Реструктуризація банків як чинник підвищення конкурентоспроможності вітчизняних банків

Вступ.

Розділ 1. Методологічні аспекти дослідження банківської реструктуризації.

Розділ 2. Основні проблеми реструктуризації банків в Україні.

Розділ 3. Шляхи вдосконалення реструктуризації банків в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. У сучасній економіці банківська система є не тільки базовою інфраструктурною ланкою кредитних відносин, але й ключовим елементом усієї економічної інфраструктури в державі. Будь-які прояви нестабільності у банківській системі (не кажучи вже про банкрутства банків і банківські кризи) не тільки несуть у собі загрозу для вкладників і кредиторів банків, але й можуть підірвати довіру до економічної політики держави та національних грошей. Саме з цих причин у сучасній практиці регулювання банківської діяльності особлива увага приділяється реструктуризації банківських систем як засобу забезпечення їх фінансової стабільності.

Світова практика банківської діяльності, що супроводжувалася численними банківськими та фінансовими кризами, значною мірою посприяла розвиткові теоретичних і практичних підходів до реструктуризації банківських систем '. Разом з тим нагромаджений досвід показує, що запозичення зарубіжних підходів до забезпечення фінансової стабільності банківської системи не може бути ефективним, якщо при цьому не враховано внутрішні, національні фактори. Так, неоліберальні реформи у середині 90-х років XX ст. у країнах Латинської Америки супроводжувалися ланцюговим загостренням кризових явищ у банківському секторі, оскільки за темпами процес удосконалення банківського регулювання та банківського нагляду істотно відставав від лібералізації у банківській сфері. Лібералізація фінансових систем (у тому числі банківського сектора) без адекватного забезпечення контролю за ризиками на етапі становлення ринкових систем у постсоціалістичних країнах також супроводжувалася численними банкрутствами банків.

Проблема реструктуризації є надзвичайно актуальною для вітчизняної банківської системи, оскільки протягом останніх років вона функціонує із значними внутрішніми фінансовими та структурно-інституціональними перекосами і проблемами. У такій ситуації набуває актуальності проблема реструктуризації банківської системи, зокрема - у напрямі виведення з ринку банків-банкрутів та оздоровлення фінансово нестабільних банків.

Існуючі напрацювання українських науковців і практиків не дають однозначної відповіді на питання про подальші шляхи реструктуризації вітчизняної банківської системи. Більше того, до численних старих проблем у діяльності банків додаються нові ризики, які зумовлені масштабною кредитною експансією (особливо в сегменті споживчого та іпотечного кредитування), а також активним проникненням в Україну іноземного банківського капіталу і потенціально можуть спричинити збільшення кількості фінансово нестабільних банків.

Сьогодні вивченням проблеми реструктуризації комерційних банків займаються такі вчені, як Д.В. Полозенко, З.М. Васильченко, С. Коломієць, О.О. Чуб , Н.П. Шульга, О.І. Барановський, В.М. Гриньова, О.М. Колодізєв та інші.

Метою роботиє узагальнення причин і наслідків діяльності проблемних банків на вітчизняному фінансовому ринку та розробка пропозицій щодо реструктуризації банківської системи України за рахунок усунення проблемних банків як її неефективного елемента.

Об’єктом роботивиступає банківська система України.

Предметом роботиє проблеми реструктуризації банків як чинника підвищення конкурентоспроможності вітчизняних банків


Розділ 1.Методологічні аспекти дослідження банківської реструктуризації

Проблеми реструктуризації банківських систем і запобігання банківським кризам набули особливої гостроти в останніх двадцять років. Країни із ринковою економікою з періоду Великої депресії декілька десятиліть не стикалися із системними банківськими кризами, основною ознакою яких є недієздатність значної частини національної банківської системи. Тому експерти та урядовці довгий час зберігали впевненість у ефективності регулювання банківських систем і спроможності запобігати банківським кризам. Проте події 80—90-х років минулого століття засвідчили інше. З початку 80-х років банківські кризи спостерігалися більш ніж у 70 країнах (як розвинутих, так і тих, що розвиваються), й у теперішній час їх можна вважати невід'ємною складовою розвитку світової економіки. За таких обставин на особливу увагу заслуговує той факт, що міжнародне рейтингове агентство "Fitch Ratings" віднесло Україну до країн із найуразливішою банківською системою. А на думку титулованої рейтингової агенції "Standart & Poo'rs", стрімке зростання та висока концентрація кредитних портфелів вітчизняних комерційних банків у поєднанні з низькою платіжною культурою можуть призвести до серйозних проблем у майбутньому'.

З точки зору регулятивної політики, правомірно можна виділити банківські кризи двох типів: економічних результатів і політичних передумов. Кризи економічних результатів, у свою чергу, бувають кредитні та фінансові. Другий тип проявляється як криза чинних юридичних і протекціоністських норм (економічної політики), або протекціоністська криза чи криза законотворчості (реформаційна).

Кредитна криза безпосередньо зумовлена дією факторів перегріву кон'юнктури "суспільного споживання". Вона може бути викликана розповсюдженням "вірусу неплатежів", які загрожують пандемією сектору депозитно-кредитних організацій та ощадних банків. Це криза довіри до окремих банків, що містить потенційний ризик зараження системи через зростання кількості неповернених банківських позик. Такі кризи спостерігалися в 1980—1990 роках у США й деяких європейських державах. Почасти вони були результатом невиправданої дерегуляції банківської діяльності в період зростання попиту на кредити, призначені для стимулювання масового споживання.

Фінансові (боргові, або інфляційні) кризи охопили в 1994—1996 роках латиноамериканські країни, в 1997-му — країни Південно-Східної Азії. Ми поділяємо точку зору деяких авторів, що характерні для цих держав процеси лібералізації банківської сфери та дерегулювання фінансових ринків, які передбачали, зокрема, скасування обмежень на переміщення капіталів, призвели до певної дестабілізації фінансових систем та супроводжувалися низкою банківських криз2. Кризи цієї категорії мають іншу економічну природу, не пов'язану з ейфорією споживацького попиту. В них загроза підриву довіри до банківської системи доповнюється втратою довіри до національної валюти й, відповідно, політики чинного уряду, з-під контролю якого намагається вийти приватний капітал, надаючи перевагу сильнішим іноземним банкам і гнучкішим урядам зарубіжних країн. У цьому випадку виникає синдром спекулятивної втечі ліквідності та капіталу за кордон. Однак інфляційна криза все ж таки не зачіпає основ довіри громадян до держави в цілому як політичної системи [13, c. 139-140].

