Організація і технологія торговельної діяльності

1. Вітчизняний і зарубіжний досвід захисту прав споживачів.

2. Транспортно-експедиторське обслуговування підприємств торгівлі.

Список використаної літератури.


1. Вітчизняний і зарубіжний досвід захисту прав споживачів

Законодавчою основою відносин між виробниками (виконавцями), продавцями і споживачами товарів (робіт, послуг) є Цивільний кодекс Української РСР і Закон № 1023 „Про захисти прав споживачів". Відмінність між цими двома законодавчими актами полягає в тому, що перший з них регулює майнові і пов'язані з ними особисті немайнові відносини з приводу купівлі-продажу і поставки будь-яких товарів (робіт, послуг), а другий - тільки товарів, робіт та послуг споживчого призначення, оскільки під споживачем в ньому розуміють „громадянина, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб".

Перелік прав споживачів, дотримання яких гарантовано Законом № 1023, визначений у ст.3 цього законодавчого акта і включає дві узагальнені групи прав, класифікованих залежно від сфери їх реалізації (рис 1).

Права споживачів, об'єднані в першу групу, включають загальні організаційні права, реалізація яких заснована на взаємодії з державними органами.

Державний захист прав споживачів є комплексом заходів щодо: забезпечення громадянам захисту їх прав як споживачів; надання можливості вільного вибору товарів (робіт, послуг); надання можливості набуття знань і кваліфікації, які необхідні для прийняття споживачами самостійних рішень під час придбання та використання товарів відповідно до їх потреб; надання гарантій придбання товарів (робіт, послуг), що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримки здоров'я і життєдіяльності[2, c. 7-9].

До системи органів державної влади, що забезпечує реалізацію прав споживачів, входять: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи; Рада міністрів АР Крим; місцеві державні адміністрації; органи та установи державного санітарного нагляду України; інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також органи судової влади.

Право споживачів на гарантований рівень споживання реалізується державою:

- шляхом стимулювання виробництва товарів, виконання робіт та надання послуг споживчого призначення за допомогою різних заходів як організаційно-адміністративного, так і економічного (включаючи оподаткування) характеру;

- запровадження нормованого розподілу товарів у випадку, коли з будь-яких причин відсутні гарантії вільного їх придбання кожним споживачем;

- запровадження компенсаційних виплат, різних видів допомоги та пільг громадянам.

Громадські організації (об'єднання) споживачів можуть створюватися громадянами на добровільній основі з метою захисту своїх законних прав та інтересів відповідно до Закону України від 16.06,92 р. № 2460-ХП „Про об'єднання громадян".

Права таких громадських організацій визначені Законом про захист прав споживачів і включають у себе, зокрема: вивчення споживчих властивостей продукції; проведення експертизи та випробувань товарів; надання юридичної та консультаційної допомоги споживачам;можливість звернення з позовом до суду про визнання дій продавця (виробника, виконавця) протиправними щодо невизначеного кола споживачів (а не тільки громадян - членів такої громадської організації); можливість звертатися до правоохоронних органів та органів державного управління з приводу притягнення до відповідальності осіб, винних у випуску та реалізації неякісних товарів (робіт, послуг)[6, c. 73-75].

Судовий захист прав споживачів. У разі порушення законодавчо встановлених прав споживач може звернутися до суду. При цьому позовна заява згідно зі ст. 24 Закону № 1023 може бути подана на вибір споживача за місцем його проживання або місцезнаходженням відповідача, за місцем заподіяння шкоди або за місцем виконання договору. На відміну від інших способів захисту прав споживачів, при зверненні до судових органів розглядається не тільки питання про задоволення його вимог (щодо заміни неякісних товарів, гарантійного ремонту тощо), але і про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

При цьому споживачі відповідно до п. 4.10 Декрету КМУ від 21.10.93 р. № 7-93 „Про державне мито" звільняються від сплати державного мита за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав.

Друга група прав споживачів пов'язана із взаємовідносинами між ними та суб'єктами підприємницької діяльності, які продають їм товари (роботи, послуги).

Право споживача на належну якість товарів (робіт, послуг) та обслуговування полягає в тому, що він може вимагати від продавця (виробника, виконавця) відповідності якості придбаних ним товарів (виконаних робіт, отриманих послуг) вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товари (роботи, послуги).

