Сучасні неокласичні економічні теорії

Вступ.

1. Еволюція неокласичних ідей у ХХ ст.

2. Неокласичні теорії економічного зростання.

Список використаної літератури.


Вступ

Монополізація економіки, виникнення державно-монополістичної форми власності, усесвітня економічна криза 20—30-х рр. поставили під сумнів основні постулати ортодоксального неокласицизму. Вихідний принцип неокласиків — принцип лібералізму, згідно з яким вільне ціноутворення і ринковий спосіб розподілу доходів обумовлюють прийняття економічними суб’єктами оптимальних господарських рішень, що має своїм наслідком урівноважування попиту і пропозиції, був підірваний.

Остаточного удару основоположним принципам неокласицизму завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічного розвитку. Після прийняття їхніх рекомендацій урядами багатьох країн вірогідність основних постулатів неокласичної теорії взагалі ставилась під сумнів.

Крім того, світова економічна думка тієї доби не могла не зважати на ще один напрямок — марксизм, який реалізовувався на практиці як соціалістичне, центрально-кероване господарство, спираючись, як і кейнсіанство, на ідеологію державного втручання в економіку.

Переглянути неокласичну теорію ринку намагалися і самі представники неокласичної школи. Видатні теоретики-неокласики Л.Вальрас, А.Пігу, А.Хоутрі, К.Вікселл та інші також указували на обмежені регулюючі можливості ринкової конкуренції, особливо за нових умов, і вважали за необхідне доповнити її державним регулюванням.

Однак послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ.


1. Еволюція неокласичних ідей у ХХ ст.

На той час неокласичний напрямок мав майже столітню практику економічних досліджень, зв’язаних із використанням найрізноманітніших методів і підходів, що, починаючи з теорій послідовників рікардіанської школи та концепції загальної і часткової рівноваги, уможливлювали всебічне висвітлення закономірностей суспільно-економічного розвитку.

Неокласична школа політичної економії справляла неабиякий вплив на інші напрями. Саме неокласичні теорії формували методологічні засади досліджень економічних явищ усіма іншими течіями в політичній економії: в основу ідей кожної з них було покладено неокласичний аналіз взаємозв’язків та взаємовпливу елементів економічної системи. Адже економічні доктрини будь-якого спрямування виходили з того, що втручання держави в економіку можливе лише у межах, окреслених приватною власністю на засоби виробництва, тому воно має базуватися на визначенні особливостей та закономірностей функціонування ринкового організму, на розумінні того, що свідоме формування одного з елементів економічної системи спричинятиме відповідні зміни в усій системі.

У контексті грошово-кредитної доктрини саме неокласики формулюють монетарну теорію економічного циклу, вказуючи, що економічний цикл — суто грошове явище, зумовлене нестабільністю попиту на гроші і відповідними змінами умов грошового кредитування. Вони першими звернули увагу на необхідність проведення державою активної кредитно-грошової політики. Згодом цю тезу (хоч і по-різному) розвиватимуть монетаристи та кейнсіанці.

Кейнсіанська ідея регулювання економіки також будувалась на знанні закономірностей розвитку ринкового механізму. Сама її інтерпретація як «теорії рівноваги за умов неповної зайнятості», тобто як одного з аспектів проблеми загальної рівноваги економічної системи, заперечує її несумісність з неокласичними підходами.

Усе це дало змогу прихильникам неокласичних ідей стверджувати, що теоретичні постулати, які розробив іще Маршалл, залишаються актуальними, оскільки державне регулювання є тимчасовим і винятковим явищем, зумовленим «Великою депресією». Вони заявляли, що всесвітня криза є наслідком втручання держави (як власника-монополіста) в економіку; наслідком як негативного впливу профспілок на процес формування заробітної плати і доходів, так і контролю великих монополій за ціноутворенням, що позбавило економіку можливості гнучко реагувати на ринкові обставини.

Водночас у межах неокласичної традиції виникає окремий напрямок, представники якого намагаються довести, що конкуренція притаманна також і монополістичній стадії розвитку економіки. Д.Робінсон, Е.Чемберлін, Й.Шумпетер здійснюють перегляд неокласичної концепції ринку, формулюють теорії монополістичної конкуренції, за допомогою яких доводять, що сили ринкового самоврегулювання торують собі шлях за будь-яких умов.

