Євразійські економічні й політичні структури та Україна

У сучасному світі міжнародних відносин паралельно розгортаються полярно-векторні процеси, де суб´єкти міжнародного права формують різноякісні й різнопланові системи. Паралельно зі зростанням їхньої взаємозалежності, посиленням компоненти цілісності світу, розвивається інший процес — процес поглиблення відокремленостей і розбіжностей. Паралельно із розмиванням ідентичностей на одному полюсі, на іншому відбувається їх зміцнення і навіть укрупнення. Схожий процес ми спостерігаємо і на пострадянському просторі, де, з одного боку, з´являються дедалі нові об´єкти міжнародного права (невизнані республіки), а з іншого — міжнародні об´єднаня, що охопили, фактично, всі можливі напрями міждержавної взаємодії. Така ускладнена картина сучасного світу є характерною рисою глобалізаційного процесу, який, з одного боку, розмиває кордони і руйнуює суверенітети, а з іншого — й далі спиратися на суверенні держави й на міждержавні союзи цих самих держав.
У пропонованій статті на основі аналізу об´єктивних чинників, теоретичних надбань і практичного досвіду вивчаються процеси інституалізації міждержавних утворень пострадянського простору й участь у них України.

СНД

Після розпаду СРСР виникла нова організація, Співдружність Незалежних Держав, куди увійшла низка колишніх держав, крім країн Балтії. Вона поклала початок формуванню різнопланових об´єднань як політичного, так і економічного спрямування. СНД, на думку тих, хто її створював, мала забезпечити поступовий, м´який перехід країн, що об´єдналися, до нової форми існування з метою проведення відповідних політичних і економічних реформ, докорінно перебудувати економічні засади державного розвитку, сприяти демократизації політичних систем.

Іншим принципом утворення СНД стало гарантування країнам безпеки, хоча не всі вони як окремі держави потрапили під ядерну «парасольку» Російської Федерації. Але рівень міждержавних домовленостей має виключати будь-які загрози ззовні, забезпечувати внутрішньодержавну стабільність, запобігати сепаратистським тенденціям. СНД як структура-гарант безпеки на пострадянському просторі була покликана сприяти погашенню міжнаціональних конфліктів, розв´язанню суперечностей мирним шляхом. Коспонсорами мирного врегулювання конфліктів на пострадянському просторі (за згодою більшості країн) є Росія і Україна. Перша — як потужна економічна, а також ядерна, держава, а інша — як чинник стабільності регіону. Спільна для всіх країн система безпеки, яка спирається на двосторонні і багатосторонні відносини, сприяє й захисту інтересів України.

Нині Співдружність Незалежних Держав об´єднує дванадцять держав, які взяли на себе зобов´язання «розвивати рівноправне взаємовигідне співробітництво... у формуванні і розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського і євразійського ринків, у галузі митної політики, захисту навколишнього середовища, гуманітарній та інших сферах...» [1]. Країни СНД мають потужний природний, виробничий і науково-технічний потенціал, поступово по одинці долають перешкоди, пов´язані з падінням ВВП, структурними перебудовами, реформуванням економіки, переорієнтацією ринків тощо. Серед гальмівних причин розвитку країн Співдружності можна виокремити такі:

• складний процес переходу на ринкові засади;

• відносна неефективність одноосібних зусиль по-рівняно з колективними;

• переорієнтація зовнішньоекономічних зв´язків на західні країни;

• відсутність концепції політичного та економіч-ного розвитку структури СНД;

• боротьба за лідерство в регіоні;

• явна і завуальована конкуренція, яка гальмує розвиток окремих країн, а також нівелює заходи в просуванні на світовий ринок;

• небажання розвивати спільні інтеграційні проекти, зокрема зони вільної торгівлі;

• перевага двостороннього співробітництва, розрахованого на коротку й середню перспективи;

• відсутність стрижневої країни або країн, навколо яких могли б об´єднатися всі учасники;

• відсутність політичної й економічної рівноваги на теренах організації;

• етнічні конфлікти.

Перебуваючи в межах єдиної структури, країни СНД номінально зберігають тенденцію до гуртування, що пояснюється інерційним станом економіки, які не в змозі цілком розірвати єдиний економічний організм, механізм якого створювався радянською владою роками. На підтримку єдиного цілого працюють і уявлення кількох поколінь людей пострадянських країн, які не позбулися стереотипних установок. До того ж, певну стабілізуючу роль відігравав російський прошарок населення (який пізніше у деяких випадках став каменем спотикання у двосторонніх відносинах), а також загальновживана російська мова. Не слід також відкидати і розрахунок на гіпотетичний російський захист у разі ядерних зазіхань ззовні.

Процес утвердження України в СНД був тривалим і характеризувався особливою позицією держави у ставленні до наддержавних структур, утворених в її рамках. 1 грудня 1991 р. у країні відбувся Всеукраїнський референдум, у результаті якого Україна проголосила свою незалежність. 8 грудня 1991 р. керівники трьох держав — Росії, Білорусі й України — на зустрічі у с. Віскулі, Біловезька Пуща (Республіка Білорусь) підготували й підписали Біловезькі домовленості: Заяву глав держав і Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. Документи підписали Голова Верховної Ради Республіки Білорусь С. Шушкевич, Президент РРФСР Б. Єльцин і Президент України Л. Кравчук. У Заяві оголошувалося про припинення існування СРСР і створення СНД. В Угоді, яка складається з 14 статей, йшлося про основні засади формування Співдружності Незалежних Держав, підкреслювалося, що це формування є відкритим міждержавним утворенням і до нього може приєднатися будь-яка країна [2]. Верховна Рада України 10 грудня 1991 р. ухвалила спеціальний документ «Про ратифікацію Угоди про створення СНД» із застереженнями. Серед них були питання про єдиний контроль над ядерною зброєю, про її цілковиту ліквідацію; здійснення узгодженої політики соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців та їхніх сімей; створення на паритетній основі координаційних інститутів у рамках СНД; вирішення спорів шляхом переговорів на засадах міжнародного права; визнання територіальної цілісності й недоторканності кордонів країн-учасниць СНД та ін. Застереження свідчили, що Україна, спираючись на норми міжнародного права, намагається всіляко протидіяти перетворенню СНД у наддержавну структуру.

