Історія економічних вчень

1. Спільні риси та відмінності економічних поглядів В. Петті і П. Буагільбера — засновників класичної політекономії.

2. Загальна характеристика американського інституціоналізму.

Тестові завдання.

Список використаної літератури.


1. Спільні риси та відмінності економічних поглядів В. Петті і П. Буагільбера — засновників класичної політекономії

Засновником класичної політичної економії вважають англійського економіста Вільяма Петті (1623-1687). Син кравця, після навчання медицини в Оксфорді, служив у королівському флоті, потім вчився у Франції та Галалулі. У 1650 р. став доктором наук і викладав в Оксфорді анатомію, фізику і хімію. У 1654 р. здійснював помір маєтків в Ірландії, завдяки чому збагатився.

У 1660 р. В. Петті - серед засновників Королівського Наукового Товариства, в якому опановував економіку і статистику. Він опублікував майже 20 праць, в яких відображена нова дослідницька методика, прагнення до причинного з´ясування явищ і статистичного їх відображення. У його творах чільне місце відведено теорії вартості, теорії заробітної плати, теорії земельної ренти і теорії грошей.

У 1662 р. В. Петті опублікував дослідження "Про податки і данини", в якому розкрив джерела і структуру податкових зборів. Він, зокрема, зауважив, що обмежують можливості податкових надходжень чисельність населення і кількість грошової маси. "Кажу, що коли б у якійсь країні було надто багато грошей, то було б добре як для суспільства, так і для влади, але було би шкодою для всіх людей, якщо би володар тримав у своїх скринях все, що необхідне". Отже, В. Петті надавав великого значення нагромадженню грошей, що його зближувало з меркантилістами. Що стосується тлумачення рентних відносин у сільському господарстві, то воно є теоретичним надбанням В. Петті.

Плідною є думка В. Петті про те, що затрати праці є основою того, що можна порівнювати вартість срібла і збіжжя. Далі В. Петті висловився з приводу лихварства, відсотків і т. ін. Він широко трактував вартість монети, яка підвищується або знижується залежно від вартості інших благ. "Дорожнеча чи дешевизна не залежать від того, - твердив В. Петті, - якої кількості рук потрібно для придбання продуктів для прожиття". Отже, йдеться про залежність вартості продукту від затрат людської праці.

З приводу грошей В. Петті висловив свої міркування і в праці "Політична анатомія Ірландії", зокрема, піддав сумніву погляд, згідно з яким "гроші є єдиною мірою і основою порівняння вартості всіляких благ". Вартість срібла, зазначав В. Петті, підвищується і знижується не залежно від інших благ, а сама по собі.

Чільне місце в економічних дослідженнях В. Петті посідає його праця "Політична арифметика 1683 р.", в якій викладено роздуми "стосовно розмірів і вартості землі, людей, будівель, сільського господарства, мануфактур, торгівлі, рибальства, ремісників, моряків, війська; стосовно державних доходів, реєстрації, банків, стосовно визначення цінності людей, збільшення кількості моряків; відносно міліції, портів, становища країни, кораблів, могутності на морі й т. ін".

Це свідчить про широкі зацікавлення англійського економіста, який вважав, що "промисловість приносить більше вигоди, ніж сільське господарство, а торгівля - ніж промисловість". Саме тому В. Петті багато уваги присвятив торгівлі, зокрема, зовнішній.

Пильне вивчення творів В. Петті, як зауважив Є. Слуцький, переконує, що вони перебувають у тісному зв´язку з попередніми надбаннями економічної думки. Наприклад, В. Петті часто вживав поняття "природна ціна", "природна рента" та ін., які раніше використовували, зокрема, каноністи. Це стосується і поняття грошей, яким так часто оперує В. Петті. Однак це не применшує аналітичної значущості праць і думок В. Петті, який вніс багато нового у розвиток економічної теорії.

