Олігополістична конкуренція: сутність, моделі, фундатори концепції

Вступ.

1.Сутність олігополістичної конкуренції

2. Олігополістична структура.

3. Сутність олігополістичного ціноутворення.

4. Фундатори концепції олігополістичної конкуренції та її наслідків.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Олігополістичний ринок складається з невеликого числа продавців, дуже чуттєвих до політики ціноутворення і маркетингових стратегій один одного. Товари можуть бути схожими (сталь, алюміній), а можуть бути і несхожими (автомобілі, комп'ютери). Невелика кількість продавців вважає, що новим претендентам важко проникнути на цей ринок. Кожен продавець чуйно реагує на стратегію і дії конкурентів. Якщо якась сталеливарна компанія знизить свої ціни на 10%, покупці швидко переключаться на цього постачальника. Іншим виробникам стали доведеться реагувати або теж зниженням цін, або пропозицією більшого чи числа обсягу послуг. Олігополіст ніколи не випробує впевненості, що може домогтися якогось довгострокового результату за рахунок зниження цін. З іншого боку, якщо олігополіст підвищить ціни, конкуренти можуть не піти його прикладу. І тоді йому доведеться або повертатися до колишніх цін, або ризикувати втратою клієнтури на користь конкурентів.

Олігополія - це ринкова структура, при якій в реалізації якого-небудь товару домінує небагато продавців, а поява нових продавців ускладнено чи неможливо. Товар, реалізований олігополістичними фірмами, може бути і диференційованим і стандартизованим.

У багатьох випадках олігополії захищені бар'єрами для входу на ринок, схожими з тими, котрі існують для монопольних фірм. Природна олігополія має місце коли кілька фірм можуть поставляти продукцію для всього ринку при більш низьких довгострокових витратах, чим були б у багатьох фірм.

1.Сутність олігополістичної конкуренції

Слово «олігос» у перекладі з грецької означає «мало». Товари виробляють небагато виробників. Є певні відмінності в якості продукції або деякі її види зовсім відсутні. Наприклад, це стосується деяких будівельних матеріалів, металів тощо. Тут вже необхідна реклама і певний контроль за цінами.

Класичним прикладом олігополії є "велика трійка" в США - "Дженерал моторз", "Форд", "Крайслер".

За умов олігополії можуть вироблятися як однорідні, так і диференційовані товари. Однорідність найчастіше має місце на ринках сировини й напівфабрикатів: руди, нафти, сталі, цементу тощо; диференціація - на ринках споживчих товарів.

Небагаточисельність фірм сприяє монополістичним угодам між ними: щодо встановлення цін, розділу чи розподілу ринків або щодо інших способів обмеження конкуренції між ними. Доведено, що конкуренція на олігополістичному ринку тим інтенсивніше, чим нижче рівень концентрації виробництва (велика кількість фірм), і навпаки.

Важливу роль в характері конкурентних відносин на такому ринку відіграють обсяг і структура тієї інформації про конкурентів і про умови попиту, якою фірми володіють: чим менше такої інформації, ти більш конкурентним буде поведінка фірми. Основна відмінність олігополістичного ринку від ринку досконалої конкуренції пов`язано з динамікою цін. Якщо за досконалої конкуренції вони пульсують безперервно й безсистемно залежно від коливань попиту й пропозиції, то за олігополії ціни мають тенденцію до стійкої фіксації й змінюються не так часто. Типовим є т.зв. лідерство в цінах, коли їх переважно диктує одна провідна фірма, інші ж олігополісти ідуть слідом за лідером. Доступ до ринку новим продавцям утруднений. В разі згоди олігополістів з приводу цін, конкуренція все більше зміщується в напрямі якості, реклами і індивідуалізації.

Невелика кількість продавців пояснюється тим, що новим виробникам важко включитися до цієї галузі виробництва. Як правило, це пов'язано з обмеженістю ресурсів, їм також важко знайти ринки збуту, адже попит на цей товар уже насичений.

Кожний продавець має чітко реагувати на стратегію та дії конкурентів. Якщо будь-який з них знизить ціни, покупці, звичайно, віддадуть перевагу його продукції. Інші конкуренти мусять негайно вжити відповідних заходів: або знижувати ціни, або використовувати нецінові методи (наприклад, впроваджувати додаткові послуги для покупців).

Особлива ситуація виникає при повній монополії. Припустімо, в країні є лише одне підприємство, що виробляє єдиний продукт або надає послуги за відсутності будь-яких замінників. Реклама в цьому разі не має на меті суперництва (адже конкурентів немає), її характер суто інформаційний і надаватися вона може безпосередньо на підприємстві або в спеціальних довідкових виданнях. В умовах монополії потрібний жорсткий контроль за цінами [4, c. 357-359].