На відміну від економічних протекціоністські кризи зумовлені дією факторів регулятивних норм бюрократичного управління. Вони виражаються у втраті довіри до державних механізмів, які спрямовані на обслуговування корпоративних потреб на шкоду вільній конкуренції та соціальному розвитку.

Найтяжчою формою банківських криз є реформаційні кризи, спричинені неефективністю законотворчого процесу, необґрунтованими політичними рішеннями у сфері економіки та права, не здатними забезпечити безпеку майнових прав кредиторів та їх адекватний захист від ризиків, неправомірних дій інших осіб тощо. Принципові відмінності перелічених форм банківських криз систематизовано та наведено в таблиці 1. У кінцевому підсумку всі банківські кризи та подолання їхніх наслідків приводили до різних за масштабами змін у структурах банківських систем.

Останнім часом поняття "реструктуризація" широко використовується для позначення різних економічних і політичних процесів. Терміни "фінансова реструктуризація", "структурна перебудова економіки", "реструктуризація боргу", а пізніше "реструктуризація промисловості" активно увійшли в термінологію економістів у 90-х роках. Вочевидь, немає потреби додатково обґрунтовувати, що реструктуризація взагалі, тобто реструктуризація будь-якого об'єкта, — це зміна його структури.

Структура — це сукупність стійких зв'язків між елементами об'єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних властивостей за різних зовнішніх та внутрішніх умов3. Інакше кажучи, структура — це взаємозумовлена сукупність міжелементних зв'язків у складі системи, що визначає її якісну специфіку. Розглядаючи структуру разом із її субстратом (substratum (лат.) — основа), ми визначаємо конкретну якість системи. Тому ми говоримо "банківська система", а не "банківська структура". Для поняття структури характерний особливий тип відносин: це система зв'язків, що забезпечує впорядкованість певного виду елементів, їхню відносну стійкість. Виходячи з наукового визначення поняття "структура", важливо підкреслити, що реструктуризувати об'єкт (тобто змінити його структуру) можна лише в межах, за яких він залишається тотожним самому собі. Власне кажучи, в результаті реструктуризації об'єкта, по-перше, не може виникнути зовсім інший (якісно) об'єкт і, по-друге, він не може зникнути. Зазнавши різноманітних зовнішніх та внутрішніх змін, він має зберегти свої основні властивості [14, c. 19-20].

Викладені положення дають змогу узагальнити зміст поняття реструктуризації таким чином: реструктуризація об'єкта — це процес зміни сукупності стійких зв'язків між елементами у складі об'єкта (що розглядається як система), який включає зміну функцій (ролі) певних елементів за умови збереження основних властивостей об'єкта. Метою реструктуризації об'єкта є зміна якісної специфіки даної системи відповідно до заданих параметрів для успішнішого її функціонування.

Складність і багатогранність змісту поняття реструктуризації зумовили диверсифікацію його об'єктних тлумачень. Насамперед заслуговує на увагу дефініція "фінансової реструктуризації", оскільки вона є первинною стосовно "банківської реструктуризації" з урахуванням відомої із загальної теорії фінансів системної ієрархії.

Одним із перших дослідників цього явища з-поміж вітчизняних учених став професор В.М. Федосов. Так, у монографії, одним із авторів якої він є, зазначено: "Однією з найважливіших проблем перехідної економіки є фінансова реструктуризація. Це досить складне і різнопланове явище, що має різні прояви і наслідки. Вона включає п'ять основних напрямів. По-перше, це трансформація структури і засад функціонування фінансової системи у цілому. По-друге, це структурне реформування в окремих сферах та ланках фінансової системи, яке мало бути (але не завжди було) ув'язане з трансформацією фінансової системи у цілому. По-третє, це розбудова тих сегментів фінансової системи, котрі властиві ринковій економіці. По-четверте, це докорінне реформування засад функціонування фінансів підприємницьких структур, загальнодержавних і місцевих фінансів та сфери міжнародних фінансових відносин. І нарешті, по-п'яте, це удосконалення системи управління фінансами. Саме від того, наскільки комплексно проводиться фінансова реструктуризація, багато в чому залежить успішність економічних реформ"[15, c. 30].

Отже, розуміння сутності банківської реструктуризації слід формувати в контексті викладення змісту фінансової реструктуризації. Доцільним є висунення тези про те, що остання, як складне та різнопланове явище широкого спектра, має зовнішнє (організаційне) та внутрішнє (змістове) наповнення. Зовнішнє наповнення полягає у зміні структурного співвідношення між окремими складовими фінансової системи й у структурних зрушеннях у складі фінансових ресурсів, доходів та видатків держави. Головним внутрішнім чинником економічного характеру є чітка визначеність щодо типу економічної системи, що формується у країні. Більше того, "фінансова стратегія і тактика має ґрунтуватись на певній економічній доктрині держави. Ця доктрина визначає насамперед тип економічної системи, що формується в тій чи іншій країні. За основу свого подальшого розвитку Україна обрала соціально орієнтовану економіку, що досить поширена в країнах Західної Європи. Але чітко не визначені ні передумови, ні шляхи формування подібної економічної системи. До того ж досить часто соціально орієнтована економіка мало не ототожнюється з тією, що існувала в умовах адміністративно-командної системи, за якої державне усуспільнення національного продукту сягало майже критичної межі (в середині 80-х років у СРСР у бюджеті централізувалося 3/4 національного доходу)".

