Історія економічних вчень

1. Економічна думка стародавнього Риму.

2. Основні ідеї економічного вчення Д. Рікардо.

3. Теорія суспільного вибору у неоінституціоналізму.

Список використаної літератури.


1. Економічна думка стародавнього Риму

Своєрідним продовженням, поглибленням і конкретизацією економічних поглядів грецьких мислителів була економічна думка стародавнього Риму, володіння якого не обмежувалися Апеннінським півостровом, а охоплювали Грецію, Персію, Іспанію, значну частину Німеччини, Північну Африку разом з Єгиптом. Захопивши багато країн, стародавній Рим мав сприятливі умови для формування великих землевласників-латифундистів, які володіли рабами, використовуючи їхню працю.

Очевидно, це було причиною того, що економічна думка і політика стародавнього Риму пов´язані з аграрними справами. Про це свідчать "Закони XII таблиць" (451-450 pp. до н. е.), які закріпили право приватної власності, санкціонували правові відмінності вільних і рабів. На впорядкування аграрних відносин були спрямовані законопроекти братів Тіберія (162- 133 pp. до н. е.) і Гая (153-121 pp. до н. е.) Гракхів. Своєрідним гімном сільському господарству і селянській праці була поема "Георгіки" Верґілія (70-19 pp. до н. е.).

Аграрна тематика виявилась тоді такою актуальною, що на ній зосередили увагу більшість інтелектуалів, серед яких був Марк Порцій Катон (234-149 pp. до н. е.). Він написав твір "Про землеробство", в якому всіляко підносив сільське господарство. Покликаючись на звичай предків у ставленні до різних занять, Катон писав, що "якщо хотіли уславити добру людину, то її хвалили як доброго землероба і доброго господаря... Землероби стають найвідважнішими людьми і найдіяльнішими воїнами; дохід землероба найчистіший, найнадійніший і найменше викликає заздрощів; люди, зайняті цією справою... шляхетні".

Землеробські заняття, на думку Катона, стоять вище від будь-яких інших, не кажучи вже про лихварство, яке ганебніше від злодійства. Тому Катон давав пораду, як краще вести сільське господарство. "Якщо ти мене запитаєш, який маєток поставити на перше місце, я, - відповідав Катон, - скажу так: сто югерів землі, яка зайнята всіма культурами і знаходиться у найкращому місці... З ранньої юності господареві треба дбати про те, щоб обробити маєток".

Агрономічні поради Катона чергувалися з економічними. Він казав, що "потрібно перевірити кількість грошей і хліба, то, що підготовлено для годівлі худоби; кількість вина, масла, що продано, що виручено, що залишилось, що можна продати... Господар повинен розпорядитись роботами... Він повинен здійснити продаж: продати масло, якщо добра ціна, вино, продати надлишки зерна, старих волів, хирляву худобу, хирлявих овець (вовну, шкіри, старий віз, старі залізні знаряддя), пристаркуватого раба, хворого раба і взагалі продати все, що непотрібне. Господар повинен прагнути продавати, а не купувати".

Отже, Катон акцентував на тому, як можна здобути найбільше доходу від ведення сільського господарства. У "Землеробстві" Катона всі питання домогосподарства опрацьовані докладніше, ніж Ксенофонтом в "Економікосі". Катон, порівняно з грецькими мислителями, міг скористатися більшим досвідом організації сільського господарства у землевласників-латифундистів.

Варрон Марк Теренцій (116-27 рр. дон. е.), як і Катон, вболівав за долю сільського господарства. Він залишив у спадок три книги "Про сільське господарство", в яких викладені завдання власників великих латифундій. Варрон надавав перевагу сільському господарству перед іншими галузями господарства.

