Сучасний економічний розвиток Італії

ВСТУП.

Розділ 1. Характеристика використаних джерел і літератури.

РОЗДІЛ 2. Особливості загально-географічного, демографічного та історичного розвитку Італії.

2.1. Географічно-демографічні та ресурсні характеристики Італії.

2.2. Короткий історичний нарис про напрями розвитку країни.

2.3. Основні галузі та зовнішньоекономічні зв’язки сучасної Італії.

РОЗДІЛ 3. Природно-ресурсний потенціал та галузева структура економіки Італії.

3.1. Дослідження розвитку промисловості та стану трудових ресурсів в Італії.

3.2. Історичний розвиток моделі італійської економіки.

3.3. Трансформації механізму управління економікою.

РОЗДІЛ 4. СУЧАСНИЙ ЕТАП ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ІТАЛІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ.

4.1. Особливості італійської корпоративної структури.

4.2. Місце Італії у світовій економіці.

4.3. Головні аспекти сучасного стану розвитку економіки Італії.

ВИСНОВОК.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.


ВСТУП

Італія – середземноморська країна, Італійський «чобіток» (так виглядає на географічній карті Аппенінській півострів, на якому знаходиться більша частина Італії) з усіх боків оточений теплим Середземним морем. М'який клімат і прекрасні пляжі, велика кількість курортів, виноград і оливки – ось що робить Італію південним приморським раєм. Але Середземне море – це ще і зручні морські шляхи, які пов'язують Італію із Західною Європою, Північною Африкою і країнами Східного Середземномор'я. Італія знаходиться в центрі Південної Європи, на перехресті середземноморських шляхів, тому ще в давнину багато міст Аппенінського півострова процвітали, займаючись міжнародною торгівлею.

Актуальність темиобумовлена доцільністю дослідження і використання досвіду економічного розвитку європейських країн у зв’язку із тим, що Україна прагне до інтеграції у європейський економічний простір.

Мета роботиполягає у дослідженні та узагальненні особливостей розвитку економіки Італії.

Для досягнення мети дослідження було поставлено та вирішено наступні завдання:

· вивчити основні характеристики Італії;

· визначити основні напрями історичного розвитку країни;

· визначити галузеву структуру економіки країни та позначити її зовнішньоекономічні зв’язки;

· дослідити процес економічного розвитку Італії;

· визначити особливості корпоративної структури країни;

· визначити місце Італії у світовій економіці.

Об’єктом дослідженнявиступає процес розвитку економіки Італії.

Предметом– окремі сектори та сукупність економічних зв’язків.

Розділ 1.Характеристика використаних джерел і літератури

Корисною публікацією, яка висвітлює розвиток інтеграційної політики Італійської Республіки в ХХ – на поч ХХІ ст. є публікація вітчизняного науковця О.Кокутенка.

Щодо висвітлення внутрішньо- та зовнішньополітичної діяльності Італії в 1990-і рр. на належну увагу заслуговують роботи російських дослідників О.Барабанова, В.Заболотного.

Серед досліджень італійських вчених, виходячи з предмету дисертаційного дослідження, на особливу увагу заслуговує ґрунтовна робота Р.Проді “Ідея єдиної Європи” та праці італійського публіциста С.Романо, де автор розкриває зовнішньополітичні аспекти сучасної Італії.

Основну групу джерел для вивчення відносин між Україною та Італійською Республікою 1991 – 2006 рр. становлять документи і матеріали з українських архівів, тобто поточних архівних збірок зовнішньополітичних та інших відомств, державних структур України різних рівнів, документація об’єднань господарських суб’єктів і організацій, котрі спеціально займаються зовнішньоекономічним співробітництвом, насамперед, торгово-промислової палати України, які вперше вводяться автором до наукового обігу.

Для розкриття теми велике значення мали фонди архіву Міністерства закордонних справ України, зокрема справи історико-архівного управління МЗС України (далі – ІАУ МЗС України) і поточного архіву другого територіального управління МЗС України.

Переважна частина джерел з українсько-італійського співробітництва в МЗС України зосереджена в історико-архівному управлінні, в якому автором було проаналізовано, насамперед, матеріали фонду “Справи постійного зберігання”, де містяться документи з основної діяльності МЗС України – листування, аналітичні записки, інформаційні довідки по країнах, звіти окремих управлінь та відділів міністерства, фонду “Двосторонні договори і угоди” по розділу “Італійська Республіка” тощо. В ІАУ МЗС України найбільш повним чином представлена договірно-правова база українсько-італійського співробітництва. Загалом при написанні дисертації проаналізовано понад 40 офіційних міждержавних документів, серед яких договори, меморандуми, міжурядові угоди, конвенція, спільні декларації й комюніке, обміни нотами. Більшість з них знаходиться у фондах історико-архівного управління МЗС України, решта – в архіві другого територіального департаменту. Слід зазначити, що у цьому департаменті знаходяться матеріали з українсько-італійських відносин за останні 3 – 4 роки. Документи архіву дають уявлення та розкривають сутність українсько-італійських міждержавних політичних відносин на початку ХХІ ст. В архіві знаходиться збірка матеріалів, де містяться нормативно-правові документи, інформаційно-аналітичні довідки, записи бесід, інформація про робочі візити високих посадових осіб.

Автором також проаналізовано і використано документи з поточних архівів інших українських міністерств. Зокрема, опрацьовано і використано матеріали з поточного архіву Міністерства культури і туризму України. Конкретна інформація щодо розвитку українсько-італійського співробітництва в сфері культури міститься в документальній збірці в Управлінні міжнародних зв’язків. Великий інтерес становлять не лише оригінали та копії найголовніших двосторонніх договорів, але і підготовчі матеріали, проекти, листування, що дозволяє глибше вивчити і висвітлити процес погодження дій державних органів України та Італії з розвитку культурних зв’язків. Допоміжним джерелом послугували дані поточного архіву Міністерства освіти і науки України, де зберігається інформація щодо співробітництва між освітніми закладами за останні 3 роки.

Для визначення рівня українсько-італійської співпраці у галузі науки були використані матеріали відділу міжнародних зв’язків Президії НАН України, серед яких цінність становлять щорічні звіти інститутів НАН України з міжнародного науково-технічного співробітництва, аналітичні довідки про стан та перспективи розвитку. Значний інтерес являють копії офіційних угод та інших домовленостей між установами України та Італії.

Не менш важливою є документація, яка міститься у поточному архіві Торгово-промислової палати України (далі – ТППУ). В архіві відділу міжнародних зв’язків ТППУ знаходяться матеріали щодо проведення конференцій малих та середніх підприємств, ділових зустрічей між італійськими та українськими фірмами, інформація про проведення спільних виставок товарів та послуг, бізнес-форумів.

До групи опублікованих джерел належать насамперед офіційні видання національних законодавчих і зовнішньополітичних актів: договори, угоди, протоколи, які регулюють співробітництво між Україною та Італійською Республікою.

В 2004 р. вийшла ґрунтовна праця, яка розкриває питання українсько-італійських взаємозв’язків протягом всієї їх історії існування під назвою “Італійці та італійська культура в Україні”. На особливу увагу в роботі заслуговує окремий розділ, який показує загальний стан політичного, економічного та культурного співробітництва між Україною та Італією в період 1990-х рр. – поч. ХХ ст.

Серед незначної кількості окремих наукових публікацій щодо українсько-італійських відносин сучасності найбільш корисними з огляду на поставлену мету дослідження є статті В.Саблука та А.Гамоцького. Перша робота присвячена культурно-гуманітарним аспектам українсько-італійських міжнародних відносин, де автор дає досить докладний аналіз розвитку стосунків з поч. 1990-х рр. до поч. ХХІ ст.; інша публікація висвітлює дипломатичні відносин, основні події політичної та економічної співпраці України та Італії того ж періоду.

На особливу увагу заслуговують роботи О.Малиновської, в яких авторка ретельно досліджує проблеми міграційної політики України та міграції українців в Європі, в тому числі й українців в Італії.


РОЗДІЛ 2. Особливості загально-географічного,демографічного та історичного розвитку Італії

2.1. Географічно-демографічні та ресурсні характеристики Італії

Італія – велика країна Середземномор'я, що входить до складу «великої сімки». Офіційна назва – Італійська Республіка (Repubblica Italiana). Розташована на півдні Європи, в басейні Середземного моря. Займає Апеннінський півострів, Сицилію, Сардинію та інші невеликі острови. У сучасних межах держава сформувалась у 1870 р. шляхом об'єднання князівств.

Середземноморське розташування Італії, значна протяжність території з північного заходу на південний схід зумовлюють специфіку клімату в країні. Тут виділяють два головних його типи – помірно континентальний і субтропічний. [64, с. 60]

Рельєф країни – переважно гірський: 80% території займають гори і височини. Низовинами є Паданська рівнина і невеликі ділянки річкових долин морських узбереж.

Геологічна молодість більшої частини території Італії зумовлює незначні поклади і невеликі запаси корисних копалин. Серед корисних копалин в Італії є поліметалічні руди, якими країна частково забезпечує свої потреби (на 60% свинцем, на 30% – цинком). Великі запаси ртутної руди. Нерудні корисні копалини представлені покладами бентонітів, калійних солей та будівельних матеріалів. З паливних корисних копалин є незначні поклади кам'яного вугілля, яке не добувається, нафти (власний видобуток покриває 1,5% потреб країни), газу (5% потреб країни). Природний газ, що добувається в долині р. По і на півдні, є головним мінеральним паливним ресурсом Італії. Розвідані запаси газу оцінюються в 300 млрд. куб. м. Запаси нафти дуже незначні і розташовуються переважно в Сицилії і на півдні. Розвідані запаси нафти – 91 млн. т, а видобуток у 1990 році становив 4,6 млн. т. Незначну кількість кам'яного і бурого вугілля видобувають на Сицилії. Італія забезпечує себе бокситами, свинцем і цинком і виробляє незначну кількість ртуті і мармуру на експорт. Країна залежить від імпорту сировини і енергоносіїв.

Внутрішні водні ресурси Італії незначні. Найбільша річка – По, до басейну якої належить більшість річок Північної Італії.

Ґрунти на рівнинах та передгір'ях представлені бурими лісовими, субтропічними червоноземами, коричневими, а на підвищених масивах – гірськими алювіальними на вулканічних породах. Ліси поширені переважно в горах і займають 1/5 території країни.

Внутрішні відмінності. За особливостями економічного розвитку в Італії Виділяють 3 економічні райони: Південь, Центр, Північ.

Південний район має виражену спеціалізацію зі значним переважанням рослинництва (80% сільськогосподарської продукції). Безробіття, велика релігійність населення породжує тут складні соціальні проблеми. Промисловість розміщена дисперсне, найбільший промисловий центр – Неаполь. Тут розвинуте машинобудування, чорна металургія, нафтохімія, легка і харчова промисловість. Традиційна галузь району – туризм. Острови Капрі і Іск'я – міжнародні курорти.

У Центральному районі зосереджені підприємства машинобудування, чорної металургії, хімії, хоча галузями спеціалізації є меблева, парцеляново-керамічна, текстильна, взуттєва, швейна промисловість. У сільському господарстві розвиваються овочівництво та садівництво. Тут розташовані Рим і Флоренція – важливі туристські центри.

Північний район – найрозвинутіший у країні. Тут зосереджене точне машинобудування, тонка хімія, текстильна і швейна промисловість, високоорганізоване сільське господарство (тваринництво, виноградарство). Головним промисловим центром є Мілан, рівень розвитку промислових і торговельно-фінансових функцій якого вищий, ніж у столиці. Великим промисловим центром є Турин, в якому знаходяться відомі в світі заводи «ФІАТ». Генуя – великий порт району і країни.

Східна частина району – індустріально-аграрна. Тут у промисловості переважають трудомісткі галузі, розвинуте машинобудування. У сільському господарстві провідну роль відіграє м'ясо-молочне тваринництво. Головні центри – Венеція, Болонья.

Етнічний склад населення: італійці, німці (в області Трентіно-Альто-Адідже мешкає німецька община), французи (в області Валле-д`Аоста), словенці (в області Трієсте-Гориція). Природний приріст населення постійно знижується. Механічний рух населення традиційно високий. У 70-80-х роках еміграція перевищувала середньоєвропейські показники. Всього за останні 100 років з країни виїхало близько 22 млн. чоловік. Як учасниця ЄС Італія надає можливість своїм громадянам працювати за межами батьківщини в сусідніх європейських країнах. Щорічно таких осіб колись налічувалось 2-3 млн. чоловік, але за останні 20 років їх кількість скоротилась. Тепер до Італії повертається більше людей, ніж виїздить. [54, c. 48]

Кількість міського населення становить 53%. У горах розташовані невеликі села. Більша частина Паданської рівнини, а також центр країни, мають хутірський тип розселення. На півдні поширені великі села, які тут називають селянськими містами. Близько третини міст розташовані на узбережжі, решта – на Паданській рівнині, в передгір'ях. Високоурбанізованими вважаються райони Ломбардії, Лігурії, Великого Неаполя, в яких густота населення становить від 500 до 1000 чол. на 1 км2. Гірські райони, острів Сардинія заселені слабо – 40-70 чол. на 1 км2. Найбільшими агломераціями є Міланська (7 млн. чоловік), Римська (5 млн. чоловік) та Неапольська (3 млн. чоловік). Більшість південних міст, на відміну від північних, мають слабо виражені виробничі функції. Частка зайнятого населення найнижча в Європі – 36%, решта людей офіційно не працює. Поширена надомна праця, зайнятість у незареєстрованих підприємствах. Значна частина населення зайнята в обслуговуванні туристів – міжнародний туризм дістав високий розвиток.

У післявоєнні десятиліття в Італії поступово відбувалося старіння населення. Особи у віці 65 років і старше в 2008 складали 18,8% всього населення (у 1951 – 8%). Вікова група від 15 до 64 склала 67,2%, а від 0 до 14 – 14%. Середня тривалість життя в Італії у чоловіків – 76,47 років, у жінок – 82,52.

Народжуваність в 2008 складала 9,18 чол. на 1 тис. (у 1931 – 25, а в 1911 – 31). Під час правління фашистів (1922-1943) народжуваність зменшилася, але не так сильно, як в інших країнах Західної Європи, оскільки власті заохочували браки і великі сім'ї. В кінці 1970-х років народжуваність в Італії знизилася до такого ж рівня, як в більшості інших країн Заходу, і в 1980 склала 11 чол. на 1 тис. На промисловій Півночі народжуваність підтримується на набагато нижчому рівні, ніж на Півдні.

