державна кредитна політика (підвищення чи зниження процентної ставки) може підвищувати чи гальмувати інтерес до додаткових капіталовкладень. Ще одним інструментом державного впливу на економічний розвиток виступає бюджетна політика.

Фази середньострокового економічного циклу

У перебігу економічного циклу розрізняють чотири фази, що послідовно змінюють одна одну - "криза", "депресія", "пожвавлення" та "піднесення".

Криза - це порушення рівноваги в економіці, результатом чого є зниження або зупинка виробництва. Під час найбільш глибоких криз відбувається руйнування продуктивних сил суспільства. Розрізняють два види криз - "криза надвиробництва" та "криза недовиробництва". Для розвинутої ринкової економіки найбільш характерною є криза надвиробництва. Його характерні риси :

1. Товарів виготовлено більше, ніж потребує платоспроможний попит на них; ускладнюється і унеможливлюється збут.

2. Внаслідок переважання пропозиції над попитом різко спадають ціни.

3. Різко скорочується виробництво.

4. Підприємці, які неспроможні оплатити свої боргові зобов'язання, розорюються.

5. Скорочення виробництва призводить до зростання безробіття, падіння життєвого рівня трудящих та відповідно - до подальшого скорочення попиту.

6. Банківські рахунки та цінні папери перестають вважатися надійним розміщенням капіталу. Зростає попит на готівку. Масове вилучення банківських вкладів веде до краху банків. Масова пропозиція акцій та інших цінних паперів веде до різкого падіння цін на них.

За кризою наступає депресія або застій. Протягом цього періоду скорочуються товарні запаси (частково реалізуються за низькими цінами, частково псуються). Реалізація товарів відновлюється, падіння цін припиняється. У період депресії обсяг виробництва дещо збільшується порівняно з кризою. Однак маса капіталів, що не знаходить застосування ані у виробництві, ані у торгівлі відтак зосереджується в банках. Пропозиція грошей перевищує попит на них, норма позичкового відсотку спадає до мінімуму.

Фази пожвавлення і піднесення ознаменовуються зростанням виробництва. На фазі пожвавлення відновлюється докризовий рівень промислового виробництва. В ході піднесення докризові показники економічної активності перекриваються, виробництво сягає нового максимуму в межах даного циклу. Цикл завершується, готуючи умови нового надвиробництва і наступної кризи.

Основною фазою промислового циклу є криза, яка служить вихідною позицією наступного циклу. Однак у сучасній економічній теорії існує погляд на "кризу" та "бум" як на поворотні моменти циклу, основними ж його фазами вважається "спад" і "пожвавлення"[8, c. 219-223].

Перші ознаки наближення кризи відчувають на собі галузі, що виробляють товари тривалого використання (автомобілі, побутова техніка, меблі тощо). Оскільки вони не є товарами першої необхідності, попит на них скорочується при найменшому передчутті економічних негараздів. Скорочення попиту на них та їх виробництва веде до скорочення попиту на засоби виробництва для цих галузей. Відповідно скорочується кількість зайнятих і сумарний попит.

Загострення конкуренції за гроші покупця веде до зниження ціни, що вимагає зменшення витрат виробництва. Найефективніший спосіб - заміна старого устаткування більш продуктивним. Після кризи починається оновлення основного капіталу, що певною мірою зумовлює матеріальну основу періодичності криз.

За своїм змістом середньострокові цикли є не лише циклами саме надвиробництва, тобто лише відтворювального процесу, а ще й обміну розподілу та споживання. Саме тому циклічність виступає як багатомірний, багаторівневий процес. Основні аспекти, що характеризують циклічні коливання:

- динаміка ВНП і національного доходу;

- динаміка промислового виробництва;

- динаміка зайнятості;

- динаміка використання (завантаження) промислових потужностей;

- динаміка реальних доходів населення;

- динаміка норми прибутку (рентабельності).

Циклічні кризи надвиробництва називають ще "загальними", оскільки вони охоплюють значну, іноді більшу частину виробництва.

Існують ще часткові кризи, які охоплюють лише певну сферу економічної діяльності (кризи грошового обігу, кредиту тощо). Можливі ще й галузеві кризи, які охоплюють лише певну галузь економіки. Значно, більш тяжкими для економіки є структурні кризи, які зумовлюються значними диспропорціями в розвитку народного господарства.

Ринкова економіка стикається і з відносними кризами недовиробництва. Зокрема, сировинна та продовольча кризи середини 70-х років призвели до різкого зростання світових цін на нафту, сировину, сільськогосподарські продукти і суттєво порушили пропорції відтворення в економічно розвинутих країнах. На кризи недовиробництва, окрім з економічних причин, суттєвого впливу завдають фактори природного та соціального характеру: посухи, неврожаї, гострі міждержавні та внутрішні конфлікти.

Значно більшою мірою кризи недовиробництва властиві адміністративно-командній економіці. Хронічні дефіцити багатьох видів товарів є не лише свідченням затамованої інфляції, недосконалості планування, але й адміністративного, вольового втручання в економіку без усвідомлення і врахування економічних законів і процесів[4, c. 354-357].


Розділ 2. Дослідження теорії економічних циклів та їх впливу на економіку України

2.1. Типологія видів економічних циклів

Економічний цикл - постійно повторювані коливання економічної активності. Зростання суспільного виробництва здійснюється нелінійно і супроводжується періодичним падінням. Можливі фази циклу економічного: криза, депресія (стагнація), пожвавлення, підйом. Точка максимуму кожного наступного підйому виявляється вище попередньої.

Економічні цикли поділяються:

на функціональні цикли (у процесі яких економіка змінює свої параметри, не виходячи на іншу траєкторію розвитку);

цикли розвитку (у процесі руху яких відбувається глибока якісна зміна структури і функціонування економіки, перехід на нову траєкторію розвитку).

