Основи аналізу відносин власності

Вступ.

1. Власність у перехідному до ринку суспільстві: економічні і правові аспекти.

2. Особливості аналізу відносин власності в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння взаємозв'язку і розмежування відносин власності та економічних відносин. Часто ці поняття ототожнюються, що не є виправданим.

По-перше, відносини власності є сутнісними, системоутворюючими, тобто визначають характер функціонування і розвитку комплексу відносин відтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм.

По-друге, власність характеризує діалектику взаємозв'язку економічних та юридичних відносин і форм, соціально-економічної сутності та матеріально-речового змісту. В такому розумінні власність більш містка категорія, ніж система економічних відносин.

Структурна складність відносин власності виявляється у багатоаспектності процесу її історичного розвитку. Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти власності, Однак найважливішими є економічне і юридичне розуміння власності, які не слід ні ототожнювати, ні протиставляти.

Власність в економічному розумінні є історично і логічно визначеною. Як соціально-економічна категорія вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характеризується системою об'єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів.

Мета і основні завдання дослідження. Мета дослідження – обґрунтування теоретичних положень сутності власності, характеристики її основних видів та форм.

Досягнення зазначеної мети обумовило необхідність постановки і вирішення таких завдань:

· визначення ролі та функцій власності;

· виявлення проблем власності у системі економічних відносин;

· аналіз стану форм власності та їх розвиток в Україні;

· визначення результатів розвитку форм власності в Україні.

Об’єкт дослідження– форми власності в економічній сфері.

Предмет дослідження– теоретичні положення та прикладні підходи до визначення сутності власності, її форм та типів.


1. Власність у перехідному до ринку суспільстві: економічні і правові аспекти

У цьому контексті особливого значення набуває теоретичне осмислення економічного змісту, форм та методів реалізації відносин власності, що до останнього часу не має однозначного тлумачення. Тут варто мати на увазі, що право власності є не лише правом особи, яка забезпечує стартові можливості самостійності особистості, а й правом соціальним, економічним, пов'язаним із задоволенням матеріальних прагнень людини. Як на мою думку, ще недостатньо розроблені теоретичні питання щодо структури відносин власності, її соціально-економічної і правової сутності, механізму реалізації стосовно конкретних умов перехідної економіки. Має місце змішування, а подеколи й помилкова інтерпретація (тлумачення) окремих категоріальних понять власності в економічній, політологічній і правничій літературі і навіть у законодавчих актах, котрі набули шкідливої тенденції надто частих поправок, уточнень, а зрештою і зникнення «у невідомому напрямку» з правового поля, ініційованого зусиллями законодавчих і державних виконавчих структур. Не можна обійти стороною й того факту, що до цього часу не визначено понять щодо сутності кооперативної власності та соціально-правового змісту процесу її економічної реалізації, які не дублювали б одне одного, а сприяли якомога повнішому розкриттю категорії «кооперативна власність». Крім того, відсутнє і єдине тлумачення економіко-правової сутності понять роздержавлення і приватизації, демонополізації і реструктуризації економіки, а звідси — інколи неточно характеризуються їх організаційні форми, не завжди об'єктивно визначаються роль та місце цих процесів у практиці реформуванні відносин власності. Це ж стосується й інвестиційного процесу та системи фінансового ринку (в тому числі й ринку цінних паперів), що є органічною, невід'ємною складовою народногосподарського відтворювального процесу в ринковій економіці. Однак ці питання ще належно не висвітлені у наукових дослідженнях. Недостатньо відпрацьовані також механізми й інструменти економічного регулювання державою у перехідному суспільстві щодо демонополізації народногосподарського організму, фіскальної та антиінфляційної політики як складових елементів економічного й соціально-правового змісту відносин власності [4, c. 39-40].

