Конкуренція та монополія в умовах ринку

Вступ.

Розділ 1. Сутність та особливості функціонування конкуренції та монополії в умовах ринку.

1.1. Основні моделі ринку в сучасних умовах.

1.2. Сутність, форми та методи конкуренції в умовах ринку.

1.3. Сутність, типи і форми монополій та їх еволюція.

Розділ 2. Особливості функціонування конкурентного середовища в розвинених країнах світу.

2.1. Модифікація конкурентно-ринкового механізму в сучасних умовах.

2.2. Позаринкові форми зв'язку господарських одиниць.

2.3. Держава як регулятор конкурентних відносин.

Розділ 3. Антимонопольна політика в Україні.

3.1. Законодавча база для формування конкурентного середовища в Україні при переході до ринку.

3.2. Функції і діяльність Антимонопольного комітету України.

3.3. Шляхи вдосконалення антимонопольної політики на сучасному етапі.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Як одна з головних складових ринкової економіки, конкуренція передбачає завоювання ринку, перемогу над конкурентами в боротьбі за споживача, забезпечення одержання сталого прибутку, а тому конкуренція завжди виступає основною умовою за якої працюють ринкові механізми, що формують багатство, розмаїття асортименту і високу якість товарів та послуг.

Конкуренція має місце лише тоді, коли виробники та продавці здатні реагувати на зміну кон'юнктури ринку, на ті чи інші дії суперників, коли вони вільні у визначенні обсягу та асортименту продукції, у виборі постачальників та покупців своїх товарів у визначенні ціни та формуванні виробничої програми. Поза розвитком та без підтримки конкуренції механізми дії ринку не можуть повноцінно функціонувати.

Дослідження ступеня монополізації та рівня конкуренції в регіональних товарних ринках показали, що саме в процесі переходу до ринкової економіки необхідно передбачити створення відповідного механізму демонополізації, який би відповідав сучасному суспільному розвитку економіки. В основі його повинно лежати виявлення факторів, що стримують розвиток конкуренції на вітчизняних товарних ринках.

В Україні формування конкурентного підприємницького сектору відбувається в умовах економічної нестабільності, нерозвиненості інфраструктури, тиску зі сторони сильніших конкурентів, у тому числі іноземних. Ускладнення процедури реєстрації та ліцензування, кризи неплатежів та недобросовісної поведінки підприємств - споживачів, відсутності внутрішніх стимулів для довгострокових інвестицій та розвитку технологій в умовах інфляційних процесів, обмеження попиту, недостатності управлінських навичок та криміналізації економіки, усе це негативно впливає на утворення відповідних конкурентоспроможних ринкових структур. За таких умов ефективний розвиток підприємництва можливий лише при наявності відповідної державної підтримки.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси ринкової конкуренції в Україні, можливості її розвитку та стимулювання.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішуються такі завдання:

· визначити умови виникнення конкуренції;

· охарактеризувати основні риси досконалої та недосконалої конкуренції;

· дослідити антимонопольні політику в Україні та діяльність Антимонопольного комітету;

· дослідити зміст та умови розвитку конкурентного середовища;

· проаналізувати сприяння ринковій конкуренції.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси ринкового середовища в Україні.

Предметом дослідженнявиступає ринкова конкуренція в Україні.


Розділ 1. Сутність та особливості функціонування конкуренції та монополії в умовах ринку

1.1. Основні моделі ринку в сучасних умовах

Ключовим поняттям, що виражає сутність ринкових відносин є поняття конкуренції (competition) . Конкуренція - це центр ваги всієї системи ринкового господарства, тип взаємовідносин між виробниками з приводу встановлення цін і обсягів пропозиції товарів на ринку. Аналогічно визначається конкуренція між споживачами як взаємовідносини з приводу формування цін і обсягу попиту на ринку. Стимулом, що спонукає людину до конкурентної боротьби, є прагнення перевершити інших . У суперництві на ринках мова йде про укладання угод і про частки участі в ринковій сфері. Конкурентна боротьба - це динамічний процес, що прискорює розвиток. Він служить кращому забезпеченню ринку товарами.

У кожній ринковій економіці існує небезпека того, що учасники конкурентної боротьби спробують ухилитися від обов'язкових норм і ризику, пов'язаних із вільною конкуренцією, прибігаючи, наприклад, до змови про ціни або імітацію товарних знаків. Тому державу повинно видавати нормативні документи, що регламентують правила конкурентної боротьби і гарантують:

- якість конкуренції;

- саме існування конкуренції;

- ціни і якість виробів повинні бути в центрі уваги конкуренції;

- запропонована послуга повинна відповідати ціні й іншим договірним умовам;

- захищені правовими нормами товарні знаки і марки допомагають покупцю розрізняти товари по їхньому походженню і своєрідності, а також судити про деякі їхні якості;

- обмежена за часом патентний захист і зареєстровані промислові зразки, а також зразки промислової естетики.

У залежності від співвідношення між кількістю виробників і кількістю споживачів розрізняють такі види конкурентних структур:

Велика кількість самостійних виробників деякого однорідного товару і маса відособлених споживачів даного товару. Структура зв'язків така, що кожний споживач, у принципі, може купити товар у будь-якого виробника, керуючись із власною оцінкою корисності товару, його ціною і власними можливостями придбання даного товару. Кожний виробник може продати товар будь-якому споживачу, керуючись тільки з власною вигодою. Жодний із споживачів не набуває якоїсь істотної частки загального попиту. Дана структура ринку називається поліполією і породжує, так звану, досконалу конкуренцію .

Величезне число відособлених споживачів і мала кількість виробників, кожний із яких може задовольнити значну частку загального попиту. Така структура називається олігополією, і породжує, так звану, недосконалу конкуренцію. Граничним випадком даної структури, коли масі споживачів протистоїть єдиний виробник, спроможний задовольнити загальний попит усіх споживачів, є монополія. У випадку, коли ринок представленний великим числом виробників, що пропонують гетерогенну (різнорідну) продукцію, то говорять про монополістичну конкуренцію.

Єдиний споживач товару і множина самостійних виробників. При цьому єдиний споживач купляє весь об’єм пропозиції товару, що поставляється всією множиною виробників. Дана структура породжує особливий тип недосконалої конкуренції, називаний монопсонією (монополія попиту)[1].

Структура взаємозв'язків, де єдиному споживачу протиставиться єдиний виробник (двостороння монополія), взагалі не є конкурентною, але також не є і ринковою.

