Сучасні економічні теорії європейської інтеграції

Вступ.

1. Теоретико-методологічні узагальнення інтеграційних процесів.

2. Основні тенденції сучасних інтеграційних процесів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Істотну кількість теорій міжнародної та, особливо, європейської інтеграції розроблено протягом другої половини двадцятого століття; вони ґрунтуються переважно на теоретичних засновках політології та теорії міжнародних відносин. Кожна теорія зосереджена на окремому аспекті інтеграційного процесу й відіграє свою роль у висвітленні цього складного явища. Водночас жодній із них не вдалося прояснити процес цілком, структурувати дослідження всіх його елементів та передбачити майбутній розвиток подій.

Аналіз теоретичних моделей інтеграційних процесів, зокрема і європейської інтеграції, дозволяє простежити їх динаміку. Це потребує вивчення проблем міжнародного права, світової економіки, міжнародних відносини тощо.

У цьому контексті привертає увагу ґрунтовне дослідження напрямків і концепцій євроінтеграції В. Копійки, цікаві компаративні розвідки теоретичних моделей інтеграції О. Ковальової, аналіз виявлення оптимальних наукових теорій і методологій дослідження євроінтеграційного процесу крізь призму порівняння теорій європейської інтеграції І. Піляєва.

Таким чином, у нас закладаються основи власної школи „європейських студій”. Але дослідження теоретичних моделей інтеграції, як і політичної теорії європейської інтеграції в цілому, потребує глибокого переосмислення на основі критичного аналізу наявних розробок і дослідження відповідності теоретичних засад динамічному розвитку саме сучасного євроінтеграційного процесу.


1. Теоретико-методологічні узагальнення інтеграційних процесів

З наявної палітри теоретико-методологічних узагальнень в контексті як поглиблення, так і розширення Євросоюзу виокремимо, насамперед, три базові, концептуальні.

По-перше, це Європа „різних швидкостей” (уперше термін з’явився в „звіті Тіндеманса” (1975 р.). Так характеризується ситуація, коли не всі держави-члени можуть або хочуть в однаковому темпі просуватися до інтеграції у певних сферах. Це вимагає спеціальних заходів для погодження інтересів різних груп держав.

Загалом положення „звіту Тіндеманса” були відхилені. Однак при запровадженні європейського механізму обмінних валютних курсів (наприкінці 1970-х років) було все ж допущено можливість „різних швидкостей” у рамках європейської монетарної системи. Реальні загрози Європі „різних швидкостей” виникли й після першої невдалої спроби прийняти Конституцію ЄС, що також свідчило про можливу кризову ситуацію в контексті творення єдиного суб’єкта міжнародних відносин.

По-друге, це Європа a la carte, так зване „меню” стратегій розвитку європейських країн – тобто модель інтеграції, за якою держави самі вирішують, брати чи ні участь у певній конкретній інтеграційній ініціативі. Такої моделі дотримувався, наприклад, британський уряд, використовуючи так зване opt-out щодо положень „Соціального пакету” Маастрихтської угоди. Цей термін відображає ідею неоднакового методу інтеграції, який дозволяє країнам-членам вибирати стратегії „як з меню” і долучатися до їх реалізації. Така модель може становити загрозу всьому процесу європейської інтеграції, отже має бути хоча б мінімальна кількість спільних цілей країн-членів ЄС (до речі, інша назва – модель „змінної геометрії” євроінтеграції).

І, по-третє, Європа концентричних кіл – концепція, запропонована Ж. Делором у січні 1989 року. Вона передбачає дедалі вищий рівень інтеграції у напрямку „центру” Євроспільноти, яким мали б бути країни ЄС після створення політичного союзу, спільного ринку та господарського й валютного союзів. Далі йдуть країни Європейської асоціації вільної торгівлі, наближені до ЄС у господарському і правовому плані. Зовнішнє коло утворюють країни, асоційовані з ЄС, які претендують на повноправне членство. Четверте, найширше коло – це країни – члени ОБСЄ як спільний простір європейського співробітництва.

Наукова вагомість проблеми полягає також і в тім, що нині, за умов докорінної трансформації Євросоюзу, вкрай необхідною виробити нові моделі євроінтеграційного процесу, принаймні теорію розширення ЄС. Зазначимо, що такі спроби вже спостерігаються в західній політологічній літературі. З’явилися навіть дослідження, у яких „вираховуються” вигоди і втрати ЄС від розширення на схід.

