Інформаційні відносини у сфері економіки

Вступ.

1. Теоретико-методологічні основи інформаційних відносин.

2. Проблеми цивільно-правового регулювання інформаційних відносин в Україні.

3. Місце інформаційної діяльності в інноваційній моделі розвитку економіки України.

4. Задоволення інформаційних потреб української економіки в умовах глобалізації.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Найважливішими особливостями процесів глобалізації кінця XX — початку XXI ст. стали одночасне стрімке формування інформаційного суспільства і стійке зростання масштабів застосування нових інформаційних технологій, що сприяють забезпеченню інформаційних потреб фізичних та юридичних осіб.

Враховуючи сучасні тенденції розвитку інформаційних відносин в Україні і світі, постає питання дослідити комплекс теоретичних проблем цивільно-правового регулювання інформаційних відносин в Україні, не залишаючи поза увагою зарубіжний досвід. Праця має безпосередній зв'язок з науковими програмами державного рівня, розроблення теоретичних питань цивільно-правового регулювання інформаційних відносин гармонійно вписується у загальний кодифікаційний процес розвитку права України, зокрема, цивільного законодавства; відповідає сучасним тенденціям розвитку міжнародного законодавства у галузі інформатики і безпосередньо пов'язана з розробкою основних цивільно-правових проблем інформаційного права, яка здійснюється за науковими програмами та напрямами, затвердженими Академією правових наук України.

Розв'язання вказаної проблематики започатковано у загальних рисах і окремих галузях права відомими вченими, зокрема: А.Агаповим, Ю.Батуріним, І.Бачило, А.Венгеровим, А.Гельбом, В.Кнаппом, І.Маміофою, М.Рассоловим, І.Савельєвою, В.Копиловим у їх чисельних монографічних працях, підручниках і статтях, на які спиралася під час проведення даної роботи.

Теоретичною основою дослідженнястали також висновки, викладені у працях відомих фахівців із загальних проблем права та економіки, в основному роботи С.Алексеева, С.Братуся, Д.Бобрової, О.Дзери, А.Довгерта, О.Йоффе, О.Красавчикова, Н.Кузнєцової, Л.Лунца, О.Підопригори, М.Сібільова, Р.Халфіної, Я.Шевченко тощо.

Мета роботи– розглянути основні тенденції інформаційних відносин у економіці.


1. Теоретико-методологічні основи інформаційних відносин

Інформаційні відносини – суспільні відносини, які виникають при збиранні, одержанні, зберіганні, використанні, поширенні та захисту (охороні) інформації.

Суб'єктами інформаційних відносин є:

· громадяни України;

· іноземні громадяни;

· особи без громадянства;

· юридичні та не юридичні особи України, незалежно від їх форми власності та організаційно-правової форми;

· іноземні юридичні та не юридичні особи, незалежно від їх форми власності та організаційно-правової форми

· міжнародні організації;

· держава.

Іноземні держави можуть бути суб'єктами інформаційних відносин у відповідності до цього Закону на основі міжнародних договорів, ратифікованих Україною.

Об'єктами інформаційних відносин є інформація.

Основними принципами інформаційних відносин є:

· гарантування права на інформацію;

· гарантування рівних умов суб'єктам інформаційних відносин;

· гарантування інформаційної безпеки суб'єктів інформаційних відносин;

· відкритість, загальнодоступність інформації та свобода її обміну;

· істинність, вірогідність інформації;

· повнота, вичерпність інформації;

· законність збирання, одержання, зберігання, використання та поширення інформації;

· свобода думки і слова, вільного вираження своїх поглядів і переконань;

· гарантування правового захисту принципів інформаційних відносин. [1, c. 72-78]

Суб'єкти інформаційних відносин мають право:

· збирати, одержувати, зберігати, використовувати, поширювати інформацію у будь-якій формі з використанням будь-яких засобів та створювати систему (порядок) умов (режиму) захисту (охорони) інформації, на основі своїх прав та обов'язків, в межах повноважень, у будь-який спосіб визначений у відповідності до Конституції України, Законів України, міжнародних договорів та угод, ратифікованих Україною;

· вимагати усунення будь-яких порушень своїх інформаційних прав;

· оскарження обмежень у доступі до інформації, якщо таке обмеження порушує законодавство в сфері інформації;

· судового захисту права спростовувати не достовірну інформацію про себе та членів своєї сім'ї;

· на відшкодовування матеріальної, моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням не достовірної інформації про себе та членів своєї сім'ї.

Суб'єкти інформаційних відносин зобов'язані:

· поважати та не порушувати інформаційні права інших суб'єктів інформаційних відносин;

· забезпечувати додержання принципів інформаційних відносин, передбачених статтею 28 цього Закону;

· невідкладно оприлюднювати шляхом публікацій, безпосередньо доводити до заінтересованих осіб (усно, письмово чи іншими способами), безпосереднього надання державним органам влади, органам місцевого самоврядування, об'єднанням громадян, підприємствам та організаціям незалежно від їх форми власності та організаційно-правової форми та особам або у інший будь-який доступний спосіб інформації, що знаходиться у їх розпорядженні, якщо поширення такої інформації може попередити загрозу державній та громадській безпеці, громадському порядку, здоров'ю та звичаям громадськості, правам та свободам інших громадян, навколишньому середовищу, власності особи;

· збирати, одержувати, зберігати, використовувати, поширювати інформацію та створювати систему (порядок) умов (режиму) захисту (охорони) інформації на основі своїх прав та обов'язків, в межах повноважень, у спосіб визначений у відповідності до Конституції України, Законів України, міжнародних договорів та угод, ратифікованих Україною;

· забезпечувати рівноправний доступ до інформації усім суб'єктам інформаційних відносин;

· не надавати свідомо неповну чи не достовірну інформацію;

· зберігати інформацію у належному стані;

· компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.[2, c.191-200]


2. Проблеми цивільно-правового регулювання інформаційних відносин в Україні

Властиві останньому десятиліттю процеси глобалізації в економічній та інших сферах життя можуть бути реалізовані лише за допомогою нових інформаційних технологій, що дозволяють сформувати необхідну інфраструктуру в сфері обміну документами, знаннями та ідеями. Особлива роль у цьому процесі належить глобальній мережі Інтернет, що активно використовується у всіх сферах життя як специфічний інтерактивний засіб масової комунікації. Сторіччя, що настало, характеризується також трансформацією індустріального суспільства, яке орієнтувалося на енергетику матеріальних ресурсів, у суспільство, орієнтоване на знання і навички, на збалансований розподіл матеріальних ресурсів.

На думку Мануеля Кастельса, нова самобутність, спрямована у майбутнє, виникає не з колишньої самобутності громадянського суспільства, якою характеризувалася індустріальна епоха, а з розвитку сьогоднішньої самобутності опору.

Ідеї Кастельса підтримуються багатьма економістами, соціологами і політологами; підкреслюється, що у глобалізованій економіці існують численні господарські зв'язки, які базуються на особистих відносинах.