13 грудня 1991 р. президенти азійських республік колишнього СРСР заявили, що останні також бажають стати членами СНД. 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті на Другому саміті СНД склад СНД було значно розширено: Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, а також Вірменія, Молдова, Азербайджан разом з іншими учасниками СНД підписали Декларацію, яка відома нині як Алмаатинсь-ка. Окрім Декларації про приєднання до СНД, було прийнято Угоду про координаційні інститути СНД. На цій зустрічі обговорювалися важливі питання про правонаступництво: рішенням глав держав місце СРСР у різних міжнародних організаціях передавалося Російській Федерації. Було підписано також Угоду про спільні зусилля щодо питання ядерної зброї. У підписаному Протоколі наради глав незалежних держав усі учасники погодилися, що тактичну ядерну зброю буде вивезено з території ядерних держав (України, Білорусі і Казахстану) до Росії до 1 липня 1992 р. [3].

На третьому саміті СНД, що відбувся в Мінську 30 грудня 1991 р., було ухвалено Угоду між державами — учасницями СНД щодо стратегічних сил, Угоду глав держав СНД щодо власності колишнього СРСР за кордоном, кілька протоколів. В Угоді йшлося, зокрема, про рішення учасників СНД розподілити власність колишнього СРСР за кордоном «справедливо». У такому разі частка України становила б 16,34%. Серед протоколів привертають увагу такі: про допомогу у ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії (м. Спітак), про небезпечний екологічний стан Аралу, ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження рибних ресурсів Каспійського моря. Окрім того, було підписано Угоду про спільну діяльність у дослідженні й використанні космічного простору (яку Україна підписала з деякими застереженнями), Угоду про збройні сили і прикордонні війська, тимчасові угоди про Раду глав держав і Раду глав урядів.

В Угоді про збройні сили та прикордонні війська зафіксовано визнання з боку СНД з січня 1992 р. права України на власні збройні сили і захист її кордонів своїми прикордонними військами та відмову від того, аби ними командував Головнокомандувач спільних збройних сил. Усього на засіданні в Мінську було розглянуто дев´ять міждержавних та шість міжурядових угод. Четверте і п´яте засідання глав держав СНД (16 січня 1992 р., Москва і 14 лютого, Мінськ) мали військове спрямування. Розглядався проект Договору про колективну безпеку (прийнятий 15 травня 1992 р.), було прийнято Заяву глав держав — учасниць СНД з військових питань, підписано Угоду про військову присягу у стратегічних силах (Україна не підписала), Угоду про статус стратегічних сил (Президент України Л.Кравчук підписав цей документ із застереженням про те, що Україна може вийти з угоди наприкінці 1994 р.), про принципи забезпечення збройних сил держав — учасниць СНД, Декларацію про дотримання принципів співробітництва у межах СНД, Угоду про правові гарантії військовослужбовців, звільнених з військової служби, Угоду про Сили спільного призначення (Україна не підписала), Угоду про повернення культурних та історичних цінностей державам їхнього походження, рішення про раду міністрів оборони СНД (Україна не підписала), Протокол про реформування і статут збройних сил колишнього СРСР (у документі не йшлося про Чорноморський флот), а також протокол про військово-морську символіку (Україна не підписала).

На засіданнях Ради глав держав і Ради глав урядів Співдружності, що були проведені протягом 1992 р., прийняли документи, що заклали правовий фундамент будівництва СНД. Найважливіший із документів — Статут Співдружності Незалежних Держав, прийнятий Радою глав держав Співдружності 22 січня 1993 р. в Мінську. Україна не підписала Статут СНД, убачаючи в ньому низку загроз до самостійного розвитку держави, а також положення, що суперечать законодавству України.

З метою формування й розвитку спільного економічного простору і поглиблення всебічних і взаємовигідних економічних відносин 24 вересня 1993 р. глави дев´яти держав Співдружності підписали Договір про створення Економічного союзу. Грузія і Туркменістан стали його повноправними членами в грудні 1993 р., а Україна приєдналася до Економічного союзу як асоційований член 15 квітня 1994 р.

Так було сформовано договірно-правову основу розвитку СНД. Рішення, прийняті країнами на перших самітах СНД, створили фундамент для функціонування об´єднання і відіграли визначальну роль у його розвитку. Фактично на перших самітах країн СНД було вироблено принципи мирного політичного й економічного розмежування, закладено засади розвитку регіонального союзу і окреслено параметри майбутніх субрегіональних об´єднань у рамках Співдружності.

