Соціальна економіка М. Вебера

Вступ.

1. Місце М.Вебера в соціальній економіці.

2. Соціологічні концепції М.Вебера.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Соціологічна система М. Вебера — видатного німецького соціолога кінця XIX — початку XX ст. — належить до перших систем так званої гуманістичної соціології. Сам він називав її "розуміючою". Головна особливість останньої полягала в її антипозитивістській спрямованості. Представники гуманістичної соціології вважали, що соціальні явища не є речами, які слід вивчати за допомогою методів природничих наук. Навпаки, особливий онтологічний статус соціальної дійсності вимагає застосування інших — відмінних від природознавства — стандартів науковості. У визначенні свого предмета, тобто соціальної взаємодії, гуманістична соціологія не додержується постулатів психологізму або соціологізму. Вона концентрує увагу на меті поведінки і на тому, як індивіди тлумачать власні дії та дії інших.

Макс Вебер - основоположник "розуміючої" соціології й теорії соціальної дії, що застосував її принципи до економічної історії, до дослідження політичної влади, релігії, права. Головною ідеєю веберовської соціології є обґрунтування можливості раціонального максимального поводження, що проявляється у всіх сферах людських взаємин. Ця думка Вебера знайшла свій подальший розвиток у різних соціологічних школах Заходу, що вилилося у своєрідний "веберовський ренесанс" . Методологічні принципи веберовської соціології тісно пов'язані з іншими теоретичними системами, характерними для суспільствознавства минулого століття - позитивізмом Конта й Дюркгейма, соціологією марксизму.


1. Місце М.Вебера в соціальній економіці

М. Вебер виходить з того, що дійсність, вивченням якої займається соціальна наука, складається з численної кількості елементів, ознак, факторів, явищ. За своїм характером вона аморфна, неупорядкована, хаотична. Завданням соціальної науки (її соціолог називає наукою про дійсність) є розуміння життя в його своєрідності, з'ясування культурної значущості суспільних явищ у їхньому специфічному вигляді, причин історичної своєрідності їх. До того ж наукове пізнання М. Вебер вважає галуззю, де хаотична дійсність раціонально упорядковується.

З усієї різноманітності емпіричної дійсності предметом наукового пізнання може стати, за М. Вебером, тільки частина її, істотна і важлива для мети дослідження. Критерієм такого вирізнення не може бути емпірична регулярність, оскільки, підкреслює німецький учений, не є важливим те, що лише регулярно повторюється. Таким критерієм можуть бути релігійні, моральні, естетичні, політичні та інші цінності певної культури. Тільки завдяки співвіднесенню з ними конкретний фрагмент дійсності стає значущим для наукового дослідження. Емпірична реальність постає як "культура", а поняття культури є ціннісним поняттям.

Ідеї, що панують у суспільстві, сприяють формуванню ціннісної позиції дослідника. Цінності культури впливають на вибір дослідницької проблематики, добір емпіричного матеріалу, можуть стати предметом соціальної науки, наукової критики. Отже, за М. Вебером, соціальна наука про дійсність тісно пов'язана з поза-науковими цінностями.

Важливе місце в соціальній науці М. Вебера посідає концепція ідеальних типів. Соціолог вбачає в ідеальних типах насамперед пізнавальний інструмент, який дослідник конструює і використовує для упорядкування хаотичної дійсності та розуміння її. Ідеальний тип, підкреслює Вебер, не є гіпотезою стосовно дійсності, не є він і описом самої дійсності, ідеалом. Ідеальний тип являє собою теоретичний конструкт, "мислений образ", який створюється за допомогою виокремлення, загострення, підсилення тих елементів дійсності, які дослідник вважає істотними.

Принциповим моментом веберівського трактування ідеальних типів стало визнання того, що вони не мають десигнатів в емпіричній дійсності. Свою "реальність" ідеальні типи знаходять виключно шляхом зіставлення з конкретно існуючою емпірією. Отже, припускається первісний розрив між ідеальними типами та емпіричною дійсністю. Внаслідок зіставлення з ідеальними типами емпіричні факти отримують лише негативну характеристику, оскільки результатом такого зіставлення є визначення міри відхилення емпіричних фактів від своїх еталонів — ідеальних типів.