Необхідно також зазначити, що досягнення у сфері нових технологій, на яких засновується побудова інформаційного суспільства, багато в чому змінюють характер теоретичних побудов у праві, накладають відбиток на формування сучасної законодавчої бази. Врахування нових тенденцій у сфері інформаційних відносин може сприяти закріпленню визначених правових стандартів. У зв'язку з цим, на думку І.Бачило, — «сьогодні найбільш гостро постає питання не тільки про застосування міжнародного законодавства, міжнародного приватного права, а й про гармонізацію правових норм у випадках, коли відносини проходять через територіальні межі і національні системи права».

Глобалізація порушує питання про формування «наднаціонального права» і створення відповідної нормативної бази. Йдеться про трансформацію державно-правових інститутів і про можливість створення економічного права.

У той же час варто враховувати особливості, внесені у побудову законодавства системою Інтернет — мозаїчність міжнародного законодавства, яке формується, швидкість комунікацій, можливість швидкої самоорганізації співтовариств і координацію дій їх членів у мережі. Інтернет, за своєю суттю, є одночасно результатом і причиною стрімко зростаючих процесів глобалізації. Крім того, в інформаційному просторі Інтернету все вагомішою стає творчість людських особистостей — носіїв знань і споживачів інформації.

Гармонізація законодавства набуває особливого значення у сфері інформаційних відносин, що можна назвати стрижнем глобалізації економіки на сучасному етапі. Звідси — необхідність, насамперед, з'ясування суті поняття «інформація» у праві, визначення місця інформації серед об'єктів правовідносин.

Розглядаючи той або інший об'єкт прав, юридична наука традиційно звертається до тих сфер науки, для яких даний об'єкт є звичним предметом дослідження. У значній мірі це варто враховувати при дослідженні інформації, як категорії філософської і такої, що використовується одночасно у гуманітарних і технічних галузях. Тим часом багатогранність і відсутність уніфікованого набору понять призводить до відсутності єдності думок вчених у визначенні поняття «інформація». Визначене базисне поняття дає дослівний переклад з латинської мови (Infonnatio — роз'яснення, ознайомлення, поняття). Інформацію визначають, крім того, як відомості про будь-що, передані людьми; різновид відбитку, нерозривно пов'язаний з процесами управління; зменшення непевності вибору в результаті одержання відомостей; сигнал, взятий у поєднанні всіх семіотичних характеристик: синтаксичної, семантичної і прагматичної; аспект будь-яких процесів відображення.[3]

Варто враховувати і те, що історія вчення про інформацію мала своїм початком розроблення її кількісного аспекту, що обумовлювалося вимогами радіо- і телефонного зв'язку. Найбільше розробленою є статистична теорія інформації, яка виникла на базі теоретико-імовірносних підходів і пов'язана з визначенням інформації як усунутої невизначеності. Звідси — невизначеність, що усувається в результаті прийняття даних, дорівнюється інформації.

Існує ряд концепцій інформації, які одержали назву якісних теорій і виходять з того, що в людському суспільстві особливу роль відіграє зберігання інформації, тобто семантичний аспект. Ступінь новизни даних при цьому розуміється як кількість семантичної інформації. Відповідно до іншого підходу, інформацію містять не тільки гіпотези, а й будь-які дані, що змінюють запас знань одержувача інформації. Не можна не враховувати і того, що та сама інформація для двох різних людей може мати неоднаковий зміст і різне значення.

Таким чином, розвиток вчення про інформацію завжди відбувається одночасно у багатьох напрямах, причому кожний з них фіксує відповідну сторону поняття інформації і має свою сферу застосування. Ефективність застосування того або іншого підходу різко зменшується при виході за межі цієї сфери і може, навіть, призводити до помилкових висновків. Це пояснює необхідність дати найзагальніше визначення інформації, не спеціально-наукове, а, швидше, філософське, що не суперечило б окремим теоріям і включало їх у себе. Можливо, основою такого визначення може стати підхід до поняття інформації з позиції теорії відображення.

Необхідно зазначити, що, незважаючи на всю важливість питань, пов'язаних з інформацією, практично у жодній сфері знань не склалося ні загальновизнаного визначення інформації, ні методології вирішення питань, що постають у зв'язку з включенням даного об'єкта у сферу наукових розробок.

Для того, щоб усвідомити позицію українського законодавця при розробленні низки законів у інформаційній сфері і ті підходи, що покладені в їх основу, варто звернути увагу на те, що у науці цивільного права на сьогодні склалося, як мінімум, два основних напрями: концепція розуміння інформації як нематеріального блага і «неопроприєтарна» концепція права власності на інформацію. Основною проблемою є те, що у разі закріплення інформації на матеріальному носієві мова може йти про два об'єкти — нематеріальну за своєю суттю інформацію і матеріальний носій. Причому останній повною мірою відповідає нормам майнового права, що робить привабливим розширення такого правового режиму й на комплексний об'єкт — матеріальний носій із закріпленою на ньому інформацією.

Інформація, безумовно, є нематеріальним результатом інтелектуальної діяльності людини і за своєю суттю близька до таких відомих цивільному праву об'єктів, як об'єкти права інтелектуальної власності й особисті немайнові блага. Будучи нематеріальною, інформація є першоджерелом і поясненням всього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації стає можливим вирішення комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і правових проблем.

При цьому певна інформація для того, щоб стати об'єктом цивільних правовідносин, повинна знаходити форму, що дозволяє сприймати її іншими особами. Йдеться, насамперед, про інформацію, пов'язану з творчою діяльністю людини, з об'єктами виключних прав, так називаною комерційною інформацією, тощо.

Крім того, «інформація стала економічною категорією, важливість якої у даний час не оспорюється. Тому необхідно розрізняти декілька категорій інформації: ту, що може бути отримана приватними особами, інформацію як власність, й інформацію, що не можна привласнити жодним чином, інформацію res communes».[4, c.90-96]

На мою думку, об'єктом цивільних правовідносин може бути й інформація, що не підпадає під зазначені її види і не може бути сприйнята фізичною особою як матеріальне або нематеріальне благо. У цьому відмінність інформації від матеріальних об'єктів цивільних прав, до яких, наприклад, не належать космічні тіла, планети тощо. З цього погляду інформація, що розуміється як така, яка не може бути пізнана, неусвідомлювана людиною як їй належна, все одно може бути зафіксована на матеріальному носієві або усвідомлюватися як благо; і тим самим підпадатиме під об'єкт цивільно-правового регулювання. Марна, з погляду розвитку знання людства, інформація також не знижує її значення як об'єкта правовідносин.

Матеріальна форма закріплення інформації, що уможливлює її подальше сприйняття, є носієм інформації. Варто врахувати і те, що вчені досліджують можливості наявності у навколишньому світі носіїв інформації, які не сприймаються людиною як такі в силу різноманітних причин. Проте вивчення останніх і наукові пошуки, пов'язані з їх розшифровуванням, не тільки дадуть нові знання, а й зможуть поповнити перелік можливих носіїв інформації.