Загальні вимоги до товарів (робіт, послуг) щодо їх безпеки для життя, здоров'я та майна споживачів, а також навколишнього природного середовища встановлюються нормативними документами або законодавчими актами - для окремих груп товарів (наприклад, для молочних виробів). Механізм цього права споживачів полягає в тому, що об'єднання споживачів можуть брати участь у розробці цих документів. Щодо імпортних товарів обов'язковою вимогою є наявність документа (сертифіката відповідності), що підтверджує їх належну якість.

Одним із елементів належної якості товарів є їх нормальна експлуатація протягом всього терміну служби. Відповідно до Закону про захист прав споживачів відповідальність за можливість використання товарів за призначенням протягом терміну їх служби, передбаченого нормативним документом або договором (а у разі відсутності - протягом 10 років), покладено не на продавця, а на виробника (виконавця)[13, c. 105-108].

Обов'язки щодо технічного обслуговування і гарантійного ремонту товарів також покладено на виробника, який, крім цього, зобов'язаний забезпечити випуск і поставку необхідних для цього запчастин протягом терміну виробництва і терміну служби товарів (за відсутності останнього - протягом 10 років після зняття з виробництва).

Гарантійні терміни на товари встановлюються виробником відповідно до вимог Закону про захист прав споживачів, виходячи з норм законодавства, а за відсутності законодавчого врегулювання цього питання - згідно з договором.

Незважаючи на те що продавець не бере участі в цьому процесі, для нього гарантійні терміни також важливі, бо у разі виявлення недоліків протягом гарантійного періоду продавець, так само як і виробник, виступає гарантом дотримання відповідних прав споживачів. Оскільки гарантійний термін повинен зазначатися в паспорті на товар чи на його етикетці або в іншому документі, який додається до товару, в обов'язки продавця входить контроль за наявністю такої інформації.

Для тих товарів, щодо яких встановлено термін придатності (харчові продукти, лікарські засоби та інші товари, споживчі властивості яких з часом можуть погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна та навколишнього природного середовища), цей термін відповідає гарантійному періоду. Під терміном придатності розуміють термін, встановлений виробником товарів, протягом якого органолептичні, фізико-хімічні, медико-біологічні та інші показники товарів при отриманні відповідних умов зберігання повинні відповідати вимогам нормативних документів. У разі закінчення терміну придатності реалізація таких товарів заборонена навіть у тому випадку, коли вони зберегли свої споживчі властивості.

У разі пред'явлення споживачем вимоги про безоплатне усунення недоліків товару вони мають бути усунені в строк, встановлений за домовленістю сторін, але не більше ніж 14 днів.

Розірвання договору і відшкодування збитків споживачеві розглядається як крайній захід, хоча покупець може наполягти на ньому замість гарантійного ремонту заміни або зменшення ціни товару.

У цьому випадку гроші, сплачені за товар, повинні бути повернені споживачеві у день розірвання договору, а у разі неможливості - в строк, визначений за угодою сторін, але не пізніше сьомого дня після розірвання договору. Отже, так само, як і при встановленні максимальної тривалості гарантійного ремонту, в Законі № 1023 терміни встановлено у днях без зазначення, про які саме дні, календарні чи робочі, йдеться. Цілком зрозуміло, що встановлення таких термінів у робочих днях прийнятніше для продавця або виробника, а в календарних - для споживача.

Крім відшкодування шкоди, заподіяної споживачеві внаслідок порушення його прав, продавці та виробники товарів несуть відповідальність у вигляді фінансових санкцій.

Систему штрафних санкцій за порушення законодавства про захист прав споживачів встановлено Законам про захист прав споживачів, яка була викладена у новій редакції Законом України від 10.01.2002 р. № 2949 - 111, а механізм накладення відповідних штрафів - Положенням № 1177[9, c. 100-102].

Принциповою відмінністю системи штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів від фінансових санкцій за інші порушення є те, що здебільшого передбачено спеціальні розміри штрафів для тих суб'єктів підприємницької діяльності, яких звільнено від обов'язкового обліку доходів та витрат, тобто для платників фіксованого прибуткового податку. Щодо суб'єктів малого підприємництва, які застосовують спрощену систему обліку та звітності, то на них поширюються загальні розміри санкцій, оскільки ними все-таки ведеться облік доходів та витрат, хоча і за спрощеною системою.

