Історія економічних вчень

1. Неокенсіанські теорії економічного циклу та економічного зростання. Модель Харрода-Домара, Е. Хансен.

2. Загальна характеристика цивілізації середньовіччя.

3. Сучасний економічний розвиток західної Європи і вплив неокласичних концепцій.

Тести.

Список використаної літератури.


1.Неокенсіанські теорії економічного циклу та економічного зростання. Модель Харрода-Домара, Е. Хансен.

Серед основних напрямів теоретичного дослідження неокейнсіанства важливе місце посідає теорія економічного циклу. Найбільший внесок у становлення і розвиток неокейнсіанської теорії економічного циклу здійснили такі видатні вчені, як Е. Хансен, Дж. Хікс, Р. Харрод, П. Семюелсон та ін.

Слід зазначити, що в теорії Дж.М. Кейнса проблема циклу детально не розроблялася. В центрі уваги Кейнсового аналізу знаходилась переважно проблема кризи, інші ж фази циклу опинились поза дослідженнями вченого. Праця "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" містила лише висловлювання автора про причини криз, до яких він відносив скорочення очікуваної норми прибутку (граничної ефективності капіталу), що, в свою чергу, спричинюється спадною віддачею капіталовкладень в умовах зростання маси функціонуючого капіталу. Сюди ж Кейнс відносив дію негативних психологічних факторів: песимізму, втрати віри в майбутнє, раптової паніки та ін.

Центральне місце у Кейнсовій теорії посідало питання про шляхи подолання кризових тенденцій.

Однією з перших неокейнсіанських праць, присвячених проблемі циклу була монографія Р. Харрода "Торгівельний цикл", що вийшла у 1936 р. У 1939 р. була надрукована стаття П. Семюелсона "Взаємозалежність між мультиплікатором та принципом акселерації", в якій містилось викладення різних варіантів взаємодії обох показників. У післявоєнний період важливий етап формування неокейнсіанської теорії циклу знаменувала праця Дж. Хікса "Розвиток теорії торгового циклу" (1950). Подальший розвиток і завершення вона отримала у творі Е. Хансена "Економічні цикли та національний дохід" (1958) (перевидана з доповненнями у 1965 p.).

У післявоєнний період нестійкість зв'язків відтворення змусила економістів вдатися до поглибленого дослідження природи циклічності. Увагу в неокейнсіанському аналізі було перенесено з окремої проблеми криз на більш загальну проблему циклу як такого. Було визнано, що значною загрозою для економічної стабільності є не тільки кризові спади, але і "перегрівання" економіки під час підйому, яке загрожує інфляційними тенденціями та неминучим наближенням спаду. Таке розширення проблематики теоретичного дослідження викликало подальші зміни і в галузі методології економічного аналізу (рис. 1).

Розвиток методологи макроекономічного дослідження в неокейнсіанській теорії циклу:

поширення макроаналізу на всі фази економічного циклу, вирішення нових завдань регулювання економіки на різних фазах циклу;

включення в предмет дослідження всіх макроекономічних суб'єктів;

фокусування уваги на запобіганні циклічним спадам та подовженні фази економічного піднесення;

поглиблена розробка типів та інструментів державної стабілізаційної політики;

пріоритетна всебічна розробка фіскальної політики;

врахування соціальних аспектів формування ефективного попиту;

перехід до аналізу відкритої економіки

У неокейнсіанській теорії циклу відбулось суттєве розширення предмета макроекономічного аналізу за рахунок включення в нього всіх фаз економічного циклу. З урахуванням тих зрушень, що відбувалися в економічній системі, неокейнсіанцями була здійснена розширена інтерпретація структури сукупного попиту, до якої крім споживчого та інвестиційного попиту увійшов державний попит та попит іноземних споживачів. Повна кейнсіанська формула сукупного попиту відображає його структуру:

AD = С + / + G + Xn,

де AD — сукупний попит;

С — споживчий попит домогосподарств;

/ — інвестиційний попит фірм;

G — державні видатки;

Хп — чистий експорт, попит іноземних споживачів.

Повна кейнсіанська формула сукупного попиту відобразила суттєві якісні зміни в еволюції макроекономічних систем країн з ринковою економікою — їх рух від суто ринкової до змішаної економіки, а також інтернаціоналізацію господарських процесів:

Таким чином, неокейнсіанський аналіз циклічності охоплював усю національну економіку, включаючи ринковий і державний сектори (змішана економіка), а також зарубіжний сектор (відкрита економіка). Аналіз поширювався на вивчення поведінки всіх макроекономічних суб'єктів — домогосподарств, фірм, держави, а також іноземних споживачів.