За Смітом сутність конкурентної поведінки виробників складало "чесне"- без змови суперництво виробників за допомогою, як правило, цінового тиску на конкурентів. Не суперництво у встановленні ціни , а відсутність можливості впливати на ціну , є ключовим моментом у сучасному трактуванні поняття конкуренції. Роздивимося докладніше основні з перерахованих вище ринкових структур[2].

1.2. Сутність, форми та методи конкуренції в умовах ринку

Однією з рушійних сил розвитку економічної системи, як уже зазначалося, є конкуренція. Термін конкуренція походить від латинського слова соnсurere, що означає зіштовхуюсь. Як економічна категорія конкуренція - це боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за привласнення найбільших прибутків. Конкуренція - об'єктивний економічний закон розвинутого товарного виробництва, дія якого для товаровиробників є зовнішньою примусовою силою до підвищення продуктивності праці на своїх підприємствах, розширення масштабів виробництва, прискорення НТП, впровадження нових форм організації виробництва і систем заробітної плати тощо. Дія інших економічних законів також відбувається у формі примусових сил конкурентної боротьби, внаслідок чого конкуренція є важливою рушійною силою розвитку економічної системи, складовою частиною її господарського механізму. На сучасному етапі конкуренція ведеться насамперед між гігантськими об'єднаннями, всередині них, а також між підприємствами немонополістичного сектора економіки та різних форм власності. Її особливістю є те, що центр боротьби все більше переміщується зі сфери обігу у сферу виробництва, з галузевого на міжгалузевий, з національного на інтернаціональний рівні. Методи конкурентної боротьби - це передусім поліпшення якості товарів і послуг, швидке оновлення асортименту продукції, дизайн, надання гарантій і післяпродажних послуг, тимчасове зниження цін, умов оплати тощо. Водночас використовуються й такі мирні методи обмеження конкуренції, як укладення концернами таємних угод про єдину політику. Як складова частина господарського механізму конкуренція діє через попит, пропозицію і ціни. У цьому разі вона відбувається між самими виробниками, споживачами (покупцями). Так, із посиленням конкуренції між виробниками зростають пропозиція товарів і послуг, їхня якість тощо, внаслідок чого знижуються ціни. Зворотний механізм існує за конкуренції покупців. У результаті конкуренції між виробниками і споживачами формується ринкова ціна товарів і послуг, що впливає на механізм стихійного регулювання пропорцій народного господарства[3].

У ході еволюції економічної системи змінюється і конкуренція. Так, на нижчій стадії капіталізму, як ми вже згадували, панувала вільна (або чиста, досконала) конкуренція, для якої характерні велика кількість конкурентів-виробників і конкурентів-покупців, вільний доступ товаровиробників до будь-якого виду діяльності. За цих умов процес ціноутворення здійснюється внаслідок вільної (без будь-яких обмежень) і стихійної взаємодії попиту, пропозиції та цін, що означає саморегулювання економічної системи. Товаровиробники орієнтуються на задоволення потреб споживачів. Ідеальною моделлю у цій схемі є ситуація, коли споживач завжди має рацію, повністю виключається його дискримінація, що означає своєрідний диктат споживача над продавцем. За вільної конкуренції жодна з фірм не може впливати на ринкову ціну. Певною мірою таким вимогам в сучасних умовах відповідають ринки сільськогосподарської продукції та послуг. На тривалому проміжку часу ціни тяжіють до суспільне необхідних витрат виробництва. В умовах капіталізму вільна конкуренція виявляється у конкурентній боротьбі як між різними формами приватного капіталу (промислового, торговельного, банківського та ін.), так і всередині кожного з них. Така конкуренція набуває форми внутрішньогалузевої та міжгалузевої. Внаслідок суспільного поділу праці виробництво товарів і надання послуг здійснюються на підприємствах окремих галузей промисловості. Внутрішньогалузева конкуренція сприяє зниженню витрат виробництва, впровадженню досягнень науки і техніки, стимулює процес концентрації виробництва і капіталу. В сучасних умовах ця конкуренція стала переважно конкуренцією на окремих вузькоспеціалізованих ринках конкретних видів товарів (наприклад, на ринку мінікомп'ютерів, телевізорів, легкових автомобілів тощо). Міжгалузева конкуренція - це конкуренція між товаровиробниками які діють у різних галузях народного господарства. Через різні умови виробництва у галузях підприємці за однакових витрат капіталу отримують неоднакову масу продукту. Тому в епоху вільної конкуренції ті товаровиробники, які отримували меншу кількість прибутку, намагалися вкладати свої капітали в галузі, де був вищий прибуток. Якщо це відбувалося, то пропозиція товарів у перших галузях (де низькі прибутки) зменшувалася (що згодом зумовлювало зростання попиту на них), а в других - збільшувалася пропозиція і зменшувався попит. Внаслідок цього ринкові ціни на товари, виготовлені у галузях, куди переливаються нові капітали, знижуються, а в інших (звідки відбувається відплив капіталів) - зростають і стають вищими від ринкової вартості. Коли кількість прибутків у різних галузях вирівнюється, переливання капіталів припиняється, і в кожній галузі на рівний капітал буде отримано рівний середній прибуток. Цей прибуток є елементом середніх ринкових цін або цін виробництва. Отже, внаслідок міжгалузевої конкуренції єдина ринкова або суспільна вартість перетворюється на ціну виробництва, навколо якої коливаються ринкові ціни[4].

В сучасних умовах переважна частка міжгалузевого переливання капіталу відбувається в межах багатогалузевих концернів і конгломератів.

Звиникненням монополій вільна конкуренція перетворюється на монополістичну, або недосконалу.

Недосконала конкуренція ведеться між крупними компаніями (всередині монополізованого сектора, між членами групових монополій) і дрібними та середніми фірмами. Це боротьба за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, енергії, за отримання державних контрактів, кредитів, за володіння інтелектуальною власністю (патентами, ліцензіями тощо).

Особливістю недосконалої конкуренції є й те, що вона все більше переміщується зі сфери обігу у сферу безпосереднього виробництва, з галузевого на міжгалузевий рівень. Це означає, що вона все більше ґрунтується на впровадженні нових досягнень науки й техніки у виробництво і спрямована на поліпшення якості продукції. Внаслідок цього розрізняють ціновий та неціновий види конкуренції.