Викладене вище породжує проблеми, пов’язані з поняттям «носій інформації». Найбільш простим є випадок, коли маємо справу з матеріальною формою закріплення інформації. Це дозволяє одержати саме ті дані, що у ній зафіксовані, незважаючи, що залишається можливість спотвореного або неповного сприйняття інформації. За умов широкого розуміння, джерелом одержання інформації може бути будь-який об'єкт навколишнього світу, хоча його зміст і обсяг буде різним залежно від суб'єкта пізнання, умов і завдань, що вирішуються. У цьому розумінні до переліку інформаційних носіїв часто не включають усні дані, передачу комунікаційними мережами та інші нестійкі матеріальні форми існування інформації. Варіантом інформаційного носія, що має передбачену законом форму, є документ.

3. Місце інформаційної діяльності в інноваційній моделі розвитку економіки України

Інноваційна політика в широкому розумінні об’єднує науку, техніку, підприємництво, економіку і управління. Таке поєднання висуває жорсткі вимоги до рівня інформаційної взаємодії суб’єктів у зазначених сферах діяльності суспільства і держави на всіх етапах життєвого циклу інновацій — від виникнення наукової ідеї до її впровадження. Саме тому для забезпечення свого лідерства провідні світові держави неухильно збільшують свій науково-технічний потенціал, генеруючи, запозичуючи й освоюючи новітні інформаційні технології.

Глобальна економіка сформувала широкий прошарок людей, які володіють кількома мовами і спеціальностями, є елітою людства, підтримують досить високий рівень життя і не обтяжують себе питаннями державної або етнічної приналежності. Для їхньої діяльності й життя вкрай важливо, щоб країна мала розвинену сучасну мережу і високоякісні засоби електронних комунікацій, стабільну податкову систему.

Інформація, або відомості про ідею, явища, факти, події передаються у просторі й часі, використовуються людьми з метою збереження або отримання нових знань, прийняття рішень і вдосконалення функціонування суспільства. У загальному вигляді головною метою інформаційної діяльності слід вважати задоволення інформаційних потреб людини у суспільстві, створення на цій основі сприятливих соціально-економічних і екологічних умов життя. На жаль, в Україні поки що немає достатнього системного наукового підґрунтя щодо використання накопиченого в державі інформаційного ресурсу для побудови підвалин інноваційної економіки, тому метою публікації можна вважати деякі узагальнення понять щодо успадкованого нами інформаційного капіталу.

Інформацією Закон України «Про інформацію» визначає документовані або публічно оголошувані відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст. 1), а об’єктами інформаційних відносин (ст. 8) — документовану або публічно оголошувану інформацію про події та явища в галузі політики, економіки, культури, а також у соціальній, економічній, міжнародній та інших сферах.

Закон України «Про науково-технічну інформацію» доповнює: «Науково-технічна інформація — це документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані під час науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності» (ст. 1). Науково-технічна інформація є суспільним надбанням, необхідною умовою продуктивної інтелектуальної діяльності, зокрема наукової і технічної творчості (ст. 2).

Відомо, що ефективне управління науково-технічною сферою в масштабах країни можливе тільки на основі стратегічних проектів, до виконання яких залучаються цілі шари національної економіки, а інтелектуальний ресурс нації зазнає тотальної мобілізації. Сьогодні такий підхід демонструють США, спрямовуючи вільні ресурси країни на розвиток високих і надвисоких технологій для виконання проекту національної протиракетної оборони.[14, c.33-36]

Стратегічні інформаційні ресурси — життєво важливі інформаційні ресурси (з позиції національної безпеки), виток, розголошення або втрата яких становить надзвичайну загрозу інтересам, суверенітету, територіальній цілісності або навіть самому існуванню незалежної держави.

Критичні інформаційні ресурси — інформаційні ресурси, виток, розголошення або втрата яких супроводжується значними політичними, економічними, соціальними та іншими наслідками.

Цінні інформаційні ресурси — інформаційні ресурси держави, виток, розголошення або втрата яких пов’язана із негативними наслідками на окремих напрямах політичної, економічної, науково-технологічної, соціальної, управлінської та іншої діяльності державних і суспільних інституцій, підприємств, установ і організацій всіх форм власності.

Загальносуспільні інформаційні ресурси — загальнодоступні відкриті інформаційні ресурси, що забезпечують відносини у всіх сферах суспільного і державного життя та потрібні для реалізації прав, свобод, обов’язків людини і громадянина, використання яких широким загалом не має ознак загроз конституційному ладу, інтересам особи, суспільних організацій і держави.

Відповідно до світової практики стосовно стратегічних, критичних та цінних інформаційних ресурсів кожна держава вводить певні обмеження доступу до таких видів інформації в процесі їх виготовлення, обробки, поширення і використання. У демократичному суспільстві, де інформаційні права і свободи встановлені законодавством, обмеження цих прав і свобод, у тому числі на доступ до певних видів інформації, інформаційних ресурсів, застосовується тільки на підставі законів. Ступінь обмеження доступу — це категорія, яка визначає важливість інформації, інформаційних ресурсів та рівень їх охорони: стосовно інформаційних ресурсів, що є державною власністю — з боку держави; інформаційних ресурсів, що є приватною власністю — з боку власника, який має здійснювати ці заходи у межах чинного законодавства.

У сфері, пов’язаній із загальносуспільною відкритою інформацією, важливе місце посідає легітимність визначення такої інформації. Ця проблема вирішується у такі способи: перший пов’язаний із встановленням прав і свобод інформаційної діяльності та їх обмежень тільки законом; другий — включенням у законодавство норм, що забороняють відносити певні види інформації до категорії обмеженого доступу. Так, Закон України «Про державну таємницю» (ст. 8) містить перелік відомостей, які забороняється відносити до державної таємниці.

У результаті отримання і використання інформації виникають інформаційні відносини у політичній, економічній, культурній, соціальній, екологічній, науково-технічній, міжнародній сферах життєдіяльності людини, суспільних організацій і держави. Через інформаційні відносини, точніше, через їх упорядкування стосовно об’єкта зацікавленості, виникає інформаційна діяльність — сукупність системних основних і допоміжних процесів пошуку, збирання, аналізу, перетворення, зберігання, та поширення інформації. Інформаційна діяльність є складовою суспільного виробництва, пов’язаного з підготовкою інформаційних продуктів і послуг, спрямованих на задоволення суспільних потреб. Ця діяльність передбачає виконання таких функцій, як: збір інформації, її опрацювання, формування інформаційних масивів, зберігання та поширення інформаційних продуктів і послуг.