Але проблема в тім, що ці теоретичні моделі не витримують перевірки часом: теорія „не встигає” за практикою. Згадаймо лишень про брак чіткої стратегії ЄС стосовно східного розширення, „плоди” чого пожинають тепер в рамках статусу повноправних членів країни Центральної Європи. Або про безплідні, але вкрай „завжди актуальні” квазідискусії про „останній кордон” Європи, чи про виокремлення культурно-цивілізаційного простору Ultima Thule, до якого включають і Україну поряд з усіма іншими не-членами ЄС. Чи про концептуально невиважені ідеї безпосереднього сусідства, формування нових „фінансово обмежених” сусідських програм, які ані в концептуальному, ані в стратегічному вимірах не є ефективними і вже нині потребують сутнісної модифікації або, у найліпшому випадку, розробки нової продуктивної філософії східної політики об’єднаного ЄС[4, c. 93-95].

Управляти ситуацією можна лише тоді, коли зуміємо передбачити, хоча б на два кроки вперед, дії ЄС. Чи хоча б осягнути значущість адаптації держав нової Центральної Європи і скористатися з цих уроків.

Слушність багатьох інших припущень неофункціоналістів довів європейський досвід, зокрема: групи осіб, об’єднаних спільними інтересами, в своїх діях мотивуватимуться не ідеалістичним прагненням спільного блага, а керуватимуться власними інтересами та певними цілями; сприйняття цими групами зміни влади та сили дедалі більше спрямовуватиме їхню діяльність у бік будування наддержавної арени; наддержавна схема правління на регіональному рівні була б відповідним аналогом для нації, яка відчуває неспроможність досягти злагоди в межах власних обмежених кордонів. Говорячи мовою економіки, створення зони вільної торгівлі або, краще, митного союзу спонукатиме до створення спільного ринку й валютного союзу. Глибша економічна інтеграція потребуватиме наддержавних регулятивних можливостей. Отже, політична інтеграція слідуватиме за економічною.

Ці твердження неофункціоналістів, зокрема щодо відмирання політичних державних систем, призвели до виникнення сильної міждержавницької альтернативи неофункціоналізмові, попри серйозні свідчення, що їх дає на користь останнього європейський досвід. Маастрихтський та Амстердамський договори таки довели хибність передбачень Стенлі Гофмана про те, що держави не ризикуватимуть власною суверенністю, переводячи інтеграцію з площини “низької політики” (тобто економіки) у сферу “високої політики” (тобто царини зовнішньої та безпекової політики). Концепція ліберального міждержавництва, що її запропонував Ендрю Моравчик (1993), не змогла пояснити, як національні інтереси, представлені національними урядами під час міжнародних переговорів, можуть об’єднуватися та давати змогу процвітати європейській інтеграції.

Хоча неофункціоналістська теорія ближче підійшла до європейських інтеграційних процесів, особливо завдяки її наголосові на ефекті переливу, деякі критики справедливо відзначають певні вади в аргументації неофункціоналістів. Висуваючи на перший план ідею багаторівневого урядування (що включає європейське, національне, регіональне урядування тощо) Європейської Спільноти/Європейського Союзу, а також ідею взаємодії політичних діячів на цих рівнях, Ґері Маркс та інші (1996) показали теоретичну пастку як уявлення про відмирання держави, так і уявлення про її неодмінне виживання. Неоінституціоналісти Марч та Ольсен (1984) продемонстрували важливість інституцій (не просто офіційно утворених наддержавних органів, але також неофіційну взаємодію), показавши моделі ситуацій, коли діячі можуть укласти велику кількість взаємовигідних договорів.

Хоча неофункціоналістська теорія наблизилася до розуміння процесу європейської інтеграції, зокрема, завдяки наголосові на “ефекті переливу”, вона, як і інші інтеграційні теорії, зігнорувала головний елемент цього процесу – поступове формування, розвиток та посилення спільних політик. У дальшому підрозділі ми пропонуємо теоретичний синтез з урахуванням цього важливого елемента.