Вочевидь, за таких обставин дослідження явища банківської реструктуризації лише ускладнюється й залежатиме від цілого ряду проблем. Виділимо з-поміж них ключові, тобто домінуючі. Перша проблема — відсутність системного підходу передусім до фінансової реструктуризації. Друга — невизначеність із напрямом реформ. Цілком очевидно, що залежно від обраного типу економічної системи та фінансової моделі суспільства визначаються й напрями та характер фінансової реструктуризації. Третя проблема лежить у площині управління трансформаційними процесами в їх широкому розумінні. Наголосимо ще раз на тому, що досі відсутня чітка стратегія й тактика фінансової реструктуризації, яка визначала б її напрями та складові, встановлювала послідовність, етапи й терміни проведення реформ, забезпечуючи системність та єдину цілеспрямованість. І, нарешті, четверта проблема пов'язана з відсутністю належної ефективності функціонування всієї вітчизняної фінансової системи і як наслідок — банківської системи.

Викладені положення, безперечно, впливають на формування методологічних засад реструктуризації банківської системи загалом і комерційних банків зокрема. Слід наголосити, що реструктуризація банків (як, між іншим, і будь-яких інших об'єктів) має ґрунтуватися на структурному методі, який полягає у виявленні структури як сукупності відносин, інваріантних за деяких перетворень. Інваріантність — це властивість деяких суттєвих для системи параметрів не змінюватися за певних її перетворень. Відбиваючи незмінне та постійне в однорідних системах, інваріантність виступає як основна характеристика її структури. У зв'язку з викладеним інваріант банківського сектору економіки — це його фінансова стійкість та здатність адекватно забезпечувати потреби економіки. Оскільки за такого підходу центр тяжіння зміщується на операції перетворення (трансформації), що застосовуються до об'єктів банківського сектору економіки, характерною рисою структурного методу в такому разі є перенесення уваги з елементів та їхніх основних (природних) властивостей на відносини між елементами й залежні від них реляційні, тобто набуті в системі, властивості. З урахуванням зазначеного прийнятним видається визначення структури банку як взаємодії органів управління різного рівня з функціональними підрозділами у процесі обґрунтування, розробки, прийняття та реалізації управлінських рішень. Отже, раціональність та оптимальність структури банківської установи — необхідна передумова її ефективної діяльності [6, c. 28-29].

До дослідження цієї тематики останнім часом долучаються й деякі вітчизняні науковці, котрі справедливо стверджують, що "в економічній літературі немає єдиного підходу до визначення понять "реструктуризація" та "реорганізація банків". Дослідження проблем і механізму реорганізації й реструктуризації банків залишається важливою і мало розробленою науковою й практичною проблемою". Думка інших зводиться до того, що "підвищення ефективності банківської діяльності потребує сьогодні реструктуризації банківського сектору. Для забезпечення швидкого розвитку та зростання банківського сектору необхідна загальна консолідація банків. Ефективніші банки, визнані такими за результатами їхньої діяльності, повинні мати можливість розширювати свою ринкову частку порівняно з менш ефективними. Тільки за таких умов можна посилити роль банків у зростанні економіки".

Зауважимо, що питання про необхідність здійснення банківської реструктуризації було порушене російськими вченими ще після загострення кризи 1998 року. На їхню думку, банківську реструктуризацію можна визначити як економічний маневр. Водночас цей маневр є стратегічною метою держави. У книзі Г. Тосуняна та А. Вікуліна "Банківське право" банківська реструктуризація розглядається як процес здійснення відповідних заходів, що обмежений у часі, тобто, на їхню думку, реструктуризація не повинна й не може проводитися вічно. Реструктуризація як явище має свій початок і кінець, котрі в історичному плані не можуть відставати один від одного більш ніж на декілька років10. Із таким підходом принципово не можна погодитися, оскільки при цьому не враховується, що підтримка нормального функціонування кредитних установ потребує перманентної структурної перебудови для адаптації до довкілля, умови якого постійно змінюються. Активні дії з відновлення платоспроможності та ліквідності банків, безперебійного функціонування системи розрахунків дають змогу досягти бажаного стану банківського сектору, але стабільність цього стану може бути досягнута лише за умови постійної додаткової корекції. Це свідчить про відсутність часових обмежень реструктуризації банків (обмеженими можуть бути лише її етапи) та еволюційний характер цього процесу. Цю думку поділяють й інші автори, зазначаючи, що в банківському секторі відбуваються серйозні зміни, які можна назвати "еволюційною реструктуризацією"". А точка зору більшості зарубіжних дослідників зводиться до розгляду реструктуризації як альтернативи банкрутству.

Таким чином, доходимо висновку, що під банківською реструктуризацією розуміється структурне перетворення сфери банківської діяльності. Форми прояву банківської реструктуризації та її концептуальна основа представлені на рисг 1. Для кращого розкриття сутності цієї дефініції слід зробити низку надзвичайно важливих уточнень: 1) банківська реструктуризація має бути стратегічним рішенням, що сприяє актуалізації й інтенсифікації цього бізнесу; 2) така реструктуризація має багатоваріантний, альтернативний характер; 3) у процесі реструктуризації можлива (але не обов'язкова) зміна параметрів банківської системи та її організаційно-правового поля; 4) важливо розмежовувати реструктуризацію банківської системи й реструктуризацію комерційного банку як явища взаємопов'язані, але такі, що відбуваються на різних рівнях (поняття "банківська реструктуризація" в цьому випадку відіграє інтегруючу роль) [7, c. 88].

На думку автора, при виявленні правової й економічної природи банківської реструктуризації особливу увагу слід звернути на те, що вона має різні форми прояву. Реструктуризація може здійснюватися при збереженні організаційно-правових меж банківського бізнесу. В деяких випадках виникає потреба в перегляді цих меж. Ідеться передусім про те, що форми реструктуризації можна об'єднати у дві групи, які включають: перша — перетворення в межах діючих банків; друга — зміни, що приводять до утворення нових організаційних структур.

Форми реструктуризації першої групи передбачають зміцнення становища банків та їх органічне зростання, яке відбувається на основі поетапного вдосконалення та розширення сфери банківської діяльності за рахунок власних ресурсів, попередньо сконцентрованих у банках. Фахівцями підкреслюється, що зростання на базі власних активів банківської фірми має особливе значення у сфері нематеріального виробництва. Разом із тим зростанню банків обов'язково має передувати поліпшення їхнього фінансового стану шляхом підвищення рівня капіталізації та якості активів, яким, у свою чергу, ми відводимо особливе місце в системі заходів із банківської реструктуризації. Загалом форми реструктуризації першої групи полягають у зміні внутрішньої організаційної будови банківського інституту, системи управління діяльністю банку та, насамкінець, структури банківських пасивів та активів у вказаних напрямах.