Поява нової змістовної інформації є результатом інтелектуальної праці людини. Бурхливий розвиток електронної й електротехнічної промисловості, наукові підвалини яких було закладено ще у XIX ст. для створення військових засобів зв’язку, сприяв прискореному розвитку і впровадженню досягнень інформаційних технологій для розвитку суспільства. Комп’ютер дозволив подвоювати людські знання щорічно, а в недалекій перспективі, за прогнозами, щомісячно.

Чітке уявлення про об’єкт інформатизації, алгоритми опрацювання машиною інформації для різних потреб зумовлюють і формують конкретну мету діяльності на кожному етапі роботи з інформацією.

По-перше — отримання і систематизація інформації щодо окремого сегмента знань.

По-друге — створення віртуального образу і кордонів маніпуляції з інформаційним ресурсом, перекладання на програму обраного алгоритму відображення реальності машиною відповідно до її можливостей опрацювати інформацію за заданим алгоритмом. Людина обов’язково має суб’єктивно оцінити отриманий через віртуальну систему інформаційний продукт, надавши йому ступінь достовірності, цінності, зокрема в грошовому еквіваленті, й включити його в обіг соціально-економічного середовища, що вимагає високої кваліфікації фахівців. Адже питання вибору засобів застосування інформаційного продукту, введення його в обіг шляхом ринкового, службового, особистого застосування або подальшого опрацювання мають суб’єктивне забарвлення. Зокрема, якщо збір інформації — найбільш просте завдання, вирішується за допомогою програмних і технічних засобів, то застосування інформаційної технології значною мірою визначається метою, яка ставиться.[7, c. 28-30]

Інформатизація держав ставить за мету ефективне використання знань своїх громадян і людства взагалі, інтегрування можливостей і досвіду глобального економічного середовища. Так, у США передбачається створити нову комп’ютерну систему тотального інформаційного контролю з метою одержання доступу до фінансової, медичної, освітньої інформації, навіть до відомостей про угоди з нерухомістю окремих осіб. У перспективі в розпорядження відповідних структур Сполучених Штатів повинні надходити і біометричні показники про відбитки пальців, райдужну оболонку ока, характерні ознаки обличчя і ходи. Тобто оброблятимуться гігантські обсяги інформації, вимірювані в петабайтах (один петабайт інформації на порядок більше архіву всіх сторінок в Інтернеті за останні 5 років). Для одержання більш наочного уявлення про обсяг інформації, що збираються обробляти і зберігати, можна навести таке порівняння: створювана система буде приблизно у 50 разів більшою за бібліотеку конгресу США, що налічує в даний час 18 млн томів. Зрозуміло, що за таких умов загроза несанкціонованого доступу до інформації набуває ознак проблеми глобального значення.

Міжнародному співтовариству необхідно досягти чіткого розуміння проблеми глобальної взаємозалежності національних інформаційних ресурсів в усій її повноті й комплексності, визнати, що успіх національних зусиль з охорони свого інформаційного ресурсу залежить від рівня захищеності й «неагресивності» інформаційних просторів інших, у тому числі й несусідніх держав, з якими їхні інформаційні ресурси об’єктивно пов’язані.

Зрозуміло, що незабаром й у новій «інформаційній економіці» буде впроваджений поділ на «сировинну» і «обробну» галузі. Сировинний сектор складуть масиви неопрацьованої інформації, які зберігатимуться в архівах і бібліотеках, або постачатимуться глобальними інформаційними мережами. «Обробну» — спеціалізовані структури, які перетворюватимуть безсистемні дані на змістовну інформацію, яка обумовлюватиме науково-технічний і взагалі освітній і промисловий потенціал країн. За таких умов входження у глобальне інформаційне середовище не зменшує значущості національних інтересів і необхідності забезпечувати безпеку цих інтересів, а особливої актуальності набуває проблема державного управління інформатизацією країни.

При розгляді проблеми державницького інтегрального підходу до управління інформацією інформаційні ресурси мають бути віднесені до найважливіших стратегічних ресурсів держави, значення і вплив яких можна порівняти з впливом капіталу і праці в індустріальну епоху. Тлумачення і правила використання в Україні інформації, яка є предметом професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного інтересу громадян та юридичних осіб і не порушує передбачених законом таємниць, достатньо не опрацьовані, а інформаційний ресурс України, наприклад, у науково-технічній сфері можна вважати стратегічним лише умовно, оскільки:

не існує органу державної влади з функціями розробки та впровадження нормативних, методологічних, організаційно-фінансових заходів забезпечення реалізації державної політики у цій сфері діяльності;

міністерства, інші державні органи створюють відокремлені бази даних навіть без узгодження технологій їх формування;

невизначеними досі є порядок та система огляду і поширення інформаційних ресурсів, які отримує Україна в процесі міжнародної діяльності, а також ресурсів, що містять відомості, віднесені до інформації з обмеженим доступом, хоча порядок її реєстрації та зберігання визначені окремими урядовими постановами;

не сформовано систему інформаційного забезпечення вітчизняних науковців у міжнародних науково-технічних проектах, дослідженнях, розробках.[17, c.40-44]

За таких умов свобода інформаційної діяльності з додержанням визначених на рівні законів вимог режиму конфіденційності ділових інформаційних відносин значною мірою є показником громадянської і професійної культури громадян — державних службовців, науковців, підприємців, спеціалістів, тобто всіх учасників інформаційних відносин, оскільки інформаційні ресурси суспільства створюються інтелектуальною творчою працею людини. При цьому трансгранична сутність інформаційного обміну вимагає термінового юридичного вирішення, оскільки розвиток комп’ютерних технологій відбувається швидше за процеси їх правового регулювання.

Зокрема полісистемність правової бази щодо інформаційних відносин ускладнена нормативно відмінними юридичними актами — від Конституції до технічних умов і інструкцій Служби безпеки України, сегментів приватного і публічного права. У таких умовах удосконалення правових засад інформаційних відносин в Україні потребує глибокого наукового узагальнення на рівні завдань стратегічного управління державою. Невдалі спроби узагальнити цю проблему, винести її на рівень, вищий за відомчі інтереси, зумовлюють хронічне відставання України у формуванні постіндустріального суспільства.

Формування, зберігання, розвиток, поширення масивів інформаційних ресурсів здійснюється в межах інформаційних інфраструктур, що об’єднують як неподільне системи, інформаційні технології та відповідні організаційні структури. Тобто завданням держави має стати побудова інформаційної інфраструктури.

Інформаційна інфраструктура у процесі здійснення інформаційної діяльності із задоволення інформаційних потреб споживача підпорядкована основному завданню — отриманню і доведенню до споживача інформаційних продуктів та послуг (ІПП) через складний технологічний процес науково-інформаційної діяльності. Так, інформаційний пошук, надання змістовної інформації виконується завдяки певним технологіям, виробничі засади яких становить інформаційна техніка — технічне обладнання та устаткування, поєднане у системні комплекси, складність яких обумовлена обсягами і рівнем інформаційної діяльності.

