Правовий режим приватно-колективної власності: спільні та відмінні риси з публічною (державною та комунальною) власністю

Вступ.

1. Приватна та колективна форми власності в історичному вимірі.

2. Особливості та характерні риси приватно-колективної власності.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Економічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямків нормативної діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих або інших об'єктів власності певному суб'єкту – громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних об'єктів; засоби правової охорони відносин власності. Сукупність даних правових норм, що регулюють відносини власності, визначають право власності у об'єктивному розумінні.

Концептуальні зміни в регулюванні інституту права власності відбулись з прийняттям нового Цивільного кодексу України. На відміну від Конституції України та Закону України „Про власність”, Цивільний кодекс України не містить в жодній статті категорії „форми власності”.

Відповідно до ч. 1 ст. 325 Цивільного кодексу України юридичні особи є суб’єктами права приватної власності. Це означає, що юридичні особи виключені з кола суб’єктів інших форм власності – державної та комунальної.

Отже, виходячи з актуальності теми, метою нашої роботи є – аналіз правового режиму приватно-колективної власності, дослідження спільних та відмінних рис з публічною (державною та комунальною) власністю.

Об'єктомдослідження даної теми є безпосередньо право власності і похідні від нього права.

Предметомдослідження даної теми є правовий режим приватно-колективної власності.


1. Приватна та колективна форми власності в історичному вимірі

Власність може бути тільки двох видів — колективна та індивідуальна. Індивідуальною власністю здатна розпоряджатися не тільки одна особа. Тому її називають приватною.

Правознавці заперечуватимуть такий висновок історика і назвуть немало інших форм власності, які передбачені кодексами. Вони мають рацію, але всі відомі людству форми власності можуть бути зведені до двох — колективної та приватної. Це спрощення допомагає досліднику в історичному аналізі.

Юристи визначають право фізичної або юридичної особи на майно як сукупність правомочностей (володіння, користування й розпорядження). Відносини власності кодифікуються відповідно до того, як формуються в суспільстві. Еволюція форм власності в часі та просторі перебуває в полі зору правознавчої науки.

Взаємозв’язок категорії власності з еволюцією самого суспільства — це вже поле досліджень істориків. Не маючи професійних знань з історії, навіть найвидатніші представники інших галузей науки можуть помилятися у висновках. Так трапилося з родоначальниками «наукового» комунізму. Наслідки помилки обернулися колосальними жертвами. Мабуть, найбільше постраждав від комунізму через певний збіг обставин український народ...

Радянське законодавство не визнавало категорії приватної власності. Реально існуючі правомочності фізичної особи щодо майна маскувалися фальшивою категорією особистої власності. Натомість у пострадянському законодавстві на очах зникає інша вигадана категорія — колективної власності. З’явилося поняття комунальної (в Росії — муніципальної) власності. Законом України «Про власність» (1991 р.) комунальна власність визначалася як різновид державної. Чинна Конституція України вже розглядає її як самостійну форму публічної власності. Визначені в Основному Законі засади функціонування комунальної власності цілком відокремлюють її від державної.

Колективна власність — це соціальне (колективне) утворення, яке вступає в економічні відносини від імені певного товариства, в якому об'єднані кілька або багато суб'єктів.

Колективна власність охоплює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій.

Члени таких організацій об'єднують свою працю (підприємницьку діяльність) і свої кошти для досягнення певних цілей. Вони безпосередньо або через створювані органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів [1, c. 4-6].

Колективна власність в економіці України, яка прийшла на зміну традиційним колгоспно-кооперативній власності та власності громадських організацій, набуває сьогодні іншого характеру. Вона має значні можливості для розвитку і могла б бути використана протягом тривалого часу.

Чинним законодавством значно розширено коло суб'єктів колективної власності. Стаття 20 Закону України «Про власність» відносить до нього трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні

підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні організації, що є юридичними особами. Разом з тим стосовно такого специфічного об'єкта права власності, як земля, коло суб'єктів обмежене колективними сільськогосподарськими підприємствами, сільськогосподарськими кооперативами, садівницькими товариствами, сільськогосподарськими акціонерними товариствами.

