Основні школи маржиналізму. Їх внесок у розвиток світової економічної теорії

Вступ.

1. Австрійська школа маржиналістського напрямку. Видатні представники школи: Карл Менгер, Фрідріх Візер, Ойген Бем-Баверк.

2. Джон Бейтс Кларк – американський представник маржиналізму.

3. Англійська школа маржиналізму та її представники.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Історичні відомості про зародження маржиналізму свідчать, що піонерами у формуванні категорії «граничної корисності», яка використовується в процесі аналізу поведінки споживача й математичного аналізу функціональних залежностей для виявлення рівноваги в господарській системі, були німецькі дослідники Г. Госен і Й. фон Тюнен, а також французи — Ж. Дюпю та О. Курно.

Важливим етапом розвитку економічної науки наприкінці XIX ст. стало відкриття маржинального аналізу та започаткування неокласичної теорії як однієї з магістральний течій сучасної економічної думки.

Об'єктивна зумовленість появи маржиналізму була пов'язана з новими історичними реаліями розвитку капіталізму в 60—70-ті pp. XIX ст.:

  • глибокими якісними змінами у характері, структурі виробництва та методах управління економікою, які відбувалися під впливом науково-технічного прогресу;
  • інтенсивним розвитком ринкових відносин, ускладненням господарських зв'язків та ринкової кон'юнктури;
  • переходом економіки у монополістичну стадію розвитку, модифікацією моделі ринкової конкуренції;
  • якісними зрушеннями у структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринку виробника;
  • зростаючою індивідуалізацією господарського життя, формуванням принципово нового типу економічної поведінки та взаємозв'язків між економічними агентами;
  • актуалізацією потреб у рекомендаціях щодо раціонального господарювання на мікрорівні на основі вивчення конкретних проблем ринкової економіки (взаємодії ціни, попиту, пропозиції, оптимальної комбінації факторів виробництва в межах окремих підприємств тощо).

Маржинальній революції сприяли також якісні зміни у розвитку наукового знання, які відбулися у другій половині XIX ст. і були пов'язані:

з кризовим станом класичної політичної економії, заснованої на витратній концепції вартості та ідеї безмежних можливостей розширення виробництва;

прогресом точних наук, математичних дисциплін на основі розвитку диференціального числення та функціонального аналізу;

еволюцією гуманітарних дисциплін (філософії, психології, соціології) у напрямку подолання кризи позитивізму та формування нових парадигм.

Йоган фон Тюнен (1783—1850) — один із перших сформулював закони граничного аналізу в «економічній системі з метою досягнення максимуму значень функції з багатьма змінними». Як дослідник і практик Й. Тюнен у своїй книжці «Ізольована держава», перший том якої вийшов у світ 1826 р., дав на підставі власних теоретичних опрацювань) ряд практичних рекомендацій щодо раціонального і прибуткового ведення сільського господарства. Основна ідея полягала в тім, що максимальний чистий дохід землевласник може отримати за умови, коли сукупність граничних витрат на фактори виробництва буде тотожною граничній корисності продукту. Обґрунтовуючи свою тезу, Тюнен виходив із аналізу взаємодії факторів виробництва, змінюючи почергово величину як окремих факторів, так і ціни кожного з них.

Заслугою Тюнена є також розкриття механізму формування рівня земельної ренти залежно від якості землі та її віддаленості від ринків збуту сільськогосподарської продукції.

Антуан Огюстен Курно (1801—1877) є не тільки одним із попередників маржиналізму, а й засновником нового — математичного напрямку в економічній теорії. У книжці «Дослідження математичних принципів у теорії багатства» він, спираючись на аналіз функціональних залежностей, сформулював поняття економічної рівноваги, увів у науковий обіг поняття функції попиту, еластичності попиту, які й нині широко використовуються. Крім того, його аналіз ринку й ринкових відносин уточнив такі категорії, як конкуренція, монополія, олігополія. А.Курно застосовує функції попиту і пропозиції для пояснення"формування ціни за ринкових умов, її еволюції, починаючи від чистої конкуренції до монополії. Основна ідея його концепції полягала в тім, що економічні системи слід розглядати як замкнуті системи ринкових взаємозалежностей (виражених категоріями попиту і пропозиції), що перебувають у рівновазі. Ціна розглядається при цьому як грошове вираження стану рівноваги попиту і пропозиції.