К. Маркс, як стверджує Є. Слуцький, ретельно вибрав із праць В. Петті все найсуттєвіше, але "він витлумачив його надзвичайно однобічно". Отже, відомий вислів Петті, що праця є батько, а земля - мати багатства, звучить в оригіналі так: "Праця є батько і активна основа багатства, як земля його мати". А головне, що "в цій фразі не можна бачити зародку спеціально трудової теорії цінності, бо вона говорить не про цінність, а про багатство і поряд з працею ставить землю". На думку українського вченого, у цих висловлюваннях В. Петті помітний зовсім ще не диференційований ембріон низки дальших ідей, який мав лише віддалений зв´язок з трудовою теорією вартості. Тим паче, у творах В. Петті не йшлося про те, що праця є субстанцією вартості, як це тлумачилося пізніше. Праця, згідно з поглядами В. Петті, є чинником, фактором, що визначає цінову пропорцію, тобто відіграє таку ж роль, як пізніше у Д. Рікардо.

В. Петті, далекий від визначення вартості працею, розв´язував завдання, яке поставив ще Арістотель, а саме: як різні блага, виражені в різних мірах і прямо не порівнювані між собою, зробити співмірними. До того аналітичного завдання політичної економії В. Петті підходив з різних боків, висловлюючи міркування, що містили зародок певних майбутніх теорій. "Що стосується внутрішньої цінності (intrinsick value) благ, то вона повинна вимірюватися не однією тільки працею, але і землею. І те і друге потрібне для створення багатства, і те і друге потрібно враховувати у виробленні природного мірила цінності". Праця і земля в теорії цінності В. Петті поставлені поряд. Є. Слуцький називає погляди В. Петті натуралістичними у тому розумінні, що він прагнув знайти вартісні пропорції між працею і землею. Це не применшує геніальності економічної теорії В. Петті, який у багатьох з´ясуваннях економічних явищ був глибшим навіть від своїх наступників, незважаючи на власну обтяженість меркантилізмом. Отже, Є. Слуцький вважав, що творчість В. Петті є класичною "для вправ у мистецтві вивчення історії економічної думки".

Представником початку класичної політекономії у Франції був П´єр Ле Пезан де Буагільбер (1646-1714), який походив із дворян і здобув добру освіту. В 1696 р. він видав книгу "Докладний опис становища Франції, причини падіння її добробуту і прості способи відновлення, або як за один місяць дістати королеві всі гроші, яких він потребує і збагатити все населення". У 1707 р. П. Буагільбер опублікував твір "Звинувачення франції", крім того, видав кілька теоретичних досліджень ("Трактат про природу, вирощування і користь збіжжя", "Дослідження про рідкість грошей", "Роздуми про природу багатства, грошей і податків").

П. Буагільбер виступав проти політики меркантилізму, захищав сільське господарство, обстоював поміркованість податків. Він був прихильником економічної свободи, багатство вбачав не у грошах, а в продуктах, створених у процесі виробництва. У тлумаченні теорії цінності П. Буагільбер був близьким до В. Петті. "Усі люди, - писав П. Буагільбер, - хочуть бути багатими, а більшість з них працює вдень і вночі тільки для того, щоб збагатитися: однак помиляються, як правило, щодо шляху, як досягти цієї мети. Що стосується справжнього здобуття багатства, котре би могло бути тривале, то помилка полягає передусім у тому, що люди творять собі фальшиві поняття про багатство, як і про гроші".

Викриваючи дотогочасні фальшиві, на його думку, погляди на багатство і збагачення, П. Буагільбер твердив, що від первородного гріха "людина може існувати і жити тільки завдяки праці". Однак у первісних суспільствах були обмежені потреби і низький рівень поділу праці, а в сучасному світі налічується до 200 занять, обмін між якими необхідний. При обміні гроші вже не є тираном, як раніше, а служать засобом обміну товарів.