1) За тривалістю перебігу розрізняють такі основні види економічних циклів:

• однорічні, обумовлені сезонними коливаннями;

• 3 - 5-річні цикли Кітчина-Крума (“цикл запасів”);

• 7 - 11-річні цикли Жуглара, або класичні чи інвестиційні цикли (пов’язані з поновленням активної частини основного капіталу, існування цього єдиного “промислового”, або “ділового”, циклу було детально описано та всебічно проаналізовано у “Капіталі” );

• 17 - 18-річний будівельний цикл (цикл Кузнеця);

• 45 - 60-річні цикли Кондратьєва (Кондратьєв пояснив причинність їх виникнення необхідністю оновлення основного капіталу і вказав на пожвавлення у сфері технічних винаходів перед початком і у самому початку підвищувальної хвилі великого циклу кон’юнктури. Механізм структурних зрушень характеризується трьома ефектами: “затишок перед бурою” (відносний спад зрушень у співвідношенні питомих ваг галузей за кілька років до крапки біфуркації),“ефект середини” (сплеск інтенсивності структурних зрушень за 20 років до крапки біфуркації, тобто на початку понижуючої фази циклу Н.Д. Кондратьева) і “ефект луна” (через 7 - 10 років після проходження крапки біфуркації починається нова економічна криза, і саме на ці періоди приходиться другий, після крапки біфуркації, пік структурних перетворень)

• вікові логістичні цикли, що охоплюють період від 150 до 350 років.

2) цикл вільної конкуренції, чистої монополії, монополістичної конкуренції,

Дуже важливо бодай відносно оцінити вплив головних факторів на природу тих чи інших циклів, з одного боку, та характер і детермінізм їх перебігу і здійснення - з другого. Економічні цикли мають універсальні риси і ознаки, що водночас не обумовлює однаковості їх перебігу в різних країнах. Пояснення циклів варіюються від фантастичних, космофізичних У.Джевонса, який пов'язував економічні кризи 1816, 1825, 1837, 1847, 1857, 1866 та 1873 pp. з річними циклами сонячної активності, до здійсненого на основі математичних розрахунків нашим співвітчизником Є.Слуцьким імпульсно-поширювального підходу, сформульованого у 1927 р. у роботі «Нагромадження випадкових причин як джерело циклічних процесів».

Сучасна інтерпретація імпульсів чи шоків, що впливають на економічну динаміку, полягає в такому. Виділяють три основні типи турбуленцій, що впливають на економічний розвиток. По-перше, шоки пропозиції, що спрямовані насамперед на виробничо-технологічний бік економічної системи. Сюди належать технологічні нововведення, кліматичні зміни, природні стихії, отримання доступу до нових джерел сировини, коливання світових цін на основні види природних ресурсів. По-друге, політичні шоки пов'язані з діями урядів, з розробкою і реалізацією макроекономічної політики, що впливає переважно на попит шляхом регулювання грошової маси, обмінного курсу, фіскальної політики. Нарешті, по-третє, шоки в попиті приватного сектора на рівні фірм, підприємств та домашніх господарств можуть бути спровоковані інвестиційними змінами, коливаннями споживчого попиту, інфляційними очікуваннями тощо. Усі три види шоків можуть мати як внутрішні, так і зовнішні корені й джерела[1, c. 261-265].

2.2. Теорія соціально-економічних та соціокультурних циклів і криз

Ще в середині ХІХ ст. французький учений Клемент Жюгляр відкрив перший економічний (діловий) цикл довжиною у 7-11 років, тобто у середньому 9 років. Нині економісти — теоретики і бізнесові практики дедалі частіше звертають увагу на поняття ділового циклу та пов’язують майбутній соціально-економічний розвиток держав з новими винаходами, технологіями і методами виробництва.

Сучасне суспільство прагне до постійного поліпшення рівня й умов життя, що може забезпечити тільки стійке економічне зростання. Однак спостереження показують, що тривале економічне зростання не може бути рівномірним, його постійно переривають періоди економічної нестабільності. Піднесення і спади рівнів економічної активності, що змінюють одне одне, зазвичай називають діловим чи бізнесовим циклом. Термін «цикл» вживається в біології та інших науках для позначення таких подій, що постійно повторюються, але не обов’язково в однаковому ступені. Тому є всі підстави вважати, що рух ділового життя суспільства існує у формі циклів, сутність яких полягає в повторювальній послідовній зміні. Діловий цикл припускає рух трьох величин: рівня зайнятості чи процента безробіття, обсягу продукції і рівня цін. У процесі безупинного економічного зростання економічна система проходить чотири фази, що називаються фазами ділового циклу. Їх уперше в економічній науці запропонував видатний австро-американський учений Йозеф Шумпетер. Це пік (процвітання), спад (рецесія), дно (депресія) і піднесення (розширення та прискорений розвиток економіки шляхом відновлення основних фондів на новій технологічній основі, передусім за рахунок впровадження інновацій).

Зародження теорії економічних циклів відбулося на початку ХІХ століття. Цю проблему висвітлювали К. Родбертус і Т. Мальтус. Перша у світі фундаментальна праця з теорії соціально-економічних криз та антициклічної антикризової політики їх подолання з’явилася у 1894 р.: «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і найближчі впливи на народне життя» видатного українського вченого-економіста Михайла Туган-Барановського. За визначенням іншого славнозвісного економіста Й. Шумпетера, «найкращий слов’янський економіст» Михайло Туган-Барановський перший у світі розробив вчення про закономірність циклічності системної економічної динаміки, пов’язаної з періодичністю промислових криз, як чинника, що впливає на зміни у народному житті, тобто на соціальну сферу економіки. Він показав закономірність не тільки виникнення криз, а й їх подолання завдяки активізації інвестиційної та соціальної політик. Причому Туган-Барановський чи не вперше звернув увагу на необхідність саме соціальної, а не політичної спрямованості економічного розвитку шляхом посилення соціальної політики через гармонізацію диференційованих страт суспільства. Це було враховано вже у середині ХХ ст. стокгольмською школою наукової економічної думки і відкрило шляхи самозбереження та розвитку капіталізму через його шведську модель, яка найуспішніше реалізована сьогодні саме у скандинавських країнах, що за рівнем життя останніми роками посідають перші місця серед найрозвинутіших країн світу.