Олігополістичний ринок характеризується не багаточисельністю, тобто коли на ринку функціонує небагато фірм. Так, коли ми чуємо “Велика трійка”, “Велика четвірка”, “Велика шестірка”, то очевидно, що галузь є олігополістичною. Наприклад, олігополія включає алюміневу промисловість, в якій три фірми мають тенденцію до панування на ринку; при олігополії 10 чи 15 бензозаправок можуть мати приблизно рівні частки ринку нафтопродуктів в місті середніх розмірів.

Олігополії можуть бути або однорідними, або диференційованими, тобто в олігополістичній галузі можуть випускати стандартизовані або однорідні продукти. До стандартизованих продуктів олігополістичної галузі можна віднести – цемент, гіпс, свинець, технічний спирт, мідь, цинк, сталь та ін. З іншої сторони, фірми, які випускають споживчі товари: автомобілі, шини, миючі засоби, кукурудзяні та вівсяні пластівці, багато побутових електроприладів, є диференційованими олігополіями.

Причини існування олігополій (чому в певній галузі може існувати тільки декілька фірм?):

- ефект масштабу – багато фірм починають свою діяльність із невисоких технологій та при малих масштабах. Проте, із часом “кмітливі” фірми “розростаються”, а менш енергійні залишаються позаду. Так, в США спочатку було біля 80 фірм по випуску автомобілів, на даний момент існує три, а саме “Дженерал моторз”, “Форд” і “Крайслер”, які контролюють 90% автомобільного ринку США. Ефект масштабу може бути досить складним бар’єром для вступу в галузь, так як для того, щоб ввійти в галузь, необхідно вкласти мільярди доларів.

- інші причини (бар’єри): володіння патентами та контроль над стратегічною сировиною надзвичайно важливі в хімії, електроніці, алюміневій промисловості; додатковим фінансовим бар’єром для вступу можуть бути витрати на рекламу.

Також для олігополії характерним є ефект злиття. Для злиття можуть сприяти різні причини. Основна причина полягає в тому, що об’єднання двох чи більше конкуруючих фірм може суттєво змінити (збільшити) їх ринкову частку і дати можливість новій і більш крупній виробничій одиниці добитися більшого ефекту масштабу. Іншою причиною є ринкова влада, досягнення якої сприяє злиттю. Так, наприклад, збільшення розміру фірми, до яркого приводить злиття, може дати їй перевагу “крупного покупця” та дозволить фірмі вимагати та добиватися більш низьких, ніж раніше, цін (витрат) від постачальників ресурсів[9, c. 116-117].

2. Олігополістична структура

У більшості промислове розвинутих країн відсутня галузева єдина формально монополістична структура, яка б давала змогу контролювати виробництво і ринок у повному їх обсязі. Здебільшого галузевий контроль здійснює кілька великих корпорацій. Така структура ринку називається олігополістичною.

Як і монополія, олігополія може бути білатеральною і власне олігополією. У білатеральній олігополії попит на продукцію кількох продавців формують кілька споживачів, а у власне олігополії кільком продавцям протистоять численні покупці. У таких структурах ринку процеси монополізації та конкуренції тісно пов'язані один з одним.

Олігополістична структура обумовлює нові форми внутрішньогалузевого взаємозв'язку компаній, однорідних за галузевою спеціалізацією. Обмежене число великих підприємств у галузі чи на окремих ринках створює об'єктивні основи для взаємодії у різних напрямах виробничої чи комерційної політики. Найпоширенішою формою взаємодії суб'єктів олігополії є проведення спільної ринкової політики з метою послаблення внутрішньогалузевої конкуренції. Основним засобом її реалізації є монополістичне регулювання цін товарів. Монопольна ціна складається не тільки в умовах панування на ринку однієї монополії. Практикуючи "лідерство в цінах", олігополісти встановлюють і підтримують монопольне високі ціни на продукцію аналогічного асортименту[8, c. 234].

Іншою формою взаємодії є координація виробничої діяльності через регулювання обсягу і або асортименту продукції, визначення довгострокової спеціалізації. За умови панування в галузі олігополістичноЇ структури кожен з її учасників має змогу монополізувати вузько спеціалізований ринок, установити на ньому монопольні ціни та обмежити конкуренцію.

Незважаючи на можливості учасників олігополістичної структури ринку в галузі координації спільної діяльності, їхні приватні інтереси не завжди відповідають груповим олігополістичним. Щільність ринкових зв'язків фірм-олігополістів прямо залежить від величини монопольного прибутку: монопольна координація відносин за висококонцентрованого капіталу доцільна доти, поки вона гарантує монопольний прибуток, у противному разі панує конкуренція. Конкуренція в олігополістичних структурах характеризується високим ступенем гостроти. Зменшення кількості виробників-продавців у галузі внаслідок банкрутства однієї з фірм - учасниць олігополії надає іншим, що вижили, змогу розширення ринку збуту. Інтенсивність конкуренції перебуває у зворотній залежності від числа учасників ринкової олігополії: чим менше залишається продавців, тим більший виграш у формі перерозподілу ринку збуту вони отримують внаслідок економічної загибелі своїх конкурентів. Звідси постійне прагнення олігополістів до диференціації продукту, забезпечення належної якості його, оновлення асортименту.