Сучасна дійсність дедалі більше свідчить, що «найрадикальніші перетворення політичної системи, механізму державної влади й управління в Україні самі по собі неспроможні викликати ініціювань якісних за своїм характером змін в соціально-економічних відносинах, якщо останні не супроводжуватимуться глибокими перетвореннями безпосередньо в матеріальних соціально-економічних умовах суспільного відтворення, радикальними зрушеннями у системі відносин власності. Принципово важливі тут координація політичних, зокрема державно-правових управлінських реформ з цілеспрямованими перетвореннями в усіх галузях і сферах народногосподарської діяльності, надання цим перетворенням динамічного, системного і незворотного характеру. Ефективні кардинальні зміни власності в Україні можливі лише за умови їх системної трансформації, розробки науково обґрунтованих механізмів реалізації цього процесу з урахуванням специфіки побудови ринково-регульованої економіки, особливостей дії централізованих і децентралізованих факторів»3. Власність, право власності і право взагалі (з його принципом формальної рівності і свободи), слушно зауважує відомий російський правознавець член-кор. РАН В.Нерсесянц, має сенс лише там, де є, визнається і діє індивідуально-людський початок та вимір у суспільному житті людей, де, отже, окрема людина, індивід визнається як незалежна і самостійна особа — суб'єкт власності і права, тобто економічно і юридично вільна особистість.

Виходячи з цього, об'єктивний процес демократичної трансформації українського суверенного суспільства по шляху до цивілізованого ринкового господарювання є переходом до «якісно нового устрою суспільного, економічного і політичного життя на конституційно визнаних засадах політичного, економічного та ідеологічного розмаїття, свободи індивідуальної творчої самодіяльності». Що ж до магістрального шляху, мети, власне стратегії трансформації економічних і правових відносин власності в Україні, то тут першочерговим уявляється здолання монополії права державної власності і відповідного їй публічно-правового порядку монопольного регулювання економіки, а відтак — розширення сфери і меж застосування права приватної власності, норм, юридичного інструментарію приватного права як органічної складової правової системи України, в зв'язку з чим «пошук вдосконалення моделі соціально спрямованої (орієнтованої) змішаної економіки України, оптимального функціонування відносин власності має відбуватися головним чином на терені правового забезпечення узгодженості та органічного єднання принципів економічної ефективності і соціальної справедливості, людського гуманізму, захисту загальнолюдських цінностей, пріоритетів особистості, інституту приватного права».

Економічна суть власності, зазначає І.Лазня, бере свій початок не у споживанні, а у виробництві — перш ніж привласнити ту чи іншу річ, її треба виготовити. Виробництво є першою і найголовнішою стадією привласнення, а споживання — кінцевою. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак — і їх головною складовою частиною [7, c. 24].

Разом з тим, зауважує О.Дзера, привласнення не є самоціллю суспільства. В кінцевому підсумку здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства. Економічні відносини власності включають такі визначальні стадії їх реалізації: володіння багатством природи і створення нових матеріальних благ; розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами; виробниче й особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадії рухомості економічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб'єктами) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме — повноваженнями «господаря» (власника). Таким чином, робиться висновок, що «господарю надається можливість панувати над належними йому речами». Однак воно може бути ефективним лише тоді, коли закріплюється певними правилами (правовими нормами), обов'язковими для усіх індивідів суспільства — як власників, так і невласників.

Отже, право на привласнення забезпечується не надбудовою суспільства, а виробництвом. Єдність виробництва і споживання утворює і єдність цих сторін привласнення, що виступає як власність. Чим більше виробник створив (привласнив) продукту, тим більше він може спожити і навпаки. Пряма залежність між рівнями виробництва й споживання і є основним стимулом праці та розвитку виробництва. І.Лазня звертає увагу на те, що «свобода людини в своїх діях тільки забезпечує реалізацію цього принципу». Розмір виробництва визначає і розмір привласнення, отже — і величину власності. В цьому й полягають соціальна справедливість і рівність усіх членів суспільства в питаннях привласнення. Водночас І.Лазня зауважує, що власність являє собою історичну категорію, вона притаманна майже всім епохам розвитку людства, є одним з найважливіших об'єктивних економічних законів розвитку суспільства.