Туган-Барановський вибрав для аналізу широкий діапазон показників економічного розвитку Великобританії впродовж ХІХ ст. тому, що саме ця держава була лідером світової економіки. Причому предметом аналізу Туган-Барановського стали не тільки виробничі, а й ті показники, що характеризували стан англійського грошового та товарного ринку, а також його вплив на населення Сполученого Королівства і перерозподіл доходів та витрат у соціальних його прошарках. Таким чином, праця Туган-Барановського стала першим у світі системним дослідженням циклічних закономірностей соціально-економічного розвитку. До речі, саме за його фундаментальними підручниками з політичної економії до 1917 р. майже вся Росія набувала економічних знань[7, c. 416-419].

Взагалі наприкінці ХІХ — початку ХХ століть учені багатьох країн приділяли увагу теорії економічних криз та циклів. Це В.Джевонс, Р.Макдональд, Т.Уільямс (Великобританія), Ж.Лескюр, А.Афтальон, М.Ленуар (Франція), А.Шпитгоф, К.Каутський (Німеччина), Т.Веблен (США), К.Віксель (Швеція), В.Парето (Італія), Парвус-А.Гельфанд (Росія). Вони вивчали рух цін та процентних ставок у ХІХ ст. і виявили, що «звичайні» ділові цикли Жюгляра доповнюють довгострокові коливання світової кон’юнктури. І вже у 1913 р., тобто перед Першою світовою війною, голландський економіст Ян Ван Гельдерен вперше узагальнив тезу наявності довгострокових економічних циклів, що охоплюють усі сторони відтворювального процесу і є цілком самостійним явищем. Але до їх відкриття залишалося ще майже десять років, хоча тезу про єдиний економічний (діловий) цикл Жюгляра було спростовано вже на початку 1920-х років, коли американські вчені Джон Кітчин разом з В.Крамом визначили короткострокові фінансові цикли довжиною у 2-4 роки, тобто у середньому 3 роки, що отримали назву циклів Кітчина.

Досить цікавим може бути порівняння соціально-економічних наслідків Великої депресії 30-х років ХХ ст. і пострадянської трансформаційної депресії. Так, масштаби падіння обсягів виробництва цих двох депресій цілком зіставляються. Якщо у часи Великої депресії 30-х років ВВП розвинутих країн скоротився майже на третину, а в США навіть, за різними оцінками, на 40-50%, то таке саме 40-відсоткове скорочення ВВП порівняно з 1991 р. спостерігалося в середньому по країнах СНД у піковому 1998 р. пострадянської системної кризи. Але тут падіння ВВП було й у 1990-1991 рр., яке посилило його загальну негативну динаміку майже до 50%.

Щодо динаміки кризових явищ двох депресій, то вона теж напрочуд схожа. Адже після п’яти років (1929-1934) обвального падіння ВВП США, після антикризових заходів «нового курсу» уряду Франкліна Рузвельта, економічна ситуація у 1935-1936 рр. поліпшилася. А у Швеції майбутні нобелівські лауреати з економіки Гуннар Мюрдаль і Бертиль Улін розробили антикризову антициклічну політику, яку міністр фінансів Ернст Вігфорсс заклав у проект бюджету 1933 року. І країна почала виходити з Великої депресії раніше, ніж потужніші західні країни. У 1936 р. з’явилася знаменита праця видатного англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса «Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей», що узагальнила макроекономічну антикризову політику. Але після ділового піднесення в 1937-1938 рр. сталася чергова світова економічна криза, під час якої падіння ВВП знову було істотне. І навіть з пожвавленням світової економіки, викликаним початком у 1939 р. Другої світової війни, ВВП США, склавши у цьому році менше 90% його рівня 1929 р., тільки в 1941 р. його перевершив. У зв’язку з цим можна говорити про 12-річний термін (1929-1941) Великої депресії. Щодо терміну пострадянської трансформаційної депресії, то за тим же критерієм його поки що точно не визначено, оскільки на сьогодні ВВП у середньому по Співдружності досяг тільки 80% його рівня в 1991 р., до того ж в усіх радянських республіках він падав останні роки існування СРСР. Але вже можна прогнозувати, що тривалість пострадянської трансформаційної депресії (за критерієм виходу господарства країн СНД на докризовий рівень 1989 р.) перевищить 15 років.

Найуспішніше подолання кризових явищ в економіці може бути досягнуто шляхом поєднання макроекономічних та мікроекономічних методів антикризового управління. Це на тлі світової економічної кризи 1990-х років демонструвала динаміка господарства США. Саме там ще наприкінці 1970-х років на основі підрахунків американського економіста Артура Лаффера, за якими збільшення податків має межу зростання доходів для наповнення бюджету, була розроблена антициклічна антикризова економічна політика, що у подальшому набула назву «рейганоміка». Вже на початку 80-х років ХХ ст. в американській економіці було значно послаблено податковий тиск. США свідомо пішли на великий зовнішній борг, спрямувавши запозичені інвестиції в найбільш інноваційні галузі економіки. Після «нафтової» кризи 1973 р. у Західній Європі практично не було створено нових робочих місць, водночас у США за цей період їх з’явилося близько 40 млн, хоча населення там на третину менше. Якщо в період «економічного буму»1950–60-х років відсоток безробітних у Європі був нижчий, ніж у США, то в середині 90-х років він удвічі зріс. Хоча в останні роки в США теж спостерігаються кризові явища[5, c. 264-266].