З олігополією пов'язана поява нової форми внутрішньогалузевої конкуренції - нецінової. В умовах приблизно однакових фінансово-технологічних ресурсів переважна більшість конкуруючих великих корпорацій відмовляється від застосування цінових методів впливу на суперника, оскільки це, по-перше, обходиться дуже дорого; по-друге, практично не змінює ринкові позиції. Економічно вигідніше використовувати нецінове суперництво. З середини 50-х років - періоду розгортання НТП - найважливішими методами ведення внутрішньогалузевої конкуренції стають оновлення товарів та своєчасний вихід з ними на ринок; поліпшення асортименту та якості продукції; удосконалення форм залучення та обслуговування покупців.

Олігополістична конкуренція виникає, коли однорідну продукцію (або близькі субститути) продають декілька (два-три) продавців. За цих умов кожен з них здійснює свою власну ринкову стратегію (визначає обсяги продажу, ціну тощо), але при цьому мусить враховувати стратегію і дії конкурента.

Наприклад, якщо підприємство з виробництва борошна знизить ціни на 10%, покупці швидко зорієнтуються на цього постачальника. Іншим виробникам борошна доведеться також знизити ціни або надати якісь додаткові послуги покупцям[3, c. 367-368].

Можна виділити наступні риси олігополістичних ринків:

1.Усього кілька фірм забезпечують весь ринок. Продукт може бути як диференційованим, так і стандартизованим.

2.Принаймні, деякі фірми в олигополістичній галузі володіють великими ринковими частками. Отже, деякі фірми на ринку здатні впливати на ціну товару, варіюючи його наявність на ринку.

3.Фірми в галузі усвідомлюють свою взаємозалежність.

Існує два види олігополії. Перший вид припускає, що кілька фірм роблять ідентичний продукт. Другий – коли невелика кількість виробників випускають диференційовані товари.

Однак в тому і іншому випадку фірми усвідомлюють взаємозалежність своїх продажів, обсягів виробництва, інвестицій і рекламної діяльності. Так, якщо одна фірма буде посилено рекламувати свою продукцію чи брати участь у створенні нової моделі виробу, то вона повинна очікувати аналогічних дій з боку своїх конкурентів. У такій ситуації кожна фірма знає, що, принаймні, деякі рішення конкурентів залежать від її власного поводження, і тому, приймаючи те чи інше рішення, вона зобов'язана мати на увазі цю обставину.

Олігополістична взаємозалежність фірм піднімає суперництво між ними на якісно новий рівень, перетворює конкуренцію в безперестанну боротьбу “всіх проти всіх”. У цьому випадку можливі найрізноманітніші рішення конкурентів: вони можуть спільно домагатися деяких цілей, перетворюючи галузь у подобу чистої монополії, чи ж – як іншу крайність – боротись один з одним аж до повного знищення.

Останній варіант найчастіше здійснюється у формі цінової війни – поступового зниження існуючого рівня цін з метою витиснення конкурентів з олігополістичного ринку. Якщо одна фірма знизила ціну, то її конкуренти, відчувши відтік покупців, у свою чергу теж знизять свої ціни. Цей процес може мати кілька етапів. Але зниження цін має свої межі: воно можливо доти, поки у всіх фірм ціни не зрівняються із середніми витратами. У цьому випадку зникне джерело економічного прибутку і на ринку виникне ситуація, близька до досконалої конкуренції. Від подібного результату у виграшному положенні залишаються споживачі, у той час як виробники усі до одного ніякого виграшу не одержують. Тому найчастіше конкурентна боротьба між фірмами приводить до прийняття ними рішень, заснованих на обліку можливого поводження своїх суперників.

Припустімо, що через млявий збут автомобілів адміністрація компанії «Форд» розглядає можливість 10%-го зниження цін, щоб стимулювати збут. Вона має ретельно продумати те, як реагуватимуть на цей захід «Дженерал моторз» і «Крайслер». Вони можуть взагалі не відреагувати, а можуть знизити свої ціни лише незначно, і в цьому випадку обсяг збуту «форда» значно збільшився б, переважно за рахунок його конкурентів. Можливо, вони наслідуватимуть приклад «Форда», а в цьому випадку всі троє виробників продадуть більше автомашин, проте одержать значно менше прибутків через знижені ціни. Ще один можливий варіант — таке зниження цін компаніями «Дженерал моторз» та «Крайслер», що перевищить зменшення цін «Форда». Конкуренти можуть знизити свої ціни на 15%, щоб покарати «Форд» за його підступність, а це, в свою чергу, може призвести до цінової війни та різкого падіння прибутків усіх трьох фірм. Тому адміністрація «Форда» має ретельно зважити всі ці можливості. Фактично, для будь-якого рішення, яке приймає фірма,— призначення цін, визначення рівнів виробництва, проведення широкомасштабної компанії по стимулюванню або інвестування в нові виробничі потужності — вона повинна передбачити можливу реакцію з боку своїх конкурентів. У цьому випадку кожна з фірм ставить себе на місце конкурентів і аналізує, яка була б їхня реакція. Процес прийняття подібних рішень розглядається на прикладі взаємовідносини двох фірм у моделі дуополії, яка була вперше запропонована французьким економістом А. Курно в 1838р[6, c. 327-329].