Друга особливість фінансових санкцій за порушення законодавства про захист прав споживачів полягає в тому, що багато хто з них дублює відповідні санкції за порушення у сфері дотримання стандартів, норм і правил, установлених Декретом.

Порівняння розмірів штрафів, встановлених двома проаналізованими актами, показує, що санкції, передбачені Декретом, - менш суворі. Разом з тим одночасне застосування двох штрафів за одне й те саме порушення суперечить ст. 61 Конституції України, тому на практиці дуже вірогідним є застосування штрафів, передбачених Законом про захист прав споживачів.

Обов'язковою умовою застосування штрафних санкцій за порушення прав споживачів є розгляд питання про відповідальність суб'єкта підприємницької діяльності тільки у присутності його представника. Винятком з цього правила є ситуація, коли представник був повідомлений про місце та час розгляду справи, але не клопотався про перенесення такого розгляду.

Один примірник постанови про штраф вручається під розписку представникові суб'єкта підприємницької діяльності або надсилається йому поштою у триденний термін після прийняття. Термін сплати штрафу - 15 календарних днів після отримання постанови, а про факт сплати суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний повідомити орган Держстандарту в триденний термін. Якщо протягом цього терміну штраф не сплачений, він стягується „у встановленому законодавством порядку", причому будь-якої згадки про безперечне стягнення суми штрафу у нормативних документах немає, тому стягуватися він повинен через суд.

Щороку в управліннях у справах захисту споживачів проводиться робота з контролю за виконанням:

- Закону України "Про захист прав споживачів" (із змінами і доповненнями, внесеними у Закон України від 15 грудня 1993 року № 3682-Х11, від 2 березня 1995 року № 82/95-ВР, від 20 червня 1995 року № 230/95-ВР, від 30 червня 1999 року № 783-X1V, від 24 травня 2001 року № 2438-111, від 10 січня 2002 року № 2949-111);

- Закону України від 19.12.95р. № 481/95-ВР "Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами;

Про внесення змін до Закону України від 21.12.00р. № 2156-ІП "Про застосування реєстрів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг";

Закону України від 23.12.1997р. № 771/97-ВР "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини";

Указу Президента України від 18.06.94р. № 318/94 "Про невідкладні заходи щодо додержання вимог законодавства у сфері торгівлі та посилення боротьби зі спекуляцією", інших Указів Президента України, постанов, розпоряджень і доручень Уряду, та розпоряджень і доручень облдержадміністрації, хід виконання яких знаходиться на постійному контролі[10, c. 112-114].

В Законі України "Про захист прав споживачів" та інших законодавчих актах у сфері захисту прав споживачів можна виділити певні визначальні принципи, характерні для побудови їх правових норм, зокрема:

- встановлення державних обов'язкових вимог до якості товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів обслуговування населення;

- пріоритету законодавчого регулювання над договірним у відносинах між продавцями (виконавцями) та покупцями (замовниками);

- встановлення додаткових обов'язків для продавців (виробників) та привілеєвих прав для споживачів-покупців (замовників) порівняно із загальними засадами цивільного законодавства;

- встановлення спеціальних способів захисту прав споживачів органами у справах захисту прав споживачів та об'єднаннями споживачів, а також спрощеного судового захисту.

Існування цих принципів обумовлене необхідністю посилення захисту безпосередніх споживачів товарів і послуг в сучасних умовах бурхливого розвитку науково-технічного прогресу та підприємництва, що нерідко супроводжується випуском неякісних товарів, в тому числі небезпечних для життя і здоров'я людей. Саме наявність цих принципів в правових нормах дає підстави стверджувати про формування в Україні комплексного правового інституту споживчого права.

Формування в Україні цивілізованої ринкової економіки зумовлює нагальну потребу узагальнення та максимального використання нагромадження позитивного світового досвіду стосовно гармонізації відносин, що виникають між суб'єктами ринку. Вирішення цього питання передбачає передусім використання досвіду щодо налагодження ефективної дії механізмів консюмеризму, спрямованих на розв'язання суперечностей та подолання конфліктів, що виникають у стосунках між виробниками, посередниками й кінцевими споживачами, особливо між продавцями і покупцями.