Форми реструктуризації другої групи залежать від способу перетворення банківської діяльності: або на базі внутрішніх джерел, за рахунок розвитку внутрішньобанківського потенціалу, або шляхом створення нових організаційних структур і використання їхніх ресурсів. Для утворення таких структур існує декілька можливостей: а) поділ банку на самостійні частини або виділення із його складу окремих частин; б) злиття з іншими банками, в результаті чого виникає новостворений банк; в) приєднання до інших банків, що призводить до встановлення повного контролю над банком, який приєднався; г) утворення консолідованих груп (фінансових, банківських холдингів, банківських корпорацій) чи навіть об'єднань із підприємствами нефінансового сектору (фінансово-промислових груп).

Слід зауважити, що в деяких дослідженнях із цієї теми поняття реструктуризації почасти некоректно ототожнюється лише зі злиттям, приєднанням комерційних банків чи розглядається як рівнозначне з ними поняття.

Розуміння зазначеного дає підстави стверджувати, що на відміну від самого процесу реструктуризації, об'єктивного по суті, перелічені форми мають суб'єктивний характер і, як правило, визначаються чиїмись економічними інтересами. Мова передусім іде про одержання додаткового прибутку для певних груп осіб, приблизна сума якого може бути розрахована виходячи із середньої рентабельності банківського капіталу в передбачуваних умовах. Варто наголосити, що здійснення подібних перетворень пов'язане зі значними труднощами й не завжди справджує очікування. Зростання масштабів бізнесу пов'язане з ускладненням організаційних, структурних, комунікаційних зв'язків, отже, виникає потреба в перегляді управлінських завдань і в організації менеджменту на якісно новому рівні. Постають проблеми, викликані особливостями фундаментальних основ ведення різних видів бізнесу та корпоративної культури. Більше того, через розрив між стратегічними цілями партнерів ефективність від об'єднання не завжди відповідає очікуванням. Сумісність корпоративних культур інститутів, які вступають у союз, визначає адекватну реакцію на нові проблеми, а також стійкість їх функціонування в рамках єдиного цілого. А тому створення інтегрованої управлінської структури, необхідної для об'єднання різноспрямованих зусиль, почасти викликає супротив, подолання якого пов'язане зі значними витратами фінансових та людських ресурсів [11, c. 41].

Відповідь на питання щодо правильності вибору напряму та форми реструктуризації залежить від ступеня обґрунтованості її проведення, для чого треба попередньо оцінити можливі наслідки і спробувати передбачити проблеми.

Розглянуті аспекти банківської реструктуризації можна вважати засадничими в контексті наших досліджень, які надалі вважаємо за потрібне спрямувати в русло виявлення взаємозв’язку програмно-цільової орієнтації банківської реструктуризації та рівнів її проведення. Така реструктуризація здійснюється на декількох рівнях — системному та рівні банківських установ.

Так, зокрема, на думку окремих авторів, реструктуризація на рівні банківського сектору розглядається як "сукупність взаємопов'язаних змін організаційної, юридичної, управлінської, технологічної бази кредитної справи і функціонування банків". Чіткіше виражене ідеологічне спрямування має визначення, запропоноване Ю.А. Константіновим та А.І. Ільїнським: "Реструктуризація — це структурна перебудова банківської системи. Вона не є черговою кампанією, яка завершиться найближчим часом. Структурна перебудова триватиме й надалі, щоби банківська система країни змогла ефективно забезпечувати задоволення її економічних потреб" [12, c. 68].


Розділ 2.Основні проблеми реструктуризації банків в Україні

Досвід розвитку вітчизняної банківської системи показує, що виникнення проблемних банків пов'язане з об'єктивними та суб'єктивними економічними факторами, які у своїй сукупності справляють визначальний вплив на якісний аспект діяльності банків. До основних причин виникнення проблемних банків в Україні належать:

- висока концентрація кредитного портфеля як наслідок підпорядкування стратегій діяльності банків інтересам засновників та акціонерів (у тому числі у рамках неформальних ФПГ);

- "непрозора" структура власності;

- низький рівень банківського менеджменту, що виражається у неякісному контролі за станом портфеля активів;

- сплеск кредитної експансії (особливо протягом останніх двох років), у ході розгортання якої банки намагаються захопити найбільш доходні та перспективні сегменти фінансового ринку;

- недостатній розвиток інших сегментів фінансового ринку, що фактично стимулює закріплення монопольних позицій за банками у перерозподілі грошових потоків в економіці;

- низька ефективність системи банківського нагляду (насамперед, підрозділів раннього реагування).

Наслідками існування та можливого поширення сегмента проблемних банків у національній банківський системі є:

- зниження довіри до національних грошей і банківської системи;

- підвищення рівня доларизації через зниження привабливості банківських депозитів і збільшення готівкових валютних заощаджень;

- послаблення конкурентоспроможності національного банківського капіталу (з огляду на інтенсивне проникнення іноземного капіталу на фінансовий ринок України);

- уповільнення темпів зростання капіталізації банків.

Узагальнення причин і наслідків присутності проблемних банків на фінансовому ринку України дозволяє виділити ключові напрями розв'язання порушеної проблеми:

1) забезпечення "прозорості" власності у банківському секторі;

2) підвищення ефективності банківського нагляду;

3) удосконалення процедур санації, реорганізації та ліквідації банків, а також системи захисту інтересів вкладників [3, c. 123-124].

На даний час діяльність банків, створених у формі AT, регулюється Законом України "Про господарські товариства", прийнятим у 1991 р. За даними НБУ (станом на 1 жовтня 2006 р.), в Україні у такій формі функціонує 132 банки, з яких 89 - ВАТ. Однак, як свідчить вітчизняна практика, інформація про діяльність і власників банків, створених у формі ВАТ, не завжди є доступною, оскільки за номінальними власниками часто приховуються "сірі" акціонери, які і одержують економічну вигоду від володіння банками, і визначають стратегічні (нерідко досить ризикові) напрями їх діяльності.