Цінова конкуренція - це боротьба між товаровиробниками за споживача шляхом зменшення витрат виробництва, зниження цін на товари і послуги без істотної зміни їх якості й асортименту. Підприємці при цьому нерідко вдаються до маніпулювання цінами (встановлюють знижені, поки товар не завоює ринок збуту, після чого значно підвищують їх), до цінових поступок, сезонного розпродажу тощо.

Нецінова конкуренція - це боротьба між товаровиробниками за споживачів шляхом впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, що зумовлює поліпшення якості продукції, її асортименту. Крім того, для завоювання більших ринків збуту компанії продовжують строки гарантованого обслуговування, надають кредит для покупців та ін. Нецінова конкуренція повніше відображає інтереси споживачів.

Різновидом недосконалої конкуренції є нечесна конкуренція, яка ведеться переважно неекономічними методами (підкуп чиновників, промисловий шпіонаж, укладення таємних угод про єдину політику цін і навіть диверсій проти конкурента).

Залежно від форм і видів конкуренції формуються відповідні види цін. В умовах панування монополій встановлюються насамперед монопольне високі та монопольне низькі ціни. Монопольно високу ціну встановлює той товаровиробник, який є монополістом у виробництві і на ринку, обмежує конкуренцію, порушує права споживачів, отримує внаслідок цього високі прибутки[5].

1.3. Сутність, типи і форми монополій та їх еволюція

Функціонування ринкових відносин, в основу яких покладено багатоукладну економіку, передбачає створення однакових можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їхню конкуренцію, під якою розуміють змагальність суб'єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, які потребує споживач[6].

Проте, як відомо, ринок досконалої конкуренції в чистому вигляді не існує. Тому економіка всіх держав обов'язково стикається з таким явищем, як ринок недосконалої конкуренції, найпоширенішою формою якого є монополія. Монополія існує тоді, поки одна фірма є єдиним виробником продукту, який, у свою чергу, не має замінника. Цій моделі притаманні такі ознаки:

1) продавець лише один на ринку певного товару;

2) продукт, що збувається, є унікальним, тобто не існує його замінників;

3) монополіст володіє ринковою владою, контролює ціни, поставки на ринок;

4) на шляху входу у ринок монополіста встановлюються неподоланні бар'єри як природного, так і штучного походження[7].

Класично існує три різновиди монополії: природна, адміністративна, економічна.

Природна монополія - це підприємства суспільного користування - електричні та газові компанії, підприємства водопостачання, транспортні підприємства тощо. Дійсно, складно уявити, що у харківського метрополітену з'явиться конкурент. У країнах із ринковою економікою природні монополії або перебувають у власності держави, або ж діють під її суворим контролем. До штучних бар'єрів відносять патенти та ліцензії, які надаються підприємствам як виняткове право функціонувати на певному ринку. Існування природних монополій зумовлюється тим, що сучасна технологія в деяких галузях народного господарства може забезпечити ефективне та динамічне виробництво в них лише за умови, що виробниками будуть великі фірми.

Саме тому, що велика кількість галузей у сучасній економіці є природними монополіями, діяльність у цій сфері підлягає ретельному регулюванню з боку держави.

Адміністративна монополія є другим різновидом монополії. Л. Семенова у своїй роботі «Антимонопольне і конкурентне право» дає таке визначення: «адміністративна монополія - ринок з великою ринковою владою одного з учасників, що створюється внаслідок дій органів влади і управління»[8]. Цей вид монополій своїм зародженням зобов'язаний адміністративно-командній системі.

Особливістю, яка відрізняє державно-планову економіку від вільної ринкової, є те, що вона заснована на іншому економічному ґрунті, іншій системі відносин власності. Якщо ринкова система заснована передусім на приватній власності на засоби та результати виробництва, то планова - на монопольній державній власності, що давало змогу регулювати економіку з одного центру.

Як відомо, серцевиною механізму ринку є конкуренція, а за умов планової економіки монополія стала вихідним положенням, основою механізму господарювання.

За умов адміністративно-командної системи підприємства практично не залежали від споживача. Органи влади видавали їм директивні планові завдання щодо виробництва товарів (послуг). Ціни на ці товари (послуги) встановлювалися «зверху». Оцінка діяльності підприємства здійснювалася не за реальними результатами, а за ступенем виконання плану, внаслідок чого підприємство могло виконувати план, але його продукція при цьому не мала попиту. Фактично держава сама планувала і виробляла[9].

Нині економіка України переходить від державної до ринкової форми господарювання. Водночас багато підприємств можна віднести саме до адміністративної монополії, оскільки своїм існуванням вони зобов'язані колишній адміністративно-командній системі. З допомогою політики роздержавлення велика кількість таких підприємств змінила форму власності, але вони продовжують займати домінуюче становище на ринку.

Економічна монополія - ринок, учасники якого є підприємствами, що змогли зайняти монопольне становище на ринку шляхом владних дій, концентрації капіталу, добровільного об'єднання, злиття або поглиблення слабких суперників[10], тобто це вид монополії, який виростає в умовах розвинених товарно-грошових відносин.


Розділ 2. Особливості функціонування конкурентного середовища в розвинених країнах світу

2.1. Модифікація конкурентно-ринкового механізму в сучасних умовах

На зміну індивідуальній формі капіталістичного привласнення приходять колективні форми капіталістичного привласнення.

Першою з них, а водночас якісно новою формою приватнокапіталістичної власності, стає акціонерна власність, яка тимчасово і частково розв'язала попередню суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами, чим сприяла розвиткові технологічного способу виробництва. Прогрес останнього спричинив, у свою чергу, дальшу еволюцію акціонерної капіталістичної власності. Вона на нижчому щаблі найвищої стадії капіталізму стала найбільш адекватною формою розвитку корпорацій. Так у всіх розвинутих країнах капіталу кожна велика монополія існує у формі акціонерної компанії.

На певному етапі продуктивні сили переростають і цю форму власності, що зумовлює виникнення і розвиток інтегрованої капіталістичної власності — якісно нової суспільної форми їх (продуктивних сил) розвитку на інтернаціональній основі. Найбільш зрілих форм вона досягає у межах капіталістичної інтеграції країн Західної Європи.

Виникнення кожної наступної форми приватнокапіталістичної власності супроводжується не повним, а діалектичним запереченням попередньої. Деякі з них зрощуються, що також приводить до виникнення нової якості у формах власності. Тому сучасна система відносин приватнокапіталістичної власності в взаємодією насамперед названих форм власності (крім них існують кооперативна, дрібнотоварна та ін.), які лише у такій єдності можуть забезпечити дальший розвиток продуктивних сил, тимчасово і частково розв'язати суперечності процесу суспільного відтворення.

