Роль держави в сучасній ринковій економіці

Вступ.

Розділ 1. Роль держави у структурній перебудові економіки.

1.1. Концепції економічної ролі держави на різних етапах розвитку суспільства.

1.2. Роль держави в регулюванні економічних відносин.

Розділ 2. Значення держави в сучасній ринковій економіці.

2.1. Роль держави у формуванні конкурентного середовища як передумови структурних перетворень економіки.

2.2. Діяльність держави у стимулюванні інноваційної діяльності.

2.3. Значення держави у зростанні соціально-економічної ефективності людського капіталу.

Розділ 3. Роль держави у формуванні сприятливої фінансово-кредитної політики в умовах економічної кризи.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Ставлення до державної активності щодо економіки завжди було неоднозначним. В його основі лежали різні уявлення про характер функціонування держави на різних етапах розвитку суспільства. У світовій економічній літературі XXст. представлений широкий спектр думок щодо можливостей державного втручання у функціонування економічної системи. При цьому погляди вчених суттєво змінювались залежно від конкретних умов розвитку світового господарства, об'єктивні процеси розвитку якого сприяли істотному зростанню ролі економічної теорії як науки.

Проблема економічної ролі держави починаючи з раннього етапу державотворення до сьогодення є дуже актуальною. її дослідження широко представлено у працях учених-економістів, СВ. Мочерного, Г.Я. Литовської, О.А. Бірюкова, С.А. Сафронова, О.С. Кривцова, JI.I. Дмитриченка, Дж. Стігліца, Я.В Україні книгу можна придбати за адресами: С. Ядгарова та ін. Відсутність чіткої систематизації концепцій економічної ролі держави викликає жваві дискусії та не дозволяє повною мірою використовувати економічні можливості втручання держави в економіку.

Актуальність теми. У сучасній розвинутій економіці основу життєдіяльності складає ринок. Держава ж підкоряється ринковим правилам гри, що засновані на правах власності. Але держава — не пасивний спостерігач за економічними процесами в ринковій економіці. Вона втручається в ринок, регулює його через оподаткування і бюджетний перерозподіл, законодавство, за допомогою вироблення обов'язкових для виконання стандартів (у тому числі й економічних) тощо.

На відміну від ринкових сил, держава володіє загальновизнаним і виключним правом примусу, тобто правом обмежувати свободу вибору економічних суб'єктів.

Форми взаємодії держави і ринку, межі державного втручання в економіку залишаються у центрі уваги багатьох економічних теорій.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси держави у ринковій економіці.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначити необхідність державного втручання в економіку;

· охарактеризувати втручання держави в економіку протягом історії;

· дослідити економічні функції держави та форми державного регулювання;

· проаналізувати перспективи розвитку державного регулювання в Україні.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси ролі держави у ринковій економіці.

Предметом дослідженнявиступає державне регулювання економіки, його перспективи та основні функції держави.


Розділ 1. Роль держави у структурній перебудові економіки

1.1. Концепції економічної ролі держави на різних етапах розвитку суспільства

В економічній літературі сформувалися два погляди на економічну роль держави: один повністю заперечує її, другий, навпаки, визначає її деміургом господарства. Незважаючи на взаємовиключність таких поглядів, вони все ж залишалися не лише робочими гіпотезами, на них ґрунтувалася розробка конкретних економічних політик3. Слід зазначити, що в межах цих двох поглядів розроблені різні концепції відповідно до об’єктивних умов ринкової економіки та ролі держави.

Економічна наука містить багатий матеріал, досвід поколінь, результати численних економічних експериментів щодо використання економічних важелів для формування та реформування економічних систем. Розглянемо еволюцію поглядів на економічну роль держави. Такий аналіз необхідний для розуміння сучасного стану речей, зокрема з'ясування ролі держави в подальшій розбудові ринкової економіки в Україні.

Уже на ранньому етапі державності людство замислювалося про роль держави в управлінні економічним життям суспільства. Це знайшло відображення в стародавніх законах вавілонського царя Хаммураппі (XVIII ст. до н. е.), у стародавньоіндійському трактаті "Артхашастра" (IV—III ст. до н. е.), у поглядах філософів Стародавнього Китаю, в інших історичних пам'ятках, де крім загальних норм, що регулюють відношення власності, до функцій правителів відносили регулювання цін, визначення норм лихварського відсотка, регулювання використання найманої праці.

Найбільш системно проблеми державного регулювання економіки у стародавньому суспільстві розкрив Каутілья — видатний державний діяч і вчений стародавньої Індії. У трактаті "Артхашастра" він поставив собі за мету показати, як організувати державний апарат, які варто розробити заходи, що у сукупності склали б програму діяльності уряду, який бажає домогтися економічного й політичного розквіту країни.

Витіснення натурального господарства товарним виробництвом, інтенсивний розвиток міжнародної торгівлі, ліквідація політичної роздробленості у західноєвропейських країнах та кардинальна зміна ролі торговельного капіталу стали головними передумовами генезису меркантилізму.

Відомо, що концепція меркантилізму пройшла два етапи історичного розвитку: ранній, "система грошового балансу" (XV — середина XVI ст.) і пізній, або "система торговельного балансу" (друга пол. XVI — XVII ст.). Спільним між раннім та пізнім меркантилізмом було те, що його представники ототожнювали багатство нації із золотом та сріблом і обґрунтовували необхідність активного державного регулювання господарського життя. Відмінним у їхніх поглядах було таке: представники раннього меркантилізму вбачали завданням держави залучення якомога більшої кількості грошей з-за кордону й утримання їх у країні, а вирішення проблем — у максимальному втручанні держави; пізні меркантилісти вважали завданням держави збільшення експорту за рахунок стимулювання вітчизняного виробництва та розвитку посередницької торгівлі. Провідні принципи меркантилізму, що обґрунтовувалися В. Стаффордом, Г. Скаруффі, Б. Даванцаті, широко відомі: золото й скарби будь-якого роду як вираження сутності багатства; заборона вивезення золота та срібла за межі країни; стимулювання вивезення товарів за кордон та їх продаж за максимально високими цінами й обмеження імпорту [1, c. 3-4].

Основні етапами еволюції класичної політичної економії:

1-й етап (кінець XVII — середина XVIII ст.) — започаткування класичної політичної економії як альтернативи меркантилізму у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), представників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене (Франція).

2-й етап (друга половина XVIII ст.) — формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта (Англія).

3-й етап (перша половина XIX ст.) — розвиток та переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками в Англії (Д. Рікардо, Т. Мальтус, В.Н. Сеніор), Франції (Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа), СІЛА (Г.Ч. Кері), збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками.

4-й етап (друга половина XIX ст.) — завершення формування класичної політичної економії у працях Дж.С. Мілля (1806—1873).

Засновники класичної буржуазної політичної економіки В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо визнавали правильним лише автоматичне регулювання ринкового виробництва без будь-якого втручання держави. Держава повинна, на їхню думку, виконувати тільки політичну функцію — охороняти приватну власність.

Представники класичної політекономії стояли на засадах економічного лібералізму, деякою мірою визнавали можливість державного регулювання, але заперечували його необхідність. Однак з розвитком виробництва, зі зростанням його суспільного значення стихійна вільна конкуренція стала неможливою. Різко зросло майнове розшарування, і, як наслідок, змінилася роль окремого виробника на ринку. Ці обставини зумовили необхідність державного втручання в економіку. Отже, в той час, як меркантилісти обстоювали політику протекціонізму та виходили з пріоритетності суспільних інтересів над особистими, представники класичної політичної економії висунули концепцію економічного лібералізму та вважали, що особисті інтереси вищі за суспільні.