Нормами Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України стосовно форм створення банків та розміру статутного капіталу", прийнятого парламентом у вересні 2006 p., передбачається створення в Україні банків виключно у формі ВАТ або кооперативних банків. Також цим документом передбачається, що діючі банки, зареєстровані у формі ЗАТ і ТОВ (етаном на 1 жовтня 2006 p., їх налічувалося, відповідно, 43 і 34), протягом 3 років повинні зробити перереєстрацію. Крім того, НБУ теж неодноразово наголошував на необхідності реорганізації банків у ВАТ з метою підвищення "прозорості" створення банків і стимулювання підвищення їх капіталізації.

Проект Закону України "Про акціонерні товариства", розроблений фахівцями ДКЦПФР, також передбачає відхід від ЗАТ як таких, які перешкоджають процесам посилення відкритості бізнесу і виявлення реальних власників банків. Зокрема, нормами цього законопроекту передбачається запровадження нової класифікації AT - за схемами розміщення цінних паперів: публічні та приватні. Крім того, публічне AT проходитиме процедуру лістингу на одній з фондових бірж, що дозволить визначати ринкову вартість компанії та розкривати інформацію про емітента 6. Згідно з названим документом, діючі ВАТ матимуть п'ятирічний строк (після прийняття відповідного закону) для переходу на стандарти публічних компаній, а щодо ЗАТ пропонуються жорсткіші вимоги - вони вважатимуться приватними компаніями з моменту набрання цим законом чинності.

З огляду на гостроту проблеми із закритістю банківського сектора у питаннях власності, Указом Президента України "Про заходи щодо посилення захисту прав громадян, які є вкладниками банків, та інших клієнтів банків і забезпечення стабільності у банківській системі" передбачено створити умови для виявлення реальних власників і вдосконалення зовнішнього аудиту банків.

У цілому позиція регуляторів (НБУ, ДКЦПФР) і Президента України у питаннях відкритості банків є досить конструктивною, якщо врахувати роль банківської системи в економіці. Тим часом досить неоднозначну реакцію вказані новації викликали серед банкірів: так, президент Асоціації українських банків виступив з критикою позиції НБУ оприлюднити реальних власників банків. Подібна позиція ще раз засвідчує, що серед банкірів (особливо "кишенькових" банків) та їх лобістів існує стійка мотивація приховувати інформацію про засновників банків, їх внутрішню структуру, а отже - і надалі консервувати "непрозорість" банківського бізнесу [2, c. 96-97].

Не менш важливим напрямом вирішення проблеми реструктуризації банківської системи є вдосконалення банківського нагляду.

В Україні функцію банківського регулювання та банківського нагляду здійснює НБУ. Служба банківського нагляду, що діє у структурі цієї установи, трансформувалася з розвитком національної банківської системи: за весь період її існування відбулося 8 реорганізацій 8. Теоретично нинішній рівень економіко-правової незалежності НБУ та набір інструментів регулювання діяльності банків другого рівня дозволяють забезпечувати високу ефективність банківського нагляду (в тому числі на етапі попереднього контролю - безвиїзного нагляду). Однак на практиці ефективність банківського нагляду НБУ (насамперед, системи раннього реагування та попереджувальних заходів) є невисокою. Тим часом при реалізації заходів щодо реструктуризації банківської системи України цей напрям, на нашу думку, є ключовим і потребує вдосконалення - з тим, щоб система наглядових функцій і регулятивна політика НБУ реально впливали на скорочення кількості проблемних банків на фінансовому ринку України.

Застосування НБУ заходів впливу до проблемного банку повинне здійснюватися, насамперед, для зниження ризику його діяльності та створення сприятливих умов для проведення в цій установі оздоровчих заходів. Як свідчить відповідна практика, найдійовішим залишається призупинення (обмеження) здійснення окремих видів банківських операцій 9. Дані таблиці 1 свідчать, що НБУ досить активно застосовує такий захід впливу до банків: у 2003 р. із 158 банків, які мали ліцензію на здійснення банківських операцій, для майже третини їх здійснення було обмежено, причому здебільшого - щодо валютних.

Незважаючи на те, що НБУ має можливість на ранніх етапах оперативно виявляти проблеми в діяльності таких банків на основі їх щоденних і щомісячних балансів, система банківського нагляду потребує переходу на якісно новий рівень. Сьогодні НБУ використовує для оцінки підзвітних банків морально застарілу систему CAMELS, що істотно знижує ефективність прийняття рішень щодо регулювання їх діяльності. За інформацією експертів тижневика "Бизнес", у даний час у НБУ у стадії розробки перебуває ще одна система аналізу діяльності банків, яка передбачатиме їх рейтингування залежно від надійності (як передбачається, кожний банк матиме внутрішній рейтинг, який надалі коригуватиметься залежно від ситуації, що склалася в ньому) [1, c. 109-110].

Як свідчить світова практика, розробка і запровадження ефективної системи оцінки фінансового стану банків залишаються серед пріоритетів органів регулювання (насамперед, центробанків). Крім того, досить поширеною є практика стрес-тестування банківських систем, на основі якого визначаються найоптимальніші підходи до регулювання діяльності банків та їх звітності. Вітчизняний досвід у цьому питанні обмежується лише основними елементами системи аналізу фінансової стабільності банків, однак навіть фахівці НБУ визнають: на сьогодні не можна стверджувати, що координація та узагальнення результатів діяльності цих її елементів є досконалими.

Динаміка обсягу проблемних кредитів (прострочених і сумнівних) та їх відносної частки у загальному кредитному портфелі банку є одним з визначальних показників, який свідчить про можливість виникнення проблем з платоспроможністю цього банку та його імовірного банкрутства. За оцінками МВФ рівень проблемності кредитів у банківській системі України є значно вищим, ніж за офіційними даними НБУ. Самі банкіри також визнають підвищення рівня проблемності виданих кредитів, і особливо - у сегменті роздрібного кредитування: сьогодні понад 10% кредитів у цьому сегменті є проблемними, а вже у найближчій перспективі відповідний показник становитиме 15% 15. Кредитні активи залишаються основними носіями ризиків для банків, тому в умовах кредитної експансії вдосконалення систем управління ризиками набуває ключового значення для самих банків, а досягнення ефективності в управлінні системними ризиками - для НБУ.