Смертність зменшувалася досить повільними темпами: з 30 на 1 тис. жителів в 1861-1870 до 10 в 1951-1960. У 2003 смертність складала 10,12 чол. на 1 тис. Рівень дитячої смертності (дітей у віці до року) скоротився з 72 на 1 тис. новонароджених в 1948 до 6,19 в 2008. [42, c. 69]

2.2. Короткий історичний нарис про напрями розвитку країни

Італія – спадкоємиця великої держави старовини Римської імперії. Ця держава виникла на землі сучасної Італії, а місто, яке було у колиски імперії – Рим, – тепер теж столиця. Але Італія, звичайно, вже інша країна. [37, с. 33]

Багато міст Італії ще в епоху Середньовіччя завоювали славу міжнародних торгових центрів. Це були міста-республіки, які мали велику кількість військових і торгових кораблів і змагалися між собою за панування на морських шляхах. Найкрупнішими з них були Венеція і Генуя, що створили свої торгові імперії. Вони засновували купецькі факторії (місця, де жили і торгували їх купці під час подорожей) і навіть захоплювали колонії: Генуя володіла колоніями на Кримському півострові, а венеціанці – островом Кріт. Через італійських купців потрапляли до середньовічної Європи зі сходу найцінніші товари того часу – прянощі і шовки. Але великі географічні відкриття в XV-XVI ст. привели до занепаду морських республік Італії. Головні морські шляхи Європи перемістилися в Атлантичний океан, і італійські купці опинилися не у справ.

У історії Італії була ще одна велика епоха – епоха Відродження XV-XVI ст. У той час Італія була роздроблена на невеликі держави і володіння. У країну постійно вторгалися іноземні загарбники – французи і іспанці. Але саме в цей час італійські художники, мислителі, письменники зробили великий переворот в європейському і світовому мистецтві. Майже в кожній маленькій італійській державі жив художник, вчений або архітектор, чия творчість переступила століття. [29, с. 83]

Італія як єдина централізована держава ще дуже молода. Цю державу було створено в боротьбі проти австрійців, що захопили велику частину країни, в 1860-1870-х рр. Героєм визвольної боротьби італійського народу був Джузеппе Гарібальді (1807-1882), який з своєю знаменитою «тисячею» (загоном повстанців) організував похід на Рим. Але лаврами перемог над загарбниками скористалися інші. Італія стала королівством, яке в кінці XIX в. мріяло, як багато європейських держав, про колонії. Їй вдалося захопити частину Північної Африки (сучасні Лівія і Туніс). У 1920г. до влади в Італії пришли фашисти на чолі з Беніто Муссоліні (1893-1945), які прагнули відродити агресивні традиції Римської імперії. Фашистська Італія, користуючись підтримкою Німеччини, захопила маленьку Албанію, частину Греції і навіть Ефіопію в Африці. Але після розгрому в Другій світовій війні Італія позбулася всіх своїх колоній і забула про імперські амбіції. Сучасна Італія – це динамічна, економічно розвинена держава Європи, один з видних членів Європейського союзу.

Сучасна Італія – парламентська республіка. Главою держави є президент, строк повноважень якого – 7 років. Законодавчі функції має парламент, що складається Сенату і Палати депутатів. Рада Міністрів має виконавчі функції, голову її призначає президент. Адміністративний поділ – 20 областей (regione), області поділяються на 94 провінції (provincia), провінції – на комуни (comune). Основна релігія: християнство. Церква – католицька. Національне свято – 2 червня – День проголошення Республіки (1946 р.)

Членство в міжнародних організаціях: повноправний член «Великої сімки», член ООН, ЄС і зони Євро, НАТО, ОБСЄ і Шенгенської угоди, СОТ, МВФ, МБРР, РЄ та інших.

На міжнародному ринку у Італії традиційно витончений жіночий образ, навіть в середні віки італійські міста славилися виробництвом шовкових тканин, запозичивши тутове дерево і мистецтво виготовлення шовку на Сході, з сірійського виляску, що ввозиться, у Венеції виготовляли високоцінний оксамит. В наші дні Італія – один з найбільших світових експортерів модного і якісного одягу і взуття. Інший «коник» італійської промисловості – сучасна електротехніка для господинь: пральні машини, холодильники. Багато вивозить Італія і продовольства – традиційних борошняних виробів (макарони, напівфабрикати для піци), аристократичних середземноморських плодів (оливки, цитрусові), вин. Широко відомі італійські автомобілі – «Фіат» і витончені гоночні «Феррарі».

З 1 січня 2002 року замість ліри в наявне обіг в Італії була введена нова грошова одиниця – Євро. З цієї миті Євро видається через банки для готівкових розрахунків. 1 Євро = 100 центам. Монети гідністю 5, 10, 20, 50 центів, а також 1 Євро і 2 Євро і банкноти гідністю 5, 10, 20, 50, 100, 200, 500 євро. З 1 березня євро стало єдиною діючою національною грошовою одиницею в Італії. [17, с. 9-11]

2.3. Основні галузі та зовнішньоекономічні зв’язки сучасної Італії

Сучасна Італія – розвинута індустріально-аграрна країна, вартість промислової продукції якої у 5-7 разів перевищує вартість продукції сільського господарства. Значно менша, порівняно з іншими західноєвропейськими країнами, частка наукоємних галузей, проте більша частка державної власності. Після Другої світової війни Італія досить швидко відновила своє господарство за рахунок високих темпів розвитку промисловості. На початку 90-х років в промисловості було зайнято 23% працюючих, в сільському господарстві – 13%, в невиробничій сфері – понад 5,5%. Отже, напрям розвитку національного господарства відповідав європейським стандартам.

Промисловість – провідна галузь господарства. Для неї характерне переважання галузей важкої промисловості, особливо таких, як хімія та машинобудування, і недостатній розвиток добувних. Промисловість країни спирається в своєму розвитку на імпортну сировину. Для промислового комплексу країни характерна висока монополізація. В Італії стан справ у промисловості контролює потужне об’єднання – Інститут промислової реконструкції, яке є одним з найбільших і найвпливовіших монополістичних утворень у світі. У сфері його впливу знаходяться галузі важкої промисловості, транспорт і фінансово-кредитне господарство. В економіці переважає державний сектор – друге місце в Європі після Австрії. Держава володіє транспортом, радіо і телебаченням, телефонним зв'язком. З приватних монополій найвідоміші «ФІАТ» (транспортне машинобудування) та «Монтедісон» (електротехніка, хімія) – одні з найбільших у світі.

Сільське господарство значно поступається промисловості та невиробничим галузям за вартістю продукції. Внутрішні потреби в головних продуктах харчування (зерно, м'ясо) воно задовольняє тільки на 70%, хоча його роль у господарстві Італії вища, аніж в інших розвинутих країнах Європи. Особливо відстає сільське господарство Півдня з його традиційними аграрними відносинами, дрібними земельними володіннями. Укрупнення господарств – невід'ємна риса прогресу сільськогосподарського виробництва, призводить до того, що частина дрібних власників змушена займатись несільськогосподарською діяльністю або найматись на роботу до великих підприємців-землевласників.

Види сільського господарства Італії дуже відрізняються залежно від географічних умов. Найпродуктивніші сільськогосподарські землі знаходяться на родючій рівнині в басейні р. По на півночі, де переважає інтенсивне неспеціалізоване землеробство із значною часткою великих господарств. Ця територія є також головним постачальником молочної продукції Італії. Ломбардія, на північному сході рівнини, – єдиний район країни, де тваринництво переважає над землеробством. На півдні рівнини область Емілія-Романья має більш диверсифіковану систему землеробства і є важливим районом плодівництва і зернового господарства, там також розвинуте тваринництво. Східний П'ємонт і західна Венеція відрізняються високою продуктивністю сільського господарства і славляться своїми винами [10, c. 76-77].

Центральні райони Італії – Тоскана, Умбрія і Маркові – теж характеризуються неспеціалізованим землеробством з вирощуванням маслинових дерев, зернових культур, винограду і домашньої худоби. Природні умови тут не такі сприятливі, як на півночі, оскільки переважає горбкуватий і гірський рельєф. На півдні спеціалізація сільського господарства дуже різноманітна. Родючі прибережні землі зайняті садами, в яких вирощують фрукти, оливки і мигдаль, та виноградниками. У внутрішніх районах переважають малородючі ґрунти, там можна вирощувати лише окремі сорти зернових і розводити овець. Недостатня кількість води залишається головною проблемою півдня, тут розвиток сільського господарства повністю залежить від зрошення. У 1990 в Італії налічувалося 2940 тис. селянських господарств, а площа оброблюваної землі становила 22,6 млн. га. Лише 4% господарств можна було назвати великими. У господарствах працювали самі землевласники і члени їхніх родин (загалом близько 2 млн. людей); середня площа земельного наділу становила 5,4 га. Крім того, багато італійців, зайнятих в інших сферах діяльності, отримували додаткові доходи або продовольство для власного споживання з невеликих земельних ділянок площею менше 1 га.

Тваринництво. Незважаючи на те, що Італія є достатньо крупним виробником м'яса, їй доводиться імпортувати майже третину споживаної в країні яловичини і телятини. Велика рогата худоба вирощується на півночі, в основному на великих молочних фермах у долині р. По. Деякі витривалі альпійські породи великої рогатої худоби почали розводити в горбистих районах півдня, де раніше вирощували тільки овець і кіз. [4, с. 121]

Рослинництво є провідною сільськогосподарською галуззю. Переважає вирощування овочів та зернових. Зернові є основними продовольчими культурами. Італійські ферми поставляють близько 2/3 зерна, споживаного на внутрішньому ринку. Головна зернова культура – пшениця, яку вирощують по всій країні. Половину її врожаю збирають на півночі. Кукурудза і рис теж вирощуються на півночі. Інші важливі зернові культури – овес і ячмінь. Серед овочів виділяються томати. Зернові вирощують пе-реважно для харчової промисловості, значна частка твердої пшениці використовується для виробництва макаронів. Країна посідає перше місце в Західній Європі за вирощуванням рису. Добре розвинуте садівництво. Італії належить перше місце в світі за вирощуванням винограду і виробництвом вин, четверте місце за збором апельсинів, вирощуванням мигдалю. Серед технічних культур важливу роль відіграють цукрові буряки (в основному в області Венеції), тютюн (в основному на півдні), соя, конопля, бавовна і льон. Італія – один з найбільших у світі виробників маслинової олії і вин, і ці види продукції, нарівні з томатами, фруктами та ранніми овочами (такими, як горох і квасоля), посідають важливе місце в експорті.

Рибне господарство. Незважаючи на велику довжину берегів, улов риби в Італії невеликий, в середньому 543 тис. т за рік, тобто майже 3/5 рівня улову Франції. Рибна промисловість розміщена локально і має невеликі підприємства.

Лісове господарство Ліси і рідколісся займають 6,8 млн. га або п'яту частину території Італії, але лісове господарство не має великого значення для економіки цієї країни. Щороку в середньому вирубується 8,5 млн. куб. м деревини. Основні лісові райони – гірські і горбкуваті райони Альп та Апеннін (включаючи райони Сіла та Аспромонте в Калабрії). Хвойні породи – ялиця і сосна – ростуть у більш піднятих районах, тоді як на нижніх частинах схилів переважають широколистяні породи – бук і дуб.

Транспорт. Оскільки країна розташована на півострові і островах, провідна роль у зовнішніх перевезеннях належить морському транспорту. Найбільшими портами Італії є Трієст і Генуя, а всіх портів налічується близько чотирьох десятків. Для внутрішніх перевезень використовують першокласні автомагістралі. За кількістю автошляхів Італія поступається в Західній Європі тільки Німеччині. Більшість автомагістралей розташована вздовж залізниць, найпотужнішою з них 6 «Автострада Сонця» (Мілан – Рим – Неаполь). Значення залізниць дещо зменшилось через розширення автострад, яких найбільше на півночі. Останніми десятиліттями велику роль почали відігравати трубопроводи, в тому числі трансконтинентальні. Нафтопроводи з Алжиру й Тунісу пролягають по дну Середземного моря, далі через Сицилію і Апеннінський півострів за межі Італії.

У головних галузях економіки існують політично важливі крупні суспільні групи. Промисловці об'єднані в «Конфіндустрію» (Генеральну конфедерацію італійської промисловості), а крупні землевласники – в «Конфагрікультуру» (Генеральну конфедерацію італійського сільського господарства). Найбільше число селян, дрібних власників і орендарів входить до складу «Конакольтіваторі» – асоціації фермерів, підтримуваної християнськими демократами.

Зовнішньоекономічні зв'язки. У міжнародному поділі праці країна виступає як постачальник на світовий ринок продукції машинобудування (42% експорту), легкої промисловості (текстиль, взуття, одяг), сільськогосподарської продукції (цитрусові, овочі, вина, фрукти). В господарство Італії надходять інвестиції зі США та західноєвропейських країн. [4, с. 79]

Головними торговельними партнерами Італії є європейські країни (45% зовнішньоторговельного обороту), США і Японія. До 35% зовнішньоторговельних операцій припадає на нафтогазоносні країни Близького Сходу і країни Латинської Америки. Значні прибутки Італія одержує від туризму.


РОЗДІЛ 3. Природно-ресурсний потенціал та галузева структура економіки Італії.

3.1. Дослідження розвитку промисловості та стану трудових ресурсів в Італії

Промисловий розвиток Італії почався наприкінці ХІХ ст. Фашистська політика і світова економічна криза сприяли реструктуризації, а не розширенню промисловості, і до кінця Другої світової війни майже половина працездатного населення була зайнята в сільському господарстві. Однак у 1950-х роках італійська економіка зазнала серйозних змін, і в 1990-х роках обробна і гірничовидобувна промисловість разом з будівництвом давали вже близько 33% ВВП, а невиробнича сфера (включаючи торгівлю, банківську діяльність та управління) – ще 63%, у той час як частка сільського господарства скоротилася до 4%.

У період з 1950 по 1964 роки обсяги промислового виробництва зросли майже вдвічі. Готові промислові товари як головні статті експорту замінили напівфабрикати, при цьому збільшився обсяг імпорту сировини і засобів виробництва. У період з 1963 по 1974 роки зростання виробництва становило 4,7% на рік. На початку 1970-х років Північна Італія перетворилася в один з найбільш розвинутих промислових районів Європи.

Вступ у Спільний ринок (Європейське економічне співтовариство) у 1957 році став важливим фактором збільшення обсягів італійського експорту. У 1973-1974 роках, коли ціни на нафту підвищилися в чотири рази, значно зріс дефіцит платіжного балансу країни. Інфляція становила 21,1% у 1980 році і залишалася на рівні 9,9% на рік протягом 1980-х років. Проте для цього десятиліття були характерні економічне зростання, значне збільшення обсягів експорту, зменшення торгового дефіциту, значні успіхи малого бізнесу і поява доходів у підприємств державного сектора. У 1984-1992 роках щорічне зростання економіки становило 2,5%, у той час як за розмірами ВВП Італія утримувала третє місце в Європі після Німеччини і Франції. Незважаючи на пожвавлення італійської економіки у 1980-х роках, основні структурні проблеми так і не були вирішені і дали про себе знати у 1990-х роках. Дефіцит державного сектора економіки Італії збільшився з 84,6% від ВВП у 1985 році до 103% у 1992-му. Щоб задовольняти умови ЄС, сформульовані Маастрихтською угодою 1991 року, уряд Італії намагався зменшити державний борг і дефіцит бюджету, але в 1992 році борг все ще залишався на рівні 10,7% від ВВП (у 6 разів вищий від середніх показників країн Організації економічного співробітництва і розвитку). Величезний державний борг і постійне перевищення витрат над доходами в державному секторі були головними причинами знецінення італійської ліри на 7% у вересні 1992 року і вжиття італійським урядом низки екстрених фінансових і фіскальних заходів у 1992 і 1993 роках [6, c. 162-163].

