Основні напрями мінімізації витрат фірми

Вступ.

1. Мінімізація витрат підприємства як засіб підвищення рентабельності підприємства.

2. Шляхи мінімізації витрат на підприємстві.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Діяльність будь-якого суб’єкта господарювання починається зі здійснення витрат. Витрати є необхідною умовою функціонування підприємства. Необхідність вивчення витрат обумовлена тим, що вони є базою для формування цінової політики підприємства. У даний час продукція українських виробників має низьку конкурентоспроможність, що спричинено високими витратами на її виробництво. Крім того, якісь продукції вітчизняних товаровиробників значно поступається досягненням країн із ринковою економікою. Все це вимагає від керівників необхідність приділяти питанню управлінню витратами значну увагу. Тому, насамперед, необхідно зрозуміти суть витрат та приділити значну увагу ефективному управлінню ними.

Методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про витрати підприємства та її розкриття у фінансовій звітності викладені у Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 16 «Витрати». Відповідно до П(С)БО 16 під витратами розуміють зменшення економічних вигод внаслідок вибуття активів або збільшення зобов’язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення або розподілення власниками) [1]. При цьому витрати визнаються витратами певного періоду одночасно з визнанням доходу, для якого вони були здійснені.

У Законі «Про оподаткування прибутку підприємств» [2] та інших нормативно-правових актах, які регламентують оподаткування прибутку господарюючих суб’єктів, застосовують термін «валові витрати». Згідно зі ст. 5 п. 5.1 зазначеного закону валовими витратами є «сума будь-яких витрат платника податку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), що купуються (виготовляються) таким платником податку для подальшого використання у власній господарській діяльності».


1. Мінімізація витрат підприємства як засіб підвищення рентабельності підприємства

Різні вчені-економісти дають різне визначення категорії «витрати». Більшість з них визначають категорію «витрати», в основному, як поточні витрати підприємства, представлені показником собівартості продукції.

Деякі автори розглядають «витрати» як вартість придбання необоротних активів підприємства.

Так, Череп А.В. наголошує, що під витратами варто розуміти явні (фактичні, розрахункові) витрати підприємства, а під затратами зменшення засобів підприємства або збільшення його боргових зобов’язань у процесі господарської діяльності [4]. А Грещак М.Г. та Коцюба О.С. визначають витрати підприємства як обсяг використаних ресурсів підприємства у грошовому вимірі для досягнення певної мети [5].

Колектив авторів Турило А.М., Кравчук Ю.Б., Турило А.А. дають наступне визначення поняття «витрати»: витрати - це вартісне вираження абсолютної величини застосовано-спожитих ресурсів, необхідних для здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства і досягнення ним поставленої мети [6]. Онисько С.М. та Марич П.М. виділяють поняття «виробничі витрати». На їхню думку, «виробничі витрати - це спожиті у процесі виробництва засоби виробництва, які втілюють у собі минулу працю (сировину, матеріали, амортизацію основних засобів, працю робітників, зайнятих у процесі виробництва)» [7].

У стандартних економічних моделях підприємство прагне до максимізації прибутку та мінімізації витрат підприємства. При цьому його стримують різні обмеження. Розглянемо найбільш суттєві з них.

Методика обчислення оподатковуваного прибутку за Законом України „Про оподаткування по прибутку підприємств” та прибутку, який реально отримують підприємства, суттєво відрізняються

Обліковий прибуток не збігається з оподатковуваним прибутком, оскільки у фінансовому й податковому законодавстві коригування доходів і витрат здійснюється за різними статтями, у різних випадках або в різні терміни Такі розбіжності називаються відстроченими податковими зобов'язаннями, або активами.

Для дослідження теми визначимо деякі терміни.

Обліковий (реальний) прибуток, тобто фінансовий результат до оподаткування, розрахований за правилами бухгалтерського обліку (ряд 170 або різниця між ряд 170 та ряд 175 Звіту про фінансові результати)

Розрахунковий (обліковий) податок на прибуток (показник)- це 30% від фінансового результату до оподаткування (ряд 170 Звіту про фінансові результати).

Витрати з податку на прибуток, тобто податок на прибуток, обчислений з урахуванням тимчасових різниць (ряд 180 Звіту про фінансові результати)

Оподатковуваний прибутокрозраховується за Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22.05.97 р. зі змінами і доповненнями і являє собою різницю між скоригованим валовим доходом та валовими витратами і амортизаційними відрахуваннями

Податок на прибуток (до бюджету), або реальний податок на прибуток, визначається на підставі Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22.05.97 р. зі змінами і доповненнями.

