Особливості соціально-економічних перетворень у постсоціалістичних країнах

Вступ.

1. Необхідність та умови соціально-економічних перетворень у постсоціалістичних країнах.

2. Напрями та шляхи соціально-економічних перетворень постсоціалістичних країн.

3. Особливості соціально-економічних перетворень в Україні

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Україна,як одна з постсоціалістичних країн, яка у 1991 р. стала на шлях незалежного розвитку, породила не тільки надії на побудову сучасної високорозвиненої країни, перехід на якісно новий рівень життя населення, а й здійснила докорінні перетворення у соціально - економічній та інших сферах буття. Пройшло достатньо часу, щоб оцінити здійснювану політику і відповісти на питання: чи адекватний даний курс інтересам прогресу розвитку суспільства, інтересам людини кінця XX століття і чи не потребує він корекції? А якщо потребує, то в якому напрямку?

Відповіді на поставлені питання непрості і неоднозначні. Вони потребують необхідності визначитись із направленнями трансформації в країні, хто, на базі якої теорії їх розробляє, а також — як оцінювати ефективність здійснюваних перетворень?

Основною метою роботиє: проаналізувати процеси ринкових перетворень у постсоціалістичних країнах, дослідити досвід з питань досягнення позитивних результатів трансформації, розробити пропозиції щодо уникнення негативних соціально-економічних наслідків та усунення недоліків, що накопичились в ході ринкових перетворень.

Головні завдання роботи:

  • дослідити відносини власності і проблема відчуження в постсоціалістичних країнах;
  • проаналізувати державне регулювання та економічну політику в країнах з перехідною економікою;
  • охарактеризувати проблеми економічної безпеки постсоціалістичних країн;
  • виявити фактори економічного зростання в умовах становлення ринкової системи господарювання.

Об’єкт дослідженняринкові перетворення у постсоціалістичних країнах.

Предмет дослідженнясоціально-економічні перетворення у постсоціалістичних країнах.

1. Необхідність та умови соціально-економічних перетворень у постсоціалістичних країнах

Якою була економіка, яку необхідно перебудовувати? Соціалістичною? Адміністративно-командною? Змішаною? Чи якоюсь ще? Що являє собою ринкова економіка? Це така економіка, якою вона є нині в розвинутих країнах Заходу? Чи така, якою вона була на початку століття? Переходити треба до ринкової чи, все ж, до змішаної економіки? Як теоретично відтворити ринкову економіку? Яким чином ті зміни, що відбуваються в економіці постсоціалістичних країн, співвідносяться з загальною логікою історичного процесу? Кожне з цих запитань пов'язане з величезними теоретичними труднощами. До того ж усі вони так взаємопов'язані, що правильно відповісти на одне, залишаючи осторонь інші, неможливо. Але й одразу відповісти на всі ці запитання не можна. Звичайно така суперечність розв'язується за допомогою методу сходження від абстрактного до конкретного, в якому протилежності частини і цілого, загального і одиничного, логічного і історичного тощо знімаються у процесі поступального руху знання, яке теоретично відтворює історичні реальності.

Проте найближчий розгляд показує, що і метод сходження від абстрактного до конкретного є застосовним повною мірою лише до розвинутого об'єкта, а в дослідженні перехідних станів виявляє свою недостатність. Теорія перехідної економіки може перебувати тільки в плинному, перехідному стані, як і її об'єкт. Але й перехідність ця не є звичайною. Це не просто перехід від одного історичного стану до іншого, від простої схеми до складнішої, але й вибудовування різних історичних форм у логічний ряд, їх актуальна зв'язаність, розгортання історії в сучасність. Така ситуація вимагає нового методологічного інструментарію, якого ще не існує. Вихід з неї передбачає якісний стрибок на глибший методологічний і теоретичний рівень, який, у свою чергу, передбачає революцію в понятійному апараті, вироблення цілого ряду нових фундаментальних категорій, навколо яких згрупуються і набудуть нового звучання старі, що, здавалося б, уже втратили свою пізнавальну могутність і значення. Усе це—справа майбутнього.

Перш за все потрібно відповісти на питання про те, чи відповідають зміни в постсоціалістичних країнах загальним тенденціям розвитку суспільства? Аналіз історичного процесу показує, що закономірним є підвищення ступеня свободи людини як в економічній, так і в інших сферах суспільного життя. Підвищується також і ступінь свободи різноманітних об'єднань людей. У світі цих тенденцій зростання самостійності різних національно-територіальних, регіональних утворень є закономірним. Але шляхи вирішення цих проблем можуть бути різними. В рамках колишнього СРСР суперечності, що виникли між суб'єктами Союзу, не були вирішені вчасно, тому процес розпаду прийняв характер катастрофи великого державного утворення[3, c. 105-106].