Ще одна важлива структурна проблема була пов'язана з поглибленням розриву між рівнями обсягу виробництва і добробуту на півночі і півдні. Після 1945 року у південній частині Італії відбулися радикальні соціальні та економічні зміни. Кількість сільського населення у 1950-1960-х роках тут зменшилася у зв'язку з тим, що воно почало виїжджати в розвинуті промислові міста Північної Італії, в інші країни ЄС і США, тоді як доходи, рівень життя, рівень освіти і зайнятості підвищилися. Однак безодня між півднем і північчю стала ще глибшою, важливими причинами відставання півдня були висока концентрація населення у головних містах (особливо в Неаполі, Катанні і Палермо) і обмеження можливостей працевлаштування, нестача житла, несприятливі умови для здобуття освіти і отримання соціальної допомоги.

Велика промисловість в Італії виникла пізно. Проте в період між 1870 і 1914 роками на півночі було створено ряд великих промислових фірм, у тому числі заводи гумових виробів «Піреллі», хімічні заводи «Монтекатіні», металургійні заводи «Терні» та автомобільні заводи «Фіат». Під час Першої світової війни розвиток промисловості призупинився, але в 1920-1930-х роках відбувся незначний підйом, хоча економіка і була деформована спробою досягти економічної самостійності, витратами на колоніальні авантюри в Африці і великими військовими витратами. Бомбардування і воєнні дії на території Італії під час Другої світової війни обернулися катастрофою для економіки. Однак післявоєнне відновлення господарства відбувалося в цілому швидкими темпами. Воно заохочувалося США, які надали Італії допомогу в розмірі 2,4 млрд. доларів.

Після Другої світової війни держава стимулювала розвиток експортних галузей промисловості. Це особливо стосувалося металургії, машинобудування і хімічної промисловості. Нове обладнання і підвищення ефективності виробництва сприяли помітному зростанню виробництва сталі, яке за 1951-1980 роки зросло більше ніж у 8 разів. Значних успіхів було досягнуто в машинобудуванні, електротехнічній та автомобільній промисловості (в останній домінував концерн «Фіат» у Туріні). Модернізація хімічної промисловості вплинула на розширення асортименту її продукції – від нафтопродуктів до барвників, синтетичних волокон і пластмас. Бавовняна і вовняна промисловість відігравали провідну роль на початку ХХ ст., але після 1950 року розвивалася повільніше порівняно з основними галузями промисловості. З початку 1950-х років швидко розширювалося виробництво одягу [11, c. 86-87].

Обробна промисловість – найважливіший сектор економіки Італії. На її частку припадає майже 25% національного доходу та основна частина надходжень від експорту. У цьому секторі зосереджена п'ята частина всіх робочих місць у країні.

Головною галуззю обробної промисловості є машинобудування. В Італії виробляються офісне устаткування (калькулятори, друкарські машинки тощо), сільськогосподарські машини (трактори), ткацькі верстати, швейні машини, електронагрівне устаткування. Електромашинобудування включає виробництво телекомунікаційної апаратури, холодильників, пральних машин, іншої побутової електротехніки. Продукція машинобудування виробляється в основному на півночі, в районі Мілана, Туріна, Генуї, Бергамо, Брешиї та Флоренції. Після Другої світової війни ряд машинобудівних заводів було збудовано в околицях Неаполя і Барі.

Важливе значення має автомобілебудування, що випускає легкові і вантажні автомобілі і моторолери. Підприємства галузі зосереджені в районі Туріна, Мілана, Бреші і Дезіо. За виробництвом легкових автомобілів (1627 тис.) Італія у 1991 році посіла шосте місце у світі. Цього ж року було випущено близько 260 тис. вантажних автомобілів та автобусів. На початку 1970-х років Італія була великим суднобудівником. У 1974 році судноверфі Італії спустили на воду торгові судна водотоннажністю 1028 тис. тонн. До кінця цього ж десятиліття суднобудування в Італії і багатьох інших країнах різко скоротило обсяги виробництва. Суднобудування зосереджене на північно-західному узбережжі країни, в основному в Генуї.

У структурі обробної промисловості Італії друге місце за значенням посідає текстильна і швейна промисловість, поступаючись тільки машинобудуванню (разом з автомобілебудуванням і суднобудуванням). Бавовняні тканини випускаються в Галлараті, Бусто-Арсіціо, Леньяно, Бергамі і Брешиї; вовняні – в Б'єлла, Віченца і Прато; шовкові – у Брешиї, Тревізо і Комо. Лляна тканина виробляється у південній частині Ломбардії і Кампанії. Одяг шиють у Флоренції, Туріні і Римі. Широко розвинуте виробництво взуття.

Хімічна промисловість, включаючи нафтохімію і виробництво синтетичних волокон, дає близько 1/7 загального обсягу продукції обробної промисловості. Ця галузь значно збільшила обсяги виробництва після відкриття в Італії наприкінці 1940-х років родовищ природного газу і нафти. На початку 1970-х років Італія була одним з найбільших виробників синтетичних волокон і сірчаної кислоти. В числі інших важливих видів хімічної продукції – штучний аміак, барвники, фармацевтичні препарати, фотоматеріали, пластмаси, синтетичний каучук, добрива і нафтохімічні продукти. Вони виробляються в Генуї, Венеції, Мілані, Равенні, Бріндизі, Феррандіні і Джелі.

Металургія – відносно нова галузь промисловості Італії. У зв'язку з недостачею запасів вугілля і залізної руди Італія почала розвивати металургійну промисловість тільки після створення у 1952 році Європейського об'єднання вугілля і сталі. За період з 1959 по 1980 рік виробництво сталі в Італії зросло на 292%. За виплавкою сталі (28 млн. тонн) у 1992 році Італія посіла шосте місце у світі, випереджаючи Канаду і Бразилію. Вона також випускає значну кількість алюмінію, цинку, свинцю, ртуті і магнію.

Будівництво. Будівництво почало швидко розвиватися після Другої світової війни. У 1990-х роках у цій галузі було зайнято 1,9 млн. осіб. Були збудовані електростанції, автомобільні дороги та інші об'єкти (особливо на півдні). Італійські будівельні фірми активно діють за кордоном, у країнах, що розвиваються; вже в 1960-х роках італійські фірми збудували п'ять найбільших гребель в Африці. [2, с. 109]

Енергетика. До Другої світової війни гідроелектроенергія була в Італії єдиним важливим вітчизняним джерелом отримання енергії, а найбільші галузі промисловості залежали від імпорту вугілля. Завдяки відкриттю великих родовищ природного газу в долині річки По наприкінці 1940-х років, а пізніше в Базилікаті на півдні відбулася головна структурна зміна в енергетиці. Друга значна зміна мала місце в середині 1950-х років, коли багато італійських компаній перейшли з вугілля на імпортовану нафту.

З 1950 по 1960 роки загальне споживання енергії зросло на 176%, майже повністю за рахунок використання місцевих ресурсів газу та імпортованої нафти. Вугілля, що у 1950-х роках забезпечувало майже половину потреб енергетики, у 1960-х в структурі енергоспоживання становило всього 20%. Швидке зростання енергоспоживання, переважно на основі використання імпортованої нафти, тривало до 1973-1974 років, коли ціни на нафту збільшилися в чотири рази. З 1960 по 1974 роки енергоспоживання зросло на 232%, а споживання нафти на 374%. В 1974 році частка нафти в електроенергетиці Італії становила 75%. Наприкінці 1970-х років ріст енергоспоживання припинився. Споживання нафти скоротилося на 4%, а споживання газу зросло на 35%. У 1978 частка нафти у виробництві електроенергії Італії становила 71%, газу – 19% (у 1974 – 14%), вугілля – 6%; 4% давали гідроенергетика та атомна енергетика. З 1980 по 1990 роки енергоспоживання збільшилося на 11%. У 1990 році структура енергобалансу була такою: нафта – 61%, газ – 25%, вугілля – 9%, гідро- і геотермальна енергія – 5%.

У 1990 році в Італії було вироблено 216,9 млрд. квт/год електроенергії. Близько 82% давали теплові електростанції, що працювали на рідкому пальному (в основному на нафті), 16% – гідроелектростанції і 2% – геотермальні електростанції. Атомні електростанції, які виробляли в 1987 році близько 1% обсягу електроенергії Італії, у 1988-1990 роках після масових протестів населення були виведені з експлуатації. На референдумі 1987 року населення проголосувало проти будівництва нових атомних електростанцій [19, c. 9-10].

Промисловість Італії сильно залежить від зовнішньої торгівлі. На початку 1990-х років експортні товари складали 18% від її ВВП.

З кінця 1950-х років Італія стала експортувати готове устаткування, особливо продукцію машинобудування, метали і хімічну продукцію. Такі товари в кінці 1960-х – початку 1970-х складали майже половину надходжень від експорту. Провідні статті експорту – легкові і вантажні автомобілі. Інші, більш традиційні експортні товари – тканини, одяг і взуття.

У 2008 році об'єм виробленої в промисловому секторі Італії умовно чистої продукції (додана вартість), підрахований в поточних цінах, досяг 380,4 млрд. євро, що на 3,4% перевищило рівень попереднього року, в будівництві аналогічний показник склав 68,7 млрд. євро (приріст на 7,0%). У реальному виразі збільшення виробництва в промисловості склало 0,6%, в будівництві – 2,6%.

Економіка Італії в значній мірі залежить від іноземної сировини і нафти. Нафта і нафтопродукти в 1979 складали майже 1/4 витрати Італії на імпорт. Інші види сировини, включаючи металобрухт і металеву руду, текстильні волокна, складали ще 13% витрат на імпорт.

Головними торговими партнерами в 1970-х роках були Західна Німеччина, Франція і США. В кінці 1970-х років країни ЄЕС купували половину експорту Італії і давали майже половину її імпорту (у вартісному виразі). У середині 1970-х років новими важливими торговими партнерами Італії стали Саудівська Аравія, Лівія, Ірак і Іран. В кінці 1970-х років Італія поступово збільшила об'єм експорту до Саудівської Аравії і Лівії.

У середині 1970-х років однією з найскладніших економічних проблем стала проблема платіжного дефіциту в балансі зовнішньої торгівлі. До 1957 Італія мала постійний платіжний дефіцит, головним чином через те, що витрачала більше засобів на імпорт, чим заробляла на експорті. Розвиток промисловості дозволив Італії збільшити експорт, і в кінці 1960-х – початку 1970-х років положення з платежами покращало.

Проте в 1973-1974 світових ціни на нафту виросли в чотири рази, а оскільки Італія сильно залежала від іноземної нафти, вона була вимушена витрачати величезні гроші на закупівлі палива. У 1974 витрати на імпорт нафти до Італії складали 10,2 млрд. дол. (у 1972 – 2,6 млрд. дол.), і Італія мала загальний дефіцит платіжного балансу 7,8 млрд. дол. До 1978 завдяки підйому італійської економіки вперше після 1972 встановився сприятливий торговий баланс. Проте положення Італії в світовій економічній спільноті залишалося хистким. У 1980 знов виник дефіцит, коли від експорту Італія заробила 77,7 млрд. дол., тоді як імпорт, включаючи витрати на перевезення і страховку, обійшовся в 99,5 млрд. дол.

У 1980-х – початку 1990-х років головними торговими партнерами були Німеччина, Франція, США і Великобританія, а основними статтями імпорту – продукція машинобудування, автомобілі, нафтопродукти, сира нафта, чавун і сталь, хімічні продукти. У експорті переважали продукція машинобудування, автомобілі, оргтехніка, масова побутова електротехніка, устаткування, труби, тканини, одяг, взуття. Італія постійно витрачала більше грошей на імпорт, аніж заробляла від експортних продажів.

Трудові ресурси. У 2008 році в Італії налічувалося 23,9 млн. зайнятих (близько 41% її населення). Після Другої світової війни істотно змінилася структура зайнятості. Наприклад, у 1951 році жінки становили 25%, а в 1990 – 37% зайнятих. У 1954-1979 роках близько 4 млн. зайнятих у сільському господарстві залишили землю і перемістилися в промислові райони півночі.

На початку 1990-х років 32% зайнятих припадало на частку промисловості, 9% – на частку сільського господарства, а решта 59% – на частку торгівлі, сфери послуг та інших видів економічної діяльності, тоді як у сільському господарстві були зайняті в 1951 році 43%, у промисловості – 33% і в сфері послуг, торгівлі та інших видах діяльності – 24%. Зміни, що відбулися, привели до збільшення обсягів інвестицій у нові підприємства, великого відпливу населення із сільських місцевостей у міста і перенавчання мільйонів людей новим професіям [22, c. 66-67].

Гострою проблемою Італії після Другої світової війни було безробіття. З середини 1950-х років воно скоротилося завдяки тому, що індустріалізація сприяла створенню більшої кількості робочих місць і багато італійців знайшли роботу в інших країнах, особливо в Західній Німеччині і Швейцарії. З середини 1970-х років, коли економічний ріст уповільнився, кількість безробітних зросла. У 1993 році безробітні в Італії становили 11% працездатного населення, але зберігалися значні регіональні розходження – 7,7% на півночі та в центрі проти 18,9% на півдні. На сьогодні, за даними 2008 р., безробіття в Італії складає 9,2%, що не представляє серйозної загрози для економіки країни.

3.2. Історичний розвиток моделі італійської економіки

Одним з головних чинників, що зробили вплив на формування моделі італійської економіки, була індустріалізація, що запізнилася, яка із самого початку поставила економіку в положення слабкого партнера на європейському ринку, що швидко розвивався. Не дивлячись на форсоване зростання в окремі періоди (1896-1914 рр., 30-і роки, «економічне диво» післявоєнних років, частково 80-і роки) і безперечну приналежність країни до «великої сімки», Італії так і не вдалося до кінця стерти цей друк напівпериферійності. По абсолютних масштабах виробництва деяких найважливіших видів промислової продукції вона ще перед Першою світовою війною вийшла на 8-е місце в капіталістичному світі, хоча її промисловий експорт на 40% складався з текстилю. Через майже сторіччя країна як і раніше спеціалізується головним чином на виробництві споживчої продукції. [3, с.84]

Характерною реакцією на відносну слабкість позицій в світогосподарській ієрархії завжди була активна участь держави у відтворювальному процесі. Компенсуючи своїми ресурсами брак інвестиційних можливостей національної буржуазії, держава створювала перші підприємства важкої і військової промисловості, розширювала транспортну мережу.

У 30-х роках, в умовах світової кризи і депресії, фашистський уряд здійснив тотальну перебудову економіки на початках дирижизму і автаркії, включаючи одержавлення банківської системи і примусову картелює промисловості. Був створений ряд стратегічно важливих галузей, проведена меліорація земель в окремих районах Півдня.

У післявоєнний період масовані державні капіталовкладення в ключові галузі економіки забезпечили ривок, завдяки якому Італія перетворилася на розвинену індустріально-аграрну країну і увійшла до круга лідерів капіталістичного світу. В даний час, не дивлячись на часткову приватизацію, державний сектор залишається одним з найбільших в Європі, лише трохи ослабивши свою домінуючу роль в національній економіці.