Трудовий колектив державного підприємства може бути суб'єктом права колективної власності щодо частини чистого прибутку державного підприємства, яка може передаватися йому у випадках, передбачених статутом підприємства (п. 3 ст. 18 Закону «Про підприємства в Україні»). Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється радою або зборами (конференцією) трудового колективу.

Власність колективного підприємства. У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом.

Відповідно до Закону «Про власність» (п. 2 ст. 23) у майні колективного підприємства визначаються вклади його працівників. Розмір вкладу працівника у майні колективного підприємства визначається залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення.

На вклад працівника колективного підприємства нараховуються і виплачуються проценти в розмірі, що визначається трудовим колективом, виходячи з результатів господарської діяльності підприємства [1, c. 8].

Всі види власності - індивідуальна (приватна) ,колективно-акціонерна, державна - співіснують між собою. В період розвитку ринкових відносин велику роль відіграє конкуренція між різними формами власності, яка і формує їх співвідношення у сфері виробництва, обміну і споживання. Отже, конкуренція форм власності сама по собі корисна, бо примушує кожну форму власності вдосконалюватись. Не можна визначити, яка форма власності є найєфективнішою. З позиції організації виробництва, найвищий економічний потенціал у тієї форми власності, яка забезпечує робітникові становище реального господаря виробництва, тобто індивідуальна форма власності.

З розвитком продуктивних сил рівень концентрації виробництва потребує все більших інвестицій, а індивідуальна власність може забезпечити його тільки при умові об'єднання. Таким чином, відбувається об'єднання індивідуального майна і колективного капіталу до оптимального розміру, якого потребує виробництво. Це і є приватно-колективна форма власності (акціонерна), яка має великий економічний потенціал.

Одним із способів реалізації тієї чи іншої форми власності, який найповніше відображає її суть і реалізує закладені в ній переваги, є форма господарювання. Вона визначає дві сторони відносин:організаційно-технічну, пов'язану з технологічними процесами і не залежну від відносин власності, і соціально-економічну, що впливає з самих відносин власності. Закономірним у розвитку суспільства є різноманітність форм власності та господарювання - колективні господарства, акціонерні товариства ,селянські (фермерські) господарства та інші. Згідно з законодавством усі форми власності визнані рівноправними.

Пошук нових форм господарювання в умовах переходу до ринкової економіки висунув на передній план дослідження акціонерну форму господарювання, яка має посісти відповідне місце в процесі розвитку форм господарювання на селі, бо це є шлях створення нових суб'єктів ринку підприємницького типу. Щодо цієї форми господарювання в аграрному секторі погляди вчених і практиків не збігаються. Більшість вчених пов'язують вихід аграрного сектора економіки України з кризового стану з розвитком індивідуальної (приватної) власності [1, c. 9-10].


2. Особливості та характерні риси приватно-колективної власності

На нашу думку, акціонерна власність початково походить з приватної, але на новому етапі розвитку утверджується в новій формі (колективний тип власності) та в інших масштабах. Принципово новою є форма трудової акціонерної власності. Наприклад, у США працівники майже повністю або частково володіють 10500 фірмами. На них зайнято понад 11 мільйонів людей (тобто близько 10 % найманої робочої сили США). Ця цифра щорічно зростає приблизно на 10 %. Продаж частини підприємств робітникам на пільгових умовах сприяє подоланню відчуження найманих працівників від засобів виробництва.

На думку С. Кудинa, суть акціонерної форми власності можна розкрити через "права володіння, користування і розпорядження певною часткою статутного капіталу співвласниками акціонерного товариства, усередині якого існує їх обмежена відповідальність, а їхні права власності підтверджують цінні папери - акції" [4, с 7]. Проте глибинну суть будь-якої форми власності можна розкрити лише через категорію привласнення. А категорії права володіння, користування й розпорядження розкривають юридичний аспект власності, але не дають уявлення про реальний механізм її реалізації.