У центрі дослідження Курно була поведінка окремої фірми, яка є виробником товарів і реалізує їх на ринку, тобто він аналізував економіку на мікрорівні, не цікавлячись економікою країни в цілому. У побудованій ним економічній моделі ціни диктують покупці, а продавці визначають обсяги виробництва продукції залежно від рівня ціни та попиту на товар.

Проте Курно вважав, що дослідження проблеми загальної економічної рівноваги неможливе за допомогою математичного аналізу, що згодом спростував Вальрас.


1. Австрійська школа маржиналістського напрямку. Видатні представники школи: Карл Менгер, Фрідріх Візер, Ойген Бем-Баверк

Основні ідеї маржиналізму виникали у XIX ст. в різних країнах. Концепції спадної граничної корисності, граничного аналізу, функціональних залежностей для виявлення рівноваги господарських систем були вперше сформульовані у 30—50-ті pp. XIX ст. Р. Дженінгсом, С. Лонгфілдом, П. Ллойдом в Англії, Ж. Дюпюї, А. Курно у Франції, У. Тюненом та Г. Госсеном у Німеччині.

Безсумнівна заслуга в забезпеченні цієї популярності та наданні маржиналістським ідеям оформленого і цілісного вираження належить австрійській школі. Главою її був один із батьків-засновників маржиналізму Карл Менгер (1840-1921), який очолював кафедру економіки у Віденському університеті. Серед інших видатних представників цієї школи були його учні та послідовники: Фрідріх Візер (1851—1926), основні праці: «Походження і основні закони господарської цінності» (1884), «Природна цінність» (1889) і Ойген Бем-Баверк (1851-1919)— «Основи теорії цінності господарських благ» (1886). В основі вчення школи — теорія цінності. Стара проблема класичної школи -— пошуки основи обмінюваності — вирішується австрійцями з принципово інших позицій. Цінність трактується як виключно суб'єктивна категорія, це — оцінка індивідуумом ступеня корисності для нього благ, які він споживає. Ступінь корисності буде визначатися не загальними корисними властивостями даного блага, а інтенсивністю бажаності для суб'єкта певної його кількості. Тому, чим більшою є кількість якого-небудь блага (запас), тим меншу цінність буде становити кожна наступна його одиниця. Бажаність останньої, найменш значимої одиниці, блага буде становити граничну корисність. Введення цього поняття дозволяє оцінити порівняльну значимість різних благ, зокрема дати пояснення «парадоксу Сміта»: вода, звичайно, корисніша від алмазів, але через значно більшу їх рідкісність остання одиниця дорогоцінних каменів набагато бажаніша за останню одиницю наявної у достатку води.

Виходячи з того, що інтенсивність потреб у різних благах не однакова, а корисність споживання кожної наступної одиниці споживаного блага зменшується, К. Менгер склав таблицю, яка ілюструє принцип споживчого вибору відповідно до вирівнювання граничних корисностей («шкала Менгера»).

Цим принципом індивіди будуть керуватися і під час обміну. А обміняє свій товар X на товар У, наявний в В тому, що У він оцінює вище, ніж X. Для В навпаки X означає більше, ніж У. Обмін буде продовжуватися до тих пір, поки оцінки корисностей в обох контрагентів не зрівняються і у них не виникне бажання змінити досягнуту рівновагу. Мінові відносини, тобто ціни, будуть визначатися взаємодією суб'єктивних оцінок продавців і покупців. Якщо продавець оцінює коня в 100 флоринів, а покупець у 80, то ціна, ймовірно, встановиться близько 90 флоринів, тобто в інтервалі між двома оцінками. Коли в обміні беруть участь кілька продавців і покупців зі своїми оцінками, ситуація ускладнюється, і ціна визначається в межах суб'єктивних оцінок граничних пар контрагентів. Бем-Баверк розглядає цей випадок на прикладі ринку коней.