Промисловий переворот, зміна соціальної структури суспільства, загострення соціальних суперечностей, боротьба робітничого класу за свої права та періодичні кризи надвиробництва заклали фундамент марксистської політичної економії, засновниками якої стали видатні німецькі мислителі К. Маркс та Ф. Енгельс.

Дж.М. Кейнс науково довів неможливість саморегулювання економіки як засобу врівноваження сукупного попиту й сукупної пропозиції, що виводить економіку з кризи, сприяє її подальшій стабілізації. Першим підтвердженням ефективності державного втручання в економіку стала політика президента США Ф. Рузвельта, його "Новий курс", за допомогою якого країна вийшла з глибокої кризи 1929—1933 рр. Рузвельт здійснив централізацію банків, ревізував їх і звільнився від слабких; заборонив вивезення золота; запровадив держконроль над цінами, перш за все на сільськогосподарську продукцію; забезпечив кредитування фермерів; упорядкував ціни на сільськогосподарську техніку [6, c. 157-159].

Отже, основний висновок Дж.М. Кейнса полягає у тому, що втручання держави в економічне життя суспільства є необхідністю, потрібне значне розширення "традиційних функцій держави, але за збереження широких можливостей для прояву власної ініціативи". Зокрема, держава має регулювати такі напрями:

1. Здійснення грошової політики регулювання процентної ставки: чим нижче норма позичкового відсотка, тим вище стимули до інвестування. Це зумовлює підвищення рівня інвестиційного попиту й рівня зайнятості.

2. Проведення бюджетної політики, що передбачає збільшення державних витрат, розширення державних інвестицій (розширення суспільних робіт, будівництво доріг, освоєння нових районів та ін.). Держава повинна брати на себе відповідальність за пряму організацію інвестицій.

3. Централізований перерозподіл доходів в інтересах соціальних груп з низькими доходами; збільшення попиту з боку таких груп населення, підвищення їх "схильності до споживання".

4. Проведення політики впливу на рівень зайнятості; недопущення розширення безробіття. Відмова від політики зниження заробітної плати як важіль, за допомогою якого нібито можна підвищити зайнятість. Застосування таких заходів на практиці, вважав Дж. Кейнс, дасть протилежний результат — зниження споживчого попиту, а слідом за ним — і скорочення обсягу виробництва та підвищення рівня безробіття.

Внаслідок поєднання двох ідейних течій кейнсіанства — американського нетрадиційного та англійського лівого — сформувалося посткейнсіанство — сучасна форма еволюції цього напряму, представники якого поставили за мету завершити "кейнсіанську революцію" з урахуванням нових історичних умов розвитку ринкової системи господарювання18. Посткейнсіанство прийшло на зміну неокейнсіанству, звинувативши представників останнього в неправильному трактуванні теорії Кейнса.

Теоретичні основи американського інституціоналізму набули свого подальшого розвитку у поглядах неоінституціоналістів. Основну увагу вони звертають на незалежного індивіда, який сам вирішує, членом яких колективів йому вигідніше бути. У більшості напрямів основна увага звертається на правові аспекти економічного життя. Ні підприємства, ні держава як колективні спільноти не існують окремо від своїх членів.

60—80-ті pp. XXст. ознаменувалися появою соціально-інституціональних технократичних теорій, представники яких досліджують соціально-економічні наслідки науково-технічного прогресу на різних фазах його сучасного розвитку. Центральними теоріями цього напрямку інституціоналізму є: теорії індустріального та нового індустріального суспільств, постіндустріального суспільства, суспільства "третьої хвилі", інноваційно-підприємницької економіки, суспільства знання, інформаційного суспільства, постекономічного суспільства та ін. З-поміж цих концепцій найбільшу увагу державі приділив Дж. Гелбрейт. У межах теорії техноструктури державі він відводить таку роль — знижувати вартість і ризик використання технології, фінансуючи розвиток сучасної техніки чи гарантуючи ринок для технічно передових товарів.

Неокласичні теорії проголошували мінімальне втручання держави в економіку, оскільки ринкова економіка здатна до саморегулювання.

Теоретичним здобутком інституціоналізму стало визнання посилення впливу держави на економіку, особливо в кризових умовах. Пропонувалося посилити вплив соціально-психологічних та політичних факторів на економіку. Подальший розвиток інституціоналізму отримав своє продовження у формуванні соціально-інституціональних технократичних теорій. Активна участь держави в соціально-економічному розвитку є умовою існування ринкової економіки. Для побудови концепції функціонування ринкової економіки в України на початковому етапі аналіз теоретичних уявлень про роль держави в економічній системі є вкрай необхідним. Необхідно використати той багатий матеріал, досвід поколінь, результати численних економічних експериментів щодо використання економічних важелів для формування та реформування економічної політики. І навіть попри песимістичне твердження, ніби історія вчить того, що вона нічого не вчить, саме історичний досвід може значною мірою прислужитися у виробленні теоретичних основ подальшої розбудови ринкової економіки України [11, c. 91-93].

1.2. Роль держави в регулюванні економічних відносин

Протягом десятиліть в економічній теорії та політиці одним із найважливіших і дискусійних питань залишається роль держави у забезпеченні структурної перебудови економіки та регулюванні економічних процесів у ринковій економіці. Як справедливо зазначає професор М.Павловський, "ринкова система ефективна лише за умов раціональної структури економіки, але вона не здатна сама по собі цілеспрямовано формувати структуру економіки, виробництва" [11, с 322]. Представники класичної політекономії вважали, що ринкові механізми здатні самостійно відновити економічну рівновагу, тому обстоювали невтручання держави в економічний розвиток суспільства. Однак у XX ст. з'явилися концепції, які наголошували на необхідності посилення впливу держави на економічний розвиток суспільства, особливо в періоди соціальних криз та економічних потрясінь. Яскравим прикладом є політика нового курсу США у період Великої депресії та індикативне планування у Франції в повоєнний період. Водночас маємо й негативні приклади, коли владні структури починають працювати самі на себе, породжувати утриманські настрої в суспільстві, що призводить до зниження результативності державного регулювання.

Світовий досвід свідчить: найбільших успіхів досягли ті країни, які оптимально поєднували ринкові та державні регулятори, залежно від стану економіки та інших чинників. Тому вплив держави має бути гнучким і має змінюватися з урахуванням економічної та політичної ситуації, особливостей історичного розвитку даної країни, необхідності вирішення тих чи інших економічних та соціальних проблем. Якщо потрібно швидко розв'язати певні проблеми, вплив держави має посилюватися. Це набуває особливої актуальності, коли треба вивести країну із кризового стану, реформувати структуру економіки, прискорити модернізацію реального сектору.

Лише ті країни, в яких держава проводила активну структурну політику, взяла на себе значну частину видатків на модернізацію економіки, впровадження інноваційних технологій, а також створила сприятливе середовище для впровадження інвестицій, змогли у короткий термін досягти поставлених цілей. Відомо, що довгострокові капіталовкладення є доволі ризиковими і не вельми вигідними для приватного бізнесу. Щоб збільшити привабливість довгострокових вкладень порівняно з короткостроковими, переорієнтувати грошові потоки зі спекулятивної сфери на модернізацію пріоритетних галузей реального сектору, уряди та центральні банки економічно розвинутих країн використовували різноманітні заходи та методи впливу. їх функції особливо посилювалися під час кризових ситуацій [10, c. 134-135].

