Розвиток політичної економії основні школи і течії

1. Розвиток політичної економії основні школи і течії

2. Структура власності, типи, види, форми

3. Економічна конкуренція, суть, функції та форми

4. Диференція доходів населення. Необхідність перерозподілу національного доходів населення

5.Необхідність і сутність фінансів. Державні фінанси

Список використаної літератури

1. Розвиток політичної економії основні школи і течії

Розвиток економічної думки — це не є тільки безперервне нагромадження й удосконалення економічних ідей. У різні економічні епохи вчені досліджують різні економічні реальності, а економічні ідеї минулого можуть бути не лише ґрунтом для сучасних теорій, а й застереженням від сучасних помилок.

Становлення і розвиток економічної науки тісно пов’язані з прогресом капіталістичного способу виробництва. Цей суспільний лад з самого початку (епоха первісного нагромадження капіталу) порушував перед молодою економічною наукою проблему за проблемою. Саме тоді починається формування фундаментальної політичної економії як самостійної науки. Першими гідний внесок у розвиток політичної економії зробили меркантилісти (від італ. merkante — торговець, купець), які вважали, що суспільне багатство нарощується у сфері обігу — торгівлі. Меркантилісти визначили з цих позицій дві економічні проблеми, які необхідно було вирішити: 1) розвиток зовнішньої торгівлі і встановлення торгового балансу країни; 2) визначення природи грошей і рівня відсотка. На їх думку, багатство країни пов’язано з максимальним нагромадженням золота і срібла (дорогоцінних металів) за допомогою ефективної зовнішньої торгівлі, тобто перевищення вивезення товарів з країни над їх ввезенням. Меркантилісти вважали природною властивістю дорогоцінних металів бути грошима. Звідси — їх помилкове уявлення про те, що товари мають вартість таку, скільки за них можна обміняти золота і срібла. Отже, розмір вартості товару залежить від того, скільки зазначених металів можуть дати за нього.

Антуан де Монкретьєн (1575—1621) може вважатися одним з найталановитіших економістів — представників меркантилізму. Саме він вперше вжив термін «політична економія», подарувавши тим самим назву новій науці. У цілому ідея меркантилізму зводиться: в економічній політиці — до масового нагромадження дорогоцінних металів у країні і державній скарбниці; у теорії — до пошуків економічних закономірностей у сфері обміну (торгівлі, грошовому обігу).

Величезний внесок у розвиток поглядів меркантилістів зробили Томас Ман (1571—1641), Дейвід Юм (1711—1776) — видатний філософ XVIII ст., Уільям Петті (1623—1687) — фундатор трудової теорії вартості. Головною заслугою меркантилістів було те, що вони здійснили першу спробу осмислення загальноекономічних завдань на рівні всієї національної економіки. Вона не вдалася, але послужила відправною точкою для наступної хвилі економістів-фізіократів.

Поряд із Ф. Кене істотний внесок у розвиток вчення фізіократів внесли Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781), Дюпон де Немур (1739—1817) — засновник і нині існуючої однієї з могутніх американських корпорацій.

Меркантилісти і фізіократи підготували подальший розквіт економічної думки, коли вона по суті не тільки сформувалася як єдина, цілісна наука, а й знайшла відповіді практично на більшість питань, поставлених швидко прогресуючим капіталізмом. Настала епоха класичної політичної економії.

Піонером класичної політичної економії можна вважати англійського економіста Уільяма Петті, який уперше у 1662 р. вивів сентенцію, що джерелом будь-якого багатства є праця. Отже, економічна думка наново відкриває забуту ідею Арістотеля. З іншого боку, У. Петті розрізняє дві сторони ціни: одна, що постійно змінюється залежно від ринкової кон’юнктури, — ринкова ціна; інша, природна, що не змінюється вже після виробництва, — вартість товару. У. Петті науково послідовний, тож у своїх дослідженнях він виходить тільки з того положення, що праця є «утриманням» вартості.

Великий внесок У. Петті зробив у теорію грошей. Вчений визначив їх як товар, що має трудове походження, тому й виступає загальним еквівалентом. Отже, вартість самих грошей залежить від кількості праці, витраченої на їх виробництво. Вперше в економічній науці У. Петті порушив питання про кількість грошей, необхідних в обігу.

Особливе місце в розвитку економічної науки належить Адамові Сміту (1723—1790) — класику політичної економії. Його чільне місце в економічній науці визначається тим, що він уперше виклав економічну теорію як цілісну науку, у взаємозв’язку всіх її головних елементів.