Визначення цінності корисністю залишало відкритим питання про те, яку роль у встановленні цін відіграють витрати виробництва і як визначається цінність капітальних благ. Відповіді на ці питання запропонував Ф. Візер своєю теорією альтернативних витрат і приписування[5, c. 67-69].

Витрати виробництва розглядалися не як реальні затрати виробничих факторів, а як оцінка альтернативних можливостей їх використання в іншому місці. Матеріали, устаткування, гроші, час можуть застосовуватися для створення різних благ і послуг, але якщо вони використовуються для чогось одного, то їх не можна використовувати для інших цілей, якими доводиться жертвувати. Ці жертви і є витрати, тобто те, скільки коштує виробнику обрана ним діяльність. Якщо для випуску столів довелося відмовитися від виробництва деякої кількості стільців, то недоотримана корисність невипущених стільців і становить справжні витрати виробництва столів. Якщо збільшиться попит на стільці, внаслідок чого зростуть Ціни на дошки, зросте і вартість виробництва столів, хоча кількість і якість використовуваних для їх виготовлення матеріалів залишилися незмінними.

З цих позицій розглядається і утворення вартості капітальних благ. Цінність ткацького верстата визначається цінністю виготовленої на ньому тканини. Зроблений продукт у такий спосіб приписує вартість засобам виробництва. Це стосується не тільки капітальних благ, але й інших факторів виробництва — праці, землі. їх оцінка також здійснюється за допомогою приписування їм вартості тими споживчими благами, які були зроблені за їх допомогою. Чим більший попит на житло, тим більше будуть платити робітникам, які будують житлові будинки, і тим дорожчими будуть земельні ділянки, на яких вони зводяться. Одночасно формуються доходи різних груп населення — заробітна плата, прибуток на капітал, земельна рента, тобто вирішується проблема розподілу. При цьому виникає одна істотна обставина, на яку звернув увагу Бем-Баверк. Утворення факторних доходів і створення продукту за допомогою придбаних факторів — процеси, які протікають у різний час. Спочатку потрібно придбати фактори виробництва — працю, землю — і створити доходи їх продавців (зарплата, рента), а потім за допомогою капіталу створюється продукт, цінність якого визначає цінність факторів, а отже, факторні доходи. Отже, теперішні блага обмінюються на майбутніми. Але для цього потрібно сьогодні оцінити вартість цих майбутніх благ. Інакше кажучи, щоб встановити величину заробітної плати або ренти, потрібно знати, скільки буде коштувати сьогодні той продукт, який буде випущено до кінця виробничого періоду. Щоб це зробити, потрібно взяти до уваги можливість альтернативного використання ресурсів.

Кошти, які затрачаються на виготовлення продукту, можуть бути використані по-іншому і приносити дохід у вигляді відсотка. Втрачену можливість його отримання варто взяти до уваги, оцінюючи вартість майбутніх благ. Ця ідея у подальшому взята за основу процедури економічних розрахунків, яка називається дисконтуванням[7, c. 136-139].

Категорію відсотка Бем-Баверк спеціально досліджує у праці «Капітал і відсоток»

Капітал — це засоби, які дозволяють підвищити продуктивність інших факторів виробництва: праці, землі. Однак, щоб їх створити, потрібні зусилля і час. Це ускладнює і подовжує процес виробництва, але в результаті утворюється більша кількість продукту на одиницю витрат. Рибу можна ловити руками, а можна, затративши деякий час і засоби, сплести сіть. В другому випадку різко підвищиться продуктивність риболовлі. Тепер, якщо від отриманого результату відняти усі витрати (у тому числі можливість альтернативного використання засобів і часу, витрачених на виготовлення сіті), то залишок буде становити чисту продуктивність капіталу. Це і є відсоток на капітал, тобто величина доходу, обумовлена найкращим альтернативним використанням застосовував них коштів. Це — плата за можливість використовувати капітал у даній справі. Якщо її не буде, капітал піде в інші сфери, наприклад, буде відданий у позику, і стягнута за це плата стане тією границею, нижче якої дохід на капітал опуститися не може.