Специфіка італійської моделі багато в чому обумовлена регіональною неоднорідністю країни, що склалася історично. Утворена у 1861 р. італійська держава була плодом політичного компромісу між буржуазією Півночі, яка очолювала процес об'єднання, і латифундистами Півдню, які зуміли зумовити цей союз відмовою від проведення аграрної реформи. Виробничі системи обох частин країни, характер їх зв'язку із зовнішнім ринком спочатку були різними.

Такий симбіоз мав результатом не тільки вузькість внутрішнього ринку, що гальмувала розвиток країни, але і поглиблення роздвоєння національної цілісності: протягом десятиліть індустріалізація Півночі харчувалася припливом капіталу і робочих рук з південних районів, позбавляючи їх можливості подолати своє відставання.

В післявоєнні роки держава насаджувала на Півдні крупну промисловість і надавала щедрі бюджетні трансферти, що в кінцевому рахунку дало свої позитивні результати: на сьогодні розрив показників національного доходу на душу населення в порівнянні із показниками 20-річної давнини значно зменшився.

В сучасному європейському суспільстві важливішим показником рівня розвитку країни є ступінь соціального захисту та рівень благополуччя її населення й особливо тих його шарів, що потребують соціальної підтримки держави. Отже, розглянемо соціальні показники європейських країн через призму макроекономічного розвитку цих країн (табл. 2.1).

Як бачимо, рівень пенсійного забезпечення в Італії є самим високим серед усіх приведених в таблиці європейських країн, що безсумнівно є свідоцтвом соціально-економічної розвиненості сучасної Італії.

2008 року зростання економіки Італії становило приблизно 2,7%, порівняно з 1,4% – 2007-го. За розрахунками англійського журналу Economist, 2006 року темпи зростання мають збільшитися – до 2,9%. Але за цим показником держава на Апеннінах значно поступиться не лише Ірландії (7,1%), а й Фінляндії (4,3%), Португалії та Нідерландам (по 4,0%), Іспанії та Швеції (по 3,5%), Греції (3,4%), Франції (3,2%), однак випередить Великобританію, Австрію, Бельгію, Данію й Норвегію.

За обсягом ВВП Італія, як і раніше, посідатиме в ЄС четверте місце ($1,26 трлн.) після Німеччини, Великобританії та Франції (ВВП цих країн у межах $2,2-1,5 трлн.). За рівнем ВВП на душу населення, відставання «італійського чобітка» від інших членів Євросоюзу надто помітне. За цим параметром Італія з річним доходом на одну людину $21,8 тис. випереджає лише Іспанію, Грецію й Португалію – держави, в яких рівень один з найнижчих у ЄС. [46]

Проте кілька істотних чинників перешкоджають прискореному розвитку італійської економіки. По-перше, подальше зростання економіки Італії гальмується не досить високим рівнем споживання у країні. По-друге, урізання державних витрат призвело до зменшення загального обсягу інвестицій в економіку. По-третє, уряду поки що не вдалося провести законопроект про зменшення податкового тиску на суб’єкти підприємництва (цьому протидіють ліві партії). По-четверте, лібералізація внутрішнього енергетичного й газового ринків відбувається повільними темпами (як відомо, на цьому наполягає керівництво ЄС). По-п’яте, здійснення плану приватизації державних підприємств із загальними активами $135 млрд. поки що стримується низкою економічних чинників. До того ж, для Італії характерний високий рівень тінізації економіки (так зв. sommerso). За даними Конфіндустрії, вона становить 27%.

3.3. Трансформації механізму управління економікою

До початку 80-х років в країні проводилася кейнсіанська політика, що в цілому відповідала динамічному стилю національного підприємництва як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. У післявоєнний період Італія була другою по середньорічних темпах зростання ВВП і продуктивності праці серед провідних країн Західної Європи (після Німеччини) і четвертою у всьому західному світі, а по темпах зростання капіталовкладень займала 7-е місце.

Неоліберальна хвиля прийшла сюди відносно пізно і була зустрінута без ентузіазму, не дивлячись на те, що певна частина професійних кадрів, зокрема економістів, навчалася у Великобританії і США. Свою роль, поза сумнівом, зіграло розуміння громадськістю інституційної своєрідності країни порівняно з державами, які першими почали монетаристські реформи. Італійська академічна наука завжди мала схильність до виявлення відмінностей національного капіталізму від англосакських зразків («капіталізму по підручнику») і пропонувала схеми, що були більш звернені до історії економічної думки, аніж до абстрактної «теорії ринку».

Проте, перші спроби властей переглянути промислову політику були зроблені вже у середині 70-х років під впливом нафтової кризи і різкого погіршення економічної ситуації в країні, а 80-і роки стали для Італії періодом «мовчазної психологічної революції», пов'язаної із переосмисленням в дусі сучасних західних доктрин можливостей держави як підприємця і банкіра, з одного боку, і суспільної ролі підприємства – з іншого.

По суті в кризі опинилася вся система державного регулювання, що склалася в післявоєнний період. Політика заборони інфляції методом «stop and go» не дала відчутних результатів. Поворотним пунктом в політиці доходів стали події 1980 р. на «ФІАТі» – флагмані італійської промисловості, який провів масове звільнення робочих на знак принципової відмови від подальших поступок профспілкам. Водночас відбувається поворот в управлінні державним боргом; припиняється його фінансування за допомогою збільшення грошової маси і починається випуск «коротких» казначейських зобов'язань з підвищеною процентною ставкою для поглинання її надлишків. У 1981 р. оформляється «розлучення» між Банком Італії і казначейством; у липні 1982 р. відміняється рухома шкала заробітної платні. Все це допомагає понизити темпи інфляції, але виявляється недостатнім для подолання економічної кризи [28, c. 56-58].

Оскільки найважливішим елементом економічної політики Італії завжди була підтримка курсу ліри, після вступу до ЄВС (1979 р.) вона орієнтувала свою валюту на курс німецької марки. Проте ані заборона зростання заробітної платні, ані заходи грошової політики не могли переважити дію чинників, що дестабілізували економіку, – відвернення заощаджень від продуктивного інвестування, продовження «трансфертного дощу», зростання цінових диспропорцій і т.п. Розрив між Італією і її провідними партнерами по ЄС по темпах інфляції наростав, зовнішній борг збільшувався, йшов відтік валюти. З 1990 р. величина державного боргу перевищувала розміри ВВП (у 1995 р. вона досягла 125% ВВП), а об'єм виплат за зовнішнім боргом порівнявся з позитивним сальдо поточних операцій. У вересні 1992 р. вибухнула валютна криза – девальвація і випадання ліри з ЄВС. Вона співпала із політичними подіями, визначуваними як «кінець I Республіки»: розпадом системи влади, розколом і відходом зі сцени провідних політичних партій, тобто повною зміною політичного ландшафту. Почався пошук нових підходів до державного будівництва і економічної політики. [12]

Реформи, що проводилися змінюючими один одного урядами після 1992 р., були спробою подолати несприятливі тенденції останніх двох десятиліть і ввести основні параметри італійської економіки в загальноєвропейський контекст. Мета реформ – модернізація економіки і господарської політики при опорі на членство в ЄВС, яке розглядається як найважливіший чинник. Складовими частинами економічного курсу стали реформи системи соціального забезпечення, податкової системи і ринку праці, а також проведення програми приватизації.

Фінансовий закон 1992 р. відводив приватизації роль ключового інструменту нової економічної політики. Відповідно до нього головні державні холдинги, публічні агентства, ряд державних монополій підлягали негайному акціонуванню. Право власності на активи кредитних інститутів разом з відповідальністю за реструктуризацію і продаж окремих компаній переходило до казначейства. Частина коштів від приватизації передбачалося передавати ІРІ і ЕНІ, іншу частину використовувати для покриття державного боргу.

Після тривалих дебатів було вирішено, що форма приватизації обиратиметься стосовно кожного окремого випадку. Прибуткові банки, страхові компанії і промислові підприємства підлягали негайному продажу без реструктуризації, збиткові передбачалося спочатку реструктурувати. У ряді випадків держава зберігала за собою «золоту акцію». У 1994 р. були законодавчо визначені стратегічні сектори з особливими прерогативами держави: деякі підприємства оборонної промисловості, телекомунікацій, транспорту й енергетики повинні були змінити окремі статті документів, що визначають їх юридичний статус, так, щоб казначейство отримало право вето на трирічний термін, якщо 10% (або більше) їх капіталу опиниться в руках одного інвестора.

Для розосередження відчужуваної державної власності серед можливо більшого числа дрібних утримувачів закон встановлював стелі одноосібної участі в капіталі підприємств, що приватизуються. З іншого боку, у ряді випадків вважалося важливим наявність «твердого ядра» власників, яким заборонялося перепродувати акції, і вводилися спеціальні (з правом голосу) права власності. Були встановлені правила, що забезпечують велику прозорість функціонування корпорацій. Так, реєстрації підлягали всі угоди, поміщені між акціонерами компаній, що котируються на біржі (включаючи голосуючі і консультативні трасти). У 1990 р. в країні вперше було прийняте антимонопольне законодавство, що вводило норми регулювання картелів, що обмежило можливості зловживання домінуючим положенням і що ставило під контроль процес злиття і поглинань.

Прискорилася модернізація банківської системи, почало якій належало на рубежі 80-90-х років у зв'язку із затвердженням директив Комісії ЄС. Згідно законодавству, прийнятому ще в 1936 р., довгострокове кредитування велося невеликим числом спеціалізованих інститутів публічного права і використовувалося як інструмент державної політики розвитку окремих галузей і районів. Короткостроковий кредит був відданий комерційним банкам і був головною формою їх участі в інвестиційній діяльності нефінансового сектора. Комерційні банки не мали права володіти акціями промислових підприємств і бути представленими в їх адміністративних радах. Були тільки три ділові банки, що широко займалися інвестиційними операціями: два банки публічного права – «НИМИ» і «Медіокредіто Чентрале», які спеціалізувалися на підтримці держсектора і МСП, і «Медіобанку», з переважанням приватного і іноземного капіталу, що володів високим ступенем незалежності від держави і що займав стратегічне положення в мережі міжфірмової участі в капіталі [36,c. 141-142].

За новим законодавством, що набуло чинності з 1994 р., спеціалізовані кредитні інститути перетворяться в акціонерні суспільства з продажем 49% їх капіталу на відкритому ринку, а для комерційних банків значно лагідніють обмеження на володіння акціями нефінансових підприємств. Мета реформи полягає в русі банківської системи до моделі «універсального банку», оновлюючої ефективний контроль банків над промисловістю і їх безпосередній вплив на управління і господарську стратегію підприємств.

Реформа ввела і новий тип корпорації – багатогалузеву інвестиційну компанію, а також поетапно модернізувала систему розрахунків, по фінансових операціях. Були введені в обіг нові фінансові інструменти, надано трирічне скорочення податку на корпорації з 36 до 20%, щоб спонукати ширший круг компаній, особливо дрібних і середніх, до виходу на фондову біржу. Почався процес створення мережі місцевих фінансових ринків для МСП.

Для оздоровлення фінансової ситуації уряд розробив середньострокову стратегію антиінфляційних заходів і управління державним боргом, що включає скорочення бюджетних витрат (в першу чергу різних типів пенсійних виплат, загальний об'єм яких досяг 7% ВВП), перебудову системи охорони здоров'я, боротьбу з ухиленням від сплати податків і зміна структури податкових надходжень у бік збільшення частки непрямих податків, а також економію на поточних витратах держапарату. Податкова реформа, що почалася в 1994 р., робить упор на спрощення процедур стягування податків, заходи по збору заборгованості і зниження надмірних ставок податку на корпорації.

За допомогою надзвичайних податкових і інших зусиль, зокрема введення тимчасового «європейського податку» на активи підприємств, Італії вдалося відносно швидко понизити величину бюджетного дефіциту з 12,1% ВВП в 1992 р. до 2,8% в 1998 р. річні темпи інфляції – до менш ніж 2%, розміри державного боргу – до 123% ВВП. Це дало підставу країнам-партнерам погодитися на приєднання Італії до ЭВС вже з січня 1999 р. [8]

Законом 1992 р. була припинена фінансова діяльність Агентства у справах Півдня, а його ресурси були передані у ведення фонду при казначействі, звідки вони розподілятимуться між міністерствами відповідно до пріоритетів бюджету. Державну підтримку Півдню, що надається у формі пільг по соціальних відрахуваннях підприємств, передбачалося протягом п'яти років понизити більш ніж в п'ять разів (з 10 трлн. до 1,8 трлн. лір), компенсуючи пов'язаний з цим збиток для підприємців прискоренням реалізації інфраструктурних проектів на Півдні і повнішим використанням засобів Структурного фонду ЄС, а також дерегулюванням місцевого ринку праці і режиму заробітної платні.

Законом 1995 р. з відома ЄС були введені пільги для нових капіталовкладень на Півдні – субсидії і вилучення з оподаткування, що надаються на 18 місяців і підприємства, що варіюються залежно від розміру, і його місцезнаходження. Створений гарантійний фонд для сприяння місцевим МСП шляхом підтримки венчурного кредитування і заходів по збільшенню капіталу підприємств. Пільги, що вводяться, супроводжуються обмеженнями, направленими на підвищення ступеня вибірковості в проведенні цієї політики підтримки. Найскладнішою проблемою залишається реформа ринку праці. Для його модернізації в 1996 р. введено законодавство, що передбачає систему пільг для підприємців і комплекс заходів, що розширюють сферу застосування трудових контрактів. Найважливіші з них – ширше використання нестандартних контрактів (учнівство, неповний робочий день, тимчасова зайнятість); розгортання діяльності приватних агентств по найму (дотепер в Італії на відміну від інших країн ОЕСР ця сфера знаходилася в руках держави); у депресивних районах – укладення угод між місцевими властями і соціальними партнерами з метою координації зусиль по створенню нових робочих місць; розширення використання впорядкованих контрактів, що вводять пільговий податковий режим для тіньових підприємств, щоб спонукати їх вийти з тіні [37, c. 38-39].

Підписана в тому ж році угода – «Пакт праці» – запропонувало нову систему податкових пільг в ув'язці з реформою регіональних і місцевих бюджетів. Метою є зниження соціальних витрат підприємств протягом трьох років на загальну суму 16 трлн. лір. До бюджету 1999 р. були включені асигнування на обов'язкове навчання молоді до 18 років, там же містилася установка на посилення державного початку у сфері підготовки кадрів.

Господарська реформа продовжує політику підтримки малого підприємництва, що проводилася впродовж всього післявоєнного періоду. Головне значення надається заходам, направленим на збільшення капіталу малих фірм, придбання устаткування і розвиток міжфірмової кооперації. Основний закон про підтримку малого бізнесу, прийнятий в 1991 р., визначив схему пріоритетів і норм державної політики відносно цього сектора. Істотне значення для малого бізнесу мали «закон Тремонті» (1994 р.), направлений на стимулювання зростання виробництва і зайнятості на МСП шляхом зниження ставок податків для фірм, що починають, і звільнення від оподаткування операцій по реінвестуванню капіталу, і «закон Оссола» (1977 р.), що встановив систему страхування експортних кредитів.