Інші неокласики закликали до відновлення економічних умов, за яких знову запрацює механізм вільної конкуренції, до розробки моделей виходу з економічної кризи та економічного зростання, тим самим розширюючи предмет неокласичних досліджень: стрімко зростає різноманітність об’єктів дослідження, змінюються підходи до їх вивчення. У межах неокласичного напряму формулюються різноманітні ліберальні концепції суспільно-економічного розвитку, інколи настільки протилежні за змістом, що можна було говорити про виникнення нових шкіл. Але основний принцип — орієнтація на потенціал ринкової системи та ринкових механізмів — об’єднує всі напрями і школи.

Неокласична економічна теорія входить у нову фазу,набирає
нових рис, чітко окреслюються її функціїнормативна (формулюються програми розвитку, визначаються його основні напрями, розробляються практичні рекомендації, тобто формуються засади економічної політики) та позитивна, науково-дослідна (вивчаються економічні закономірності та фактори прогресу суспільства). Широко використовуються економіко-математичні, статистичні методи моделювання економічних процесів, системний та факторний аналіз.

Розгортання всесвітньої кризи зумовлює виникнення нових пріоритетів у наукових дослідженнях — проблеми відновлення економічної рівноваги, циклічності та економічного зростання. Представники неокласичної школи розв’язують їх по-різному, але в межах неокласичної методології. Це приводить до нового поділу представників неокласичної школи на кілька помітних наукових течій (напрямків).

Так, напрям, що абсолютизує саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держави в економіку, отримує назвуконсервативної (ортодоксальної) течії неокласичної школи.Саме завдяки цій течії відбувається вдосконалення методів дослідження ринкових процесів, їй належать пріоритети в галузі функціонального аналізу проблем економічного зростання.

Але, на відміну від своїх попередників, представники цієї течії широко користуються як мікро-, так і макроекономічними підходами: проводиться багатофакторний аналіз економічного циклу, моделюється вплив на нього НТП, кон’юнктури та інших чинників, у тім числі і грошового фактора відновлення економічної рівноваги.

Якщо раніше проблема грошового обігу розглядалася у зв’язку з ціноутворенням, то тепер акценти зміщуються в бік дослідження його впливу (як фактора економічного зростання) на процеси нагромадження, інвестування. Виникає низка нових теорій, які відрізнялись від колишніх кількісних теорій грошей тим, що враховували не лише взаємозв’язок цін та кількості грошей у обігу, а вказували на існування інших, у тім числі суб’єктивних, чинників рівноваги — мотивів інвестування. Визнається, що інвестиції є автоматичним регулятором ринкової економіки, головною умовою економічного зростання, а ринковий механізм — головною умовою ефективної дії цього регулятора.

У цей же час формується інеолібералізм — течія в неокласичному вченні, що визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, і отже, про початок нового етапу його розвитку.

1938 р. в Парижі відбулася перша Міжнародна конференція (колоквіум Уолтера Ліпмана), на якій було сформульовано теоретичні засади неолібералізму — визнання необхідності часткового втручання держави в економічні процеси, межі такого втручання та функції держави щодо забезпечення умов вільної конкуренції.

Підкреслювалося, що необхідність регулюючого впливу держави визначається лише обставинами, які можуть вплинути на економічну стабільність і призвести до негативних наслідків у соціальному житті. Коли еластичність попиту та пропозиції з якихось причин
перешкоджає швидкому відновленню ринкової рівноваги, втручання у сферу ціноутворення є бажаним і може відбуватись через безпосереднє регулювання розмірів попиту або пропозиції. Отже, державі призначалася роль охоронця ринкових принципів організації економіки.

На відміну від консервативного, неолібералізм є напрямком, що претендує на створення повної соціальної картини суспільства, визначення основних принципів його функціонування. Поряд із декларуванням принципу економічної свободи та невтручання держави в економіку, сучасний неолібералізм проголошує принцип соціальної справедливості, тобто не обмежує роль держави функцією охоронця ринкових відносин, а визнає за нею право організатора соціального життя суспільства, щоправда, в межах економічних можливостей цього суспільства. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності в суспільстві, як умови нормального розвитку економіки. Політичною доктриною неоліберальної теорії стає ідея сильної держави — організатора конкурентно-ринкових відносин та міцної економіки.