М. Вебер розрізняє історичні та соціологічні ідеальні типи, беручи до уваги відмінність їх за мірою узагальнення. Історичні ідеальні типи, як правило, локалізовані в часі й просторі, соціологічні — більш абстрактні. Прикладами перших є такі понятійні конструкції, як "капіталізм", "середньовічне місто" та ін., других — "церква", "легітимний порядок", "бюрократія" тощо.

Конструювання ідеальних типів — творчий акт, за допомогою якого формується специфічний образ дійсності. Це й робить її більш осмисленою та зрозумілою для дослідника. Отже, ідеальні типи являють собою незамінний евристичний інструмент соціальної науки[4, c. 216-218].

У творчості М. Вебера можна умовно виокремити два періоди. У перший він виступає насамперед як історик культури, що досліджує історичну дійсність у дусі неокантіанських "наук про культуру". У другий період німецький учений розробляє концепцію "розуміючої соціології", здійснюючи перехід від історичного до соціологічного пізнання.

Соціологію М. Вебер визначає як науку, що намагається пояснити свій предмет — соціальну дію — на основі розуміння її. Розуміння для М. Вебера являє собою специфічну категорію, за допомогою якої можна пояснити людську поведінку. При цьому мається на увазі поведінка окремого індивіда або групи індивідів. Окремий індивід та його поведінка розглядаються як "клітинка" соціології, "атом" її, "найпростіша єдність", яка не підлягає роздрібненню. У своєму трактуванні розуміючої соціології М. Вебер посідає позицію номіналізму, або методологічного індивідуалізму. На його думку, такі поняття, як "держава", "суспільство", "феодалізм" та ін., позначають певні категорії спільної діяльності людей. Отже, завдання соціології полягає в тому, щоб звести їх до "зрозумілої" поведінки, тобто до поведінки окремих людей, які беруть участь у цій діяльності.

Однак зрозуміти можна тільки таку поведінку, що має смисл для її суб'єкта. Отже, предметом розуміючої соціології є осмислена дія, дія, пов'язана із "суб'єктивно передбачуваним смислом". Звідси випливає соціологічно обґрунтована потреба "в інтерпретуючому розумінні свідомо орієнтованих людських дій". Таке розуміння, за М. Вебером, може бути або безпосереднім, або пояснюючим. Наприклад, ми безпосередньо "розуміємо" смисл правила 2-2 = 4 або гнівний спалах, що виявляється у виразі обличчя, ірраціональних жестах. До безпосереднього розуміння належать також дії лісоруба, людини, яка простягає руку до дверей, щоб закрити їх, мисливця, який цілиться, щоб влучити у звіра, та ін.

Із пояснюючим розумінням маємо справу тоді, коли "розуміємо" мотиваційна, який смисл вкладав у правило 2-2 = 4 той, хто його придумав і записав, чому він зробив це саме тоді, коли був зайнятий комерційною калькуляцією, демонстрацією наукового досліду, технічними розрахунками тощо. Порівняно з безпосереднім розумінням пояснююче розуміння являє собою вищий рівень пізнання людських дій. Воно орієнтоване не на з'ясування змісту самого акту дії, а на пізнання мотивів, якими користується індивід, виконуючи певний акт. У такому разі йдеться не про те, що індивіди роблять, а про те, чому вони це роблять.

У структурі людських дій німецький учений виокремлює особливий клас дій — соціальні дії. Соціальну дію він трактує як таку, що орієнтована на поведінку інших індивідів. Поведінка індивіда не є соціальною, якщо вона орієнтована тільки на речові об'єкти. Крім того, не всі типи взаємин людей мають, за М. Вебером, соціальний характер. Зіткнення двох велосипедистів, наприклад, не більш як пригода, подібна до явища природи. Водночас намагання будь-кого з них уникнути цього зіткнення є вже соціальною дією, тому що в цьому разі ми маємо справу з виявом орієнтованої поведінки одного велосипедиста щодо іншого[8, c. 361-363].