Однак Варрон був менш практичний у сільському господарстві, ніж Катон, за винятком захисту пріоритету сільського господарства в економіці. "Наші великі предки, - твердив Варрон, - не без підстав надавали перевагу римлянам - селянам перед міщанами... Тепер господарі пробрались у міські мури і, залишивши серп з плугом, заповзялись працювати руками в театрі й цирку, а не на ниві чи у винограднику...". Це був докір тим, які полишили землеробські заняття, що, на думку Варрона, негативно позначилося на економіці країни, бо продовольство довелося завозити з Африки і Сардинії. Засновники Риму вчили своїх дітей землеробству, а ті від жадоби закинули своє заняття, забувши, що землероб і скотар - не одне й теж. "Землероб зайнятий тим, що винайшли люди, щоби вирощувати земні плоди, пастух, навпаки, тим, що виробляє худоба".

Ставлячи землеробство вище від скотарства, Варрон усе ж вважав корисним поєднання цих двох галузей господарства. Саме тому він присвятив одну свою книгу землеробству, а другу - скотарству. Зацікавленість Варрона скотарством зумовлена конкретними обставинами і, передусім, вигодою виробляти продукцію тваринництва, попит на яку був тоді на ринку. "Худоба, - казав він, - є основою всякого добробуту, вона фігурує навіть у назвах грошей".

Найбільше, а саме 12 книг "Про сільське господарство", написав Колумелла Люцій Юній Модерат (І ст. до н. е.). Навіть нині не можна без хвилювання сприймати слова Колумелли з передмови до першої книги, в якій він називає землю матір´ю, божественним творінням. "Ми, - писав він, - віддаємо сільське господарство, як катові на поталу, найнегіднішому із рабів, а за наших предків тим займалися найліпші люди і робили це якнайкраще".

Колумелла доводив, що порядкування на землі вимагає старання і знань, енергії, фізичних сил. Між тим багато з нас покинули серп і плуг та перебралися у міста. Цю думку Колумелла запозичив у Варрона. "Той, хто присвятив себе сільському господарству, повинен, - вважав Колумелла, - передусім володіти такими якостями і знанням справи, можливістю витрачати засоби і бажанням діяти... Недостатньо знати і хотіти, якщо немає потрібних для праці коштів".

Позитивною рисою праці Колумелли є оцінка поглядів попередників, які займалися проблемами аграрної економіки. Ведення сільського господарства може бути ефективним тільки тоді, коли воно матиме власного господаря. На далекій відстані від господаря маєтки занепадають. "Дбайливому господареві потрібно у всяку пору року обійти кожну смужку в своїм маєтку..." - Добра порада! Знання і старання господаря, зазначав Колумелла, і на поганій землі зможуть здолати безплідність.

Прагнучи відродити сільське господарство з допомогою латифундій, Колумелла вважав одночас за можливе передачу господарювання колонам, які займали проміжне становище між вільними і рабами. Колонів можна вважати попередниками покріпачених селян феодального середньовіччя.

До когорти мислителів-аграріїв належав Гай Пліній Старший (23-79 pp. до н. е.), який, щоправда, не написав твору про організацію сільського господарства, але, спираючись на праці Катона, Варрона, Колумелли та інших своїх попередників і сучасників, створив енциклопедичну "Природну історію" у 37 книгах. У них він виступив як дбайливий господар усього сущого на землі та самої землі. "Потрібно, - писав Пліній, - передусім заступитись за землю і прийти їй на допомогу... Ми накидаємось на неї із звинуваченням у наших власних злочинах і на неї звалюємо нашу вину".

Ці роздуми актуальні й в наш час. Взагалі римська аграрно-економічна думка - це видатне явище в розвитку економічної науки і світогляду. Твори економістів-агрономів стародавнього Риму так потужно насичені знанням господарської дійсності, що вони досі становлять науково-теоретичний і практичний інтерес. Без історії немає теорії. Цю істину особливо яскраво підтверджують мислителі античності, без знання спадщини яких важко збагнути логіку розвитку економічної думки в наступні періоди, зокрема, в середньовіччя.

У період античності були закладені основи всіх наук, у тому числі й економічної теорії, у розвитку якої взяв участь і Анахарсій з українського Подніпров´я. Це факт знаменний і вартий поцінування.