Головною константою ефективної стратегії ЄС, як і в часи його заснування, лишається оптимальне поєднання політичного прогресу з прогресом економічним і соціальним – з урахуванням об’єктивних реалій. Це, зрештою, чітко простежується як на першому етапі (домінування економічної складової) європейської інтеграції, так і визначенням її органічної політичної складової, а саме – підписанням Єдиного європейського акту 1986 року, Маастрихтської угоди 1992 року та Амстердамського договору 1997 року[1, c. 105-108].


2. Основні тенденції сучасних інтеграційних процесів

На початку XXI століття визначальною рисою розвитку євроінтеграційного студіювання є істотне розширення його проблематики, яке відбувається на тлі формування нових концептуальних підходів щодо висвітлення окремих сегментів складного процесу євроінтеграції. Водночас важливою складовою новітніх пошуків інтеграційних теорій, які б адекватно пояснювали сучасні процеси євроінтеграції чи окреслювали напрямки розвитку її в майбутньому, є усвідомлення поліваріантності тлумачення ролі і значення суб'єктів міжнародних відносин.

Як у XX столітті, так і нині ключовим питанням теорій інтеграції є роль і значення держави-нації у формуванні теоретичних підвалин європейського інтеграційного процесу. Широка палітра теоретичних моделей інтеграції - це наслідок їх еволюції у суперечливому процесі практики міжнародних відносин. І ключовим все ще лишається питання ролі і значення держави-нації в інтеграційному об'єднанні, в даному випадку в рамках ЄС.

Згідно з визначенням Р. Арона, „міжнародні відносини — це відносини між політичними утвореннями. Останнє поняття охоплює грецькі поліси, римську та єгипетську імперію, а також європейські монархії, буржуазні республіки і народні демократії". Як справедливо зазначає Р. Арон, міжнародні відносини — це політичні відносини, взаємовідносини між державами. Хоча вже наприкінці XX століття суб'єктами міжнародних відносин все більше стають як регіональні союзи та економічні об'єднання, які, до речі, створюються також і державами, так і недержавні структури, громадські рухи та ініціативи.

Основна тенденція сучасного етапу міжнародних відносин незмінна віддавна, це факт. Адже постійним мотивом міжнародної політики лишаються національні інтереси, а її суттю — боротьба за владу і силу. Відтак головним міжнародним актором, який визначає характер міжнародних відносин, лишається держава.

Втім, заперечуючи глорифікацію держави та її роль у міжнародних відносинах, представники „політичного ідеалізму" вважають хибою обмежувати вивчення системи міжнародних відносин тільки міждержавними стосунками, позаяк все більшу роль у них, поряд з державами, відіграють недержавні структури, громадські рухи та ініціативи, і це є проявом демократизації сучасних міжнародних відносин.

Методологічно в ході наукового аналізу європейської політичної інтеграції необхідно виходити з такого положення: політичні відносини утворюють найважливішу підсистему системи міжнародних відносин з власною структурою, функціями, процесом розвитку. Одна з найголовніших функцій цієї підсистеми полягає в синтезі, детермінації, відображенні всіх інших видів відносин, які виступають як самостійні підсистеми в системі міжнародних відносин[8, c. 18-19].

Історіографія проблемних питань теорії європейської інтеграції презентована ґрунтовними розробками представників федералізму (неофедералізму) (А. Етціоні, Дж. Піндер), функціоналізму (Д. Мітрані), неофункціоналізму (Е. Хаас, Д. Най, Р. Кеохейн, Л. Ліндберг, Ф. Шміттер) і його альтернативними презентаціями, такими, зокрема, як міжурядовість (інтергавернменталізм) (С. Хоффман) та інституціоналізм (П. Пірсон, К. Армстронг, С. Балмер). Окремо відзначимо теорію комунікації К. Дойча і теорію ліберального міжурядового підходу Е. Моравчика - чи не найпопулярнішу сьогодні.

Метою нашої роботи не є докладний аналіз кожної з цих інтеграційних теорій чи інтеграційних підходів. Втім маємо відзначити основні положення, ідеї теоретичних підвалин євроінтеграційного процесу, котрі в тій чи іншій мірі пояснюють його реалії.