Розробляючи наукове забезпечення процесів суспільної трансформації, більшість вітчизняних фахівців акцентують увагу лише на висвітленні питань розвитку сучасного "маркетингу". При цьому, на жаль, дослідженням широкого кола питань, пов'язаних з таким поширеним у розвинених ринкових країнах явищем, як "консюмеризм", вітчизняна наука досі майже не приділяла уваги. Останнє відчутно впливає на стан забезпечення захисту прав споживачів, який неминуче позначається на відповідних характеристиках і параметрах якості кінцевого споживання. Останнє втілює задоволення потреб життєдіяльності і в остаточному підсумку визначає зростання якості життя населення України та можливості забезпечити високий світовий рейтинг за індикаторами людського розвитку.

На перший погляд, досить парадоксальний той факт, що у країнах з розвинутою ринковою економікою розвиток консюмеризму, підвищення його економічної ваги та посилення впливу як суспільної сили відбувалося на тлі бурхливого розвитку маркетингу, який фактично був оголошений діловими колами Заходу найвищою формою реалізації турботи виробників про задоволення потреб та інтересів споживачів.

Цю думку поділяють і представники певних кіл економічної науки Заходу, що виступають із позицій апологетики інтересів підприємців. Вони вважають маркетинг своєрідною універсальною панацеєю від усіх проявів зловживань, які можливі у стосунках між суб'єктами ринкових відносин у процесі виробництва й реалізації товарів та послуг. На їхню думку, маркетинг — це система, що цілком підпорядковує виробництво інтересам споживачів[8, c. 32-34].

Авторська позиція полягає в тому, що на сьогодні "маркетинг" як ефективна ринкова система прогнозування, управління і задоволення попиту споживачів на товари та послуги необхідного асортименту й відповідної якості значно сприяє поліпшенню якості споживання населенням життєвих благ і послуг у країнах, які досягли цивілізованого рівня ринкових відносин. Останнє пов'язане, насамперед, з тим, що спеціалісти, які працюють у сфері маркетингу: по-перше, досить результативно стимулюють фірми-виробники до випуску безпечніших для споживача товарів; по-друге, розробляють звернення до громадськості з таких питань, як економія енергії, лікування хвороб, безпека дорожнього руху, попередження зловживання алкоголем тощо; по-третє, сприяють поширенню і визнанню нових товарів, ідей, послуг, які спроможні задовольнити потреби споживачів на більш високому якісному рівні.

Водночас практика розвитку ринкових відносин засвідчує, що не слід ідеалізувати реальні потенційні можливості маркетингової діяльності, навіть якщо вона і є вагомою складовою сучасного підприємництва. Адже основною мотиваційною рисою приватного підприємництва є і надалі залишатиметься прагнення до максимізації прибутку, що отримується на авансований капітал. При цьому не тільки вітчизняна, а й світова практика засвідчують, що реалізація підприємцями прагнення отримати вищі прибутки не завжди відбувається на легітимній основі і досить часто може суперечити і навіть завдавати шкоди інтересам і потребам споживачів. Саме тому такі види соціально-економічної діяльності, якими є ринково-виробнича та ринково-посередницька діяльність, вимагають від суспільства створення постійно діючих та ефективних систем обліку та контролю, а також забезпечення формування й налагодження функціонування відповідних механізмів підтримки зворотного економічного та правового зв'язку між суб'єктами ринкових відносин. Тобто таких механізмів, дія яких спрямована на забезпечення відчутного впливу широкого загалу споживачів на мотиваційну поведінку підприємців-виробників для забезпечення належної якості реалізованих товарів та послуг.

На особливу увагу заслуговує питання правового забезпечення прав споживачів та посилення відповідальності за їх порушення у сфері громадського харчування, а саме: 1) дотримання прав споживачів у ресторанах, кафе, барах, підприємствах громадського харчування, що розташовані на вокзалах, аеропортах, місцях масового відпочинку, митницях тощо; 2) підвищення якості обслуговування споживачів на підприємствах громадського харчування, розташованих на базах відпочинку, пансіонатах, санаторіях, дитячих літніх таборах, а також на підприємствах, що обслуговують іноземних туристів; 3) організація необхідного харчування літніх людей та інвалідів, які мешкають у будинках-інтернатах, територіальних центрах, та дотримання належного стану торговельного обслуговування самотніх, малозабезпечених громадян похилого віку; 4) організація якісного харчування учнів шкіл, професійно-технічних училищ, технікумів та студентів вищих навчальних закладів тощо.