3. Сутність олігополістичного ціноутворення

Між фірмами в олігополістичній галузі існує певна взаємозалежність. Припустимо, існує три фірми А, Б і В, кожна з яких володіє 1/3 часткою ринку певного продукту. Якщо А зменшує ціну, то її частка ринку відповідно зростає. Відповідною буде і реакція фірм В і Б. Б і В можуть або спустити ціну до ціни рівня А, або ще нижче, ніж А, тим самим розпочинаючи цінову війну. Тобто, це означає, що ні одна із фірм в олігополістичній галузі не наважиться спустити ціну, не прорахувавши всі можливі варіанти поведінки своїх конкурентів. при встановленні ціни олігополіста найважливішими є дані про витрати і об’єм попиту, а також до цього слід додати реакцію зі сторони конкурентів (невизначений фактор).

Слід підкреслити, що взаємозалежність фірм, внаслідок небагаточисельності в галузі, і як необхідність для фірми передбачати та прораховувати можливі відповідні дії конкурентів внаслідок зміни її цінової політики є унікальними властивостями олігополій. Більша кількість фірм при чистій конкуренції та монополістичній конкуренції, а також відсутність конкурентів при чистій монополії виключають можливість існування взаємозв'язку в цих ринкових структурах. Тобто, можна відмітити, що олігополія існує, коли кількість фірм в галузі така мала, що кожна при формуванні своєї цінової політики повинна приймати до уваги реакцію зі сторони конкурентів.

Щоб розглянути сутність олігополістичного ціноутворення необхідно розглянути чотири різні моделі:

1) ламана крива попиту;

Знову, припустимо, що існує три фірми А, Б і В. Також, припустимо, що фірми “незалежні”, тобто не займаються укладанням таємних узгоджень при встановленні ціни. Розміщення і форма кривої попиту олігополіста залежать від того, як конкуренти фірми будуть реагувати на те, що А змінила ціну. Існує два ймовірних допущення стосовно відповідних дій конкурентів А - вирівнювати ціну чи не звертати увагу.

При нормальній олігополії конкуренти на підвищення ціни фірми А зігнорують, а на зниження ціни, відповідно, відреагують, тобто будуть вирівнювати ціну.

Так, Д1 – крива попиту олігополіста, який не бере участі в таємному договорі при тому, що його конкуренти будуть ігнорувати зміну фірмою А ціни.

Д2 – конкуренти будуть вирівнювати ціни.

Так як при зниженні ціни конкуренти будуть вирівнювати ціну, а при збільшенні – зігнорують, то крива попиту олігополіста є ламаною.

Отже, ламана крива попиту олігополіста означає, що кожен олігополіст вважатиме, що люба зміна в ціні приведе до гіршого. Значна кількість споживачів покине фірму, якщо вона збільшить ціну, а якщо знизить – її продажі якщо і збільшаться, то незначно. Іншою причиною стабільності цін олігополіста є те, що ламана крива граничного доходу залежить від ламаної кривої попиту, і це означає, що в певних границях значні зміни витрат не вплинуть на об’єм виробництва і на ціну.

2) обумовлене таємним договором узгодження;

Так як при олігополії діє невелика кількість фірм – це сприяє таємному договору (безпосередній чи мовчазній згоді про те, щоб зафіксувати ціни, розділити чи розподілити ринки чи іншим чином обмежити конкуренцію між собою). Так, вкладання таємного договору, може сприяти олігополістам для отримання більших прибутків, запобігти ціновій війні та обмежити вступ в галузь нової фірми.

Знову, три фірми А, Б і В. У всіх фірм одинакові витрати. Криві попиту кожної із цих фірм наближені – все це сприятиме до укладання таємного договору. Звідси, за рахунок укладання договору ціна та об’єм продукції будуть відповідати тому, що галузь ніби находиться при чистій монополії.

Таємне узгодження може приймати певний ряд форм. Найбільш проста форма – картель, який передбачає формальне письмове узгодження відносно ціни та об’єму виробництва (найвідоміший картель ОПЕК (організація країн – експортерів нафти), в який входило 13 країн. Даний картель здатен був підвищити ціни на нафту із 2,5 дол. до 11 дол. на протязі шестимісячного періоду. На початку 80-х років різке підвищення ціни привело до ціну до 32-34 дол. за барель.). Також таємні узгодження можуть укладатися при періодичних “офіційних” зустрічах, джентльменські узгодження при коктейлях, грі в гольф і т. п. Всі таємні узгодження контролюються антитрестівським законодавством.