Зазначені 200 занять творять стан держави найосвіченіших і обдарованих природою країн. Багатства є дітьми плодів землі, обробленої людьми. "Вже говорилось, і це правда, що плоди землі, - твердив П. Буагільбер, - а передусім збіжжя, спричинюються до виникнення всіх інших виробництв".

Ці міркування згодом стали характерні для фізіократів. Не випадково деякі економісти шукали джерел фізіократизму в творах П. Буагільбера. Земля, на його думку, живить усі промислові заняття. Подібні думки і висловлювання свідчать, що П. Буагільбер був захисником сільського господарства і селянства, критично ставився до глорифікації грошового багатства. Інших поглядів дотримувався американський державний діяч Бенджамін Франклін (1706-1790), який написав "Скромне дослідження про природу і необхідність паперових грошей". Він уважав, що "багатство країни повинно оцінюватися тією кількістю праці, котре її мешканці здатні купити". Отже, Б. Франклін був прихильником трудової теорії цінності.

Отже, аналіз еволюції теорій і політики меркантилізму, генези трудової теорії та зародження класичної політичної економії є яскравим підтвердженням спадкоємності в історії економічної теорії. Він переконливо свідчить про те, що розвиток одних економічних поглядів супроводився зародженням елементів інших, які згодом розвивалися і ставали, принаймні на деякий час, провідними. Це особливо рельєфно видно з критики теорій і політики меркантилістів, у якій є зародки фізіократизму Ф. Кене і класичної політекономії, найяскравішими представниками якої були А. Сміт і Д. Рікардо. Звичайно, великою мірою до виникнення класичної політичної економії спричинилися В. Петті та П. Буагільбер, але не можна не врахувати і теоретичних напрацювань їхніх сучасників, які конкретизували і формулювали думки, що розвивали наступні покоління економістів-теоретиків.


2. Загальна характеристика американського інституціоналізму

На межі XIX i XX століть склалися такі конкретно-історичні умови, під впливом яких США перетворились у найбільш багату i розвинену в соціально-економічному плані країну світу. Саме у США вперше у найбільш гострій формі постали проблеми, пов´язані з захоплюючим процесом переходу від економіки вільної конкуренції до переважно монополістичної. Це було однією з причин того, що США стали піонером антимонопольних заходів, які адміністрація цієї країни апробувала ще наприкінці XIX ст. Перманентний характер таких дій став згодом характерним для всіх урядів розвинених країн світу.

На початку XX ст. учені-економісти США, активізувавши аналіз посилення монополістичних тенденцій в економіці i сприяючи «анти-трестовськш» політиці власної країни, отримали статус лідера концепцій соціального контролю над економікою, їх теорії стали початком нового напряму економічної думки, який тепер прийнято називати сощально-iнститущональним, або просто iнституціоналізмом. Проте на початку XX ст. процес модифікації економіки вільної конкуренції в монополістичну значно прискорився на європейському континенті, де iдеї економічного лібералізму, що проголошували повну свободу торгівлі (фритредерство) i ринків, та iнші положення про невтручання держави в економіку перестали, так само як i в США, відповідати реальній дійсності.

Наслідком посилення монополістичної організації бізнесу i господарського життя стала світова економічна криза 1929 – 1933 pp.

У цих умовах відомий «закон ринків» Ж –Б. Сея, на який більше 100 років опирались представники «чисто економічної теорії» (спочатку класики, а потім маржиналісти), – втратив свою привабливість. Недосконала конкуренція услід за iнституціоналізмом стала предметом дослідження неокласиків. До того ж, як з´ясувалося пізніше, проблеми недосконалого ринку, представленого монополізованими структурами господарюючих суб´єктів, майже одночасно розглядали у своїх працях представники неокласичної економічної думки – професор Гарвардського університету Б Чемберлін i професор Кембриджського університету Дж. Робінсон. їх теорії стали, безперечно, важливим досягненням учених-економістів XX ст.