У подальшому слід здійснити кодифікацію законодавства щодо регулювання всього комплексу питань консюмеризму[12, c. 3-6].


2. Транспортно-експедиторське обслуговування підприємств торгівлі

Транспортно-експедиторські послуги спрямовані на оптимізацію транспортного процесу доставки вантажів клієнтам. До них належать: доставка товарів клієнтам за узгодженими графіками силами й транспортом оптовика; організація транспортування окремих товарів (токсичних, тих, що швидко псуються, вогненебезпечних тощо) спеціальними транспортними засобами; отримання вантажів у пунктах відправлення та пунктах призначення за дорученням покупців; посилкове відправлення штучних та дрібних партій товарної продукції.

Надання цього комплексу послуг вимагає різних за характером витрат праці та матеріальних ресурсів. За цією ознакою послуги підприємств оптової торгівлі можна розподілити на невречевлені, або нематеріальні та матеріальні, або вречевлені.

До невречевлених належать послуги, які надає персонал оптового підприємства у вигляді корисних дій, але які не втілюються в конкретні види товарної продукції. Це комерційні, інформаційно-консультативні, розрахунково-кредитні, орендні та прокатні послуги.

Матеріальні, або вречевлені послуги — це послуги з певних перетворень товару, виконання яких збільшує його споживчу цінність. Надання цих послуг є продовженням технологічного процесу виробництва в сфері товарного обігу.

Уречевлені послуги передбачають надання виробничо-технологічних і транспортно-експедиторських послуг, що пов’язане зі значними фінансовими та матеріальними витратами оптових підприємств, тому вимагає глибоких розрахунків їхньої вартості, оптимального обсягу й очікуваного прибутку.

Найтрудомісткіші виробничо-технологічні послуги пов’язані із попередньою підготовкою товарів виробничо-технічного призначення до споживання або професійного використання, із перетворенням виробничого асортименту продукції на споживчий.

Найбільш розповсюдженими транспортно-експедиторськими організаціями є:

- раціональний вибір тз;

- складання поточних, річних і перспективних планів;

- організація складування та зберігання вантажів;

- упакування, маркування та комплектація вантажів;

- організація перевезень вантажів зі складу на склад;

- підготовка дрібних та партійних комплектних вантажів;

- забезпечення контейнерних вантажопотоків;

- забезпечення максимального вантажопідйомності ТЗ;

- підписання договорів з перевізниками;

- оформлення товаросупроводжуючихдокументів;

- оформлення прийому-здавальних документів;

- оформлення рекламаційних документів;

- сприяння перевантаження вантажів;

- розсортування, переупакування, маркування вантажів;

- підготовка ТЗ до перевезень специфічних вантажів;

- супроводження вантажів;

- оформлення та погодження товаросупроводжуючих документів.

Виконання вищенаведених операцій вимагає високого рівня кваліфікацій адміністративно-управлінського і виробничого персоналу.

Транспортно-експедиторська діяльність є складовою частиною транспортної логістики й однією з визначальних її функцій.

Транспортно-експедиторське обслуговування (ТЕО) розглядається як комплексна система доставки, що включає перевезення товару від виробника до споживача i виконання пов’язаних з нею вантажно - розвантажувальних робіт, пакування, складування, зберігання, страхування, ведення розрахунків тощо. У розвинутих країнах експедитор є основною сполучною ланкою між вантажовідправником, перевізником i вантажоодержувачем.

Протягом останніх 10 — 15 років відбуваються докорінні зміни частки експедиторського капіталу в транспортному підприємництві й експедиторських послуг в організації процесу перевезень вантажів. Вони є наслідком науково-технічної революції на транспорті, що виявилася, зокрема, у контейнеризації вантажної маси i переході на мультимодальні (змішані) технології організації перевезень, без яких рідко обходиться дуже популярна у клієнтів схема доставки «від дверей до дверей». На сьогодні експедитори організовують дві третини перевезень вантажів у світі, під час яких вони виконують усі необхідні для здійснення перевезення операції. Відбулася диверсифікація експедиторського обслуговування, й особливо в країнах з колишньою плановою економікою.

Згідно з даними Міжнародної федерації експедиторських асоціацій (FIATA) на сьогодні 75 — 80% відправлень генеральних i контейнеризованих зовнішньоторговельних вантажів оформляється не вантажовідправниками, а за їх дорученням експедиторськими й агентськими підприємствами.