2. Основні ідеї економічного вчення Д. Рікардо

Рікардо, як і Сміт, розрізняв ринкову ціну товарів і їхню природну ціну. Однак його майже не цікавила ринкова ціна, а свою увагу він сконцентрував на природній ціні. Теорія вартості Рікардо стала теорією рівноваги.

Наступна особливість полягала у тому, що існують товари, доступні лише у певній кількості, такі як рідкісні монети, і такі товари, пропозиція яких може бути збільшена за рахунок виробництва. Щодо першого виду товарів, то Рікардо погоджувався з твердженням, що їхня вартість визначається унікальністю (дефіцитністю) і залежить від попиту; аналіз монопольної ціни мав зачекати на Антуана Огюстена Курно. Теорія вартості Рікардо, хоча й далека від того, щоб бути загальною, стала однак специфічною теорією рівноважного відтворення товарів. Крім того, вона передбачає фіксовані коефіцієнти входу, абстрагуючись від фактора підстановки (заміщення) і економії масштабу (завдяки зростанню виробництва).

Аналіз продовжується у трьох напрямах. Суть першого полягає в тому, що товари виробляються лише працею, як, наприклад, збирання ягід. У цьому випадку "вартість товарів, або кількість якогось іншого товару, на яку він обмінюється, залежить від відносної кількості праці, потрібної для його виробництва". "Якщо серед мисливців, наприклад, потрібно затратити подвійну працю для того, щоб вбити оленя, то один тигр повинен природньо обмінюватись на двох оленів". Відносні ціни визначаються тільки необхідними затратами праці. Якщо а01 і а02 вважати відповідно кількістю праці, потрібної для виробництва одиниці товару 1 і 2, тоді їхня відносна ціна записується Р1/Р2 = а01/а02. Річ у тому, що попит не має жодного впливу на відносні ціни. Відносний попит на тигрячі хутра й оленину справді визначає кількість того, що буде вироблено, але не його вартість. Рікардо, звичайно ж, розумів, що праця відрізняється за якістю та інтенсивністю, однак він інтуїтивно застосував те, що пізніше було названо складною теоремою товарів Гікса, згідно з якою різні типи праці (робочої сили) можуть бути зведені до "звичайної робочої сили доти, поки відносна заробітна плата залишається незмінною".

Суть другого напряму аналізу, запропонованого Рікардо, полягає в тому, що виробництво потребує не лише робочої сили, а й засобів виробництва, таких як знаряддя, інструменти і будівлі. Вони теж вироблені за допомогою робочої сили (праці) і засобів виробництва. Всі вхідні коефіцієнти визначені й немає жодних відсотків. Виходячи з цих умов, відносні ціни все ще визначаються відносною вартістю робочої сили, але до прямих затрат праці тепер додаються непрямі, оскільки ще Вільям Петті та Річард Кантільон зазначали, що засоби виробництва можуть бути перетворені на робочу силу.

Знову відносні ціни є незалежні не лише від споживчого попиту, але й від розміру заробітної плати. Твердження, що вартість залежить лише від кількості робочої сили, можна продовжити твердженням, що вона (вартість) залежить від більшої чи меншої величини компенсації, яка виплачується за цю працю. Зміни у розмірі заробітної плати впливають на всі ціни в однаковій пропорції.

Суть третього напряму аналізу, запропонованого Рікардо, полягає в тому, що він вводить час і відсоток. Якщо вся виробнича діяльність мала б однакову інтенсивність використання капіталу, тоді не було б жодного впливу на відносні ціни. Рікардо зазначає, однак, що інтенсивності використання капіталу можуть суттєво відрізнятися між галузями промисловості. Важливим елементом є також період часу, необхідний, щоб виробник отримав віддачу від засобів виробництва: пивовар очікує, в середньому, багато років для того, щоб отримати віддачу від своєї броварні; фермер очікує рік для того, щоб отримати посівне насіння; пекар очікує тиждень, щоб отримати пшеничне борошно. Як наслідок, трудова теорія вартості перестає бути точною.