Сукупності організаційних структур з відповідним правовим, методичним, інформаційним, лінгвістичним, технічним і кадровим забезпеченням постійно здійснюють інформаційну діяльність, забезпечуючи покладене на них завдання надійного функціонування інформаційних систем, застосування інформаційних технологій для обслуговування інформаційних потреб особи, держави і суспільства. І ці інформаційні структури маємо розглядати як основу інформаційної інфраструктури держави.

Глобалізація економічних, політичних процесів та інформатизація суспільного життя робить наголос на інтернаціоналізації інформаційної діяльності за формування так званого «інформаційного суспільства», в якому одним з основних предметів праці більшої частини людей є інформація і знання, а знаряддям праці — інформаційні технології.

Можна стверджувати, що інформаційне суспільство має певні ознаки, наприклад: інформація використовується як один з економічних ресурсів з метою підвищити ефективність виробництва, зміцнити конкурентоспроможність, стимулювати інновації; вона формує інформаційний сектор в економіці, що зростає швидше за інші; інформація стає предметом масового споживання суспільства, формуючи ринок глобального інформаційного середовища, де здійснюються процеси обміну інформаційними продуктами і послугами.

Інформаційні продукти і послуги існують у матеріалізованій (видання, бази даних, роздруківки, екрани) і не матеріалізованій (усне інформування, інформаційний пошук за дорученням клієнта тощо) формах, хоча класична політична економія взагалі не розглядає інформацію та ІПП як товар, а лише як нематеріальну категорію. Однак завдяки праву на використання ІПП набувають товарної форми й у цій формі виступають на ринку поруч зі звичайними товарами. Тобто «інформаційний ринок» є частиною ринку, де предметом є специфічний товар — інформаційні продукти і послуги. Існують різні підходи до його визначення. Інтернаціональна природа інформації обумовлює те, що ринок ІПП не може орієнтуватися винятково на комерційні принципи і бути замкнутим у межах офіційних кордонів держави. Він характеризується максимальним ступенем відкритості, чому сприяє і розвиток телекомунікацій, а знання під час споживання не витрачаються, а породжують якісно нову інформацію і використовуються необмежену кількість разів. Обмеженням на корисне споживання інформації може бути тільки термін її старіння.[9, c.66-73]

Відомо, що інформаційний сектор економіки США почав формуватися у 50-х роках ХХ ст. і у 70-х роках складав 46 % валового національного продукту країни. Сьогодні жодна галузь промисловості чи сфери послуг вже не може ігнорувати значення цього сектору, оскільки індустрія переробки інформації включає обчислювальну техніку, зв’язок і телекомунікації, виробництво інформаційних продуктів і послуг. Вже у 1985–1987 рр. темпи зростання зазначеного сегмента ринку в промислово розвинених країнах випереджали темпи зростання товарної продукції та експорту грошового капіталу (середньорічні темпи збільшення обсягів продажу на інформаційному ринку становили 16–25 %). Інформаційні ресурси набули стратегічного значення, а великі промислові компанії стали одночасно і лідерами на ринку інформаційних продуктів і послуг, вважаючи, що використання інформаційних технологій — один з найбільш ефективних засобів підвищення конкурентоспроможності своєї продукції.

У інформаційному суспільстві змінюються і функції державного управління. Частина коштів державних бюджетів, що постійно збільшується, спрямовуватиметься на створення баз даних національного і наднаціонального масштабу, удосконалення каналів і засобів збору і поширення інформації. Тому вимоги економічності, розумної достатності й ефективності інформаційних технологій, що застосовуються, зумовлюють необхідність системного підходу до цього питання.

В Україні відбувається постійний перерозподіл ресурсів, знань, досвіду, державні органи НТІ дедалі більше займаються інформаційною діяльністю на комерційній основі, диверсифікують свої зусилля у різних областях інформатики, маркетингу, патентно-ліцензійної діяльності. У свою чергу підприємницький сектор бере активну, але неконтрольовану і некоординовану участь у формуванні державних ресурсів НТІ. Постає необхідність поєднання зусиль державного та комерційного секторів господарювання на функціональному підгрунті. За здійснення такої політики необхідно враховувати, що державні інформаційні органи, які не отримують спеціальний статус від уряду, з неминучістю стають комерційними за суттю і державними за формою (внаслідок заборони їх приватизації). Це спричиняє появу фінансових і професійних зловживань. Зауважимо, що структурі комерційного сектору подібне непритаманне, за винятком надзвичайних випадків, оскільки вони вирішують інформаційні завдання, що стоять перед ними, за рахунок власних коштів і ресурсів.

Сьогодні вплив держави на комерційний сектор здійснюється за допомогою непрямих методів регулювання (на відміну від управління у державному секторі) через стандартизацію, сертифікацію інформаційної продукції, цінову та податкову політику, залучення комерційних інформаційних структур до участі у державних науково-технічних програмах.

Наявність різноманітних форм власності потребує вивчення нових організаційно-економічних форм діяльності організацій та служб, їх взаємодії, а також взаємодії з органами державної влади та управління і споживачами інформації. Важливими питаннями є подальша розробка принципів та методів формування ринку ІПП, інформаційного маркетингу, проведення прогнозних досліджень розвитку інформаційного ринку в Україні, розробка економічних показників та нормативів діяльності державних органів НТІ, вдосконалення фінансово-господарчого механізму науково-інформаційної діяльності, тобто всіх тих процесів, які є основою для здійснення управління системою національних інформаційних ресурсів.

Сьогодні інформаційні продукти і послуги підпорядковуються законам товарного виробництва і ринку, мають явно виражену товарну природу. Їх можна визначити за секторами:

ділової інформації, що охоплює біржову і фінансову, економічну і статистичну, комерційну інформацію і ділові новини;

науково-фахової інформації: науково-технічної, медичної, юридичної тощо, що охоплює документальну, бібліографічну, реферативну, довідкову інформацію і дані в галузі фундаментальних і прикладних, природничих, технічних і суспільних наук, галузей виробництва і сфер людської діяльності (саме у цьому секторі передбачена організація доступу до першоджерел через систему поширення інформації, що включає спеціалізовані служби, бібліотечний сервіс та ін.);

масової, споживчої інформації, що охоплює новини і літературу, довідники, енциклопедії, розважальну інформацію, інформацію, орієнтовану на домашнє, а не службове і промислове використання;

соціально-політичної інформації, спрямованої на обслуговування державної влади й управління статистичною, соціальною, архівною і спеціальною інформацією.

В Україні достатньо ефективно функціонують сектори масової інформації, інформації для спеціалістів, включаючи науково-технічну інформацію, де зосереджено приблизно 15–20 % інформації. Саме стан цього останнього найбільш повною мірою визначає ступінь розвитку науки, освіти, культури, соціальної усталеності суспільства.[13, c.104-107]

Стосовно наукової і технічної інформації ринкові відносини у класичному розумінні мають значні обмеження. Це зумовлено тим, що основним принципом ринку є пряме збільшення прибутків від реалізації продуктів і послуг: «виробляй тільки те, що сьогодні користується попитом і може бути продане». Натомість особливість інформаційного ринку наукової і технічної інформації полягає у наступному.