Так, у Франції, ФРН, Голландії центральні банки зобов'язували комерційні банки спрямовувати 30—35% своїх капіталів на інвестування пріоритетних сфер економіки (харчова промисловість, житло, електроенергетика, експортне виробництво). У США комерційні банки, які інвестували кошти у пріоритетні галузі, автоматично одержували від ФРС пільги у вигляді коштів, отриманих за рахунок зменшення облікової ставки. В Японії комерційні банки повинні були половину інвестиційних ресурсів спрямовувати у довгострокові проекти. Крім того, більшу частину своїх коштів комерційні банки мали тримати у центральному інвестиційному банку, який активно використовував їх як інвестиційний ресурс [12, с 296].

Стан економіки України безперечно потребує посилення впливу держави на інвестиційно-інноваційні процеси.

Особливої актуальності набуває це питання зі вступом нашої країни до СОТ, оскільки треба у досить короткі строки підвищити конкурентоспроможність на світовому ринку. А це можна зробити лише шляхом прискореної модернізації реального сектору, тобто впровадження інноваційних технологій.

Щоб створити передумови для прискорення структурної перебудови економіки, необхідно:

1. Розробити і затвердити середньо-та довгострокову стратегію структурної перебудови економіки України, визначивши чіткі пріоритети розвитку та механізми реалізації державної підтримки пріоритетних напрямів;

2. Провести ревізію діючих державних та галузевих програм з точки зору їх відповідності загальноекономічній стратегії структурної перебудови економіки та їх інноваційності;

3. Збільшити обсяг капітальних видатків у держбюджеті для фінансування інноваційних програм, які формують сучасні технологічні уклади, та забезпечити чіткий контроль за раціональним розподілом і використанням цих коштів;

4. Розробити державну політику стимулювання збільшення експорту і зменшення імпорту, надходження в Україну прямих іноземних інвестицій у режимі найбільшого сприяння і водночас жорсткого регулювання;

5. Зупинити зростання зовнішнього боргу, збільшивши внутрішні запозичення (в тому числі державні) шляхом упровадження інструментів фондового ринку, створення страхових та пенсійних фондів;

6. Розробити законодавчо врегульовані механізми повернення вивезеного за межі України капіталу та його легалізації (за умови, що кошти отримано не злочинним шляхом).

З метою посилення впливу грошово-кредитного механізму на структурну перебудову економіки слід вжити комплекс заходів, які б активізували трансформаційні процеси на грошовому ринку й забезпечили переорієнтацію фінансових потоків на розвиток пріоритетних галузей реального сектору економіки [12, c. 41-42].

Ще одна серйозна проблема, яка вимагає вирішення: обмеженість довгострокових ресурсів та їх висока вартість. Щоб створити передумови для забезпечення потреб суб'єктів у довгострокових ресурсах за доступною ціною, було б доцільно вдосконалити механізм рефінансування НБУ комерційних банків. При цьому бажано, щоб Кабінет Міністрів не пролонговував на десятки років внутрішні мільярдні запозичення в НБУ, а повертав їх для перерозподілу через банки в реальний сектор економіки. У сучасних умовах механізм рефінансування зорієнтовано виключно на підтримку короткострокової ліквідності банків. На нашу думку, запровадження механізму підтримки їх довгострокової ліквідності як альтернативи запозиченням на зовнішньому ринку дало б змогу задовольняти (за доступними цінами) зростаючий інвестиційний попит суб'єктів господарювання. А це в свою чергу активізувало б інвестиційну діяльність у реальному секторі.

З метою посилення мотивації банків до кредитування інвестиційних проектів у реальному секторі доцільно застосувати певні стимулюючі заходи. Це можуть бути компенсації процентних ставок, надання пільг з оподаткування прибутків та з обов'язкового резервування для тих банків, які значну частину довгострокових вкладень спрямували в інвестиційно-інноваційні проекти в реальному секторі економіки.

Реалізація цих заходів забезпечить передумови для прискорення процесів модернізації реального сектору на основі впровадження інноваційних технологій, що дасть змогу підвищити конкурентоспроможність вітчизняної економіки на внутрішньому та зовнішньому ринках. В ідеалі ж самі державні бюджети в майбутньому мають стати інноваційно-інвестиційними.

Українські економісти виділяють такі основні напрями державного регулювання:

— формування і розробка концепцій та програм державного регулювання і підтримки підприємництва;

— визначення системи галузевих і регіональних пріоритетів для організації державної підтримки підприємництва;

— формування законодавчої бази, яка б забезпечувала умови ефективного розвитку підприємницької діяльності;

— формування фінансово-кредитної системи та інших елементів ринкової інфраструктури для забезпечення підприємницької діяльності;

— розробка системи підтримки іноземної та спільної форм організації підприємництва та ін.

Як бачимо, дані напрями певною мірою відрізняються від напрямів державного регулювання у розвинутих країнах. Це можна пояснити кризовим станом нашої економіки, відсутністю законодавчої бази, яка б забезпечила ефективність державного регулювання економічних процесів, а також залишковим впливом командно-адміністративних методів у регулюванні економіки.

Вимоги більшої ефективності державного регулювання досягли критичного напруження в багатьох країнах, у тому числі й в Україні. Це пов'язано з тим, що уряд не може забезпечити навіть такі фундаментальні блага, як право власності, послуги у сфері охорони здоров'я та освіти. Тому для поліпшення економічного становища людей потрібно нарощувати потенціал держави.

По-перше, необхідно привести функції держави у відповідність з її потенціалом. Коли держава намагається зробити багато, маючи при цьому обмежені ресурси, то найчастіше це завдає більше шкоди, ніж приносить користі.

По-друге, необхідно закріпити потенціал держави шляхом активізації суспільних інститутів. Мається на увазі розробка ефективних норм і обмежень, які б дозволили боротися з корупцією.

Державна політика і програми мають бути спрямовані не просто на сприяння економічному зростанню, але й на забезпечення справедливого розподілу результатів ринкового розвитку, особливо — шляхом інвестицій у початкову освіту і охорону здоров'я. Вони також повинні забезпечувати захист майнової та особистої безпеки населення від будь-яких посягань [14, c. 26-28].


Розділ 2. Значення держави в сучасній ринковій економіці

2.1. Роль держави у формуванні конкурентного середовища як передумови структурних перетворень економіки

Недооцінка місця та ролі держави в процесі трансформаційної діяльності спричинилася до того, що політика уряду щодо регулювання економічних перетворень проводилася безсистемно, хаотично, без урахування реального стану та історичних особливостей розвитку країни. Заходи, яких вживали урядові структури в ході реформування економіки, часто були непослідовними, суперечливими, економічно необґрунтованими, тому не мали позитивного впливу на перебіг економічних процесів. Більше того — інколи навіть призводили до негативних наслідків. Так, заходи уряду в 1992—1993 pp. щодо підтримки вітчизняного виробника значними емісійними кредитами, спрямованими у неперспективні галузі та виробництва, а також неефективно працюючі підприємства стали додатковим чинником глибинних гіперінфляційних процесів.

Жорстка монетарна політика з метою подолання гіперінфляції, започаткована наприкінці 1993 року, та різке зменшення обсягів кредитування, бюджетних видатків і капітальних вкладень у реальний сектор економіки при одночасному посиленні податкового тиску на суб'єктів господарювання стали однією з основних причин призупинення інвестиційних процесів, істотного сповільнення темпів оновлення виробничого апарату і складу капіталу.