Існують певні перепони для таємного договору:

1. Різниця в попиті і витратах – відповідно будуть різнитися і ціни, максимізуючі прибуток для кожної фірми. Очевидно, що не буде однієї ціни, яка б була притаманною для всіх фірм.

2. Число фірм – чим більша кількість фірм, тим важче досягти якоїсь угоди.

3. Шахрайство – існує спокуса для скритого зниження цін, тобто почати робити таємні цінові скидки з метою отримання більшого прибутку. Проте, це є небезпечним, так як споживачі які платять вищі ціни можуть це виявити і вимагати до себе подібного ставлення.

4. Спад – переважно спад ділової активності є ворогом таємного договору, тому що ринки збуту, які скорочуються викликають зростання середніх витрат.

5. Можливе входження – збільшені ціни та об’єм продаж при таємному договорі будуть сприяти для вступу нових фірм в галузь. Таке входження, відповідно, знизило б ціни і прибутки, так як зросла б пропозиція.

6. Правові перешкоди: антитрестівське законодавство .

3) лідерство в цінах; олігополісти можуть координувати свою поведінку в області цін, не вступаючи в таємний зговір. Так велика (крупна) фірма, “пануюча” змінює ціну, а всі інші більш чи менш автоматично слідують за цією зміною. Ціновий лідер притримується такої тактики: оскільки зміна цін пов’язана з деяким ризиком в тому відношенні, що конкуренти можуть не послідувати за лідером, коректировка цін робиться рідко. Лідер, переважно, перед збільшенням ціни усно повідомляє своїх адміністраторів-менеджерів, які дають інтерв’ю в пресу, по телебаченню і т. д.

4) ціноутворення за принципом “витрати плюс”; В цьому випадку олігополіст використовує формулу чи методику для визначення витрат на одиницю продукції, і до витрат додається накидка, для того щоб визначити ціну. Однак, витрати на одиницю продукції змінюються із зміною об’єму виробництва, і тому фірма повинна мати деякий типовий, або плановий, рівень виробництва.

Так як фірми в умовах олігополії можуть досить швидко відповісти на зміну ціни, а також, так як промислові олігополісти володіють значними фінансовими ресурсами, на які можна підтримувати рекламу чи розвиток продукції, то фірми-олігополісти здебільшого займаються неціновою конкуренцією[7, c. 73-77].

4. Фундатори концепції олігополістичної конкуренції та її наслідків

Припустімо, що фірми виробляють однорідний товар і знають криву ринкового попиту. Кожна фірма має вирішити, який обсяг виробляти, і обидві фірми приймають рішення одночасно. Приймаючи своє виробниче рішення, кожна фірма бере до уваги і свого конкурента. Адміністрація фірми знає, що конкурент також вирішує, яку кількість виробляти, а ціна, яку фірма призначить, залежатиме від сумарного обсягу виробництва обох фірм.

Суть моделі Курно полягає в тому, що кожна фірма розглядає рівень виробництва свого конкурента як фіксований, а потім вирішує, скільки потрібно виробляти. Щоб побачити, як діє ця модель, розглянемо, як приймає виробниче рішення фірма № 1. Припустимо, на думку адміністрації фірми № 1, фірма № 2 нічого не вироблятиме. Тоді крива попиту на товар фірми № 1 — це крива ринкового попиту. На мал. 1.1 вона показана кривою П(0), що означає криву попиту для фірми № 1 за умови, що фірма № 2 не виробляє продукції взагалі. На мал. 1 також показана крива відповідної граничної виручки ГВ1 (0). Ми припустили, що граничні витрати ГВт1 фірми № 1 постійні. Як показано на графіку, обсяг виробництва фірми № 1, який максимізує прибуток, становить 50 одиниць, що відповідає точці перетину кривих ГВ1(0) та ГВт1. Отже, якщо фірма № 2 не виробляє нічого, фірмі № 1 слід виробляти 50 одиниць.

Припустімо, натомість, що, на думку фірми № 1, фірма № 2 вироблятиме 50 одиниць. Тоді крива попиту для фірми № 1 є крива ринкового попиту, зміщена ліворуч до поділки 50. На мал. 1 вона позначена П1 (50), а відповідна крива граничної виручки — ГВ1 (50). Обсяг виробництва фірми № 1, який максимізує прибуток, тепер становить 25 одиниць, що відповідає точці, де ГВ1 (50) = ГВт1. А тепер припустімо, що, на думку фірми № 1, фірма № 2 вироблятиме 75 одиниць. Тоді крива попиту для фірми № 1 — це та сама крива ринкового попиту, зміщена вліво до поділки 75. На мал. 1 вона позначена П1 (75), а відповідна крива граничної виручки — ГВ1 (75). Тепер обсяг виробництва, що максимізує прибуток фірми № 1, становить 12,5 одиниць, це відповідає точці на графіку, де ГВ1(75)=ГВт1. Нарешті припустимо, що, на думку фірми № 1, фірма № 2 вироблятиме 100 одиниць. Тоді криві попиту і граничної виручки для фірми № 1 (не показані на малюнку) перетинали б криву її граничних витрат на вертикальній осі; якщо, на думку фірми № 1, фірма № 2 вироблятиме 100 або більше одиниць, то їй не слід виробляти нічого.