Таким чином, з одного боку, зміни в напрямку більшої самостійності і свободи держави та людей є закономірною тенденцією і вибором народів; з другого — наслідки перебігу подій, які породжені конкретними історичними умовами здійснення цього вибору, є такими, що вступають у суперечність із самим вибором. Для того, щоб більш ґрунтовно з'ясувати ці питання, необхідно спочатку уточнити зміст переходу, що в масовій (а іноді і в спеціальній) літературі характеризується як перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової. Це досить груба і однобічна характеристика. По-перше, на Заході, який завжди мається на увазі, коли йдеться про ринкове господарство, вже давно існує не суто ринкова, а змішана економіка. І цього ніхто з серйозних дослідників не заперечував. По-друге, в СРСР теж існувала не суто адміністративна, а змішана економіка, що включала в себе товарно-грошові відносини як такі, що доповнювали і певним чином оформляли директивно-планові зв'язки.

Це означає, що реальний перехід здійснюється не від адміністративно-командної економіки до ринкової, а від змішаної одного типу до змішаної іншого типу, точніше — від змішаної економіки, що функціонувала на директивно-плановій основі, до змішаної економіки, що функціонує на ринковій основі. Відбувається зміна основ. Звичайно, це теж революційне перетворення, проте зовсім не таке, як демонтаж однієї системи і заміна її на зовсім нову. Тим часом на практиці таке спрощене розуміння суті переходу позначається на економічній політиці та прийнятті господарських рішень.

За роки ринкової трансформації національні економіки колишніх соціалістичних країн істотно змінили свій вигляд. Переборено їхню ізольованість від іншого миру, повністю демонтовані механізми командної економіки, зникли загальні дефіцити товарів і послуг, значно розширений їхні асортименти. Усюди розкріпачена раніше скована особиста ініціатива людей, відбувається швидке становлення підприємницького класу. Населення посткомуністичного миру стрімко зживає придбані в умовах реального соціалізму утриманські комплекси й швидко засвоює ринковий образ думки й дії. Серйозно підірвана типова для колишнього ладу зрівняльність в особистих доходах. У наявності відчутний прогрес у дисципліні й етиці праці у зв'язку з відновленням повної товарної оборотності національних валют.

У цей період створені й почали функціонувати формальні інститути ринкової економіки - комерційні банки, товарні й фондові ринки, валютні біржі, якісно нові податкові механізми, правила антимонопольного регулювання й т.д. Значне досягнення переважної більшості розглянутих країн - приборкання галопуючої інфляції й різке скорочення бюджетних дефіцитів[7, c. 17-18].

2. Напрями та шляхи соціально-економічних перетворень постсоціалістичних країн

Витрати ринкових реформ виявилися істотно вище, ніж припускали ініціатори. У країнах різко знизився середній рівень реальних доходів населення й одночасно збільшилася нерівність у їхньому розподілі. У той час як тільки п'ята частина населення колишнього соціалістичного табору поліпшила життєвий стандарт, майже третина перетворилася в шар "нових бідних". При цьому розширення зони бідності значною мірою відбувалося за рахунок розмивання сформованого в минулому середнього класу (кваліфіковані робітники, інженерно-технічна інтелігенція, учені, працівники культури, освіти, охорони здоров'я). За роки реформ у всіх країнах колишнього соціалізму помітно збільшилося безробіття, становлячи нині 10-20% працездатного населення (1,5-2% в 1998 р.).

Не виправдалися надії на скорочення розриву між Сходом і Заходом Європи ні в соціально-економічному, ні в технологічному відношенні. Якщо зрівняти динаміку й рівень ВВП там і тут за 90-і роки, виявиться, що поки зазначений розрив тільки збільшується. У той час як більшість країн колишнього соціалістичного миру лише наближається до відновлення рівня середньодушового ВВП 1989 р., аналогічний показник по країнах ЄС збільшився за останні 13 років у середньому на 20%. У результаті колишній "другий" мир (за деяким виключенням) навіть віддалився від бажаних стандартів "першого" і в цілому, скоріше, наближається до "третього" миру. Навіть країни Центральної й Східної Європи (ЦВЕ), не говорячи вже про пострадянські держави, замість стрибка в постіндустріальний мир усе ще перебувають у стадії подолання змін, що позначилися із самого початку, тенденцій примітивізації виробництва й деінтеллектуалізації праці.

У більшості країн цього регіону помітно скорочується державна підтримка охорони здоров'я, науки, культури й утворення. І це скорочення не компенсується приватним сектором національної економіки. Ілюзією виявилося, що існувало в початковій стадії ринкових реформ подання про те, що вони збережуть всі переваги соціалістичного патерналізму й додадуть до них матеріальні блага, які обіцяє економічна воля. Логіка поразки соціалізму як цивілізації виявилася безжалісної у відношенні як мнимих, так і реальних його переваг.