Сучасні економічні теорії в основному представлені західними економістами, для яких у XX ст., особливо в останні 40—50 років, притаманна спрямованість на вирішення конкретних економічних проблем. Західній економічній думці властиве і поглиблення її прикладного характеру. Зокрема, в останні 50 років економісти світу завзято працювали над розв’язанням транспортної проблеми і міжгалузевого балансу, пом’якшенням наслідків економічних криз і досягненням бездефіцитного бюджету, над приборканням інфляції та зменшенням безробіття тощо. У ході вирішення цих питань починає викристалізовуватися нова структура економічної теорії. Якщо раніше політична економія та економічна теорія були ідентичними, то поступово, починаючи вже з Альфреда Маршалла (1842—1924), ці два поняття розходяться. Політична економія, так само, як і на початку виникнення, посідає фундаментальні позиції в економічній теорії, а остання перетворюється нині на загальну економічну теорію, особливо в прикладній її частині, що вирішує конкретні завдання. Отже, сьогодні можна засвідчити наявність ще двох самостійних наук: мікроекономіки та макроекономіки.

Кейнсіанство відіграло виняткову роль у стабілізації капіталістичної системи, проте в даний час позиції його не такі однозначні. Панацеєю для капіталістичної економіки воно не стало, тому нині має багато супротивників. З’являються неокласичні теорії вільного ринкового господарства, на думку прихильників яких капіталістична ринкова система через ціни і конкуренцію спроможна таки до саморегулювання. Практика ж показує, що немає жодної розвинутої індустріальної держави, чия економіка істотно і масштабно не регулювалася б державою.

Останнім словом у сучасній економічній думці Заходу вважається монетаризм — теорія, розроблена американським економістом Мілтоном Фрідменом, так звана «чиказька школа». Автор одержав за цю теорію Нобелівську премію. Прихильниками монетаризму гроші розглядаються як вирішальний чинник суспільного відтворення (звідси й назва теорії).

2. Структура власності, типи, види, форми

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає ставлення людей до певних речей, як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України "Про власність" так трактує право власності: "Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".

Отже, відносини власності втілюються, насамперед, у певних юридичних нормативних актах. Але власність - це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому останній чинник є визначальним: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини - базисні, юридичні - надбудовні.

Власність з економічної точки зору є складною системою господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи:

а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

б) відносини з приводу господарського використання майна;

в) економічні форми реалізації відносин власності[4, c. 54-56].

Розглянемо їх більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага - предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворюються в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія - не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.

Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався неоднаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності.

Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна.

Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Досить довго в Україні панувала суспільна власність. Вона існувала в двох основних формах: загальнонародній власності і кооперативній власності.

Сьогодні в Україні за умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Вони ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актах. Дані закони передбачають певні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності.

Власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна, інтелектуальна. Всі форми власності є рівноправними і держава створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи, держава, а також спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Згідно з законом нашої держави "Про власність" формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним чином:

Індивідуальна власність громадян

Зазначена форма власності формується за рахунок індивідуальної праці, участі в суспільному виробництві, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також майна, одержаного внаслідок успадкування. Громадяни можуть мати в індивідуальній власності житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, предмети домашнього господарства, продуктивну і робочу худобу, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Колективна власність:

a) власність колективу орендарів - це вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом;

b) власність колективного підприємства - це форма власності, яка виникає у тому випадку, коли все майно державного підприємства, вироблена продукція, одержані доходи переходять у власність трудового колективу;

c) власність кооперативу - це будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ними продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

d) власність акціонерного товариства - це майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності;

e) власність громадських організацій. Вони можуть мати у власності будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій;

f) власність релігійних організацій: культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти.

Державна власність:

a) загальнодержавна власність - майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

b) комунальна власність - майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;

c) майно державних підприємств - це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися.

Інтелектуальна власність

Інтелектуальна власність - це є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати наукових досліджень.

Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав

Спільні підприємства з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і громадян інших держав можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами.

Іноземні держави мають право на території України у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у випадках і порядку, встановлених міжнародними договорами і законодавчими актами України.

Приватна власність

Закон України "Про власність" передбачає існування приватної власності. В Законі зазначається: праця громадян є основою створення і примноження їх власності. Власник має право на договірній основі використовувати працю громадян. Власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом. [9, c. 62-63].

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. У кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності, - це, в основному, сфера обслуговування. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес в окремих галузях вимагає їх усуспільнення державою або окремим колективом (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.)[12, c. 15-17].