Підіб'ємо підсумки: якщо, на думку фірми № 1, фірма № 2 не вироблятиме нічого, вона вироблятиме 50 одиниць; якщо фірма № 2 вироблятиме 50, вона вироблятиме 25; якщо ж фірма № 2 вироблятиме 75, вона вироблятиме 12,5; а якщо, на її думку, фірма № 2 вироблятиме 100 одиниць, то вона не вироблятиме нічого. Обсяг виробництва, що максимізує прибуток фірми № 1, є, таким чином, спадною шкалою обсягу, який, на думку фірми № 1, вироблятиме фірма № 2. Ми називаємо цю шкалу кривою реакції фірми № 1 і позначаємо її К1* (К2). Ця крива зображена на мал. 2.2, де кожна з чотирьох наведених комбінацій обсягу виробництва має позначку «*». Аналогічний аналіз ми можемо виконати для фірми № 2 (тобто визначити кількість, максимізуючу прибуток фірми № 2, вважаючи заданими різноманітні припущення щодо обсягу виробництва фірми № 1). Результатом буде крива реакції для фірми № 2, тобто шкала К2*1), що співвідносить обсяг її виробництва із обсягом, котрий, на її думку, вироблятиме фірма № 1. Якщо крива граничних витрат фірми № 2 відрізняється від такої ж кривої фірми № 1, крива її реакції буде також відрізнятись за формою від відповідної кривої для фірми № 1. Наприклад, крива реакції фірми № 2 могла б мати вигляд, як зображено на мал. 2.

Крива реакції для кожної фірми підказує їй оптимальний обсяг виробництва за заданого обсягу її конкурента. В точці рівноваги кожна фірма планує обсяг відповідно до кривої своєї реакції, так що рівні виробництва в умовах рівноваги перебувають у точці перетину двох кривих реакції. Такий набір рівнів виробництва називаємо рівновагою Курно. За такої рівноваги кожна фірма реально оцінює обсяг, що вироблятиме її конкурент, і відповідно максимізує свій прибуток[2, c. 492-495].

Зауважте, що рівновага Курно є різновидом рівноваги Неша. Слід пам'ятати, що при рівновазі Неша кожна фірма повністю реалізує свій потенціал, приймаючи як заданий обсяг виробництва конкурентів.

Як результат, жодна з фірм не має причин міняти свою виробничу політику. За рівноваги Курно кожен з дуополістів виробляє ту кількість, яка максимізує його прибуток, приймаючи як заданий обсяг виробництва свого конкурента. Таким чином, жоден з дуополістів не має причин змінювати обсяги виробництва.

Припустімо, що початкові рівні виробництва фірм далекі від рівноваги Курно. Чи будуть фірми вирівнювати обсяги свого виробництва, щоб досягти рівноваги Курно? На жаль, модель Курно нічого не говорить про динаміку перехідних процесів вирівнювання. Справді, протягом будь-якого процесу вирівнювання основне припущення моделі, згідно з яким кожна з фірм припускає, що обсяги виробництва її конкурента фіксовані, не відповідає дійсності. Обсяг виробництва жодної з фірм не буде фіксованим, оскільки обидві фірми вирівнювали б обсяги свого виробництва.

За яких умов для кожної фірми раціональним було б припустити, що обсяг виробництва її конкурента фіксований? Це було б раціональним за тієї умови, якщо обидві фірми встановлюють обсяги свого виробництва лише одноразово, оскільки вони не можуть бути зміненими. Це також було б раціональним за тієї умови, якщо вони перебувають в стані рівноваги Курно, оскільки жодна з фірм не має причин змінювати. обсяг виробництва. Використовуючи модель Курно, ми, отже, маємо зрозуміти специфіку поведінки фірм у стані рівноваги.

Приклад

Розглянемо приклад — дві однакові фірми мають інформацію про лінійну криву ринкового попиту. Це допоможе зрозуміти суть рівноваги Курно і порівняти її з конкурентною рівновагою, а також рівновагою, котра досягається при злитті двох фірм і сприяє об'єднанню зусиль для досягнення певних рівнів виробництва.

Припустимо, наші дуополісти мають таку криву ринкового попиту:

Ц=30-К,

де К — сумарний обсяг виробництва обох фірм (тобто К = К1 + К2). Припустімо також, що обидві фірми мають нульові граничні витрати

ГВт1 = ГВт2 = 0.

