Історія економічних вчень

1. Ідейні витоки, основні положення і національні варіанти економічних концепцій сучасної соціал-демократії.

2. Розробка теорії концепції. Внесок Чаянова О., М. Туган-Барановського

3. Богданівський курс економічної науки.

4. Значення ідей і розробок М. Кондратьєва в області економічної статистики, динаміки і кон’юнктурної політики 80-90 рр. для програм німецьких, французьких, італійських соціал-демократів та “нових лівих”.

5. Концепція “функціонального соціалізму” та “шведська модель” економіки і сутність трансформації у 80-90 рр. ХХ

Список використаної літератури.


1. Ідейні витоки, основні положення і національні варіанти економічних концепцій сучасної соціал-демократії

Соціал-демократична ідеологія виникла на ідеях Е. Берштейна про класову співпрацю і соціальні реформи як єдиний шлях покращення соціального становища для робітничого класу. Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив Е. Бернштейн, якого інколи називають батьком сучасної соціал-демократії. Перу цього німецького теоретика належать праці «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899), «Чи можливий науковий соціалізм?» (1901), «Класи і класова боротьба» (1904) та багато інших. Теоретична позиція Бернштейна тісно пов'язана з його політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом. Сучасний пролетаріат, на думку Бернштейна, не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, який дозволив би йому управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. За Бернштейном, диктатура пролетаріату означатиме диктатуру клубних ораторів і партійних демагогів. Він гостро критикував абстрактні марксистські положення про пролетаріат як однорідну цілісність, фіксуючи різнорідність чисельно зростаючих соціальних груп, об'єднаних під цією назвою. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, яку Бернштейн слушно називав «політичним атавізмом і ознакою варварства», а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху є, на його думку, боротьба пролетаріату за економічні й політичні права. Проблеми економічних прав він пов'язував із питанням про приватну власність для кожного громадянина, акцентуючи на його праві реалізувати свій соціальний інтерес.

Важливим елементом економічної концепції Бернштейна є теорія демократизації капіталу. Економічні перетворення капіталістичного суспільства на соціалістичних засадах, на думку Бернштейна, мають відбутися завдяки розвиткові виробничих і споживчих товариств, які демократизують економіку, формують механізми самоврядування трудящих. Він віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча і виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативою «знизу», утверджувати справжню демократію, тобто демократію, за якою жоден клас не користується привілеями порівняно з рештою суспільства. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян. Правосвідомість Бернштейн розглядав як уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності для всіх. За Бернштейном, чим довше у будь-якій сучасній державі діють демократичні інститути, то більше уваги приділяється правам меншості. Партійна боротьба втрачає характер взаємної ненависті, а тому й життя таких партій позбавляється політичних катастроф.

Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характерним є гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції — «демократичний соціалізм». Сутність ідеї соціалізму в тлумаченні Бернштейна полягає в тому, що соціалізм не означає якогось реального суспільного ладу (чи навіть принципової можливості досягнення десь і колись такого ладу). Водночас ідея соціалізму є такою ідеєю, вірячи в яку та орієнтуючись на яку, трудящі класи об'єднують свої сили, консолідуються, борються за свої права (за покращання матеріальних умов існування, вищу заробітну платню, скорочення робочого часу і т. ін.) і справді, реально виборюють кращі умови існування, вищу заробітну платню, скорочення робочого часу тощо в рамках певного суспільного устрою. Сама ж ідея соціалізму — це морально-етичний ідеал. Саме в цьому сенс знаменитої формули Бернштейна «Кінцева мета — ніщо, рух — усе».

З плином часу західна соціал-демократія дедалі активніше простує до лібералізму, відходячи від ідеології марксизму. Найхарактернішими рисами післявоєнної соціал-демократії стали відкритість і плюралізм. [4, c. 248-250]

У 70-80-х рр. XX ст. соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії сформулювали у своїх програмних документах концепцію самоврядного соціалізму. Такий соціалізм передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й винесення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства. Він активізує маси громадян, членів професійних спілок, громадських організацій, місцевого самоврядування. Ці організації виступають як політичні партії. Розширюється автономія різних спілок, товариств як у виробничій, так і в невиробничій сферах. На всіх рівнях здійснюється виборність в органи самоврядування, їхня діяльність знаходиться під постійним Філософія соціал-демократії закорінена в ідеях теоретика-ліберала Карла Поппера, в його концепції критичного раціоналізму. Саме цією концепцією демократичні соціалісти обґрунтовують відкритість своєї доктрини, їхнім головним завданням, за словами німецького соціал-демократа У. Ломара, стало відмежування від наукового комунізму. Вони вже визнають головну роль моралі, свободи, справедливості в розвитку історії. Втілення в життя цих цінностей потребує вольової та моральної енергії людей, незалежно від економічного базису.

Вдавшись до складної ідейно-світоглядної переорієнтації, соціал-демократія спромоглася розпочати ідейні пошуки. Щоб розширити уявлення про розгалуження її сучасних ідей, наведемо декілька найхарактерніших і вельми промовистих висловлювань, постулатів, авторами яких є відомі теоретики, вчені, публіцисти.

Німецький соціал-демократ Фред Брандт у статті з досить красномовною назвою «Демократичний соціалізм — це не світогляд» писав, що демократичний соціалізм не намагається стати ідеологією. Хоча б тому, що претензійні світогляди і вчення виявилися малоефективними у практичній площині. Демократичний соціалізм переймає елементи інших вчень не для того, щоб перетворити їх на нову ідеологію, а щоби збагатити власний зміст.

Австралійський соціаліст Біл Хайділ у брошурі «Перипетії демократичного соціалізму» писав, що соціалізм не може перетворитися на закінчену теорію, оскільки йдеться про життя людини й суспільства, які швидко змінюються. Схожі думки висловлює також і німецький політолог, економіст Т. Ортлайб. Він підкреслює, що демократичний рух поставив під сумнів уявлення про капіталістичну структуру суспільства. Соціал-демократи вважають, що питання про структуру суспільства ставитиметься перед суспільством знову і знову, і ніколи не буде вирішене.

Отже. соціал-демократи не уявляють соціалізм у вигляді якоїсь сформованої кінцевої мети. Оскільки, як вони вважають, мети, яку ставить перед собою демократичний соціалізм, не можна досягти одним стрибком. Вона неперервна. Протягом розвитку людської цивілізації вона наповнюватиметься новим змістом, позаяк у цьому виникатиме потреба. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху. Він може вважатися дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху. [7, c. 327-330]

Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими концепціями, уточнювалися новими реаліями життя. Серед них — концепції якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії. Концепція якості життя е складовою, знову ж таки, не лише демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її полягає у спробі встановити тісний зв'язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення і громадського транспорту, охорона здоров'я, професійна підготовка, комунальна служба). Якість життя трудящих, на думку соціал-демократів, найвища в соціальній державі, діяльність якої передусім торкається соціальної контролем громадськості. Держава, за концепцією соціал-демократів, як така не ліквідується, але практично всі її внутрішні функції передаються органам самоврядування.

Концепція самоврядного соціалізму передбачає підпорядкування органів місцевого самоврядування органам представницької демократії (парламенту). Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій і под. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури. Диктатура несумісна з політичною демократією. Складовими останньої є права людини, свобода друку, свобода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави.

Прагматична частина соціал-демократії вважає дієвим способом лікування хвороб «держави благоденства» значні ін'єкції в економіку з боку приватного сектора. Водночас необхідно посилити механізми ринкової економіки, знизивши для цього надміру високі прямі податки, причому не тільки на підприємців, а й на значну частину населення, аби дати людям можливість витрачати свої кошти на власний розсуд. Передбачені заходи здатні уповільнити зростання інфляції, яку за дефіциту робочої сили ніяк не можна стримати традиційним методом національних тарифних угод. Отже, життя, мінлива соціально-економічна ситуація спонукає соціал-демократію до конструктивної, творчої діяльності.

Світова соціал-демократія — організована політична сила. Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал. За статутом Соцінтерну, прийнятим 1986 р. ця міжнародна організація є об'єднанням політичних організацій і партій, мета діяльності яких — демократичний соціалізм. Серед цілей Соцінтерну: 1) зміцнення зв'язків між партіями, що об'єдналися; 2) координація їх політичної лінії методом згоди; 3) розширення зв'язків з іншими партіями соціалістичної орієнтації, які не є членами Соцінтерну, але бажають співробітничати з ним.