Як показує вітчизняний досвід, виникнення проблемних кредитів безпосередньо залежить від рівня корпоративного управління у банках і відповідальності їх вищих посадових осіб. За результатами перевірок, здійснених Генеральною прокуратурою України у І півріччі 2006 p., кількість кримінальних справ, порушених проти банкірів, зросла на 16% і досягла 426 (з яких 225 уже направлено до судів). За актами прокурорського нагляду до дисциплінарної та адміністративної відповідальності притягнуто 129 посадових осіб банків, у результаті чого потерпілим відшкодовано збитків на 6 млн. грн. 1б. Основні зловживання пов'язані з видачею фіктивних кредитів, з операціями з цінними паперами, а також з навмисним доведенням банків до банкрутства. За попередніми даними правоохоронних органів, збитки, завдані проблемними банками вкладникам, становлять близько 0,5 млрд. грн. [8, c. 27-28].

З огляду на масштаби зловживань посадових осіб банків, на порядку денному - внесення змін до Закону України "Про банки і банківську діяльність" щодо підвищення рівня корпоративного управління з урахуванням нового документа з питань корпоративного управління, виданого Базельським комітетом банківського нагляду у 2006 p., а також щодо посилення відповідальності посадових осіб банків і членів наглядових рад за стан справ у банках.

Наступним важливим напрямом у вирішенні проблеми реструктуризації банківської системи в Україні є вдосконалення процедур санації, реорганізації та ліквідації банків, а також системи захисту інтересів вкладників, оскільки нинішній стан цієї проблеми й затягування з її вирішенням поглиблюють недовіру до банків, звужують потенціал довгострокових інвестицій, постійно генерують осередки соціальної напруженості у суспільстві.

Оскільки схеми доведення банків до банкрутства рік у рік удосконалюються, а виведення фінансових потоків і ліквідних активів з проблемного банку унеможливлює подальше забезпечення виплат кредиторам, то вдосконалення механізму фінансового оздоровлення та ліквідації банків повинне здійснюватися, насамперед, за рахунок посилення контролю НБУ за вказаними процедурами і підвищення "прозорості" цього процесу. Як свідчить практика, професіональний рівень більшості банківських ліквідаторів низький, їх діяльність не завжди спрямована на забезпечення розрахунків з кредиторами, а також мали місце випадки, коли ліквідатори банку вступали у змову з його боржниками, що й ставало причиною порушення проти них кримінальних справ 18. У підсумку ліквідація банків стає довготривалим процесом, який супроводжується значними соціальними та економічними витратами.

Нещодавно НБУ підвищив вимоги до ліквідаторів банків: тепер їх ліквідатори повинні мати трирічний досвід роботи не тільки у банківській системі, але й у сфері надання аудиторських або юридичних послуг. Крім того, НБУ планує створити інститут ліквідаторів банків при Фонді гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО). Теоретично вказані кроки можуть позитивно вплинути на результати роботи ліквідаторів банків, однак щоб усунути можливість впливу на них з боку окремих груп кредиторів, необхідно зробити процедури ліквідації цих установ максимально "прозорими"[9, c. 5-6].

Як показує світовий досвід, позитивний ефект, який досягається за рахунок дієздатної системи страхування депозитів, є досить різноплановим, і тому вдосконалення системи захисту інтересів вкладників являє собою важливий напрям реструктуризації банківської системи в Україні. Діюча в Україні система захисту інтересів вкладників слугує прикладом "pay-box" (каси), що формується за рахунок внесків комерційних банків - учасників (тимчасових учасників) ФГВФО. Хоча за весь час існування ФГВФО виконував свої функціональні завдання щодо здійснення відповідних виплат і кілька разів підвищував розмір гарантованої суми відшкодування (з травня 2006 р. він становить 15 тис. грн.), дедалі очевиднішою стає основна вада діючої системи - ризик значних фінансових втрат у випадку ліквідації банку. За відсутності відкритого доступу до інформації про обсяги непогашених боргів банків, які ліквідуються, та орієнтовну вартість активів, які залишилися, навіть інформація про виплати гарантованих сум відшкодування по банках, які ліквідуються, свідчить про масштабність проблем для їх вкладників.

Як висновок, необхідно підкреслити, що нинішні масштаби наявності проблемних банків на фінансовому ринку України є об'єктивним і закономірним наслідком системного трансформування вітчизняної економіки у напрямі ринкової моделі. З огляду на ризики, що виникають у процесі кредитної експансії та активізації припливу іноземного капіталу до банківського сектора, потенціальне коло проблемних банків у найближчій перспективі може збільшитися. Разом з тим зростання фінансових потоків у національній економіці, які обслуговує банківська система, зумовлює об'єктивну потребу підвищити її стабільність - насамперед, за рахунок підвищення "прозорості" власності, підвищення ефективності банківського нагляду НБУ, вдосконалення процедур фінансового оздоровлення банків та їх ліквідації, підвищення ефективності системи гарантування вкладів фізичних осіб [10, c. 4].


Розділ 3.Шляхи вдосконалення реструктуризації банків в Україні

Реструктуризація банку спрямована на розв’язання двох основних завдань:

1) оперативного забезпечення “виживання” фінансово-кредитної установи;

2) відновлення конкурентоспроможності фінансово-кредитної установи на ринку. Проведення банківської реструктуризації характеризується низкою особливостей, які потрібно враховувати при розробці концептуальних положень. До них належить:

3) зміна динаміки бізнес-процесів;

4) посилення конкурентної боротьби за ресурси;

5) посилення ролі інтелектуальних ресурсів;

6) створення нових технологічних можливостей;

7) зростання залежності від потреб ринку.

У концепції повинні бути позначені, розкриті і доведені до конкретної програми дій цільові установки зміни комерційних банків. Вона передбачає систематизацію орієнтирів і методів реструктуризації безпосередньо комерційних банків як первинного інституту банківської системи. Основою розробки концепції слугує стратегічний підхід до банківської реструктуризації. Стратегічні зміни повинні спонукати до еволюції комерційного банку, його руху вперед. У процесі реструктуризації слід виділити такі її основні цілі, як:

1. Підтримка життєздатного ядра банківської системи, збільшення його капіталу, поліпшення якості активів, створення довгострокової ресурсної бази для банківського обслуговування потреб реальної економіки.