Навіть у самих просунутих країнах колишнього соціалістичного табору не вдається здолати хронічний дефіцит платіжного балансу й вирішити проблему великої зовнішньої заборгованості[9, c. 79-80].

Конкретна ситуація й вектор розвитку в країнах, що переживають системну трансформацію, виглядають по-різному. В одних країнах удалося швидко подолати трансформаційну рецесію, у результаті чого тут уже із середини 90-х років спостерігається господарський ріст, що дозволив до кінця десятиліття перевершити передреформений рівень ВВП (Польща, Словенія, Чехія, Словаччина, Угорщина). Інші країни, до яких насамперед ставляться республіки колишнього СРСР і, зокрема , Росія, по обсязі ВВП більш ніж на 1/3 відстають від максимального рівня радянського періоду. І, незважаючи на розпочавшейся тут з 1999 р. економічне пожвавлення, даний показник буде, зважаючи на все, досягнуть лише до2010р., але й то за умови, що щороку він буде збільшуватися мінімум на 4%.

Об'єктивні фактори, що обумовили підвищену складність системної трансу-формації на просторі СНД у порівнянні із країнами ЦВЕ, зводяться до наступного.

По-перше, істотне значення має факт різної тривалості "соціалістичної смуги" для різних країн. Якщо в державах ЦВЕ вона тривала 40 років і в більшості випадків була нав'язана ззовні, то в Росії соціалізм панував більше 70 років, будучи до того ж цілком вітчизняним, а не імпортованим "продуктом". Завдяки тільки цій обставині, а також через, що бути в ряді країн (Польща, Чехословаччина й Угорщина) досвіду впровадження деяких ринкових інструментів у планову економіку ступінь ментально-психологічної готовності їхніх народів до заміни однієї системи на іншу не могла не бути вище, ніж у країнах СНД.

По-друге, на відміну від країн ЦВЕ перед пострадянськими реформаторами стояло завдання продовжити системну трансформацію при стрімкому, ними ж і ініційованому розпаді раніше єдиної держави. Які б не були наміру лідерів нових незалежних держав ("позбудемося від грабіжницького центра, і легше буде проводити реформи"), дійсність показала, що розрив єдиного економічного простору утруднив, а не полегшив перехід до ринкової економіки кожній суверенній республіці колишнього СРСР.

По-третє, на старті реформ серйозним тягарем для деяких країн СНД виявилася величезна частка в економіці військово-промислового комплексу. Як тільки відмовилися від підтримки постійного військового паритету чи ледве не з усім іншим миром, з'ясувалося, що конверсія гіпертрофіровано мілітаризованого виробництва зажадає спочатку незмірно більше витрат, чим дасть вигід[6, c. 126-128].

Досвід системних перетворень у посткомуністичному світі знов-таки заперечує подання про однобічний причинно-наслідковий зв'язок між економічним ростом (причина) і розвитком соціальної сфери (наслідок). Можна лише затверджувати, що в наявності тенденція до взаємодії обох процесів, коли причина й наслідок, постійно міняючись, підсилюють один одного. Скоріше, виправдується теза протилежного характеру: вірно вибудувані пріоритети й інститути соціальної політики не тільки не перешкоджають економічній активності, а навпаки, стимулюють її, забезпечуючи до того ж необхідну політичну підтримку господарським реформам.

Прямої залежності між масштабами приватного сектора й темпами економічного росту немає. У більшості країн найбільший ефект був досягнутий уже на етапі комерціалізації діяльності державних перед-прийнять. Досвід Польщі щодо цього особливо примітний. Приватизація економіки може зробити позитивний вплив на діяльність суб'єктів господарювання лише в тому випадку, якщо супроводжується необхідною інституціональною трансформацією й особливо формуванням ефективного конкурентного середовища. Душу ринку - конкуренція, а не власність. У результаті відносно високі темпи економічного росту демонструють настільки різні по реалізованих моделях приватизації й масштабам створеного приватного сектора країни, як Словенія (перевага протягом 90-х років, власне кажучи, самовладних підприємств), Угорщина (панування іноземного капіталу) і Польща (приступилася до масової приватизації "з більшим запізненням" наприкінці 1996 р.).