Американський економіст й iсторик економічної думки Роберт Л. Хейл-бронер, розмірковуючи про те, що сучасна економічна теорія «перетворилась у царицю соціальних наук» i стала єдиною галуззю «соціальних досліджень, за яку присуджується Нобелівська премія», відносить це насамперед до неокласики. Кажучи ж, що «економічна наука нарешті вийшла за вузькі межі її нинішнього царства – царства виробництва i розподілу – i може тепер заявити про свої права на велику територію, що простягається від сімейних відносин до спорту, від антропології до державного права», він має, безперечно, на увазі «здобутки» саме iнституціоналізму. Щось подібне ми бачимо i в М. Блауга, який вважав, що прагнення шститущоналістів «розширити поле досліджень економічної науки «зумовило» iнтерес до кібернетики, дослідження операцій, теорії управління, теорії організації i загальної теорії систем».

Ідея синтезу соціологічного та економічного аналізів лежить в основі їх концепцій. Термін «інституціоналізм» (лат. institutio – образ дії, звичайно напрям) був прийнятий для визначення системи поглядів на суспільство і економіку, в основі якої лежить категорія інституту, що становить кістяк соціально-економічних побудов прихильників цього напряму. За визначенням У. Гамільтона, інститут – це "словесний символ, введений для кращого опису групи суспільних звичаїв", "спосіб мислення", який став звичкою для групи людей або звичаєм для народу. У. Га-мільтон твердив, що "інститути установлюють межі і форми людської діяльності. Світ звичаїв і традицій, до якого ми пристосовуємо наше життя, являє собою сплетіння і безперервну матерію інститутів". В основу системи поглядів інституціоналісти поклали принцип природного відбору інститутів, представлений Т. Вебленом як зміст еволюції суспільної структури, основу суспільного прогресу.

Таким чином, за логікою інституціоналістів, спосіб мислення, словесний символ, звичаї і традиції виступають як першопричина суспільно-економічного розвитку суспільства. Реально існуючі економічні відносини виявляються похідними, подаються як прояв втілених в інститутах звичаїв людей, їх спосіб мислення. Тому економічний лад суспільства в подібних інтерпретаціях постає у специфічному вигляді.

Формулюючи своє розуміння суспільної структури, факторів суспільного розвитку, інституціоналісти виходять в основному із зовнішнього відносно поверхового підходу до цих явищ. Вони, на противагу ортодоксальним марксистам, не визнають визначальної ролі відносин власності на засоби виробництва, зумовленого ними класового складу суспільства. Відкидаючи ідею про виробничі відносини як основу соціально-економічної структури, інституціоналісти сформулювали свій специфічний підхід до вивчення суспільних явищ, економічного процесу.

Щодо методології інституціоналізм, на думку багатьох дослідників, має багато спорідненого з німецькою історичною школою. Так, В. Леонтьєв пише, що видатні представники американської економічної думки, такі як Т. Веблен і У. Мітчелл, "у своїй критиці кількісних аналітичних методів в економічній науці продовжили загальну лінію німецької історичної школи. Частково це можна пояснити тим, що на межі століть вплив німецької школи у США був таким же великим, а можливо, і більш значним, ніж вплив англійської".

Потрібно, однак, зазначити, що історизм і врахування факторів соціального середовища для обгрунтування шляхів економічного зростання, хоч і свідчить про подібність методологічних принципів інституціоналізму та історичної науки в Німеччині, але зовсім не означає повної і беззастережної спадкоємності традицій останньої. Тут є декілька причин. По-перше, перебуваючи під теоретичним впливом А. Сміта, німецькі теоретики другої половини XIX ст. повністю підтримували юнкерські кола Прусії в їх боротьбі за утвердження в Німеччині свободи торгівлі та інших принципів економічного лібералізму, включаючи необхідність необмеженої вільної конкуренції підприємців. По-друге, історизм у дослідженнях німецької школи проявлявся переважно як утвердження природного характеру ринкових економічних відносин і підтримка положення про автоматичну рівновагу в економіці упродовж усього розвитку людського суспільства. І, по-третє, у працях представників історичної школи Німеччини не допускались ніякі натяки на можливість реформування економічного життя суспільства на принципах, які обмежують «вільне підприємництво».