За часів незалежності країна пройшла три ретроспектні періоди розвитку економіки. Перший (1992—1997 рр.)

— період економічної кризи, падіння обсягу реальних інвестицій і капіталу.

Другий (1998—2003 pp.) — повернення реальних інвестицій в економіку, чому сприяло послаблення інфляції, прискорення приватизаційних процесів, активізація інвестиційного кредитування. Третій (після 2004 р.) — приріст інвестицій забезпечив позитивне збільшення капіталу (за прогнозними припущеннями, темп його приросту матиме прискорену динаміку зростання

- з 2.7% до 5.9% у 2018 році).

Суттєвою проблемою є те, що всі свої зусилля державні структури зосередили на вирішені поточних питань, тоді як розробка та реалізація довгострокової програми структурної перебудови економіки з чітко визначеними пріоритетами економічного розвитку та необхідними для цього обсягами фінансування залишається на другому плані. Крім того, численні загальнодержавні та галузеві цільові програми нерідко приймаються без належного техніко-економічного обґрунтування, слабко узгоджені між собою, спрямовані переважно на розв'язання сьогоденних проблем і не мають належного фінансового забезпечення. У результаті їх реалізація не забезпечує якісних змін в економіці, а лише призводить до розпорошення та нецільового використання бюджетних коштів [2, c. 83-85].

Україна так і не зуміла вирішити питання щодо погашення (повернення) Росією боргів колишнього Ощадбанку СРСР за вкладами населення, а натомість узяла на себе зобов'язання цілковитого погашення знецінених заощаджень громадян у сумі 131.96 млрд. гривень. Невдала державна політика у сфері економіки призвела до відпливу за кордон значної частини українського інвестиційного капіталу. Тому сьогодні актуальним є урегулювання на законодавчому рівні питання про повернення коштів, отриманих не злочинним шляхом. Зазначимо, що зовнішній борг приватного сектору нині перевищує 60 млрд. доларів США.

Зволікання зі структурною перебудовою економіки (особливо її матеріального сектору) призвели до посилення структурних диспропорцій в економіці, катастрофічного старіння основних фондів, технічної і технологічної відсталості виробничого апарату економіки, консервації неефективних виробництв, руйнації промислового апарату реального сектору. Суттєвою проблемою залишається посилення енергетичної залежності країни та використання обмежених ресурсів для підтримки енергомістких виробництв.

Результати дослідження Ради національної безпеки та оборони України свідчать, що понад 40% балансової вартості основних фондів становлять об'єкти віком близько 25 років, проте темпи їх оновлення не дають змоги призупинити процес фізичного та морального старіння. У 2004 році коефіцієнт оновлення становив 5.6% порівняно з 4.2% у попередньому році, але цього вочевидь недостатньо з огляду на значний ступінь зношеності основних фондів. Так, на початок 2005 року він становив 48.4% порівняно з 43.7% у 2000 р. Ступінь зношеності у промисловості зріз із 50 до 55%, зокрема у хімічній промисловості — до 70%, у суднобудівній — до 80%. Ступінь зношеності в сільському господарстві за даний період підвищився із 26 до 55%. Критичним є стан основних фондів ЖКХ, зношеність яких сягає 60%, що досить негативно впливає на стан техногенної та екологічної безпеки. У галузі транспорту і зв'язку найбільший ступінь зношеності зафіксовано у 1996 році (відповідно 55 та 48%). У наступні роки цей показник поступово зменшувався, однак перевищує 45%. При цьому ступінь зношеності істотно диференційований за видами транспорту: найбільший — на водному (60%), найменший — на наземному (понад 40%). Найнижчі показники зношеності зафіксовано у сферах торгівлі, громадського харчування, готельного та ресторанного бізнесу, інформатизації, фінансової діяльності. Це зумовлено тим, що саме ці галузі отримали в останні роки значні обсяги іноземних або внутрішніх інвестицій.

Використання зношених засобів виробництва не лише погіршує якість виробленої продукції, а й підвищує енергетичні, матеріальні та інші витрати виробництва, що впливає на ціну виробництва, періодично провокуючи інфляцію витрат. Слід зазначити, що в умовах дефіциту енергоресурсів енергоємність економіки України в 3—5 разів вища, ніж у країнах Євросоюзу[1, с. 6].

2.2. Діяльність держави у стимулюванні інноваційної діяльності

Інноваційні процеси набирають дедалі більшого соціального звучання. Поряд з тим, що вже відзначене економічне зростання, яке генерується інноваціями, дозволяє піднести рівень життя населення, нововведення нерідко сприяють вирішенню проблем зайнятості за рахунок створення нових високооплачуваних робочих місць. Підвищується рівень освіти та охорони здоров'я. Крім того, в нинішній історичний період процес поширення інновацій є одним з елементів, які зв'язують різноманітних соціальних і економічних суб'єктів у єдине ціле, забезпечують єдність нації, в багатьох випадках пом'якшують соціальні суперечності й конфлікти. Отже, вплив інноваційних процесів на соціальну стабільність в українському суспільстві сумнівів не викликає.

Але, визначаючи місце державного регулювання інноваційного розвитку, слід мати на увазі, що межі державної власності достатньо рухливі. Вони зумовлюються недоліками регулювання і відтворення соціально-економічної системи в цілому, і особливо - її інноваційного сектора, який, здебільшого, перебуває у державній власності. Це пов'язано із взаємопроникненням державного і приватного капіталів, з не завжди чітким визначенням інституціонального статусу інноваційної організації, а виражається у чергуванні фаз націоналізації та денаціоналізації, тощо.

У даний час здатність до інновацій стала однією з найважливіших детермінант безпеки держави. Це положення має як зовнішню, так і внутрішню складові. Щодо міжнародного аспекту питання, то тут йдеться про забезпечення науково-технологічної безпеки, тобто наявності у країни достатньо потужного науково-інноваційного потенціалу, який би дозволяв протистояти будь-якому диктату із зовні, пов'язаному з обмеженням доступу до передових технологій та з розривом основних із сформованих технологічних ланцюгів. Особливо великим є значення розвитку науково-інноваційного потенціалу для зміцнення обороноздатності країни. Водночас інтернаціоналізація науково-технічних та інноваційних процесів зменшує загрозу конфліктів внаслідок посилення технологічної взаємозалежності країн. Внутрішній аспект питання пов'язаний з поширенням нововведень, які дозволяють запобігти катастрофам, стихійним лихам, терористичним актам та іншим протиправним діям, а також звести до мінімуму їх негативні наслідки.

Таким чином, не можна не враховувати взаємозв'язок рівнів науково-інноваційного потенціалу країни і національної безпеки.

Отже, окреслені складові інноваційного об'єкта і широта спектра аспектів регулювання зумовлюють необхідність участі держави в інноваційних процесах, розробки системи цільових настанов і засобів їх здійснення, тобто розробки державної інноваційної політики. Під державною інноваційною політикою розуміється комплекс цілей, а також методів впливу державних структур на економіку й суспільство в цілому, пов'язаних з ініціюванням інноваційних процесів і підвищенням їх економічної та соціальної ефективності. У даному зв'язку варто особливо відзначити комплексність, взаємозв'язаність інструментів державної інноваційної політики. Як правило, спонтанні, ізольовані заходи щодо стимулювання інновацій, навіть дуже радикальні, є малорезультативними, а найчастіше дають ефект, протилежний очікуваному [8, c. 29-30].