Головний урок реформ у постсоціалістичному світі для теорії - відчуття дефіциту адекватної цілісної концепції сучасної держави взагалі і його економічної діяльності зокрема . Тут доводиться мати справа з якимось парадоксом держави, тобто з фундаментальним протиріччям між домінуючою теоретичною установкою на мінімізацію дій держави і його фактичною роллю в господарському житті країн з ринковою економікою. Є очевидна потреба в теорії, у якій державна активність була б так само легітимна, як і приватна ініціатива. Поки ж систематична участь держави в господарському житті, по суті, незаконно, тому що здійснюється не завдяки, а всупереч вимогам сучасної економічної думки, тобто "інтуїтивна раціональність" реалізується методом проб і помилок. Дискусії по цьому питанню звичайно ведуться в рамках так називаної парадигми втручання, і тому зазначений парадокс у принципі не може бути дозволений. Певним кроком на шляху рішення проблеми є концепція економічної соціодинаміки, ключове положення якої полягає в тім, що держава виступає в якості самостійного й рівноправного суб'єкта ринку, активність якого спрямована на реалізацію незвідних суспільних інтересів, виявляють не в індивідуальних перевагах.

Головний урок для практики - не механічний перенос інститутів, стандартів і критеріїв Європейського союзу, а створення "анклавів фактичної солідарності" із зацікавленими партнерами по СНД і паралельне формування на пострадянському просторі працюючої зони вільної торгівлі із природним лідерством[2, c. 10-13].

3. Особливості соціально-економічних перетворень в Україні

Україна вже здійснила свій стратегічний вибір, зафіксований у статті 1 Конституції, де записано, що вона є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Економічною основою такої держави є змішана система, яка функціонує на ринкових засадах.

Але такий вибір існує лише як ідеал, до якого потрібно наближатися. Життєва практика не тільки не відповідає цьому ідеалу, але в багатьох випадках навіть протилежна йому. Тому потрібно розрізняти вибір як ідеал і як реальність.

Зараз Україна переживає глибоку трансформаційну кризу, яка охоплює також і економічну теорію. Проте криза економічної теорії не є простим відображенням економічної кризи. Теорія завжди виявляла стимули до розвитку, коли наштовхувалася на живі суперечності, на неможливість пояснити дійсність у рамках колишньої парадигми. Криза теорії є необхідною умовою і вихідним пунктом теоретичного розвитку.

Після розпаду СРСР з початком переходу до ринкового господарства економічна парадигма, що панувала, неминуче мала змінитися на нову. Але на яку? Це не могла бути теорія, що перенесена до нас з країн Заходу і задовольняє там зовсім інші теоретичні потреби. В нашій економічній ситуації вона виявляється такою ж безпомічною, як і економічна теорія соціалізму. Ясно, що нова парадигма повинна адекватно відображати перехідну економіку, якою і виступає економіка країн, що утворилися після розпаду СРСР. Але саме в цьому і полягають основні теоретичні труднощі.

Стосовно до України цей перехід має свої, досить істотні особливості. По суті, в неї не було власної економічної системи — це була підсистема єдиного народногосподарського комплексу СРСР, яка була сформована для його обслуговування і не включала багатьох елементів, необхідних для самостійної економічної системи. В Україні вироблялося тільки 20% кінцевого продукту. Тому тут перехідний процес повинен включати зміни економічної структури, пов'язані не тільки з ринковою переорієнтацією, але й із створенням власної економічної системи.

Відповідно до цього основний зміст перехідного процесу в Україні можна уточнити як перехід від підсистеми, сформованої для обслуговування єдиного народногосподарського комплексу СРСР, який функціонував на директивно-плановій основі, до цілісної економічної системи, що функціонує на ринковій основі. Оскільки йдеться не про знищення однієї системи і побудову зовсім іншої, а про зміну основи, переструктурування і створення нових форм розвитку, то весь процес можна назвати "трансформаційним".

Важливою особливістю такого трансформаційного переходу є його інверсійний характер, пов'язаний з перестановками у послідовності економічних перетворень. Класичний тип формування ринкової економіки пов’язаний з переходом від аграрного суспільства до індустріального. Розвиток індустріальної системи створює науково-технологічний базис для утвердження ринкових відносин. Інверсійний тип ринкового трансформування являє собою формування ринкової системи в умовах індустріального суспільства, що склалося. Директивно-планову форму зв'язку закріплено в матеріально-речовій структурі виробництва і в розміщенні продуктивних сил. Тому ринкове трансформування передбачає не тільки функціональну заміну планових зв'язків на ринкові, але й структурну перебудову (включаючи зміни в розміщенні продуктивних сил). Останнє завдання є незмірно складнішим від функціональних змін, хоча початково це не було усвідомлене ані політиками, ані багатьма професіональними економістами, що ускладнювало й без того непросту економічну ситуацію[1, c. 76-78].

Інверсійний характер ринкового трансформування проявляється в усіх економічних процесах. Якщо класичний тип формування ринкової економіки містить у собі процеси переходу від дрібної приватної власності до крупнішої, від вільної конкуренції до олігополії, монополії та розмаїття ринкових структур, від вільного ціноутворення до включення механізмів державного регулювання цін, то інверсійний тип ринкового трансформування передбачає протилежні переходи: від загального одержавлення власності до розвитку розмаїття її форм, від державної монополії до включення конкурентних засад, від директивно-планових цін до вільного ціноутворення тощо. Ці особливості ринкового трансформування мають бути враховані при аналізі її структури.