Асоціацію міжнародних експедиторів України (АМЕУ) було створено в 1994 р. i вже з 1995 р. вона є національною асоціацією FIATA. На сьогодні АМЕУ об’єднує понад 130 експедиторських підприємств України, що забезпечують організацію понад 50% імпортних i експортних перевезень вантажів i понад 70% транзиту всіма видами транспорту.

Відповідно в усьому світі спостерігається зміна вимог до кваліфікації сучасного експедитора, яка вимагає від фахівця уміння сконструювати оптимальну логістичну схему доставки вантажу від виробника до споживача, товару — від продавця до покупця за участю декількох видів транспорту, найчастіше з використанням спеціальних експедиторських документів.

Тенденція до спеціалізації багатьох видів підприємницької діяльності, зокрема транспортного процесу, зумовлює необхідність існування єдиного організатора перевезення, який професійно направляє, контролює i, головне, гарантує якість i успішне завершення перевезення, заощаджуючи час, гроші, нерви вантажовласника.

Питання щодо того, яким видом транспорту найкраще направити вантаж i за яким маршрутом, не повинні хвилювати вантажовласників. Кожен вид транспорту має низку як позитивних, так i негативних якостей, як i різні маршрути перевезень мають свої переваги i недоліки. Крім того, для розробки оптимальної логістичної схеми важливі характер i параметри вантажу, знання правил, законів, звичаїв, що існують у різних державах. Усе це — сфера дослідження i діяльності експедитора.

Якщо вантажовласник знає, куди йому потрібно доставити вантаж, а перевізник — яким чином його доставити, то експедитор організовує це перевезення найоптимальніше i з найменшими витратами. Експедиторські підприємства, що зарекомендували себе на ринку експедиторських послуг, зазвичай працюють зі своїми клієнтами на підставі Генерального договору транспортного експедирування, у якому визначаються загальні умови організації перевезення, права, обов’язки i відповідальність сторін, i наступних домовленостей (у формі заявок або угод) на конкретні перевезення. При цьому замовник, повністю знімаючи з себе всі турботи за організацію перевезення, як правило, перераховує на рахунок експедитора суми оплати за всі операції для того, щоб експедитор від його імені оплатив увесь комплекс послуг перевізника, вантажно-розвантажувальних робіт, зберігання вантажу, митне оформлення тощо. Певна частина цієї суми є оплатою за роботу самого експедитора. Розміри експедиторської винагороди залежать від багатьох чинників, які на ринку організації перевезень надзвичайно динамічні. Проте будь-який замовник за бажання може одержати від експедитора вичерпну інформацію, будь-які дані щодо організації конкретного перевезення.

Питання частіше полягає в тому, як знайти надійного експедитора, де, яким чином i за якими критеріями слід його вибирати.

Законом України від 23.12.97 р. N 762/97-ВР «Про внесення змін до Закону України «Про підприємництво» транспортно-експедиторську діяльність було виключено з переліку ліцензованих видів діяльності. За даними МЗЕЗторгу України, у віданні якого раніше було ліцензування торговельно-економічної діяльності, в Україні нараховувалося не більше двох тисяч експедиторських підприємств, які мали ліцензії. Відтоді більш-менш точний облік підприємств, що беруть на себе обов’язок займатися експедируванням, відсутній. Внаслідок цього, а також через здавалось би простоту одержання легкого заробітку з’явилося безліч нових експедиторських фірм. На думку дилетантів, для організації експедирування, навіть міжнародного, достатньо телефону, деяких зв’язків на транспорті й пари «накатаних» маршрутів.

Дрібні експедиторські підприємства, а іноді й спеціально створені шахрайські фірми, час від часу з’являючись на ринку з метою відхватити солідний куш, не скупляться на обіцянки, часто шалено демпінгують, щоб роздобути клієнта. Однак часто-густо не можуть забезпечити якісного ТЕО, зривають терміни перевезення, втрачають вантаж i нерідко зникають з грішми клієнта. Після цього слабо допомагають «чорні списки», страховка i навіть міліція або Інтерпол.