3. Економічна конкуренція, суть, функції та форми

Конкуренція є визначальним фактором впорядкування цін, стимулом інноваційних процесів (запровадження в виробництво нових винаходів та технологій). Вона сприяє витісненню з виробництва неефективних підприємств, раціональному використанню ресурсів, запобігає диктату виробників-монополістів по відношенню до споживача.

Конкуренція виконує в ринковій економіці наступні функції:

  • функція регулювання;
  • функція мотивації;
  • функція розподілу;
  • функція контролю.

Функція регулювання. Для того, щоби утриматися в боротьбі, підприємець має пропонувати вироби, яким віддає перевагу споживач. Отже і фактори виробництва під впливом ціни спрямовуються в ті галузі, де в них відчувається найбільша потреба.

Функція мотивації. Для підприємця конкуренція означає шанс та ризик одночасно:

підприємства, які пропонують ліпшу за якістю продукцію або виробляють її з меншими виробничими витратами, отримують винагороду в вигляді прибутку (позитивні санкції). Це стимулює технічний прогрес;

підприємства, які не реагують на побажання клієнтів або порушення правил конкуренції своїми суперниками на ринку, отримують покарання в вигляді збитків або витісняються з ринку (негативні санкції).

Функція розподілу. Конкуренція не тільки включає стимули до вищої продуктивності, але і дозволяє розподіляти доход серед підприємств і домашніх господарств у відповідності з їхнім ефективним внеском. Це відповідає панівному в конкурентній боротьбі принципу нагородження за результатами.

Функція контролю. Конкуренція обмежує й контролює економічну потужність кожного підприємства. Наприклад, якщо монополіст може призначати єдино можливу ціну, то конкуренція надає покупцеві можливість вибору серед декількох продавців. Чим досконаліше конкуренція, тим справедливіше ціна.

Політика держави в області конкуренції спрямована на те, щоби конкуренція могла виконувати свої функції. Керівний принцип "оптимальної інтенсивності конкуренції" в якості цілей політики в області конкуренції передбачає, що:

технічний прогрес швидко поширюється щодо виробництва (інновація під тиском конкуренції);

підприємства гнучко адаптуються до зміни умов, наприклад, до потреб споживачів (адаптація під тиском конкуренції).

Масштаб інтенсивності конкуренції визначається тим, наскільки швидко переваги в прибутку втрачаються в результаті успішного відтворення інновацій конкурентами. В першу чергу це залежить від того, наскільки швидко конкуренти реагують на ривок вперед підприємства-піонера і наскільки динамічним є попит.

У відповідності з керівним принципом оптимальної інтенсивної конкуренції сприятливі умови для нормального функціонування суперництва з`являються тоді, коли в економіці існує "широка" олігополія з "помірною" індивідуалізацією продукції. "Вузька" олігополія із сильною індивидуалізацією продукції, навпаки, зменшує інтенсивність конкуренції.

В кожній ринковій економіці існує небезпека того, що учасники конкурентної боротьби спробують ухилитися від обов`язкових норм і ризику, пов`язаних з вільною конкуренцією, вдаючись, наприклад, до змови про ціни чи до імітації товарних знаків. Тому держава повинна видавати нормативні документи, які регламентирують правила конкурентної боротьби. За Смітом сутність конкурентноїо поведінки виробників становило "чесне"- без змови – суперництво виробників завдяки, як правило, ціновому тиску на конкуренті. Не суперництво у встановленні ціни, а відсутність можливості впливати на ціну є найважливішим моментом у сучасній трактовці поняття конкуренції.

Залежно від співвідношення між кількістю виробників і кількістю споживачів розрізняють наступні форми економічної конкуренції:

Велика кількість самостійних виробників деякого однородного товару і маса відокремлених споживачів даного товару. Структура зв`язків між ними є такою, що кожен споживач може купити товар у будь-якого виробника, виходячи з власної оцінки корисності товару, його ціни, його ціни і власних можливостей придбання даного товару. Кожен виробник може продати товар будь-якому споживачеві, виходячи тільки з власної вигоди. Жоден зі споживачів не придбаває якусь істотну частку сукупного попиту. Дана структура ринку називається полігополією і породжує так звану досконалу конкуренцію.

Величезна чисельність відокремлених споживачів і мала чисельність виробників, кожен з яких може задовольнити значну частку сукупного попиту. Така структура називається олігополією, і породжує так звану недосконалу конкуренцію. Граничним випадком даної структури, коли масі споживачів протистоїть єдиний виробник, здатний задовольнити загальний попит всіх споживачів, є монополія. В разі, коли на ринку є відносно велика чисельність виробників, що пропонують гетерогенну (різнорідну) продукцію, то говорять про монополістичну конкуренцію.