Теоретичне обґрунтування цієї доктрини по-різному здійснювалось представниками німецької, англійської, французької неоліберальних шкіл. Серед найвидатніших сучасних досягнень неоліберального напряму — доктрина монетаризму, сформульована американським ученим М.Фрідменом та вдосконалена представниками чиказької школи. Для неї характерне використання неокласичних підходів до аналізу, визнання визначальної ролі грошових факторів, поєднання двох функцій економічної науки та вирішення макроекономічних проблем на підставі тези про невтручання держави в економіку. Сучасна монетарна теорія стала результатом інтегрування неоліберальної доктрини і консервативних неокласичних концепцій економічного зростання.

Інтегрування економічних учень відбувається не лише в межах неокласичних підходів. Спостерігається тенденція до зближення кейнсіанської та неокласичної шкіл, тобто неокласичний синтез. Уможливлює цей синтез те, що кейнсіанська теорія хоч і декларує принцип втручання держави в економіку, але розуміє це втручання тільки як початковий імпульс, передбачаючи надалі ввімкнення саморегулюючих ринкових сил. Фактично всі сучасні доктрини не виключають регулюючого впливу держави, різниця полягає лише в тім, які саме об’єкти втручання бачить та чи інша школа, які допустимі межі визнає.

Отже, вже в 30-х рр. у межах неокласичного методу дослідження формується кілька напрямів: консервативний, що наслідує традиції неокласичної школи і аналізує проблеми економічної рівноваги, циклічності розвитку та економічного зростання; неолібералізм, представники якого, наполягаючи на принципі саморегулювання ринкової економіки, визначають межі, рівень і напрями впливу держави на суспільно-економічний розвиток; неокласичний синтез, що захищає необхідність гнучкого поєднання принципу невтручання в економіку з кейнсіанськими методами державного регулювання залежно від конкретної економічної ситуації.

Для всіх напрямів характерне використання таких підходів до економічного аналізу, що збагачували політичну економію протягом усієї історії її розвитку. Основним серед них є принцип свободи економічної діяльності та обмеження втручання держави в економіку.

Починаючи із 70-х рр. неокласична теорія переживає відродження класичних традицій, повертаючись до визнання визначальної ролі економічного суб’єкта та ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток неокласичної теорії зв’язується з дослідженнями в кількох напрямах: із теоретичним визначенням шляхів подолання кризових явищ у ринкових відносинах; із прогнозуванням економічної поведінки суб’єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з формуванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки за умов монополізму; із визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишались поза увагою неокласичного аналізу. Знову з’являються теорії, що заперечують необхідність будь-якого втручання держави в економіку. В центр їх уваги потрапляють як економічні, так і неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрямок отримує назву «школи нової класики», або «нової класичної економікс» і є ознакою неокласичного ренесансу.

Характерними рисами нових неокласичних теорій є те, що в них узагальнюється ідея рівноваги, ураховуються, формалізуються та математизуються всі явища економічного життя, у тім числі й мотивована поведінка економічного агента (окремого виробника чи фірми), і на цій підставі будується модель циклу. У працях представників сучасного консервативного напряму досліджуються проблеми, зв’язані з удосконаленням механізмів функціонування ринкової економіки на макро- та мікроекономічному рівнях. Ці теорії репрезентовано доктринами раціональних очікувань та економіки пропозиції.

У сучасних західних академічних колах нову неокласику вважають домінуючим і перспективним напрямком. Та слід зазначити, що побудований на основі ідеї цінової рівноваги та теорії граничної корисності, на використанні принципу системного аналізу сучасний неокласицизм впритул підходить до визнання необхідності впливу держави на окремі сторони економічної системи з метою спричинити «ланцюгову реакцію» і забезпечити умови для дії ринкових сил. Посилаючись на те, що нові організаційні форми виробництва потребують нових підходів до проблеми саморегулювання, неокласики вважають за необхідне досліджувати економічні явища з погляду можливого стимулювання і стабілізації економічних процесів, не зашкоджуючи дії ринкових сил.