Саме ж існування відсотка Бем-Баверк виводить з того, що люди через певні причини, схильні оцінювати теперішні блага вище за майбутні. Вкладаючи сьогодні 100 грошових одиниць, саме цієї сумою оцінюють їх майбутню продуктивність. Але коли майбутнє стає сьогоденням, виявляється, що оцінка була заниженою і вироблено благ на суму в 110 грошових одиниць. Різниця і становить відсоток на вкладений капітал. Таким чином, відсоток є дисконтованою вартістю майбутнього граничного продукту, виробленого за допомогою сучасних капіталовкладень[10, c. 128].


2. Джон Бейтс Кларк – американський представник маржиналізму

Виникнення теорії гранич-ності можна вважати пріоритетом європейської економічної науки, але вона мала прихильників і на американському континенті. Зокрема, у США представником маржиналізму був Джон Бейтс Кларк, якого вважають видатним економістом-теоретиком. Дж. Б. Кларк (1847— 1933) народився у Провіденсі (штат Рой-Айленд). В юності й молодості йому доводилося допомагати батькові на фермі, що спонукало його до економічних роздумів. Кларк завершував своє навчання 1871 року, тобто коли вже був дорослою людиною.

Під час навчання він виявив великий інтерес до філософії, але під впливом учителів зайнявся економікою. Після закінчення коледжу в Амхерсті Кларк вирушив до Німеччини для продовження навчання під керівництвом Карла Кніса. Він не став послідовником історичної школи, однак взяв від неї погляд на суспільство як на живий організм. У 1875 р. Дж. Б. Кларк повернувся до США і став професором політичної економії в Міннеаполісі. Тут у нього почали формуватися ідеї, що пізніше були викладені в його першій книзі "Філософія багатства". Одним із його студентів був Торсен Веблен.

З 1881 р. Кларк працював у коледжі Сміта, де захопився ідеями християнського соціалізму. Однак це тривало недовго. З 1895 р. і до кінця своєї академічної діяльності Кларк викладав у Колумбійському університеті. Наприкінці першого десятиліття XX ст. він закінчив свої дослідження у галузі економічної теорії.

Дж. Б. Кларк, як твердить, Б. Селігмен, йшов своїм шляхом у дослідженні теорії граничності, але його аргументація не була такою глибокою, як у представників австрійської школи. Як автор Кларк виступив вперше 1877 року, опублікувавши низку нарисів у журналі "Нью енглендер", що потім увійшли до книги "Філософія багатства". Намагаючись виправити помилки економічної теорії, він критикував твердження класиків про продуктивну і непродуктивну працю. "Усяка праця, — зазначав він, — непрямим чином оплачується: компенсація за працю втілюється в ринковій вартості продукту, і в тій мірі, в якій у промисловій продукції втілені моральні зусилля, вони оплачуються так само, як і вся інша діяльність робітника".

Подібно до представників австрійської школи, Кларк починає теоретичний аналіз із корисності, до якої додає ще можливості привласнення, тобто властивості блага встановлення власності на нього. Корисність і можливість привласнення були для Кларка необхідними передумовами визначення багатства. У "Філософії багатства" він акцентував на морально-психологічних мотивах багатства. Розглядаючи суспільний механізм і поведінку людини, Кларк уважав, що в аналізі будь-якого господарського життя потрібно враховувати вплив таких факторів, як суспільні ідеали, елементи престижу і моди. Це свідчить про етичні засади "економічного закону" Дж. Б. Кларка. Його філософія економіки полягала у твердженні, що зусилля однієї людини приносять винагороду іншій у вигляді якого-небудь продукту, а зусилля суспільства забезпечують винагороду всім його членам у вигляді всієї виробленої продукції[2, c. 454-456].