Нині цикл розглядається як єдиний процес, що послідовно проходить через фази рецесій і піднесення, який і є предметом наукових досліджень економічної динаміки. На даний момент вчені виявили вже близько двох тисяч різноманітних циклів природного і суспільного розвитку, що розрізняються як за ієрархією та сферами поширення, так і за механізмами їх функціонування та довжиною. Теорії, що вивчають економічні цикли, виходячи з термінів їхнього протікання, можна поділити на чотири групи і визначити основні види економічного циклу:

• фінансовий, пов’язаний з оборотними коштами, «цикл запасів» Джона Кітчина. Тривалість — 2–4 роки (в середньому — 3);

• інвестиційний — І, пов’язаний з поновленням активної частини основних фондів, «цикл амортизації устаткування» Клемента Жюгляра. Тривалість — 7–11 років (у середньому — 9);

• інвестиційний — ІІ, пов’язаний з поновленням пасивної частини основних фондів, переважно житлових споруд, «цикл амортизації житлових споруд» Саймона Казнеця. Тривалість — 15–20 років (у середньому — 18);

• технологічний, пов’язаний з принциповою зміною техніко-економічної парадигми (що викликає й поновлення та заміну виробничих фондів у цілому), «великий цикл кон’юнктури» М. Кондратьєва. Тривалість — 48–60 років (у середньому — 54–55).

Виходячи із циклічних закономірностей розвитку цивілізацій оригінальну концепцію їх культурно-історичних типів запропонував П. Сорокін. У стислому вигляді він виклав її у роботі «Криза нашого часу» [5] — скороченому та популяризованому варіанті його чотиритомної «Соціальної та культурної динаміки» [6]. Ключова категорія, яку він використав, — це соціокультурна система, в основу якої покладено світогляд, що формується на базі певного способу пізнання. П. Сорокін визначив три типи суперсистем:

• умоглядний або спіритуалістичний, що базується на надчуттєвій реальності;

• сенсуалістичний, що визнає почуттєвість джерелом та мірою усіх речей;

• ідеалістичний, що базується на синтезі інтуїції, розуму та надчуттєвої реальності.

Ці суперсистеми існують ідеально, але історично об’єктивуються в матеріальних «засобах». Перехід від одної суперсистеми до іншої, що відбувається нині, завжди має кризовий характер. Таким чином, у сучасній кризі є й соціокультурна складова.

Кожна з теорій з’ясовує причини постійного відхилення економічної системи від стану рівноваги. Висунуто безліч причин циклічних коливань від грошово-кредитної експансії та теорії новоутворень до теорій, що пов’язують перепади ділової активності з війнами, які активізують інвестиційний процес, або з сонячними плямами, що є індикаторами активності такого природного генератора космічної енергії, як випромінювання сонця, враховуючи як світлову, так і корпускулярну його складову, що отримала назву «сонячного вітру».

Існують різноманітні підходи до проблеми ділових (бізнесових) циклів. Але однією з найфундаментальніших з них є теорія Й. Шумпетера, який фрактально вклав 3 цикли Кітчина в один цикл Жюгляра, а 6 циклів Жюгляра в один цикл Кондратьєва. До речі, саме синхронізацією депресивних фаз цих трьох циклів він у 1939 р. пояснював феномен Великої депресії 1929–1934 рр. Цикл Казнеця на той час ще не було відкрито.

М. Кондратьєв пояснив причинність виникнення «довгих хвиль» необхідністю кардинального оновлення основного капіталу, яке обґрунтував у першій емпіричній правильності своїх «К-хвиль». Наприкінці 30-х років ХХ ст. Й. Шумпетер, розвиваючи ідеї Кондратьєва у своїх знаменитих «Ділових циклах», вказав на першооснову «К-хвиль» — імпульси новоутворень, що задають коливання всій економічній системі через кластери базових інновацій. Причому великий цикл кон’юнктури Шумпетер розклав на дві часові складові: середню за тривалістю — інноваційну та довготривалу — імітаційну (в період якої нововведення з незначним поліпшенням базових інновацій заповнюють вільні господарські ніші). У 1970-ті роки німецький економетрик Герхард Менш у своїй монографії «Технологічний пат: Інновації долають депресію» додав третю, короткотривалу, складову — «технологічного пату» за рахунок псевдоінновацій.

Таким чином, кожна «К-хвиля» складається з трьох часових складових:

• ‑короткострокова — патова (перехідна, депресивна);

• ‑середньострокова — інноваційна (революційна, оновлювальна);

• ‑довгострокова — імітаційна (еволюційна, застійна).

Слід зазначити, що 70-ті роки ХХ ст., які почалися з валютно-фінансової кризи 1971 р. та «нафтового шоку» 1973 р., спонукали до відновлення актуальності забутих на той час теорій Кондратьєва та Шумпетера[12, c. 173-176].


2.3. Великі економічні цикли або "довгі хвилі"

Про існування довгострокових економічних коливань економісти здогадувалися давно. Вперше ще у ХІХ ст. про це писали Дж.Б.Кларк, І.С.Джевонс, пізніше - М.І.Туган-Барановський, К.Каутський, В.Парето та ін. Створення теорії "довгих хвиль", однак, пов'язано з ім'ям російського вченого М.Д.Кондратьєва (1892-1938). Не зважаючи на те, що основні дослідження з цього напрямку були опубліковані ним ще у 20-х роках, внесок Кондратьєва в дослідження даної проблеми був настільки вагомим і загальновизнаним, що великі економічні цикли одержали в науці назву "циклів Кондратьєва".