Оскільки, як ми показали, у даний час інновації пронизують буквально всі аспекти економічного життя, то державна інноваційна політика дедалі тісніше переплітається з іншими складовими державного регулювання соціально-економічних процесів. Розглянемо деякі з їх найважливіших взаємозв'язків.

Інноваційна політика неминуче зазнай впливу загальноекономічної стратегії. Міра втручання держави в інноваційні процеси істотно залежить від загальних механізмів економічного регулювання. Державні пріоритети у галузі нововведень детермінуються напрямами державної економічної політики в цілому. Інституціональна економічна політика визначає соціально-економічне поле інноваційних процесів, тобто сукупність господарюючих суб'єктів та їх взаємо-відносин. У свою чергу, регулювання та стимулювання інновацій самі стають одними з найважливіших аспектів державної економічної політики.

Заходи щодо державної інноваційної політики можна поділити на такі, що утворюють сприятливе для інновацій соціально-економічне середовище; такі, що ініціюють безпосередньо інноваційні процеси, і такі, що регулюють їх. Проте у даний час механізми вироблення і реалізації державної інноваційної політики в Україні перебувають ще у стадії становлення.

Отже, як бачимо, рівні "присутності" держави в інноваційній діяльності досить широкі. Як відомо, вихідні правові передумови для державної інноваційної політики визначено у Конституції України. Стимулювання конкуренції та обмеження монополій є найважливішими загальноекономічними умовами поширення інновацій. Нормативною базою для заохочення конкуренції є анти-монопольне законодавство, тобто сукупність юридичних актів різної правової сили, спрямованих на розвиток конкурентного підприємництва, обмеження діяльності підприємств-монополістів, створення передумов для демонополізації економіки, запобігання недобросовісній конкуренції. Вихідною основою для українського антимонопольного законодавства стали Закони України "Про конкуренцію та обмеження монополістичної діяльності на товарних ринках" і "Про захист прав споживачів". З одного боку, межі споживчого вибору (а отже -і інноваційний простір) істотно розширюються правом споживача на вичерпну інформацію про придбані продукцію і послугу. З іншого боку, вагомі санкції за недотримання рівня якості скорочують можливості щодо неінноваційного маневру для господарюючих суб'єктів.

До найважливіших загальноекономічних передумов для державного регулювання інноваційних процесів варто віднести також інформатизацію суспільства, оскільки інноваційна інформація значною мірою розповсюджується каналами загального користування, проте на практиці виділити інноваційну складову інформаційних потоків дуже важко. Згідно з Конституцією України, кожен громадянин України має право вільно шукати, здобувати, передавати, виробляти і розповсюджувати інформацію у будь-який законний спосіб[15, c. 79-80].

2.3. Значення держави у зростанні соціально-економічної ефективності людського капіталу

Протягом останніх років вітчизняна економіка демонструє досить високі темпи зростання. Починаючи з 2000 року поліпшуються основні макроекономічні показники. Так, протягом 2006-го приріст ВВП становив 7.1%, а в 2007 р. - 7.3%. Приріст промислового виробництва становив відповідно 6.2, та 10.2%. Випереджаючими темпами зростають капіталовкладення в економіку, а також доходи населення.

Але виникають питання: за рахунок яких чинників удалося забезпечити такий динамічний розвиток економіки і наскільки він буде стабільним та довготривалим?

На жаль, аналіз свідчить, що високих показників досягнуто на екстенсивній основі. Тобто завдяки використанню виробничих потужностей, створених ще в колишньому СРСР, за рахунок збільшення навантаження на них за відносно невеликих обсягів їх модернізації та зростання, а не на основі структурної перебудови економіки, впровадження новітніх технологій, оновлення основних фондів. Це означає, що високі показники економічного зростання отримано не в результаті зростання продуктивності праці, впровадження енергозберігаючих технологій, приросту конкурентоспроможної продукції, а переважно завдяки сприятливій внутрішній та зовнішній кон'юнктурі ринку. Такий процес роз-витку може спричинити макроекономічну нестабільність, прискорення інфляційних процесів і в подальшому призвести до зниження економічної динаміки.

Досвід держав із розвинутою ринковою економікою свідчить, що довгострокове економічне зростання неможливе без упровадження інноваційних технологій, високотехнологічних виробництв. У цих країнах 85—90% приросту ВВП забезпечується за рахунок виробництва та експорту наукомісткої продукції, застосування нових технологій, тоді як в Україні частка високотехнологічної продукції становить менше 1%.

Після проголошення незалежності України владні структури неодноразово наголошували на необхідності структурної перебудови вітчизняної економіки, модернізації її реального сектору на інноваційній основі з метою забезпечення довгострокового економічного зростання, підвищення добробуту населення. Але трансформаційні перетворення в нашій країні, які почалися на початку 1990-х років, не супроводжувалися суттєвими якіс-ними змінами в реальному секторі економіки, що було зумовлено як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками [13, c. 152-154].

Українські чиновники не змогли запровадити нові методи аналізу та визначення пріоритетів з використанням таких інструментів, як бенчмаркінг та оцінка економічного потенціалу. Бенчмаркінг — важливий інструмент визначення слабких і сильних сторін країни чи організації шляхом порівняння їх з іншими та вироблення ефективних рекомендацій.

Одним з основних чинників негативного впливу на результативність ринкових трансформацій в Україні була впевненість у тому, що впровадження ринкових механізмів автоматично створить передумови для якісних перетворень у реальному секторі. Вважалося, що активізація інвестиційної діяльності є самоочевидним наслідком приватизаційних процесів в економіці. Але сподівання на те, що ринкові механізми, вільне ціноутворення, прискорена приватизація, значне послаблення ролі держави у регулюванні економічних процесів спонукатимуть підприємців, іноземних інвесторів спрямовувати кошти у розвиток реального сектору економіки, на жаль, не справдилися.

Сьогодні Україна як суб'єкт світової економіки знаходиться в останній третині рейтингу за всіма сімома сферами — економічний розвиток, ресурси та ефективність їх використання, економіка знань, інфраструктура, довкілля, інституції, рівень життя (аналіз проводився Міністерством економіки, Міністерством фінансів і Національним банком за 66 показниками, порівнюваними з показниками 45 інших країн). Сьогодні перед Україною постала ще одна серйозна проблема, а саме: депопуляція, яка може суттєво обмежити потенційне зростання економіки. За період із 1 січня 1993 року кількість постійного населення скоротилася більш як на 10% (за рівнем зниження народжуваності Україна посідає 211-те місце в числі 221 країни; зростання смертності — одне з найбільших у світі: в 2006 році на 1000 осіб населення налічувалося 16.2 померлих — 210 місце серед 219 країн). Із 1994 по 2004 рік унаслідок зовнішньої міграції Україна зазнала істотних втрат населення 1.2 млн. осіб. Якщо ці тенденції збережуться, то у 2030 році населення України становитиме 37.5 млн., у 2050 — 28.9 млн. осіб. Процес депопуляції створює реальну загрозу фізичному існуванню українського народу, а отже, й економічному зростанню країни [13, c. 162].


Розділ 3. Роль держави у формуванні сприятливої фінансово-кредитної політики в умовах економічної кризи

На нинішньому етапі розвитку світового господарства однією з найактуальніших проблем для країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються є формування правильної фінансово-кредитної політики. Предметом кредитної політики є сам кредит. Оскільки кредит - це позичковий капітал банку у грошовій формі, він передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.