Концепція економічної демократії

У повоєнний період соціал-демократичні партії Скандинавії та Німеччини активно розробляють концепцію економічної (промислової) демократії. Економічна демократія розвивається як на мікрорівні — через безпосередню участь трудящих в управлінні підприємствами (приватними й державними), так і на макрорівні в межах суспільної економіки загалом. Останнє передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція).

Економічна демократія, на думку соціал-демократів, полягає в гарантованому розподілі національного продукту в інтересах усього суспільства. Це припускає активне державне регулювання економіки, різноманіття форм власності, широкий розвиток соціальних інститутів.

Політична демократія спирається на розвите цивільне суспільство, що забезпечує права і волі громадян, що гарантує існування парламентаризму, багатопартійності, права на опозицію, верховенства закону й ін. В області державного устрою соціал-демократична доктрина відстоює парламентську форму правління.

Основним методом проведення соціал-демократичної політики є реформа. Соціал-демократи вважають, що реформи — це певне коригування соціально-економічної сфери, яка має забезпечити чітке та ефективне функціонування суспільства. Кількість здійснених реформ у соціальній сфері в напрямі демократизації суспільного життя, на думку соціал-демократів, рано чи пізно приведе до демократичного соціалізму. Реформування має спиратися на ідеологію та політику соціального партнерства — найефективнішої форми боротьби трудящих за свої права, яка відбувається не у формі страйків і демонстрацій, а за столом переговорів між представниками підприємств і профспілок, у процесі укладання контракту, який полягає у взаємних зобов'язаннях цих сторін.

Останніми роками можна спостерігати нові тенденції в розвитку теорії та практики соціал-демократії — зрушення праворуч. Нині у своїх економічних гаслах соціал-демократи близькі до лібералів. Девізом економічної політики соціал-демократів є не перерозподіл доходів, а збільшення та ефективність виробництва.

Прикладом успіхів і здобутків ідейно-політичної платформи соціал-демократії може служити діяльність Соціал-демократичної робітничої партії Швеції. Шведський демократичний соціалізм одержав назву «функціонального». Його суть полягає в тому, щоб замість «одномоментного» перетворення приватногосподарських одиниць на державну власність (насильницькою експропріацією чи поетапною націоналізацією) передбачити тривалий термін поступового обмеження прав повноважень власника. Теоретичною основою такого підходу стала теза, вперше висунута шведським соціал-демократом О. Унденом, згідно з якою власність не є неподільною, навпаки — сутність власності розкривається через різноманітні функції діяльності багатьох її суб'єктів. Тобто реформування відносин власності може відбуватися без передачі її цілком, а з допомогою перерозподілу функцій з утримання, володіння, використання власності. Такий перерозподіл зберігає власника номінальне, фактично ж він своїми правами й доходами ділиться з державою та суспільством. Цей процес відбувається в такий спосіб, що остаточне рішення у сфері виробництва й розподілу виносить на мікрорівні трудовий колектив, на макрорівні — суспільство в цілому. Робітники одержують право участі в управлінні виробництвом як співвласники підприємств. У 1975 р. шведський економіст Р. Мейднер запропонував створення фондів трудящих, згодом було прийнято відповідний закон. Метою діяльності таких фондів є поступовий, розрахований на тривалий період, процес викупу трудящими у приватних власників їхніх підприємств. Для цього утворюються соціальні фонди на підприємствах (де зайнято не менш як 500 осіб). Фонди формуються з відрахувань 1% від заробітної плати кожного робітника, а також із надприбутків самого підприємства. Накопичені кошти перетворюються в акції, що поступово концентруються в руках трудящих. Використовувати фонди трудящих можуть спеціальні комісії, в яких є представники професійних спілок і держави.

Переваги таких відносин прихильники цієї концепції вбачають передусім у тому, що вони дають змогу без ускладнень здійснити процес поступового й раціонального усуспільнення. Для реалізації цієї ідеї не потрібно створювати громіздких і незграбних структур, зберігається ринкова основа економіки, яка дозволяє їй своєчасно реагувати на запити споживачів. Концепція «функціонального соціалізму» вплинула на своєрідне розуміння шведськими соціал-демократами «змішаної» економіки, оскільки воно істотно відрізняється від уявлень, яких дотримуються соціал-демократи інших країн Заходу. Згідно з цими уявленнями, «змішана» економіка — це суто механічне об'єднання приватної та державної власності, причому що більшим стає державний сектор, то нібито більше соціалізму. На думку ж ідеологів шведської соціал-демократії, поєднання приватного й суспільного, державного в економіці має відбуватися на принципово новій основі. Вони стверджують: співвідношення різних економічних секторів може змінюватись і з часом перетворити власника на суто номінального господаря подібно до того, як повновласного англійського монарха заступила англійська королева, яка не має реальної влади. [2, c. 71-73]

2. Розробка теорії концепції. Внесок Чаянова О., М. Туган-Барановського

У своїх працях "Порівняння статистичних методів з методами природничих наук", "Сутність і межі науки", "Чи існує принципова різниця між дослідами і методами статистичного дослідження?" та інших О. Чаянов порушив цілий ряд проблем економічної теорії. Однією із таких, яка проходить червоною ниткою через усі його праці, є теорія сімейно-трудового господарства. О. Чаянов доводив, що найбільш ефективними формами ведення сільського господарства є невеликі сімейно-трудові господарства, які уособлюють не сферу виробництва, як в общині або в артілі, а сферу обігу, де економічні відносини регулюються торгівлею, збутом і кредитною кооперацією. Проте в цьому простежується вплив на нього народників, які тяжіли певною мірою до поглядів фізіократів (мається на увазі визнання селянина ключовою фігурою в економіці Росії початку століття і висунення аграрного питання як найважливішого для долі країни цього періоду).

О. Чаянов творчо розвинув досягнення зарубіжної, передусім німецької економічної думки. Особливий інтерес викликали у нього вчення про сільськогосподарське підприємство і теорія розміщення виробництва. Учення про сільськогосподарське підприємство обґрунтовувалося у працях німецьких економістів Т. Гольца і Ф. Еребо, швейцарського аграрника Е. Лаура, які створили складну систему обліку і управління великим капіталістичним сільськогосподарським підприємством з найманою працею. О. Чаянов застосував до сімейно-трудового господарства систему обліку капіталістичного підприємства, запропонував оригінальний варіант організаційного плану селянського господарства, враховуючи досягнення німецької таксації (оцінювання). Щодо теорії розміщення виробництва, яку розробляли ще І. Тюнен і А. Вебер, то вона дозволила російському економісту сформулювати завдання оптимального розміщення господарства від міста-ринку і визначити розмір диференціальної ренти за місцем розташування.

Організаційний план, або суб'єктивне відображення селянином системи цілей і засобів господарської діяльності, включає: вибір спрямування господарства, поєднання його галузей, узгодження трудових ресурсів і обсягів робіт, розподіл продукції для споживання і продажу на ринку, баланс грошових надходжень і витрат. Концепція трудоспоживчого балансу грунтовалося на тому, що селянин прагне не до максимуму чистого прибутку, а до росту загального доходу, відповідно до виробництва і споживання, рівноваги виробничих і природних факторів, рівномірного розподілу праці і прибутку протягом усього року. [5, c. 31-32]

Шлях до кардинального підвищення ефективності аграрного сектору Чаянов вбачав у масовому розповсюдженні кооперації, її антикапіталістичному і антибюрократичному змісті. Він виступав проти державної кооперації. Вигоди кооперації, на думку вченого, полягають у відносно низьких цінах на продукцію і у додаткових прибутках її членів.

Чаянов вважав, що до кооперативів мають відходити ті види діяльності, технічний оптимум яких перевершував можливості окремого селянського господарства. Він виходив з того, що індустріальне селянське господарство здатне вести ефективний обробіток грунту і тваринництво. Решта видів діяльності належить поступовому і добровільному кооперуванню.