Методологія інституціоналістів передбачала:

1) широке використання описово-статистичного методу;

2) історико-генетичний метод;

3) як вихідну та основоположну – категорію інституту (сукупність правових норм, звичаїв, традицій).

Інституціоналізм, таким чином, є якісно новим напрямом економічної думки. Він увібрав у себе кращі теоретико-методологічні дослідження кон´юнктури ринку попередніх шкіл економічної теорії, а також методологічний інструментарій історичної думки Німеччини (для дослідження проблем «соціальної психології» суспільства).

Подібні судження мав М. Блауг, на думку якого, при спробі визначити суть «інституціоналізму» ми виявляємо три суттєві риси в галузі методології:

1) невдоволення високим рівнем абстракції, який притаманний неокласикам, і особливо статичним характером ортодоксальної теорії ціни;

2) прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками або віра у переваги міждисциплінарного підходу;

3) невдоволення недостатнім рівнем емпіризму класичної та неокласичної теорій, заклик до глибоких кількісних досліджень.

За деякими оцінками, виникнення інституціонального напряму в економічній думці припадає на час опублікування монографії Т. Веблена «Теорії бездіяльного класу», тобто на 1899 р. Однак враховуючи пізніші не менш значущі публікації Дж. Коммонса і У. Мітчелла, які означали зародження нових течій у рамках інституціоналізму, чітке формування ідей і концепцій цього напряму економічної теорії в єдине ціле припадає все ж таки на 20 – 30-ті роки XX ст.

Праці названих американських учених та їх послідовників об´єднує антимонопольно спрямування, ідея врахування впливу на економічне зростання усієї сукупності суспільних відносин і необхідності державного втручання в економіку. Причому в останній частині можна згадати вимогу посилити «контроль суспільства над бізнесом», винесену Дж. М. Кларком навіть у заголовок своєї однойменної книги, виданої ним у 1926 р. Як писав Ф. Хайєк, «якщо монополії в певних сферах неминучі, то кращим є рішення, якому до недавнього часу віддавали перевагу американці, – контроль сильного керівництва над приватними монополіями. Послідовне проведення в життя цієї концепції обіцяє більш позитивні результати, ніж безпосереднє державне управління».

У відомих трьох течіях інституціоналізму Т. Веблен представляє соціально-психологічний (технократичний) варіант інституційних досліджень, Дж. Коммонс – соціально-правовий (юридичний), У. Мітчелл – кон´юнктурно-статистичний (емпіріостатистичний).


Тестові завдання

1. На думку фізіократів, праця є продуктивною:

а) у промисловості;

б) сільському господарстві;

в) у зовнішній торгівлі;

г) усі перелічені відповіді правильні.

У фізіократів продуктивною є праця, що створює “чистий продукт”, тобто праця в сільському господарстві. Інші види праці другорядні та великого інтересу фізіократи цьому не приділяли.

2. Теорія марксизму ґрунтувалася на використанні:

а) ідеалізму;

б) метафізики;

в) історичного методу;

г) діалектичного та історичного матеріалізму.

Марксизм — філософське, економічне і політичне вчення, розвинене в 19 столітті, основоположниками якого були Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, також відоме як діалектичний матеріалізм або діалектичний та історичний матеріалізм.

3. Неолібералізм пропагує:

а) вільне ціноутворення;

б) активну державну інвестиційну політику;

в) централізоване державне управління;

г) переважання приватного інтересу і приватної власності.

Неолібералізм - напрям в економічній теорії, що базується на принципі саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи.

Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставляться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. - К.: Знання, 2005. - 583 с.

загрузка...
Top