Принципи організації банківського кредитування становлять головний елемент системи кредитування, і вони відбивають сутність та зміст кредиту, вимоги об'єктивних економічних законів, зокрема, стосовно сфери кредитних відносин. У науковому плані єдино правильним є системний підхід до дослідження принципів кредитування. В системному підході реалізується і конкретизується наукове розуміння принципів кредитування як взаємозв’язаної цілісної сукупності певних положень і понять.

Необхідно відмітити, кредитування являє собою особливий процес, який складається з ряду етапів, кожний з яких забезпечує вирішення певних завдань, а в сукупності досягаються головні цілі - надійність і прибутковість для банку. У цілому якісне, професійне та послідовне виконання всіх необхідних процедур, основних етапів банківського кредитування є необхідною та найважливішою умовою ефективної реалізації кредитної політики банку та забезпечення необхідного рівня доходності, платоспроможності й ліквідності банківської діяльності.

Банківське кредитування здійснюється на основі кредитного механізму. Кредитний механізм - це сукупність взаємопов'язаних прийомів та способів, що забезпечують реалізацію на практиці об'єктивних функцій кредиту як економічної категорії та дотримання принципів кредитування.

Специфіка діяльності банківських установ зумовлює об'єктивну необхідність оцінювання її ризикованості. Рівень ризику, зв'язаного з тією або іншою подією, постійно змінюється через динамічний характер зовнішнього оточення банків.

Зараз фінансово-кредитна політика повинна виступати - складовою частиною банківської політики, яка охоплюватиме окрім кредитної, депозитну, валютну, процентну і інші види політики, які виражають основні функції комерційних банків. У цій частині фінансово-кредитна політика на макроекономічному рівні повинна бути підпорядкована державному грошово-кредитному регулюванню, розробка і втілення якої покладена на Національний банк України.

В умовах глобальної кризи фінансово-кредитну політику слід розглядати як на макроекономічному рівні через основу грошово-кредитного забезпечення та регулювання, і на макрорівні через організацію процесу кредитування господарюючих суб'єктів. Якщо розглядати кредитний механізм як організаційно-економічні заходи по організації процесу кредитування, які відповідно, мають макро- і мікрорівні, можна констатувати, що фінансово-кредитна політика виступає формою прояву організації і управління кредитним механізмом в цілому [7, c. 32-34].

Всі важливі рішення в банках потребують, щоб метою його політики було підтримання оптимальних співвідношень між кредитами, депозитами та іншими зобов'язаннями. Тому, правильна фінансово-кредитна політика повинна в першу чергу підвищити якість кредитів, і, звісно, фінансовий стан банку. Сказане вище підкреслює необхідність докорінної зміни фінансово-кредитної політики в роботі банків, і в значній мірі це обумовлено фінансовою кризою. Зараз пройшов той час коли банки були націлені на першокласних та багатих клієнтів. Така орієнтація банків була хибною.

Досліджуючи кредитні взаємовідносини між підприємствами і банками, необхідно науково обґрунтувати функціонування фінансово-кредитної політики, цілі та напрями її розвитку, її вплив на економічний розвиток держави.

Хоча фінансово-кредитну політику до недавна можна було вважати досить системною, зараз доцільно критично її оцінити, оскільки кожен її етап в умовах економічної невизначеності набуває своїх специфічних рис, які залежать від функціонування всіх його елементів, їх взаємозв'язку і взаємообумовленості.

Розробка фінансово-кредитної політики для кожного окремого комерційного банку означає врахування ряду факторів, які впливають на пріоритетність та її напрями з точки зору галузевої направленості, типу клієнтів, видів кредиту, організації процесу кредитування. Оскільки фактори, які впливають і визначають фінансово-кредитну політику, можна поділити на зовнішні та внутрішні, зараз великі зміни викликані впливом зовнішніх факторів. Якщо внутрішні фактори пов'язані із конкурентоспроможністю установи банку і, зокрема, фінансовою стійкістю та надійністю банку, то зовнішні фактори пов'язані з політичною та економічною ситуацією в країні, законодавчою базою, рівнем розвитку банківської інфраструктури, а також міжбанківською конкуренцією. За останній час найбільший вплив на вибір напрямку фінансово-кредитної політики мають загальноекономічні фактори. Так, аналізуючи макроекономічні показники економічного розвитку України за останні два роки, можна зробити ряд висновків щодо напрямків фінансово-кредитної політики комерційних банків.

Перш за все спостерігається тенденція до поступового зростання питомої ваги довгострокових кредитів. Так, якщо в 2006 році частка короткострокових кредитів становила 55%, а довгострокових - 45%, то на початок 2008 року ця ситуація істотно змінилась (короткострокові кредити становили - 30%, довгострокові - 70% загального обсягу кредитного портфеля. Позитивні тенденції спостерігалися і в структурі та динаміці кредитів спрямованих в інвестиційну діяльність (22% в 2008 році, в порівнянні з 17% в 2006 році). Однак їх обсяг залишається незначним, а структура за строками погашення та видами кредитів не відповідає цілям забезпечення розвитку економіки за інвестиційно-інноваційною моделлю.

Динаміка кредитування банками фізичних осіб засвідчує постійне зростання обсягів таких кредитів. Так протягом 2007 - 2008 років їх обсяг зріс майже в 9 разів (з 8986 млн. грн. до 155446 млн. грн.). Однак при порівнянні обсягів фінансування потреб юридичних і фізичних осіб завжди в кредитному портфелі банків України суттєво переважала частка перших. Так, зазначене співвідношення у 2006 році складало 3 : 1, у 2007 р. -2:1, у 2008 р. -1,8:1. Серед недержавної форми власності пріоритети кредитної політики віддавалися тим галузям, де вища обіговість капіталу. До таких належала у 2008 році оптова та роздрібна торгівля - 24% та промисловість - 18%.

Враховуючи те, що валюта є одним із дієвих інструментів страхування від інфляційних ризиків масштаби валютного кредитування за останні два роки займали значну питому вагу. У 2008 році кредитування в іноземній валюті становило 50% від загального обсягу. Держава завжди повинна відігравати важливу роль у формуванні сприятливої фінансово-кредитної політики. Вплив держави на фінансово-кредитну політику може проявлятися через політичну та економічну ситуацію, де основою впливу повинна бути законодавча база [9, c. 19-20].

Нестабільність політичної ситуації в країні стримує кредитні вкладення всередині країни і стимулює їх вивіз за кордон. Постійні політичні суперечки, розбалансованість політичної системи в країні та невизначеність ситуації з існуванням парламентської більшості в Україні у 2008 році спричинило зниження довіри народу до органів влади і до найвищих посадових осіб. Дані проблеми негативно вплинули на кредитні відносини в країні, оскільки політична ситуація впливає в першу чергу на економічний стан держави.

Політичні умови здійснюють основний вплив на розвиток кредитних операцій, оскільки економічна ситуація складається під впливом податкової політики держави, вимог національного банку до оцінки діяльності комерційних банків, ділової активності підприємств та інше. В період спаду виробництва, яке спостерігається зараз, кризи платіжної дисципліни попит на кредит, як платіжний засіб, істотно зростає, одночасно посилюється ризик неповернення кредитів. Ситуація яка супроводжує економічну кризу, істотно зростає, одночасно посилюється ризик неповернення кредитів. Інформація, яка супроводжує економічну кризу, різко скорочує довгострокові кредитні вкладення, сприяє переливу капіталу з виробничої сфери в сферу торгівлі і посередницьких операцій. Масове зняття депозитів чинило значний тиск на готівковий валютний ринок, що призвело до різких коливань курсу гривні до долара на користь американської валюти. Крім того, відтік вкладів став загрозою багатьом фінансовим установам банкрутством. Тим не менше, НБУ не має права забороняти дострокове вилучення депозитів і відповідно рішення НБУ є незаконними.