Досвід початкового етапу проведення реформ говорить про те, що італійська соціально-економічна модель зазнає істотні зміни, особливо помітні у верхній ланці виробничої структури. На багатьох крупних підприємствах затверджуються сучасні концепції менеджменту, що роблять упор на ефективність і застосування нових інвестиційних технологій, а також на облік інтересів дрібних інвесторів. Старий керівний склад замінюється більш молодим, що часто мають міжнародний управлінський досвід. Те ж, хоч і повільніше, відбувається в банківській сфері.

Ділові і політичні кола ведуть дискусію про порівняльні переваги зарубіжних моделей зростання. Разом з прихильниками американської моделі є адепти німецької і французької господарських систем. Проте, як відзначає в зв'язку з цим англійський журнал «Економіст», обидва останні варіанти припускають наявність в країні сильної і єдиної еліти, якої Італія не володіє. Крім того, існує проблема конкурентоспроможності її крупного бізнесу на зовнішніх ринках. Як вже наголошувалося, італійський монополістичний капітал дуже довго зловживав своїм пільговим статусом усередині країни, одночасно втрачаючи зовнішню конкурентну мобільність, щоб його майбутнє могло вважатися надійним без злиття або тісної кооперації з іноземними компаніями-лідерами. Все це ставить певні обмеження в плані вибору італійською елітою шляху подальшого розвитку країни.

Розглядаючи положення італійської економіки серед її провідних партнерів, автор книги «Міжнародна конкуренція» М. Портер звертає увагу на «унікальні властивості внутрішньої обстановки», які повинні утримати дослідників від поверхневих узагальнень. «Більшість коментаторів, що стежили за положенням справ в Італії, – пише він, – наполегливо недооцінювали її, тому що застосовували американські, німецькі або японські норми до економіки з абсолютно іншою структурою». Тим часом про післявоєнну Італію можна було сказати, що вона «процвітає, не дивлячись на неефективну урядову бюрократію, мляво функціонуючу інфраструктуру і жорстко регламентоване робоче законодавство». [5, с. 224]

Модернізація італійської моделі, очевидно, відбуватиметься при зростаючому впливі на неї зовнішніх чинників, в першу чергу ЄС. Але навряд чи навіть після тривалого часу ця модель буде у меншій мірі, аніж зараз, справляти враження «іншого капіталізму». Специфіка південноєвропейського суспільного середовища залишиться превалюючою основою будь-яких змін, пов'язаних із зовнішніми імпульсами, і збереже своєрідність цієї частини Європи, як в рамках регіонального інтеграційного процесу, так і в руслі глобалізації.


РОЗДІЛ 4. СУЧАСНИЙ ЕТАП ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ІТАЛІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

4.1. Особливості італійської корпоративної структури

Для верхнього ешелону італійської корпоративної структури характерний високий ступінь концентрації власності, причому переважно «сімейного» типу. В одноосібному володінні мажоритарним пакетом акцій знаходиться близько 60% вартості ланцюгових паперів, що обертаються на ринку капіталу, у власності тих п'яти, що ведуть (для кожної фірми) утримувачів – близько 90% (для порівняння: у США цей показник рівний 25%). На частку дрібних власників припадає лише 2% акцій, що котируються, вони практично не роблять впливу на управління компаніями і позбавлені можливості контролю за ухваленням рішень.

Фінансово-промислові групи (ФПГ) Італії мають, як правило, пірамідальну (холдингову) форму і об'єднують під своїм контролем близько 1/3 фірм з 1/2 загальної чисельності зайнятих. В рамках групи акціонерні зв'язки організовані зверху вниз: на чолі звичайно стоїть фінансовий холдинг, від нього йдуть вертикальні ланцюжки участі в капіталі юридично незалежних фірм, і на кожному ступені вищестоящі фірми здійснюють контроль над нижчестоящими. Розширення сфери контролю, диверсифікація акціонерного портфеля досягаються через перехресне міжгрупове володіння акціями. У піраміді, що має чотири рівні, контроль верхньої ланки може бути забезпечений при володінні всього лише 7% акцій, якщо субхолдинги проміжних рівнів розпоряджаються 51% акцій компаній наступного нижчестоящого рівня. Така структура страхує керівне ядро ФПГ від «ворожої» покупки вхідних в неї компаній і небажаних змін в їх менеджменті. [62, с. 60]

Італійські фірми широко практикують різні форми договірних відносин. Взаємними участями в капіталі зв'язані 85% всіх компаній країни з річним оборотом понад 500 млрд. лір. Фінансовий механізм пірамідальних груп, а також формальні і неформальні зв'язки утримувачів акцій – грають ключову роль в здійсненні прав власності і контролю над управлінням підприємствами.

Така структура відкриває широкі можливості при виробленні і здійсненні стратегії корпоративного управління. Перевагою такої структури є можливість організувати при головному підприємстві мережеве оточення, що будується на принципах спеціалізації і кооперації дрібніших фірм. Це забезпечує швидкість пристосування до змінних умов ринку, полегшує сприйняття нових технологій і сприяє встановленню гнучких внутрішньофірмових відносин шляхом використання різних форм заохочення управлінського персоналу і найнятих робітників.

Оскільки в діловому середовищі Італії панує прагнення до надійності корпоративного контролю, компанії, як правило, уникають виходити на фондову біржу. Капіталізація найбільшої в країні Міланської біржі еквівалентна всього лише 25% національного ВВП проти 150% у Лондонської.

Другим найважливішим компонентом виробничої і корпоративної структури є державний сектор, на долю якого на початку 90-х років доводилося 19,4% доданої вартості, 23,6% інвестицій і 15% зайнятих (без урахування сільського господарства). По сумарному внеску держсектора в економіку, розрахованому як середнє арифметичне цих трьох показників, – 19.3% – Італія поступалася тільки Португалії і Греції (20-21 %) і випереджала Францію (17.6%).

ІРІ, створений в 1933 р., був триступінчатий холдинг, верхній ступінь якого знаходився в 100%-ний державній власності і володіла 51-100% капіталу субхолдингів, а на «онучатому» рівні достатньо широко був присутній приватний капітал. Завдяки такій структурі ІРІ міг робити вплив на значні об'єми власності і капіталовкладень. Так, в 1973 р. співвідношення бюджетних дотацій і привернутих з їх допомогою засобів в цьому секторі складало 1:10. Збитки окремих підприємств компенсувалися шляхом перерозподілу прибули усередині групи. На цій ідеї сукупної ефективності і окупності вкладень і ґрунтувалася починаючи з 60-х років економічна філософія ІРІ. Інша її складова – централізоване управління: держава контролювала всю піраміду участі через своїх представників в адміністративних радах нижчестоящих фінансових (другий рівень) і оперативних (третій рівень) одиниць.

На етапі прискореного зростання «формула ІРІ» втілювала плюси моделі змішаної економіки, що склалася в Італії: оригінальний спосіб фінансування, що дозволяє мобілізувати значні об'єми приватних інвестицій, високий ступінь концентрації виробництва при децентралізації і маневреності управління, можливість своєчасного втручання в цілях розділення ризику і забезпечення сумарної окупності капіталовкладень. Проте з часом на перший план стали виходити проблеми корупції і неефективності управління ІРІ.

Третій найважливіший компонент виробничої структури Італії – кооперативний сектор. До початку 90-х років в країні налічувалося 88 тис. кооперативів всіх різновидів, більше 1/3 яких були об'єднані в чотири загальнонаціональні організації (з них дві дуже крупні), з близько 8 млн. пайовиків. У цей сектор входили 107 «народних банків» і 715 сільських і ремісничих ощадних кас, на частку яких припадало відповідно 12 і 14% активів національної банківської системи. Система кредитних кооперативів обслуговувала сотні тисяч малих і середніх підприємств (МСП), подібно до капілярної мережі пронизуючи економіку провідних районів виробництва і експорту – Ломбардії, П’ємонту, Емілії-Романьі, Венето. [38]

Італійська економічна література розрізняє декілька видів територіальної кооперації МСП; промислові округи, констеляції, групи, мережі. Округ об'єднує значне число МП, що спеціалізуються на окремих фазах виробництва якого-небудь продукту; висока щільність підприємств на обмеженій території дозволяє реалізувати такі переваги кооперації, як інновативність, гнучкість, скорочення ризику, зниження трансакційних і загальних витрат. Констеляція – це кооперація невеликого числа підприємств (5-10), що спеціалізуються на проміжних або на кінцевих стадіях виробництва. Серед них є головне, до якого інші пристосовують свій виробничий ритм. Відносини між підприємствами або неформальні, або контрактні (за участю головного в капіталі інших підприємств). Група з'являється там, де в умовах модернізації виробництва виробляється нова стратегія зростання, визначаються цілі і радіус дії, є можливість придбання нових потужностей і т.п. Мережа є неформальним (без участі в капіталі) об'єднанням автономних, але технологічно тісно зв'язаних між собою підприємств.

Є мережі, використовувані крупними компаніями (наприклад, у концерну «ФІАТ» налічується декілька сотень крупних постачальників, кожний з яких має в своєму розпорядженні власний круг субпідрядних фірм другого рівня), мережі франчайзингу (наприклад, у компанії «Бенеттон»), і мережі, що складаються тільки з МСП. Саме серед цих останніх найчастіше спостерігається використання кооперативної форми власності як такий. Кооперативний сектор виробництва широко представлений в промислових округах, констеляціях і групах.

За межами країни здобула популярність як «італійську модель індустріалізації» (вона ж «дифузна індустріалізація») та форма кооперованого малого підприємництва, яка в інших країнах відома як «промисловий округ» (термін, запропонований американським економістом Маршаллом). Ці територіально-виробничі системи типові для більшості провінцій північного Сходу і Центру країни, де проживає понад 35% населення [45].

Головна відмітна ознака округів і застава їх життєздатності – інтенсивне використання місцевих ресурсів: підприємницької ініціативи, ноу-хау (звичайно тут є давні ремісничі традиції і навики виходу на зовнішні ринки), навченої на місці робочої сили (це райони з напіваграрним населенням, де сім'ї в 20-30 чоловік не рідкість), накопичених заощаджень і т.д. Округ відносно незалежний у визначенні своєї господарської стратегії, менеджменту, організації виробництва і збуту продукції. Розподіл праці в такій структурі припускає багатообразну взаємозалежність між підприємствами – квоти фінансової участі, контракти на постачання продукції, неформальні тимчасові угоди і т.д.

Історично в Італії розрізняються «білі» (католицькі) зони, де кооперативний сектор складався під гаслом «солідарності», і «червоні» (ліві), такі, що будували його на принципах «взаємодопомоги». Важливу роль в тих та інших грає соціокультурний чинник, що визначає ситуацію на ринку праці. Тут підтримується раціональний зв'язок між чисельністю кваліфікованої робочої сили і створенням нових підприємств: в міру необхідності відбувається відбрунькування, що створює нові робочі місця. Округи і мережі надають учасникам різноманітні послуги в області технології, професійного навчання, менеджменту, збуту продукції, фінансування і т.д.

З мережевим виробництвом в округах зв'язана одна з унікальних особливостей італійської економіки, що виділяє її з кола інших країн-лідерів: провідна роль малого і середнього підприємництва в просуванні національної продукції на зовнішні ринки. Найбільш конкурентноздатна галузь оброблювальної промисловості – виробництво текстилю, модного одягу і взуття, побутових електротоварів і інших предметів домашнього ужитку, харчової продукції – представлена територіальними об’єднаннями МСП і організована за кластерною ознакою. Так, керамічна промисловість (близько 30% світового виробництва, 60% світового експорту і лідерства по широті асортименту) майже вся зосереджена в окрузі Сассуоло, провінції Емілія-Романья, де гончарне виробництво відоме з XIII ст. Округ Прато – «шерстяна столиця ЄС» – веде великомасштабне експортне виробництво на 16 тис. дрібних підприємствах з середнім числом зайнятих трохи більше трьох чоловік на кожному. [32, с. 117]

Італійські корпорації звичайно розвиваються по вертикалі: виробництво готової продукції на місці обростає спеціалізованими підприємствами по випуску проміжних товарів, необхідної сировини, спеціального устаткування і супутніх послуг. Галузі, що вважаються традиційними, працюють на базі передових технологій, із застосуванням сучасної техніки маркетингу, і активно використовують інформаційну складову у області конструювання, нових матеріалів і взагалі швидкого впровадження нововведень.

Все це, а також певна підтримка з боку держави (зокрема, введення стимулів для покупки сучасного промислового устаткування) забезпечує високі темпи зростання продуктивності праці. Неминучі для малого підприємництва слабкості, пов'язані з браком венчурного капіталу, управлінського досвіду і глобальних стратегій, малий бізнес успішно компенсує своєю винятковою здатністю пристосовуватися до будь-яких умов ринку, готовністю до ризику і конкуренції. Додатковою перевагою, почало якого закладено в гуманістичних традиціях країни, є поєднання техніко-інженерних вимог з естетичними: від експорту дизайну Італія одержує щорічно до 10 млрд. дол.

На відміну від малих, крупні підприємства мають звичку більше покладатися на державну підтримку, яка забезпечує їм пільговий режим на внутрішньому ринку, і малоконкурентноздатні на зовнішніх ринках. В результаті серед провідних експортерів країни лише 1/5 відносяться до крупних, а на підприємства з числом зайнятих менше 300 доводиться 40% вартості національного експорту. Слабкою ланкою в експортній діяльності є і держсектор: практично всі галузі, в яких держава виступає як основний виробник, споживач або постачальник, украй уразливі на зовнішніх ринках.

У країні є могутні організації по захисту корпоративних інтересів: Конфедерація промисловців (Конфіндустрія) і ряд інших підприємницьких союзів, три профспілкові об'єднання різного партійного забарвлення і два ведучих кооперативних об'єднання, побудовані за територіально-галузевим принципом.

Взаємодія цих структур робить вирішальний вплив на ринок праці. Протягом десятиліть в Італії діяла рухома шкала заробітної платні. Профспілкове настання 1969-1970 р. завершилося ухваленням «Статусу трудящих» і введенням системи колективних договорів, що різко розширювала права трудящих на управління підприємствами і гарантії збереження робочих місць. У періоди спаду кон'юнктури, проте, патронат відвойовує позиції, скорочуючи масштаб своїх поступок [50, c. 85-86].

4.2. Місце Італії у світовій економіці

В наші дні весь хід відтворювального процесу в Італії вплетений в систему інтернаціонального розподілу праці і виробничої кооперації. Цілі групи країн на основі взаємних угод об'єднуються в регіональні міждержавні комплекси і проводять сумісну регіональну політику в різних сферах суспільно-політичного і господарського життя.

Серед численних інтеграційних угрупувань в Європі особливо слід виділити ЄС, який до 1 листопада 1993 р. називалася Європейським співтовариством, оскільки він з'явився після злиття у 1967 р. органів трьох раніше самостійних регіональних організацій:

· Європейського об'єднання вугілля і сталі – ЄОВС;

· Європейського економічного співтовариства – ЄЕС;

· Європейського співтовариства по атомній енергії – Євратом.