Однією з найскладніших проблем, пов'язаних з дослідженням великих економічних циклів, є проблема виділення причин, матеріальних основ даного виду циклічності. М.Д.Кондратьєв запропонував розглядати основою "довгих хвиль" циклічність у розвитку продуктивних сил і насамперед - засобів праці.

Матеріальною основою "довгих хвиль" сьогодні вважають структурне оновлення технологічного способу виробництва, що проявляється, зокрема, як оновлення основного капіталу. Еволюційний шлях оновлення дає змогу більш повно використати можливості наявних технологій. Революційний веде до якісних змін у техніко-технологічному втіленні наукових знань.

Еволюційний шлях дає змогу використати потенціал існуючих технологій і підготувати можливості для наступного стрибка в їх розвитку. Технічні революції призводять до появи нових техніко-технологічних принципів, які згодом розповсюджуватимуться еволюційним шляхом.

М.Д.Кондратьєв підкреслював, що інтенсивність відкриттів у науці і техніці залежить від вимог економічної дійсності, а їх впровадження змінює цю дійсність.

Великі економічні цикли були проаналізовані вченим з кінця XVIIІ ст.(зокрема, і внаслідок відсутності більш давніх статистичних даних). Він виділив у цих циклах два періоди - висхідний ("підвищувальна хвиля" в термінології М.Д.Кондратьєва), що триває 25-30 років, і низхідний ("знижувальна хвиля") - 20-25 років. Згідно даного погляду на розвиток світової економіки "довгі хвилі" мали такий вигляд :

1. Підвищувальна хвиля І циклу - з кінця 80-х - початку 90-х рр. XVIIІ ст. до періоду 1810-1817 рр.

2. Понижувальна хвиля І циклу - з періоду 1810-1817 рр. до періоду 1844-1851 рр.

1. Підвищувальна хвиля ІІ циклу - з періоду 1844-1855 рр. до періоду 1870-1875 рр.

2. Понижувальна хвиля ІІ циклу - з періоду 1870-1875 рр. до періоду 1890-1896 рр.

1. Підвищувальна хвиля ІІІ циклу - з періоду 1891-1896 рр. до періоду 1914-1920 рр.

2. Ймовірна понижувальна хвиля ІІІ циклу - з періоду 1914-1920 рр.

М.Д.Кондратьєв звернув увагу на суспільно-політичні прояви та впливи "довгих хвиль". Він розумів всеосяжність цих впливів, які сформулював у так звані 4 емпіричні правильності великих циклів:

1. Перед початком, іноді в самому початку підвищувальної хвилі кожного великого циклу спостерігаються значні зміни в основних умовах господарського життя суспільства. Ці зміни виражаються в глибоких змінах техніки виробництва та обміну (яким в свою чергу передують значні технічні винаходи та відкриття), зміни умов грошового обігу та посилення ролі нових країн у світовому господарському житті.

2. Періоди підвищувальних хвиль великих циклів, як правило, значно багатші великими соціальними потрясіннями та переворотами в житті суспільства (революції, війни), ніж періоди понижувальних хвиль.

3. Понижувальні хвилі великих циклів супроводжуються тривалою депресією сільського господарства.

4. Середньо-строкові цикли, що припадають на понижувальну хвилю великого циклу, характеризуються тривалістю спадів і депресій та короткістю і слабкістю підйомів. Середні цикли, що припадають на підвищувальну хвилю, навпаки, мають тривалий, значний підйом і короткі, невиразні спади [12, c. 197-208].

Далеко не всі аспекти взаємодії різних видів економічних циклів усвідомлені сьогодні. Вчені-економісти всього світу шукають способи пом'якшення нищівних впливів знижувальної хвилі великого циклу. М.Д.Кондратьєв передбачав у своїх творах можливість так званої великої депресії 1929-1933 рр. Існує переконання серед економістів, що з тієї кризи світ вийшов за допомогою ІІ світової війни. Сьогодні важко перерахувати відкриття і досягнення в науці і техніці останнього часу, впроваджене євро, військові дії НАТО на Балканах, події в Афганістані, - все це певні ознаки підвищувальної хвилі. На жаль, ознаки досить тривожні, адже протягом майже всіх 80-х років економісти всього світу як заклинання повторювали: з наступної кризи не можна буде вийти за допомогою військового виробництва і війни, але, здається, світ знову повертається на ті ж таки шляхи.


Розділ 3. Майбутні акценти антикризової соціально-економічної політики в Україні

Проблема зміцнення державності та національної безпеки не є лише політичною константою. У контексті завдань наступного етапу розвитку країни вона наповнюється новим змістом. З утвердженням України повноправним суб’єктом світової спільноти, налагодженням партнерських зв’язків із сусідами всі можливі потенційні загрози нашій державності зміщуються у площину економічної безпеки, подолання неврегульованості соціально-економічної сфери, кризових процесів в економіці. У цьому зв’язку питання економічної безпеки має розглядатися у ширшому контексті. Йдеться не лише про енергетичну, екологічну та техногенну безпеку, боротьбу з корупцією і кримінальною злочинністю, а й про посилення насамперед соціальної спрямованості реформ, довіри до них суб’єктів господарювання та широких верств населення, зміцнення самозахищеності фінансової та банківської систем держави, гарантування доходів фізичних та юридичних осіб від інфляційного знецінення, утворення передумов позитивних зрушень у демографічній сфері, подолання бідності тощо. Україна отримає остаточні гарантії своєї державності та національної безпеки не раніше, ніж розв’яже такі проблеми:

• подальше погашення внутрішнього державного боргу за рахунок нагромадженої власності, яка підлягає роздержавленню та прозорій приватизації, а інколи й конфіскаційної реприватизації (у випадках порушення чинного законодавства під час первинної приватизації);