2. Ліквідація неплатоспроможних, що втратили капітал, кредитних організацій, які не мають перспектив подальшого існування.

3. Реформування великих неплатоспроможних банків, ліквідація яких принесла б значні соціальні й економічні витрати.

4. Відновлення довіри до банків з боку громадян-вкладників, клієнтів – юридичних осіб і іноземних партнерів.

5. Захист внесків населення, розміщених у банках.

6. Відсторонення не здатного до конструктивної роботи банківського управлінського персоналу, заміна його на менеджерів, що сумлінно захищають інтереси всіх кредиторів і акціонерів (учасників) банку.

7. Залучення до участі в капіталах банків нових власників.

Серед основних проблем, на які банкам потрібно швидко реагувати, можна визначити наступні:

1. Низький рівень банківського капіталу.

2. Значний обсяг неповернених кредитів, у результаті чого значна частина банківських активів виявилася знеціненою й іммобілізованою.

3. Висока залежність ряду банків від стану державних і місцевих бюджетів.

4. Надмірна концентрація зусиль на розвитку тих напрямків банківської діяльності, які приносили негайний, в основному “спекулятивний” дохід; недостатня увага до кредитування реального сектора економіки; зневага до питань освоєння перспективних банківських технологій.

5. Значна залежність банків від великих акціонерів, що є одночасно клієнтами й учасниками їх фінансово-промислових груп.

6. Низький професійний рівень керівної ланки ряду банків, а, в окремих випадках – особиста зацікавленість банківських менеджерів в проведенні операцій, що порушують економічні інтереси клієнтів і акціонерів.

7. Недостатня твердість наглядових вимог.

8. Недоліки чинного законодавства, нерегульованість багатьох юридичних аспектів діяльності банків, здійснення банківського нагляду [5, c. 81-82].

Загалом формалізація процедури реструктуризації дозволяє більш ефективно здійснювати управління комерційним банком під час його оздоровлення або створення умов для кращої адаптації до змін зовнішнього середовища.

З викладеного вище ясно, що реструктуризація може й повинна застосовуватися не тільки для проблемних банків, але й для банків, у яких є фінансові труднощі. По-перше, вона повинна проводитися з таким розрахунком, щоб після санації банк дійсно відновив життєздатність або як самостійна установа, або за допомогою консолідації з іншою кредитною організацією. А якщо ні, то вся робота з реструктуризації зведеться до продовження життя проблемного банку, що приведе до погіршення активів банку й далі – до обмеження інтересів вкладників у випадку ліквідації банку. По-друге, підвищення ефективності функціонування, розширення сфери діяльності й залучення більшої кількості учасників, кредиторів і вкладників буде сприяти зміцненню й розвитку всієї банківської системи в цілому.

Важливим напрямком оздоровлення банківського сектора національної економіки на сьогоднішній день є нарощування активів, тобто, їх капіталізація. Запорукою здорової банківської системи, а також стабільності її роботи є відповідне макроекономічне середовище.

Особливі умови функціонування банківської системи виникають під час світової фінансової кризи, що часто проявляється у некоректній поведінці іноземних інвесторів на банківському ринку України. Зрозуміло, що кожний інвестор захищає передусім інтереси своєї держави. Все це проявилося в Україні як під час фінансової кризи у 1998 р., так і сьогодні, під час світової фінансової кризи 2008-2009 р.

Все це підтверджує висновок про те, що в державі повинен бути суворіший контроль у виборі іноземних інвесторів і жорсткіші вимоги до їх поведінки в кризових ситуаціях, що має бути відображеним у відповідному правовому забезпеченні цих процесів. Національний банк України зобов’язаний зробити належні висновки з кризової ситуації в банківському секторі і об’єктивно оцінити поведінку іноземних банків в цей час, аби в майбутньому не допустити тих помилок, які були допущені в Україні до і підчас фінансової кризи в 2008-2009 р.

Проте, на противагу сказаному, мусимо зазначити, що внутрішній менеджмент банку також відіграє серйозну, якщо не вирішальну роль. Адже саме внутрішнє керівництво банку виносить остаточне рішення по наданню кредитів. Часто виникає проблема невизнання банкірами проблемності кредиту [3, c. 130-131].

Ми вважаємо, що реабілітацію комерційних банків необхідно проводити за трьома основними напрямками: рекапіталізація; новий менеджмент; залучення нових вкладників.

Перший напрям – рекапіталізація – передбачає поповнення капіталу і ліквідацію „поганих” активів. „Погані” активи є причиною кризи, що призводить до втрати банківського капіталу. Під ліквідацією „поганих” активів мається на увазі не тільки списання з балансу банку втрат, а й позбавлення кредитного портфеля від безнадійних кредитів. Серед заходів, які проводяться в „про-блемному” банку, обов’язково мають бути присутні такі, як: відмова від виплати дивідендів акціонерам; припинення виплати податків за наявності від’ємного прибутку, тобто збитків; заморожування внесків; ліквідація „поганих” активів.

Позбавлення від „поганих” активів передбачає зовнішню, щодо банку, допомогу. Доцільним є створення спеціальної організації, яка надаватиме допомогу комерційним банкам у проведенні реструктуризації їхніх активів, реалізацію майна ліквідованих банків і здійснюватиме тимчасове керівництво такими банками. На нашу думку, такою організацією, відповідно до світової практики, може бути „Агенція з реструктуризації банківських активів”, яка б існувала при Національному банку України або Асоціації українських банків.

Другим напрямом оздоровлення банків є введення нового менеджменту, тобто, нового керівництва.

Третій напрям – залучення нових вкладників, передбачає залучення нових депозитних вкладників, а також нових клієнтів, які беруть кредити.

Сутність застосування даних напрямів реабілітації комерційних банків в Україні полягає в їх обов’язковому поєднанні і приведення в дію одночасно або в певному порядку.

Особливої уваги заслуговує такий нетрадиційний ще для вітчизняної банківської практики пріоритетний захід реабілітації банку, як застосування різних форм реорганізації юридичної особи (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення).