Серед названих форм приватнокапіталістичної власності найбільше виконує Інтегруючу роль, тобто функцію поєднання інших форм власності в одну систему, акціонерна власність. Про це свідчить, зокрема, той факт, що більшість форм приватнокапіталістичної власності (значна частина індивідуальної, корпоративна, великою мірою державна) розвивається у формі акціонерних компаній. Крім того, виникнення і розвиток акціонерного капіталу означає процес скасування капіталу як приватної власності у межах самого капіталістичного способу виробництва, необхідний перехідний пункт до зворотного перетворення капіталу у власність асоційованих виробників, у безпосередньо суспільну власність[11].

Виходячи з цього, в акціонерній власності слід з'ясовувати риси, які, з одного боку, посилюють процес монополізації незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва, багатства як знаряддя, що сприяє зростанню експлуатації і т. ін., а з іншого — виявляти у ній прогресивні риси, якості, властивості перехідної (між капіталізмом і соціалізмом) форми. До негативних (з погляду трудящих) належать насамперед централізація капіталу за рахунок дрібних заощаджень частини найманих робітників і службовців і використання цих засобів для посилення експлуатації значної частини населення. Широке впровадження акціонерної форми власності сприяє привласненню нетрудових доходів через виплату крупних дивідендів і характеризує посилення експлуатації у сфері розподілу. У сфері обліку ця форма використовується для фінансових спекуляцій, відволікання значної частини фінансових засобів від виробничого використання. Акціонерна власність також служить важливим засобом економічного, а тим самим і політичного панування купки експлуататорі» над переважною більшістю економіки.

До прогресивних рис цієї форми належать, по-перше, можливість значного розширення масштабів виробництва, появи крупних підприємств, які не здатний був побудувати окремий капіталіст, а в наш час — окрема корпорація або навіть держава; по-друге, завдяки відокремленню власності на капітал від його використання (капітал-функція) прискорюється процес концентрації та централізації капіталу, а тим самим і його переливання з однієї галузі в іншу, більш раціонально здійснюється процес управління капіталістичним виробництвом. Завдяки централізації дрібних заощаджень трудящих, капіталів дрібних і середніх капіталістів розширюються, по третє, масштаби капіталі будуть істотно змінені, якщо не повністю замінені державною власністю та державним управлінням[12].

На наш погляд, такі прогнози є безпідставними, оскільки механічно копіюють тенденцію розвитку державної власності в окремі проміжки часу і екстраполюють цю тенденцію на майбутнє. Крім того, у них не враховується дія закону заперечення заперечення. Зміст цього закону щодо характеру взаємодії Існуючих форм власності та тенденції їх розвитку на майбутнє полягає насамперед у тому, що кожна наступна, більш розвинута форма власності не повністю, а діалектичне (з утриманням позитивних сторін) заперечує попередню. Прогнози - названих авторів базуються майже па повному запереченні корпоративної (у тому числі монополістичної) власності. Слід враховувати і те, що державна власність є найвищою суспільною формою розвитку продуктивних сил лише в межах окремих національних держав. Але, оскільки сучасні продуктивні сили все більше - переростають межі окремих країн, особливо малих та середніх, посилюється процес інтернаціоналізації технологічного способу виробництва, то їх суспільною формою розвитку стають більш розвинуті (порівняно з державною) форми власності. Це інтегрована власність окремих країн, декількох компаній з різних країн, її об'єктами можуть бути різні елементи продуктивних сил (засоби праці, предмети праці, наука — у формі спільних патентів, ліцензій та ін.). При цьому, однак, домінуючою суспільною формою розвитку продуктивних сил залишається державна власність (на засоби виробництва, національний доход, інтелектуальну власність тощо).

Ще однією тенденцією розвитку відносин власності стане зрощування двох або кількох форм власності й утворення на цій основі змішаних форм власності.

З погляду характеру відносин власності у майбутньому найбільш інтенсивно будуть посилюватись асоційовані форми власності трудових колективів як у межах окремих країн, так і між державами. Зростатиме питома вага профспілкової, кооперативної власності. У структурі сучасної корпоративної власності буде збільшуватися частка акцій трудящих. Оскільки однією з основ економічної свободи людини і надалі залишиться приватна власність, то Її значення зростатиме. Водночас поглиблення процесу усуспільнення виробництва і праці передбачає домінування колективних форм власності. Щоб узгодити ці імперативи дальшого прогресу особи та виробництва, необхідне поєднання індивідуального та колективного привласнення. Різні комбінації таких форм привласнення стануть ще однією тенденцією дальшої еволюції відносин власності.

Названі тенденції розвитку технологічного способу та відносин власності зумовлюють відповідні зміни господарського механізму. Насамперед у найближчі десятиліття відбуватиметься його подальше ускладнення. Поряд з механізмом ринкової конкуренції, корпоративною (у тому числі монополістичною та олігополістичною) планомірністю та державним регулюванням, програмуванням і прогнозуванням розвитку економіки посилюватиметься наднаціональне регулювання макроекономічних процесів на різних рівнях функціонування світового господарства. У межах корпоративного, державного та наднаціонального регулювання матиме місце поєднання адміністративних та економічних важелів. Але домінуючою тенденцією стане переважання економічних форм і методів регулювання мікро- та макроекономічних процесів. Поступово посилюватимуться елементи свідомого, планомірно організованого розвитку реалій економічної дійсності і відповідно послаблюватимуться елементи анархії, стихійності.

У структурі господарського механізму переважна роль належатиме державному регулюванню, програмуванню та прогнозуванню економіки. Роль цього елемента господарського механізму може посилитися внаслідок загострення екологічної кризи. Залежно від ступеня ЇЇ поглиблення все більш актуальним буде питання про створення єдиного планетарного уряду, глобального (у масштабі всієї землі) макроскопомічного регулювання процесів відтворення[13].

2.2. Позаринкові форми зв'язку господарських одиниць

Монополія як тип виробничих відносин передбачає свідоме регулювання зв'язків у процесі виробництва й обігу. Однак, якою б великою не була господарська одиниця, за своєю діяльністю та інтересами вона залишається відокремленим товаровиробником. Суспільний зв'язок між виробниками повинен здійснюватися через ринок. Суперечність, що виникає між прагненням великих корпорацій до подолання ринкової форми обміну та їхньою товарно-підприємницькою природою, частково розв'язується налагодженням позаринкових форм обміну. Такі форми охоплюють мікрорівень господарського життя країн з ринковою економікою. Це внутрішньо-фірмове господарство концернів та інших економічних одиниць і різноманітні форми неконкурентних зв'язків між підприємствами.