Характеризуючи інститут права власності, О.Дзера зазначає, що до нього мають належати ті норми, які встановлюють: належність матеріальних благ власнику; підстави та умови виникнення у суб'єкта права власності; обсяг повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню матеріальними благами; підстави та умови припинення права власності на належні суб'єкту матеріальні блага; правові засоби захисту (охорони) прав власника. Ці критерії, на його думку, дають можливість виявити у різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Безумовно, робить висновок О.Дзера, переважна їх частина є цивільно-правовими [2, c. 7-9].

Економічний зміст власності особливо гостро проявляється в постприватизаційний період, коли на ділі з'ясовується здатність нових форм господарювання, що базуються на недержавній власності, досягти більш високого рівня економічної ефективності виробництва. Приватизація державної власності - це складний соціально-економічний процес, що веде до докорінної перебудови життя суспільства у всіх його найважливіших компонентах. Такі грандіозні суспільні перетворення, до яких з повним правом можна віднести приватизацію, не обмежуються лише їх політико-юридичним оформленням, правовим, законодавчим забезпеченням [7, c. 26].

2. Особливості аналізу відносин власності в Україні

Власність у цілому є складною і багатоплановою соціологічною категорією, в якій виділяють економічний, соціальний, правовий, політичний та інші аспекти. Тому власність вивчають різні науки: політична економія, економічна теорія, юриспруденція, філософські науки, соціологія тощо.

Двома найважливішими аспектами категорії «власність» є економічний і юридичний. Економічну власність як категорію можна визначити через виробничі відносини і через призму основних форм економічного закону. У першому випадку вона передбачає виробничі відносини між людьми у процесі виробництва та привласнення різноманітних об'єктів (засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання тощо) в усіх сферах суспільного відтворення.

Як економічна категорія, власність також характеризується єдністю двох аспектів: кількісного та якісного.

Кількісний аспект власності — різноманітні об'єкти: підприємства, засоби праці, земля, гроші, цінні папери, патенти, ліцензії тощо. Найважливішим об'єктом власності є засоби виробництва. Залежно від того, у чиїх руках вони зосереджені (рабовласника, феодала чи капіталіста), формується відповідний суспільний спосіб виробництва.

Якісний аспект власності - відносини між людьми, підприємствами, державою, між державою та іншими суб'єктами з приводу привласнення засобів виробництва, створеного продукту, цінних паперів тощо в усіх сферах суспільного відтворення. Теоретичним вираженням відносин економічної власності є сукупність таких економічних категорій, як «вартість», «ціна», «гроші», «капітал», «заробітна плата», «прибуток», «податок» тощо.

Визначальними з-поміж них є відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва або відносини власності на засоби виробництва.

Вони є основою виробничих відносин, формують їхній тип. Відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва — важлива підсистема виробничих відносин, яка розкривається та функціонує у сфері безпосереднього виробництва і в розподілі, обміні та споживанні.

На малому підприємстві управління економічною власністю у сфері безпосереднього виробництва полягає у встановленні підприємцем (менеджером) раціональної інтенсивності праці, оптимального поділу робочого дня на необхідний і додатковий робочий час тощо [9, c. 72-73].

У сфері розподілу підприємець за допомогою певних принципів, методів, засобів і форм організації економічних відносин повинен так розподілити новостворену вартість продукту, щоб певна частина йшла на дохід йому особисто (задовольнити його особисті потреби та потреби його сім'ї), друга частина — на заробітну плату працівникам (так, щоб заробітна плата виконувала свої функції: відтворювальну, стимулюючу, розподільчу), третя частина - на розвиток підприємства.

Сфера обміну - економічний процес, який проходить між виробництвом і розподілом, з одного боку, та споживанням - з іншого. Об'єктами обміну є робоча сила, земля, продукція виробництва, цінні папери тощо. Ефективне управління економічною власністю у сфері обміну на підприємствах малого бізнесу передбачає встановлення оптимальних цін на всі об'єкти обміну: основні засоби, електроенергію, робочу силу, вироблений продукт тощо.