Неокейнсіанцями була розроблена динамічна теорія циклу як процесу перш за все внутрішнього саморозвитку ринкової системи. Це означало визнання того, що циклічність та викликані нею порушення макроеконо мінної нестабільності є закономірним продуктом функціонування ринкової економіки, а не випадковістю чи наслідком помилок економічної політики. До речі, саме це найсуттєвішим чином відрізняє економічну ідеологію неокейнсіанців від неокласиків. Останні схильні вважати ринкову систему переважно стабільною, а її порушення пов'язувати, зокрема, з необачним втручанням держави та помилками регуляторної політики.

Особливістю неокейнсіанського підходу було прагнення пов'язати теорію циклу з теорією довготривалих трендів (основних тенденцій) розвитку ринкової економіки. Це давало можливість визначати тривалість та глибину окремих фаз циклу в різних історичних умовах. Циклічність при цьому розглядалась як низка короткострокових відхилень від основного тренду.

Також відмінністю неокейнсіанської інтерпретації макроекономічної нестабільності та циклічних коливань було намагання пояснити причини цих явищ ендогенними (внутрішніми) закономірностями функціонування економічної системи, а не екзогенними (зовнішніми) факторами. В системі неокейнсіанського аналізу циклічності чільне місце посідала проблема ефективного попиту, його компонентів та загального рівня, яким визначаються зміни фактичного обсягу національного виробництва та його відхилення від потенційно можливого рівня.

Вагомий внесок у розробку проблеми циклічності здійснив Е. Хансен.

Найвищої результативності кейнсіанська макроекономічна політика досягла в 60-тi pp. XX ст. До початку 70-х pp. вона давала в цілому стійкі позитивні результати в межах тих економічних умов, для яких була розроблена. Завдяки їй економічний стан в розвинутих країнах з ринковою економікою відзначився в цей період найбільшою стабільністю, а у США з початку 60-х pp. впродовж наступних восьми років спостерігалось безперервне економічне зростання.

Проте серйозним недоліком теорії циклу було ігнорування процесів, що відбуваються у грошовій сфері, а також проблеми ціноутворення. Звідси різка критика цієї теорії з боку опонентів. 3бoї кейнсіанського регулювання виявились у середині 70-х pp., коли світова ринкова економіка зазнала глибоких циклічних коливань, структурних криз та проблем стагфляції.

На 20-ті pp. XX ст. припадає початковий неокласичний період наукової біографії Е. Хансена. До кінця 30-х pp. економічні погляди Е. Хансена, як і більшості представників тогочасної економічної думки, визначались домінуючим в першій третині XX ст. неокласичним напрямом. В цьому дусі витримана його праця 1928 р. "Принципи економічної теорії", що відтворювала основні постулати неокласики. Проте під впливом Великої депресії в поглядах вченого з'являються елементи критичного ставлення до неокласичної ортодоксії, що втілилось у праці "Економічна стабільність у нестійкому світі" (1932), яка заперечує ідею про неможливість загального надвиробництва.

Е. Хансен не відразу став прихильником кейнсіанства, про що свідчать його перші рецензії на провідні праці Дж.М. Кейнса. Перелом у поглядах вченого біографи пов'язують з його переходом у 1937 р. до Гарвардського університету. З 1937 по 1957 р. він обіймав посаду професора цього університету та вів теоретичний семінар з проблем макроекономічної політики, в роботі якого брали участь майбутні Нобелівські лауреати з економіки П. Семюелсон, Дж. Тобін, автор теорії економічної динаміки Є. Домар, майбутній лідер американського інституціоналізму Дж.К. Гелбрейт.

Хансен був видатним теоретиком рузвельтівської адміністрації. У післявоєнний період, стоячи на позиціях кейнсіанства, він очолив реалізацію макроекономічної стратегії досягнення повної зайнятості. Як один з економічних радників Ф.Д. Рузвельта він активно впроваджував методи стимулювання ефективного попиту: стимулюючу кредитну політику (низьку ставку процента), розширення державних видатків, податкові знижки, політику дешевих грошей. Надалі, у 50—60-ті pp. урядова політика США традиційно проводилась у кейнсіанському дусі.

Е. Хансен увійшов в історію економічної думки не тільки як прихильник кейнсіанських ідей та розробник політики державного макроекономічного регулювання, але і як визначний теоретик-новатор, видатний представник неокейнсіанства, який своїми працями продовжив розвиток цього напряму. Е. Хансен здійснив теоретичну розробку неокейнсіанської теорії циклу.