Складним є питання про ставлення О. Чаянова до "австрійської школи" — школи граничної корисності. У своїх ранніх працях він знаходився під великим впливом Бем-Баверка, Менгера та інших теоретиків маржиналізму. Так, його "Нариси з теорії трудового господарства" (1912 — 1913 pp.) побудовані на порівнянні граничних витрат і граничної корисності селянської праці, на категоріях "граничної складності", "граничного виробітку" і т.д. Пізніше він пересвідчився, що порівняння витрат і корисності в одних і тих самих одиницях неможливе. Крім того, О. Чаянов своєрідно інтерпретує теорію граничної корисності, вважаючи її такою, яку можна застосувати лише до трудового господарства як один із методів його аналізу.

Спираючись на праці своїх попередників і сучасників, він обґрунтував основні принципи трудового господарства, відкрив методи його оптимізації, обґрунтував теорію організації селянських господарств, накреслив шляхи їх вивчення та диференціації.

Для О. Чаянова характерним було поєднання статистичного і динамічного підходу в аналізі: необхідність статистичного аналізу диктувалася вихідним абстрактно-логічним розглядом об'єкта, динамічний аналіз розкривав його зв'язки з народним господарством у цілому. Щодо австрійської школи, то О. Чаянов дійсно користувався категоріями "граничних витрат" і "граничної корисності", створював графіки відповідних кривих, однак, на відміну від економістів австрійської школи, не робив загальних висновків із теорії корисності у народному господарстві, завжди залишався на рівні підприємства, сім'ї, невеликого колективу. Проте сімейно-трудове господарство розглядалось ним не відокремлено, а крізь призму народногосподарських категорій — цін, ренти, процента, прибутку і т.д. Крім того, автор був дуже далекий від бачення райдужних перспектив відокремленого селянського господарства; навпаки, він говорив про необхідність кооперування і включення їх у народне господарство.

У праці "До питання про теорію некапіталістичних систем господарства" О. Чаянов робить спробу побудувати на основі системного методу "метатеорію" економічних систем. Подібна проблема була дуже актуальною у 20-ті роки, коли у СРСР було п'ять укладів господарств. До речі, О. Чаянов робить висновок про можливість їх співіснування і взаємодію через ринок і ціни, причому не тільки у просторовому, але й більш широкому плані.

Важливо підкреслити, що теорія саморегульованого некапіталістичного підприємства, розроблена Чаяновим на прикладі сім'ї, має велике значення для аналізу інших колективних форм організації виробництва— кооперативних, орендних, акціонерних та ін.

У своїх обґрунтованих висновках учений звертає увагу на специфічні особливості розвитку селянського господарства, які не відповідають економічній теорії. Наприклад, під тиском споживчої потреби селяни погоджувались на сплату надзвичайно високої оренди, яка перевищувала ціну землі. Вони розводили невигідні і надто трудомісткі культури (льон, картоплю), щоб скоротити безробіття. У неврожайні роки селянам знижували заробітки внаслідок надзвичайного напливу "голодних" робочих рук. У результаті у Росії заробітна плата встановлювалась не прямо пропорційно, а обернено пропорційно цінам на хліб. [4, c. 176-179]

М. Туган-Барановський, проаналізувавши розвиток теорії граничної корисності від її витоків до більш пізніх учень у своїй праці "Вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінності" (1890), дійшов висновку про доцільність використання в економічних дослідженнях теорії корисності.

М. Туган-Барановський сформулював закон ("теорему цінності"), згідно з яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям. При всій умовності цього закону (що, до речі, визнавав і сам учений, розглядаючи його як певний ідеал, тяжіння до якого є необхідною умовою реалізації принципу господарського розрахунку) сама ідея про необхідність дослідження категорії цінності з точки зору "об'єктивних" і "суб'єктивних" факторів була надзвичайно плідною, підносила його праці в цій галузі на рівень найновіших на той час здобутків світової економічної думки. Це розрізнення "суб'єктивних" та "об'єктивних" факторів (точніше було б говорити про оцінку корисності та оцінку витрат як рівноправних, незалежних сил, які стають об'єктивними за допомогою ринку, перетворюючись у суспільні категорії) було даниною вченого уявленням класичної школи з її пошуками абсолютної субстанції цінності.

Теорія економічної кон'юнктури, започаткована М. Туганом-Барановським, дістала свій розвиток у працях українських економістів, які опинилися в західних осередках еміграції. [6, c. 89-90]

Розробка теорії кооперації —блискуча сторінка у науковій спадщині М. Тугана-Барановського. Продукт свідомої творчості, спрямованої на перетворення існуючого ладу,— вважав учений,— кооперація з'явилася в результаті впливу на капіталістичне суспільство соціалістичного ідеалу." Вчений переконливо доводить, що розуміння кооперації як можливої форми суспільно-економічних організацій трудящих, спрямованої на захист їх економічних інтересів господарськими методами, пов'язане з розвитком саме капіталістичної стадії виробництва та економічних відносин капіталізму, з наростанням протесту проти утиску та безмежної експлуатації праці капіталом, що супроводжували бурхливий розвиток капіталізму в передових країнах Західної Європи.

Учений всебічно обґрунтував висновок про невідповідність форм виробничого кооперування господарським засадам капіталістичного суспільства, показав, що здатні до існування лише ті з них, які переростають у типові пайові товариства акціонерного типу. Він доводив практичну непридатність форм виробничої кооперації як для широких робітничих мас, зважаючи на переваги великого машинного виробництва у промисловості, так і особливо для селянства через своєрідність землеробської праці, індивідуалістичну психологію селянина як дрібного самостійного виробника тощо.

Що ж до кооперації в галузі обміну — споживчої (робітничої), кредитної та сільськогосподарської, її він вважав своєрідною господарською організацією, "яка стоїть на ґрунті приватної власності і дбає про приватногосподарські вигоди для своїх членів", тобто є свого роду складовою організму капіталістичного господарства. Наявність пайового капіталу та капіталістичних доходів, що виплачуються пайовикам та акціонерам кооперативів (за винятком тієї "некапіталістичної" частини доходу, що розподіляється відповідно до їх участі у безпосередній діяльності кооперативу), застосування найманої праці тощо надають кооперації життєздатності, роблять її конкурентоспроможною поряд із капіталістичними підприємствами і дозволяють досягти кооперативних принципів та мети, що й відрізняє її від останніх.

Особливе значення мав виконаний М. Туганом-Барановським аналіз сутності й ролі сільськогосподарської кооперації. Аналіз цей ґрунтується на загальновизнаних на той час економічною наукою висновках щодо характеру еволюції селянського господарства, яке у сфері землеробства виявляло більшу стійкість, ніж велике капіталістичне господарство, поступаючись, проте, останньому у сфері обігу. В таких умовах кооперація селянства — кредитна, збутова, переробна тощо, на думку вченого, була необхідною у селянському трудовому господарстві — завдяки кооперації селянин мав змогу користуватися тими вигодами та пільгами, які мали великі господарства. Він наголошував на значенні об'єднання кооперативів у союзи. Добробут кожного окремого члена цієї організації значною мірою залежить від успішної роботи усієї кооперативної системи і завдяки цьому господарство селянина втрачає свій попередній індивідуалістичний характер.

Однак, розвиваючи це положення, вчений роз'яснював, що хоч кооперація знищує відокремленість між дрібними господарями, проте вона не перетворює селянське виробництво в якусь іншу форму: господарство селянина залишається дрібним, окремим селянським господарством на чолі з самостійним господарем, що веде його на свій ризик. Саме індивідуальне селянське господарство вчений вважав "основною клітиною" кооперативної тканини, яка, не загрожуючи його самостійності, "робить його ще міцнішим, бо збільшує його продуктивність та підвищує технічний рівень цього господарства. Тим-то треба рішучим способом відкинути ту думку, що ніби кооперація веде до концентрації селянського господарства і таким чином підготовляє грунт до соціалізму. Ні,— рішуче заявляв М. Туган-Барановський, — хоч би як була розвинена мережа кооперативних організацій, все-таки в основі її залишається індивідуальний продуцент — селянин".