У структурі ринкового трансформування можна виділити три основні трансформаційні потоки:

1) первісне нагромадження капіталу як основоположний, провідний процес;

2) переструктурування економіки у відповідності з новими закономірностями її функціонування;

3) соціалізацію економіки як протилежний первісному нагромадженню процес, призначений гасити напруженості, породжені двома попередніми процесами.

Розглянемо ці процеси детальніше.

При класичному типі формування ринкової економіки суть первісного нагромадження капіталу полягає, з одного боку, у відділенні виробників від засобів виробництва, а з іншого — в утворенні великих грошових багатств та перетворенні більшої частини населення на найманих працівників, які продають свою робочу силу. При цьому процес формування приватної власності досягає природного завершення.

При інверсійному типі переходу процес первісного нагромадження капіталу має свої особливості. Формально перехід здійснюється від суспільної власності, що передбачає з'єднання трудящих із засобами виробництва, до приватної, з відділенням основної маси працівників від засобів виробництва. Суть цього процесу така ж сама, як і при класичному типі переходу: відділення виробників від засобів виробництва. Відмінність полягає в тому, що при класичному типі переходу основним засобом виробництва, від якого відчужувався працівник, була земля як природна умова виробництва, а при інверсійному — основними виступають індустріальні, створені працею людини засоби виробництва.

Проте економічно на даному рівні розвитку продуктивних сил суспільна власність не існувала і не могла існувати. Як, наприклад, студент, який навчався у Києві, міг економічно реалізувати свою власність на верстат, використовуваний, скажімо, на Камчатці? Адже формально він був співвласником усіх засобів виробництва, що перебували в суспільній власності. Якщо така реалізація і можлива, то тільки як вольове, а не економічне відношення.

Суспільна власність передбачає свій об'єкт, свій суб'єкт і свої відношення. Реально вона може існувати тільки як соціальна власність на здібності, знання тощо, тобто на об'єкти, привласнення яких кожним індивідом не є відчуженням інших індивідів від цих об'єктів. Якась здібність дійсно може стати суспільним надбанням, якщо нею оволодіє кожний індивід. Власність же на матеріальні блага у принципі не може бути економічно реалізована як суспільна.

Реально суспільна власність існувала в перетворених формах: на більш поверховому рівні — як державна, і на більш глибокому — як відомчо-монополістична, яка, по суті, є приватною. Внаслідок цього за формальним з'єднанням працівника із засобами виробництва приховувалися почасти як відчуженість, так і прикріпленість його до них (система прописки, труднощі з одержанням паспортів у сільській місцевості тощо).

Інші перетвореності суспільної власності: трудящі були повинні і могли з'єднатися із засобами виробництва; не було безробіття; гарантувався певний мінімум споживання. Таким чином, відчуження працівника від засобів виробництва значною мірою доповнювалося примусовим з'єднанням з ними. Завдяки такому подвійному запереченню — відчуженню і примусовому з'єднанню — досягався ефект видимості безпосереднього суспільного зв'язку працівника із засобами виробництва[10, c. 264-266].

З огляду на це, при інверсійному типі ринкового трансформування суть первісного нагромадження полягає в закріпленні та правовому оформленні відчуження працівників від засобів виробництва і усуненні їх часткової прикріпленості до них.

Двома основними методами первісного нагромадження капіталу в наших умовах є приватизація, яка реально економічно зайшла набагато далі, ніж це подано у формально-правовому вираженні, та інфляція, що дозволила за короткий час нагромадити великі грошові кошти і перерозподілити багатство.

Ситуація в Україні підтверджує наукове положення про те, що суть первісного нагромадження полягає у формуванні нових виробничо-економічних відносин і їх суб'єктів. Кількісні характеристики в даному випадку мають похідне значення, оскільки реального нагромадження капіталу, яке б виражалося в зростанні грошового і матеріального багатства суспільства, немає. Навпаки: виробництво скоротилося більше ніж удвічі, зменшилися суспільне багатство і споживання благ у розрахунку на душу населення. Інакше кажучи, в Україні відбувається звужене відтворення, в якому має місце не нагромадження суспільного багатства, а його "проїдання". Проте це не заважає первісному нагромадженню великих капіталів у руках-небагатьох приватних власників і утворенню капіталістичних відносин, отже — новій формі суспільного багатства. При загальному зменшенні суспільного багатства перерозподіл його відбувається шляхом приватизації та інфляції.