2. Неокласичні теорії економічного зростання

Проблеми економічного зростання завжди були в центрі уваги неокласичної школи, але під тиском нових реалій вони набули нового трактування: якщо раніше вони спиралися на абсолютизацію регулюючої ролі ринку, то нині враховуються й кейнсіанські підходи. Серед теоретичних проблем, що розглядаються в межах аналізу впливу факторів на темпи зростання національного доходу, можна назвати умови динамічної рівноваги економічного розвитку, реакцію механізмів саморегулювання ринкової економіки на зовнішнє втручання. Вплив зайнятості, інвестицій, науково-технічного прогресу та багатьох інших складових процесу відтворення стають об’єктом дослідження як кейнсіанського, так і неокласичного напрямів у контексті проблем прогресу.

Становлення інтенсивного типу виробництва та посилення його циклічності надало особливого значення обґрунтуванню ролі, місця і функцій факторів економічного зростання. Цьому сприяв опрацьований механізм проведення кількісного аналізу (економіко-математичні методи) макроекономічної взаємодії факторів та їхнього впливу на динаміку зростання суспільного продукту.

Неокласична доктрина економічного зростання формувалася на базі двох джерел — теорії факторів виробництва, що бере початок від Сея, Сеніора, Мілля, Кларка, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів — праці і капіталу.

Дещо інакшим є визначення проблеми зростання класиками політичної економії Петті, Смітом, Рікардо, яке не ігнорується сучасною неокласичною школою, але більшою мірою використовується Кейнсом та його послідовниками.

Ця проблема не є новою, оскільки вперше питання про взаємозв’язок кількості національного продукту з факторами його утворення було предметом дискусії між Рікардо та Сеєм, які необхідність дослідження джерел економічного зростання зв’язували з вирішенням проблеми реалізації. На думку Рікардо, що поділяв міркування Сміта, зростання матеріального багатства суспільства залежить від часток нагромадження та споживання у національному продукті, розміри яких зумовлені продуктивною силою праці, тоді як Сей стверджував, що його зростання залежить від продуктивності факторів виробництва та можливостей ринку. Власне, і Сей, і Рікардо вже тоді окреслили коло факторів економічного зростання, дослідження міри впливу котрих здійснювалося протягом усієї історії розвитку економічної думки.

Неокласична теорія економічного зростання як особливий напрямок макроаналізу виходить зі старої класичної концепції трьох факторів виробництва, згідно з якою праця, земля та капітал є самостійними творцями вартості, тому власник кожного з факторів отримує частину створеного продукту у вигляді доходу (заробітної плати, ренти та прибутку) залежно від продуктивності кожного з факторів. Саме така форма розподілу, на думку Сея, сприяє розвитку виробництва, оскільки стимулює рівномірне використання всіх наявних факторів (ресурсів) у суспільстві і забезпечує саморегулювання процесу виробництва.

Значні уточнення в теорію економічного прогресу вніс Дж.Б.Кларк, який детально проаналізував проблему продуктивності кожного з факторів і вказав на те, що віддача фактора зменшується в міру того, як йому віддають перевагу і кількісно зростає його використання (він формулює закон граничної продуктивності та закон спадної віддачі факторів виробництва). Забезпечення оптимального співвідношення між факторами виробництва, на його думку, є важливою передумовою зростання, причому ця оптимальність підтримується автоматично, завдяки дії ринкових сил.

Узагалі, у центрі неокласичного визначення проблеми економічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової системи як саморегулювального організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб’єктами й економікою в цілому. Відтак немає необхідності у втручанні держави в процес становлення оптимального співвідношення між факторами, оскільки його визначають вільна конкуренція та ринкові закони. Економічна рівновага та прогрес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує формування раціональної структури виробництва.

Ці загальні підходи до визначення ролі окремих факторів у відтворювальних процесах, їхнього впливу на циклічність розвитку суспільної економіки з часом було конкретизовано та формалізовано. Серед аналітичних інструментів неокласичних моделей економічного зростання є аналіз виробництва з позиції виробничої функції, яка ілюструє залежність між витратами факторів виробництва і обсягами випуску продукції.