Після вступу у силу Маастріхтських угод, офіційна назва цього угрупування – Європейський Союз. Італія є членом Європейського Союзу.

Відношення експорту і імпорту до ВВП Італії складає відповідно 26-28 і 27-29%. Частка імпортних товарів, що поступають в подальшу переробку, перебільшує 70% всього об'єму зарубіжних постачань. Італія має в своєму розпорядженні і значний експортний потенціал. За рубіж вивозиться від 40 до 80% всієї продукції різних галузей машинобудування.

Провідне місце в зовнішній торгівлі Італії займають готові промислові вироби, їх частка в імпорті складає близько 67%, а в експорті – 97%. При цьому як в промисловому імпорті, так і в промисловому експорті Італії близько 1/3 доводиться на товари з високим ступенем переробки. Тому втрата італійськими виробниками своїх позицій на світовому ринку високотехнологічної продукції є загалом негативним фактом. Частка такої продукції в експорті Італії складає всього близько 20%. У Італії спостерігається крупний дефіцит в торгівлі електронним устаткуванням, верстатами і т.п. Оплата «нафтових рахунків» поглинає ресурси, рівного 8% ВВП. Все це дає незбалансованість зовнішньої торгівлі.

Головними торговими партнерами Італії є країни ЄС. На їх частку доводиться близько 44% імпорту і 48% експорту Італії. Основними контрагентами зовнішньої торгівлі Італії виступають Німеччина (16% імпорту і 18% експорту), Франція (14 і 15%), США (7 і 5%), Великобританія (4 і 7%). [4, с. 91]

Зовнішньоекономічні зв'язки мають життєво важливе значення для економіки Італії. Велика залежність від зовнішньої торгівлі визначається з одного боку, тим, що основні галузі італійської промисловості використовують головним чином сировину, що привезла, паливо і напівфабрикати, а з іншого – відносною вузькістю внутрішнього ринку, яка обумовлює необхідність збуту за кордоном значній частини національного продукту.

Зміцнення економічного потенціалу Італії нерозривно пов'язане із поглибленням її участі в міжнародному розподілі праці, із спеціалізацією окремих галузей промисловості, що дозволяє підвищити ефективність виробництва і створити сприятливіші умови для накопичення капіталу, що росте. Це ставить її перед необхідністю все більш орієнтувати свою економіку на зарубіжні джерела покриття потреб і на зовнішні ринки збуту.

Італія належить до найбільш бідних корисними копалинами держав. До того ж сільськогосподарське виробництво не встигає за зростанням споживання населенням продуктів харчування і змінами в його структурі. За наявними підрахунками, серед найбільших капіталістичних країн Італія найбільшою мірою (більш Японії) залежить від імпорту палива, промислової і сільськогосподарської сировини.

Не дивлячись на відносно низький рівень споживання енергії на душу населення, Італія займає перше місце в ЄС по ролі імпорту в покритті внутрішніх потреб в паливі. За рахунок зовнішніх джерел задовольняється 83% споживання первинних енергоносіїв в країні, зокрема нафті – 95%, твердого палива – 93%, природного газу – 69%, електроенергії – 42%.

На відміну від інших членів Співтовариства, в енергетичному балансі Італії дуже велику роль грає рідке паливо, різке дорожчання якого після 1973 року поставило країну у важке положення. Загалом, споживанні первинного палива в Італії, частка окремих його видів складає: нафта – 56%, природний газ – 25%, тверде паливо – 8%, електроенергія – 11%. За рахунок імпорту покривається 100% споживання олов'яної і нікелевої руд, майже 100% – мідної, залізної, 90% – свинцевої руди і бокситів, 60% – цинкової руди, 80% – металобрухту. Досить велика залежність Італії від ввезення сільськогосподарської сировини, продовольства і лісоматеріалів. Зокрема, за рахунок імпорту вона покриває 100% потреби у виляску, близько 89% – в шерсті, майже 45% – в деревині.

Особливість сільського господарства Італії полягає в переважанні орієнтації його на виробництво продукції рослинництва, в основному так званій продукції «середземноморського типу», і відносно повільному нарощуванні виробництва багатьох видів продукції тваринництва. В результаті країна вимушена купувати на зовнішньому ринку в значному об'ємі багато видів сільськогосподарських і продовольчих товарів, головним чином продукцію тваринництва і корму [53, c. 71-72].

Ростуть потреби Італії в імпорті продукції оброблювальної промисловості. З 1981 по 1992 рр. частка імпорту в загальному споживанні продукції оброблювальної промисловості в постійних цінах збільшилася з 14 до 25%, зокрема хімікатів з 20 до 31%, продукції загального машинобудування з 16 до 36%, електротехнічного і електронного устаткування з 22 до 36%, конторських машин і устаткування для автоматичної обробки даних з 58 до 66%, автомобілів і запасних частин з 36 до 53%, продукції шкіряної і взуттєвої промисловості з 6 до 24%, харчової з 12 до 17%, виробів з гуми і пластмас з 8 до 19%.

Дуже велика залежність Італії від імпорту іноземної технології (ліцензії, патенти). Зовнішня торгівля країни по цих статтях характеризується хронічно негативним сальдо. Головними партнерами Італії по торгівлі технологіями є промислово розвинені країни. На їх частку доводиться основна частина платежів і приблизно половина надходжень. Найбільшими партнерами Італії у області торгівлі технологіями є США, Франція, Швейцарія і Німеччина. Італія, проте, має позитивне сальдо в торгівлі ноу-хау з країнами, що розвиваються, і країнами Східної Європи.

Довготривалий характер дефіциту платіжного балансу Італії і приєднання Італії до європейської валютної системи викликало постійне використання валютних резервів для підтримки курсу ліри.

Величина прямих закордонних капіталовкладень італійських монополій оцінюється приблизно в 3 млрд. дол. Частка Італії в загальному об'ємі відповідних інвестицій країн експортерів капіталу, членів ЄС, дорівнювала лише 2,7%. По цьому показнику Італія поступається, наприклад, такій малій країні, як Бельгія. При цьому частка Італії має тенденцію до зниження. У класифікації найбільших 422 ТНК, підготовленою комісією ООН, п'ять італійських компаній.

За офіційними даними, частка прямих інвестицій дорівнює 31% загального об'єму закордонних капіталовкладень італійських експортерів капіталу. Географічно основним полем діяльності італійських ТНК є розвинені капіталістичні країни (60% прямих вкладень), проте зберігають своє значення і інвестиції в країнах, що розвиваються (40% прямих вкладень). В цілому економічне значення вивозу капіталу для Італії істотно менше, ніж для більшості головних капіталістичних країн. [2, с. 79]

У свою чергу Італія є об'єктом експансії капіталу провідних країн світу. Прямі іноземні капіталовкладення складають 76% всього імпортного капіталу в Італії, портфельні – 24%. Близько 40% всіх прямих вкладень в даний час доводиться на Швейцарію, інші розподіляються між США (19%), ЄС (33%) і іншими країнами. Іноземний капітал займає в економіці Італії вельми значні позиції. Під його контролем знаходиться близько 1/10 всього акціонерного капіталу Італії, підприємства іноземних ТНК дають до t обороту промисловості країни і забезпечують зайнятість приблизно 1/6 частини робочої сили індустрії. Загальний об'єм зарубіжних прямих інвестицій в промисловість Італії в два рази перевищив аналогічний показник для італійських вкладень за кордоном.

З набуттям Україною незалежності українсько-італійські відносини вийшли на новий рівень. Сприятливим фактором розвитку міждержавного співробітництва України з Італією стала відсутність в основі двосторонніх відносин принципових розбіжностей або спірних питань. Це сприяло закладанню міцного фундаменту українсько-італійської міжнародної співпраці 1990-х рр. – початку ХХІ ст.

Впродовж останніх років Італія стабільно посідає місце одного з провідних торговельно-економічних партнерів України серед країн Європейського Союзу та світу. Станом на 01.07.2009 року, за даними Держкомстату України, Італія, як і в минулому році, продовжує займати трете місце серед європейських країн-торговельних партнерів України, поступаючись Німеччині та Польщі.

За даними ISTAT у 2008 році товарообіг між Україною та Італією становив 4 млрд. 849 млн. 058 тис. євро, що на 10,7% більше показника 2007 року, при цьому український експорт становив 2 млрд. 489 млн. 170 тис. євро, імпорт – 2 млрд. 359 млн. 887 тис. євро. Сальдо торговельного балансу було позитивним для України та становило 129,283 млн. євро.

У січні-червні 2009 р. товарообіг між Україною та Італією становив 1 млрд. 101 млн. 700 тис. 895 євро, що на 53,8% менше показника відповідного періоду 2008 року, при цьому український експорт становив 533 млн. 888 тис. 410 євро, імпорт – 567 млн. 812 тис. 485 євро. Сальдо торговельного балансу є негативним для України та становить 33,924 млн. євро [56, c. 65-67].

Показники динаміки українсько-італійської торгівлі, млн. євро

Таблиця 4.1.

Динаміка українсько-італійської торгівлі, млн. євро

Динаміка українсько-італійської торгівлі, млн. євро

2004

2005

2006

2007

2008

січень – червень

2009

Товарообіг

2797,3

3155,4

3828,8

4381,4

4849,1

1 101,700

Експорт

1704,1

1874,1

2163,5

2410,4

2489,2

533,888

Імпорт

1093,2

1281,3

1665,3

1971,0

2359,9

567,812

Сальдо

+ 610,9

+ 592,8

+ 498,2

+ 439,4

+ 129,3

-33,924

Серед головних позицій українського експорту до Італії за січень-червень 2009 року, як і в минулі роки, є сировинні матеріали, доля яких у загальному вітчизняному експорті складає 72,3%. Зокрема:

чорні метали – 48,3% від загального українського експорту;

насіння сільськогосподарських культур – 9,9%;

жири та олії тваринного і рослинного походження – 5,1%;

добрива – 4,8%;

енергетичні матеріали – 4,2%.

Протягом січня-червня 2009 року структуру українського імпорту з Італії визначали 5 основних товарних позицій, а саме:

- механічне обладнання – 28,7%;

- меблі – 12,0%;

- одяг та додаткові речі до одягу, текстильні, крім трикотажних – 9,9%;

- взуття – 6,2%;

- одяг та додаткові речі до одягу, трикотажні – 4,9%.

Впродовж останніх років в Україні успішно працює італійський капітал: спільна модернізація Алчевського металургійного комбінату компанією “Дюферко” та Індустріальною Спілкою Донбасу; реконструкція потужностей АТ “Азовсталь” спільним українсько-італійським консорціумом, до складу якого входять італійська компанія “Даніелі” та український концерн “АзовМаш”; на українському ринку працюють також провідні італійські банки „УніКредит” та “Банка Інтеза”. З 2005 року в м. Слав’янськ (Донецька обл.) діє спільне українсько-італійське підприємство ЗАО “Зевс-Кераміка” по виготовленню керамічної плитки (інвестиції італійської компанії „Eмілчераміка ТОВ” становили 26,4 млн. дол. США). Налагоджується лінія з виробництва побутової техніки італійською компанією „Антоніо Мерлоні” в Івано-Франківській області (капіталовкладення становлять близько 50 млн. євро). З 2006 р. на українському ринку працює найбільша італійська страхова компанія “Ассікураціоні Дженералі”. У лютому 2007 року компанія Interpipe та італійська компанія Danieli підписали угоду щодо будівництва сталеплавильного комплексу у Дніпропетровську на загальну суму 600 млн. дол. США. На початку липня 2007р. між австрійським банком Austria Creditanstalt, який входить до італійської банківської групи Uniсredit Group, та Укрсоцбанком було підписано угоду щодо придбання 95% акцій українського банку, що є однією з найбільших на пострадянському просторі фінансовою операцією. Капіталізацію Укрсоцбанку було оціненов сумі 2,07 млрд. дол. США.

Наразі опрацьовуються проекти високотехнологічної спрямованості між групою „Фінмекканіка” та українськими підприємствами аерокосмічної галузі щодо спільного використання української наземної інфраструктури в рамках європейських навігаційних програми Галілео, Етнос та започаткування двостороннього виробництва окремих компонентів космічної техніки на базі українських підприємств.

За даними Держкомстату України, станом на 01.07.2009 року, Італія інвестувала в економіку України 919,7 млн. дол. США, що складає 3,1 % від обсягу іноземних інвестицій з країн ЄС та 0,5% від загального світового обсягу іноземних інвестицій в Україну.

В цілому ж можна твердити, що високий рівень довіри, притаманний двосторонній взаємодії, інтенсивний розвиток політичного діалогу, активна співпраця в економічній та гуманітарній галузях дозволяють з оптимізмом дивитися у майбутнє українсько-італійських взаємин [64, c. 60].

4.3. Головні аспекти сучасного стану розвитку економіки Італії

У 2008 році розвиток економіки Італії, при деякому прискоренні темпів її зростання в порівнянні з 2007 роком, характеризувався нерівномірністю і, як і раніше, продовжував випробовувати несприятливу дію світової господарської кон'юнктури. З першого по третій квартал ВВП мав позитивну динаміку, в останньому кварталі минулого року наголошувалося його абсолютне скорочення. В цілому за рік збільшення фізичного об'єму ВВП Італії склало 1,2% проти 0,3% в 2007 році. Аналогічний показник в середньому по країнах єврозони склав 1,8%.

У промисловому виробництві Італії як і раніше спостерігалося переважання депресивних тенденцій, характерних для останніх чотирьох років: загальний індекс збільшився лише на 0,1%, в 2003 році його зниження склало 1%, в 2002 – 1,4%, в 2001 – 0,8%. Таким чином, як наголошується в щорічній доповіді міністерства економіки і фінансів Італії, виробництво в країні до кінця 2008 роки знизилося до рівня показників 2000 року, тоді як в Німеччині і Франції воно на 2 процентних пункту перевищувало рівень цього року. [11]

Об'єм виробництва, підрахований за доданою вартістю в незмінних цінах, в сільському господарстві Італії зріс в 2008 році на 10,5%, в будівництві – на 2,6%, у сфері послуг – на 1,2%.

На думку експертів Банку Італії однієї з основних причин сучасної кризи економіки країни, що загрожує набути затяжного характеру, є низький ступінь спеціалізації її промисловості на виробництві наукоємної продукції, найбільш затребуваної на світовому ринку. Слабкі позиції італійських експортерів високотехнологічних товарів, що, як і раніше, зберігають високу питому вагу в експорті Італії виробів текстильної, швейної і шкіряно-взуттєвої промисловості, істотно обмежують можливості її експортної експансії.

У 2004 році наголошувалося зростання дефіциту держбюджету країни, який досяг майже 41 млрд. євро або 3,0% ВВП проти 2,9% в попередньому році, одночасно з 2,9 до 2,0% ВВП скоротився первинний профіцит. Розмір державного боргу знизився з 106,6% до 105,8 ВВП.

Господарська діяльність в Італії орієнтувалася, головним чином, на попит внутрішнього ринку, проте, позитивна динаміка спостерігалася лише в сегменті споживчих витрат населення, тоді як попит на інвестиційні товари продовжував характеризуватися низькою активністю.