Залежно від наближення соціальної дії до певної межі, за якою вона може бути названа осмислено орієнтованою, М. Вебер вирізняє чотири дії. Ближче всього до цієї межі, а найчастіше на самій межі, знаходяться традиційна та афективна дії. Далі від межі розміщуються раціональні дії, які М. Вебер поділяє на ціннісно-раціональну і цілераціональну.

Традиційні дії ґрунтуються на тривалій звичці людей. Більшу частину їхньої повсякденної поведінки можна віднести до цього типу. В той же час у ряді випадків традиційна дія може наближатися або трансформуватися в афективну дію. Остання обумовлена афектами або емоційним станом індивіда. Часто ця дія виходить за межі того, що осмислено орієнтоване. В цілому традиційні й афективні дії нерідко межують, з одного боку, з поведінкою суто реактивною, несвідомою, а з іншого — з раціональною поведінкою, в рамках якої люди або вірять у самодостатню цінність незалежно від наслідків дії (ціннісно-раціональна дія), або осмислено добирають відповідні засоби для реалізації поставленої мети, враховуючи можливі наслідки (цілераціональна дія).

Ціннісно-раціональними є дії того, хто вірить у самодостатню цінність — релігійну, естетичну або будь-яку іншу, незважаючи на можливі наслідки. Цей тип дії завжди підпорядкований "заповідям" або "вимогам", у підкоренні яким вбачає свій обов'язок індивід. Цілераціональна дія властива тим індивідам, поведінка яких орієнтована на мету, засоби та побічні результати цієї дії. В цьому разі індивід діє не традиційно, не афективно, не за обов’язком, а на підставі осмисленого, раціонального розрахунку, співвіднесення достатності наявних засобів для досягнення поставленої мети, а також передбачення можливих побічних результатів такої дії.

На думку М. Вебера, цілераціональна дія є, по суті, лише граничним випадком, відносно якого інші зазначені типи дії завжди ірраціональні. Разом з тим усі веберівські типи соціальної дії являють собою сконструйовані для соціологічного дослідження "понятійно чисті типи, до яких більшою або меншою мірою наближається реальна поведінка" людей. Отже, тлумачення соціальних дій ґрунтується не на необхідності, а на ймовірності здійснення їх.

У цілому для категорій веберівської "розуміючої соціології" ("розуміння", "дія", "смисл" та ін.) характерна антипсихологічна спрямованість. Психологія, вважає німецький учений, взагалі не може бути основою розуміючої соціології, оскільки займається ірраціональною складовою поведінки людей, а не "раціоналістичним розумінням" її смислу. Внаслідок цього соціальні інститути і культурні значення не можна пояснити на основі психологічних факторів. Навпаки, саме соціальні інститути і культурні значення можуть сприяти поясненню психіки людей.

Висуваючи раціональність, раціоналізацію, цілераціональну поведінку як ключові методологічні засади розуміючої соціології, М. Вебер водночас не доходить "висновку про переважання раціонального у повсякденному житті", однак пов'язує долю сучасного світу зі зростаючими раціоналізацією та інтелектуалізацією. Такою є, на його думку, об'єктивна тенденція історичного процесу. Вага цілераціональних дій витісняє інші типи поведінки людей, сприяє укоріненню на Заході раціонального способу ведення господарства, утвердженню раціональної держави, раціональних конституції, права, науки, раціонально гармонійних музики, архітектури, образотворчого мистецтва тощо. На їхньому ґрунті виникає на Заході капіталістичне суспільство, яке не має історичних аналогів. Історія його ґенези і розвитку, запевняє М. Вебер, є історією зростаючої раціоналізації.