Виходячи з таких позицій, Кларк уважав ринкову ціну головним засобом, за допомогою якого визначається частка кожного учасника виробництва у промисловому продукті. Цей процес, на його думку, розподіляє і сам продукт. Згідно з цією концепцією, обмін завжди справедливий і еквівалентний. Рушійною силою цього процесу є конкуренція, яка забезпечує послідовний прогресивний характер економічного розвитку. Кларк твердив, що до складу продукту входять як речові, так і неречові послуги, а багатство твориться не лише завдяки праці, а також завдяки благам, які задовольняють потреби. Різні форми корисності випливають із специфічних послуг, що їх надають фактори виробництва. Конкретні форми корисності володіють звичайними якостями — це елементарні властивості. Відокремлювати вартість від корисності, на думку Кларка, неможливо, і корисність повинна вимірюватись за допомогою вартості, а ціна має бути її ринковим вираженням. Суттєве значення має "ефективна корисність", яку можна виміряти так: потрібно припустити, що гранична, або остання, одиниця блага усунена, а потім визначити зумовлений цим ефект. Притому Кларк не забув врахувати також вплив, який у цьому випадку має фактор рідкості.

Кларкові здавалося, що він звільнився від класичної теорії вартості, але щоразу з'ясовувалось, що він використовує її постулати. Наприклад, Кларк відкидав теорію економічної людини класичної і політичної економії, але сам також змушений був використовувати подібні аргументи. Суперечливо він трактував роль конкуренції, співвідношення конкуренції й монополії. Подібні непослідовності помітні у його поглядах на попит і пропозицію. Він не позбувся думки попередників про те, що на ринку діє тенденція до встановлення нормальної ціни. Нормальна ціна, на думку Кларка, це така ціна, яка дає змогу виплачувати робітникові звичайну заробітну плату, власникові капіталу — звичайний відсоток, а підприємцеві — середній прибуток. Він уважав, що процес встановлення цін понижує доходність, а теорію ренти Рікардо сприйняв без будь-яких змін. Система, яку відстоював Кларк, характеризується урівноваженістю і гармонією. Він допускав, що в процесі виробництва елементи суспільного продукту поєднуються і синтезуються, тоді як розподіл веде до їх роз'єднання і розподілу між суспільними верствами.

Це центральна думка теорії Кларка, який захищав економічний лад США від критики. Кларк увів поняття інтенсивної відмінності між продуктами праці, а також висловив думку про існування зони байдужості. Він доводив, що заробітна плата — це частка робітників у суспільному продукті, й робітники повинні отримувати стільки, скільки вони виробили. Кларк негативно ставився як до страйків і бойкотів робітників, так і до монополій підприємців. Йому імпонувала солідарність робітників і капіталістів на християнських засадах.

Книга "Філософія багатства" Кларка отримала різні оцінки. Однак усі коментатори відзначали схильність Кларка до соціального реформаторства. У наступній книзі "Розподіл ба-гатства" прагнення автора до соціальних реформ зникло, воно було витіснене логічним розвитком теорії вартості.

Дослідження "Розподіл багатства" вийшло у світ на 14 років пізніше від "Філософії багатства". Основу книги "Розподіл багатства" становлять загальні закони економічного життя. Це був перший великий теоретичний твір американського автора. Книгу тривалий час вважали найвидатнішою теоретичною працею.

Кларк виходив із завдань розподілу суспільного продукту, засади якого формуються ще на стадії виробництва, в якому поєднані праця і капітал. На основі цін суспільний дохід передається різним групам, які беруть участь у виробництві. Кларк переконливо доводив, що розподілом керує природний закон, а в результаті розподілу кожний учасник виробництва одержує таку кількість багатств, яку він виробив. Так, заробітна плата відповідає тій частині продукту, котра створена працею робітника, а відсоток дорівнює тій частині, котра вироблена капіталом. "Закон розподілу" Дж. Б. Кларка відводить Кожному стільки, скільки він виробив. У цьому полягає закон специфічної продуктивності[11, c. 215-217].

Звичайно, ці міркування мають елементи виправдання. їх характеризували як одну з форм апологетики. Між тим постулати Кларка прості: господарська система тримається на приватній власності й індивідуальній свободі; вартість випливає з корисності, участь держави повинна обмежуватись тільки примусом окремих учасників дотримуватися умов гри. Передбачається, що капітал і праця складаються з мобільних одиниць, котрі легко можуть переміщатись. Ці постулати були інституціональною основою теорії Кларка. Все, що фактично зробив Кларк, полягало в сумуванні індивідуальних реакцій і в проголошенні такого підходу соціальною теорією.