Таким чином, різниця між податком на прибуток (до бюджету) та умовно визначеним, розрахованим на основі облікового прибутку, є реальною величиною, яка суттєво впливає на діяльність підприємств

Пояснюються ці розбіжності впливом постійних тимчасових різниць у визначенні облікового та оподатковуваного прибутків Постійні різниш не змінюються протягом тривалого часу та пов'язані з розрахунком податку на прибуток, що сплачується до бюджету Найчастіше такі різниці залежать від особливостей формування оподатковуваного прибутку, установлених податковим законодавством, на відміну від формування облікового прибутку, який залежить від положень бухгалтерського обліку

Як правило, постійні різниці виникають через визначення доходів та витрат, що не враховуються при обчисленні валових доходів та витрат, і одночасно впливають на розмір облікового прибутку. Показники, що змінюють лише оподатковуваний прибуток, трапляються рідше

Постійні різниці, що впливають на відмінність між оподатковуваним та обліковим прибутками підприємств України наведено в таблиці 1.

З урахуванням того, що чітко визначено склад витрат із податку на прибуток, можна констатувати, що постійні різниці не визнаються у складі витрат із податку на прибуток. Це відповідає нормативним актам, проте на практиці різниця між податком на прибуток, розрахованим згідно із Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств” від 22.05.97 р. зі змінами і доповненнями, та умовним податком на реальний прибуток підприємства (фінансовий результат (прибуток) до оподаткування) досить суттєва.

Тимчасові різниці виникають у зв`язку з різницею в часі визначення сум доходів і витрат згідно з положеннями бухгалтерських нормативних документів та сум валових доходів і валових витрат за нормами податкового законодавства. Тимчасові розбіжності не можуть постійно формувати розбіжностей упродовж усього періоду діяльності підприємства. Тому саме вони є головним джерелом обліково-податкових різниць (табл. 2).

Відстрочені податкові зобов'язання утворюються при перевищенні оподатковуваного прибутку над обліковим прибутком (ОбП > ОпП), тобто сплачений податок на прибуток більший за розрахунковий -така ситуація трапляється у дев'яти випадках із десяти. А якщо ні, то нараховуються відстрочені податкові активи (ОбП > ОпП). Тобто тимчасові різниці, що підлягають обчисленню, спричинюють появу відстрочених податкових активів; тимчасові різниці, що підлягають оподаткуванню, спричинюють появу відстрочених податкових зобов'язань.

Податок на прибуток = витрати з податку на прибуток -відстрочені податкові зобов'язання + відстрочені податкові активи; або

витрати з податку на прибуток (ряд. 180 Звіту про фінансові результати) = податок на прибуток + відстрочений податок або

податок на прибуток + відстрочені податкові зобов'язання -відстрочені податкові активи.

Найчастіше тимчасові різниці, що виникають на підприємствах, являють собою видані й отримані аванси, які у податковому обліку впливають на формування валових доходів та валових витрат, тоді як для цілей бухгалтерського обліку видані та отримані аванси не визнаються доходами й витратами і відображаються у складі поточних зобов'язань та дебіторської заборгованості в рахунок наступних платежів.

Таким чином, подальша сплата податку на прибуток - це чинник, що зумовлює постійне вилучення фінансових ресурсів та їх іммобілізацію.

За існуючого в Україні порядку оподаткування питома вага податків у виручці становить приблизно 20-35% залежно від структури собівартості, і ця частка має сталу тенденцію до зростання відповідно до збільшення розміру підприємства.

Співвідношення прибутку, який залишається у розпорядженні підприємства після сплати податків, та податків, що сплачуються державі, яскраво свідчить, що підприємницький сектор головним чином працює на державу, а не на себе. Це співвідношення. становить приблизно 7 : 30, і це при тому, що до уваги беруться тільки загальнодержавні податки. Якщо до них додати ще й різноманітні обов’язкові стягнення (державне мито, акцизи, різні патенти, ліцензії, дозвільні документи), то це співвідношення буде ще більшим.

Для підвищення ефективності державного регулювання економіки в галузі бюджетно-податкової політики необхідно вжити таких заходів:

- зупинити безперервний потік податкових змін;

- спростити механізм оподаткування, упорядкувати систему надання пільг і застосування фінансових санкцій;

- створити більші можливості використання прибутку з метою інвестування його у виробництво шляхом скасування тих податків і відрахувань, які сплачуються до бюджету за рахунок прибутку (крім податку на прибуток).

Вдосконалення економічної політики формування прибутку передбачає збільшення обсягу виробництва і реалізації продукції, зниження витрат на виробництво продукції, а також обґрунтування оптимального ціноутворення.