Сферу споживання розподіляють на особисте та виробниче споживання. Особисте споживання спрямоване на забезпечення життєдіяльності та розвитку людини, а виробниче — на раціональне використання засобів виробництва (предметів і засобів праці) для виготовлення продукту. До проблематики управління економічною власністю у сфері виробничого споживання на підприємствах малого бізнесу можна віднести економію предметів праці (газ, електроенергія тощо), формування і використання амортизаційних відрахувань, підвищення кваліфікації працівників, запровадження нових систем оплати праці (преміальної, системи участі в прибутках, відрядної тощо).

На основі представлених теоретичних міркувань можна зробити висновок про те, що управління економічною власністю з точки зору речового змісту означає процес цілеспрямованого впливу підприємця на розвиток усіх елементів системи продуктивних сил у їх взаємодії. Суспільною формою категорії управління економічною власністю на малому підприємстві виступають відносини між найманим працівником, з одного боку, та підприємцем (менеджером) — з іншого — з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг. З огляду на це, визначення функції реалізації власності матиме такий вигляд: у діалектичній єдності речового змісту і суспільної форми управління економічною власністю означає регулювання відносин привласнення результатів виробництва найманими працівниками і підприємцями з урахуванням основних тенденцій розвитку продуктивних сил.

Якщо говорити про сучасні відносини економічної власності за умов капіталізму, то до числа найновіших об'єктів привласнення належить інтелектуальна власність (у формі патентів, ліцензій тощо), а також інформація. Історичний аспект цієї проблеми може знайти своє відображення у конкретизації змісту кожного з названих вище об'єктів привласнення. Так, якщо за умов домонополістичного капіталізму відносини між основними класами щодо привласнення робочої сили склались у зв'язку з привласненням (переважно фізичних властивостей робітника), то сьогодні - розумових, творчих, організаторських здібностей [1, c. 3-4].

З економічною власністю найтісніше пов'язаний юридичний аспект категорії «власність».

Юридична власність — загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Оскільки юридична власність є проявом вольових відносин між людьми, пов'язаних із певним видом матеріальних або нематеріальних благ, або з речами, то вона, як і економічна власність, має також дві особливості: 1) вольове ставлення людини до іншої людини, або групи людей до іншої групи; 2) ставлення людини до речі. В останньому випадку речі (засоби праці, предмети споживання тощо) належать певним особам, перетворюючись при цьому на сферу вияву людської волі і є об'єктом їхнього володіння, їхнім майном. При цьому встановлюється вольове ставлення людини до речі. У цьому плані юридична власність означає ставлення індивіда до речей як до своїх, тобто як до самого себе, або поширення самого себе на зовнішні предмети, їх «втягування у свою орбіту», владу над речами, коли власник може розпоряджатися ними на свій розсуд. Речі при цьому уособлюються, персоніфікуються і протиставляються іншим речам, які або взагалі не перебувають у будь-чиєму володінні, або перебувають у володінні інших суб'єктів. Вільний доступ до таких речей інших членів суспільства не допускається. Певні речі як об'єкти володіння є майном конкретної особи, стають монопольною сферою вияву волі їхнього власника. Найважливіші категорії юридичної власності — володіння, розпоряджання, користування.

Крім економічного та юридичного аспектів, у власності слід виділяти й інші аспекти. Так, соціальний аспект власності розкриває процес формування і розвитку класів, соціальних верств і груп та взаємодію між ними залежно від ставлення до засобів виробництва, способів отримання певної частки національного багатства.

Політичний аспект власності характеризує вплив на політику держави залежно від наявності певної частки власності, привласнення різних форм національного багатства.

Психологічний аспект власності відображає наявність почуття господаря у людини-працівника або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічийної або чужої. Внаслідок тотального одержавлення власності в колишньому СРСР переважна більшість працівників ставилися до неї як до чужої, що виявлялось у масовому розкраданні. У процесі роздержавлення і приватизації в Україні масштаби розкрадання значно зросли.

Оскільки процес управління різними елементами та підсистемами економічної системи є свідомо організованим, цілеспрямованим і активним впливом певних суб'єктів управління на процес розвитку та функціонування цих структурних ланок системи, то управління економічною власністю можна визначити як процес управління об'єктами економічної власності і відносинами між людьми з приводу привласнення цих об'єктів у різних сферах суспільного відтворення — безпосередньому процесі виробництва, обміні, розподілі і споживанні [7, c. 25-26].