Першим, хто визначив виробничу функцію як математичне співвідношення (пропорцію) між двома змінними — обсягом продукції та сумою витрат праці й капіталу, був У.С.Джевонс, який 1872р. використав її для пояснення природи доходів та закону спадної віддачі факторів. Дж.Б.Кларк модифікував граничний принцип розподілу доходів Джевонса шляхом диференційованого визначення частки доходів (у тім числі й ренти, яку Джевонс розглядав як похідну) у створеному продукті. Обидва вони використали функцію для пояснення формування доходів, поза зв’язком із теорією зростання.

І тільки наприкінці 20-хрр. математиком Ч.Коббом та економістом П.Дугласом на базі граничного аналізу було сформульовано виробничу функцію, яку вони використали для пояснення одного з аспектів проблеми економічного зростання й ефективності використання факторів виробництва.

Вона передбачала необмежену взаємозамінність праці й капіталу та показувала ступінь впливу різних їх комбінацій на обсяги виробництва. На підставі припущень, що прибутки та частка витрат залишаються стабільними, відсутнє нагромадження, а технічний прогрес зумовлює межу заміщення (теоретично можлива навіть повна заміна праці капіталом), аналізувався зв’язок між зростанням основного капіталу, кількістю відпрацьованого часу та обсягами виробництва.

Ця функція не враховувала зміни якості факторів виробництва, тенденцій до загального зростання їхньої кількості, отже, була статичною, характеризувала екстенсивний тип економічного зростання. Однак саме вона поклала початок вивченню впливу макроекономічних факторів зайнятості, інвестицій, науково-технічного прогресу та ін. на економічне зростання за статичної рівноваги з метою визначення умов забезпечення довготривалого стійкого розвитку.

Теоретичні засади неокласичної виробничої функції як моделі економічного зростання, сформулювали Р.Солоу, Дж.Мід та У.Свен. Вони також виходили з граничного аналізу двох виробничих факторів — праці та капіталу, які виробляють однорідний продукт, припускаючи, що кількість праці (робочої сили) зростає постійно й рівномірно, а за умов вільної конкуренції відшкодування витрат факторів відбувається згідно з граничним продуктом (заробітна плата дорівнює граничному продукту праці, а прибуток — граничному продукту капіталу), тобто за вартістю (вартість у цій функції визначалася традиційно, через витрати виробництва, які неокласична школа розуміла як суму заробітних плат та прибутків).

Бралося за умову також і те, що ціни факторів змінюються під впливом динаміки праці та капіталу, усі ресурси використовуються повністю, уся неспожита частина продукту інвестується, проблеми попиту не існує. Крім того, автори абстрагувались від впливу науково-технічного прогресу і вказували, що аналіз передбачає умови, коли зростання обсягів виробництва не впливає на ефективність виробництва, діє закон спадної віддачі.

Виходячи з цих умов, які автори назвали умовами підприємницької рівноваги, вони побудували лінійну залежність, за якої еластичність взаємозаміщення факторів дорівнювала одиниці, тобто зміна співвідношення між прибутком і заробітною платою веде до ідентичної зміни співвідношення між працею та капіталом, і навпаки.

Ця виробнича функція була покликана продемонструвати механізми врівноважування попиту і пропозиції та показати джерела економічного зростання. Однак велика кількість обмежень, допущених авторами, нівелювала наочність функції, хоч і не заперечувала загальних висновків.

Основна ідея виробничої функції полягала у визнанні того, що економіка функціонує за принципом порівнювання витрат та результатів, і процес саморегулювання економічного зростання базується на постійному контролі за рівнем віддачі (ефективності) окремих факторів виробництва та визначенні пріоритетів щодо їх використання економічними суб’єктами. Залучення певних факторів до виробництва зв’язується з економічною доцільністю їхнього використання.

Слід зазначити, що у цьому разі виробнича функція характеризує проблеми технологічного вибору, тобто вказує на залежність обсягів виробництва від технологічних пропорцій і не враховує впливу зовнішніх факторів, таких, наприклад, як співвідношення попиту та пропозиції, вплив суб’єктивних чинників на розміри нагромадження та інших, передбачених умовами підприємницької рівноваги.