Ситуація на ринку праці в Італії досягла піка в 1993 р., коли в липні між урядом і профспілками була підписана угода, що передбачала щорічний перегляд "національних договорів" і підвищення заробітної плати пропорційно річній інфляційній ставці.

* Дані ІSTAT

Саме існування "національних договорів" дуже цікаво. У кожної галузі промисловості він свій, внесення змін у який відбувається під час трактування між профспілками галузі і її керівною структурою. До 2000 р. усе йшла чітко, а пізніше бюрократія дала про себе знати постійними затримками. Таке положення справ негативно з на розвитку сучасного ринку праці в Італії.

* Дані ІSTAT

Безробіття в Італії залишаються однієї із самих актуальних проблем. Незважаючи на те що загальна зайнятість за останній рік в Італії виросла на 1,9%, рівень безробіття залишається високим. В 2006 р. він склав 6,8%[6, c. 140-141].

* Дані ІSTAT

Певний вплив на ринок праці Італії робить еміграція із країн Європейського союзу (Румунія, Польща, Болгарія, Латвія, Естонія, Литва й т.д. ), з колишніх країн СРСР (Україна, Узбекистан, Казахстан), а також з Албанії, Сербії, Косово, Марокко й т.д. Тільки за 2006 р. у країну в'їхало 3,7 млн. легально зареєстрованих емігрантів, що становить 6,2 % від населення Італії. Сфера додатка праці емігрантів - в основному будівництво, сільське господарство, сфера послуг. Тридцятилітні значний обсяг економічно активного населення емігранти роблять на ринок праці неоднозначна дія: з одного боку, заповнення робочих місць, що не користуються попитом в італійських громадян, з іншого боку, відхід у тіньову сферу й криміналізація діяльності.

Середня заробітна плата емігранта - 856 євро на місяць, що на 26,9% нижче середньої заробітної плати громадянина Італії.

По даним ІRES, більше 14 млн. працівників одержують менше 1300 євро на місяць, і десь 7,3 млн. - менше 1000 євро.

Однієї із проблем італійського ринку праці становить неефективна зайнятість.

Вона визначає:

- міру відставання Італії від країн Європейського союзу в продуктивності праці;

- безробіття;

- невідповідність спаду виробництва розміру зайнятості.

*(Дані OCSE)

Проблема кадрового потенціалу й обмеженість можливостей інвестування в сучасні технології обумовлюють низький рівень продуктивності праці, що виступає як визначального фактора економічного розвитку. Рівень продуктивності праці в цей час в Італії на 5,5 пунктів нижче, ніж у Німеччині, на 10 пунктів нижче, ніж у Франції, і на 20, чим у Великобританії й США[8, c. 56-57].

Споживчі витрати населення зросли в 2008 році на 1,0% (1,4% в 2007 році), зігравши роль основного стимулятора господарської діяльності в країні. Найбільшою мірою активізація споживчих витрат наголошувалася на ринках нерухомості і товарів тривалого користування. Невпевненість населення в майбутньому, пов'язана із загальними економічними труднощами країни і загрозою втрати роботи, зумовила підвищений інтерес до інвестицій в житло і предмети тривалого користування. Крім цього, істотне збільшення масштабів використання споживчого кредиту, а також тенденція, що безперервно відзначається останніми роками, до зниження роздрібних цін на високоякісну відео-аудіо апаратуру, засоби мобільного зв'язку і комп'ютерну техніку також стимулювали споживчий попит в цьому сегменті ринку. У секторі товарів повсякденного попиту найбільш значущим було зростання споживання безалкогольних напоїв.

Інвестиційна активність в 2008 році продовжувала залишатися низькою: можливості отримання експортних замовлень від європейських імпортерів були обмежені у зв'язку з низькою господарською кон'юнктурою в країнах Євросоюзу; збут продукції на ринках третіх країн був істотно утруднений із-за погіршення конкурентних позицій італійських постачальників у зв'язку із зростанням курсу євро, що продовжувалося, по відношенню до долара.

За даними Центру економічних досліджень Італії (ISAE) в 2008 році 33% здійснюваних підприємствами капіталовкладень прямувала на розширення виробничих потужностей, 29% – оновлення основних фондів і 22% – на їх технологічне переоснащення. В цілому за 2008 рік об'єм валових інвестицій в основний капітал зріс на 2,1% (у 2003 році скоротився на 2,1%), зокрема капіталовкладення в машини і устаткування збільшилися на 2,8% (-5,4%), в будівництво – на 3,0% (+1,9%). [57]

Сприятлива, в цілому, ситуація на ринку позикового капіталу не послужила достатнім стимулом для інвестиційної діяльності промислових підприємств. Низький рівень забезпеченості замовленнями не давав підстав для істотного розширення виробництва, про що свідчать і показники завантаження виробничих потужностей, що збереглися на рівні попереднього року.

Роль зовнішнього попиту як чинника економічної діяльності в Італії в 2004 році продовжувала залишатися низькою. У незмінних цінах експорт товарів і послуг збільшився на 3,2%, що змогло лише частково компенсувати результати негативної тенденції двох попередніх років (у 2006 році він знизився на 1,5% і в 2007 році – на 3,9%). Фізичний об'єм імпорту товарів і послуг збільшився на 2,5% (у 2007 році скоротився на 0,7%).

При практично нульовому зростанні загального індексу промислового виробництва Італії випуск інвестиційних товарів знизився на 1,5%, товарів народного споживання – скоротився на 2,0%, промислової сировини і напівфабрикатів збільшився на 1,5%.

У 2008 році продовжився практично безперервний процес знецінення долара по відношенню до євро. В середньому за 2008 рік курс євро до долара США склав 0,78 євро за 1 долар проти 0,88 євро за 1 долар за 2007 рік, тобто вартість єдиної європейської валюти по відношенню до долара зросла на 12,8%.

Перша половина 2008 року характеризувалася деяким зростанням інфляційної напруженості, викликаної подорожчанням енергоносіїв, що імпортуються. У подальший період зростання цін в країні істотно сповільнилося, що з'явилося слідством як низької купівельної активності населення, в першу чергу в секторі продуктів харчування і інших товарів повсякденного попиту, так і різко збільшеним тиском на внутрішній ринок конкурентної продукції, що імпортується з країн азіатсько-тихоокеанського регіону. В цілому за рік приріст загального індексу роздрібних цін склав 2,2% проти 2,7% в 2007 році.

Перевищення індексу зростання роздрібних цін в Італії над середнім по країнах єврозони склало в 2004 році 0,2 процентних пункту проти 0,7 в попередньому році.

Несприятлива економічна кон'юнктура надала свою негативну дію на стан зайнятості в країні, стримуючи процес створення нових робочий місць. Рівень безробіття в 2008 році знизився до 8,3% самодіяльного населення Італії проти 8,7% в 2007 році.

Основними секторами економіки, що забезпечували останніми роками розширення зайнятості, продовжували залишатися будівництво і сфера послуг. У будівництві число зайнятих збільшилося на 3,4% (2,9% в 2007 році), у сфері послуг – на 0,9% проти 0,8% в 2007 році. [36]

Несприятлива кон'юнктура, що збереглася в 2008 році, як зовні, так і усередині Італії надала значну дію на подальше наростання напруженості у сфері державних фінансів країни. Зростання розміру дефіциту було, як і раніше викликано, в першу чергу, скороченням податкової бази, що продовжилося, що утруднило виконання прибуткової частини держбюджету, а також зростанням державних витрат, не дивлячись на заходи, що вживаються, по їх забороні.

Нерівномірність розвитку італійської економіки протягом року викликала необхідність постійного перегляду прогнозів за різними показниками у області державних фінансів і внесення відповідних коректувань в Економіко-фінансовий Документ по програмуванню, що представляється Урядом на затвердження Парламентом. Крім того, в 2007-2008 роках статистичний орган ЄС, Єростат, вносив коректування в методологію підрахунку ряду фінансових показників, що також приводило до перегляду досягнутих показників розвитку і програмних орієнтирів. Це в першу чергу зачіпало такі показники, як співвідношення дефіциту держбюджету і державного боргу до ВВП, первинний профіцит і т.д.

Особливу заклопотаність італійського уряду в 2008 році викликала необхідність заборони рівня показника співвідношення дефіциту держбюджету до ВВП в рамках Маастріхтськіх домовленостей в межах не вище 3%. Попередня оцінка економічного розвитку Італії в 2008 році, здійснена на базі за перший квартал 2004 роки, підтвердила можливість досягнення рівня цього показника за підсумками року у розмірі 3,2%. В результаті Європейська комісія запропонувала Раді ЄС направити Італії попереднє попередження про можливість почала відповідної процедури. Проте уряд Італії на засіданні Ради 5 липня представив пропозиції по проведенню ряду заходів в другій половині року, направлених на заборону даного показника в передбачених межах. З урахуванням прийнятих зобов'язань урядом Італії Комісія ухвалила рішення не направляти попереднє попередження, проте рекомендувало тримати під постійним контролем стан виконання бюджету [69, c. 13].

Заходи, країни, що робляться урядом, по коректуванню бюджету, за визначенням самого уряду носили виключно тимчасовий характер і не передбачали заходів довготривалого системного характеру, здатних в перспективі привести до стійкого фінансового положення країни.

В цілях поповнення прибуткової і скорочення витратної частин бюджету уряд продовжував політику реалізації заходів, основними складовими яких були податкові амністії, включаючи продовження термінів дії закону про повернення і легалізацію капіталів незаконно вивезених з країни, продаж об'єктів нерухомості, що знаходяться в держвласності, скорочення витрат на зміст держапарату та інші.

Певну позитивну роль зіграло подальше зменшення виплат по державних цінних паперах з 5,3% ВВП в 2007 році до 5,1% в 2004 році (середній розмір дивідендів за державними казначейськими зобов'язаннями з терміном погашення 12 місяців залишився практично на рівні попереднього року – 2,1%).

Слід зазначити, що на кінець 2004 роки частка короткострокових паперів в загальному об'ємі випущених державних цінних паперів скоротилася з 10,2% в 2007 році до 9,8% при одночасному зменшенні об'єму випуску цінних паперів з плаваючою процентною ставкою з 16,7% до 16,2%, що на думку італійських експертів свідчить про певне зростання довіри інвесторів.

Не дивлячись на вжиті протягом року заходи держбюджет в річному виконанні був зведений з дефіцитом у розмірі 40,9 млрд. євро, що склало 3,0% ВВП (у 2007 році – 29%). Первинний профіцит скоротився з 2,9% ВВП в 2007 році до 2,0% в 2004 році.

Надходження до державного бюджету зросли в 2008 році на 1,9% і склали 612,3 млрд. євро. Їх частка у ВВП скоротилася до 45,3% з 46,2% в 2007 році. Негативну роль у формуванні надходжень до держбюджету, крім скорочення податкової бази, зіграло також скорочення практично в два рази надходжень від фінансових амністій, введених Фінансовим законом на період 2007 роки і продовжених на період 2008 роки.

Податкові надходження до державного бюджету Італії зросли в 2008 році на 3,8% і склали 379,4 млрд. євро (28% ВВП, практично на рівні попереднього року). Таке зростання визначилося збільшенням надходжень від прямих податків, стримуваний певною мірою скороченням надходжень від податку на юридичних осіб з 34% в 2003 році до 33%, і зростанням державних доходів від непрямих податків на 4,2% завдяки значному зростанню надходжень від податків на проведення лотерей і на тютюнові вироби.

У листопаді 2008 року уряд встановив новий порядок оподаткування, у відповідність з яким ряду категорій громадян, в першу чергу, з низьким рівнем доходу, була понижена податкова ставка.

Зростання об'єму прямих податків в минулому році склало 3,4% (скорочення на 0,5% в 2007 році), об'єм яких досяг 184,2 млрд. євро (13,6% ВВП, практично на рівні попереднього року). Певний внесок в збільшення надходжень внесло зростання надходжень від податку на доходи фізичних осіб (на 2,8%, відповідно на 3,4 млрд. євро). Об'єм непрямих податків збільшився на 4,2% до 195,2 млрд. євро (14,4% ВВП, на рівні попереднього року). Відрахування на соціальні потреби зросли на 3,5% до 174,8 млрд. євро (12,9% ВВП, також на рівні попереднього року). Податковий тягар в 2004 році знизилося до 41,7% ВВП в порівнянні з 42,6% в 2003 році. [7]

Державні витрати в минулому році збільшилися на 2,3% в порівнянні з 2007 роком і склали 654,9 млрд. євро або 48,5% ВВП (49,2% в 2003 році). У витратній частині бюджету, як і в попередньому році, спостерігалося зростання по більшості статей витрат. Поточні витрати збільшилися на 2,9% в основному за рахунок зростання витрат на оплату праці бюджетних працівників на 3,0% (5,5% в 2003 році) і виплат на соціальні потреби на 4,3% (в першу чергу із-за збільшення на 2,5% пенсій відповідно до зростання цін і збільшення виплат посібників з безробіття). Скорочення торкнулося в основному статті «виплати за процентними зобов'язаннями» (на 2,0%.) за рахунок закінчення терміну погашення цінних паперів з достатньо високими процентними ставками, випущеними в першій половині 90х років.

Витрати Уряду Італії в 2008 році збільшилися на 0,6% в порівнянні з попереднім роком і склали 362,6 млрд. євро.

Об'єм потреб суспільного сектора в 2008 році збільшився на 9,3% і склав 40,4 млрд. євро (3,0% ВВП).

Врегулювання проблеми державного боргу в 2008 році базувалося, в першу чергу, на заходах Уряду країни щодо заборони потреб державного сектора і дефіциту, і на скороченні участі держави в компаніях. Завдяки реалізації цих заходів відношення державного боргу до ВВП знизилося до 105,8% (106,6% в 2003 році) і склало 1.429,3 млрд. євро.

У оглядовому році оновився процес приватизації компаній, контрольованих державним сектором, зокрема завдяки зростанню біржових котирувань акцій. У 2008 році загальна вартість операцій, включаючи операції при участі, як місцевих органів влади, так і компаній з непрямою участю Міністерства економіки і фінансів, склала приблизно 13 млрд. євро, що більш ніж в два рази вище за попередній рік.

У жовтні за допомогою публічного аукціону відбулося розміщення третього траншу акцій державної електроенергетичної корпорації ЕНЕЛ у розмірі 19,6% від загальної вартості. Валова виручка від даної операції склала 7,6 млрд. євро. Це найзначніша операція серед всіх зареєстрованих в Європі . Операції, що залишилися, поміщені протягом даного року, відбулися за участю компаній з непрямим контролем держави. [8]

За станом на 31 грудня 2008 року Міністерство економіки і фінансів зберегло за собою участь в корпорації ЕНЕЛ у розмірі 31,5%.

У 2009 році Італія стабільно займає третє місце серед провідних європейських країн – торговельно-економічних партнерів України після Німеччини та Польщі. За перше півріччя 2009 року товарообіг між Україною та Італією склав 1 млрд. 266 млн. дол. США при збереженні позитивного для України сальдо торговельного балансу. Змістовним і результативним заходом з точки зору визначення та координації перспективних напрямів співпраці в економічній та інвестиційній сферах стало проведення у Римі у червні 2009 року Сьомого спільного засідання українсько-італійської Ради з питань економічного, промислового та фінансового співробітництва [65, c. 159-160].