Значна частина вчених, наслідуючи західну точку зору на проблему власності, відносять акціонерну власність до приватної. Так, наприклад, В.Н. Петюх зазначає, що у сучасній економіці існують лише дві форми власності: приватна й державна, а всі інші різновиди - похідні від них" [5]. Така спроба провести поділ існуючих типів власності лише на дві полярні групи неправомірний, тому що це не відповідає вимогам діалектичного методу дослідження, який передбачає виділення проміжних форм. На думку А. Гальчинського, "акціонерна власність вважається не лише найвищою за рівнем своєї зрілості, а й найскладнішою за механізмами реалізації формою функціонування приватної власності, яка пройшла досить тривалий шлях свого становлення" [6]. На наш погляд, такий поділ економічної власності неправомірний. По-перше, у такий спосіб ігноруються вимоги системно-структурного аналізу. Адже у процесі такого об'єднання між колишніми приватними власниками виникають і розвиваються якісно нові відносини (наприклад, замість конкуренції - відносини партнерства, співробітництва тощо). Заперечувати це - значить ототожнювати ціле з його складовим елементом. По-друге, виникає якісно нова форма економічної реалізації акціонерної власності - привласнення засновницького прибутку, дивідендів. По-третє, треба розрізняти власність на засоби виробництва та власність на результати виробництва (наприклад, у формі дивідендів). За словами А. Гальчинського, "…акціонерна власність вносить істотні корективи у спосіб взаємодії робочої сили із засобами виробництва. Формується їх пряме поєднання: долається відчуження робітника … від засобів і результатів праці"[7]. Присвоєння засобів виробництва в акціонерному товаристві носить, безсумнівно, колективний характер. По-четверте, різниця полягає у виконуваних нею функціях.

На наш погляд, основні функції акціонерної власності можна звести до наступного:

• розширення джерел нагромадження та фінансування;

• сприяння демократизації управління підприємствами;

• подолання відчуження працівників від засобів виробництва;

• діяльність акціонерних підприємств сприяє інтеграції різних форм власності та утворенню підприємств із змішаним капіталом;

• оптимізація функціонування й розвитку техніко-економічних відносин, тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування.

Відмінність акціонерної власності від приватної полягає в тому, що присвоєння засобів виробництва на акціонерному підприємстві носить колективний характер. К. Маркс стверджував, що акціонерний капітал - це "необхідний та перехідний пункт до зворотного перетворення капіталу у власність виробників, але вже не у приватну власність відокремлених виробників, а у безпосередньо суспільну власність", перехід від "…капіталістичного способу виробництва до асоційованого"[7, с 298].

Відмінність акціонерної власності від приватної власності полягає, на наш погляд, також у тому, що, з одного боку, розширюється коло пайових учасників нагромадження капіталу і його продуктивного використання, з іншого - дохід привласнюється безпосередньо не у формі прибутку, а дивідендів на акції. Доходи на капітал отримують багато громадян, у тому числі члени трудових колективів. Акціонерна форма власності характеризується виникненням виробничих відносин між рядовими дрібними акціонерами, власниками контрольного пакета акцій, управлінським персоналом акціонерного товариства та іншими суб'єктами з приводу привласнення засобів виробництва, прибутку у вигляді заробітної плати та дивідендів, інших об'єктів власності. При цьому численні власники цінних паперів, залишаючись відносно економічно відокремленими, стають носіями колективного економічного інтересу, перед ними ставиться задача прийняття спільних рішень, у процесі виробництва відбувається колективне привласнення засобів виробництва на підприємстві, і суб'єктом привласнення тієї частини прибутку, що йде на виплату дивідендів, є колектив людей. Усе це дає змогу віднести акціонерну форму власності до її колективного типу.

В акціонерній формі власності власність на капітал відокремлена від капіталу-функції, що прискорює концентрацію та централізацію капіталу, його перелив з однієї галузі в іншу, раціоналізацію процесу управління. Це означає, що реальні можливості щодо управління акціонерним товариством зміщені до менеджерів [9, c. 43].

Акціонерна форма власності дає змогу об'єднати засоби держави, колективів підприємств, населення, інших інвесторів для створення нових і технічного переозброєння старих виробничих ланок, долати відомчі бар'єри і здійснювати вільне міжгалузеве переливання капіталу. Отже, вона є найефективнішою формою організації підприємницької діяльності з огляду на реальну можливість залучення необхідних інвестицій.