Учений також сформулював своє розуміння господарства, господарської діяльності як основної і визначальної сфери суспільного життя. Під господарством учений розумів "сукупність людських дій, що спрямовані на зовнішній світ та мають за мету не насолоду самою діяльністю, а створення матеріальних обставин, необхідних для задоволення людських потреб". Він замінив марксове поняття "продуктивні сили" поняттям "матеріальні фактори виробництва". Останні, як результат господарського впливу людини на природу, він вважав саме тією стійкою матеріальною стороною господарства, яка має визначальний вплив на суспільне життя. Проте є й інша сторона господарства — соціальна, яка визначається зворотним впливом природи на суспільство. Цей вплив змінює саму людину і визначає через господарство мету та умови її господарської діяльності.

Уявлення М. Тугана-Барановського про господарство як безперервну взаємодію людини (суб'єкта) з природою (об'єктом) і зумовили його висновок про значення психологічного аспекту вивчення господарського процесу. Вчений був переконаний, що з розвитком суспільства, з його прогресом, роль стихійних, матеріальних факторів у суспільному житті знижуватиметься, а роль психологічних факторів суспільної свідомості зростатиме. Тим самим М. Туган-Барановський, по суті, відійшов від марксистського трактування економічних явищ як вираження суспільних відносин людей, що складаються у процесі виробництва незалежно від їх господарської волі і визначають собою відносини у сфері обміну й розподілу, тобто від розуміння економічних явищ як абстрактних понять суспільного устрою.

Саме врахування М. Туганом-Барановським цих моментів у визначенні предмета політичної економії, що сприймається з першого погляду як близьке до марксистського, робить це визначення принципово відмінним від останнього. Предметом політичної економії вчений вважав вивчення суспільних відносин людей у межах їх господарської діяльності у сфері вільного мінового господарства, що історично розвивається.

"Питання про причини різниці у багатстві та злиденності народів,— пише М. Туган-Барановський у своїй "Політичній економії",— неоднакового поділу багатства серед кожного народу і розповсюдження скрізь постійної злиденності поряд із зростанням багатства — розглядає наука, що зветься політичною економією. Політична економія досліджує сучасний господарський лад в його історичному розвиткові". Основний зміст цього розвитку і відповідно предмет вивчення вчений вбачав у боротьбі "двох видів господарства" — капіталістичного, заснованого на підкоренні працюючої людини власникові засобів виробництва, та трудового, в якому на чолі господарства стоїть сама працююча людина (до останнього він відносив трудове селянське господарство, різні види трудової промисловості — домашнє виробництво, ремесло й кустарництво, а також кооперацію). Вивчення цієї сфери напівнатурального господарства становило відмінну рису і політичної економії, і сільськогосподарської економії на початку XX ст., що згодом принесло відчутні результати (мається на увазі "школа О. Чаянова"). [3, c. 156-159]

3. Богданівський курс економічної науки

У перші роки радянської влади, як щойно було сказано, формування економічної думки відбувалось у процесі дискусій, що спочатку здійснювались на демократичних засадах, але завершились установленням ідеологічного диктату так званої пролетарської політичної економії.

Між тим методологічні дискусії 20—30-х pp. позитивно позначились на розвитку економічної теорії і передовсім сприяли визнанню необхідності існування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру.

В економічній літературі досліджувались та обговорювались в ході дискусій такі основні проблеми:

— аграрні, зокрема теорія кооперації;

— госпрозрахунок промислових підприємств, організація ринку;

— відтворення, нагромадження, народногосподарське планування;

— кредит і грошовий обіг;

— методологічні і загальнотеоретичні проблеми економічної науки.

Проаналізувавши ці проблеми, можна зрозуміти, як формувались засади політекономії соціалізму. Особливу увагу треба звернути на дискусії з методологічних і загальнотеоретичних питань економічної науки, предмета і методу політичної економії, діалектики продуктивних сил і виробничих відносин, характеру економічних законів, у тому числі закону вартості, тощо. У другій половині 30-х pp. активність досліджень теоретичних, а особливо методологічних проблем, почала спадати, і невдовзі вони стали можливими тільки в дозволених владою напрямах і тільки з дозволеними нею ж висновками.

Проте це зовсім не означає, що радянські вчені-економісти остаточно припинили свою діяльність, навпаки, багато хто з них зробив помітний внесок у скарбницю світової економічної думки, хоч залишався невизнаним у власній країні. Слід, зокрема, назвати таких теоретиків, як М. Кондратьєв, О. Чаянов, О. Челінцев, Є. Слуцький, В. Леонтьєв, М. Вавилов, В. Вернадський, Л. Канторович, С. Струмилін та ін. На жаль, доля багатьох із них склалася аж надто трагічно. [6, c. 96-99]

Характерними рисами економічної теорії, починаючи з другої половини 30-х pp., була її повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість.

Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово знищувалася політикою.

Щоправда, у радянській економічній науці спостерігалися й періоди пожвавлення, зумовлені певним послабленням політичної цензури, переорієнтацією господарської діяльності, наявністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розвитком демократичних процесів.

Значний поштовх розвитку економічної теорії дали спроби змінити чинний господарський механізм, відомі під назвою господарської реформи (60-ті pp.). Розроблення відповідних теорій, присвячених проблемам трансформування директивно-планової економіки в госпрозрахункову та реалізація їх на практиці могли б стати прикладом теоретичного та практичного успіху, свідомого інституційного реформування економіки. На жаль, практичну діяльність у цьому напрямі було швидко припинено.

Наприкінці 70-х та у 80-х pp. стався новий перегляд підходів до аналізу економічних явищ. Багато хто з радянських науковців наполягав на необхідності дослідження економічних процесів з урахуванням об'єктивних факторів невартісного походження. Відбувалися активні пошуки компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями.

Суспільно-економічний розвиток, ті зміни, що сталися в ринковій капіталістичній системі, у світовому господарстві в цілому, поставили перед економічною наукою нові завдання — розроблення нової теоретичної системи, нової наукової парадигми. Настав час, як писав Кейнс, поглянути на світ іншими очима.

Економічна наука мала була винайти методологічний стрижень, котрий уможливив би виявлення взаємозв'язків як між різнорідними економічними процесами, так і між ними та політикою, ідеологією, соціологією, екологією тощо. Формування нової наукової парадигми — процес складний, і відбувається він не на основі якоїсь однієї теорії, а на комплексному, системному аналізі попередніх теорій. У навчальному процесі, зрозуміло, не йдеться про розроблення нової наукової парадигми, але мати це на увазі необхідно. Тому, вивчаючи сучасні економічні теорії, слід не лише глибоко усвідомити їх зміст, а й простежити їхній взаємозв'язок, взаємозалежність. Саме на цьому наголошується в даному розділі.

Вище вже було визначено основні напрями сучасної економічної теорії. Зверніть увагу — мовиться саме про напрями, у рамках яких формуються різні економічні теорії.

Історично першими є неокласичний напрям і інституціоналізм. Кейнсіанство виникло пізніше і, що цікаво, раніше за інші напрями втратило своїх прихильників. Неокласичний напрям сформувався в кінці XIX — на початку XX століття, коли А. Маршалл зробив спробу об'єднати всю післярікардіанську політичну економію. Учення А. Маршалла і його послідовників стали називати «неокласичним», підкреслюючи походження його ідей від теорій класичної школи. Згодом цей термін було поширено на всю маржиналістську теорію.

Суть неокласичного, як і інших напрямів сучасної економічної думки, буде розглянуто в наступних розділах. Тепер зазначимо тільки, що неокласичні ідеї, ідеї економічного лібералізму не залишались незмінними. Відбувалась модифікація неокласичних ідей. Але ті процеси, що сталися в суспільно-економічному житті, а особливо криза 1929—33 pp., спричинили крах неокласичної теорії. Ця теорія не передбачала такої ситуації і не могла запропонувати рецептів виходу з неї. Економісти не були одностайними у визначенні причин кризи та способів її подолання. Почали застосовуватися різні практичні заходи для виведення економіки з тривалої депресії. Саме тоді було опубліковано працю Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936), яка підвела теоретичну базу під практичні рекомендації та дії підприємців. Кейнс, на відміну від неокласиків — палких прихильників ринкового саморегулювання, доводив необхідність державного втручання в процес економічного розвитку. Теорія

Кейнса не лише внесла нові підходи в теоретичне мислення, вона мала прямий вихід на практику, обґрунтовувала такі потрібні тоді практичні рекомендації.