Політика підприємства щодо оптимізації випуску та структури виробництва передбачає конкретні дії, що спираються на аналіз та прогнози попиту на ринку, спрямовані на:

- випуск нових видів продукції;

- додаткові маркетингові зусилля щодо збільшення виробництва і продажу існуючої продукції (рекламу, створення конкурентоспроможних умов продажу своїх товарів і сказання послуг (ціна, строки поставок, обслуговування покупців, після продажне обслуговування і т. ін.).

Резервами підвищення прибутку є зниження сум постійних і змінних витрат.

До резервів зниження суми і питомої ваги постійних витрат на підприємстві відносять:

- суттєве скорочення накладних витрат (витрат на управління) при неблагонадійній кон'юнктурі ринку;

- продаж частини обладнання і нематеріальних активів, що не використовується, з метою зниження потоку амортизаційних відрахувань;

- широке використання короткострокових форм лізингу машин і обладнання замість їхнього залучення до власності;

- скорочення обсягів ряду комунальних послуг, що споживаються та інші.

До резервів економії змінних витрат можна віднести:

- зниження чисельності робітників основного і додаткового виробництва за рахунок забезпечення зростання продуктивності праці;

- скорочення обсягів запасу сировини, матеріалів готової продукції в період неблагонадійної кон'юнктури ринку;

- забезпечення для підприємства вигідних умов постачання сировини і матеріалів, і таке інше [6, c. 53-54].

Механізм розподілу прибутку повинен передбачатитаку послідовність дій:

На першому етапі із суми чистого прибутку вираховуються обов'язкові відрахування в резервний (не менш 5%, як передбачено статутом підприємства) та інші обов'язкові фонди спеціального призначення.

На другому етапі з частини чистого прибутку, що залишився, віднімаються кошти, що направляються на повернення раніше отриманих позичок (по яких наступив термін погашення), викуп облігацій і т.д.

Знайдена у результаті першого і другого етапів розрахунку сума чистого прибутку і представляє собою межі, в рамках яких реалізується відповідний тип дивідендної політики.

На третьому етапі частина чистого прибутку, що залишився, розподіляється па цілі виробничого розвитку і споживання. Підприємство дотримується залишкового типу дивідендної політики, тому в процесі цього етапу розрахунків пріоритетною задачею є повне задоволення потреби у власних фінансових ресурсах, сформованих за рахунок прибутку.

На четвертому етапі сформований за рахунок прибутку загальний фонд споживання розподіляється на фонд виплати дивідендів і фонд споживання персоналу підприємства (додаткове матеріальне заохочення працівників і задоволення їхніх соціальних потреб). Основою такого розподілу є обраний тип дивідендної політики і зобов'язання підприємства по колективному трудовому договору.

На п’ятому етапі визначається коефіцієнт дивідендних виплат за результатами реалізації дивідендної політики у звітному періоді (методика його розрахунку розглянута вище).

Ефективність капіталізації прибутку може бути оцінена шляхом порівняння фактичної рентабельності власного капіталу із середньою ставкою депозитного відсотка на грошовому ринку. Якщо фактична рентабельність власного капіталу нижче ставки депозитного відсотка, то капіталізація прибутку для власників невигідна. Розподілений прибуток у формі дивідендних виплат дозволив би їм одержати більш високий доход.

Економічна політика формування та розподілу прибутку повинна спрямовуватись на:

- виявлення і ліквідацію втрат і збитків, їх причин і перебудування організаційної структури таким чином, щоб підприємство могло одержати максимальний прибуток;

- налагодження жорсткого внутрішньогосподарського контролю і проведення глибокої ревізії діяльності, інвентаризацію статей балансу, детальне вивчення складу матеріальних цінностей, особливостей готової продукції, дебіторської заборгованості;

- впровадження автоматизованої системи інформації, яка б могла своєчасно, достовірно, повно і систематично надавати керівним органам підприємства необхідну інформацію про зовнішні та внутрішні умови, інформацію про реальний економічний стан на підприємстві;

- об`єктивна оцінка недоліків у керівництві, практичній діяльності та кваліфікації керівного персоналу; вдосконалення методів управління підприємством на основі правильного добору керівників, підвищення рівня їх загальної і спеціальної освіти, а також шляхом застосування колективних форм керівництва підприємством;

- постійне дотримання розрахунково-платіжної дисципліни при розрахунках як з постачальниками , так і з покупцями продукції.

Комплексне виконання цих заходів дозволить покращити фінансовий стан підприємства [7, c. 85-86].