Час довів високу плідність ідей розуміючої соціології М. Вебера. Деякі з них стали відправним пунктом нових соціологічних напрямів. Веберівські ідеї використовуються в сучасних концепціях соціології, культури, політики, науки, права, управління. Це стосується також економічної й історичної соціології, теорії соціальної структури, соціальних інститутів, конфліктів та змін. Актуальними залишаються розробки всесвітньо-історичного порівняльного аналізу, ключові положення теорії модернізації, соціально-історичної інтерпретації явищ, що досліджуються. У працях Вебера запропоновано перспективи для критичного переосмислення та більш глибокого вивчення різних ціннісно-нормативних і культурних систем, проблем релігії, етики, раціональності[2, c. 78-82].


2. Соціологічні концепції М.Вебера

Макс Вебер (1864 - 1920) - німецький соціолог, соціальний філософ, культуролог і історик. Його можна сміло назвати Леонардо ДА Вінчі соціології. Його базисні теорії сьогодні становлять фундамент соціології: вчення про соціальну дію й мотивацію, про суспільний поділ праці, про відчуження, про професію як покликанні. Він розробив: основи соціології релігії; економічній соціології й соціології праці; соціології міста; теорію бюрократії; концепцію соціальної стратифікації й статусних груп; основи політології й інституту влади; вчення про соціальну історію суспільства й раціоналізації; вчення про еволюцію капіталізму й інституту власності. Досягнення Макса Вебера просто неможливо перелічити, настільки вони величезні. В області методології одним із самих головних його досягнень є введення ідеальних типів. М. Вебер уважав, що головна мета соціології - зробити максимально зрозумілим те, що не було таким у самій реальності, виявити зміст того, що було пережито, навіть якщо цей зміст самими людьми не був усвідомлений. Ідеальні типи дозволяють зробити історичний або соціальний матеріал більше осмисленим, чим він був у самому досвіді реального життя.

Ідеї Вебера пронизують всю будівлю сучасної соціології, становлячи його фундамент. Творча спадщина Вебера величезна. Він вніс вклад у теорію й методологію, заклав основи галузевих напрямків соціології: бюрократії, релігії, міста й праці.

Сам М. Вебер створив багато наукових праць, у тому числі: "Протестантська етика й дух капіталізму" (1904-1905), "Господарство й суспільство", "Об'єктивність соціально - наукового й соціально - політичного пізнання", "Критичні дослідження в області логіки наук про культуру", "Про деякі категорії розуміючої соціології" (1913), "Основні соціологічні поняття".

Розвиток соціологічних подань про суспільство увесь час ішло по наростаючої - від Платона й Аристотеля до Макіавеллі й Гоббсу, а від них до Конту й Маркса. З кожним кроком наші знання заглиблювалися й збагачувались. Найвищим вираженням стали ідеї М. Вебера. Він не тільки створив саму складну теорію суспільства в розглянутий історичний період, але й заклав методологічний фундамент сучасної соціології, що було зробити ще сутужніше. Завдяки М. Веберові, а також його колегам німецька школа домінувала у світовій соціології аж до Першої світової війни.

Некласичний тип науковості соціології розроблений німецькими мислителем М. Вебером (1864 - 1920 роки). В основі цієї методології лежить подання про принципову протилежність законів природи й суспільства й, отже, визнання необхідності існування двох типів наукового знання: наук про природу (природознавства) і наук про культуру (гуманітарного знання). Соціологія ж, на їхню думку, це прикордонна наука, тому вона повинна запозичити в природознавства й гуманітарних наук все краще. У природознавства соціологія запозичить прихильність до точних фактів і причинно - слідчі пояснення дійсності, у гуманітарних наук - метод розуміння й віднесення до цінностей[6, c. 66-68].