Внутрішньофірмовий господарський оборот здійснюється на основі трансфертних цін, які регулюють економічні відносини між підрозділами господарської одиниці і визначають їхній внесок у загальний результат господарської діяльності. Трансфертне ціноутворення найбільш поширене в концернах, де переваги провідної галузі явні. Трансфертні ціни можуть установлюватися на основі ринкових цін;

повних витрат виробництва; цін, які визначаються за домовленістю між підрозділами компанії; витрат виробництва і надбавок на прибуток; змінних витрат виробництва. У певних випадках рівень трансфертних цін може прямо визначати вище керівництво концерну.

Способом реалізації внутрішньофірмових позаринкових зв’язків є вдосконалення прогнозування. Високий рівень концентрації виробництва і капіталу характерний для індустріальне розвинутих країн, потребує планомірного регулювання виробництва.

Протягом XX ст. у країнах ринкової економіки були значно вдосконалені способи планування, широко стали використовуватися методи дослідження операцій, економічні моделі, системний аналіз. Планування зі сфери виробництва і збуту поширилося на науково-дослідні роботи, матеріально-технічне забезпечення, підготовку кадрів тощо. Новим аспектом внутрішньофірмового планування стало планомірне регулювання операцій у міжнародному масштабі. Великі підприємства почали ширше використовувати принцип безперервності планування, особливо щодо всієї господарської діяльності фірми. Проте довгострокові плани виробництва окремих товарів складаються рідко, що пояснюється швидким оновленням асортименту продукції[14].

Різноманітні форми обмеження конкуренції і відповідні методи регулювання ринкових відносин охоплюють господарські зв'язки між формально незалежними підприємствами. До найпоширеніших форм позаринкового міжфірмового обміну, особливо на міжгалузевому рівні, належить постачання продукції за контрактами, укладеними зі споживачем. Замовниками-споживачами є великі корпорації, окремі компанії, держава. Суть виробництва на замовлення полягає в тому, що випуск виробів починається тільки тоді, коли відомий їхній споживач. Проте підписання контракту не завжди означає виробництво на гарантований ринок. Зміни в господарській кон'юнктурі можуть змусити замовника відмовитися від співробітництва з фірмою-виробником. Іноді економічно вигідніше сплатити контрагенту штраф, ніж придбати замовлений продукт. Отже, контрактна система не може знищити ринкову форму зв'язку, регулюючу роль ринку в суспільному виробництві, проте, підриваючи невідомий вільний ринок і розширюючи позаринкові форми обміну замовлення, вона породжує нове явище - конкуренцію замовлень.

Якщо за ринкової системи вільної конкуренції підприємець орієнтувався на ринковий попит після виготовлення товарів, то сьогодні його метою стає одержання замовлення, визначення його змісту, вартості й терміну виконання. Виникає ринок замовлень, регулятором якого може бути тільки конкуренція, яка впливає на якість проекту, рівень ціни, визначає ступінь завантаження виробничих потужностей. Ризик не продати, що був властивий попереднім формам зв'язку між корпораціями, змінився ризиком залишитися з незавантаженими виробничими потужностями і програти конкуренту. Конкуренція замовлень та змагання за одержання замовлення, як і конкуренція товарів, стимулює виробників удосконалювати виробництво, шукати нові ринки збуту та нових споживачів, знижувати витрати виробництва, ефективно використовувати марку фірми на рекламу[15].

Традиційною формою обмеження конкуренції є обмежувальна ділова практика (ОДП) - комплекс дискримінаційних заходів щодо установлення й додержання контролю над ринками збуту, тиску на конкурентів і нав'язування їм нерівноправних умов обміну. Сприятливі умови для поставок чи закупівель товарів і послуг створюються за допомогою специфічних засобів тиску на конкурентів, а саме: позбавлення конкурентів доступу до сировини чи ринку;

розподіл ринків; лідерство у цінах; бойкотування конкурентів; блокування на торгах; різних форм ОДП у сфері передавання технології, фінансово-кредитних відносин, сфері послуг. Розрізняють індивідуальні й колективні методи ОДП.

Класичним прикладом використання індивідуальних методів ОДП є маневрування внутрішньофірмовими цінами. В Аргентині, наприклад, один з філіалів американської "Кола-Коли" при фінансовій підтримці материнської компанії з метою захоплення ринку і витіснення конкурентів реалізовував продукцію за цінами, що були нижчими від витрат виробництва, та здійснював безкоштовні поставки в обмін на виключне право збуту своєї продукції. Цей приклад - один з найтиповіших у практиці боротьби з конкурентами через трансфертні ціни.

До сфери застосування колективних методів ОДП належать міжнародні й національні експортні та імпортні картелі, синдикати, консорціуми, банківські холдинги, патентні та видавничі об'єднання тощо.

Нетрадиційними колективними методами ОДП є патентно-ліцензійні угоди, угоди про міжфірмове співробітництво і виробниче кооперування, заснування спільних підприємств. Патентно-ліцензійні угоди укладають, як правило, між фірмами-виробниками. Покупцеві ліцензії продавець нав'язує певні умови купівлі технології з метою не задушити конкурента, а узгодити його господарську діяльність зі своїми виробничими, науково-технічними й комерційними потребами. Оскільки при цьому встановлюються довгострокові відносини між продавцем і покупцем, то можна говорити про розширення сфери позаринкових зв'язків. Основними умовами надання ліцензій є заборона експорту технології її покупцем;

примусові закупівлі у продавця ліцензії, сировини, матеріалів та обладнання; заборона на внесення змін в одержану технологію;

фіксація цін на реалізацію продукції, що виробляється за ліцензією; нав'язування торговельного посередництва продавця ліцензії у разі продажу цієї продукції на внутрішньому ринку.

Міжфірмове співробітництво ускладнює переплетення монополістичних і конкурентно-ринкових основ в економіці. Погоджуючи виробничі й науково-технічні програми партнерів, кооперація, без сумніву, ставить окремі види підприємницької діяльності в специфічні конкурентно-ринкові відносини.