Фундаментальна модель Рікардо, що була обговорена раніше, встановлювала зворотний зв´язок між розміром заробітної плати і величиною прибутку (чи відсотка). Якщо так, то відносні ціни на товари стали також залежними від розміру заробітної плати. Падіння у зарплатах, збільшуючи відсоткову ставку, підвищило б відносні ціни на капіталомісткі товари. У міжвоєнний період Фрідріх фон Гайєк назвав цей зв´язок ефектом Рікардо і використав його у поясненні циклічних коливань в інвестиційному попиті. Рікардіанська пропозиція, однак, була суто статистичною за змістом.

Аналітично, як зазначив Стінгер, Рікардо, як і Адам Сміт, запропонував теорію вартості, в основу якої було покладено витрати виробництва, а не трудову теорію. Він розвинув трудову теорію вартості й показав, що там було чимало нездоланних перешкод. Однак він думав, що впливи переміщення (зміни) між прибутками і зарплатами були незначними. У своєму подальшому аналізі Рікардо вирішив зігнорувати цей вплив і зосередитися на коливаннях вартості, зумовлених зміною кількості робочої сили.

Теорія вартості Рікардо мала на меті стати дієвою для будь-якої кількості товарів. Його основні пропозиції щодо розподілу національного доходу були першопочатково отримані для однотоварної економіки, яка виробляє лише пшеницю. У зв´язку з цим виникло запитання, як ці пропозиції можна застосувати до мультитоварної економіки. І саме це запитання підштовхнуло Рікардо до розгляду проблеми незмінної міри вартості.

Така проблема виникає у різних контекстах. Припустімо, що у примітивній мисливській економіці один тигр раптом починає вартувати як три олені. Чи є це наслідком зростання коефіцієнта вхідних затрат для тигра, чи зменшення аналогічного коефіцієнта для оленя, чи, може, це є наслідком комбінації обох цих факторів? На це запитання можна було б відповісти, якби був знайдений товар, коефіцієнт вхідних затрат якого був би незмінним. У такому разі цей товар міг би слугувати "незмінною мірою вартості". Рікардо усвідомлював, що такий товар хтозна чи міг бути знайдений, отже, всі коефіцієнти вхідних затрат є незмінними. Як стандартний варіант тимчасової заміни він запропонував золото. Інший аспект проблеми був наслідком нерівної інтенсивності капіталу. Підвищення норми прибутку, як було зазначено раніше, підвищує відносні ціни капіталомістких товарів, в той час як відносні ціни трудомістких товарів знижуються. Рікардо запитував себе, чи може бути обраний стандарт вартості з незмінною відносною ціною? Його відповідь була ствердною, якщо тільки може бути знайдений товар, капіталомісткість якого була б відповідно зваженою середньою величиною всієї інтенсивності (швидкості обороту) капіталу.

Зрозуміло, що другий аспект проблеми рівня вартості Рікардо цілковито відмінний від першого. Рікардо, однак, змішував ці два аспекти і вважав, що золото могло бути цілком задовільним наближенням у всіх випадках. Він усвідомлював, що не розв´язав жодної з проблем, а його припущення ще більше ускладнювали їх.

Міраж незмінної міри вартості переслідував Рікардо до кінця його життя. Це міркування важко зрозуміти через те, що проблема, крім кількох спеціальних і штучних випадків, є не тільки не розв´язною, але й малозрозумілою і позбавленою незалежного економічного значення. Слід визнати, однак, що для Сраффи і неорікардіанців ця проблема стала джерелом нового аналітичного натхнення.

У попередньому викладі рікардіанської теорії вартості земля і рента не згадуються. У теорії вартості попередника Рікардо Кантільона земля теж не була суттєвим фактором. Кантільон уявляв землю однорідної якості з фіксованою продуктивністю на одиницю площі. У 1767 р. Тюрґо зрозуміло виразив принцип спадної доходності, з яким Рікардо мав нагоду дуже рано ознайомитись. Вест і Малтус 1815 року незалежно використали цей принцип як базу теорії ренти, яку Андерсон запропонував ще за тридцять вісім років до того. Двома роками пізніше Рікардо зробив цю теорію наріжним каменем свого аналізу розподілу.