Економічний спад 1968 р., зростання безробіття, посилення інфляції підірвали позиції кейнсіанства. На перший план знову виходить неокласичний напрям з усіма його модифікаціями.

У рамках неокласичного напряму виникають нові теорії так званого неокласичного відродження. Вони, зокрема «монета-ризм» та «економіка пропозиції», справили найбільший вплив на формування економічної політики західних держав.

Щодо інституціоналізму, то цей досить впливовий напрям економічної думки, який не сприймає «ортодоксальних» (неокласичної і кейнсіанської) теорій, має у своєму доробку багато такого, що є .важливим не лише для формування економічної політики, а й для розроблення стратегії сучасної корпорації. Це передовсім стосується «нової інституціональної економічної теорії».

За сучасного панування неокласичного напряму можна, проте, казати про утворення своєрідного синтезу неокласики і інституціоналізму, «чистої» теорії і прикладних розроблень. Отже, підбиваючи підсумок, можна вважати фактом певну універсалізацію економічної теорії в процесі її розвитку протягом XX століття. [7, c. 439-442]

4. Значення ідей і розробок М. Кондратьєва в області економічної статистики, динаміки і кон’юнктурної політики 80-90 рр. для програм німецьких, французьких, італійських соціал-демократів та “нових лівих”

Світову славу і визнання М. Кондратьєву принесли йому праці "До питання про поняття економічної статистики, динаміки і кон'юнктури", "Великі цикли економічної кон'юнктури", "План і передбачення"

та інші. Центральною у колі наукових інтересів М. Кондратьєва є проблема економічної динаміки. Наукову значущість цієї проблеми вчений пояснював тим, що "тільки динамічні закономірності можуть вказати шлях і форми переходу подій із сучасної стадії до тієї чи іншої стадії майбутнього". Розробку проблеми економічної динаміки М. Кондратьєв безпосередньо пов'язував із прогностичною функцією економічної науки.

У 20-ті роки він займався розробкою методології планування народного господарства. В ці роки популярне гасло того часу "Керувати — означає передбачувати" стало безпосереднім принципом діяльності вченого.

Кондратьєв серйозно підійшов до концепції змішаних форм впливу на економіку — з боку держави, торговельно-підприємницьких структур, місцевих органів влади, окремих селянських господарств. Він висунув вимоги ринкової перевірки методів державної політики. Кондратьєв виходив із необхідності поєднання на базі непу планових і ринкових принципів, висунув ідею тісного зв'язку і рівноваги аграрного та індустріального секторів економіки. Ефективний аграрний сектор, вважав він, здатний забезпечити підйом усієї економіки, стати гарантією стійкості всього народного господарства. Кондратьєв вважав необхідним подати першочергову допомогу господарствам, наближеним до фермерського типу, здатним забезпечити швидке нарощення виробництва товарного хліба. Його програма була зорієнтована на підтримку міцних сімейних трудових господарств, здатних стати основою економічного підйому в країні.

М. Кондратьєв був прихильником активного державного втручання в економічні процеси через систему державного планування, у якому важливу роль відіграє економічне прогнозування. У ринковій економіці побудова прогнозу економічного розвитку необхідна для реалізації заходів державного регулювання. Для регульованої державою економіки це завдання передбачає не тільки знання, бачення стихійних сил соціально-економічного життя, а й підпорядкування їх свідомому планомірному керівництву з боку держави, передбачення дій стихійних сил. "Лише на основі цього знання і передбачення можлива побудова реального плану і перспектив свідомої, організаційно-регулюючої дії... План, звичайно, — це не тільки передбачення подій, що стихійно розгортаються. План одночасно є і програмою свідомих дій. Але план без певного передбачення — ніщо".

Кондратьєв вивчав об'єктивні характеристики і тенденції ринкової економіки. Він розглядав ринок як зв'язуючий ланцюг між націоналізованим кооперативним і приватним секторами, а також як важливе джерело господарської інформації. Значення плану вчений вбачав у забезпеченні більш швидкого, ніж при спонтанному розвитку, темпу росту продуктивних сил, а також збалансованого росту виробництва. Поєднання ринкових і планових принципів Кондратьєв вважав придатним для всієї економіки. Однак зазначену концепцію він модифікував залежно від сектору. В сільському господарстві мають переважати непрямі впливи на ринок, а в націоналізованій промисловості — прямі.

У праці "До питання про поняття економічної статики, динаміки і кон'юнктури" (1924 р.) М. Кондратьєв уперше у розгорнутому вигляді сформулював принципи нового на той час напряму дослідження — економічної динаміки, визначив її основний зміст, показав подібність і відмінність статичного і динамічного підходів до аналізу явищ господарського життя, а також місце кон’юнктурних досліджень у розробці проблем економічної динаміки. Учений звернувся до найважливішої проблеми наукового пізнання економічних явищ.

У цій праці М. Кондратьєв формулює свій план дослідження, який ґрунтувався на виділенні двох якісно різнорідних груп кон'юнктурних процесів: з одного боку зворотних, хвилеподібних процесів, з іншого — незворотних, еволюційних, у яких виявлявся поступальний розвиток продуктивних сил. Щодо розуміння економічного ряду, мова йшла про циклічну і тривалу складову економічного росту. [3, c. 153-156]

Вивчаючи зворотні процеси, М. Кондратьєв виділяв такі періоди коливань економічної активності: менше року (сезонні), три з половиною роки, торговельно-промислові цикли тривалістю 7 — 11 років, а також великі цикли кон'юнктури — 50—60 років. Така класифікація, яка сьогодні є загальноприйнятою у світовій економічній літературі, у той час ще тільки здобувала визнання.

Традиційні торговельно-промислові цикли М. Кондратьєв розглядав у монографії "Світове господарство і його кон'юнктура під час і після війни", яка присвячена аналізу економічного циклу, що завершився кризою 1920 — 1921 pp. Учений показав багатогранність механізмів розгортання криз, підкреслив важливість структурних характеристик при їх дослідженні, поглибивши таким чином аналіз цієї проблеми, яка набула поширення у радянській літературі через півстоліття.

У західній літературі звичайно розрізняють малі цикли — тривалістю близько трьох років, великі цикли — вісім—десять років і, нарешті, так звані довгі хвилі, які отримали назву "хвилі Кондратьєва". Подібні цикли охоплюють довгі періоди економічних коливань — близько півстоліття, здійснюючи тривалий вплив на економічне життя. Найчастіше зустрічаються в економіці розвинених капіталістичних країн цикли тривалістю 8 — 10 років, але на ділову активність впливають, звичайно, всі інші цикли. Ось чому один з найбільш авторитетних дослідників цієї проблеми У. Мітчелл вважав, що "економічні цикли являють собою один із видів коливання господарської діяльності організованого суспільства". Саме всебічне їх дослідження, включаючи обов'язковий статистичний аналіз, допомагає будувати прогнози економічної активності.

Описуючи специфіку розвитку циклічних процесів на початку XX ст., М. Кондратьєв сформулював у своїх працях гіпотезу про існування великих циклів кон'юнктури. Ця проблема потрапила в поле зору економістів ще у середині XIX ст. Про такі цикли писали видатні вчені того часу: М.Туган-Барановський, К. Віксель, В. Парето таін. Проте, інтерес М. Кондратьєва до проблеми довготривалої періодичності пояснювався насамперед спробами створити універсальну концепцію, яка охоплювала б усі види циклічних коливань і була б придатною для побудови як коротко-, так і довгострокових прогнозів розвитку економіки. Датуючи перехід від висхідної до спадної фази великого циклу рубежем 20-х років, учений у 1922 р. передбачив Велику депресію, яка охопила Захід у 30-х роках. У працях "Великі цикли кон'юнктури"(1925 р.) і "Великі цикли економічної кон'юнктури" (1926 р.) М. Кондратьєв підтвердив гіпотезу про існування довгочасної циклічності широким фактичним і статистичним матеріалом, застосувавши новий для того часу статистичний метод аналізу тимчасових рядів.