Отже, природа капіталу як самозростаючої вартості реалізується як у ринкових відносинах, так і в поза ринкових[16].

2.3. Держава як регулятор конкурентних відносин

Сучасна конкуренція державне регульована. Державне регулювання конкурентних відносин полягає в дотриманні оптимального поєднання монопольно-регулюючих та конкурентних сил на тих чи інших ринках. Засобами державного впливу є законодавство про правила створення, функціонування й припинення діяльності підприємств і регулярний вибірковий контроль з боку виконавчої влади, в тому числі через аудиторську систему.

Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові основи обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. Монопольним вважається таке становище підприємця, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35 відсотків і він має змогу самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати тут конкуренцію. Законом України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", прийнятим у березні 1992 р., змінами до нього та прийнятим у червні 1996 р. на його розвиток Законом України "Про захист від недобросовісної конкуренції" караються всі дії підприємця, які спрямовані на створення перешкод доступу на ринок іншим та на встановлення дискримінаційних цін на свої товари. Щоб не допустити зловживання монопольним становищем на ринку, створюються компетентні державні органи, які повинні контролювати угоди, що укладаються між підприємцями, а також між підприємцями та органами влади й управління. До їхніх функцій входить також контроль за веденням підприємцями конкуренції з метою запобігання недобросовісним формам і методам її.

До його компетенції входять: визначення монопольного становища підприємців на ринку; здійснення контролю за дотриманням антимонопольних вимог при створенні, реорганізації чи ліквідації монопольних утворень; прийняття рішень і розпоряджень про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового стану[17].

Незважаючи на наявність подібних органів, формальний характер їхньої діяльності, неконкретність окремих формулювань законів спричинюються до ігнорування чи неповного дотримання антимонопольного законодавства. Навіть у ринкове розвинутих країнах, які проголосили посилення контролю за галузевими об’єднаннями, кількість недотримань антимонопольного законодавства постійно зростає. Особливо це є типовим для потужних фінансових угруповань.

Нині у країнах з ринковою економікою і в тих, що переходять до ринкової економіки, посилюється підтримка з боку держави ринково-конкурентних сил. Незважаючи на специфічні особливості, переорієнтація на пріоритет ринкового механізму в країнах обох ступенів розвитку має загальні риси, основу яких становить зміна економічних функцій держави. На перший план було висунуто завдання створення сприятливого інвестиційного клімату і стимулювання приватних капіталоутворень шляхом здійснення бюджетно-податкової та кредитно-грошової політики; заохочення сил конкуренції і створення приватному підприємництву певних умов для розгортання ринкової діяльності. Серед заходів, спрямованих на виконання цього завдання, були дерегулювання в ряді галузей економіки, реформа управління державними компаніями, ревізія (або створення) антимонопольного законодавства[18].

У цілому модернізація господарської системи сприяла посиленню ролі цінових факторів, зміцненню, а в деяких країнах становленню ринкових відносин, підвищенню гнучкості економічних систем. Практика свідчить про економічну неефективність командних систем господарювання. Економіка країни з розвинутим суспільним поділом праці не може нормально функціонувати, якщо нею керують позаекономічними методами: за допомогою прямих вказівок, обов'язкових до виконання команд зверху. Викликана до життя екстремальними умовами, з подоланням їх, командна система повинна бути "замінена формою господарювання, ефективність якої перевірена тривалим людським досвідом. Такою формою є ринкова система.

Рушійні сили розвитку, втілені в товарному виробництві, особливо в період їх стихійної дії, нерідко зумовлювали потрясіння в господарстві країн розвинутої ринкової економіки, руйнівні економічні кризи. Вихід було знайдено в посиленні регулюючих функцій держави. Основою господарської системи, як і раніше, залишається ринок, проте регулятори його взаємодіють з внутрішнім фірмовим плануванням (бізнес-план) і державними важелями централізованого регулювання[19].


Розділ 3. Антимонопольна політика в Україні

3.1. Законодавча база для формування конкурентного середовища в Україні при переході до ринку

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення рівних можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їх конкуренцію, під якою розуміється змагальність суб'єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач.
З конкуренції, що існує в умовах розвинених товарно-грошових відносин, виростає класична монополія.

Чітко розроблена законодавча база у сфері конкуренції відіграє важливу роль у становленні та розвитку практичної діяльності в галузі політики захисту конкуренції.

Поняття «система державного антимонопольного регулювання» крім законодавчої бази охоплює також систему органів, що здійснюють захист конкуренції. Ці органи можна розподілити на:

а) органи загальної компетенції, такі як Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України (центральні органи влади), а також місцеві органи самоврядування та виконавчої влади;

б) органи спеціальної компетенції, такі як Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення, національні комісії регулювання природних монополій.

Створити досконалу систему антимонопольного регулювання можливо лише за наявності ретельно розробленого антимонопольного законодавства та тісної і плідної співпраці органів загальної та спеціальної компетенції на всіх їх рівнях. На сьогодні це одне з головних завдань нашої держави.

Монополізм у нашій державі є також породженням політики концентрації і спеціалізації виробництва та інших сфер життєдіяльності. Саме тому, визначивши в Законі України "Про економічну самостійність України" від 3 серпня 1990 р. зміст, мету та основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи України, Верховна Рада в постанові про реалізацію зазначеного закону включила до переліку законодавчих актів, які б забезпечували дію Закону України "Про економічну самостійність України", антимонопольне законодавство. За час, що минув, зроблено вагомі кроки на шляху формування антимонопольного законодавства[20].

ЗнабраннямчинностіЗакономУкраїни"Прозахистекономічноїконкуренції" від11 січня2001 р. Закон"Прообмеженнямонополізмутанедопущеннянедобросовісноїконкуренціївпідприємницькійдіяльності" втративчинність. Верховна Рада України 26 листопада 1993 р. прийняла Закон України "Про Антимонопольний комітет України", який визначив правове становище Комітету, його органів та посадових осіб. Правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції визначає Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7 червня 1996 р.

Порядок розгляду Антимонопольним комітетом України і його територіальними відділеннями справ про порушення антимонопольного законодавства визначався Правилами розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затвердженими розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. (в редакції розпорядження від 29 червня 1998 p.), а нині регулюється нормами розділів VII та XI Закону України "Про захист економічної конкуренції".
Таким чином, на сьогодні законодавство про захист економічної конкуренції, яке грунтується на нормах, установлених Конституцією України і складається з законів України "Про захист економічної конкуренції", "Про Антимонопольний комітет України", "Про захист від недобросовісної конкуренції", інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів, можна вважати сформованим.