Коли збіднілий пенсіонер недружньо поглядає на дорогі іномарки автомобілів, які проносяться повз нього, — це не просто психологічний феномен. Він має певну економічну підставу. Адже якщо, наприклад, людина мала за радянські часи грошові нагромадження в сумі 7 тис. радянських карбованців, це відповідало цілком реальному багатству в суспільстві: нехай не на 100, а на 70% (через товарний дефіцит, який завжди існував на той час і означав неповне товарне покриття наявних коштів), але воно було еквівалентним автомобілю середнього класу. Інфляція перетворила ці нагромадження на пил. Проте їх реальний еквівалент нікуди не подівся — він потрапив до рук тих, хто завдяки інфляції примножив своє багатство.

Такий перерозподіл необов'язково здійснювався незаконним шляхом (хоча в наших умовах і таке часто траплялося), просто держава не змогла проводити політику, при якій би нові капітали формувалися за рахунок нагромаджуваної частини суспільного багатства, а не перерозподілу уже наявних у населення.

Це не повинно означати також заклику до нового переділення, яке не може бути кращим або справедливішим від того, яке вже відбулося, але в будь-якому випадку непогано б зрозуміти, що ж відбулося насправді, і які короткочасні та довгочасні наслідки цього.

Особливість первісного нагромадження капіталу полягає в тому, що воно здійснюється один раз і надалі не відтворюється в такій самій формі, а просто перетворюється на процеси нагромадження капіталу і економічного зростання. Останній дуже добре розроблено в сучасній західній літературі. Що ж до первісного нагромадження капіталу, то це марксистський сюжет (але не Маркс винен у тому, що в Україні та інших державах колишнього СРСР необхідно зрозуміти суть процесів, які завершилися в Західній Європі століття тому, причому зрозуміти в нових, незвичайних історичних умовах)[8, c. 221-223].

У суспільстві, яке хоче жити за сучасними ринковими законами, підприємницькі здібності — так само, як і власність, і праця, — мають бути визнані підставою для привласнення доходу. Але що може слугувати підставою для привласнення власності, нагромадженої попередніми поколіннями? Минула праця? Чи підприємницькі здібності, що раптом знайшлися у людей, вкладу яких в нагромаджене багатство просто не було з огляду на їх молодість? Чи здатність по-господарськи розпорядитися майном? Якщо останнє, то хто її визначатиме? Чи, може бути, необхідно, дотримуючись певної субординації, поєднувати найрізноманітніші принципи? Відповідей на ці та багато інших запитань не було, та ці запитання і не були досить чітко сформульовані теоретично. Відповіді на них надходили самі по собі, стихійно, в процесі боротьби угруповань, кланів і нових верств соціальної структури, що складається. В підсумку ми маємо процес первісного нагромадження капіталу, що розвивається значною мірою неконтрольовано.

Другим основним трансформаційним потоком, який визначається першим потоком, є переструктурування економіки, що включає:

1) структурну ломку (виведення основних фондів із виробництва без заміни та відшкодування, усунення ряду соціально-економічних форм тощо);

2) капіталоновацію (створення нових виробничих структур на базі нових технологій);

3) структурне трансформування (що охоплює два попередні моменти, з'єднуючи їх у процес заміни старих фондів і економічних форм на нові).

Сюди належать такі процеси, як конверсія, зміна співвідношення між ВПК і цивільною економікою, між матеріальним виробництвом і сферою послуг, між І і II підрозділами, між промисловістю та сільским господарством, між товарним виробництвом і ринковою інфраструктурою, а також зміна частки амортизації та заробітної плати в структурі ВВП, співвідношення різних форм власності та господарювання тощо.

При цьому виявляється: на відміну від класичного типу ринкового трансформування при його інверсійному типі процес первісного нагромадження капіталу не починається з галузей легкої промисловості, а йде широким фронтом, при вирішальній ролі великої індустрії.

Переструктурування економіки є найважчим процесом. Справа в тому, що ринковій економіці відповідають зовсім інші виробнича і територіальна структури господарства. Те, що в директивно-плановій економіці (з її структурою цін, витрат та інш.) і в рамках єдиного народногосподарського комплексу СРСР було вигідним (наприклад, коли виростали нове виробництво, нове місто, прокладалися шляхи), в ринковій економіці самостійної Української держави може виявитися невигідним, нежиттєздатним, таким, що не окуповує себе. Багато з тих, хто розраховував, діставши економічну свободу, поліпшити результати своєї роботи і добитися успіху, з'ясували, що в ринковій економіці таке підприємство саме в такому місці взагалі не має перспектив для розвитку.