М. Кондратьєв дійшов висновку, що довгострокові коливання в економіці мають регулярний, циклічний характер. Він виділив комплекс соціально-економічних процесів, розвиток яких, на його думку, характеризується довгочасною періодичністю, і припустив наявність внутрішнього взаємозв'язку між ними. Йдеться про нерівномірність науково-технічного прогресу і процесу нагромадження капіталу, про стрибкоподібні зміни в технологічній структурі виробництва і в умовах грошового обігу, про

наростання і ослаблення суспільно-політичних процесів і процесів втягування нових країн у систему світового ринкового господарства.

Разом з тим М. Кондратьєв, розвиваючи ідею А. Маршалла про природу економічної рівноваги, запропонував єдиний підхід до пояснення економічних циклів різної тривалості. Він розпочав також вивчення механізму, який відтворює явища довгочасної періодичності в економіці, припустивши, що його основними елементами є оборот основного капіталу з тривалим терміном служби (близько 50 років), нагромадження вільного грошового капіталу і науково-технічний прогрес. Йдеться про виробничі інфраструктурні споруди: промислові будівлі, мости, шляхи, для спорудження яких потрібні великі кошти і тривалий час. їх оновлення відбувається не плавно, а своєрідними поштовхами, імпульсами для яких є науково-технічні відкриття та нововведення. Зміна "основних капітальних благ" потребує значних нагромаджень, великих інвестицій. Отже, М. Кондратьєв обґрунтував інвестиційну теорію довгих хвиль в економіці.

У працях "Основні проблеми економічної динаміки", "Тренд, або проблема теорії економічної динаміки", "Стан учення про тренд у теорії соціальної економіки" М. Кондратьєв разом із дослідженням великих циклів розпочав досліджувати проблему тренду. [5, c. 81-83]

М. Кондратьєв побудував односекторну модель економічного росту, призначену для аналізу і прогнозування довгострокової динаміки макропоказників. У західній літературі подібного типу моделі з'явилися лише через 20 років (Солоу, 1956; Свен, 1956), а в радянській — через 25 (Канторович, 1959). Порівняно із сучасними моделями економічного росту, модель М. Кондратьєва відзначалася оригінальністю. У ній динаміка екзогенних змінних задається не за допомогою експоненти або іншою рівномірно зростаючою функцією часу, а за допомогою логістичної кривої, в якій відрізок повільного росту змінюється відрізками швидкого, і навпаки. Таким чином, модель припускає істотну нерівномірність науково-технічного прогресу, здійснення впливу на характер розвитку ринкової економіки. У прихованому вигляді в моделі закладена й ідея довгих хвиль: достатньо лише припустити, що фактична динаміка будь-якого із факторів виробництва, скажімо НТП або трудових ресурсів, задається не єдиною логістичною кривою, а кривою, "склеєною" із декількох логістик.

Обмеженість моделі М. Кондратьєва пояснюється тим, що фактори виробництва — праця, основні фонди і НТП — є в ній екзогенними. Зазначимо, проте, що і на сучасному етапі розвитку економіко-математичних методів загальновизнані успіхи досягнуті в моделюванні процесу відтворення лише одного із названих факторів виробництва — основних фондів. Щодо впливу економічних процесів на динаміку НТП і трудових ресурсів, то наявні в цій галузі підходи (наприклад, моделі з ендогенним НТП, моделі формування попиту на працю і т.д.) ще дуже далекі від досконалості, особливо з позицій довгострокового економічного аналізу. Тому у моделях економічного росту малих розмірів трудові резерви та НТП і до сьогодні розглядаються здебільшого як екзогенні змінні.

Таким чином, заслугою Кондратьєва є й те, що він застосував у своїх працях методологічні прийоми економіко-математичного аналізу, які у світовій економічній науці того часу знаходилися лише в стадії становлення.

Спочатку криза, а потім тривала депресія у світовій економіці 70-х років примусили вчених згадати забуту гіпотезу Й. Шумпетера, згідно з якою нерівномірність розвитку пояснюється таким фактором, як технічні нововведення, які порушують попередню рівновагу. Втілюючи таке нововведення першим, підприємець отримує надлишковий прибуток, величина якого зменшується по мірі втілення нововведень іншими підприємцями . Завдяки цьому встановлюється рівновага на новому рівні. На початку, коли відбувається впровадження нововведень, виникає спад у старих галузях виробництва, а потім із деяким запізненням — посилене розширення нових галузей. Однак ця концепція ділових циклів Шумпетера була піддана критиці С. Кузнецом, вихідцем з Росії, Нобелівським лауреатом, який вказав на те, що для утворення довгих хвиль в економічній кон'юнктурі необхідно, щоб нововведення були досить вагомими, що на практиці буває рідко. Частіше нововведення бувають незначними. М. Кондратьєв, вперше відкривши довгі хвилі в економічній кон'юнктурі, пояснив їх циклічним характером відтворення капітальних благ довгострокового користування, періодичне оновлення яких якраз і викликає тривалі відхилення економіки від стану рівноваги.

Продовжуючи розвивати наукове надбання М. Кондратьєва, С. Глазьєв у своїй книзі "Теорія довгострокового техніко-економічного розвитку" (1993 р.) показує, що технічний розвиток економіки не може відбуватися інакше, ніж шляхом послідовної зміни технологічних укладів, і будує модель формування технологічної траєкторії. Кожний такий уклад являє собою сукупність зв'язаних виробництв і в своєму розвитку спирається на виробничий потенціал, створений на попередній сходинці техніко-економічного розвитку. Життєвий цикл такого укладу в сучасних умовах охоплює приблизно століття. Односпрямованість і єдиний ритм світової економічної системи зумовлені створенням загальносвітового ринку з часів промислової революції. Саме ринок сприяє тому, що нововведення, які з'являються в одній країні, отримують загальне розповсюдження. Будь-яка країна впишеться в загальну картину світового економічного розвитку і стане навіть лідером у цьому розвитку тільки після того, як ліквідує старі технологічні уклади і замінить їх новими. З цієї точки зору технологічні стрибки легше можна здійснити у відстаючих країнах, де не так багато застарілих виробничих потужностей і тому створюються сприятливі умови для переходу до нового технологічного укладу.

Те саме стосується і гіпотези, яка покладена в основу рівнянь, що описують у моделі Кондратьєва динаміку ставки заробітної плати і норми процента, гіпотези про зв'язок між цінами на ресурси та їх народногосподарською зорієнтованістю. Активну економіко-математичну розробку цієї гіпотези, яка бере початок з раннього розвитку теорії граничної продуктивності і пов'язана з виробничими функціями і функціями корисності, розпочали представники неокласичної школи ще на початку 30-х років. Майже 10 років своєї праці М. Кондратьєв віддав розробці основ планового управління народним господарством. Він не лише займався питаннями теорії, але й активно брав участь у практичній роботі над створенням планів, очолюючи Управління сільськогосподарської економіки і планових робіт Наркомзему РРФСР.

У своїй концепції плану він проводив чітку грань між плануванням в умовах економіки перехідного періоду в СРСР і регулюванням господарства в капіталістичних країнах. Вважаючи ринок носієм стихійного начала в економіці, а план — раціональним началом, М. Кондратьєв підкреслював елементи їх нерозривної єдності і не розглядав їх як альтернативу один одному. Ринок з його стихійними процесами не є для М. Кондратьєва синонімом руйнівних, некерованих сил. Кондратьєв мав глибоке розуміння ринкової економіки, вважав принципово важливими внутрішні закони її розвитку. У своїй концепції планування пропозиції, стійкості грошового обігу, повернення валюти М. Кондратьєв вважав за необхідне коригувати відповідно до становища на ринку протягом усього циклу підготовки плану.

У процесі реалізації плану він розцінював реакцію ринку як об'єктивний критерій вірності того або іншого рішення. Цим пояснювалася і та увага, яку він приділяв удосконаленню статистичного апарату кон'юнктурних досліджень, прагнувши до відображення навіть слабких сигналів ринку.

Побудова перспективних планів, згідно з концепцією М. Кондратьєва, охоплювала взаємопов'язані етапи або елементи. По-перше, включала визначення перспектив розвитку окремих галузей і економіки в цілому, виходячи із "аналізу об'єктивної господарської діяльності і тенденцій її стихійного розвитку". Другий етап (елемент) планування являв собою активну, перетворюючу функцію плану, включаючи в себе "побудову системи заходів і засобів впливу держави на хід цього стихійного розвитку з метою спрямування його в максимально бажане русло". Третій етап полягав в остаточному визначенні перспектив економічного росту, включаючи ймовірний ефект впливу органів планового керування господарством на хід соціально-економічних процесів.