Системний механізм функціонування СНД вміщує: головні органи — Раду глав держав і Раду глав урядів, що, фактично, є координаторами політичної і законодавчої взаємодії, та допоміжні — Раду міністрів закордонних справ, Економічну раду і Економічний суд, на які покладено розв´язання політичних і економічних проблем. Військову складову СНД утворює Організація Договору колективної безпеки, командування прикордонних військ, а також структури з боротьби з тероризмом. Головування в органах СНД має здійснюватися відповідно до рішення Ради глав держав Співдружності від 2 квітня 1999 р. першими особами країн почергово за алфавітом, що відповідало б міжнародній практиці. За всі роки існування СНД вищі органи Співдружності очолювали російські президенти, за нечисленними винятками (затвердження Головою Ради глав держав Л. Кучми наприкінці терміну його перебування на посаді з 29 січня 2003 р., а у 2004 р. — знову призначено В. Путіна).

Міжпарламентська співпраця

Складовою механізму Співдружності стала співпраця між парламентами Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану й Узбекистану, які об´єднались у Міжпарламентську асамблею (МПА) 27 березня 1992 р. У 1993–1995 рр. членами МПА стали парламенти Азербайджану, Грузії і Молдови, а у 1999 р. — України. Одним з відповідальних завдань Міжпарламентської асамблеї є миротворча діяльність, яка передбачає миротворчі акції в гарячих точках країн Співдружності і розробку правових основ для послідовного розв´язання конфліктів. Підсумки роботи МПА зазвичай доводить до відома депутатів Парламентської асамблеї Ради Європи, Парламентської асамблеї ОБСЄ й Європарламенту [9]. У відстоюванні суверенітету країни МПА (напр., Грузія, Україна) звертаються за підтримкою до регіональних і суніверсальних парламентських структур, таких, як ПА ОБСЄ або Генеральна Асамблея ООН тощо. Отже, парламентський механізм МПА СНД використовується для захисту від можливого втручання ззовні, зміцнення миру і безпеки в регіоні.

Про активність СНД опосередковано мала би свідчити величезна кількість прийнятих документів. Тільки за перші п´ять років (грудень 1991 — грудень 1995) відбулося 17 засідань Ради глав держав, під час яких розглянуто близько 600 документів: з них 261, тобто більшість, — з економічних та соціальних питань, 155 з військово-політичних, 178 з організаційно-правових. Із зазначених документів Україна підписала 442, зокрема більш як 60 із застереженнями. З не підписаних 74 мали військово-політичний характер (створення сил та органів колективної безпеки, миротворчих формувань, з прикордонних проблем), 22 — економічний і соціальний, 56 було присвячено організаційно-правовим питанням [4]. Гальмівним фактором для функціонування механізму СНД виявилася ситуація, що склалася з правовою договірною базою: лише деякі угоди беззастережно визнано всіма державами. Більшість документів підписано вибірково, із застереженнями або з винятками, тобто «не працює».

Набуття Україною без´ядерного статусу

Україна неухильно просувалася до набуття статусу без´ядерної держави, що було закріплено в державних документах: Декларації про державний суверенітет, Основних напрямах зовнішньої політики, Постанові Верховної Ради України від 9 квітня 1992 р. тощо. Нагадаємо, що під час створення СНД Україна погодилася передати всю тактичну й стратегічну ядерну зброю об´єднаному командуванню СНД, але не визнала її власністю будь-якої іншої держави, зокрема Росії. 23 травня 1992 р. Україна підписала Лісабонський протокол про СНО-1 — протокол до Договору між СРСР і США про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь від 31 липня 1991 р. У ньому йдеться про те, що всі зобов´язання СРСР щодо виконання Договору про ліміти обмежень, інспектування тощо перебрали на себе колишні радянські республіки, нині — незалежні держави СНД.

Незважаючи на постійний тиск євроатлантичної спільноти, а також Росії [5], Україна спромоглася досягти політичного консенсусу в питанні про відмову від ядерної зброї і приєдналася до Договору про не-розповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як без´ядерна держава. Це продемонструвало, що молода українська демократія є спроможною зробити вагомий внесок у європейську й світову безпеку шляхом зменшення запасу світової ядерної зброї. Український крок світова спільнота сприйняла позитивно (про це свідчить участь України в роботі «Великої вісімки + 6» з питань нерозповсюдження ядерної зброї у Південній Азії).

Країни-учасниці СНД поступово виробили колективний механізм відмови від ядерної зброї. Одним із перших документів у цій площині стала Угода про спільні заходи країн СНД щодо ядерної зброї, яку уклали в Алма-Аті на другому саміті СНД 21 грудня 1991 р. Суть документа, підписаного керівниками ядерних пострадянських держав (С. Шуш-кевичем, Білорусь; Н. Назарбаєвим, Казахстан; Б. Єльциним, РФ і Л. Кравчуком, Україна), полягала в тому, що рішення про необхідність застосування ядерної зброї (ст. 4) прийматиме президент Росії за погодженням з главами держав-учасниць Угоди. До 1 липня 1992 р. держави-учасниці угоди зобов´язалися забезпечити вивезення тактичної ядерної зброї на центральні російські передзаводські бази для її розукомплектування під спільним контролем (ст. 6). Білорусь і Україна зобов´язалися приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. як неядерні держави й укласти із Міжнародним Агентством ядерної енергії (МАГАТЕ) угоду про відповідні гарантії (ст. 5). Держави приєдналися до міжнародного механізму без´ядерності: виконання принципу «трьох не» — не передавати, не виробляти й не зберігати ядерну зброю. На третьому саміті СНД (30 грудня 1991 р., м. Мінськ) усі країни СНД підписали Угоду між державами-учасницями про стратегічні ядерні сили [6]. При цьому зазначалося, що Україна братиме участь в угоді про стратегічні сили лише до вивезення ядерної зброї за межі її території. Наступним кроком стала домовленість про те, що у період до повного знищення ядерна зброя, розташована на території України, перебуватиме під контролем об´єднаного командування Стратегічних сил СНД з метою невикористання і розукомплектування до кінця 1994 р. ядерної зброї, у тому числі тактичної, — до 1 липня 1992 р.