Перше питання стосується змін у законах вартості, що зумовлюються дефіцитом землі. Рікардо вважав, що не потрібно жодних змін взагалі. Земельній теорії вартості Кантільона він протиставив неземельну теорію вартості. Припустимо, що населення забезпечене землею різної якості, яка поступово перетворюється на пустелю. Землю будуть обробляти аж до межі, де фермер може лише заробити собі на прожиття. У конкурентному суспільстві всі фермери заробляють саме таку заробітну плату для прожиття. Надлишок виробництва над цю зарплату надходить до лендлордів як рента, яка передбачає, що власники граничних (найменш родючих) земель не отримують жодної ренти. Факторні доходи можуть бути проаналізовані за умови, нібито рента не має значення, оскільки виробництво концентрується на найменш родючій ділянці землі. Як сказав про це Рікардо, "мінова вартість усіх товарів... завжди регулюється... більшою кількістю робочої сили, яка є необхідною для їхнього виробництва... тими, хто виробляє ці товари за найнесприятливіших обставин".

3. Теорія суспільного вибору у неоінституціоналізму

Ця теорія сформувалась у 60-х pp. її автором визнають видатного американського економіста Дж.-М. Б'юкенена (н. 1919). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема «Формула згоди» (1962), «Теорія суспільного вибору» (1972), «Свобода, ринок і держава» (1986) та ін.

В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б'юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини можна застосувати для дослідження будь-якої сфери діяльності, пов"язаної з необхідністю вибору, у тім числі для дослідження політичних процесів.

Політику Б"юкенен трактує як обмін. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає в тім, що на ринку відбувається взаємовигідний обмін, а в політиці — ні. Завжди існує політична нерівність, зумовлена економічними причинами. Це — нерівність прав і можливості одержання інформації, її свідоме перекручування, схвалення чиновниками, парламентарями рішень у власних інтересах, діяльність організованих груп тиску (лобі), які часто працюють усупереч справжнім суспільним потребам.

З огляду на ці суперечності прихильники теорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи з поширенням ринкових відносин на політичну сферу. Політика, наголошували вони, може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.

Отже, підбиваючи підсумок, слід зазначити, що хоч інституціоналізм не має єдиної теоретичної основи, проте йому притаманні певні спільні риси:

1) критичний аналіз ортодоксальних теорій, побудований на розробленні альтернативних програм;

2) спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками;

3) намагання вивчати не стільки функціонування системи, скільки її розвиток (трансформацію капіталізму);

4) аналіз економічних відносин не з позицій так званої економічної людини, її розрізнених дій, а з позицій організації суспільства, держави;

5) намагання посилити суспільний контроль над бізнесом, визнання необхідності втручання держави в економіку.


Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.


Тести

1.Які вчені працювали в Стародавній Греції?

1.Каутилья

2.Платон

3.Фома Аквінський

4.Аристотель

2.Механізм мультиплікатора відображає:

1. Підвищення ставки відсотка, що дає можливість отримувати від своїх заощаджень більший дохід

2. Певні спонукання власників доходів тримати свої заощадження у грошовій формі

3. Взаємозвязок між приростом інвестицій і приростом національного доходу.

4. Готівка для виконання поточних угод

3.Вихідним методологічним принципом монетаризму було твердження про те що:

1. Ринкова система здатна автоматично приводити себе до стану рівноваги

2.Ринкова система має внутрішній механізм, який амортизує вплив зовнішніх чинників

3.Головну роль відіграють ціни

4.Всі відповіді вірні

4.Об’єктом критики в інституціоналістів стала:

1.Неокласична поведінкова модель”раціональної економічної людини”

2.Теорія раціональних очікувань

3.Теорія пропозиції

4.Жодної правильної відповіді

5. Другий етап розвитку інституціонального напряму економічної думки припадає на:

1.30-ті роки 20 століття

2. 50-60-ті роки 20 століття

3. 80ті роки 20 століття

4.Жодної правильної відповіді

загрузка...
Top