Таке трактування взаємодії соціології й інших наук випливає з їхнього розуміння предмета соціології. М. Вебер відкидав як предмет соціологічного знання такі поняття, як " суспільство ", " народ ", " людство ", " колективне ", і т.д. вони вважали, що предметом дослідження соціолога може бути тільки індивід, оскільки саме він має свідомість мотивації своїх дій і раціональним поводженням. М. Вебер підкреслював важливість розуміння соціологів суб'єктивного змісту, що вкладається в дію самим діючим індивідом. На їхню думку, спостерігаючи ланцюжок реальних дій людей, соціолог повинен сконструювати їхнього пояснення на основі розуміння внутрішніх мотивів цих дій. І тут йому допоможе знання того, що в подібних ситуаціях більшість людей надходять однаковим образом, керуються аналогічними мотивами. Виходячи зі свого подання про предмет соціології і її місці серед інших наук Вебер формулює ряд методологічних принципів, на які, на його думку опирається соціологічне знання:

1. Вимога усунення з наукового світогляду подання про об'єктивність змісту наших знань. Умовою перетворення соціального знання в дійсну науку є те, що воно не повинне видавати свої поняття й схеми за відбиття або вираження самої дійсності і її законів. Соціальна наука зобов'язана виходити з визнання принципового розходження між соціальною теорією й дійсністю.

2. Тому соціологія не повинна претендувати на щось більше, ніж з'ясування причин тих або інших подій, що стались, утримуючись від так званих " наукових прогнозів ". Строге проходження цим двом правилам може створити враження, що соціологічна теорія не має об'єктивного, загальнозначущого змісту, а є плодом суб'єктивної з.

3. Соціологічні теорії й поняття не є результатом інтелектуальної сваволі, тому що сам інтелектуальна діяльність підкоряється цілком певним соціальним прийомам і, насамперед, правилам формальної логіки й загальнолюдських цінностей.

4. Соціолог повинен знати, що в основі механізму його інтелектуальної діяльності лежить віднесення всього різноманіття емпіричних даних до цих загальнолюдських цінностей, які задають загальний напрямок всьому людському мисленню. " Віднесення до цінностей кладе межа індивідуальній сваволі", - писав М. Вебер[7, c. 151-153].

Головним інструментом пізнання в М. Вебера виступають "ідеальні типи". "Ідеальні типи". По Веберові, не мають емпіричних прообразів самі реальності й не відбивають її, а являють собою розумові логічні конструкції, створювані дослідником. Ці конструкції формуються за допомогою виділення окремих рис реальності, що вважаються дослідником найбільш типовими. " Ідеальний тип, - писав Вебер, - це "картина однорідного мислення, що існує в уяві вчених і призначена для розгляду очевидних, найбільше " типових соціальних фактів". Ідеальні типи - це граничне поняття, використовувані в пізнанні як масштаб для співвіднесення й порівняння з ними соціальної історичної реальності. По Веберові, всі соціальні факти пояснюються соціальними типами. Вебер запропонував типологію соціальних дій, типів держави й раціональності. Він оперує такими ідеальними типами, як " капіталізм", " бюрократизм", " релігія " і т.д..

Яке ж основне завдання вирішують ідеальні типи? М. Вебер уважає, що головна мета соціології - зробити максимально зрозумілим те, що небувало таким у самій реальності, виявити зміст того, що було пережито, навіть якщо цей зміст самими людьми не був усвідомлений. Ідеальні типи й дозволяють зробити цей історичний або соціальний матеріал більше осмисленим, чим він був у самому досвіді реального життя.

Відповідно до Вебера, ідеальний тип як методологічний засіб дозволяє:

· по-перше, сконструювати явище або людська дія, як якби воно мало місце в ідеальних умовах;

· по-друге, розглянути це явище або дія незалежно від локальних умов.

Передбачається, що якщо будуть виконані ідеальні умови, то в будь-якій країні дія буде відбуватися саме в такий спосіб. Тобто розумове утворення нереального, ідеально - типового - прийом, що дозволяє зрозуміти, як дійсно протікала та або інша історична подія. Ідеальний тип, по Веберові, дозволяє трактувати історію й соціологію як два напрямки наукового інтересу, а не як дві різні дисципліни. Це оригінальна точка зору, виходячи з якої, на думку вченого, щоб виявити історичну причинність, необхідно для початку вибудувати ідеально - типову конструкцію історичної події, а потім зіставити нереальний, уявний хід подій з їхнім реальним розвитком. Через конструювання ідеально - типового дослідник перестає бути простим статистом історичних з і знаходить можливість зрозуміти, наскільки сильним був вплив обставин загального порядку, яка роль впливу випадковості або особистості в цей момент історії.