Значна частина інформації (у формі інформаційних продуктів і послуг) спрямована переважно на забезпечення інформованості суспільства в цілому, на інформаційне забезпечення наукових досліджень і розробок, підтримку процесів підготовки спеціалістів (відтворення кваліфікованої робочої сили) тощо, а не на одержання прямих доходів і прибутків. У зв’язку з цим виникає перша суперечність — між соціальною функцією інформації та її недоступністю внаслідок різних причин, зокрема встановлення високих цін, відсутності каналів зв’язку та ін.

Інформація може бути використана як відразу по створенні, так і через досить тривалий період, тому інформаційній діяльності притаманна функція зберігання, яку забезпечують бібліотеки, архівні служби, бази даних тощо. Саме тут виникає друга колізія, пов’язана з необхідністю оперативного, нехай і поверхового, інформування суспільства про нові досягнення, з одного боку, та інформації в повному обсязі як національного інформаційного ресурсу, що забезпечить розвиток країни в майбутньому.

Інформація за своєю суттю інтернаціональна. Для неї не існує державних кордонів, оскільки розвиток телекомунікацій обумовлює їх вільне перетинання. Закріплення інформації на тому чи іншому носії не означає, що власне інформація не може бути передана під час бесіди, дискусії, повідомлення на конференції, але виникає суперечність — між відкритістю інформації як такою і прагненням різноманітних суспільних утворень (на рівні держави, фірми) не надати громадськості частину інформації з тих або інших причин. Це посилює роль держави, яка повинна визначити міру своєї відповідальності за національний сектор інформаційної структури України.

У діяльності служб наукової і технічної інформації колишнього СРСР увага була зосереджена на вирішенні завдань пошуку, збирання, обробки і збігання інформації, де процеси комунікації значною мірою регламентувалися. Інформаційне обслуговування як «вибіркове поширення інформації» і ретроспективний пошук забезпечувалися за встановленими державою цінами. У системі циркулювали величезні потоки інформації, генерувався «інформаційний вал» за дефіциту потрібної інформації. Виробники інформації придушили пріоритет споживачів, внаслідок чого споживач одержував не ту інформацію, яка йому була потрібна, а ті відомості, що визначалися доступним для нього рівнем і можливостями системи.

Взагалі на ринкових принципах не працює інформаційна структура в жодній країні. Це пов’язано з чималими витратами на процеси формування інформаційних продуктів і послуг, зокрема у сфері наукової і технічної інформації, оскільки ІПП значною мірою орієнтовані на комунікації в неринкових сферах (наука, освіта, культура). Вкладаючи кошти в інформаційну діяльність, держава виходить з того, що результати цих вкладень належатимуть їй, а отже громадянам країни без оплати, оскільки створені за їхній рахунок. На жаль, це призводить до того, що безкоштовна або пільгова реалізація інформаційних продуктів і послуг, зроблених за рахунок держави, порушує свободу конкуренції для недержавних учасників інформаційного ринку, і вирішення цієї проблеми потребує координуючих рішень з боку держави.

Проблеми інформаційних технологій відбиваються у всіх конфліктних ситуаціях щодо прав суб’єктів на результати інтелектуальної власності й зачіпають питання ролі держави у забезпеченні прав багатьох суб’єктів відносин у даній сфері. Це стосується як безпосередніх створювачів даного продукту, так і прав власників, на кошти яких створюється продукт, прав держави у цій галузі, користувачів продуктом. Майже всі доктрини і концепції, на яких ґрунтується політика США, Німеччини, Франції, Японії й інших розвинутих країн у галузі забезпечення розвитку інформаційних технологій (концепції Клінтона-Гора, Баннтемана в Європі, Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства тощо), Доктрина інформаційної безпеки Російської Федерації зачіпають великий спектр проблем, що стосуються активного втручання держави у сферу відносин, що розглядається.[5, c.62-65]

В Україні отримання та зберігання інформаційних ресурсів було розпочато створюванням відомчих інформаційних систем. Державні установи, науково-дослідні інститути, інформаційно-обчислювальні центри, підприємства, незалежно від розмірів та форми власності, з набуттям державою незалежності почали створювати необхідні для своєї діяльності бази даних. На жаль, через розрізненість та хаотичну актуалізацію вони не дають повної картини стану національної інформаційної ресурсної бази.

Нині також розпочато розробку системи електронних бібліотек. Першою такою системою в Україні стане електронне об’єднання трьох провідних бібліотек України: Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, Парламентської бібліотеки та бібліотеки Національного Київського університету ім. Тараса Шевченка.

Специфіка завдань, що вирішуються за допомогою інформаційних систем (ІС), різна складність їх побудови, модифікації, супроводження, інтеграції з іншими ІС тощо, додатково розділили інформаційні системи на: відкриті (для загального користування) і закриті (для обмеженого доступу); державні або недержавні; національні та міжнародні; малі, середні, великі.


4. Задоволення інформаційних потреб української економіки в умовах глобалізації

Загальновизнаним можна вважати твердження, що ефективний розвиток української економіки, особливо за умов глобалізації, можливий лише при її належному інформаційному забезпеченні в широкому розумінні цього поняття (тобто йдеться про фундаментальні та прикладні науково-дослідні та дослідницько-конструкторські роботи, інформаційно-аналітичне забезпечення державного та місцевого управління, підприємницької діяльності, маркетингові дослідження, інформаційно-психологічні операції тощо).

Водночас, спираючись на принципи інституціонального підходу до проведення досліджень, ефективність української економіки доцільно визначати за критеріями її розвитку відповідно до моделі саме соціально орієнтованої економіки , тобто через дотримання балансу інтересів суб'єктів економічної діяльності, а саме:

■ підприємств та підприємців;

■ некомерційних організацій;

■ домогосподарств, тобто населення;

■ держави, представленої органами центральної місцевої влади та управління. Зауважимо, що така типізація суб'єктів економічної діяльності, правда з деяким корективами, відповідає переліку суб'єктів інформаційних відносин, наведеному в статті 7 Закону України «Про інформацію» . Розподіл же «суб'єктів економічної діяльності - суб'єктів інформаційних відносин» на комерційні та некомерційні організації зумовлений істотними відмінностями у механізмах їх функціонування та розвитку.