Основними об'єктами економічної власності є такі елементи системи продуктивних сил, як засоби праці, робоча сила, предмети праці, наука, сили природи, що використовуються людьми, інформація тощо, найважливіші з яких щодо матеріально-речових чинників виробництва — засоби праці, щодо особистісних - робоча сила.

Основною сферою суспільного відтворення, в межах якої детермінує привласнення в інших сферах, є безпосереднє виробництво, де відбувається техніко-економічне поєднання особистісних і речових чинників виробництва у процесі праці (а отже, взаємодії людини з природою) і створюється основна маса національного доходу, джерелом якого є праця людини і синергетичний ефект, що виникає у результаті взаємодії цих чинників виробництва. У цій сфері відбувається взаємодія людини з природою, формується цілісна еколого-економічна відтворювальна система. Тому складовим елементом процесу управління економічною власністю є екологічна політика, вплив держави на рівень техногенного навантаження на природу, захист довкілля.

Попередня умова самого процесу праці — розподіл чинників виробництва між окремими індивідами, соціальними верствами, групами та класами. З огляду на це управління економічною власністю передбачає, передусім, управління процесами такого розподілу на мікро- та макрорівнях.

На макрорівні його здійснює держава на різних етапах розвитку однієї або декількох суспільно-економічних формацій. За капіталізму, передусім на початкових його етапах — у процесі первісного нагромадження капіталу, змістом якого був процес відокремлення маси дрібних товаровиробників від засобів виробництва та перетворення їх на юридично вільних, але економічно залежних найманих працівників, з одного боку, і зосередження засобів виробництва, інших видів багатства в руках незначної меншості — з іншого. В Україні економічним змістом первісного нагромадження капіталу після проголошення незалежності було масове розкрадання кланово-номенклатурною елітою створеної працею багатьох поколінь державної власності, тому змістом управління економічною власністю у процесі роздержавлення і приватизації має бути формування демократичної влади (передусім, законодавчої та виконавчої), активний вплив на розвиток роздержавлених об'єктів (у т.ч. і приватизованих) в інтересах незаможних верств населення.

У сфері безпосереднього виробництва управління економічною власністю полягає, передусім, у встановленні раціональної (з урахуванням інтересів найманих працівників) інтенсивності праці, оптимального поділу робочого дня на необхідний і додатковий робочий час тощо. Таке управління на макрорівні має здійснювати держава з використанням економічних, правових та адміністративних важелів через встановлення оптимальної тривалості робочого тижня, понадурочних робіт, використання подвійної зайнятості тощо. В Україні таке законодавство повинно поширюватися, передусім, на власників тих приватних підприємств, тривалість робочого дня на яких вища, ніж на державних підприємствах[9, c. 73-74].

Формами необхідного і додаткового робочого часу, а отже необхідного і додаткового продукту, у сфері розподілу є заробітна плата і прибуток (у промисловості), тому раціональне управління економічною власністю у сфері розподілу потребує такого поділу новоствореної вартості на заробітну плату і прибуток, який би забезпечував розширене відтворення робочої сили належної якості, зокрема виконання заробітною платою своїх функцій (передусім, відтворювальної та соціальної), встановлення рівня заробітної плати залежно від рівнів її продуктивності та інтенсивності, частки створеного найманими працівниками не лише необхідного, а й додаткового продукту тощо. Щодо роздержавлених, в т.ч. приватизованих, підприємств, то управління економічною власністю у сфері розподілу передбачає, насамперед, своєчасну виплату заробітної плати.

З огляду на інтернаціональний аспект власності, зокрема прагнення України вступити до ЄС, необхідно встановити таку середню заробітну плату, яка б відповідала досягнутому рівню продуктивності праці. Проте, якщо за рівнем продуктивності праці Україна відстає від розвинутих країн ЄС приблизно в 10 разів у промисловості, то за рівнем середньої заробітної плати — від 30 до 50 разів.