Загальні пріоритети в фінансово-кредитній політиці вітчизняних комерційних банків залежать, перш за все, від економічної ситуації тих процесів, які притаманні перехідному до ринку періоду, а також від пристосування банків до нових умов роботи. Враховуючи існуючу економічну ситуацію та пріоритети фінансово-кредитної політики, комерційні банки розробляють свою стратегію та тактику роботи із фінансово-кредитною складовою в кризових умовах господарювання.

Найбільша роль держави щодо формування сприятливої фінансово-кредитної політики проявляється через нормативно-правові акти. Одним з таких документів є «Основні засади грошово-кредитної політики», які розробляються Національним банком на кожен рік.

В основних засадах грошово-кредитної політики на 2009 рік у значній мірі ураховано сучасні тенденції в економіці країни, грошово-кредитній сфері та їх взаємний вплив на суспільний розвиток, а також зроблена оцінка подальшої перспективи, обґрунтовано напрями монетарної політики та передбачено комплекс змінних індикаторів фінансової сфери, спрямованих на регулювання грошового обігу та кредитування економіки з метою забезпечення стабільності грошової одиниці.

Довгий час в умовах дефіциту внутрішніх ресурсів банківська система задовольняла попит на кредити за рахунок зростання обсягів залучення коштів за кордоном, що провокувало підвищення залежності фінансової системи країни від зовнішніх ризиків. З огляду на це, заходи Національного банку концентрувалися не стільки на кількісному обмеженні грошової пропозиції, скільки на питаннях упередження виникнення дисбалансів на фінансовому ринку через посилення пруденційних вимог до банків та підвищення привабливості депозитно-кредитних операцій у національній валюті.

Протягом січня-серпня 2008 р. темпи розвитку банківської системи були досить високими. Дії Національного банку забезпечували уповільнення темпів зростання грошової пропозиції та на тлі мінливої динаміки обсягів ліквідності банківської системи поєднували дії як з мобілізації коштів, так і з підтримки ліквідності банків. Монетарна база в січні-серпні 2008 р. зросла на 19,1%, грошова маса - на 19,8% [1, c.7-8].

В умовах прискорення інфляції Національний банк двічі підвищував облікову ставку, активно використовував ставки за мобілізаційними операціями, поступово збільшував вартість рефінансування, як результат, середньозважена ставка за депозитами в національний валюті зросла з 8,6% до 9%. Збільшення вартості національної валюти позитивно впливало на довіру населення до неї та на її привабливість як засобу нагромадження, депозити фізичних осіб у національній валюті збільшувалися швидкими темпами (26,4%) порівняно із депозитами в іноземній валюті (17,3%). Незважаючи на це, рівень доларизації зріс з 22,8% до 23,4%, що було наслідком зростання частки валютних вкладень у структурі депозитів юридичних осіб. Загальний обсяг кредитних вкладень у січні-серпні 2008 року збільшився на 28%. Національним банком України вживалися заходи щодо збалансування обсягів і структури активно-пасивних операцій банків та обмеження ризиків у їх діяльності, стримуючи кредитну активність тих банків, які не мають для цього необхідного обсягу ресурсів належної строковості.

Головною метою грошово-кредитної політики у 2009 р. і наступних роках відповідно до Конституції України повинно залишатися забезпечення стабільності національної грошової одиниці, що є основою для досягнення головних стратегічних цілей.

У середньостроковій перспективі Національний банк України повинен прикласти максимум зусилля на створенні спільно з Урядом макроекономічних, фінансових та інституційних умов для переходу до монетарного режиму, що ґрунтується на ціновій стабільності. Перші кроки уже зроблені у лютому 2009 року.

У 2009 році грошово-кредитна політика ґрунтуватиметься на необхідності виконання середньострокових цілей і засад та враховуватиме процеси, які формували і підсилювали ризики розвитку грошово-кредитної сфери в попередньому та поточному роках. На цьому етапі економічного розвитку головні ризики для стабільності національної валюти містяться в площині динаміки внутрішніх цін. Темпи інфляції на сьогодні досягли таких меж, коли вони не лише істотно позначаються на реальних доходах населення та вартості заощаджень, а вже найближчим часом можуть безпосередньо відобразитися на показниках економічного розвитку.

З урахуванням цього найбільш актуальним завданням у 2009 році є спрямування в межах своєї компетенції зусиль на зниження темпів інфляції до прогнозованого Урядом показника та створення фундаментальних засад для її стабілізації в подальшому на низькому рівні. Важливими завданнями також є посилення контролю за динамікою корпоративного зовнішнього боргу та запобігання системним ризикам фінансової нестабільності в банківському секторі. На виконання зазначених завдань та основної мети грошово-кредитної політики Національний банк України повинен передбачити посилення ролі процентної політики в розвитку грошово-кредитного ринку, у т.ч. через поліпшення регулювання короткострокових ринкових процентних ставок, вжиття заходів щодо посилення зв'язку між короткостроковими, довгостроковими процентними ставками та цінами на активи, мінімізувати вплив на ставки неринкових чинників, а також за рахунок більш тісної кореляції між обліковою ставкою та іншими ставками за операціями Національного банку України. В сучасних умовах господарювання слід продовжувати взаємодію з Урядом у питаннях узгодження грошово-кредитної та фіскальної політики, у т.ч. у частині впливу на стан грошово-кредитного ринку динаміки коштів на єдиному казначейському рахунку [8, c. 31-32].

Окремої уваги заслуговує створення умов для збільшення на національну валюту та зниження за рахунок цього рівня доларизації економіки. Для цього слід застосувати режим керованого плавання обмінного курсу, що має супроводжуватися більш гнучким обмінним курсом гривні щодо основної курсоутворюючої валюти, удосконаленням системи валютного регулювання, створенням умов для розвитку інструментів хеджування валютних ризиків.

Предметного вдосконалення вимагає процес забезпечення передбачуваної динаміки валютного ринку з урахуванням необхідності подальшого розвитку фондового ринку, посилення державної інвестиційної політики, цілеспрямоване зниження цінової динаміки й формування сталого низькоінфляційного середовища, системне зменшення рівня доларизації та зростання міжнародних рейтингів України.

Одним із важливих індикаторів залишатиметься динаміка реального ефективного обмінного курсу гривні. Для цього необхідно підтримувати валютні резерви на рівні, достатньому для забезпечення стійкості української валюти, за умов своєчасного виконання зовнішніх боргових зобов'язань.

Загальні пріоритети в фінансово-кредитній політиці вітчизняних комерційних банків залежать, перш за все, від економічної ситуації тих процесів, які притаманні перехідному до ринку періоду, а також від пристосування банків до нових умов роботи.

Найбільша роль держави щодо формування сприятливої фінансово-кредитної політики проявляється через нормативно-правові акти. Одним з таких документів є «Основні засади грошово-кредитної політики», які розробляються Національним банком на кожен рік.

Дослідження суті та змісту кредитної діяльності як основи фінансового стану банку з теоретичної точки зору приводить нас до наступних висновків.