Процес ліквідації ядерної зброї, розташованої на території Республіки Білорусь і України, мав здійснюватися за участі Білорусі, України та РФ під спільним контролем держав Співдружності. На черговому саміті 6 липня 1992 р. (Москва) країни СНД підписали Рішення про участь у Договорі про нероз-повсюдження ядерної зброї, у якому зазначено: «Держави-учасниці Співдружності, як держави пра-вонаступниці СРСР, підтримують Російську Федерацію у тому, щоби вона продовжила участь колишнього СРСР у Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї як держава, що володіє ядерною зброєю» [15]. Країни також заявили, що приєднаються до Договору як такі, що не мають ядерної зброї, і вживатимуть необхідних заходів відповідно до їхньої конституційної практики. Документ підписано всіма президентами країн СНД, крім глави Азербайджану. Реалі-зуючи алгоритм набуття без´ядерного статусу, Україна до 31 травня 1996 р. передала Росії і тактичну, і стратегічну ядерну зброю (більш як три тисячі одиниць боєприпасів) і оголосила про свій неядерний статус. Відмова України від ядерної зброї стала перепусткою до цивілізованого світу, вона відіграла важливу роль у формування іміджу держави. Щодо рішення про без´ядерність України суперечки тривають і нині. Відповідно до офіційної позиції, його можна вважати об´єктивним: на той час таке вирішення питання відповідало намірам інтеграції у світовий політичний процес, економічним і військово--технічним можливостям держави.

Економічна взаємодія як важлива складова механізму функціонування СНД

Упродовж десятилість у Радянському Союзі створювався єдиний інтеграційний промисловий і сільськогосподарський комплекс. Саме економічна залежність диктувала новоутвореним республікам формат СНД. Це доводять такі цифри: торговельно-економічний оборот з країнами СНД стабільно перевищує 60% усього товарообороту України зі світом. Країни СНД, насамперед Росія і Туркменістан, є основними постачальниками газу й нафти Україні. Крім енергоносіїв, українська економіка залежить від ввозу з країн СНД кольорових металів, автомобілів, верстатів, інструментів, хімічних волокон, бавовни, лісоматеріалів, устаткування для різних галузей промисловості тощо. Україна, у свою чергу, є постійним постачальником кам´яного вугілля країнам Співдружності, до яких надходить 80% українського експорту вугілля.

Військово-промисловий комплекс України за потужністю займає друге місце серед країн СНД після Росії. За обсягами продажу зброї Україна входить до першої десятки країн, що її експортують. У військовому виробництві було зайнято понад 1 млн осіб. Більш як 300 великих і середніх підприємств ВПК України випускали 38% промислової продукції військового призначення для СРСР, у тому числі компоненти стратегічної зброї. Для перебудови цього потужного комплексу був необхідний і час, і резерви. Продукція українського машинобудування надходила до всіх регіонів СНД — Середньої Азії, Закавказзя, Росії та ін. Агропромисловий комплекс України експортував м´ясо, молочні продукти, яйця, цукор, олію, технічні масла, картоплю, овочі, сировину для харчової та переробної промисловості.

Водночас рівень взаємозалежності між державами СНД неоднаковий. Частка міжреспубліканської торгівлі у ВВП становила: у Росії — 13%, Україні — 27%, Казахстані — 29%, інших країнах — від 34 до 50%. В торгівлі з країнами СНД відбулися принципові зміни в наступні роки. У 2005 р. до країн СНД експортовано 31,3% українських товарів, до інших країн — 68,7%. Найбільші обсяги експортних поставок здійснювалися до Російської Федерації — 21,9% від загального обсягу експорту [7]. Зростання показників торгового обороту з країнами СНД, передусім із Росією, можна трактувати як певне посилення економічної залежності України від них.

Серед питань, що є актуальними для СНД й нині, переважають гуманітарні. Особливу увагу країни приділяють реалізації механізму дотримання прав людини на всьому пострадянському просторі: це і питання міграції, працевлаштування, пенсійних і соціальних виплат, піклування про ветеранів Великої Вітчизняної війни тощо. Не менш важливим є захист громадян, зокрема українців за межами України: в країнах СНД проживає 6,7 млн громадян українського походження. Необхідність захисту співвітчизників спричинена і кризовими проблемами в країнах, де не вгасають збройні протистояння (Придністров´я, Нагірний Карабах, Північна Абхазія і Південна Осетія тощо).

Дезінтеграційні й децентрові процеси в СНД

Підтвердженням їх наявності є скорочення товарообігу між учасниками формування, торговельні війни, нескоординована діяльність країн в інших міжнародних структурах. Опосередкованими заходами щодо збереження СНД і, як передбачали ініціатори ущільнення відносин, розвитку, можуть слугувати спроби створення у її рамках субрегіональних формувань (ЄврАзЕС, ЄЕП, ГУАМ тощо). Водночас країни СНД не скористалися можливістю, що постала завдяки світовим глобалізаційним процесам: через об´єднання і союзи держав охопити інтереси не тільки окремих держав, суб´єктів міжнародного права, а й їх груп (союзів). Децентрові тенденції, притаманні СНД, посилилися. Країни проросійської «четвірки» — Казахстан, Білорусь, Киргизія, Таджикистан та Узбекистан, що тяжіє до них останніми роками, — з огляду на загрозу американського чинника утворили кілька міждержавних структур. Виокремились азійські угруповання СНД. За вплив у регіоні змагаються США, Європейський Союз, а також Китай. Певною мірою про це свідчать і процеси, що відбуваються в розширеному Євросоюзі і НАТО: до кордонів СНД, на польську територію поступово переміщуються військові бази, що колись дислокувалися в інших європейських країнах — членах НАТО. Частина військ США, що виводяться з Німеччини, базуватиметься в Середній Азії і в країнах Балтії...