Одним з основних нормативно-правових актів законодавства про захист економічної конкуренції є Закон України "Про захист економічної конкуренції", який регулює відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб'єктами господарювання; суб'єктів господарювання з іншими суб'єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у зв'язку з економічною конкуренцією.

Під економічною конкуренцією (конкуренцією) відповідно до Закону розуміється змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.
Закон визначає групи порушень законодавства про захист економічної конкуренції, однією з яких є антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями відповідно до ст. 5 Закону є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання[21].

Особи, які чинять або мають намір чинити узгоджені дії, є учасниками узгоджених дій. Стаття 6 Закону визначає антиконкурентні узгоджені дії як узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції. Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються:

1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

2) обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;

3) розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;

4) спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;

5) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;

6) застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;

7) укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;

8) істотного обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.
Вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом[22].

3.2. Функції і діяльність Антимонопольного комітету України

Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.

Однією з основних функцій органів, що здійснюють державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, є розгляд справ про його порушення[23].

Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині:

1) здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

2) контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

4) методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.

Антимонопольний комітет України будує свою діяльність на принципах:

- законності;

- гласності;

- захисту конкуренції на засадах рівності фізичних та юридичних осіб перед законом та пріоритету прав споживачів.

Особливості спеціального статусу Антимонопольного комітету України обумовлюються його завданнями та повноваженнями, в тому числі роллю у формуванні конкурентної політики, та визначаються цим Законом, іншими актами законодавства і полягають, зокрема, в особливому порядку призначення та звільнення Голови Антимонопольного комітету України, його заступників, державних уповноважених Антимонопольного комітету України, голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України, у спеціальних процесуальних засадах діяльності Антимонопольного комітету України, наданні соціальних гарантій, охороні особистих і майнових прав працівників Антимонопольного комітету України на рівні з працівниками правоохоронних органів, в умовах оплати праці[24].

3.3. Шляхи вдосконалення антимонопольної політики на сучасному етапі

У конкурентному секторі економіки в основному склалися структурні передумови, здатні забезпечити його ефективний розвиток. Проте цьому перешкоджають дві групи проблем: нерівність умов конкуренції та недобросовісна конкуренція, причому найбільш гострими на сьогодні є проблеми нерівності умов конкуренції, що постали як наслідок безпосереднього зрощення окремих бізнес-груп із владними структурами. Основними механізмами такого зрощення є: невиправдано розширена дозвільна система; система групових та індивідуальних податкових пільг (заданими Рахункової палати України тільки у 2002 р. було запроваджено 21 вид пільг з оподаткування, що призвело до зменшення бюджетних надходжень на 637 млн. грн.; податкові пільги суб'єктів спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку до початку 2004 р. сягнули майже 2 млрд. грн.); непрозора система надання державної допомоги підприємствам (лише для Мінпаливенерго, Мінпромполітики та Мінагрополітики України Держбюджетом на 2004 р. було передбачено виділення коштів на державну підтримку підприємств у розмірі близько 3,6 млрд. грн. або 54,5% бюджетного фінансування із загального фонду цих міністерств). При цьому, відшкодування втрат бюджету від податкових пільг, надання державної допомоги окремим підприємствам здійснюється значною мірою за рахунок вилучення до бюджету монопольної ренти, створеної, насамперед, у сфері природних монополій, де з метою збільшення її обсягів за незначної глибини вилучення здійснюється завищення тарифів. Отже, відбувається подвійне посилення економічної неефективності: за рахунок її консервування у монопольному секторі та внаслідок створення нерівних умов конкуренції у конкурентному секторі економіки.

Можливими шляхами вирішення зазначених проблем могли б бути:

посилення обмежень щодо суміщення державної служби та представницьких мандатів усіх рівнів із підприємницькою діяльністю, в тому числі у формі володіння корпоративними правами;

радикальне скорочення системи державних дозволів на здійснення підприємницької діяльності, обмеження їх виключно випадками, коли ця діяльність може створювати загрозу життю та здоров'ю людини, довкіллю, громадському порядку та безпеці держави;

заборона стягнення державними органами чи їхніми установами (організаціями) будь-якої плати за здійснення функцій, пов'язаних із дозвільною діяльністю;

скорочення до максимуму податкових пільг суб'єктам господарювання, заборона надання індивідуальних податкових пільг;

запровадження прозорих та загальнообов'язкових правил і критеріїв надання державної допомоги підприємствам[25].

Виходячи з викладеного, основними завданнями сучасної монопольно-конку рентної політики в Україні можна визначити як:

- оптимізацію величини питомої ваги ренти природних монополій, що вилучається до Державного бюджету, з величиною доходів суб'єктів природних монополій та розмірами тарифів на їхні послуги;

- недопущення безпосереднього використання монопольної ренти, яка утворюється у сфері природних монополій, як джерела додаткових інвестицій у конкурентні галузі;

- створення системи органів державного регулювання суб'єктів природних монополій, що виключало б поєднання в одному державному органі функцій економічного регулювання відповідних ринків та функцій управління майном суб'єктів природних монополій;

- забезпечення повноти регулювання суб'єктів природних монополій, зокрема, щодо однозначного регулювання цін (тарифів), якості послуг та їхньої доступності;

- забезпечення економічної обґрунтованості тарифного регулювання суб'єктів природних монополій, зокрема, шляхом недопущення обов'язкового відшкодування за рахунок тарифів витрат, безпосередньо не пов'язаних з виробництвом відповідних послуг;

- реструктуризацію монопольних утворень, що не належать до сфери природних монополій, і цілісність яких штучно підтримується органами місцевої влади;

- посилення штрафних санкцій, що застосовуються до суб'єктів господарювання — порушників законодавства про захист економічної конкуренції, у випадках зловживань ними монопольним (домінуючим) становищем або вчинення антиконкурентних узгоджених дій;

- розгляд питання про доцільність законодавчого запровадження обмежень концентрації економічної влади[26].