Основні практичні засади кредитних відносин в Україні, форми і види кредитів, принципи та умови банківського кредитування визначаються відповідними нормативними актами Національного банку України.

Комплексне дослідження кредитного процесу вимагає застосування системного підходу, який передбачає вивчення взаємозв'язків його компонентів у таких аспектах: технологічному, процедурному, предметному, методологічному та організаційному.

Це змушує банк регулярно уточнювати своє місце на ринку, давати оцінку ризику тих або інших подій, переглядати відносини з клієнтами й оцінювати якість власних активів і пасивів, отже, коректу-вати свою політику в області управління ризиками.

Кожен банк повинний думати про мінімізацію своїх ризиків. Це потрібно для його виживання і для здорового розвитку банківської системи країни. Мінімізація ризиків - це боротьба за зниження втрат, за вдосконалення управління ризиками. Цей процес управління містить у собі: передбачення ризиків, визначення їхніх ймовірних розмірів і наслідків, розробку і реалізацію заходів щодо запобігання або мінімізації пов'язаних з ними втрат. Усе це припускає розробку кожним банком власної стратегії управління ризиками, тобто основ політики прийняття рішень таким чином, щоб вчасно і послідовно використовувати всі можливості розвитку банку й одночасно утримувати ризики на прийнятному і керованому рівні. Оскільки ринкові умови і структури банків є різними, не існує єдиної системи управління ризиками, прийнятної для всіх банків. Кожна установа має розробити свою власну програму та системи управління ризиками, відповідно до своїх потреб і обставин [1, c. 9].

Головною метою грошово-кредитної політики у 2009 р. і наступних роках відповідно до Конституції України лишатиметься забезпечення стабільності національної грошової одиниці, що є основою для досягнення головних стратегічних цілей.

У середньостроковій перспективі Національний банк України концентруватиме зусилля на створенні спільно з Урядом макроекономічних, фінансових та інституційних умов для переходу до монетарного режиму, що ґрунтується на ціновій стабільності.

У 2009 році грошово-кредитна політика ґрунтуватиметься на необхідності виконання середньострокових цілей і засад та враховуватиме процеси, які формували і підсилювали ризики розвитку грошово-кредитної сфери в попередньому та поточному роках.

З урахуванням цього найбільш актуальним завданням у 2009 році є спрямування в межах своєї компетенції зусиль на зниження темпів інфляції до прогнозованого Урядом показника та створення фундаментальних засад для її стабілізації в подальшому на низькому рівні.

Окреслені засади грошово-кредитної політики створюють основу для визначення та сприятливого формування фінансово-кредитної політики банків з врахуванням цілей розвитку та основних об'єктивних економічних процесів [9, c. 32].


Висновки

ЕкономікаУкраїнипотребуєрадикальної реструктуризації. Існуючіпроблемиміжможливостяминаціональноїекономікиіпотребамиуфінансуваннівимагаютьпоновомупідійтидоформуванняфінансово-кредитноїполітикинарівнідержави.

Держава повинна відігравати активну роль у формуванні сприятливої фінансово-кредитної політики. Вплив держави на фінансово-кредитну політику може проявлятися через політичну та економічну ситуацію, а також через законодавчу базу. Для цього необхідно:

• продовжити розбудову комплексної системи моніторингу валютних ризиків, оцінки потенційної вразливості національної економіки та її окремих секторів до курсових коливань, взаємозв'язку між курсовими змінами та рівнями цін і процентних ставок;

• удосконалювати механізм контролю та попередження операцій, які заважають підвищенню стійкості валютного ринку, з одночасним розвитком як антимонопольного регулювання, так і наглядового потенціалу центрального банку, вживати заходів з посилення ефективності контролю за добросовісністю здійснення валютних операцій;

• сприяти забезпеченню економічних умов для підвищення частки довгострокового кредитування інвестиційної спрямованості в активах банків;

• стимулювати банки до покращення якості управління активами та пасивами, удосконалення кредитних процедур (у т.ч. в частині адекватної оцінки ризиків надання позик в іноземній валюті суб'єктам економіки, що не мають постійних джерел валютних доходів) та зменшення на цій основі ризиків виникнення нестабільності в діяльності системи банків.

Для забезпечення окреслених завдань Національний банк повинен використовувати наявні інституційні механізми та операційні важелі, дотримуючись при цьому середньострокових орієнтирів, забезпечуючи послідовність і прозорість політики, органічно поєднуючи незалежність у виконанні головної конституційної функції з узгодженістю своїх дій з макроекономічними та фінансовими заходами інших органів влади.

Таким чином, вкрай актуальними завданнями є реформування державних інститутів, підвищення їх ефективності, розробка нових технологій державного регулювання (включаючи не тільки економічні та правові, але й політичні інститути). І наша історія, і досвід багатьох країн говорять, що успіх економічного розвитку істотною мірою залежить від організації політичної системи, адже державні трансформації тісно пов'язані з найважливішими напрямами реформування економіки, нагальна потреба в яких простежується у наведеному аналізі.


Список використаної літератури

1. Аржевітін С. Роль держави у структурній перебудові економіки //Вісник Національного банку України. - 2008. - № 8. - C. 3-9

2. Біла С. Роль держави у формуванні конкурентного середовища як передумови структурних перетворень економіки //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 1. - C. 81-91

3. Бутко М. Державне регулювання як інструмент підвищення конкурентоспроможності регіонів //Економіка України. - 2007. - № 6. - C. 36-44.

4. Дацій О.І. Державне регулювання інноваційної діяльності в Україні //Економіка АПК. - 2004. - № 3. - С.97-101

5. Каракай Ю. Роль держави у стимулюванні інноваційної діяльності //Економіка України. - 2007. - № 3. - C. 14-21

6. Кушнір І. Функціональний аспект державного регулювання економіки //Підприємництво, господарство і право. - 2008. - № 8. - C. 157-160

7. Кушнір І.М. Оцінка ефективності державного контролінгового регулювання економіки: зарубіжний досвід і національні аспекти //Актуальні проблеми економіки. - 2009. - № 3. - C. 28- 35

8. Марцин В.С. Державне регулювання реструктуризації економіки з використанням особливостей нормативно-правової бази //Економіка. Фінанси. Право. - 2007. - № 5. - C. 28-32.

9. Марцин В.С. Роль держави у формуванні сприятливої фінансово-кредитної політики в умовах економічної кризи //Економіка. Фінанси. Право. - 2009. - № 4. - C. 18-22

10. Панухник О.В. Державна регіональна політика як засіб регулювання розвитку регіонів: проблеми становлення//Актуальні проблеми економіки. - 2007. - № 7. - C. 134- 141

11. Петришина Н. Концепції економічної ролі держави на різних етапах розвитку суспільства //Банківська справа. - 2007. - № 3. - C. 85-94

12. Сатановська О. Роль держави в регулюванні економічних відносин //Економіка України. - 1999. - № 11. - C. 36-44

13. Тертична Л. Роль держави у зростанні соціально-економічної ефективності людського капіталу //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 3. - C. 152-162.

14. Точилін В.О. Формування функціонально ефективної моделі ринку: конкуренція та бар"єри, ринкова влада і державне регулювання //Актуальні проблеми економіки. - 2009. - № 2. - C. 23-38

15. Чумаченко М. До проблеми поєднання державного регулювання і ринкової саморегуляції //Економіка України. - 2006. - № 8. - C. 79-81

загрузка...
Top