2. Шляхи мінімізації витрат на підприємстві

У короткостроковий період найдоступнішим методом управління витратами є їх зниження. Цей спосіб є найбільш ефективним у кризові моменти. При цьому можна обрати два напрямки: «мінімізація витрат при заданому рівні продажів», де мова і справді іде про зниження витрат, та «максимізація віддачі при фіксованому рівні витрат». Друга стратегія зовсім не означає, що витрат залишаться на тому ж рівні. Вони можуть зростати, якщо таке зростання підвищує їх ефективність. Крім того, дана стратегія вимагає використання складніших «інструментів», таких як: оптимізація складських запасів, поставки «точно в час», різні методики управління асортиментом.

У середньостроковій перспективі для управління витратами використовуються механізм мотивації: прив’язавши оплату праці менеджерів до роботи підрозділу, можна підвищити ефективність цієї роботи [4].

Мінімізація витрат у довгостроковому періоді - основне завдання, яке реалізується шляхом зміни всіх факторів з урахуванням кон'юнктури ринку.

Криві витрат у довгостроковому періоді показують мінімальні витрати виробництва будь-якого обсягу продукції, коли всі фактори виробництва є змінними.

У межах довгострокового періоду постійні витрати не мають місця.

Розбіжність довгострокового і короткострокового аналізу витрат виробництва полягає у відмінності ступеня еластичності факторів виробництва.

Протягом довгострокового періоду виробники мають можливість (яка нездійсненна у короткостроковому періоді) контролювати обсяг випуску і витрати, змінюючи не тільки інтенсивність виробничої діяльності на підприємстві, але й розміри і кількість підприємств.

Правило найменших витрат (Least Cost Combination Rule of Recourses) - це умова, при якій витрати мінімізуються в тому випадку, коли кожна грошова одиниця, що витрачається на кожний ресурс, дає однакову віддачу - однаковий граничний продукт (МР).

Правило найменших витрат забезпечує рівновагу виробника. Коли віддача всіх факторів однакова, зникає проблема "їх перерозподілу, оскільки у виробника немає ресурсів, які могли б принести більший доход. Виробник знаходиться у стані рівноваги, коли досягається оптимальна комбінація факторів виробництва, при якій забезпечується максимізація випуску.

Правило найменших витрат має важливе значення для раціонального ведення господарства в умовах обмежених ресурсів.

У процесі управління витратами основна увага зосереджується на мінімізації їх загального обсягу. Найбільшого значення при цьому набуває оперативність отримання інформації про витрати, що дозволяє втручатися у виробничий процес з метою його оптимізації, попереджувати невиробничі витрати, що має велике значення при підвищенні його ефективності.

У практичній діяльності реалізація заходів по зниженню витрат виробництва дуже часто вимагає додаткових витрат на удосконалення технологічних процесів, введення додаткових контрольних, облікових операцій. Такі питання є досить чітко розроблені в системах управління виробничо-господарською діяльністю зарубіжних фірм. Зниження витрат на виробництво при забезпеченні високоякісної продукції є фактором підвищення ефективності виробництва, додатковою можливістю зниження цін на продукцію і досягнення пріоритетів на ринках її збуту.

Виробництво будь-якого товару потребує затрат економічних ресурсів, що, у силу своєї відносної рідкості, мають визначені ціни. Кількість якогось товару, що фірма намагається запропонувати на ринку, залежить від цін (витрат) і ефективності використання ресурсів, необхідних для його виробництва, з одного боку, і від ціни, по якій товар буде продаватися на ринку, - з іншого. Проте в процесі виробництва фірма-виробник поряд із витратами виробництва несе також витрати на просування товару на ринок, проведення маркетингових досліджень, організацію реклами, сплачує податки тощо. Собівартість продукції є мірилом витрат і доходів підприємства. Зменшення витрат на виробництво продукції збільшує доходи, і навпаки[8].

Отже, собівартість відображає реальні витрати підприємства на виробництво продукції, дає можливість визначити ефективність його роботи. Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва або собівартості продукції. Зниження собівартості продукції досягається за рахунок економії витрат по кожному елементу структури собівартості. Розглянемо основні шляхи такого скорочення за головними групами витрат. Це насамперед зменшення витрат сировини, матеріалів, енергії, тобто предметів праці. Ця економія може досягатися за двома напрямами: раціональним використанням названих ресурсів, що дає змогу знизити їхні витрати на одиницю виробленої продукції, а також здешевленням цих ресурсів.