Величина прибутку має забезпечувати якісне розширене відтворення підприємця, який керує виробництвом, членів його сім'ї, а також розширене відтворення функціонуючих підприємств, продукція яких задовольняє колективні та суспільні потреби. Таку специфіку розподілу прибутку значною мірою відображає фінансовий менеджмент.

Важлива сфера управління економічною власністю — перерозподіл національного доходу через державний бюджет і механізм цін. Необхідність перерозподілу національного доходу зумовлюється:

по-перше, значною диференціацією доходів, яка не лише загрожує соціальній стабільності країни, але й гальмує стимули до ефективної праці (в такому ж напрямі щодо негативного впливу на стимули праці діє зрівнялівка);

по-друге, такий перерозподіл спричинений потребами у виконанні сучасною державою широкомасштабних соціально-економічних функцій, без яких економічна система не може існувати. У цьому аспекті можна стверджувати, що без перерозподілу національного доходу неможливий розвиток сучасного виробництва. Зокрема, без нього неможливе проведення структурних реформ в економіці, виконання фундаментальних наукових досліджень, формування робочої сили належної якості (загальноосвітнього рівня, фізичної працездатності значної частини населення, що забезпечується через систему охорони здоров'я), дослідження космічного простору тощо;

по-третє, перерозподіл національного доходу обумовлюється необхідністю розвивати базові, капіталоємні галузі промисловості;

по-четверте, він визначається потребою у забезпеченні національної оборони та іншими причинами.

Перерозподіл національного доходу здійснюється через державний бюджет (механізм прямого оподаткування, державного боргу), механізм прямих податків, пов'язаних із ціноутворенням, «ножиці цін» (через контрактну систему, монопольні ціни), систему грошово-кредитних (насамперед, кредитних) відносин, оплату послуг частини працездатного населення, зайнятого непродуктивними видами діяльності, ухиляння від сплати податків (сфера тіньової економіки) тощо. Внаслідок цього формуються вторинні або похідні доходи, а також, кінцеві доходи. Такі доходи також формуються через виплати із фондів соціального страхування, суспільних фондів споживання тощо [10, c. 58-59].

Основним важелем перерозподілу значної частки національного доходу через державний бюджет є податки. У деяких розвинутих країнах частка національного доходу, яка перерозподіляється через державний бюджет, сягає 55—60%, що дозволяє державі належним чином виконувати свою соціальну функцію. В Україні в 90-х роках XX ст. ця частка зменшувалася, що поряд з хибною економічною політикою керівництва країни призвело до руйнування соціальної сфери — охорони здоров'я, освіти, науки. Навіть у 2001—2005 pp., коли обсяг ВВП зростав порівняно високими темпами, це не позначилося на відповідному зростанні видаткової частини бюджету, внаслідок чого найбільше постраждала соціальна сфера.

У сфері обміну науково обґрунтований підхід до управління економічною власністю — це передусім цінова політика держави, яка забезпечує паритетність цін за обміну товарів сільськогосподарського та промислового виробництва. Відсутність такої політики в Україні у 90-х XX ст. — на початку XXI ст. стала одним із чинників тотального зубожіння переважної більшості сільського населення, оскільки сільське господарство щорічно втрачає близько 10 млрд. грн.

Раціональне управління економічною власністю у сфері споживання потребує забезпечення раціональних норм споживання для всіх верств і вікових груп населення, поступового скорочення витрат сім'ї на споживання і відповідне збільшення витрат на відпочинок та отримання інших необхідних послуг. У розвинутих країнах світу на початку XXI ст. на споживання витрачалося 15% сімейного бюджету, в Україні — переважно понад 80%.

За соціально орієнтованої ринкової економіки важливим об'єктом власності є цінні папери (акції, облігації), тому важливою ланкою управління економічною власністю є управління, з одного боку, цими об'єктами, а з іншого - відносинами, які виникають між людьми з приводу привласнення цих об'єктів на первинному і вторинному ринках цінних паперів, особливості яких (ринків) виявляються найбільшою мірою на фондовій біржі.