Найрельєфніше виявилась слабкість економічних поглядів Кларка в його теорії статики і динаміки: дія економічних законів розглядалася в умовах, коли кількість праці та капіталу залишається незмінною, не відбувається ніяких змін у технології і організації виробництва, нічого не відомо про нагромадження капіталу і смаки споживачів не змінюються. Ці перешкоди відповідно деформують статистику і динаміку економічного розвитку; про них Кларк знав, але належно їх не враховував.

Всупереч звичайному розмежуванню в економічній теорії сфер виробництва, споживання, обміну і розподілу Кларк розділив цей курс на дослідження універсальних законів, статистичний аналіз суспільного господарства і сферу динамічних процесів. Однак ця концепція не розвинулась. Кларк звів цю класифікацію до науки про функції, функціональний розподіл. Він оперував прикладами для підтвердження спадної доходность Спадну доходність він пояснює спадною продуктивністю, вирахованою у натуральних показниках.

Кларк уважав, що існує п'ять динамічних процесів: зростання народонаселення, нова техніка виробництва, зміна організаційних форм підприємства, нагромадження капіталу і зміна смаків споживачів. Динамічні процеси тісно пов'язані, на думку Кларка, із статистичними. Щоби проникнути у зміст динамічних змін, потрібно хоч у загальному врахувати статистичні умови. Він часто повторював тезу про те, що динамічні зміни не можуть ні в одній деталі, ні на йоту зменшити ефективність функціонування статистичних сил. Кларкові не вдалося вийти за межі уявного статистичного світу, в якому для реальних коливань, наприклад, породжених економічним циклом, не знаходилось місця.

Незважаючи на те, що Кларк відкладав цикл динамічних законів на майбутнє, він у своїй книзі "Основи економічної теорії" зробив спробу розглянути країни і галузі, які демонстрували динамічні зміни. Водночас у цій же праці Кларк відходить від раніше глорифікованої конкуренції до позитивної оцінки державного втручання в економічні процеси. Правда, подібні відхилення можуть заперечити ринкові концепції Дж. Б. Кларка, який настирливо переконував читача в тому, що заробітна плата — це еквівалент граничної продуктивності праці. Основні аргументи Кларка спрямовані на те, щоб довести, що всім керує "закон граничної продуктивності", котрий можна сформулювати як у вартісних, так і в натуральних категоріях.

Отже, у Кларка всі фактори виробництва підпорядковані принципові граничної оцінки. Праця і капітал — це рухомі фонди, що складаються із взаємозамінних одиниць. Поняття суспільної праці й суспільного капіталу в Кларка не аналітичні, а радше містичні.

Оцінюючи економічну теорію Дж. Б. Кларка, американський дослідник Б. Селігмен відзначав: "Крайній гедонізм і теорія соціальної структури, яка заснована на невиправданій аналогії з живим організмом, зміщення моралізування й аналізу, уявності про плинність факторів виробництва, про тотожність доходу і продуктивності відповідного фактора виробництва, відсутність плідної теорії зростання і господарських змін — усе це розчаровувало тих, хто прагнув відшукати реалістичні розв'язки економічних проблем". З цією оцінкою місця Дж. Б. Кларка в історії економічної теорії, очевидно, потрібно погодитися[4, c. 174-176].


3. Англійська школа маржиналізму та її представники

Одночасно з австрійською школою маржиналістські ідеї розвивали деякі англійські економісти, серед яких провідна роль належить Вільямові Стенлі Джевонсу (1835-1882). Його праця «Теорія політичної економії» (1871) була однією з тих, котрі ознаменували початок «маржиналістської революції».