Основи інвестиційної теорії циклу викладені Е. Хансеном у всесвітньо відомій монографії "Економічні цикли та національний дохід" (1951). Перша частина цієї праці присвячена з'ясуванню природи економічних циклів, друга містить теорію доходів та зайнятості, третя — теорію економічних циклів, четверта присвячена розкриттю зв'язку теорії циклів з економічною політикою.

Спираючись на фактичні дані історії американської економіки, Е. Хансен розробив концепцію множинності циклів.

2. Загальна характеристика цивілізації середньовіччя

Узагальнення літературних джерел, які дійшли до наших часів із Середньовіччя, свідчать про те, що економічні погляди цього періоду мають яскраво виражений релігійний характер. Науковий спадок духовних ідеологів цієї епохи, у тому числі в галузі господарської політики, переповнюють схоластика, софістичні роздуми, релігійно-етичні норми. УIII — VIII ст. у великих східних країнах став формуватися феодальний тип натурально-господарських відносин, а в західноєвропейських — у період так званого раннього середньовіччя — у V — XI ст. Протягом багатьох століть посилення станового характеру та ієрархічної структури суспільства, ріст концентрації політичної влади і економічної могутності у світських і церковних феодалів, двоякий характер трактування необхідності розширення масштабів товарності економіки, засудження або невиразне схвалення лихварства, аж до зародження істинно демократичних принципів державного устрою з переважанням в господарстві ринкових економічних відносин, зовсім не означає, що середньовічна економічна думка не мала об´ємних і порівняно прогресивних на той час економічних і політичних доктрин.

Автором однієї із основних концепцій суспільного прогресу на базі економічних факторів був відомий мислитель арабського Сходу Ібн-Хальдун (1332-1406). У концепції Ібн-Хальдуна ("соціальна фізика") також не відкидається богоугодність торгівлі і проголошене ісламом у Корані схвальне ставлення до праці, засуджується скупість, марнотратство, підтверджується те, що "аллах дав переваги одним людям перед іншими". її головним досягненням є розкриття диференційованого характеру еволюції суспільства від "примітивізму" до "цивілізації". Остання, на думку Ібн-Хальдуна, до традиційних занять людей в землеробстві і скотарстві додала такі прогресивні сфери економічної діяльності, як ремесло і торгівля. Загальне багатство народу і можливість досягти такого рівня розквіту, коли розкіш стане надбанням кожної людини, мислитель тісно пов´язував з успішним розвитком усіх галузей економіки. При цьому багатство держави він вбачав у наявності вироблених товарів. На його думку, в продуктах міститься "праця, яка проявляється як вартість". Це дозволило йому зробити висновок про те, що продукти праці здобуваються "шляхом рівноцінного (еквівалентного. — Авт.) обміну". Як свого часу Каутілья, він відрізняє вартість від ринкової ціни.

Перехід до цивілізації з її можливостями надлишкового виробництва матеріальних благ, на думку вченого, означає, що настане загальна соціальна і майнова рівність і відпаде потреба в поділі суспільства на стани ("верстви") за майновою ознакою. Ібн-Хальдун показав розуміння того, що забезпеченість більшості людей предметами першої необхідності ("необхідним") і предметами розкоші ("позбавлених необхідності") залежить передусім від заселеності міста. І це символізує як його розквіт, так і занепад. Тому, якщо місто росте, в ньому буде вдосталь і "необхідного", і "позбавленого необхідності". Ціни на товари широкого вжитку, на думку мислителя, знижуються завдяки розвитку землеробства і участі у ньому всіх жителів, а на предмети розкоші — зростають через підвищення попиту на них. І навпаки, занепад міста як результат нечисленності населення, яке там проживає, зумовлює нестачу і дороговизну всіх без винятку матеріальних благ. Реально розквіт будь-якого міста в цілому Ібн-Хальдун пов´язував з рівнем податків (включаючи податки і збори урядовців на місцевих ринках). «Найдійовіший спосіб досягнення розквіту суспільного життя — це зменшення розміру податків",— підкреслював мислитель.

Гроші Ібн-Хальдун вважав найважливішим елементом господарського життя, їх роль мають виконувати повноцінні монети з двох металів — золота і срібла. Ці метали "служать втіленням вартості всього того, що людина створила своєю працею". Крім відображення кількісного вмісту людської праці "у всьому, що купується", та цінності всякого рухомого майна, він вбачав у грошах і "основу придбання, нагромадження і скарбу".