Отриманий таким чином активний прогноз розвитку економіки, разом із плановими заходами щодо його реалізації був покладений в основу директив перспективного плану. Контрольні цифри перспективного плану мали цілеспрямований, однак рекомендаційний характер і не були нав'язуванням "зверху" обов'язкових рішень щодо обсягів виробництва. План був ніби скерованим завданням керуючих органів, які здійснювали економічну політику і "брали на себе" його директиви.

Методологія побудови планів, викладена у концепції Кондратьєва, мала риси універсальності, тобто була однаковою мірою придатна для державного, приватного і кооперативного секторів економіки. Це, однак, не виключало диференціації прийомів побудови планів на кожному із його етапів щодо різних укладів господарства. Лишаючись прихильником "генетичних" планів, М. Кондратьєв допускав застосування прийомів технологічного плану в промисловості. Можливість розповсюдження цих прийомів на сільськогосподарське планування він вважав украй обмеженою. Причина такої диференціації полягала в тому, що відносно кооперативних і власних підприємств держава виступала лише як регулююча і впливова сила. Регулювання і вплив М. Кондратьєв розумів головним чином як форми стимулювання господарської ініціативи.

Проблеми, порушені у працях Кондратьєва щодо планування (про реалістичність плану, роль прогнозування в його науковому обґрунтуванні, про поєднання плану з госпрозрахунком), є не менш актуальними нині, ніж у 20-ті роки. І хоч наука про планування значно просунулась уперед, проте основи, закладені у працях Кондратьєва про створення макроекономічної теорії наукового планування і прогнозування, є життєвими і нині. [7, c. 398-402]

5. Концепція “функціонального соціалізму” та “шведська модель” економіки і сутність трансформації у 80-90 рр. ХХ ст.

Вивчаючи це питання, слід передовсім запам'ятати, що засновником цієї економічної школи був К. Вікселль, а и найвідомішими представниками — Г. Мюрдаль, Е. Ліндзль, Е. Лундберг, Б. Олін. Щодо теоретичної бази та інструментарію вони були прихильниками маржиналізму й принципу загальної економічної рівноваги, сприяли активному використанню математики в економічних дослідженнях. Наукові розроблення цих учених так чи інакше були пов'язані із взаємозв'язками грошей, процента і цін. Стокгольмська школа, яка заявила про себе в 20 30-х роках XX ст., основну увагу зосередила на проблемах економічної динаміки, нерівноваги й невизначеності.

Праці К. Вікселля (1851—1926), основними з яких є «Цінність, капітал і рента» (1893), «Процент і ціни» (1898) та «Лекції з політичної економії» (1901, 1906), відзначаються новими підходами до дослідження низки економічних проблем. Головний внесок Вікселля полягає в розвитку теорії розподілу на основі концепції граничної продуктивності й спробі інтеграції грошей у схему Л. Вальраса, що уможливлювало дослідження коливань їхньої вартості у зв'язку зі змінами рівня ділової активності. Тим самим було запропоновано новий підхід до проблеми динаміки. Необхідно, користуючись рекомендованою літературою, докладно розглянути аналіз Вікселлем проблеми динаміки цін для розкриття механізму їхнього руху за умов «грошової економіки».

Основною змінною моделі грошової економіки Вікселля є співвідношення ринкової процентної ставки і «природної» ставки, а центральним механізмом цієї моделі — так званий кумулятивний процес. Тому вивчення концепції кумулятивного процесу має неабияке значення.

Розуміння цієї концепції дасть можливість засвоїти сформульовані Вікселлем умови грошової рівноваги і стабільності цін. Вони полягають у рівності ринкового та природного процентів. У такому разі сукупний попит на позичковий капітал дорівнюватиме сукупній пропозиції заощаджень, процент не впливатиме на ціни, а ціни й заробітна плата залишатимуться незмінними. З'ясування сумісності цих умов та їх здійсненності стало згодом завданням представників стокгольмської школи.

Аналіз кумулятивних процесів та дослідження проблем порушення рівноваги привели Вікселля до створення теорії економічного циклу. Основну причину криз він шукав у «реальних факторах» економіки, хоч і не заперечував значення руху цін. Механізм циклічного розвитку господарської кон юнктури вш пов'язував із процесом нагромадження капіталу. Тому важливо приділити увагу також і цьому аспекту економічної теорії шведського вченого.

Спираючись на знання загальних методологічних засад стокгольмської школи та економічних поглядів її основоположника К. Вікселля, далі слід розглянути теоретичні розроблення його учнів і послідовників — Г. Мюрдаля (1898—1987), Е. Ліндаля (1891—1960), Е. Лундберга (1902—1987), Б. Оліна (1899—1979).

Завершити вивчення даного питання рекомендується розглядом теоретичної спадщини відомого шведського економіста Г. Касселя (1866—1945), праця якого «Природа і необхідність процента» (1903) була визнана важливим етапом розвитку теорії процента і грошей. В іншій праці — «Теорія суспільного господарства» («Теорія соціальної економіки») він уперше запровадив до економічного аналізу поняття збалансованого зростання, за якого структура економіки не змінюється, оскільки всі її компоненти зростають однаковими темпами, що дорівнює темпу зростання населення. У центрі уваги Г. Касселя була також проблема торговельно-промислового циклу. Його міркування щодо цієї проблеми треба вивчити докладніше. [4, c. 270-273]

Г. Мюрдаль намагався визначити місце суспільних наук у загальній системі знань. Він критикував суто економічний підхід до проблеми добробуту, при якому не вказуються політичні цілі. На думку Мюрдаля, економістам не слід побоюватися відкрито проголошувати політичні переконання і робити їх основним елементом дослідження, оскільки економістів, як правило, надихає не лише науковий інтерес, але і прагнення до удосконалення суспільства. Видатні економісти завжди пропонували свої поради у галузі політики (Мальтус, Рікардо, Маркс, Кейнс). Ознайомлення шведського економіста з працями американських інституціоналістів утвердило його в переконанні, що проблема суспільних цінностей має важливе значення в економічній науці.

У ранніх працях Мюрдаль заклав фундамент того напряму, який пізніше отримав назву шведської (стокгольмської) школи макроекономіки. Він пропонував активізувати фіскальну політику для подолання Великої депресії. Мюрдаль висловився за покриття дефіциту, який утворився під час кризи і депресії, відповідними бюджетними надлишками під час підйому, який іде за депресією. Фактично стокгольмська школа, активність якої значною мірою забезпечувалася діяльністю Мюрдаля, мала пріоритет у розробці моделі макроекономічної політики ще до того, як вийшла у світ книга Дж. Кейнса "Загальна теорія зайнятості..." (1936).

У післявоєнний період Мюрдаль займається дослідженням проблем, які пов'язані з основними тенденціями розвитку сучасного світу. Будучи

представником урядової комісії, він підкреслював небезпеку порушення збалансованості світових ринків. Мюрдаль пропонував уряду Швеції ввести систему планування. Він виділяв такі категорії, як "програма" і "передбачення". Під "програмою" він розумів передбачуваний або намічений план дій, а під "передбаченням" — прогнозування майбутніх подій. У свій час він прогнозував стабільність планової економіки і виступав за розширення торгівлі із країнами Східного блоку.

У 1951 році вчений публікує статтю "Тенденція до економічного планування", де твердить, що економічне планування поступово перетворилося на визнану основу економічної політики промислово розвинених країн. При поясненні тенденції до планування вчений надає великого значення зростанню рівня об'єднань. Виникають також особливі ситуації, які стимулюють спроби у напрямі планування. Найбільш значущими серед них були війни і необхідність повоєнної відбудови господарства. Випробування, подібні структурним кризам, також посилюють потребу в плануванні. Однак, як зазначає Г. Мюрдаль, подібні ситуації можуть прискорити процес розвитку, що так чи інакше вже почався.