Складна підсистема відносин економічної власності функціонує і розвивається у зв'язку з наданням кредиту (комерційного, банківського, іпотечного, споживчого тощо), тому управління економічною власністю передбачає раціональне державне управління відносинами економічної власності, які виникають у процесі руху позичкового капіталу, окремих форм кредиту.

Щодо функціональних форм капіталу важливе значення у процесі суспільного відтворення має розвиток промислового, банківського, торговельного капіталу — на нижчій стадії капіталізму; фінансового, монополістичного — на вищій його стадії, функціонування і розвиток яких підпорядковується дії специфічних економічних законів, властивих кожній із цих форм, зокрема і законам розвитку капіталу в цілому, який є суспільною формою розвитку продуктивних сил.

Найбільш динамічний і найпоширеніший об'єкт власності — гроші, з приводу відчуження та привласнення яких між різними суб'єктами виникають відносини економічної власності, розвиток яких підпорядковується законам грошового обігу. Для раціонального управління економічною власністю необхідне знання механізму дії і використання економічних законів, створення надійного господарського механізму, однією з найважливіших функцій якого є використання економічних законів. Управління економічною власністю у концентрованому вигляді виявляється на макроекономічному рівні у здійсненні економічної політики, зокрема таких її форм, як аграрна, промислова, цінова, інвестиційна, інноваційна, наукова, зовнішньоекономічна, регіональна, фінансова тощо [9, c. 75].

Управління економічною власністю також передбачає управління кожним типом цієї власності (приватною, колективною і державною), а в межах кожного з типів — певними формами власності. Так, у межах колективної власності до таких форм належать акціонерна, кооперативна, профспілкова тощо.

Управління юридичною власністю здійснюється через механізм удосконалення діючого законодавства у цій сфері або прийняття нових законів і підзаконних актів, спрямованих передусім на управління відносинами володіння, розпорядження і користування різноманітними об'єктами власності.

Таке управління на макрорівні також здійснюється шляхом використання адміністративних важелів — указів, розпоряджень уряду, президента, центрального банку. На мікрорівні управління юридичною власністю підприємств, фірм, компаній відбувається через заключення контрактів між материнською компанією та її філіями, відділеннями і підрозділами, заключення колективних договорів, виконання керівниками та загальними зборами акціонерів відповідних функцій управління, регулюючої функції держави.

Управління соціальною власністю (соціальний аспект власності) відбувається за допомогою економічних, правових і адміністративних важелів на макро- і мікрорівнях. Так, на макрорівні формування класу капіталістів здійснюється шляхом приватизації державної власності, надання різноманітних пільг наближеним до влади підприємницьким структурам, запровадження пропорційного оподаткування доходів. У розвинутих країнах світу формування середнього класу на мікрорівні відбувається певною мірою шляхом реалізації політики участі в прибутках, привласнення частини дивідендів, сприятливого розвитку малого бізнесу тощо.

Управління політичною стороною власності у розвинутих країнах світу здійснюється шляхом формування здебільшого двох, але могутніх масових партій, численних і впливових громадських організацій, які відстоюють інтереси власників, добиваються прийняття відповідних законів.

Управління психологічною стороною власності можливе лише тоді, коли працівники хоча б частково є економічними співвласниками підприємств, фірм, компаній, організацій. У такому разі формування почуття власника відбувається шляхом зростання свідомості окремих осіб, трудових колективів, їх культурного і освітнього рівнів, корпоративних цінностей.

Отже, управління власністю — це свідомо організований, цілеспрямований і активний вплив держави та суб'єктів економічних відносин на процес розвитку і функціонування найважливіших сторін суспільних відносин, пов'язаних із власністю. Найважливішою підсистемою таких відносин є економічна власність, управління якою означає свідомо організований, цілеспрямований і активний вплив різних економічних суб'єктів і, передусім, держави на розвиток різноманітних об'єктів цієї власності та відносин між людьми з приводу привласнення цих об'єктів у різних сферах суспільного відтворення [2, c. 9-10].


Висновки

Отже, по-перше, власність — це складна і багатопланова категорія, в якій необхідно виділяти різні аспекти системи суспільних відносин. Найважливішими особливостями власності є економічна і юридична. В економічному контексті власність виражає системну сутність виробничих відносин у різних сферах суспільного відтворення. Двома основними аспектами цієї категорії є кількісний та якісний.