В СНД періодично загострюються регіональні кризи: відносини Грузії з Росією, Вірменії з Азербайджаном, Молдови з невизнаною Придністровською республікою, України з Росією тощо. Про слабкість мотивації функціонування СНД свідчить ставлення до неї Туркменістану, інших азійських держав, учасниць ГУАМ, а також недотримання договорів і угод у межах Співдружності з боку самої Росії.

Міжнародний механізм СНД міг би мати майбутнє в разі досягнення паритету в відносиннах між держа-вами-учасницями. Водночас спостерігався постійний ухил СНД до наддержавності, яку намагається запроваджувати під своїм протекторатом лише одна країна — Російська Федерація. Це виявилось у керуванні нею системою колективної безпеки (Договір про колективну безпеку), спільними військовими структурами, прикордонними військами, а також у намаганні координувати зовнішньополітичну діяльність всіх країн Співдружності. Інтересам України така одноосібна система не відповідає, оскільки участь у ній може призвести не тільки до відсторонення України від європейського процесу, а й до втягування її у воєнні дії з третіми країнами. Україна розглядає СНД як міжнародну структуру, якою створено переговорний механізм, і вважає функціонування останньої економічно доцільним. Вона не є учасницею Договору про колективну безпеку СНД від 15 травня 1992 р. і утримується від будь-яких спроб залучення її до військових союзів у межах СНД. Україна свого часу виступала проти надання Співдружності статусу суб´єкта міжнародного права.

Виправданість обережного ставлення України до політики Російської Федерації щодо країн Співдружності підтвердив Указ Президента Росії від 14 вересня 1995 р. «Про затвердження стратегічного курсу Росії з державами-учасницями СНД». У документі територію Співдружності оголошено площиною російських інтересів: йдеться про підпорядкування намірів країн СНД інтересам Росії. З огляду на небезпеку для України реалізації наведених новацій, країна залишила за собою право виходу з СНД, що передбачено застереженнями Верховної Ради України від 20 грудня 1991 р. [7].

Зазначимо, що не тільки Україна ставиться з обережністю до інституцій у рамках СНД. Азійські країни Співдружності створили власне інтеграційне об´єднання — Центральноазіатське економічне співтовариство (ЦАЕС), до якого увійшли Казахстан, Киргизстан, Узбекистан (1997 р., м. Чолпан-Ата). Відповідно до прийнятих рішень, Киргизстан мав забезпечувати країни-учасниці електроенергією, Казахстан — нафтою й нафтопродуктами, Узбекистан — природним газом. Тісна економічна співпраця між ними мала сприяти також урегулюванню проблеми оплати питної води, що постачається в усі азійські країни СНД.

Разом із тим, усі країни-учасниці критикують СНД, але жодна не вийшла з цього формування. Провідні країни Співдружності шукають нові форми, покликані утримати СНД від розвалу. В економічному плані чинник сусідства істотно впливає на стратегію їхнього господарського розвитку. Сама структура СНД та її діяльність нагадує «клуб президентів», які надають підтримку один одному під час виборів та в разі виникнення внутрішніх проблем. Недієздатність СНД свідчить, що це угруповання поступово перетворюється на формальну організацію. Можна прогнозувати, що без реформування Співдружності її майбутнє є досить сумнівним.

Інші Субрегіональні структури пострадянського простору

Визначальною тенденцією суспільного розвитку стала економічна, технологічна, інформаційна й соціальна взаємна залежність різних країн. Нині цей процес спостерігається на субрегіональному, регіональному і міжрегіональному рівнях, до нього залучаються вже досвідчені інтеграційні об´єднання та порівняно молоді. Якщо інтеграційні процеси у 60–70-ті роки базувалися в основному на ідеології регіонального протекціонізму, то на початку ХХІ ст. утверджується концепція «відкритого регіоналізму», згідно з якою нові інтеграційні угруповання розглядаються не як фортеці, зведені для захисту від зовнішнього світу, а як чинник підготовки ефективного включення у глобальний світовий ринок.

Диференційне ставлення країн до СНД, боротьба за лідерство призвели до виокремлення в її межах двох (умовних) центрів — проросійського та проук-раїнського. Навколо Росії згрупувалися Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан. Ці країни домовилися про утворення Митного союзу, який пізніше переріс в Євразійське економічне співробітництво (ЄврАзЕС). Поза ЄврАзЕС Росія ініціювала утворення Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), Єдиний економічний простір (ЄЕП), Шанхайську організацію співробітництва (ШОС); а азіатські країни — Центральноазійське економічне співтовариство (ЦАЕС) тощо. Туркменістан займав виважено-відокремлену позицію з переважної більшості спільно обговорюваних рамках СНД проблем, хоча і брав участь у роботі його структур як спостерігач. Азербайджан і Молдова до багатьох рішень ставилися досить прохолодно: парламенти цих країн тривалий час не ратифіковували Угоду про утворення СНД. До іншого кола країн, які намагалися вивільнитися з-під російської опіки, тяжіли поза Україною Азербайджан, Грузія і Молдова, до яких пізніше приєднався Узбекистан. Вони утворили субрегіо-нальне об´єднання ГУ(У)АМ.