ВИСНОВОК

Італія сьогодні – високорозвинена індустріально-аграрна країна, яка за обсягом промислового виробництва на межі ХХ-ХХI ст. входить у число перших найбільш розвинених країн світу. Основні галузі промисловості: машинобудівна, текстильна і швейна, залізо- і сталеварна, хімічна, харчова, моторобудівна і звичайно туризм.

Італія сьогодні країна з високорозвиненою ринковою економікою й високим рівнем життя населення. Вона входить в "вісімку" провідних індустріальних держав миру.

В Італії зложилася прогресивна структура національного господарства зі значною перевагою невиробничої сфери над виробничою. Італія тісно інтегрувалася в міжнародні й міжкраїнні торговельні зв'язки.

Можна стверджувати, що в результаті глибоких ринкових перетворень, проведених у країні після скинення фашистського режиму й успішних економічних реформ наступного років, Італія досягла економічного процвітання в наші дні.

Країна ввійшла в XXІ століття з ефективно функціонуючим національним господарством і реальними перспективами на майбутнє.

Найважливіший сектор економіки Італії - обробна промисловість. Транспорт - залізничний, автомобільний(такі концерни як: Фіат, Ломборджини, Мазератти), морський, повітряний. Головні морські порти Італії: Генуя, Трієст, Венеція, Неаполь.

Кооперативний сектор є важливою складовою економічної системи Італії. В країні нараховується близько 90 тис. кооперативів з 8 мільйонами пайовиків. У цей сектор входять 107 "народних банків", 715 сільських і ремісничих ощадних кас, на які припадає відповідно 12 і 14% активів національної банківської системи.

Галузева структура італійської економіки відповідає типу постіндустріальної стадії, для якого притаманне переважання сектора послуг. Проте порівняно з іншими провідними країнами в Італії дещо вища частка промисловості, особливо легкої.

Повітряний транспорт є важливим засобом пересування на території Апеннінського півострова,для зв’язку з островами. Нарівні з великими міжнародними аеропортами в Римі, Мілані, і Неаполі існує багато невеликих аеропортів на материку і островах.

Кожна із промислових і банківських монополій є центром певного угруповання фінансового капіталу Італії. Разом з тим всі вони без винятку в тім або іншому ступені зв'язані один з одним. Саме тісне переплетення провідних монополій у загальнонаціональному масштабі по лінії особистої унії, системи участі, фінансових зв'язків, спільної підприємницької діяльності за рубежем становить характерну рису організації фінансового капіталу Італії.

Отже, що веде галузь італійської індустрії - машинобудування - дає 1/4 всієї продукції обробної промисловості й посідає перше місце по числу зайнятих (близько 2 млн. чіл). Воно в стані забезпечити майже всі основні потреби країни в машинах.

Італія контролює значну частину промислових підприємств країни. Він об'єднує понад 150 підприємств у різних галузях промисловості - машинобудуванні, суднобудуванні, чорній металургії. ЕНІ - також державний холдинг, контролює переважно хімічну й нафтопереробну промисловість. ФІАТ є приватною корпорацією, як і Монтедісон, але в останньому є частка державного капіталу.

Сільське господарство Італії має землеробницький напрям. Рослинництво дає 58% сільськогосподарської продукції, тваринництво - 42%. Незважаючи на сприятливі кліматичні умови, Італія забезпечує себе продовольством лише на 75 - 80%. Понад половину ріллі займають зернові культури, але під тиском конкуренції інших країн ЄС площі під зерновими поступово скорочуються. За збиранням зернових Італія втричі поступається Франції; головні культури - пшениця, кукурудза, рис. Італія щороку збирає 6 млн т фруктів, 15 млн т овочів (у тому числі 5 млн т помідорів). За врожаєм цитрусових (3 млн т) і оливок Італія в Європі поступається тільки Іспанії. Врожай винограду 10 млн т на рік, понад 90% його переробляється на вино, за виробництвом якого Італія посідає перше місце в світі.

Італія перебуває на одному з перших місць у світі по розвитку ювелірної промисловості. Здавна славляться своїми ювелірними виробами Флоренція, Рим, Венеція.

В Італії склалася прогресивна структура національного господарства із значним переважанням невиробничої сфери над виробничою. У італійській економіці традиційно розвинений державний сектор економіки. Проте останніми роками був прийнятий ряд ухвал, сприяючий розвитку середнього і дрібного бізнесу. На півночі країни більше розвинена промисловість, а на півдні – сільське господарство.

Сфера послуг в Італії досить різноманітна за структурою, але особливо виокремлюються туризм і банківська діяльність.

Туризм для Італії є важливим джерелом притоку іноземної валюти. За різними обчисленнями, щороку Італію відвідують 30-50 млн туристів, які залишають в цій країні 6-8 млрд доларів. За чисельністю місць у готелях та кемпінгах (на 3 млн чол.) Італія посідає перше місце в світі. Туризм забезпечує роботою понад 1 млн італійців. Три чверті обороту бізнесу від туризму припадає на три міста - Рим, Венецію та Флоренцію. Туристи обов'язково відвідують Ватикан і Сан-Марино - самостійні держави, які тісно в економічному відношенні пов'язані з Італією. Туристи прагнуть побачити численні замки, монастирі, картинні галереї, славетні собори й інші архітектурні споруди. Приваблюють також морські й гірськолижні курорти.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Авилова А. Италия: своеобразие южноевропейского пути развития/ А.Авилова //Мировая экономика и международные отношения. - 2001. - № 5. - C. 77-86

2. Авилова А. Структурные преобразования в Италии //Мировая экономика и международные отношения. - 1998. - № 8. - C. 101-105

3. Аналіз економіки. Країна, ринок, фірма. Під ред.проф. В.Е.Рибалкіна. Підручник- М. :Міжнародні відносини,2004р.-304с.

4. Андреев С.С., Бабышев Л.С. «Италия», – М: 1991г.

5. Алєксєєва Т. Міжнародна торгівля: навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2007. — 252с.

6. Варварцев М. Нетрадиційна Італія / Микола Варварцев //Всесвіт. - 2000. - № 3-4. - C. 162-165

7. Влада по-італійськи //Юридичний Вісник України. - 2002. - № 16. - C. 11

8. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

9. Графова І.О. Розвиток сільського туризму в Європі/ І.О. Графова //Економіка АПК. - 2007. - № 7. - С.148-152.

10. Григорьева И. Италия в ХХ веке: Учеб. пособие для студ. вузов, обучающихся по спец. "История" в обл. гуманит. и соц. наук — М. : Дрофа, 2006. — 256с.

11. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

12. Деловая Италия ; Экономика и связи с Россией в 1999-2001 гг.: [Справочник] / Проект "ПОЛПРЕД" ; Совет по внешней политике Комитета Госдумы по международным делам ; МИД РФ ; Журнал "Коринф" Минэкономразвития РФ / Г. Вачнадзе (гл.ред.). — М. : Агенство "Бизнес-Пресс", 2002. — 56 с.

13. Деякі аспекти дослідження українсько-італійських відносин у 1900-1920 рр. // Український історичний журнал. – 2005. – №2. – С.162 –166.

14. Друзик Я.С."Мировая экономика на финише века"-2007р.415с.

15. Євтух В. Формування іміджу України в Італії/ В.Євтух //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. - № 3. - C. 165-175

16. Євтушенко В. М., Бердичевська Н. М. Економіка зарубіжних країн: Аналітико-статистична інформація / Український ін-т науково-технічної і економічної інформації. — К., 2002. — 65с.

17. Єгорова С. Ми пізнаємо Італію //Географія та основи економіки в школі. - 2008. - № 6. - C. 9-13

18. Замятин Д.Н. «Италия: наследница Великой империи» // География в школе, 2002г., №4.

19. Іванова І. Італія//Краєзнавство. Географія. Туризм.. - 2005. - № 3. - C. 7-12

20. Італійці та італійська культура в Україні: Проект "Україна: діалог людей і культур"/ Леонід Новохатько, Микола Варварцев, Дмитро Табачник та ін.; Пер. Ольга Чернявська, Олена Круглікова та ін.; Фот. Михайло Андреєв, Сергій Воронецький, Худ. Олексій Хуторний,. - К.: ТОВ "Д.В.К.", 2004. - 158с .

21. Кабанець О. Досвід валютного регулювання в Італії/ О.Кабанець //Вісник податкової служби України. - 1999. - № 45. - C. 21-22

22. Капітульська С. Італія назавжди //Міжнародний туризм. - 2002. - № 4. - C. 66-69

23. Козак Ю. Економіка зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ. екон. вузів і ф- тів / Одеський держ. економічний ун-т / Юрій Георгійович... Козак (ред.). — О. : Астропринт, 2002. — 352с.

24. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

25. Комаров М.П. «Инфраструктура регионов мира», – СПб: 2000г.

26. Країни світу. Європа / Авт.-упор. В. М. Скляренко, В. В. Мирошнікова, М. О. Панкова, Оформ. кн. О. С. Юхтман. - Харків: Фоліо, 2006. - 317 с.

27. Лазор О. Публічна самоврядна влада в Республіці Італія та Україні: особливості організації та функціонування: монографія. — К. : Дакор, 2008. — 172с.

28. Ленин И. Италия //Мировая экономика и международные отношения. - 2006. - № 12. - C. 53-63

29. Линтнер Валерио. Италия. История страны / А. Демин (пер.с англ.). — М. : Эксмо, 2007. — 383с.

30. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

31. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

32. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

33. Особливості становлення договірно-правової основи українсько-італійських відносин (1991 – 2000) // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. – Вип. 14: Міжвідомчий збірник наукових праць. – 2005. – №5. – С.116 – 124.

34. Остапенко Т. Аграрний комплекс Італії та його конкурентоспроможність //Економіка АПК. - 1998. - № 2. - C. 89-94

35. Остапенко Т.Г. Аграрний комплекс Італії та його конкурентоспроможність // Економіка АПК. – 1998. – №2(40). – С. 89–94.

36. Остапенко Т.Г. Зовнішня торгівля Італії як індикатор конкурентоспроможності економіки країни // Зовнішня торгівля: проблеми та перспективи: Збірник наукових праць. Вип. 4. Частина 2. – 2000. – С. 141–150.

37. Остапенко Т.Г. Стратегії розвитку італійських підприємств як фактор формування конкурентоспроможності економіки Італії // Збірник наукових праць. Вип. 17 / Відп. ред. В.Є.Новицький. – К.: ІСЕМВ НАН України. – 1998. – С. 33–46.

38. Офіційний сайт всесвітньої енциклопедії "Кругосвіт" :http://www.krugosvet.ru/articles/52/1005204/1005204a10.htm

39. Офіційний сайт Міністерства економічного розвитку Російської федерації :http://www.economy.gov.ru/svti/countries/italy/italy_obsh.htm

40. Офіційний сайт торгового представництва Російської федерації в Італьянській республиці :http://www.rcrussia.it/indexru.htm

41. Пахльовська О. Українсько-італійські літературні зв'язки ХV-ХХ ст.: монографія/ Оксана Пахльовська,; АН УРСР, Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка. - К.: Наук. думка, 1990. - 213 с.

42. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

43. Портер М. «Міжнародна конкуренція».-2006р.

44. Правова система Італії: загальнотеоретична характеристика основних елементів: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / О.М. Садовська; Нац. ун-т внутр. справ. — Х., 2001. — 20 с.

45. Про Італію та італійців інформативно та з любов’ю // www.italyproject.ru/information/economics.htm

46. Рудницький Я. З подорожей по Італії/ Ярослав Рудницький. - Вінніпег; Рим: Новий шлях, 1995. - 121 с.

47. Саблук В. Україна - Італія: архіви про початки дипломатичних зносин //Київська старовина. - 2002. - № 1. - C. 88-92

48. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

49. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посіб. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.

50. Срібняк І. Історія, географія, культура Італії/ Київський національний лінгвістичний ун-т. — К. : КНЛУ, 2001. — 120с.

51. Старостіна А. Економіка зарубіжних країн. Показники соціально-економічного розвитку провідних країн світу: навч. посіб.. — [К.] : [Знання], [2009]. — 1 електрон. опт. диск (CD-ROM)

52. Старостіна А. Економіка зарубіжних країн: навч. посіб.. — К. : Знання, 2009. — 455с.

53. Стэннард Д. Италия / Лидия Захарова (отв.ред.), Кэтрин... Баррет (подгот). — М. : АРА, 1998. — 370с.

54. Супричов О. Італія //Географія та основи економіки в школі. - 2006. - № 4. - C. 48-50

55. Україна в радянсько-італійських взаєминах у 20-х – наприкінці 90-х років ХХ ст. // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2005. – №5. – С.181 – 186.

56. Українсько-італійське інвестиційне співробітництво у контексті двосторонньої економічної співпраці у кін. 1990-х рр. – на поч. ХХІ ст. // Схід. – 2005. – № 4 (70). – С. 65 – 67.

57. Українсько-італійське міждержавне співробітництво в контексті європейської інтеграції (1991 - 2006 рр.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Є.А. Перепелиця; НАН України. Ін-т історії України. — К., 2007. — 20 с.

58. Філіпенко А. Економіка зарубіжних країн: Підруч. для студ. екон. спец. вищих закл. освіти / А.С. Філіпенко (ред.). — 2. вид. — К. : Либідь, 1998. — 416с.

59. Хмельницкая В. Кооперация малых и средних предприятий в Италии/ В.Хмельницкая //Мировая экономика и международные отношения. - 1997. - № 2. - C. 94-106

60. Христов Т. Экономические преобразования в Италии // Бизнес, 1998г., №1

61. Царенко О. Парламент Італії //Парламент. - 2003. - № 1. - C. 43-48

62. Циганкова Т. Міжнародна торгівля: Навч. посібник / Київський національний економічний ун- т. — К. : КНЕУ, 2003. — 487с.

63. Чернявський Г. Україна - Італія: п'ятнадцять років співробітництва //Політика і час. - 2007. - № 1. - C. 24-27

64. Чорнолуцька Т. Італія: вічне тяжіння //Політика і культура. - 2001. - № 12. - C. 60-61

65. Чужиков В. Економіка зарубіжних країн: навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К., 2005. — 308 с.

66. Шелепницька І. Досвід становлення системи місцевого самоврядування в Республиці Італія та його адаптація для України: автореф. дис... канд. наук з держ. управління: 25.00.04 / Академія муніципального управління. — К., 2009. — 20с.

67. Шпак В. Міжнародна торгівля: Практикум / Міжрегіональна академія управління персоналом; Українська видавничо-поліграфічна компанія "ЕксОб". — К. : УВПК "ЕксОб"; МАУП, 2004. — 384с.

68. Школа І. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник для студ., що вивч. дисципліну "Міжнародна економіка". — Чернівці : Рута, 2006. — 504с.

69. Экономическое развитие Италии //Діловий вісник. - 2001. - № 11. - C. 13

загрузка...
Top