Процес товарного обміну він так само, як і австрійці, пояснював прагненням залучених у нього індивідів максимізувати корисність. Причому мова йде не про загальну корисність, а про корисність, отримувану завдяки кожній додатково придбаній одиниці блага, яку Джевонс називає «крайнім ступенем корисності». Але, на відміну від австрійців, під граничною корисністю він розумів не власну властивість останньої одиниці блага, а збільшення корисності кожної додаткової одиниці. Такий підхід дозволив йому сформулювати закон спадної граничної корисності та підійти до проблеми «рівняння обміну». Обмін може відбутися лише за тієї умови, якщо гранична значимість отримуваного товару перевищує граничну корисність відданого натомість. Торг йде доти, поки не буде знайдено таке співвідношення обмінюваних речей, яке влаштовує обидві сторони, тобто знайдено прийнятні для них ціни. Це досягається тоді, коли граничні корисності обох товарів вирівнюються.

Джевонс, власне кажучи, сформулював твердження, яке у сучасній економічній теорії називається рівновагою споживача: відношення граничних корисностей обмінюваних товарів пропорційне відношенню їх цін.

Теорія обміну Джевонса припускає сталу пропозицію, тобто кількості обмінюваних товарів є заданими. На момент угоди витрати виробництва вже здійснені. Вони залишаються в минулому з комерційної точки зору не є цікавими. Але в умовах змінної пропозиції вплив витрат необхідно враховувати, оскільки, визначаючи обсяг випуску, вони визначають і «кінцевий ступінь корисності», що у свою чергу визначає цінність. Якщо рухатися цим ланцюжком, то першою, вихідною його ланкою стають витрати, які забезпечують пропозицію. Витрати ці трактуються як сукупність відчуттів, пережитих виробником благ і обумовлених поняттям «тягар праці».

Тягар праці — це ступінь невдоволення своєю діяльністю. Сюди належать і зусилля, необхідні для того, щоб змусити себе щось робити, і прикрість від того, що не відразу все вдається, і напруга, яка породжує втому. Із зростанням результатів діяльності збільшується вдоволення від цього і тягар праці знижується, але після певного моменту втома бере своє, кожна нова порція зусиль приносить все більше невдоволення, тягар праці знову зростає. Джевонс зіставляє функцію граничного тягаря праці з функцією граничної корисності, ілюструючи це графічно (рис. 1).

Верхня крива відображає монотонно спадну граничну корисність продукту. Нижня — тягар праці, затрачуваної під час виробництва цього продукту. Вона спадає із зростанням вдоволення від роботи, але коли вдоволення досягає максимуму, знову починає збільшуватися. Коли граничний тягар праці зрівняється із граничною корисністю продукту (аb = bс), подальші витрати втрачають сенс, оскільки вони не компенсуються приростом корисності. Хоча теорія Джевонса і не мала логічно завершеного характеру, його ідеї набули широкого розповсюдження і отримали розвиток у його послідовників[1, c. 511-513].

Філіпп Уікстид (1844-1927) — філософ, історик і математик, який зацікавився економічною наукою. У книзі «Здоровий глузд у політичній економії» (1910) уточнив деякі маржиналістські ідеї, висунуті Джевонсом. Він уже користується терміном «гранична корисність», також трактуючи його як приріст вже наявного запасу корисностей. Досліджуючи поведінку споживача, він розглядає його як раціонального суб'єкта, що здійснює свій вибір відповідно до «шкали переваг», яка будується в порядку зменшення корисності. Індивідуальні шкали переваг складаються в колективні, які, власне кажучи, становлять криві ринкового попиту, що відображають бажання не тільки покупців, але і продавців. Крива пропозиції, за Уікстидом, — це та ж крива попиту, що показує прагнення продавців реалізувати свій товар. Є в нього і поняття альтернативних витрат, яке наближається до трактування цієї категорії у Візера, а також концепція розподілу як винагороди факторів виробництва відповідно з граничним продуктом кожного із них.

Іншим продовжувачем традиції Джевонса в неокласичній теорії був Френсіс-Еджуорт (1845-1926). Його погляди викладені в серії журнальних статей і в книзі «Математична психологія» (1881).