Крім того, підприємству з акціонерною формою власності простіше нарощувати обсяги виробництва завдяки наявності фінансових ресурсів та використовувати резерви для зниження собівартості виробленої продукції. Це дає добру можливість отримувати постійно зростаючий прибуток. Звідси випливає, що корпорація – це організаційно-правове утворення, яке може функціонувати стабільно протягом дуже тривалого періоду, що створює необмежені можливості для перспективного розвитку.

Для рядових власників акцій ця форма власності також має певні переваги. Кожний акціонер як співвласник корпорації несе лише обмежену відповідальність (за банкрутства фірми він втрачає тільки вартість своїх акцій). Важливо й те, що окрема особа може зменшити свій власний фінансовий ризик, якщо купуватиме акції кількох акціонерних товариств. Кредитори можуть пред'явити претензії лише корпорації як юридичній особі, а не окремим акціонерам як фізичним особам.

Взаємозамінність і переплетення власницьких повноважень, які передбачають акціонерні товариства, визначає ускладнення структури власників та характеру їх взаємодій. Є безліч організаційних можливостей формування власницьких коаліцій. Це двосторонні спільні підприємства (створення нових підприємств з взаємною участю в їх акціонерному капіталі і активної участі "батьківських компаній" в їх управлінні), багатосторонні партнерства з сильним становищем однієї фірми, інвестиційна участь (з капіталовкладенням одного партнера у підприємство іншого), поглинання однієї фірми іншою тощо [2, c. 51-52].

Висновки

Отже, у власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах незаборонених законом. Вклади працівників, визначаються залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення.

Окрему групу об’єктів права колективної власності складає майно, належне кооперативам (колгоспам). За своїм правовим режимом, до цієї групи відноситься майно споживчої кооперації, а також майно колективних сільськогосподарських підприємств. Вона складається з власності споживчих товаривств, спілок, підпорядкованих їм підприємств та організацій, та їх спільної власності. Власність споживчих товариств створюється з внесків їх членів, прибутків, одержуваних від реалізації товарів, продукції, послуг, цінних паперів та іншої діяльності не забороненої чинним законодавством. До характерних особливостей права колективної власності кооперативу слід віднести визначення часток (паів) членів кооперативів в майні, що належить кооперативу. Всі відносини регулюються статутом підприємства. Майно споживчих товариств та їх спілок може бути продано, передано в оренду, надано в позичку і безоплатне тимчасове користування членам споживчих товариств, державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з’їздів відповідних спілок або уповноважених ним органів. Об’єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом. Об’єктом права власності господарського об’єднання підприємств і організацій є майно, добровільне передане йому підприємствами й організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом.

Список використаної літератури

1. Чечетов М. Трансформація відносин власності в Україні// Економіка України. – 2004, № 9. – С. 4-13.

2. Рибалкін В., Мамичева Л. Акціонерна власність – внутрішня основа формування та функціонування соціального ринкового господарства// Економіка України. – 1998, № 2. – С. 45-52.

3. Бастрига І. Виступ на VІІІ з'їзді Українського союзу промисловців і підприємців// Збірник матеріалів з'їзду. – К.: Віра Інсайт, 2000. – С. 29.

4. Кудин С.І. Акціонерна власність в умовах ринкової трансформації економіки Ук-раїни/ авт. дис. – Львів. – 2003. – 21 с.

5. Петюх В.Н. Рыночная экономика: настольная книга делового человека. – К.: Урожай, 1995. – 432 с.

6. Гальчинський А. Власність, яка вона є: чи зможемо подолати глибоку деформованість// http:// www.zn.kiev.ua

7. Логвиненко В., Лазня І. Організаційно-економічні форми приватизації// Економіка України. – 1993, № 10. – С. 34-40.

9. Рибалкін В.О., Лазня І.В. Теорія власності. – К.: Логос, 2000. – 278 с.

10. Сіржук Р. Приватизація стратегічних об'єктів// Цінні папери України. – 25.03. – 2004. – С. 15.

11. Чижова В. Регіональні особливості зміни форми власності в Україні// Економіка України. – 1999, № 7. – С. 36-42.

12. Закон України "Про господарські товариства"// Відомості Верховної Ради України. – 1991, № 49.

загрузка...
Top