Отже, на пострадянському просторі сформувалися різні угруповання, серед яких уже згадувані ЄврАзЕС, ГУАМ, ОДКБ, ШОС, ЦАЕС, а також «Кавказька четвірка», ОЧЕС. Аналізуючи процеси, що відбуваються в СНД, можна дійти висновку, що всі ці утворення виявилися неповноцінними структурами. Одним бракує правової основи для розвитку всеохоплюючої діяльності і утвердження у світовій системі міжнародних відносин, іншим — економічної і політичної могутності, що б вивело об´єднання у міжнародний простір інтеграційного спілкування на паритетних засадах.

Для України є важливим виробити критерії участі в проектах СНД, отримати гарантії рівних умов співпраці, прийнятних для всіх учасників співтовариства, намагатися змінити на свою користь деякі чинні норми в рамках співтовариства (такі, як право вето, яке має тільки Росія, право головуючого тощо). На державному рівні, враховуючи сучасний стан української економіки, необхідно розробити чітку аргументацію, яка дала б Україні обґрунтовані висновки щодо можливих наслідків її членства в субрегіональних проектах СНД.

Російський проект Євразійська економічна співдружність (ЄврАзЕС)

На порядку денному розвитку системотворчих інституцій у межах СНД постало питання про розбудову на засадах Митного союзу держав 1995 р. ЄврА-зЕС й надання йому інституціонального характеру. Повертаючись до джерел формування, зазначимо, що учасники Угоди про Митний союз — Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизія і Таджикистан уклали у 1996 р. Договір про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній сферах, у якому була поставлена мета створення «співтовариства інтегрованих держав» шляхом «поетапного поглиблення інтеграції в економіці, науці, освіті, культурі, соціальній сфері при дотриманні суверенітету сторін». Передбачалося також узгодження зовнішньополітичного курсу і спільного захисту кордонів. 26 лютого 1999 р. Білорусь, Казахстан, Киргизія, Росія і Таджикистан підписали Договір про Митний союз і Єдиний економічний простір, у якому без конкретизації термінів визначили етапи інтеграції: перший етап — забезпечення реалізації в повному обсязі режиму вільної торгівлі, зокрема незастосування тарифних і кількісних обмежень у взаємній торгівлі, уведення єдиної системи стягування непрямих податків, усунення адміністративних, фіскальних та інших перешкод, що устладнюють вільне пересування товарів; другий — створення митного союзу, що передбачає єдину митну територію, спільний митний тариф, скасування митного контролю в межах структури, уніфікацію механізмів регулювання економіки і торгівлі; третій — формування єдиного економічного простору, що передбачає здійснення спільної економічної політики і формування загального ринку послуг, праці й капіталу, уніфікацію національного законодавства, проведення узгодженої соціальної й науково-технологічної політики. 31 травня 2001 р. у Мінську керівники Білорусі, Казахстану, Киргизії, Росії і Таджикистану оголосили про початок практичної діяльності нової міжнародної організації — Євразійського економічного співтовариства.

У процесі становлення ЄврАзЕС виявилися його лідери, своєрідний центр — Росія і Казахстан, навколо якого об´єднуються інші країни. Це зумовлено і економічними, і політичними причинами. Слід зазначити, що частка Росії становить 95% обсягу товарообігу між Казахстаном і країнами ЄврАзЕС. У структурі експорту й імпорту переважають товари сировинного призначення: мінеральне паливо, неблагородні метали, зерно. ЄврАзЕС поступово набував рис конституційного утворення на зразок Євро-союзу, на досвід якого спираються. Як зазначив російський Президент В. Путін: «Рішення Євросоюзу щодо створення єдиної прикордонної служби — це вже утворення єдиної наднаціональної організації. Ми порівнюємо те, що робимо, із Євросоюзом і намагатимемося вибудовувати нашу загальну роботу усередині ЄврАзЕС» [8]. У перспективі ЄврАзЕС за умов участі в ньому України, яка є спостерігачем об´єднання, мав шанси перетворитися на субрегіо-нальну наддержавну міжнародну організацію. Про це свідчить розробка правового механізму його функціонування, зокрема Договору про основи законодавства ЄврАзЕС та Положення про правові акти МПА ЄврАзЕС. На черговому саміті (21 вересня 2004 р., Москва) учасники співдружності заявили про ліквідацію торговельних перешкод, на них було поширено російську систему ліцензування імпорту та експорту товарів, що фактично стало би першим кроком до об´єднання ЄврАзЕС та ЄЕП.

Наступний російський проект — Єдиний економічний простір

Його було запроваджено з метою оптимізації й інтенсифікації економічної співпраці (як заявили керівники України, Росії, Казахстану і Білорусі). Для реалізації проекту утворено Групу високого рівня (ГВР), що складається з віце-прем´єрів урядів країн-учасниць, міністрів ключових міністерств та їхніх заступників. На черговому засіданні ГВР (25 липня 2003 р., Москва) учасники обговорили перебіг виконання інтеграційної карти, яка, зокрема, передбачає необхідність укладення між державами угод і договорів. Робота зі створення ЄЕП перебуває під постійним контролем російської сторони. Основною метою майбутньої інтеграції в рамках ЄЕП, як передбачалося, мало стати досягнення Росією, Білоруссю, Україною і Казахстаном так званих чотирьох свобод (за прикладом Європейського Союзу): вільного переміщення товарів, вільного переміщення капіталів, вільного переміщення трудових ресурсів і послуг, проведення уніфікації ставок митного тарифу. Досягнення цих параметрів має закласти механізм зони вільної торгівлі. Для першого етапу інтеграції, на переконання сторін, є всі передумови. Росія, Білорусь, Україна і Казахстан разом забезпечують до 94 % загального ВВП країн СНД і 88 % їхнього товарообігу. На переконання російських керівників, кінцевим етапом економічного співробітництва буде введення на території ЄЕП єдиної валюти — російського рубля, що означатиме остаточне залучення України до простору стратегічного впливу Російської Федерації. У вересні 2003 р. у казахській столиці Астані було проведено саміт країн СНД, де розглядалися питання ЄЕП. Глави держав прийняли два документи: «Рішення» і «Заяву». Інерційні тенденції давалися взнаки, але Росія інтенсивно просувала проект до його кінцевої мети. Перший крок до створення ЄЕП було зроблено: 20 квітня 2004 р. український і російський парламенти — Верховна Рада України синхронно з Федеральними Зборами Російської Федерації ратифікували Угоду про створення ЄЕП (у пакеті з іншими стратегічними угодами з Росією, в тому числі про встановлення сухопутного кордону).