Ми можемо визначити криву реакції для фірми № 1 таким чином: для максимізації прибутку фірма встановлює величину граничної виручки на рівні граничних витрат. Сумарна виручка фірми № 1 В1визначається за рівнянням:

B1=ЦК1 = (30-К)К1

=30К – (К121

=30К1212К1

Гранична виручка фірми ГВ1 — це просто додаткова виручка ΔВ1, що є результатом додаткової зміни обсягу виробництва ΔК1:

ГВ1 = ΔB1/ ΔK1= 30-2K1-2K2

Тепер, прирівнюючи ГВ1 до нуля (граничні витрати фірми) і розв'язуючи рівняння для К1, ми визначаємо:

Крива реакції фірми №1: К1 = 15 – 1/2K2

Ці самі підрахунки справджуються для фірми № 2:

Крива реакції фірми № 2: К2 =15 – 1/2К1.

Рівні виробництва в стані рівноваги — це значення для К1і К2, дійсні в точці перетину двох кривих реакцій, тобто величини, отримані при розв'язанні рівнянь. Замінюючи К2в рівнянні виразом з правої частини рівняння , можна переконатись, що рівні виробництва в стані рівноваги становлять:

Рівновага Курно: К1= К2 = 10.

Сумарний обсяг виробництва становить К=К12=20, отже, ринкова ціна рівноваги становить Ц = 30- К = 10.

На мал. 1.3 показано криві рівноваги Курно та точку рівноваги Курно. Зауважте, що крива фірми № 1 показує її обсяг виробництва в показниках обсягу виробництва фірми № 2. Подібно крива фірми № 2 показує К2в показниках К1. (Оскільки фірми є ідентичними, обидві криві мають однакову форму. Вони мають різний вигляд, оскільки одна з них задає К1в показниках К2, а інша виражає К2в показниках К1). Точка рівноваги Курно перебуває на перетині двох кривих. В цій точці кожна фірма максимізує свій власний прибуток, знаючи обсяг виробництва свого конкурента.

Ми припустили, що між собою конкурують дві фірми. Припустімо, натомість, що антимонопольне законодавство було дещо пом'якшено, і обидві фірми можуть укласти таємний договір. Вони можуть визначити свої обсяги виробництва таким чином, щоб максимізувати сумарний прибуток і ділити цей прибуток порівну. Сумарний прибуток максимізується вибором сумарного обсягу К так, щоб гранична виручка дорівнювала граничним витратам, а ця величина в даному прикладі дорівнює нулю. Сумарна виручка для обох фірм становить

В = ЦК =(30– К)К = 30К - К2,

так що гранична виручка ГВ = ΔВ/ΔК=30-2К

Прирівнюючи ГВ до нуля,ми бачимо, що сумарний прибуток максимізується, коли К=15.

Будь-яке комбінування обсягів виробництва К1і К2, що в сумі дає 15 одиниць, максимізує сумарний прибуток. Крива К1 2= 15, яка називається кривою контрактів, визначає, таким чином, усі пари обсягів К1і К2, які максимізують сумарний прибуток, її показано на мал. 1.3 Якщо фірми домовляться ділити прибутки порівну, то кожна з них вироблятиме половину сумарного обсягу:

К12=7,5.

Як і слід очікувати, обидві фірми тепер вироблятимуть меншу кількість — і одержуватимуть більші прибутки, ніж у разі рівноваги Курно. На мал. 1.3 показано цю рівновагу, спричинену змовою фірм, та конкурентні рівні виробництва, що визначаються прирівнюванням ціни до граничних витрат. (Ви можете пересвідчитись, що ці рівні становлять К1= К2 = 15, а це означає, що кожна фірма одержує нульовий граничний прибуток). Зауважте, що результат Курно значно вигідніший для фірм, ніж абсолютна конкуренція, проте не такий виграшний, як здобуток від таємної змови[10, c. 367-370].

Існують дві точки зору на економічні наслідки олігополії. Традиційна точка зору передбачає, що, оскільки олігополія близька по структурі до монополії, слід очікувати, що вона діє приблизно аналогічним методом. Дійсно, олігополія являється менш бажаною, ніж чиста монополія, (в США) по тій причині, що чиста монополія часто підлягає державному регулюванню для того щоб зменшити зловживання ринковою владою. Неофіційне таємне узгодження між олігополістами може дати в результаті ціни і об’єми виробництва подібні до тих, до яких приводить чиста монополія, хоча при цьому збережеться зовнішня видимість конкуренції декількох незалежних фірм. Дану традиційну точку зору оспорює точка зору Шумпетера – Геллбрейта, у відповідності з якої крупні олігополістичні фірми з ринковою владою необхідні для досягнення швидких темпів НТП, так як НТП дороговартісна, і її здатна тільки здійснити крупна фірма. Грубо кажучи, невеликі конкурентні фірми не мають ні засобів, ні стимулів, для того щоб бути технічно прогресивними. Якщо дана точка вірна, то олігополісти будуть сприяти швидкому покращанню продукту, більш низьким витратам виробництва, більш низьким цінам і більшій зайнятості.