Між тим, за визначенням відомого польського вченого Г. Колодко, «глобалізація - це процес створення лібералізованого й інтегрованого світового ринку товарів і капіталу, а також формування нового міжнародного інституційного ладу, який служить розвиткові виробництва, торгівлі і фінансових потоків у всесвітньому масштабі». Причому Г. Колодко окремо наголошує на тому, що в країнах Центральної та Східної Європи й на теренах колишнього СРСР процес глобалізації поєднується з процесами формування «постсоціалістичного капіталізму». Тому перед правлячими соціальними групами цих держав постає «ключове питання... : що робити, аби внаслідок синхронного розвитку процесів трансформації та глобалізації не бути відтісненими на задвірки глобального містечка?». [12, c.144-147]

Як наголошує О. Г. Білорус, завдання ефективного економічного розвитку України доводиться вирішувати в умовах глобалізації, що має дві сторони: об'єктивну, як природний процес розвитку людства, й суб'єктивну - силовий насильницький процес в інтересах глобалізаторів. Тому перед нашою країною постає проблема державної влади державної влади, спроможної виробити національну стратегію й організувати народ і еліту на її реалізацію. Зазначимо, що поєднання об'єктивних та суб'єктивних, силових аспектів глобалізації також привертає увагу фахівців з розвинених капіталістичних держав .

Таким чином, з одного боку процес глобалізації світової економіки проявляється у посиленні зв'язків між її суб'єктами, коли стрімко зростає інтенсивність міжнародних потоків грошей, капіталів, товарів, послуг та робочої сили. Головною ж рушійною силою, каталізатором процесу глобалізації стають фінансові ринки, які, між іншим, дуже чутливі до змісту повідомлень, поширюваних у глобальному інформаційному просторі. До економічної інтеграції, перш за все, мобільність капіталу, особливо фінансового, інформації та підприємницької діяльності. Решта факторів економічної діяльності, хоча й значно поступається їм нині за рівнем мобільності, однак вона набагато мобільніша, ніж була ще 20-25 років тому.

З іншого боку глобалізація світової економіки проявляється через цілеспрямовану діяльність її суб'єктів. Причому реальна економічна і політична могутність цих суб'єктів різна. А отже, де-факто, вони користуються на світовому ринку різними правами. До категорії найвпливовіших суб'єктів процесу глобалізації можна віднести:

■ групу найрозвиненіших капіталістичних держав;

■ міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, Світова організація торгівлі, Світова організація інтелектуальної власності тощо);

■ великі транснаціональні компанії (ТНК), включаючи компанії, що діють в інформаційній сфері.[8, c.464-468]

Причому, ефективна інформаційна діяльність є запорукою їхніх панівних позицій у світовій економіці.

В цьому контексті доречно згадати окреслений відомим фінансистом Джорджем Соросом, поділ глобальної капіталістичної системи на Центр та Периферію. У своїй книзі «Криза глобального капіталізму» він зазначає, що цю «систему можна розглядати як гігантську систему циркуляції, яка всмоктує капітал з фінансових ринків та інституцій в центрі і перепомповує його на периферію - прямо, у формі кредитів і портфельних інвестицій, або непрямо, через мультинаціональні корпорації». І далі: «Взаємини між центром та периферією також нерівноправні... центр дістає прибуток за рахунок периферії». Таким чином від негативних наслідків глобалізації найбільше страждають найслабші її учасники.

Завдяки своїй галузевій структурі українська економіка тісно пов 'язана із світовою. Тому потреба в ефективній економічній діяльності обумовлює для України необхідність пристосування до умов глобалізації, набуття суб’єктами економічних відносин навичок протидії руйнівному впливу глобалізаційних процесів, включаючи вдосконалення навичок конкуренції і на світовому, і на внутрішньому ринку. Причому, адаптуючись до умов глобалізації, Україні важливо зайняти якомога міцніші позиції перш за все у високотехнологічних сегментах світової економіки, ефективно реалізуючи свій інтелектуальний, науково-технічний та промисловий потенціал.

Одним з механізмів такої адаптації української економіки до умов глобалізації треба вважати відповідну інформаційну діяльність її суб'єктів, типізація яких була обґрунтована вище. Чим краще функціонуватиме система інформаційного забезпечення управління українською економікою, тим вищою буде її конкурентоспроможність та ефективність. У свою чергу, для ефективного інформаційного забезпечення розвитку української економіки необхідно враховувати специфіку інформаційних потреб її суб'єктів.

Фахівці інформаційну потребу (або ж потребу в інформації) визначають як інформацію, що її повинна отримати людина чи організація для ефективного виконання роботи, вирішення якихось проблем, задоволення приватного інтересу тощо. Причому, як свідчить досвід, ці інформаційні потреби органічно пов'язані з суспільним функціями означених суб'єктів. Розглянемо цей зв'язок ретельніше.

Комерційні організації - юридичні особи, підприємці - фізичні особи. Суспільна функція: виробництво та продаж товарів і послуг. Специфіка інформаційних потреб: детальна інформація, що стосується виробництва та збуту товарів та послуг, інформація в сфері технологій та їх фінансово-економічного забезпечення посідає провідне місце серед інформаційних потреб, інформація по певних ринках.

Некомерційні організації — юридичні особи (профспілки, підприємницькі асоціації тощо). Суспільна функція: презентація та захист інтересів певних груп юридичних і фізичних осіб. Особливо велике значення така діяльність має для дрібних й середніх суб'єктів. Специфіка інформаційних потреб: інформація щодо діяльності осіб, інтереси яких дана організація представляє; ключове значення для діяльності некомерційних організацій мають дані (інформація) про економічні, соціальні, політичні процеси в країні в цілому чи в якомусь регіоні (для організацій регіонального профілю).

Домогосподарства (фізичні особи). Суспільна функція: продавці робочої сили, споживачі товарів та послуг, громадяни. Специфіка інформаційних потреб: інформація щодо умов праці та інших аспектів життєдіяльності, дані про споживчі та цінові техніко-економічні характеристики споживчих товарів і послуг тощо[15, c.33-38].

Органи державної та місцевої влади, галузевого управління. Суспільна функція: формують умови життєдіяльності інших суб'єктів суспільства через формування та функціонування правової системи в державі; управління та регулювання процесів у країні, регіоні чи галузі. Специфіка інформаційних потреб: мають справу, перш за все, із економічною, соціально-політичною та юридичною інформацією, використання природно-технологічної інформації має порівняно менше значення; регулярно вдаються до послуг експертів із спеціальних сфер знань.

Відмінності в інформаційних потребах суб'єктів української економіки треба враховувати, оскільки інформаційним відносинам в умовах глобалізації притаманна асиметрія, в тому числі й інформаційна, на користь найвпливовіших суб'єктів світової економіки. За таких обставин видається, що суб'єктами української економіки найбільш вразливими для інформаційного впливу за умов глобалізації є домогосподарства та дрібні й середні підприємства. Однак, інформаційна асиметрія не є фатальною. Вона значною мірою може бути подолана Україною за рахунок ефективної державної політики у сфері інформаційного забезпечення економічної діяльності.