Слід зазначити, що російський бізнес опановує простір СНД, де й економічне середовище знайоме, і підприємства коштують не більше чверті своєї справжньої ціни (це пов´язано з тотальною недооцінкою компаній країн СНД через їхню низьку капіталізацію, а також — зі значною корупцією). Особливо помітно великі російські корпорації виявляють себе в Україні: «Русал» володіє Миколаївським глиноземним заводом, АвтоВАЗ контролює Запорізький алюмінієвий комбінат і Луцький автозавод. Відома ситуація із нафтообробними комбінатами тощо. У Казахстані російський капітал представлено «Газпромом», «Роснефтью», РАТ ЄЕС Росії та іншими компаніями. Казахстан зацікавлений у щільній інтеграції з огляду на міцний взаємозв´язок з ринком співдружності: 70% експортованих казахських товарів потрапляє до країн СНД. Для України є вигідним безмитний режим з учасниками ЄЕП, особливо з Росією. Українська держава погодилася на утворення в рамках ЄЕП вільної економічної зони. Росія ж, у свою чергу, наполягає на утворенні митного союзу. У такій ситуації запроваджує різноманітні торговельні «війни» — обмежує постачання українських труб, арматури, оцинкованого прокату, крохмалю й цукру, періодично підвищує ціни на енергоносії. Україна, у свою чергу, квотує імпорт російських автомобілів, цементу, добрив тощо. Білорусь досить тісно співпрацює з Росією, але неринкова економіка республіки, безперечно, створюватиме перешкоди для успішної реалізації проекту ЄЕП. Отже, механізм ЄЕП міг би бути вигідним для всіх чотирьох держав за умов паритетності їх участі в цьому формуванні. 24 січня 2005 р. під час перебування в Москві Президент України В. Ющенко заявив про те, що Україна не відмовляється від ЄЕП, але у просуванні будь-яких проектів керуватиметься національними інтересами. Принципи ЄЕП не мають блокувати шлях Україні до опанування інших ринків. Водночас Україна досить активно співпрацює у форматі ЄЕП «3+1», а за окремими угодами, що мають для української економіки особливий інтерес. Українська сторона погодила пакет із 20 різних угод ЄЕП, які стосуються спрощення пересування, і уніфікації певних норм щодо економічного співробітництва з учасниками простору тощо. Досягнуто також домовленості про ліквідацію вилучень з двосторонньої торгівлі України і Росії, що реалізовуватиметься 2009 р. Отже, Україна обрала один варіант співробітництва — створення зони вільної торгівлі, що не буде перешкоджати її рухові в Європейський Союз і вступу в СОТ.

Поза згаданими вище структурами, було створено й інші. Військова складова СНД виявилась у створенні Росією в Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ). ДКБ або Ташкентський договір СНД, був підписаний Вірменією, Казахстаном, Киргизією, Росією, Таджикистаном та Узбекистаном (15 травня 1992 р., Ташкент). Пізніше до Договору приєдналися Азербайджан (24 вересня 1993 р.), Грузія (9 грудня 1993 р.), Білорусь (31 грудня 1993 р.). Молдова, Туркменістан та Україна не брали участі в Договорі. Договір набув чинності 20 квітня 1994 р., зареєстрований у Секретаріаті ООН 1 листопада 1995 р. У статутних документах записано, що агресія проти одного з учасників Договору розцінюється як агресія проти всіх учасників: у такому разі всі учасники надають країні, яка її зазнала, військову допомогу. Це положення фактично збігається з положенням Північноатлантичного Договору. Координація і забезпечення Договору покладена на Раду колективної безпеки. 2 квітня 1999 р. учасники Ташкентського договору продовжили термін його дії на п´ять років і ухвалили положення про подальше у автоматичну його пролонгацію на такий самий строк. 14 травня 2002 р. ДКБ був перетворений на Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ) [9].

Активно розвиваються процеси, покликані посилити військову співпрацю на азіатському просторі. Набуває конкретних рис інституалізація Шанхайської організації співробітництва (ШОС). Глави дипломатичних та оборонних відомств Росії, Китаю, Казахстану, Киргизстану і Таджикистану уклали 26 квітня 2003 р. Хартію ШОС. Країни-учасниці планують поза військовою розвивати й економічну співпрацю. З огляду на великий інтерес до ШОС, що виявляють такі держави Азії, як Індія, Іран, Пакистан, розглядається питання розширення організації. Дер-жав-учасниці ШОС заявили про намагання відкрити антитерористичний фронт від Атлантики до Тихого океану для боротьби з міжнародним тероризмом. Створення такого фронту і розвиток співробітництва посилить позиції Російської Федерації в азіатському регіоні, в тому числі й щодо видобутку та транспортування енергоносіїв, і водночас послабить позиції США та НАТО. Договір про колективну безпеку СНД та Шанхайська організація співробітництва внаслідок підписаних на самітах країн-учасниць (відповідно 14 травня та 7 червня 2002 р.) угод мають набути нового формату.