Висновки

Підводячи підсумок, можна відзначити, що захист конкуренції на регіональних товарних ринках та її підтримка в період становлення ринкової економіки пов'язана з такими проблемами, як загальний кризовий стан економіки та намагання уряду стабілізувати ситуацію за допомогою адміністративних важелів. Криза неплатежів, недостатність інвестицій створюють несприятливий фон для розвитку конкуренції, оскільки в умовах повільного проведення економічних перетворень важно здійснювати активні антимонопольні заходи, які повинні поєднуватися з іншими складовими частинами реформ: психологічні фактори, непідготовленість суспільства до сприйняття та розуміння законів ринкової економіки та необхідності конкуренції, небажання з боку керівників підприємств працювати в умовах конкурентного середовища; з боку галузевих міністерств та відомств, регіональних органів влади - певне нерозуміння доцільності проведення політики демонополізації та здійснення її завдань. Звідси - різка протидія антимонопольним заходам, намагання створити нові та більш потужні монопольні утворення:

недосконалість політики сприяння конкуренції та розвитку конкурентного середовища в монополізованих галузях. її проведення повинно полягати в стимулюванні створення нових підприємств в даних галузях, в заохоченні діючих підприємств інших галузей до виробництва монополізованих видів продукції, в сприянні імпорту такої продукції, в полегшенні доступу іноземних фірм на монополізовані вітчизняні ринки. Засобами здійснення політики сприяння конкуренції повинні бути податкові та митні важелі, пільгове кредитування підприємств, які вперше вступають на монополізовані ринки;

високі бар'єри, які обмежують вступ господарюючих суб'єктів на існуючі ринки та стимулювання вступу на монополізовані ринки нових суб'єктів господарювання.

Таким чином формування і проведення розумної політики оптимального поєднання монопольних і конкурентних сил, раціонального використання економічних важелів антимонопольного регулювання повинно сприяти створенню дієвої ринково-конкурентної сфери національної економіки від якої значною мірою залежить майбутній добробут людей України.

З метою сприяння розвитку конкуренції на товарних ринках та підтримки підприємництва доцільно:

прийняти закон "Про державну підтримку малого підприємництва", який би передбачав створення гнучкої системи надання підприємцям регіону кредитів та фінансової допомоги, посередництва в контактах з інвестиційними фондами, лізинговими, ощадно-позичковими компаніями, кредитними спілками та формування відповідних регіональних фондів; зняти бар'єри вступу на ринки нових господарюючих суб'єктів через удосконалення системи реєстрації, ліцензування, сертифікації, оподаткування, митного та адміністративного регулювання підприємницької діяльності;

сприяти підприємницькій активності фізичних та юридичних осіб, особливо на монополізованих товарних ринках шляхом надання пільг при створенні та діяльності підприємств малого та середнього бізнесу та при умові контролю за їх цільовим використанням, особливо на моно-полізованих ринках. Пріоритетність товарного ринку повинна визначитися у відповідності із критеріями спеціалізації регіону, соціальної значимості та необхідності розвитку конкуренції;

активізувати залучення коштів місцевих бюджетів, асоціацій, громадських об'єднань, добровільних організацій і підприємств на фінансування місцевих пріоритетних проектів;

запровадити загальнодержавну систему довідково-консультативних послуг для малих підприємств.


Список використаної літератури

1. Закон України «Про захист економічної конкуренції» // Голос України. — 2001. — № 37.

2. Розпорядження Президента України “Про деякі питання забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в процесі європейської та євроатлантичної інтеграції” № 1184/2005р. від 03.10.05 “Урядовий кур’єр” від 12.10.05.

3. Базилевич В. Антимонопольні заходи держави й створення конкурентного середовища //Фінанси України. - 1998. - № 8. - C. 5-11

4. Біла С. Роль держави у формуванні конкурентного середовища як передумови структурних перетворень економіки //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 1. - C. 81-91

5. Борисенко З. Діалектика монополізму і конкуренції в умовах глобалізації //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 2. - C. 405-409

6. Борисенко З. Монопольне становище підприємців на ринку //Статистика України. - 2002. - № 3. - C. 8-112.

7. Головако Л. Антимонопольна діяльність: Опорний конспект лекцій/ Людмила Степанівна Головако, Любов Іванівна Дідківська; Київський національний торговельно-економічний університет . - К.: КНТЕУ. – 2004 - Ч. 2. - 2004. - 210 с.

8. Грищенко І. Формування конкурентного середовища на ринку послуг України //Підприємництво, господарство і право. - 2007. - № 5. - C. 163-166.

9. Дворак М. С. Чинники формування конкурентного середовища на ринку України //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 9. - C. 120 - 127.

10. Дідківська Л. І. Тенденції розвитку роздрібних торговельних мереж та їх вплив на конкурентне середовище //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 8. - C. 119 - 125.

11. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. - 2-е вид., без змін. - К.: КНЕУ, 2006. - 358 с.

12. Костусєв О. Конкуренція і монополія в їх історичній динаміці //Економіст. - 2003. - № 5. - С.86-89

13. Костусєв О. О. Методологічні засади формування ефективного конкурентного середовища в економіці України: Автореф. дис…. д-ра економ. наук: 08.02.03 / Одеський держ. економ. ун-т. — Одеса, 2004. — 28 с.

14. Костусєв О. Стан конкурентного середовища в Україні та основні напрями вдосконалення правових механізмів захисту конкуренції //Економіст. - 2005. - № 5. - C. 52-53

15. Кравченко Ю. Ринкам природних монополій - ефективне регулювання //Економіка України. - 2006. - № 6. - C. 12-19

16. Лагутін В. Шкода від монополії і користь від конкуренції: чи все так просто? //Економіка України. - 2007. - № 4. - C. 55-61

17. Марцин В. С. Конкуренція як засіб антимонопольного регулювання товарних ринків та місце в ньому держави // Економіка. Фінанси. Право. - 2007. - № 10. - С. 3-8.

18. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. - К.: Каравела, 2007. - 447 с.

19. Полуянов В. Монополізованість промисловості України і тенденції формування ринкових суб'єктів господарювання //Економіка України. - 2001. - № 9. - C. 36-42

20. Саніахметова Н. Дискримінаційні зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб'єкта господарювання на ринку //Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 2. - C. 3-5

21. Саніахметова Н. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб’єкта господарювання на ринку: поняття та види //Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 1. - C. 3-5

22. Хоменко І. Особливості впливу транснаціональних корпорацій на конкурентне середовище в економіці //Підприємництво, господарство і право. - 2008. - № 2. - C. 159-162

23. Шуміло І. Щодо визначення поняття "монопольного (домінуючого) становища" суб'єктів господарювання //Право України. - 2000. - № 4 . - C. 40-43

загрузка...
Top