Щоб показати, як застосовується поняття ідеального типу у Вебера, необхідно проаналізувати це поняття зі змістовної точки зору. Для цього необхідно ввести ще одну категорію соціології Вебера - категорію з. Необхідність розуміння предмета свого дослідження, відповідно до Вебера, відрізняє соціологію від природних наук.

Соціологія, по Веберові, є "розуміючої", оскільки "вивчає поводження особистості, що вкладає у свої дії певний зміст". "Дія людини знаходить характер соціальної дії, якщо в ньому присутні два моменти: суб'єктивна мотивація індивіда й орієнтація на інший (інших)". Розуміючі мотивації, "суб'єктивно якого мається на увазі змісту" і віднесення його до поводження інших людей - необхідні моменти властиво соціологічного дослідження, відзначає Вебер, приводячи для ілюстрації своїх міркувань приклад людини, що рубає дрова. Так, можна розглядати рубання дров лише як фізичний факт - спостерігач розуміє не рубщика, а те, що дрова рубаються. Можна розглядати рубщика як володіє свідомістю жива істота, інтерпретуючи його руху. Можливий і такий варіант, коли центром уваги стає суб'єктивно пережитий індивідом зміст дії, тобто задаються питання: " чиДіє ця людина відповідно до розробленого плану? Який цей план? Які його мотиви? У якому контексті значень сприймаються ці дії їм самим?" Саме цей тип "розуміння", заснований на постулаті існування індивіда разом з іншими індивідами в системі конкретних координат цінностей, є основою реальних соціальних взаємодій у життєвому світі.

Із принципом "розуміння" зв'язана одна із центральних методологічних категорій веберовської соціології - категорія соціальної дії. Судити про те, наскільки вона важлива для Вебера можна по тому, що він визначає соціологію як науку, "вивчаюча соціальна дія".

От як Вебер визначає соціальну дію. "Дією" треба ... називати людське поводження (байдуже, зовнішнє або внутрішнє діяння, недіяння й або претерпевание), якщо й оскільки діючий або діючі зв'язують із ним деякий суб'єктивний зміст. "Але "соціальною дією" варто називати таке, котре по своєму змісті, якому мається на увазі діючої або діючими, віднесено до поводження інших і цим орієнтовано у своєму протіканні". Виходячи із цього, "не можна вважати дія соціальним, якщо воно є чисто наслідувальним, коли індивід діє, як атом юрби, або коли він орієнтується на яке - або природне явище" (не є, наприклад, дія соціальним, коли велика кількість людей розкривають парасолі під час дощу)[1, c. 429-431].

І ще одне важливе зауваження, що робить Вебер: уживаючи поняття "держава", "співтовариство", "родина" і т.д. , не можна забувати, що ці інститути не є реально суб'єктами соціальної дії. Тому не можна зрозуміти "дію" народу або держави, хоча цілком можна зрозуміти дію їхніх тридцятимільйонних індивідів. "Такі поняття, як "держава", "співтовариство", "феодалізм" і т.п. , - пише він, - у соціологічному розумінні означають... категорії певних видів спільної діяльності людей, і завдання соціології полягає в тім, щоб звести їх до "зрозумілого" поводженню... окремих людей, що беруть участь у цій діяльності,".

Таким чином, соціальна дія, по Веберові, припускає два моменти: суб'єктивну мотивацію індивіда або групи, без якої взагалі не можна говорити про дію, і орієнтацію на інший (інших), що Вебер називає ще й "очікуванням" і без якої дія не може розглядатися як соціальне.