Робота в комісії примусила Мюрдаля багато розмірковувати щодо питань міжнародних економічних відносин. У цей час він пише працю "Економічна теорія і слаборозвинені країни" (1957). У 1956 році виходить його найбільш відоме дослідження "Світова економіка. Проблеми і перспективи", в якому він дає теоретичне обґрунтування і практичні рекомендації щодо зміцнення економічних зв'язків між розвиненими країнами і державами, що розвиваються, з метою згладити конфлікт між ними. У цій книзі вчений пише, що процес національної інтеграції викликає дедалі нагальнішу потребу в міжнародній інтеграції, але водночас значною мірою посилює труднощі її здійснення. Це — одна з основних суперечностей, яка закладена фактично в усій сучасній економічній політиці країн світу.

У книзі "Світова економіка..." шведський економіст шукає відповіді на питання: куди ми йдемо? З цією метою він досліджує основні тенденції розвитку міжнародних економічних відносин і з'ясовує можливість їх зміни. Мюрдаль відмічає, що у сучасній світовій економіці відбулися серйозні зміни, пов'язані із розпадом колоніальної системи. "Світ 1913 року подібно Афінам часів Перікла, — пише він, — являє собою багато в чому зразкову цивілізацію, якщо забути про той факт, що він не допускав до своїх благ більшу частину людства". Можливість подолання світових конфліктів Мюрдаль шукає на шляху економічної інтеграції у національному і міжнародному масштабах. [3, c. 167-170]

Згідно з визначенням Г. Мюрдаля, "економічна інтеграція" — це здійснення старого ідеалу рівності можливостей, проголошеного Заходом (високорозвинене господарство, яке раціонально організоване і свідомо регульоване суспільством). У промислово розвинених країнах, на його думку, досягнутий високий ступінь національної інтеграції. Це відбулося внаслідок втручання держави в економічне життя. Проте всесвітня економічна інтеграція відсутня. Більше того, пише автор, національна інтеграція у розвинених країнах призвела до посилення "міжнародної дезінтеграції", основним виявленням якої є ріст економічної нерівності між індустріально розвиненими і слаборозвиненими країнами.

На думку Мюрдаля, міжнародна економічна інтеграція можлива, якщо буде створений "базис міжнародної солідарності". Автор вважає, що міжнародні економічні зв'язки мають і можуть регулюватися засобами політики. Відсутність свідомого регулювання неминуче потягне за собою подальше поглиблення дезінтеграції і, навіть, може спричинити світовий конфлікт.

Концепція міжнародної економічної інтеграції Мюрдаля ґрунтується на аналізі кумулятивного причинного зв'язку. В його основі "лежить існування такої взаємозалежності всіх факторів у соціальній системі, при котрій будь-які зміни якогось фактора викликають зміни інших факторів. Завдяки процесу взаємодії вся система отримує імпульс до руху в напрямі початкової зміни, але чомусь заходить значно далі". На протилежність теорії рівноваги, яка передбачає, що відповідні сили незмінно повертають систему до стану спокою, принцип кумулятивного розвитку висуває на перший план такі процеси, які розпочавшись, створюють умови для подальшого розвитку.

Ідеал Г. Мюрдаля — повне об'єднання всіх народів земної кулі. Він сподівається, що ці ідеї втіляться у наступному столітті. При цьому вчений не вважає необхідним змінювати основи суспільного устрою, форми власності. Він вірить у можливість досягнення свого ідеалу при збереженні приватної власності, якщо економічна діяльність розумно регулюватиметься державою.

Г. Мюрдаль зробив істотний внесок у розробку пояснювальних концепцій розвитку просторових структур, виникнення регіональних проблем. У праці "Економічна теорія і слаборозвинені країни" він у рамках широкого дослідження питань економічного розвитку "з прицілом" на проблеми країн, що розвиваються, торкнувся і питань нерівномірності регіонального розвитку. Широко відомою стала запропонована ним теза: "Вільна гра ринкових сил, звичайно, веде до поглиблення, а не до вирівнювання міжнародних відмінностей". На думку вченого, дія ринкових сил зумовлює концентрацію зростаючих галузей в деяких районах. Цей процес поступово набуває кумулятивного характеру, сприяючи подальшій концентрації в цих районах приватних інвестицій. До речі, ним уперше в 1944 році був сформульований згаданий принцип "кумулятивної причинності".

У 1962 році Г. Мюрдаль видає книгу "Швеція і Західна теорії розвитку Європа" (у співавторстві), а в 1968 році — тритомник "Азіатська драма. Дослідження про бідність народів". Ці праці, які містять методологічні розділи, присвячені проблемам слаборозвинених країн і міжнародним економічним відносинам. У них він теоретично обґрунтував необхідність інтеграції, засобом досягнення якої має стати "підтягування" економічних потенціалів країн, що розвиваються, до рівня високорозвинених держав. Це, на його думку, дозволить згладити суперечності та стабілізувати систему світового господарства.

Згідно з його концепцією, всі біди слаборозвинених країн зумовлені, головним чином, пануванням архаїчних, застарілих інститутів і світоглядів, які прогнозують усю систему соціального, економічного і духовного життя. Мюрдаль критикує численні теорії "економічного росту", проголошуючи принцип "автоматичної зміни" суспільного життя народів у процесі техніко-економічної модернізації господарства. З точки зору автора "Азіатської драми...", для всіх верств населення Південної Азії характерна відсутність почуття відповідальності за дотримання елементарної трудової дисципліни, акуратності і пунктуальності. Все ще сильні повір'я, відсутня швидка реакція на все нове і пристосування до нього. Не розвинуто бажання експериментувати, честолюбство, винахідливість, ініціатива. У психології населення переважає покірність перед владою, низька здатність населення до колективних дій. Все це паралізує техніко-економічну модернізацію, знижує її результативність і, як наслідок, веде до збільшення розриву у рівні життя країн передових і відсталих.

Мюрдаль вважав, що вирішальне значення для успішного технічного й економічного розвитку має докорінна зміна відсталих соціальних і політичних інститутів. Лише здійснюючи одночасно і паралельно з техніко-економічною модернізацією заходи щодо викорінювання застарілого світогляду, який панує у психології народу, можна досягти успіху. Він намагався довести, що лише глибокі реформи у сфері контролю над ростом населення, розподілом придатних для обробітку земель, а також у галузі медицини та освіти можуть зумовити швидкий економічний розвиток країн Південної Азії і сприяти розв'язанню гострих соціальних проблем регіону.

Оцінюючи роль політичних інститутів з точки зору їх участі у цьому процесі, автор дійшов висновку, що "м'який уряд" для країн цього регіону надто слабкий, щоб перебороти те, що він називає "кумулятивними силами бідності".

Таким чином, Мюрдаль намагається на основі широкого фактичного матеріалу розробити принципи нової, як він називає, "пробної теорії" розвитку і визначення співвідношення факторів, які забезпечують ліквідацію відсталості шляхом переходу до всебічного прогресу. Висновки та оцінки Мюрдаля дали привід назвати його "бадьорим песимістом", маючи на увазі поєднання у його ідеях традицій лібералізму XX ст. і соціалістичних теорій з надто песимістичними оцінками сучасного розвитку. Разом з тим, ідея свідомого "соціального контролю" над економікою, яка характерна для всього інституціально-соціологічного напряму, була перенесена не лише на національний, але й на планетарний рівень.

Криза державно-монополістичного регулювання капіталістичної економіки викликала нову хвилю інтересу до неокласичних економічних теорій, в тому числі — до теорії економічного циклу. Нині найбільш впливовою є монетаристська теорія циклу. Монетаристи закріплюють за грошовою системою вирішальну роль у функціонуванні всього національного господарства. Подібне однобічне пояснення причини циклічного розвитку економіки не задовольняє багатьох західних економістів, викликає широку хвилю критики.

Г. Мюрдаль у своїх наукових дослідженнях велику увагу приділяє теорії грошей. Зроблений ним всебічний аналіз підвів його до думки, що кількісна теорія грошей, на якій ґрунтується монетаристська теорія циклу, є "грубою". Вона виключає багато економічних факторів і тому є "неправильною". Це свідчить про те, що він розумів: грошовий сектор в економіці не є автономним. Насамперед всі економічні сфери тісно переплетені та взаємозв'язані, підпорядковуються дії об'єктивних законів виробництва. [4, c. 358-361]

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -89 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія на-родного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. -К.: Атіка, 2002. -95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.

7. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -К.: Знання, 2005. -583 с.

загрузка...
Top