Єдиний споживач товару і багато самостійних виробників. При цьому єдиний споживач придбаває весь обсяг пропозиції товару, який постачається всіма виробниками. Дана структура породжує особливий тип недосконалої конкуренції, який називають монопсонією (монополія попиту).

4. Диференція доходів населення. Необхідність перерозподілу національного доходів населення

Необхідність перерозподілу національного доходу зумовлена цілим рядом причин, серед яких основними є :

необхідність концентрації ресурсів для вирішення важливих соціальних проблем,

існування невиробничої сфери, на утримання якої кошти надходять в результаті перерозподілу доходів; необхідність залучення коштів підприємств і населення на суспільні потреби. Перерозподіл національного доходу здійснюється за допомогою податку, механізму цін, оплати населенням послуг невиробничої сфери і добровільних платежів у громадські організації.

Одним із основних недоліків ринкової системи є нерівність у доходах і виникнення через це бідності. Нерівність доходів населення є наслідком нерівності у продуктивності праці чи ефективності виробництва; багато у чому вона визначається нерівністю у розподілі на основі приватної власності на засоби виробництва, а також правових норм, які її закріплюють (зокрема, передачу доходів у спадщину).

Нерівність у доходах виникає через такі чинники, як: розбіжність у рівні заробітної плати; доходи від приросту капіталу (акцій, облігацій, нерухомості); відмінності у фізичних та розумових здібностях людей, освіті й професійній підготовці; володіння власністю — землею, основними фондами, житлом, акціями та іншими цінними паперами.

Міра нерівності в доходах, яка притаманна будь-якому суспільству, досліджується з використанням кривої Лоренца (М.Лоренц — американський економіст, який побудував цю криву).

Надмірну нерівність у доходах засуджували завжди. На цьому ґрунті відбувається перерозподіл доходів, який спрямований на досягнення так званої соціальної справедливості. Можна виділити три напрями економічної думки, що обґрунтовують досягнення більшої рівності в доходах:

— соціалістичне вчення, яке виступає проти приватної власності, "незароблених" доходів і прав власності;

— індивідуалістичні доктрини, які стверджують, кожна особа гідна отримати "соціальний мінімум";

— кейнсіанська концепція, котра доводить, що надмірна нерівність послаблює попит на споживчі товари, стримує економічне зростання.

Отже, в кожній країні існує проблема бідних та багатих, яка вирішується через перерозподіл доходів, завдяки чому бідні стають багатшими, а багаті — біднішими. Перерозподіл доходів населення здійснюється за такими каналами:

• Через державну податкову систему і державний бюджет.

• Через соціальне страхування.

• Через коливання цін як на чинники виробництва, так і на товари та послуги.

• Через добровільні внески до громадських, доброчинних, релігійних фондів і організацій[3, c. 314-315].

5.Необхідність і сутність фінансів. Державні фінанси

Термін фінанси походить від латинського, що означає дохід, готівка. В широкому значенні фінанси - це грошові кошти, грошові обороти. Фінанси виникли в період формування державності і становлення товарно-грошових відносин. Вперше цей термін почав використовуватись в ХШ-ХУ ст. в Італії, де міста Флоренція, Венеція, Греція перетворились на провідні торгові центри. В умовах натурального господарства переважна частина доходів держави мала натуральний характер. В цей період, фінанси зводились до формування доходів держави і державних видатків. Розвиток міст, ремесел, торгівлі привів до поширення грошових відносин. Державні фінанси все більше приймають грошові форми. В свою чергу, це спонукало прискорення первісного нагромадження капіталу.

Фінанси - це одна із важливих складових частин практично кожного виду діяльності. Зокрема, вони є невід'ємною стороною діяльності державних органів управління, підприємств, об'єднань підприємств і установ, фізичних осіб, партій, доброчинних організацій, міжнародних корпорацій та ш.Фінанси пов'язані з формуванням, обміном, розподілом і використанням валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного багатства. Проведення різноманітних видів діяльності передбачає мобілізацію грошових ресурсів, необхідних для забезпечення відповідної діяльності, розподіл мобілізованих фінансових ресурсів, та організацію раціонального використання мобілізованих ресурсів.

Фінанси - це діяльність суб'єктів пов'язана з формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів з метою вирішення поставлених задач. До суб'єктів фінансових відносин відносяться державні органи управління, підприємства і установи, громадяни і групи громадян, іноземні інвестори, міжнародні фінансові організації та ін. Цілі, які ставлять перед собою ті або інші суб'єкти, залежать від сфери їх діяльності, організаційних форм, розвитку відносин з іншими суб'єктами та багатьох інших факторів[1, c. 9-11].