У своїй теорії обміну він показує, що ринкова рівновага є зіставленням корисностей (utilities) і тягарів, тобто відчуттів, протилежних корисностям (disutilities). Оцінки покупців будуть визначатися їх уявленнями про корисність придбаних благ, а оцінки продавців — відчуттями тягаря витрат на їх виробництво. Ціна встановлюється в інтервалі між оцінками граничних учасників обміну, і чим більше цих учасників, тим вужчі границі інтервалу, який збігається, зрештою, в одній точці. У цьому — суть «теореми Еджуорта»[9, c. 58-59].


Висновки

Маржинальна революція привела до одночасного виникнення в різних країнах світу об'єднаних спільною методологією і спільними фундаментальними положеннями шкіл економічної теорії: кембриджської, американської, віденської, лозаннської, київської та ін.

Українська школа маржиналізму політичної економії сформувалася та визначила основні свої засади в стінах Київського університету. її родоначальником став видатний політеконом М.Х. Бунге, його ім'я назавжди вписано в історію вітчизняної політекономії, а його ідеї розвивали усі наступні покоління вчених не тільки Київського університету. Особливістю київської школи маржиналізму було те, що на перший план вона ставила морально-етичні, гуманістичні цінності в оцінках різноманітних явищ в економічному та господарському житті суспільства.

Перетворення політекономії в справжню науку, вважали маржиналісти, припускає звільнення її від впливу ідеології і відділення від конкретно-економічних дисциплін, таких, як комерційна статистика, фіскальна теорія і т.д. Наприклад, Л.Вальрас у всій сукупності економічних дисциплін виділяв прикладну, соціальну і чисту теорію, думаючи, що поле діяльності вченого як такого обмежується лише останньої. Чиста теорія політекономії призначена для виведення універсальних закономірностей, незалежних від місця і часу; її відмітна риса, за словами Вальраса, складається також у « байдужності до висновків…які вона робить у пошуках істини».

Думка Вальраса розділяли його англійські й австрійські однодумці. Щоб підкреслити «незацікавленість» своїх досліджень, маржиналісти відмовилися навіть від самого терміна «політична економія» на користь більш нейтрального «экономікс» (economics). Першим це зробив У. Джевонс, а потім незалежно від нього А. Маршалл, якого підтримали більшість теоретиків Великобританії і США.

Методологічним принципом маржинвлізму є використання граничних величин (гранична корисність, гранична продуктивність, граничні затрати, граничний продукт, граничний доход тощо). На цій основі маржиналістам вдалося створити ефективний аналітичний апарат дослідження проблем економічного розвитку.

Маржиналістська концепція граничної корисності лягла в основу сучасної теорії споживчого вибору, яка, в свою чергу, дозволяє дістатися основи основ — мотивації економічної поведінки споживача. В ринковій економіці важливо визначити економічні інтереси споживачів. Щоб зрозуміти поведінку споживача на ринку, важливо знати, чим він керується. Для цього необхідно спробувати з позицій споживача оцінити і порівняти корисність благ. Тоді можна буде визначити, що саме, в яких розмірах і в якій послідовності він намагатиметься знайти та придбати на ринку.

Маржиналізм сприяв появі нового розділу економічної науки економіки підприємств. Маржиналізм має ряд особливостей. Він передбачає зовсім інший, відмінний від попередніх шкіл політичної економії, підхід до аналізу економічних явищ і процесів.

У своєму висновку маржиналісти виходили з того, що в процесі споживання діє «закон спадної корисності благ». Він показує взаємозв'язок між кількістю споживаного блага і мірою задоволення потреб від споживання кожної його додаткової одиниці. Згідно з цим законом, у міру зростання кількості споживаних благ загальна корисність їх споживання зростає, але в дедалі меншій пропорції. Гранична корисність споживання додаткової одиниці блага скорочується, оскільки відбувається насичення потреби індивіда в продукті, і, врешті-решт, споживання цього продукту припиняється.

Намагання збільшити кількість споживаних благ до повного насичення призводить до зниження корисності кожної наступної одиниці блага. Зростання споживання за межами точки повного насичення не має сенсу, адже воно може викликати у споживача негативну реакцію.


Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. - К.: Знання, 2005. - 583 с.

загрузка...
Top