Категорія соціальної дії, що вимагає виходити з розуміння мотивів окремого індивіда, є той вирішальний пункт, у якому соціологічний підхід Вебера відрізняється від соціології Е.Дюркгейма. Уводячи поняття соціальної дії, Вебер по суті дає своє трактування соціального факту, полемічно спрямовану проти тієї, котра була запропонована Дюркгеймом. На противагу Дюркгейму Вебер уважає, що ні суспільство в цілому, ні ті або інші форми колективності не повинні, якщо підходити до питанню строго науково, розглядатися як суб'єктів дії: такими можуть бути тільки окремі індивіди. Колективи, відповідно до Вебера, соціологія може розглядати як похідні від тридцятилітніх їхніх індивідів; вони являють собою не самостійні реальності, як у Дюркгейма, а, скоріше, способи організації дій окремих індивідів. Не можна не відзначити, що у своєму "методологічному індивідуалізмі" Веберові важко бути послідовним; у нього виникає ряд утруднень, коли він намагається застосувати категорію соціальної дії, особливо при аналізі традиційного суспільства.

Отже, розуміння мотивації, "суб'єктивно якого мається на увазі змісту" - необхідний момент соціологічного дослідження. Що ж, однак, являє собою "розуміння", як тільки Вебер не ототожнює його з тим трактуванням розуміння, яку пропонує психологія?[3, c. 119-120]


Висновки

М. Вебер помітив, що в Німеччині (яка населена як католиками, так і протестантами) найкращих економічних успіхів домагалися протестанти; саме вони становили кістяк підприємців і висококваліфікованих технічних фахівців. Крім того, найбільше динамічно розвивалися протестантські країни, такі як США, Англія й Голландія.

На думку М. Вебера, економічний підйом і розвиток євроамериканского капіталізму пояснювався наявністю протестантської етики, що обумовила трудову запопадливість і раціональну організацію роботи. М.Вебер полемізував з марксистами про причини розвитку капіталізму. На думку вченого, якщо розглядати капіталізм із погляду марксизму, те всі його характерні риси можна виявити в Древньому Китаї, Індії, Вавилоні, але ці країни не змогли створити ефективної економіки. Умови для виникнення капіталізму були й у Древній Греції, і Древньому Римі, але в античному суспільстві праця була не занадто престижна й уважався долею рабів. М.Вебер розрізняв "сучасний капіталізм" і "традиційний капіталізм" і підкреслював, що протестантський тип поводження найчастіше морально засуджувався в традиційних суспільствах.

Характерна риса протестантських суспільств - ведення комерції не тільки заради збільшення особистого споживання, а як доброчесний вид діяльності. При цьому М.Вебер особливо підкреслював аскетизм підприємців-протестантів, багатьом з яких були далекі показна розкіш і захват владою і які розглядали багатство лише як свідчення гарне виконаного боргу перед Богом. Хоча практично всі протестантські деномінації визнають порятунок як божий дарунок, що нічим не може бути зароблений, багато протестантських підприємців розглядали діловий успіх як підтвердження наявності цього дарунка. Але з богословської точки зору така позиція є дуже спірною.

На противагу протестантам, капіталісти традиційного суспільства, навпаки, прагнули мінімізувати власні трудові зусилля й воліли найбільш прості види заробітку, наприклад, шляхом установлення монополії або особливих відносин із владою.

На думку М.Вебера, протестантська трудова етика не властива людині від природи і є продуктом тривалого виховання. Вона може зберігатися протягом тривалого часу лише тоді, коли сумлінна праця приносить моральну й матеріальну віддачу.

М.Вебер уважав, що сучасний капіталізм перейшов до самовідтворення протестантської трудової етики й більше не має потреби в її релігійному обґрунтуванні.

Точка зору М.Вебера одержує деяке підтвердження при аналізі сучасних протестантських громад у Латинській Америці (де мільйони людей за останні 20 років перейшли з католицизму в протестантизм). Як показують дослідження, що перемінили релігію люди з бідних шарів піднімають свій життєвий рівень швидше, ніж католики. Однак у середовищі середнього класу ця закономірність не діє.


Список використаної літератури

1. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.

7. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

8. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. - К.: Знання, 2005. - 583 с.

загрузка...
Top