Зважаючи на те, що учасники ОДКБ і ШОС взяли на себе спільну відповідальність за мир і стабільність в азіатському регіоні СНД (2005), а також на те, що Росія і Китай поглибили стратегічне партнерство і розширили співпрацю, підписавши Декларацію про стратегічне партнерство і Угоду про співробітництво, а також і на те, що водночас РФ та КНР є жорсткими конкурентами за лідерство в регіоні (напр., Китай запропонував на розвиток ШОС 920 млн доларів, а Росія — 500 млн), можна передбачити, що взаємодія ОДКБ і ШОС у майбутньому поглиблюватиметься. Проте в разі суперечностей між РФ і КНР може виникнути ситуація, коли ці дві структури дублюватимуть або навіть заважатимуть одна одній, а також заважатимуть одна одній і обидві країни, які змагаються за лідерство в регіоні. Не слід забувати, що союз РФ і КНР є ситуативний і викликаний скоріше стратегічними міркуваннями Москви і Пекіну (на противагу США), ніж суто практичними.

Отже, коротко розглянувши низку субрегіональ-них утворень на пострадянському просторі, нині досить важко визначити, за якими з них майбутнє, а які приречені на забуття... Водночас, більш широке дослідження теми дає змогу дійти наступного висновку. Ті міжнародні об´єднання, поява яких обумовлена об´єктивною реальністю і які затребувані часом, покликані до життя стратегічними і тактичними завданнями суб´єктів міжнародного права, розвиваються й розширюються, всмоктуючи потенціали все нових і нових держав. Подібний процес вже означився у рамках ШОС, яка має шанси перетворитися на організацію з широкими повноваженнями євроазіатсько-го ареалу, де виконуватиме у першу чергу врівноважуючу роль у геополітичному протистоянні вже існуючих і новонароджуваних центрів сили. Водночас, це стане можливим, якщо амбіції країн-учасниць ШОС (у першу чергу — Пекіну й Москви) не зруйнують стратегічні наміри ситуативних союзників, які намагаються протистояти у даному випадку «апетитам» Вашингтону.

Країни як Америки, так і Європи конче зацікавлені у різнобарв´ї енергетичних транскордонних проектів, в альтернативних потоках енергоносіїв (і чим більше, тим краще). З цього погляду ГУАМ має шанси розгорнутися у впливову міжнародну структуру, а отже, має майбутнє. При цьому слід враховувати необхідність ГУАМ не тільки для забезпечення стабільності наявних транспортних енергоартерій і розвитку регіону, а й з огляду на формування безпекового, врівноваженого простору.

Підводячи риску, зазначимо, що Українська держава у взаємодії з міжнародними організаціями поступово створює механізм захисту державних інтересів, беручи участь у тих об’єднаннях, які відповідають не тільки тактичним, тобто сьогоденним намірам країни, а й тим, що розраховані на перспективу. При цьому Україна вимагає від себе й від інших партнерів жорстко дотримуватися принципу паритетності в міжнародних відносинах, чого не спостерігається у низці російських проектів.

Література

1. Алмаатинская декларация государств-участников СНГ / Поточний архів Адміністрації Президента України. Управління з питань зовнішньої політики. — Досьє «Документи СНД». — Кн. 1. — С. 18–20; // http:/www.sic.ru

2. Соглашение о создании Содружества Независимых Государств / Поточний архів Управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента України. — Досьє «Документи СНД». — Кн. 1. — С. 4–8; Голос України — 1995. — 8 груд.

3. Протокол совещания глав независимых государств (щодо м. Спітак — Л. Ч.); Протокол Совещания глав государств и правительств Содружества Независимых Государств (щодо джерел фінансування органів СНД); Протокол Совещания глав независимых государств (щодо переліку заходів з ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС); Соглашение о совместной деятельности по исследованию и использованию космического пространства (українська сторона підписала з застереженнями) / Поточний архів Управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента України. — Досьє «Документи СНД». — Кн. 1. — С. 38 — 51.

4. Васильєва Л., Гайдуков Л. СНД в економічному і політичному просторі України // Віче. — 1998. — №3. — С. 7–11.

5. Интервью Министра иностранных дел РФ И. Иванова РИА «Новости» / 05.09.2001 // Ligaonline; Allison G. T. Nuclear Terrorism. The Ultimate Preventable Catastrophe. N.Y., Times Books. Henry Holt and Company, 2004. — Р. 145.

6. Соглашение между государствами-участниками Содружества Независимых Государств по Стратегическим силам /Поточний архів Управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента України. — Досьє «Документи СНД». — Кн. 1. — С. 32 — 35.

7. Застереження Верховної Ради України до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, підписаної від імені України 8 грудня 1991 року в Мінську. Додаток до Постанови Верховної Ради України від 10 грудня 1991 року / Поточний архів Управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента України. — Досьє «Документи СНД». — Кн. 1. — С. 11 — 13.

8. Интервью Президента Российской Федерации В. В. Путина // Информационный бюллетень МИД РФ. — 2002. — 14 мая.

9. Путин и Лукашенко говорили о будущем Договора о коллективной безопасности //ИНТЕРФАКС//2004/.

загрузка...
Top