Складність полягає в тому, що структура економіки України повинна бути орієнтована на ринкові потреби, але останні виявляються лише об'єктним вираженням виробничо-економічної структури, яка дуже консервативна і ще не має ринкового характеру. Повна лібералізація і пасивність у цій справі матимуть своїм наслідком пристосування економічної структури України до ринкових потреб західних країн, а вони потребують тільки дешевих сировинний ресурсів. Інакше кажучи, самоплив у напрямі ринкової рівноваги неминуче призведе до формування напівколоніальної структури української економіки. І справа тут не в чийомусь злому намірі, а в тому, що, не порушивши ринкової рівноваги, Україна може прилаштуватися до Заходу тільки як сировинний придаток. Тому необхідною є активна роль держави саме в структурній перебудові економіки, в стимулюванні та підтримці ринковими методами виробництв, необхідних для здійснення нормального відтворювального процесу в самостійній державі. З програми такої структурної перебудови слід було починати, і вона має бути в центрі уваги. На жаль, Уряд України подав таку програму до Верховної Ради тільки на п'ятому році нашої незалежності та ринкових перетворень, та й документ цей більше схожий на декларацію про напрями структурної перебудови економіки, ніж на конкретну програму роботи в даному напрямі.

Тим часом структура української економіки не тільки не поліпшилась, а погіршилась. Частка сировинних галузей і проміжного споживання зросла. Основні фонди старіють і нормально не відтворюються. Скорочення капітальних вкладень відбувається випереджаючими темпами порівняно з падінням виробництва. Структурна ломка не компенсується капіталоноваціями, і, на жаль, не можна говорити про досить чіткий процес структурного трансформування.

Необхідно з'єднати процес первісного нагромадження капіталу, що формує нові виробничі відносини, з процесом переструктурування економіки, спрямувавши їх у загальне русло піднесення національного виробництва.

Третій трансформаційний потік — соціалізація економіки — здійснюється у нас також за інверсійним типом. Класичний тип соціалізації пов'язаний з переходом до постіндустріальної економіки, з підвищенням ролі людини, її здібностей і знань у виробництві. Цей процес складається з трьох основних моментів:

1) соціалізації власності на засоби виробництва, яка означає подолання відчуженості від них працівника, що, в свою чергу, дістає вираження в його участі у власності за допомогою акцій, у зростанні частки і значення акціонерних товариств, де працівники є головними акціонерами тощо;

2) соціалізації праці, її дедалі більшого перетворення із засобу заробляти гроші на засіб самореалізації особи, її життєвих і творчих можливостей;

3) соціалізації результатів виробництва, яка проявляється в перерозподілі ВНП з метою зменшення соціальної нерівності, в розвитку інститутів соціального захисту населення тощо[5, c. 196-198].

У планово-директивній економіці соціалізація виступала формою реалізації суспільної власності на засоби виробництва і мала такий самий загальний і формальний характер. Це виражалося в гарантованості для членів суспільства права на працю, певного рівня споживання, безплатних (тобто за рахунок суспільства) освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення тощо. У процесі ринкового трансформування ця система руйнується. На зміну їй повинна прийти соціалізація капіталу, проте останній перебуває тільки в стадії формування. Соціалізація ж капіталу є моментом його самозаперечення у вищій фазі свого розвитку. Через те, що соціалізацію, притаманну планово-директивній економіці, значною мірою зруйновано, а соціалізація капіталу ще не сформувалася, виникли великі розриви в соціальній тканині суспільства, які проявилися в соціальній незахищеності широких верств населення і випадіння з нормального соціального процесу цілих суспільних груп. Усе це створює величезну соціальну напруженість і вимагає вжиття спеціальних заходів.

Суперечність між соціалізацією директивно-планової економіки, що інтенсивно руйнується, і соціалізацією капіталу, яка ще не сформувалася, є важливою рисою інверсійного типу ринкового трансформування. Недостатня увага до цього процесу може мати дуже сумні наслідки. Тому необхідна спеціальна програма компенсаційних заходів, які б дозволили заповнити розриви, що утворилися в соціальній тканині суспільства, і полегшити трансформаційний перехід.

Три основні трансформаційні потоки, будучи відносно самостійними, в той же час тісно взаємопов'язані. Вони можуть посилювати негативні наслідки один одного, але можуть і нейтралізувати їх. Так, негативні наслідки первісного нагромадження капіталу, пов'язані з соціальним розшаруванням суспільства, можуть бути певною мірою нейтралізовані за рахунок соціалізації, якщо нею розумно управляє держава. Недиференційованість розглянутих потоків у структурі ринкового трансформування не дозволяє правильно оцінювати події, що розгортаються, з точки зору перспективи і приймати правильні рішення.

Перехід з рівня описування і класифікації цих процесів на рівень їх теоретичного відтворення передбачає додаткове вивчення змін у суспільній формі продукту та характері праці, нове осмислення природи, механізму формування і всіх перетворень вартості ВВП, переробку існуючих підходів на базі нових методологічних основ.

У цьому процесі вагому допомогу можуть додати інституціональні підходи, що дозволяють враховувати соціально-економічні та суспільно-психологічні особливості суб'єктів господарської діяльності, реальні умови їх господарювання і приймати рішення, адекватні ситуації.