Характеризуючи "вартість праці", тобто заробітну плату, він твердив, що її розмір залежить, по-перше, "від кількості праці людини", по-друге, від "її місця серед інших "праць" і, по-третє, від "потреби людей в ній". Прибуток промисловця чи землевласника Ібн-Хальдун пояснював тим, що багаті "наймають кого-небудь", тому що ці люди "не отримують чого-небудь рівноцінного своїй праці". До торговельного ж прибутку він підходив чисто емпірично, вказуючи, що торговець "купляє по дешевій ціні, а продає по дорогій".

Найбільш значущим автором західноєвропейської економічної думки Середньовіччя називають, як правило, домініканського італійця, монаха Фому Аквінського (1225 – 1274 рр.) Фома Аквінський став гідним продовжувачем і опонентом одного із засновників школи раннього канонізму Августина Блаженного (св. Августин 359 — 430 pp.), котрий в кін. IV — поч. V ст., будучи єпископом у володіннях Римської імперії в Північній Африці, заклав догматичні безальтернативні принципи релігійно-етичних норм. Ці принципи залишалися майже незмінними аж до періоду так званого пізнього Середньовіччя, яке досягло свого розквіту в рамках школи пізніх каноністів у XIII — XIV ст.

Особливістю економічної думки раннього канонізму було те, що в період зародження середньовіччя засуджувався торговельний прибуток і лихварський процент, які розглядалися як результат нечесного обміну і присвоєння чужої праці, тобто як гріх. Тому нерідкими були вимоги заборонення великої торгівлі і лихварства. Еквівалентним і пропорційним обмін вважався лише за умови встановлення "справедливих цін", тобто таких, які дорівнюють затратам праці, і навчали, що "недотримання пропорційності потягне за собою розпад суспільства". Автори церковних законів (канонів) виступали також проти характерного для ідеологів античного світу гидливого ставлення до фізичної праці, виключного права на багатство окремих осіб за рахунок більшості населення. Велика торгівля, позикові операції, як грішні явища, взагалі заборонялися.

Зміна соціально-економічного стану суспільства в період так званого пізнього Середньовіччя — це посилення соціальної диференціації суспільства, передусім, ріст числа і економічної могутності міст, в яких поряд із землеробством стали розквітати ремесла, промисли, торгівля і лихварство. Тобто товарно-грошові відносини набули для суспільства і держави доленосного значення, пізні каноністи ніби розширили коло аргументів, які "пояснювали" економічні проблеми і причини соціальної нерівності. Тут мається на увазі те, що методологічною основою, на яку спиралися ранні каноністи, була насамперед авторитарність доказів (через посилання на тексти святого писання і праці церковних теоретиків) і морально-етична характеристика економічних категорій (включаючи положення про "справедливі ціни"). До цих принципів пізніше каноністи додали ще принцип двоїстості оцінок, який давав змогу посередництвом коментарів, уточнень і застережень початкове трактування конкретного господарського явища або економічної категорії подати в іншому, навіть протилежному світлі.

У багатогранному творі "Повість времєнних літ" (кін. XI — поч. XII СТ.), автором якого був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, твердиться, що джерелом всякого багатства є праця. Визначаючи природним поділ праці в суспільстві на розумову і фізичну, автор підкреслює, що для добробуту держави ці види праці однаково важливі — і мудреця й ремісника. Суспільно значущими були всі види виробництва, які збагачують державу. Важливим, на думку автора твору, був і поділ праці у процесі виробництва, що удосконалює майстерність.

У документах пізнього Середньовіччя зафіксовано значне поширення и Україні вотчинної форми власності на землю, давалося тлумачення її як такої, що надавалася у спадкове володіння з дозволом обміну, дарування, продажу (маєтку). Ряд грамот зумовлював можливість вилучення вотчини у власника на користь держави, проте з наданням грошової компенсації, яка заздалегідь фіксувалася в "жалуваній грамоті" на право володіння вотчиною.

З тих часів до нас дійшли деякі актові матеріали, що свідчать про ведення обліку доходів і майна. Економічна думка відбиває розвиток лихварства. Позичкові грамоти свідчать, що кредитні операції здійснювалися під заставу майна, в тому числі земельних володінь. Таким чином, земля стає товаром. Інвентарі та люстрації, що збереглися на території України з XV ст., містять відомості не тільки про оподаткування населення на користь держави, а й про одиниці обліку, порядок оподаткування. Як показують статистичні записи, основною одиницею оподаткування в різних українських землях були плуг, рало, двір, дворище у сільській місцевості, дім — у містах, що свідчить про збереження старовинних мір оподаткування, які застосовувалися ще в Київській Русі.