• проведення жорсткої бюджетної політики, що орієнтована на подолання бюджетної кризи, викликаної піар-акціями виборчих перегонів і невиваженою фіскальною політикою, та спрямована на підтримку й активізацію власних товаровиробників;

• подальша розробка платіжного балансу для визначення зовнішнього боргу і призупинення його зростання;

• проведення політики стимулювання експорту та обмеження імпорту для поліпшення платіжного балансу за умови, що імпортні товари продаватимуться за українські гроші, а внутрішній ринок власних товаровиробників буде захищений;

• розробка раціональної податкової та митної систем, які стимулювали б виробництво та захищали власних товаровиробників;

• легалізація всіх доходів, мобілізація грошей громадян у формі банківських збережень та інвестування їх у виробництво, створення податкових, кредитних і страхових пільг для виробників наукомісткої конкурентоспроможної продукції, що грунтується на новітніх технологіях та інноваціях;

• термінове і першочергове проведення політики демонополізації, розробка спеціального механізму оподаткування за схемою: максимум прибутків (незалежно від способів їх отримання, але в рамках законів, що обмежують види діяльності) і максимум податків, якщо прибутки використовуються не за схемою «прибуток — збереження — інвестиції»;

• акумулювання наявних фінансових ресурсів і можливостей держави для відродження тенденції до нагромадження в ВВП з одночасними необхідними змінами в структурі економіки тощо.

Незаперечною є необхідність реалізації системних реформ, спрямованих на утвердження відкритого, демократичного, соціально орієнтованого громадянського суспільства. У цьому контексті потрібно розглядати й необхідність істотного посилення соціальної спрямованості курсу реформ. В успішному розв’язанні цього стратегічного завдання особливо важливим пріоритетом на найближчі роки є здійснення політики доходів і реформування системи оплати праці, усунення існуючого досі штучного заниження вартості робочої сили, а також дуже низького рівня соціальних доходів населення. За кейнсіанською моделлю саме ці чинники, включаючи гострий дефіцит інвестиційно-інноваційної діяльності, стримують прискорення відтворювальних процесів і технологічне оновлення виробництва в Україні, що є необхідною передумовою забезпечення конкурентоспроможності багатьох підприємств.

З метою вирішення найскладніших питань соціальної політики необхідно визначити таку державну політику, яка гарантувала б можливість використати умови деякої економічної стабілізації та зростання для забезпечення поступового реального перелому до повнішого задоволення життєвих потреб наших співвітчизників. Йдеться про те, з якою метою та в інтересах яких верств населення будуть використовуватися результати такої стабілізації: чи слугуватимуть вони подальшому поглибленню вкрай небезпечної майнової диференціації населення, тобто стратифікації суспільства, яка досягла нині неприпустимої межі, чи на їх основі почне формуватися рівномірніший розподіл доходів, відбуватиметься становлення середнього класу, який є основою стабільності та громадянського миру в державі.

Наступним пріоритетом є проблема післякризового економічного зростання, яке нібито намітилось останніми роками. Враховуючи глибину падіння української економіки, тільки високі його темпи сприятимуть виконанню невідкладних завдань у соціальній сфері, досягненню необхідних зрушень у підвищенні рівня життя населення і, насамперед, малозабезпечених громадян. З другого боку, необхідно враховувати, що кожна країна має власні стандарти економічного зростання. Так, для розвинутих індустріальних країн Заходу самодостатнім у довгостроковому плані є зростання на рівні 2–4%. Вважається, що темпи розвитку, які перевищують 5-6%, супроводжуються негативними явищами, напруженням в економіці, можливістю структурних деформацій і тому не в усьому бажані та мають стримуватися монетарними обмеженнями.

Отже, одні вітчизняні економісти дотримуються так званої інерційної моделі розвитку, за якої для входження економіки в етап сталого розвитку необхідно підтримувати 2–4 відсоткове зростання, а інші — теорії інтенсивного зростання, згідно з якою темпи економічного зростання мають бути в кілька разів вищі. Але країна, яка впродовж десятирічного періоду перебувала в тенетах глибокої депресії і втратила через це понад половину свого економічного потенціалу, крім усього, волею своєї долі зобов’язана шукати механізми прискореного розвитку. Розрахунки показують, що застосовуючи суто консервативну (інерційну) модель післякризового розвитку, межа досягнення економічних параметрів докризового періоду припаде десь на 2020 рік. Тобто, реалізуючи таку модель післякризового розвитку, Україна може опуститися практично на найнижчий рівень світової економіки[9, c. 469-472].

Наступним визначальним чинником економічного розвитку та боротьби з кризовими явищами має стати політика забезпечення глибоких якісних перетворень української економіки. При виробленні стратегії виходу з кризи треба враховувати особливості України, яка повинна обрати власний шлях.

У світовій історії відомо три шляхи досягнення «економічного дива»:

1. За рахунок власних ресурсних запасів (країни Близького Сходу, Індонезія, Мексика).

2. За рахунок вигідного географічного положення, дешевої робочої сили, правильної інвестиційної та податкової системи (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань).

3. Внаслідок впровадження наукомістких технологій та підвищення якості виробництва (Японія, Німеччина та ін.).