В умовах нашої економіки, що характеризується сполученням монетарних, кейнсіанських та інституціональних підходів останні покликані відігравати визначальну роль. З урахуванням їх повинна коригуватися і сучасна політика реформ[4, c. 138].

Висновки

Головною складовою процесу перетворення командної соціалістичної економіки в соціально орієнтовану багатоукладну економіку, як відомо, є здійснення роздержавлення і приватизації державних підприємств. Ця складова відноситься до найгостріших соціально-політичних явищ, тому цілком закономірно, що весь період реформування державної і колгоспної власності в різні ринкові форми господарювання в політичних, наукових колах, в українському суспільстві взагалі супроводжується гострою полемікою, ведеться політична боротьба відносно темпів, масштабів, першочерговості способів приватизації і преференційних перехідних та перспективних організаційно-правових форм господарювання. В монографії викладається політико-економічна сутність процесу приватизації і вихідні соціально-політичні умови переходу від командної соціалістичної економіки до ринкової економіки, наслідки шокової (масової) приватизації з перевагою безкоштовного розподілу державного майна через сертифікати, а також етап відмови від сертифікатної приватизації і переходу до грошової приватизації.

В перехідний до ринкової економіки період в постсоціалістичних країнах досить відчутно проявилися негативні соціальні зрушення. Не всі вони обумовлені тільки і безпосередньо приватизацією, але деякі суттєво залежать від цього процесу.

Справжнє, системно організоване регулювання територіального розвитку в сучасній Україні ще має бути налагоджене. І в цій справі є чимало невикористаних можливостей, про що йдеться в розділі, присвяченому територіальному аспекту адміністративної реформи.

Сутність економічних перетворень відображають соціальні показники: якщо вони погіршуються, то в економіці протікають негативні процеси. Внаслідок цього взаємозв'язку соціальні індикатори покликані стати головними критеріями та обмеженнями, на основі яких визначаються темпи, послідовність та спрямованість реформ, приймаються основні рішення щодо економічної політики в Україні. Не дивлячись на те, що соціальна сфера є похідною від економіки, вона здатна активно впливати на виробництво, що якраз потрібно використовувати в сучасних умовах.

Необхідність створення нової моделі, механізму виконання державних соціальних зобов'язань, підвищення ролі та зацікавленості кожної особи в зростанні свого добробуту і соціальному захисті вимагають узгоджених рішень з економічних і соціальних проблем, зменшення соціальних втрат населення внаслідок суспільних перетворень та наукової розробки принципово нових підходів і механізмів досягнення основних макропоказників споживання, а також змін в політиці регулювання доходів населення, оплати праці, соціального захисту.

Список використаної літератури

  1. Будкін В. Передумови і результати трансформації власності у постсоціалістичних державах // Економіка України. -2002. -№ 5. - С. 76-82
  2. Гринберг Н. Результаты экономических реформ в постсоциалистических странах // Проблемы теории и практики управления. -2003. -№ 3. - С. 10-17
  3. Заблоцький Б. Перехідна економіка: Посібник/ Богдан Заблоцький,. -К.: Академія, 2004. -511 с.
  4. Иноземцев В. К теории постэкономической общественной формации/ Владислав Иноземцев,. -М.: Таурус, 1995. -335 с.
  5. Колодко Гжегож В. Від шоку до терапії : Економіка і політика трансформації/ Гжегож В. Колодко,. -Львів: Незалежний культурологічний журнал "ї" , 2004. -563 с.
  6. Колодко Гжегож В. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн/ Гжегож В. Колодко,; Ред. О.М. Кошик, Пер. з польської О.М. Палій. -К.: Основні цінності, 2002. -244 с.
  7. Микульский А. Постсоциалистическое общество : варианты развития // Мировая экономика и международные отношения. -2005. -№ 12. - С. 17-34
  8. Перехідна економіка : Підручник/ В. М. Геєць, Є. Г. Панченко, Е. М. Лібанова, З. С. Варналій та ін.; За ред. В. М. Геєця. -К.: Вища школа, 2003. -591 с.
  9. Саакадзе Л. Міжнародні фінансові інститути у постсоціалістичній перспективі // Розбудова держави. -1998. -№ 7-8. - С. 79-85.
  10. Трансформація моделі економіки України: Ідеологія, протиріччя, перспективи/ Ред.: В.М. Гейць, Б.Є. Кваснюк; НАНУ, Ін-т економічного прогнозування. -К.: Логос, 1999. -497с.
  11. Трансформация : Экономический бюллетень о странах с переходной экономи-кой/ Ред. Ричард Хиршлер, Анна Меендорф; Всемирный банк, Ин-т Уильяма Дэвидсона. -1990. - № 6. -Декабрь 1999. -48 с.
загрузка...
Top