Тривалі теоретичні дискусії з концептуальних проблем євроінтеграції розвивались на тлі двох протилежних підходів — спочатку, але в меншій мірі, федералізму, який можна назвати скоріш теоретичним підходом, ніж теорією, а в більшій мірі - функціоналізму (неофункціоналізму) і теорії міжурядовості (інтергавернменталізму) та їх подальшої модифікації до реалій сьогодення. Вони зосереджувалися на широкому колі проблемних питань щодо форм і механізмів обмеження чи, навпаки, посилення національного суверенітету в процесі інтеграції.

У цьому контексті спробуємо простежити сутність цих теорій. Але не стільки їх еволюцію за чисто хронологічним принципом, що унеможливлюється вже обсягом публікації, а з точки зору виокремлення концептуально сформованих ідей, які в наш час не тільки актуальні, але й сприяють критичному осмисленню євроінтеграційних процесів. Особливу увагу зосередимо на проблемах дискусійних і невирішених у сучасній теорії інтеграції.

Як слушно пише у дослідженні „Міжнародна теорія та європейська інтеграція" Ч. Пентланд, кінцевою метою федералісти вважали створення наднаціональної держави відповідно до принципів централізації і передачі політичних повноважень на найвищий рівень. Ч. Пентланд також виокремлює дві особливості федералістського підходу: соціологічний, детермінований соціальною активністю людей, та конституційний — встановлення конституційного "проекту" для пом'якшення централізованих дій держави. Він зауважує, що саме з них і почався розвиток різних напрямків в інтеграційній теорії. Актуальність та важливість теорії функціоналізму визначається і тим, що власне в цьому сенсі головна увага зверталася не на форму (пошуки федерації чи конфедерації тощо), а на функції, навіть досить конкретного характеру, які має виконувати міжнародна спільнота. Нині саме неофункціоналізм став однією з провідних теорій європейської інтеграції[5, c. 3-8].

Заперечуючи ідеї творення федерації та управління континентального масштабу, фундатор ідеї функціоналізму Д. Мітрані не тільки довів недоцільність утворення статичного і штучного, територіально обмежуючого федеративного об'єднання, визначаючи це як „оману федералізації", але сформулював та обґрунтував ідеї, які вже сьогодні стали реаліями, а саме роль і значення творення нових суб'єктів міжнародних відносин — міжнародних організацій, більше того - формування їх мережі в контексті динамічної трансформації системи міжнародних відносин. Заперечення Д. Мітрані ідеї територіальної обмеженості та можливої практики панєвропейської федерації стосувалися, зокрема, врахування геополітичних реалій, за яких формувалися ці ідеї, тобто коли Європа через свої метрополії по суті контролювала значну частину світу.

З огляду на майбутнє розширення ЄС вельми цікавим є теоретичне узагальнення Д. Мітрані щодо виокремлення дихотомії концепції континентальних уній (де пріоритетом є визначення території членів об'єднання і „чужинців") та концепції світової, універсальної ліги (як визначення функцій з метою інтеграції при врахуванні якомога більшої кількості інтересів їх учасників). У цьому зв'язку ключового значення набувають дві тези Д. Мітрані. По-перше, регіональні інтеграційні проекти відтворюватимуть територіальні квазідержавні функції, але вже на наднаціональному рівні, де вирішальну роль матимуть не всі, а лише найпотужніші держави. Хоча, слід завважити, що Д. Мітрані відзначає беззаперечність успішності утворення спеціалізованих європейських інституцій — Європейського об'єднання вугілля і сталі та Євроатома. І, по-друге, зміцнення функції нового кордону між Євросоюзом та Україною, а саме - заперечення застосування територіальної логіки як встановлення заради політичних цілей реальних кордонів та визначення обмежень на членство в регіональних інтеграційних об'єднаннях.

Багатонаціональний інтеграційний процес можна означити як добровільне заснування (через договір, укладений між незалежними державами) спільних інституцій та поступове вироблення їхніх спільних політик, що керуватимуться спільними цілями та інтересами. Оскільки він є “добровільним”, багатонаціональний інтеграційний процес вочевидь відрізняється від будь-якої форми примусового врядування чи коаліції націй або держав. Треба відрізняти “багатонаціональний” ('multinational') інтеграційний процес між декількома націями від “міжнародної ('international') інтеграції” Мітрані, до якої залучено всі або більшість націй світу. Його також треба відрізняти від “регіональної інтеграції”, концепції, яку використовують для означення інтеграції різних держав певного регіону світу, але яку фактично слід було б застосувати для пояснення інтеграції окремих регіонів певної держави – процесу, що триває в більшості країн світу. Міжнаціональна інтеграція може відбуватися всередині однієї країни, де є кілька націй, але в такому разі її інституції базуються на федеральній конституції, а не на договорі між незалежними державами.