Наголошуючи на необхідності високого професійного рівня експедиторської фірми, зазначимо, що на сьогодні дедалі більшого розвитку у світі набувають перевезення за формулою «від дверей до дверей» або змішані перевезення, за яких усі проблеми, пов’язані з доставкою вантажу з пункту відправлення до пункту призначення, бере на себе одна особа — найчастіше експедитор. Причому експедитор працює не як агент вантажовідправника або перевізника, а як самостійно діюча особа («договірний перевізник»), що видає єдиний транспортний документ на все перевезення — коносамент на змішане перевезення.

Видаючи коносамент на змішане перевезення, експедитор приймає вантаж під свою відповідальність на весь час перевезення. Це означає, що вантажовласникові у разі пошкодження вантажу не доведеться «ходити» по перевізниках, що здійснювали окремі етапи перевезення, а потрібно всього лише звернутися до експедитора. Це вищий рівень експедирування i досягти його може далеко не кожен.

Професіоналізм експедиторів підприємств — членів національних асоціацій постійно підвищується, оскільки це є одним із статутних завдань як FIATA, так i кожної асоціації. Відповідно до програм навчання, розроблених на підставі вимог FIATA, експедитори систематично підвищують свій професійний рівень за допомогою різних форм навчання й інформування, отримуючи по закінченні вивчення теоретичного курсу (120 годин) i успішної здачі іспиту диплом Федерації FIATA, що підтверджує міжнародний рівень їхньої підготовки. В Україні вже підготовлено 145 фахівців, які отримали дипломи FIATA.

З 2003 р. в Україні відповідно до ISO-9000 запроваджуватиметься добровільна сертифікація якості транспортно-експедиторських послуг i системи якості підприємств, які їх надають, що дасть змогу заповнити відсутність ліцензування i забезпечить одержання гарантованих кваліфікованих транспортно-експедиторських послуг у повному обсязі.

Визнання важливості транспортно-експедиторської діяльності у транспортній логістиці знаходить своє відображення в законодавчому процесі нашої держави. Комплексна програма розвитку України як транзитної держави включає прийняття Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» i розв’язання низки інших питань, пов’язаних з експедируванням. Правове регулювання участі експедиторів у транспортному процесі передбачається також у проектах законів «Про транспорт», «Про змішані перевезення», «Про морські порти» та інших нормативних актах.


Список використаної літератури

1. Балабанова Л.В., Балабаниць А.В. Маркетинговий аудит системи збуту: Навч. посібн. - К: ВД "Професіонал", 2004. - 224 с.

2. Бланк И.А. Торговий менеджмент. - К: Зльга, Ника-Центр, 2004. - 784 с.

3. Голошубова Н.О. Організація торгівлі: Підручник. - К.: Книга, 2004. - 560 с.

4. Голошубова Н.О., Гончаренко Н.І. Організація торгівлі на ринках: Конспект лекції. - К.: КНТЕУ, 2001. - 44 с.

5. Дашков Л.П., Памбухчиянц В.К. Коммерция и технология торговли: Учебник. - М, Изд.-книготорг. центр "Маркетинг", 2001. - 596 с.

6. Джоббер Д. Принципи и практика маркетинга: Пер. с англ.: Уч. пос. - М.: Изд. дом "Вильямс", - 2000. - 688 с.

7. Ланкастер Д, Джоббер Д. Организация сбыта: Пер. с англ. - Мн: Амалфея, 2003. - 384 с.

8. Ортинська В.В., Мельниковим О.М. Маркетингові дослідження: Підручник. - Ч. І. - К.: КНТЕУ, 2002. - 161 с.

9. Правила торгівлі на ринках // Бізнес. - 2002. - 27 квіт.

10. Ткаченко Н.Б. Маркетингова товарна політика: Навч. посібн. - К.: КДТЕУ, 2000. - 149 с.

11. Фесюк В.А., Данілова Л.Л. Тенденції розвитку роздрібної торговельної мережі в країнах з розвиненою ринковою економікою: Текст лекції. - К.: КДТЕУ, 2000. - 149 с.

12. Фесюк В.А., Гончаренко Н.І., Кириченко М.Р. Товаропостачання торговельних підприємств: Навч. посібн. - К.: КНТЕУ, 2003. - 159 с.

13. Экономика и организация деятельности торгового предприятия / Под. общ. ред. А.Н. Соломатина. - М.: ИНФРА-М. 2000. - 295 с.

загрузка...
Top