По-друге, управління економічною власністю — це процес управління об'єктами цієї власності (кількісний аспект категорії) і відносинами між людьми з приводу привласнення цих об'єктів у різних сферах суспільного відтворення (якісний аспект категорії). Управління економічною власністю у сфері безпосереднього виробництва означає процес управління техніко-економічним і соціально-економічним поєднанням речових та особистісних чинників виробництва. Управління економічною власністю у сфері обміну — це раціональна цінова політика держави, дотримання паритету цін між промисловістю і сільським господарством тощо, у сфері розподілу — забезпечення раціональних норм споживання, надання населенню необхідних послуг. Крім того, управління власністю - це також управління різними типами та формами власності.

По-третє, перспективними щодо подальших досліджень цієї проблеми є обґрунтування законів управління економічною власністю у різних сферах суспільного відтворення й удосконалення на цій основі основних форм економічної політики держави.

Для вітчизняних малих підприємств прийнятною основою для побудови системи управління економічною власністю може стати використання показника економічної доданої вартості EVA (Economic Value Added). Концепція EVA дає змогу не лише оцінити результат попередньої діяльності, але й встановити, який обсяг капіталу та за якою ціною використано у діяльності підприємства. Тому можна стверджувати, що за допомогою цієї концепції можна оцінити й менеджмент підприємства.

Подальші дослідження можливостей і перспектив використання розглянутого теоретичного підґрунтя управління економічною власністю можуть реалізуватися на прикладному рівні через побудову економіко-математичних моделей підтримки прийняття рішень в управлінні малими підприємствами, що створить базу для обґрунтування доцільності реінвестування і визначення частки прибутку для реінвестування в межах обраної стратегії розвитку.


Список використаної літератури

1. Закон України "Про власність": офіційне видання / Верховна Рада України. - К. : Парламентське вид-во, 2002. - 23 с.

2. Архангельський, Ю. Про вибір форм власності в контексті економічної ефективності приватизації в Україні // Економіка України. - 2005. - № 1. - С. 65-73

3. Бандилет А. Стан і перспективи розвитку корпоративних структур // Економіка України. – 2005. - № 11. – с. 55-61

4. Башнянин Г.І. Політична економія: [В 2 ч.]: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. - К.: Ніка-Центр: Ельга, 2000. - 526 с.

5. Дзюбик С. Основи економічної теорії: навчальний посібник / Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. - К. : Знання , 2006. - 481 с.

6. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. - Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2000. - 408 с.

7. Кваснюк Б. Структурна перебудова економіки та її ресурси // Економіка україни. – 2003. - №11. – с. 18-28

8. Мочерний С. Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. - К.: Знання-Прес, 2002. - 687 с.

9. Політекономія: підручник / Ред. Ю.В. Ніколенко. - К. : ЦУЛ, 2003. - 411 с.

10. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. - К.: Кондор, 2006. - 405 с.

11. Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. - К.: КНЕУ, 2005. - 508 с.

12. Економічна теорія: підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича ; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . - К. : Центр навчальної літератури, 2006. - 779 с.

13. Основи економічної теорії: навч. посібник / Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. - К. : Каравела, 2007. - 447 с.

14. Положій В. М. Власність: економічний аспект: альтернативні концепції та методи / В. М. Положій, Л. П. Чижов. - Суми : ВВП "Мрія" : ЛТД, 1994. - 80 с.

15. Сірко А. Корпоративна власність у транзитивній економіці // Економіка України. – 2003.- №2. – С. 57-64

16. Семенюк В.П. Розвиток корпоративного сектора економіки та корпоративного управління в Україні // Економіка прогнозування. – 2005. - №3. – С. 78-88

17. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: навчальний посібник / С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. - 3-є вид. перероб. і доп. - Вінниця : Тезис, 2003. - 340 с.

18. Рябченко О. Д. Зміна форм власності та інвестування економіки України // Актуальні проблеми економіки. - 2007. - № 6. - С.21 - 24.

загрузка...
Top