Щодо України, то вона має умови для того, щоб реалізувати всі ці три напрями, змінюючи пріоритети на кожному етапі свого розвитку. Виходячи з того, що українська наука ще не все остаточно втратила, можна вважати прийнятною та обгрунтованою орієнтацію на наукомістке виробництво. Насамперед, це потенціал у галузі літакобудування, де Україна має повний цикл проектування і виробництва літаків. У цій галузі не тільки збережено потужності та кадровий потенціал, а й в останні кілька років збудовано і піднято в повітря три принципово нові моделі літаків: АН-70, АН-140, АН-38, які вважають одними з найперспективніших моделей ХХІ століття. Такі ж досягнення Україна має у ракетно-космічній галузі. Нині опрацьовуються міжнародні програми ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобалстар», де застосовують вітчизняні ракетоносії «Зеніт» і «Циклон». Реалізуються й інші міжнародні проекти. Це дасть змогу Україні утвердитися серед провідних космічних держав. Широкими є можливості вітчизняних суднобудівних заводів, в реалізації проектів розвитку танкобудування й у інших галузях машинобудування, зокрема у приладобудуванні, виробництві енергетичного устаткування та важкого машинобудування, а також в окремих галузях кольорової металургії.

Однак економічна політика в попередній період так і не набула інноваційного спрямування, не переорієнтувала виробничий потенціал країни на подолання технологічного відставання. Отже, основою нового стратегічного курсу, його визначальним принципом має стати опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на створення необхідних економічних, науково-технічних та соціальних передумов утвердження України як високотехнологічної держави, її входження до технологічно розвинутих країн світу. Наявний інтелектуальний та науково-технічний потенціал, який зберігає можливості не лише свого оновлення, а й подальшого розвитку через впровадження сучасних технологій і економічних знань, потенційно спроможний забезпечити реалізацію зазначеної мети, яка має стати основою не лише економічної стратегії, а й політичної консолідації нації. За великим рахунком, її досягненню повинен підпорядковуватися весь комплекс заходів соціально-економічної політики.

У цьому зв’язку ключовими завданнями соціально-економічної політики є:

• державна інвестиційна підтримка накопиченого потенціалу фундаментальних науково-технологічних розробок шляхом нетрадиційних способів залучення грошових ресурсів (залучення коштів підприємств, валютних накопичень громадян, відповідна фінансово-кредитна політика, спрямована на пріоритетне формування національного ринку інвестицій та технологій);

• пріоритетне інвестування виробництва прогресивних технологій, машин та обладнання для усіх секторів економіки;

• масове кредитування банками інноваційної діяльності (за умов зниження ставки рефінансування та незмінності її впродовж 5–8 років);

• зниження акціонерних ризиків на ринку інвестицій шляхом передачі прав на розпорядження акціями спеціалізованим компаніям з ринкових операцій з цінними паперами;

• послаблення фіскального тиску та посилення податково-пільгового стимулювання в науково-інноваційній діяльності тощо.

Розробка стратегії випереджального розвитку дає можливість глибоко пізнати і зрозуміти шляхи, методи та джерела соціально-економічного зростання. В умовах подальшого економічного розвитку та запобігання кризовим процесам потребують свого розв’язання й надзвичайно гострі проблеми структурного оновлення економіки. Глибока структурна деформованість, низька конкурентоспроможність виробів, монополізація виробництва і обігу, їх ізольованість від світового ринку, криза виробництва були притаманні українській економіці ще за часів адміністративно-командної системи. За роки реформ ситуація не лише не поліпшилася, а й значною мірою ускладнилася. Найважливішими цілями на цьому етапі є: реорганізація виробництва, в тому числі шляхом ліквідації неефективних ланок, заміна фізично та морально застарілих основних фондів, залучення технічних нововведень, випуск нової продукції.

Для виходу з кризи виробництва необхідно реалізувати заходи стратегічного і тактичного напрямів. Стратегічний включає заходи тривалого характеру щодо вдосконалення організації економічної системи держави на основі вирішення теоретичних і практичних питань цієї складної проблеми із застосуванням усього інструментарію економічних досліджень: імітаційного та математичного моделювання, економічного експериментування і прогнозування, експертних методів та статистичного аналізу тощо. Нині соціально-економічні дослідження слід розглядати як найпріоритетніші, враховуючи надто загрозливу ситуацію системної соціально-економічної кризи в країні та постійну необхідність якнайповнішого наукового забезпечення процесів реформування. Потрібно грунтовніше визначити пріоритети реформування. У стратегічному плані проблеми розвитку виробничої сфери треба здійснювати за оптимального поєднання середнього і малого бізнесу.

Тактичний напрям заходів передбачає:

• активізацію управління розвитком конкуренції. Держава повинна не тільки сприяти шляхом антимонопольного законодавства розвиткові конкуренції, а й стати її активним учасником, використовуючи державний сектор національної економіки і гнучку систему держзамовлень на конкурсній основі;

• розвиток системи управління державним сектором економіки, підвищення рівня ефективності його функціонування на основі вдосконалення процедури прийняття рішень, системи оцінки, контролю та відповідальності його керівництва;

• розробку та поступове впровадження системи сертифікації якості діяльності підприємств з відповідним стимулюванням, незалежно від форм власності за критеріями: 1) виконання умов ліцензування (для тих, де воно мало місце); 2) ефективність діяльності; 3) динаміка розвитку;

• вдосконалення державної системи протекціоністських заходів захисту вітчизняного виробництва.