Реалізація цих напрямів передбачає заміну традиційних матеріалів штучними з наперед заданими властивостями, підвищення продуктивності праці у галузях, що виготовляють сировинні й паливно-енергетичні ресурси, впровадження безвідходних технологій тощо. Значну частку в собівартості продукції займають витрати, пов'язані з використанням засобів праці. До собівартості ці витрати входять у вигляді амортизаційних відрахувань. З розвитком науково-технічного прогресу зростає технічна оснащеність виробництва, що призводить до збільшення як абсолютного розміру амортизаційних відрахувань, так і їхньої частки в собівартості. В цих умовах зниження собівартості за рахунок цього елемента можливе лише тоді, коли обсяг продукції, що виготовляється, збільшуватиметься швидше, ніж зростає сума амортизаційних відрахувань.

Для того щоб досягти цього співвідношення, потрібно підвищити продуктивність створюваних засобів праці, поліпшити їхню якість, забезпечити зростання продуктивності праці тощо. Одним із елементів собівартості продукції є оплата праці. Зниження собівартості продукції за рахунок цього елемента можливе у двох напрямах: по-перше, зниження заробітної плати, що в нормальних умовах функціонування економіки не може відбуватися; по-друге, через зростання оплати праці, однак за умови, що його темпи будуть нижчі, ніж підвищення продуктивності праці. Саме за такої умови досягатиметься економія заробітної плати на одиницю виготовленої продукції. Досягти цієї умови можна лише технічним та організаційним удосконаленням виробництва [9, c. 14-15].


Висновки

На сьогоднішній день немає однозначного визначення поняття «витрати». Різні вчені-економісти по-різному тлумачать дане поняття. Але всі вони сходяться на думці про те, що визначення даного поняття є необхідним для ефективного управління діяльністю підприємства. Оскільки правильне і чітке визначення категорії витрат є підґрунтям для максимізації прибутку, керівники підприємств повинні приділяти максимум уваги і зусиль для найбільш точного тлумачення даного поняття.

Джерелом економії витрат виробництва є і скорочення різних непродуктивних витрат на виробництві — штрафів, втрат від браку, відшкодування збитків. Причиною їх є, як правило, низький рівень організації виробництва та виконавської дисципліни працівників, порушення договірних зобов'язань. Усунення цих втрат можливе лише на шляху радикальної перебудови механізму господарювання в напрямі посилення заінтересованості всіх учасників виробництва в раціональному веденні виробництва.

Мінімізація витрат виробництва на рівні підприємства (фірми) пов'язана і з правилом заміщення чинників. Воно полягає в тому, що у випадку, коли зростають ціни якогось чинника виробництва при незмінності ціни на інші чинники, підприємство (фірма) заміщує чинник, вартість якого зростає, тими, ціни на які залишаються незмінними. Практика країн з розвиненою ринковою економікою нагромадила великий досвід зниження витрат виробництва. Його використання підприємцями нашої країни в період переходу до ринкової економіки сприятиме підвищенню ефективності господарювання. Безумовно, реалізація таких завдань надзвичайно складна, стосується широкого спектру соціально-економічних інтересів і в умовах еволюційного розвитку вимагає дуже значного часу. Разом з тим, не вирішивши головні задачі такої структурної перебудови, не можна розраховувати на позитивні зміни соціально-економічної ситуації в майбутньому.


Список використаної літератури

1. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку №16 «Витрати» (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 19.01.2000р. за 27/4248).

2. Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994р. (з усіма змінами і доповненнями).

3. Турило А.М., Кравчук Ю.Б., Цуцурук Н.М. Уточнення сутності поняття «витрати» і їхньої економічнох оцінки на підприємстві // Актуальні проблеми економіки. – 2004. – №11. – С. 85-88.

4. Череп А.В. Управління витратами суб’єктів господарювання. Ч.1: Монографія. – Х.: ВД «ІНЖЕК», 2006. – 368с.

5. Грещак М.Г., Коцюба О.С. Управління витратами: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. – КНЕУ, 2002. – 131с.

6. Турило А.М., Кравчук Ю.Б., Турило А.А. Управління витратами підприємства: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 120с.

7. Онисько С.М., Марич П.М. Фінанси підприємств: Підручник для студентів ВНЗ. – 2-ге вид., стереотип. – Львів: Магнолія Плюс, 2005. – 366 с.

8. Андрющенко Н.С. Суть і значення витрат: історичний аспект // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – №5. – С. 3-7.

9. Скригун Н.П. Економічна сутність категорії витрат виробництва // Формування ринкових відносин в Україні. – 2007. – №4. – С.11-15.

загрузка...
Top