Для проведення реструктуризації і фінансового оздоровлення банків доцільно використовувати такі інструменти впливу: збільшення капіталів банків; поліпшення якості активів; реструктуризація пасивів; підвищення ліквідності балансу; кваліфіковане управління фінансовими результатами; реструктуризація балансів і позабалансових вимог і зобов’язань; зміна організаційної структури банків; запровадження тимчасових адміністрацій, зокрема - з представниками Національного банку.

Пропонуємо такий шлях оздоровлення, як обмін одних активів на інші через систему багатостороннього міжбанківського обміну активів і зобов’язань. При проведенні реструктуризації потрібно використовувати реальну вартість активів.

Аналіз показав, що реструктуризація пасивів припускає досягнення домовленостей з кредиторами про переоформлення строкової заборгованості банку перед ними в певну частку капіталу банку, у тому числі виражену як субординовані облігації. За простроченою кредиторською заборгованістю банки повинні досягти домовленості з кредиторами про продовження строків їх вимог, включаючи відсотки. Як один з варіантів досягнення домовленостей пропонується розглядати переоформлення кредиторської заборгованості в боргові цінні папери (облігації, депозитні сертифікати, векселі), тобто здійснювати сек’юритизацію боргів [13, c. 146-147].


Висновки

Проведений аналіз дає змогу чітко розмежувати поняття "реструктуризація банківської системи" і "реструктуризація банківської установи", попри близькість їх змістового тлумачення та тісний взаємозв'язок у практичній площині. Отже, під реструктуризацією банківської системи, на нашу думку, слід розуміти комплекс заходів, спрямованих на зміцнення фінансової стійкості банківської системи та запобігання або подолання кризових явищ у ній із урахуванням змін у національній економіці та на світовому фінансовому ринку шляхом створення нових банків, банківських об'єднань, реорганізації діючих банків (у формі злиття, приєднання, поділу чи виділення), зміни юридичного статусу банківських установ або їх ліквідації.

Реструктуризація банківської установи — це сукупність взаємопов'язаних заходів, що полягають у зміні структури активів і пасивів банку, структури управління діяльністю, внутрішньої організаційної будови з метою поліпшення фінансового стану банку, підвищення рівня капіталізації, ліквідності та запобігання виникненню кризи в банку.

Ми поділяємо позицію й інших експертів, що вітчизняна банківська система має стати на шлях інституційних перетворень. Так, зокрема, О.І. Кірєєв сформулював власну позицію в такий спосіб: "Давайте говорити про структуризацію банків, а ще краще — діяти. Має бути пласт комерційних, універсальних банків, пласт — муніципальних і пласт — кооперативних".

Таким чином, мову слід вести про необхідність створення нової банківської інфраструктури, яка, з одного боку, дозволила б розосередити ризики виникнення банківських криз, а з другого — консолідувати банки. (Звісно, процеси консолідації банківської системи не повинні вплинути на якість банківського обслуговування в регіонах.) Вочевидь, справедливою є точка зору, що "Україні сьогодні потрібно активніше вживати заходів щодо підвищення рівня концентрації національного банківського капіталу".

На підставі викладеного вище можна зробити висновок, що конституційні перетворення та концентрація капіталу в банківському секторі економіки держави є складовими процесу банківської реструктуризації, теоретичне підґрунтя якого частково було сформоване в наших попередніх дослідженнях і потребує подальшого розвитку. Головне — спроба прискорити цей процес за відсутності напрацьованих оптимальних механізмів може мати небажані наслідки, пов'язані зі зростанням неефективності банківського сектору вітчизняної економиш та його монополізації.

В Україні відсутнє правове забезпечення реструктуризаційних процесів. Не завжди відповідала національним інтересам поведінка іноземних інвесторів в банківський сектор, а особливо під час світової фінансової кризи. В Україні необхідно прийняти закон про реструктуризацію комерційних банків, а також створити функціональний орган, який би відповідав за ці процеси.


Список використаної літератури

1. Васильченко З. М. Методологічні аспекти дослідження банківської реструктуризації //Фінанси України. - 2007 . - № 8 . - С. 109 - 118

2. Васильченко З.М. Комерційні банки: реструктуризація та реорганізація: Моногр. — К.: Кондор, 2006. — 528 с.

3. Васильченко З.М. Методологічні засади стратегії реорганізації комерційних банків // Фінанси України. — 2004. — № 7. — С 123—131

4. Вовчак О.Д. Банківська система України: стан, проблеми та перспективи розвитку // Фінанси України. — 2003. — № 10. - С 125.

5. Диба М.І., Осадчий Є.С. Капіталізація банківської системи як чинник підвищення надійності економіки України // Фінанси України. – 2008. – № 6. – С. 77-89.

6. Карманов Є. Правові аспекти реструктуризації банківської системи України //Право України. - 2001. - № 4. - C. 28-33

7. Копилюк О.І. Шляхи реорганізації комерційних банків // Фінанси України. — 2003. — № 10. - С 88.

8. Криворучко А. Проблеми реструктуризації і банкрутства //Економіка. Фінанси. Право. - 2003. - № 7. - C. 26-29

9. Міщенко В. Проблеми реорганізації та реструктуризації комерційних банків //Банківська справа. - 2001. - № 1. - C. 3-7

10. Патрікац Л., Компанієць С. Системні проблеми банківської діяльності і роль Асоціації українських банків у їх розв'язанні // Вісник НБУ. — 2006. — № 11. — С. 4

11. Патрікац Л., Крохмалюк Д. Проблеми та перспективи розвитку банківської системи України // Вісник НБУ. - 2004. - № 1. - С 41.

12. Федосов В., Опарін В., Льовочкін С. Фінансова реструктуризація в Україні: Моногр. — К.: КНЕУ, 2002.

13. Чуб О.О. Банківська діяльність у контексті інтеграції та глобалізації // Фінанси України. – 2008. – № 1. – С. 138-147.

14. Шелудько Н. До проблеми реструктуризації банківської системи в Україні //Економіка України. - 2006. - № 11. - C. 19-27

15. Шпачук В. Структура банку: основні засади її ефективності // Вісник НБУ. — 2006. — № 10. - С. 30.

загрузка...
Top