3. Сучасий економічний розвиток західної Європи і вплив неокласичних концепцій

Неокласики прийняли від своїх учителів (перших творців економічної науки) основне – відданість принципам економічного лібералізму і прагнення «триматися чистоти знання», тобто «чистої теорії» без суб´єктивістських, психологічних та інших надбудов. Маржиналісти другого етапу, на відміну від маржиналістів першого періоду і від класиків, розширили предмет дослідження, застосувавши для цього новий методологічний інструментарій, такий зокрема, як системний, завдяки можливостям математики і заміні каузального і класифікаційного аналізу функціональною характеристикою взаємозв´язку і взаємозумовленості економічних показників. Слід визнати і протилежне: неокласики водночас звузили предмет свого дослідження через свідоме вилучення з кола теоретико-методологічних питань економічної науки проблематики соціального і макроекономічного напрямів.

Принцип економічної рівноваги є одним із визначальних положень неокласичної школи. Рівновага в економіці – це відповідність між попитом і пропозицією, між ресурсами і потребами. Ціновий механізм рівноваги встановлюється шляхом або обмеження споживчого попиту, або збільшення обсягів виробництва (і пропозиції).

Коли виробництво відбувається у неокласичних умовах змінних пропорцій і постійного ефекту масштабу виробництва, суперечності між природним і гарантованим темпами зростання просто неможливі... Система може пристосуватися до будь якого темпу зростання робочої сили і врешті решт наблизитися достану пропорційного розширення. Моделі зростання покликані пояснити характер впливу факторів виробництва та інших чинників на створений продукт, визначити частку і значення кожного фактора у збільшенні продукту. Розробка неокласичних теорій економічного зростання розпочалася у 50—60-ті pp. XX ст. у відповідь на появу неокейнсіанських моделей зростання. Теорії зростання підтвердили суттєві модифікації неокласичної концепції в цілому: перехід до аналізу макроекономічних проблем, зокрема процесів суспільного відтворення, розширення меж мікроекономічного аналізу, дослідження умов збалансованого зростання.

Подальші дослідження факторів економічного зростання засвідчили, що не лише збільшення обсягів залученого капіталу і чисельності працездатного населення, а й інші фактори визначають його темпи.

Неокласичні моделі економічного зростання використовувались як інструмент економічного прогнозування та аналізу економічної ефективності виробництва. Вони підтверджувалися реальними даними в умовах відносно рівномірного зростання обсягів виробництва, бо тільки за такої передумови екстраполяція (перенесення на майбутнє виявлених у попередній період тенденцій) може надавати достовірні прогнози. Теорії зростання неокласиків не пояснюють внутрішньої природи і механізму науково-технічного прогресу, а саме економічне зростання трактується швидше як техніко-економічний, а не соціально-економічний процес. За такого підходу поза увагою дослідників залишається циклічний характер розвитку ринкової економіки, зокрема кризові спади виробництва, а також нерівномірний характер інновацій в умовах науково-технічної революції, що зумовлює нерівномірність розвитку окремих галузей та економіки певної країни в цілому. Однак саме за допомогою моделі Солоу стало можливим дослідити вплив на економічне зростання різних модифікацій виробничої функції, технічного прогресу, зміни норм заощаджень та оподаткування, а згодом — враховувати неоднорідність і "вік" капітальних благ та зміни грошової маси.


Тести

1. Після утворення єдиної німецької держави (1871 р.) сільське господарство країни

a. Розвивалося за Пруським шляхом

b. Розвивалося за американським шляхом

c. Переходило з пруського на американський шлях

d. Переходило з американського на пруський шлях

2. Міжімперріалістична війна 1914 – 1918 рр. була

a. Світовою

b. Локальною

c. Громадянською

d. Взагалі не відбувалася

3. Так звана РЕЙГАНОМІКА у США була одним з варіантів

a. Неоконсерватизму

b. Неокейнсіанства

c. Командної економіки

d. голізму

Так звана “рейганоміка” була одним із варіантів неоконсервативної політики, що впродовж 80-х – на початку 90-х років застосовувалася у багатьох розвинених капіталістичних країнах.


Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. - 2-е вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2005. - 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. - Тернопіль: Астон, 1999. - 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. - К.: Атіка, 2002. - 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. - Кіровоград: КДТУ, 2003. - 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". - К.: Університет "Україна", 2007. - 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. - К.: Знання, 2005. - 583 с.

загрузка...
Top