“Поступовий розвиток” спільних політик передбачає, що багатонаціональна інтеграція є процесом, який безперервно еволюціонує, без чітко визначеної кінцевої дати. Оскільки процес є добровільним, це означає, що незалежні держави можуть приєднатися до нього будь-коли, відповідно до процедур і критеріїв, встановлених групою, або ж вийти з нього, якщо вони вважатимуть, що спільні політики, розроблені або передбачені групою, відповідно до визначення більшістю спільних інтересів, уже не збігається з їхніми національними інтересами.

Основна мета багатонаціональної інтеграції – досягнення миру та безпеки серед держав-членів, так само, як і між ними та рештою світу. Однак, на відміну від військового союзу, що в ньому цю мету досягають шляхом різноманітних зобов’язань політичного та військового характеру, схема багатонаціональної інтеграції будується поступово за допомогою великої кількості спільних політик, зміцнюючи спільні інтереси та створюючи справжню солідарність серед держав-членів[9, c. 39-44].


Висновки

Узагальнюючи розгляд політичних теорій європейської інтеграції, слід відзначити, що проблеми, пов'язані з формуванням чи, власне, визначенням теоретичних підвалин сучасного комплексного євроінтеграційного процесу, мають об'єктивний характер. Це обумовлено як поглибленням, так і розширенням ЄС в контексті зміни теоретичних підходів політичного реалізму (неореалізму) і політичного ідеалізму.

На наш погляд, доцільно здійснювати теоретико-методологічні дослідження, зокрема аналіз сучасного розширення ЄС, оскільки цей фактор потужно впливає на систему міжнародних відносин. Більше того, теоретичне осмислення феномена європейської інтеграції вважаємо за доцільне розглядати крізь призму формування ЄС — як реально діючого суб'єкта міжнародних відносин, що в підсумку визначає глобальне зміцнення геополітичних позицій об'єднаної Європи внаслідок як докорінних реформ власне ЄС, так і внаслідок його новітнього розширення.

Складність ситуації, яка формується у зв'язку з розширенням сфери впливу інтересів з боку ЄС в контексті утвердження європейського балансу сил, балансу інтересів — визначається також і в тому, що, поглинаючи, точніше - „опановуючи" новий геополітичний простір, ЄС впритул наблизився і до іншого (цілком незрозумілого для ЄС за характером) геополітичного простору Східної Європи, з суб'єктами яких nolens volens змушений взаємодіяти.


Список використаної літератури

1. Кіш Є. Пошуки теоретичних моделей європейської інтеграції //Політичний менеджмент. - 2004. - № 6. - C. 103-114

2. Касич А. О. Інтеграційні завдання України в умовах трансформації моделі розвитку глобальної економіки //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 7. - C. 78 - 86.

3. Кураєва А. Перспективи вступу України до ЄС та модель регіональної економічної інтеграції //Молода нація. Альманах. - 2006. - № 4. - C. 60-70

4. Рудяков П. Сучасні європейські інтеграційні проекти: мотиви, моделі, ризики, регіональний та глобальний контекст //Політична думка. - 2006. - № 2-3. - C. 91-107

5. Сдасюк Г.В. Модели глобализации и необходимость региональной интеграции //География в школе. - 2005. - № 2. - C. 3-13.

6. Трощинський Д. Інтеграційна модель державної етнополітики: концептуальні засади , можливості застосування в Україні/ Д. Трощинський //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2006. - № 3. - C. 240-248.

7. Філіпенко А. Інтеграційні перспективи України: бігравітаційна модель //Економіка України. - 2005. - № 6. - C. 11-22

8. Хахлюк А. Економічна химера чи реальна модель інтеграції / //Політика і час. - 2006. - № 11-12. - C. 18-24

9. Хоруженко О. Інтеграційна модель для України/ Олександр Хоруженко //Молода нація. Альманах. - 2005. - № 4. - C. 39-44

загрузка...
Top