Згодом, у працях економістів-неокласиків Б.Уолла, Е.Денісона, Р.Солоу функція Кобба—Дугласа модифікується введенням інших факторів зростання: ураховується вік основного капіталу, масштаби виробництва, кваліфікація робітників, тривалість робочого часу таін. У такий спосіб вони намагалися відобразити вплив науково-технічного прогресу та зміну ефективності використовуваних факторів зі збільшенням масштабів виробництва, але ці показники лише частково передавали його особливості.

Багатофакторні моделі економічного зростання справді ілюстрували рівень впливу кожного з факторів на збільшення обсягів виробництва, але не включали чинників, що суттєво впливали на формування циклу, проте не підлягали кількісному вимірюванню. На практиці це набирало вигляду суперечності між обсягами капіталу, що зростали, та незмінністю частки заробітної плати і прибутку в національному доході або відображалось у збільшенні темпів приросту заробітної плати за зменшення зайнятості в порівнянні із зростанням обсягів капіталу і зменшенням його частки в національному доході.

Було очевидним, що використані показники характеризують не граничну продуктивність факторів, а лише пропорції між обсягами продукції та обсягами застосовуваних факторів у цінах. Тому для побудови функції і була необхідна така кількість обмежень: постійність заробітної плати, норми прибутку, індексу цін. Насправді ціни завжди випереджають зростання номінальної заробітної плати, тим самим знижують реальну заробітну плату і підвищують прибутки. Крім того, різна ціна ідентичних видів засобів виробництва дає різні показники вартості капіталу. Тому багатофакторні моделі не відображали реального стану розвитку, були статичними, а не динамічними.

Водночас і теорія ефективного попиту, сформульована Кейнсом на підставі висновку про нездатність ринкового механізму забезпечити рівновагу попиту та пропозиції, унаслідок чого виникає проблема неповної зайнятості людських та матеріальних ресурсів, звузила сферу використання виробничої функції, звела її роль до аналітичного рівня. Розвиток теорії функціональної обумовленості економічного зростання відбувається у напрямку її пристосування до різноманітних кон’юнктурних умов.

Разом з тим виробнича функція стає основою для розробки внутрішньогалузевих балансів економічного розвитку, які, усупереч висновкам кейнсіанської теорії, базуються на принципі автоматичного саморегулювання економічної системи через формування раціональної структури виробництва. Показники, які вводились у функцію, були більш сталими, а зв’язки між ними менш еластичними. Її використання з цією метою виявилося ефективнішим.

Згодом неокласичні принципи, які визначились у зв’язку з дослідженням проблеми макроекономічного технологічного вибору, відображеної через виробничу функцію, поширюються за межі аналізу впливу факторів на обсяги виробництва. Вивчається зв’язок між галузями виробництва, їх взаємовплив. Галузі виробництва розглядаються неокласиками з факторіальних позицій з метою визначення пріоритетних напрямків розвитку, впливу кожної з них на формування структури суспільного виробництва.

Поступово неокласичний підхід до побудови міжгалузевих балансів стали використовувати й послідовники Кейнса для відображення структурних зрушень в економіці та створення основ економічного моделювання й програмування. Від моделі стаціонарної економіки вони переходять до побудови динамічної моделі економічного зростання, використовуючи її, однак, для обґрунтування необхідності втручання держави в процес формування виробничої структури з метою запобігання кризам та їхнім наслідкам.

Прихильники неокласичного трактування основ виробничої функції вказували на обмеженість кейнсіанських моделей, що в них приріст виробництва розглядався тільки як функція капіталовкладень, хоч існували й інші чинники, наприклад більш повне використання виробничих потужностей. Крім того, ці моделі передбачали незмінність рівня капіталовіддачі, що суперечило сформульованому неокласиками закону спадної віддачі факторів. Але помічені були й перспективні напрямки кейнсіанської теорії економічного зростання, а саме те, що при моделюванні використовувався багатофакторний підхід, економічна система аналізувалась у динаміці, збільшувалась кількість об’єктів моделювання.