Розвитку економіки сприятиме також мотиваційний механізм піднесення виробництва, що створить рівні умови для різних сфер економічної діяльності, збільшення маси прибутку (доходу) головним чином не за рахунок підвищення його норми, а в результаті розширення обсягу виробництва і реалізації товарів та послуг, а також пільговий режим для прямих вітчизняних та зарубіжних інвестицій у виробництво. Головний чинник мотиваційного механізму полягає у вдосконаленій системі оподаткування з активними стимулюючою та регулюючою функціями. Домінуюче значення має запезпечення заходів щодо підвищення сукупного попиту на вітчизняну продукцію. Для цього треба: по-перше, чіткіше визначити пріоритети та напрями розв’язання проблеми підвищення сукупного попиту; по-друге, підвищити купівельну спроможність споживачів кінцевої продукції шляхом підвищення заробітної плати, зменшення та ліквідації заборгованості із заробітної плати та пенсій (частково за рахунок контрольованої емісії); по-третє, зниження небезпеки активізації інфляції витрат та інфляції попиту за рахунок, наприклад, відповідного зменшення частки відрахувань на соціальне страхування та інших платежів від заробітної плати з наступною їх компенсацією на основі перерозподілу доходної частини бюджету. Вагомість має також підвищення дієвості існуючих засобів регулювання ціноутворення. До цього комплексу завдань входять екстраординарні заходи антикризового характеру щодо формування попиту та стимулювання збуту вітчизняної продукції. До них належать заходи щодо активізації рекламно-інформаційної діяльності та маркетингових досліджень з питань реалізації продукції, розробка та впровадження пільгової системи розміщення реклами вітчизняної продукції та методично-практичної допомоги з боку державних інститутів, наукових організацій у справі збуту продукції, заохочення консалтингових фірм до співробітництва з вітчизняними товаровиробниками з питань реалізації продукції, стимулювання і допомога з боку владних структур у справі поширення фірмової торгівлі, заходи щодо зменшення деструктивного посередництва, підтримка з боку держави поширення лізингових операцій.

Державні методи боротьби з кризою виробництва мають, у свою чергу, поєднуватися з процесами антикризового управління на рівні конкретного підприємства, адже причиною кризового становища підприємств в Україні є не тільки зменшення платоспроможного попиту покупців, передусім населення, а й неадекватний ринковим вимогам стан управління фінансово-економічною системою господарювання. Впровадження антикризового управління потребує розробки відповідного теоретичного підгрунтя — теорії кризових явищ, їх виникнення, розвитку, діагностики, організації переборення і методичного забезпечення, здійснення цієї роботи на рівні окремого підприємства — практичного інструментарію діагностики загрози кризи та банкрутства підприємства, оцінки наявного потенціалу виживання, прогнозування наслідків виникнення ситуації банкрутства, підготовки та економічної експертизи окремих антикризових заходів, оцінки їх наслідків, формування антикризової програми підприємства та організації контролю за її реалізацією. Головними напрями антикризового управління підприємствами в Україні мають бути модернізація, реконструкція, удосконалення технології та організації виробництва, а також його диверсифікація, розробка цільових комплексних програм з попереднім достеменним аналізом фінансово-господарської діяльності підприємства, його активів та пасивів, дебіторської та кредиторської заборгованостей, забезпеченості власними засобами, існуючих і можливих замовлень, попиту та цін на продукцію.

Подальшого розвитку та удосконалення потребує теорія соціально-економічних циклів та макроекономічної антикризової політики, започаткована Михайлом Туган-Барановським, Миколою Кондратьєвим, Джоном Мейнардом Кейнсом, Йозефом Шумпетером та іншими видатними вченими-економістами кінця ХІХ — першої половини ХХ століття, до багажу яких дедалі частіше звертаються менеджери державного рівня в усіх країнах світу. Ця теорія набула особливої актуальності та значення[6, c. 241-243].


Висновки

Економічний цикл — періодичне повторення протягом років піднесення і спаду в економіці. Складається з таких фаз: криза, депресія, пожвавлення, піднесення.

Криза (спад) — завершує попередній періодичний цикл і є початком наступного. Характеризується: труднощами збуту виробленої продукції, скороченням виробництва, зростанням попиту на ліквідність (готівку), збільшенням ставки позичкового відсотка. Паніка на ринку цінних паперів, курс акцій швидко падає. Закриваються і банкрутують фірми, передусім дрібні.

Депресія — фаза циклу, якій властивий застій виробництва. Відтворення — просте. Національний продукт уже не зменшується, але більше не зростає, відсоткова ставка падає до свого мінімального значення. Зростає сукупний попит і готуються умови до пожвавлення виробництва і комерційної діяльності.

Пожвавлення розпочинається із незначного зростання обсягу виробництва і помітного скорочення безробіття. Нарощування інвестицій, що пожвавлює попит — спочатку на капітальні блага, а потім і на споживчі, адже зростає зайнятість. Обсяг виробництва досягає попереднього найвищого рівня, і економіка вступає у фазу піднесення.

Піднесення (зростання) — фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг найбільшого піднесення попереднього циклу і зростає найвищими темпами. Розпочинається справжній економічний бум, швидке економічне зростання, яке уже готує ґрунт для наступного спаду і нового економічного циклу.


Список використаної літератури

1. Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. - К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000. - 526 с.

2. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. - Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2000. - 408 с.

3. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. - 2-е вид., без змін. - К.: КНЕУ, 2006. - 358 с.

4. Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. - К.: Знання-Прес, 2002. - 687 с.

5. Політекономія: Підручник/ Ред. Ю.В. Ніколенко. - К.: ЦУЛ, 2003. - 411 с.

6. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. - К.: Кондор, 2006. - 405 с.

7. Політична економія: Навчальний посібник/ Т. І. Біленко, В. Г. Бодров, В. В. Во-линцев та ін., За ред. Володимира Рибалкіна, Володимира Бодрова. - К.: Академвидав, 2004. - 671 с.

8. Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. - К.: КНЕУ, 2005. - 508 с.

9. Політична економія : Навч. посібники для екон. спец./ Ред. С. В. Мочерний. - Львів: Світ. – 1990 - Ч. 1/ Л. Г. Андрєєв, З. Г. Ватаманюк, Т. В. Гайдай. - 1990. - 678 с.

10. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. - К.: Кондор, 2003. - 491 с.

11. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. - 3-є вид. перероб. і доп.. - Вінниця: Тезис, 2003. - 340 с.

12. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . - К.: МАУП, 2005. - 323 с.

загрузка...
Top