Проте, у прихильників традиційної точки зору є контраргументи. Вони заявляють, що олігополісти мають сильний стимул до того, щоб заважати нововеденням і стримувати НТП.

Дослідження проведені з 1880 по 1965 рік, вивчаючі 61 важливий витвір, показали, що більше половини було зроблено незалежними винахідниками, зовсім не пов’язаними з промисловими дослідницькими лабораторіями акціонерних підприємств (кондиціонери повітря, кулькова ручка, поліетиленова плівка, реактивний двигун, інсулін, ксерографія, вертоліт (гелікоптер) і зародились в незалежних винахідників). Інші ж не менш важливі по значущості досягнення були зроблені невеликими чи середніми по розміру фірмами. Згідно цього дослідження, біля 2/3 – 40 із 61 – основних витворів цього століття були задумані незалежними винахідниками чи невеликими фірмами. Це не заперечує і того, що в деяких олігополістичних галузях, наприклад, авіаційній, хімічній, нафтовій, і електронній промисловості – дослідницькою діяльністю займалися енергійно та плодотворно. Також слід відмітити, що дуже суттєву частину дослідів в авіаракетній, електронній промисловості та виробництві засобів зв’язку, в значній степені фінансується із суспільних фондів[11, c. 257-258].

Висновки

Олігополістична конкуренція відбувається при наявності невеликої кількості підприємств; діапазон контролю цін залежить від рівня узгодженості дій підприємств; переважає нецінова конкуренція, наявні суттєві перешкоди для організації бізнесу.

Як правило на олігополістичних ринках домінує від двох до десяти фірм, на які приходиться половина і більше загальних продажів продукту. На таких ринках декілька або й усі фірми у довгостроковому періоді одержують значні прибутки, оскільки вхідні бар'єри ускладнюють або унеможливлюють вхід фірм-новачків до ринку. Олігополія — переважаюча форма ринкової структури. До олігополістичних галузей США належать автомобільна, сталеплавильна, нафтохімічна, електротехнічна та комп'ютерна індустрії.

На олігополістичних ринках деякі фірми можуть впливати на ціну завдяки їхнім великим часткам у загальній кількості товару, який вони випускають. Продавці на олігополістичному ринку знають, що коли вони або їхні суперники змінять ціни чи обсяг продажів то наслідки позначаться на прибутках усіх фірм на ринку. Продавці усвідомлюють свою взаємозалежність. Передбачається, що кожна фірма в галузі визнає, що зміна її ціни чи випуску викликає реакцію з боку інших фірм. Реакція, яку який-небудь продавець очікує від фірм, які суперничають з ним, у відповідь на зміни встановлених ним ціни, обсягу випуску чи зміни діяльності в області маркетингу, є основним чинником, що визначає його рішення. Реакція, яку окремі продавці чекають від своїх суперників, впливає на рівновагу на олігополістичних ринках.

Список використаної літератури

  1. Закон України «Про обмеження монополізму і недопущенні недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності»
  2. Білецька Л. В. Економічна теорія: Політекономія. Мікроекономіка. Макроекономіка: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -651 с.
  3. Економічна теорія : Макро - і мікроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ За ред. Зіновія Ватаманюка, Степана Панчишина,. -К.: Вид. дім "Альтернативи", 2001. -606 с.
  4. Економічна теорія : Посібник для вищої школи/ Ред. Є. М. Воробйов,. -К.; Харків: ТОВ "Корвін", 2003. -702 с.
  5. Економічна теорія. Політекономія : Підручник / Віктор Базилевич, Віктор Попов, Катерина Базилевич та ін.; За ред. В.Д.Базилевича. -3-тє вид., доп. і перероб.. -К.: Знання-Прес, 2004. -615 с.
  6. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств : Навчальний посібник/ Ю. Г. Козак, Н. С. Логвінова, І. Ю. Сіваченко та ін. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -791с.
  7. Колесников О.Ціноутворення: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України, Українська держ. акад. залізн. трансп.. -2-е вид., випр. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -143 с.
  8. Конкурентное законодательство Украины : Юридический сборник/ Ред. А. А. Костусев, А. И. Мельниченко и др.; Антимонопольный комитет Украины. -К., 2002. -311 с.
  9. Костусев А.Конкурентная политика в Украине: Монография/ Алексей Костусев,; Мин-во образования и науки Украины, Киевский нац. экономический ун-т . -К.: КНЕУ, 2004. -309 с.
  10. Мочерний С. Економічна теорія для менеджерів: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Степан Мочерний, В. М. Фомішина, О. І. Тищенко. -Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. -624 с.
  11. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ В. А. Предборський, Б. Б. Гарін, В. Д. Кухаренко; Під ред. В. А. Предборського. -К.: Кондор, 2003. -491 с.
загрузка...
Top