Нові напрями функціонального аналізу в межах неокласичного підходу були зв’язані зі зменшенням кількості обмежень у дослідженні факторіального впливу, тобто фактори розглядались як абсолютно незалежні, взаємозамінні, зростання одного не обов’язково вело до зростання іншого; у виробничу функцію запроваджувався фактор часу, що надавало функції динамічності. Це було зумовлено рядом суттєвих змін у розвитку виробництва, породжених науково-технічним прогресом.

Уперше ці зміни вніс у функцію Я.Тінберген, який зазначав, що в первісному варіанті ця функція не змогла б пояснити нових тенденцій, коли із розширенням виробництва капіталовіддача збільшується всупереч закону спадної віддачі, а частка праці в національному доході зменшується.

Про визначальну роль науково-технічного прогресу як фактора економічного зростання в 1956—1958 рр. пише у своїх працях і Р.Солоу. Його дослідження проблеми впливу НТП поклало початок аналізу ролі нематеріальних факторів, до яких він відносить новаторство та нововведення, зростання науково-технічного рівня підготовки кадрів, удосконалення в організації виробництва, тобто всі якісні зміни неінвестиційного походження. А в міру того, як науку та освіту починають уважати одним із пріоритетних напрямків державної політики, витрати на їхній розвиток також включаються у виробничу функцію як чинник інтенсифікації.

Ясна річ, що забезпечення точності показників науково-технічного прогресу, які вводились у функцію в ролі третього фактора зростання, оскільки саме вони визначали достовірність аналізу, було центральним питанням, яке, хоч і з різних причин, турбувало і неокласиків, і кейнсіанців. Теоретичним основам вимірювання нововведень присвячено цілу низку праць таких авторів, як Д.Хікс, Д.Робінсон, Р.Харрод, котрі запропонували, виходячи з умови фіксованого співвідношення праці та капіталу в нагромаджуваній частині національного доходу, брати за показник технічного прогресу приріст заробітної плати та прибутку за незмінної кількості факторів виробництва (йдеться про граничну продуктивність факторів без урахування їх пропозиції). Кейнсіанці той самий показник ототожнюють з показником капіталоозброєності одного робітника.

Трактування технічного прогресу як третього незалежного чинника економічного зростання, хоч як це парадоксально, згодом поставив під сумнів Р.Солоу. Він зазначав, що науково-технічний прогрес не існує поза факторами праці та капіталу, і пропонував визначати його через кількісну та якісну зміну цих факторів. Він будує модель-прогноз темпів економічного зростання економіки США, яка, проте, не враховувала можливості циклічних коливань, а тому не відповідала фактичним даним. Солоу зробив висновок, що необхідно враховувати ще один фактор — кон’юнктурні зміни ефективного попиту, які знаходять відображення у зміні показників ефективності використання виробничих потужностей. Отже, він упритул підійшов до визначення проблеми циклічності з кейнсіанських позицій.

Власне в 50—60-х рр., якщо не брати до уваги спеціально декларовані розбіжності в підходах до розробки моделей, уже було складно розмежувати кейнсіанський та неокласичний напрямки дослідження. Це особливо стосувалось проблем макроаналізу економічного зростання, який у обох випадках базувався на використанні теорії факторів виробництва, попиту та пропозиції, виробничої функції, на економіко-математичному моделюванні, а кожна нова ідея, сформульована тією чи іншою школою, сприймалась як доповнення до загальної теорії.

Тенденції об’єднання двох шкіл сприяло те, що методи дослідження економічних явищ, використані Кейнсом для створення його теорії, не суперечили неокласичному підходу. Сам Кейнс підкреслював, що його теорія враховує гру вільних ринкових сил, і лише знання об’єктивних економічних закономірностей дає можливість визначити допустимі межі втручання держави в економічний механізм. Головна розбіжність поглядів кейнсіанської та неокласичної шкіл полягала в тім, що вони по-різному визначали ці допустимі межі.


Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

3. Кравчук Ю. Сучасні економічні теорії: Конспект лекцій / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : Вид. ХНЕУ, 2006. — 138с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

11. Чухно А. Сучасні економічні теорії: підручик. — К. : Знання, 2007. — 878с.

12. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. - К.: Знання, 2005. - 583 с.

загрузка...
Top