Так, державні органи управління в процесі фінансової діяльності переслідують цілі забезпечення фінансовими ресурсами державних видатків, проведення інвестиційної діяльності держави, фінансування соціальних програм, розвитку зовнішньоекономічної діяльності, проведення регулювання економіки та ін. Підприємці ставлять за мету одержання достатніх прибутків, забезпечення окупності капіталу, прискорення його обігу, зменшення фінансових ризиків, оптимізашю оподаткування та ін. Для громадян провідними задачами в процесі проведення фінансової діяльності є забезпечення своєї життєдіяльності, накопичення фінансових ресурсів, проведення інвестиційної діяльності та ш.

Стосовно підприємницької діяльності фінанси можна визначити як елемент бізнесу, пов'язаний з залученням, розподілом та використанням фінансових ресурсів з метою забезпечення підприємницької діяльності. Нерідко в нашій економічній літературі фінанси визначаються як економічні відносини, які проводяться в грошовій формі і за допомогою яких реалізуються процеси розподілу і перерозподілу ВВП і національного багатства. Передбачається, що такі відносини здійснюються між певними суб'єктами, а в якості об'єктів виступають ВВП та національне багатство. Такий підхід фіксує те, що в процесі фінансової діяльності приймають участь різні суб'єкти, які взаємодіють між собою. .При цьому така взаємодія зводиться до розподілу та перерозподілу виробленого продукту та цінностей, які мали місце до господарського процесу.

Предметом фінансів є діяльність суб'єктів, що пов'язана з проведенням мобілізації, розподілу і використання фінансових ресурсів задля реалізації певної мети. Кожен з цих напрямів передбачає проведення певних операцій та використання визначених важелів. Вивчення організаційних засад виконання таких операцій та використання можливих важелів при проведенні як господарської, так і негосподарської діяльності суб'єктів і входе до предмету фінансової науки.

Фінанси відіграють важливу роль в економічному і соціальному розвитку. Вони забезпечують залучення суб'єктами діяльності економічних ресурсів, розподіл ВВП і національного багатства, обіг економічних ресурсів, використання економічних важелів управління та контролю. За допомогою фінансів здійснюється організація ефективного використання залучених економічних ресурсів, створення резервів, використання майбутніх доходів з метою забезпечення поточної діяльності та ін.

Кошти, одержані від проведення фінансово-господарської діяльності спрямовуються на заміщення необоротних і поточних активів, виконання зобов'язань перед бюджетом, іншими суб'єктами господарювання, формування прибутку підприємств[3, c. 16-19].

Сутність фінансів, закономірності їх розвитку, сфера охоплюваних ними товарно-грошових відносин і роль у процесі суспільного відтворення визначаються економічним ладом суспільства, природою і функціями держави.

Фінанси — історична категорія. Вони з'явилися одночасно з виникненням держави при розшаруванні суспільства на класи. В часи первіснообщинного ладу не було класів, не було держави.

Фінанси являють собою економічні відносини, пов'язані з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів коштів з метою виконання функцій і завдань держави та суб'єктів господарювання і забезпечення умов розширеного відтворення[7, c. 16-18].


Список використаної літератури

1. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник/ Л. В. Білецька, Л. В. Білецький, В. І. Савич; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 651 с.

2. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. - К.: Знання , 2006. - 481 с.

3. Дратвер Б. Економічна теорія: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . - Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. - 256 с.

4. Економічна теорія: Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 779 с.

5. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. - 3-тє вид., доп. і перероб.. - К.: Знання-Прес, 2004. - 615 с.

6. Економічна теорія. Політекономія: Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич, Надія Гражевська; За ред. В.Д.Базилевича. - 6-те вид., доп. і пе-рероб.. - К.: Знання-Прес, 2007. - 719 с.

7. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. - К.: Атіка, 2001. – 343 с.

8. Лановик Б. Економічна теорія: Курс лекцій/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 6-те вид., стереотип.. - К.: Вікар, 2006. - 405 с.

9. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих нав-чальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. - Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. - 624 с.

10. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . - 5-те вид. виправлене. - К.: Знання-Прес, 2004. - 614 с.

11. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ В. О. Білик, О. І. Гойчук, М. М. Гузик та ін.; За ред. В. О. Білика, П. Т. Саблука. - К.: Інститут аграрної економіки, 1999. - 466 с.

12. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. - К.: Каравела, 2007. - 447 с.

загрузка...
Top