При цьому важливою умовою успішності такої політики повинно бути чітке визначення сфер відповідальності держави та бізнесу в інформаційній сфері за одночасного державного моніторингу інформаційної діяльності в економічній сфері. Йдеться про те, що одні види інформаційної діяльності, як, наприклад, фундаментальні дослідження, повинні фінансуватись державою з відповідним державним контролем за їх результатами, другі - можуть фінансуватись спільно державою та бізнесом і, нарешті, інші - фінансуватись виключно підприємцями. Необхідність же державного моніторингу інформаційної діяльності в економічній сфері зумовлена потребою вдосконалення державного регулювання економіки. Наприклад, головними рекламодавцями вітчизняних ЗМІ є філії та представництва великих іноземних компаній в Україні, що таким чином просувають свої товари на український ринок. А органи державної та місцевої влади і управління повинні відслідковувати цей процес для прогнозування, наприклад, ймовірної поведінки споживачів та прогнозування динаміки економічних процесів на ринках споживчих товарів і послуг, і, як наслідок, динаміки фінансової системи України.

Наочним аргументом на користь ефективного інформаційного забезпечення діяльності для успішної роботи українських підприємств також може бути процедура налагодження ефективних зовнішньоекономічних зв'язків. Наприклад, у кожній з шістнадцяти німецьких земель є свої особливості чинного законодавства. Розібратися в цьому лабіринті може тільки досвідчений юрист. Тому вітчизняним підприємствам для роботи на ринках далекого зарубіжжя не лише доцільно залучати до співпраці тамтешніх юристів, а й необхідно мати належну підтримку відповідних органів української державної в лади і управління. Причому інформаційної підтримки з боку держави потребують перш за все дрібні та середні українські підприємства. Актуальність цього питання значно зросте із майбутнім вступом України до Світової організації торгівлі (COT)[6, c.326-329].

Водночас треба звернути увагу на те, що і національні, і світова економіки в умовах глобалізації все більше стають сферою поширення інформаційно-психологічних операцій (ІПО) та інформаційно-психологічних війн (ІПВ) як однієї із складових війн маркетингових, торгових. Аналіз робіт фахівців у цій галузі дає підстави дає підстави у найзагальнішому плані визначити інформаційно-психологічні операції та війни (ІПОВ) як комунікативну технологію впливу на психологію цільової аудиторії, що має на меті короткотермінові та довготермінові цілі зміни поведінки цієї аудиторії на користь суб'єкта (ініціатора, організатора) такого впливу. Як цільова аудиторія можуть, наприклад, розглядатись окремі, як правило, великі підприємці, певні організації, підприємства, соціальні групи чи, навіть, значна частина населення країни. А суб'єктом (ініціатором, організатором) інформаційного впливу, як правило, можуть виступати групи фізичних осіб та організації. Тому зазначені війни та операції розрізняються між собою масштабом та ступенем складності своєї організації. В межах певної інформаційно-психологічної війни, як складної системи, проводиться цілий ряд інформаційно-психологічних операцій. Взагалі проблематика ІПОВ у сфері економіки є надзвичайно складною й заслуговує на окреме дослідження. У цій роботі ІПОВ згадуються лише у контексті задоволення інформаційних потреб суб'єктів економічної діяльності.

Така реальність нинішнього бізнесу, в тому числі й міжнародного, що ІПОВ стають інструментом досягнення конкурентних переваг та збільшення прибутків для суб'єктів-ініціаторів таких процесів. Тому це явище треба сприймати як реальну загрозу вітчизняній економіці й національній безпеці та вживати відповідних заходів у сфері інформаційної діяльності і на рівні підприємств, і на державному рівні. Необхідно також підкреслити, що сплески ІПВ чи, навіть, ймовірність проведення певних ІПО можна прогнозувати, якщо здійснювати належний моніторинг інформаційного простору. А наукові бібліотеки повинні бути важливим елементом такого моніторингу. Правда, запровадження подібного інформаційного моніторингу вимагає значних витрат фінансових і трудових ресурсів, особливо кваліфікованої робочої сили, а також часу на його організацію. Однак, це - обов'язковий атрибут у системі заходів із забезпечення належної конкурентоспроможності вітчизняної економіки, особливо у контексті майбутнього вступу України до СОТ, коли інтенсивність конкуренції для вітчизняних підприємств і на зовнішньому, і, навіть, на внутрішньому ринку значно посилиться.[16, c.87-92]

В контексті висловлених вище міркувань зазначимо, що ефективному задоволенню інформаційних потреб української економіки в умовах глобалізації може сприяти раціональне використання потенціалу наукових бібліотек (ПНБ). Останній треба розглядати як органічну єдність бібліотечних фондів, кваліфікованих фахівців та інфраструктури з обслуговування користувачів бібліотеки. Враховуючи специфіку ПНБ, особливо наявність кваліфікованих, досвідчених і добре організованих фахівців, можна припустити, що найбільш конкурентоспроможними інформаційними продуктами, які великі наукові бібліотеки можуть запропонувати суб'єктам української економіки в умовах глобалізації є тематичні огляди, аналітичні оцінки та концептуальні пошукові прогнози розвитку української та світової економіки.

Це пояснюється тим, що саме накопичені у великих наукових бібліотеках України бібліотечні фонди у поєднанні з можливостями інформаційного пошуку, які надає Інтернет, дозволяють генерувати досить широкий спектр складних інформаційних продуктів: якісно нових ідей, сценаріїв поведінки суб'єктів економічної діяльності, концепцій економічного та соціального розвитку тощо.

Саме в цьому сегменті інформаційної продукції, що її можуть запропонувати великі наукові бібліотеки, знайде своє втілення розв'язання актуальної й сьогодні дилеми між достовірністю інформаційного продукту та своєчасністю його підготовки для споживачів, на яку ще у середині минулого століття звертав увагу американський фахівець із стратегічної розвідки В. Плетт. У здатності до створення згаданих вище інформаційних продуктів та задоволенні інформаційних потреб суб'єктів української економіки й полягають потенційні конкурентні переваги наукових бібліотек у порівнянні з іншими інформаційними центрами.

При цьому вимоги до відповідних інформаційних продуктів повинні визначатись у процесі діалогу замовника та виконавця. А чим ефективнішою буде їх комунікація, тим якіснішим буде відповідний інформаційний продукт. Однак організація такої комунікації з метою задоволення інформаційних потреб суб'єктів української економіки в умовах глобалізації з використанням ресурсів наукових бібліотек повинна бути об'єктом окремого аналізу[10, c.62-79].


Висновки

Розглядаючи проблеми створення в Україні інформаційного ринку, можна стверджувати, що держава не змогла взяти під контроль організацію інформаційної інфраструктури в окремих регіонах, галузях, виробництвах, а тому цей процес сьогодні розвивається досить стихійно. Проте модель інформаційної діяльності не може істотно відрізнятися від тих моделей, що вже сформувалися в розвинутих країнах в умовах ринкової економіки, оскільки на даному етапі має вирішуватися головне завдання — інтеграція вітчизняної інформаційної інфраструктури у світовий інформаційний ринок.

Оскільки інформаційні ресурси України мають величезний прошарок знань так би мовити «подвійного» використання (в Україні за часів СРСР налічувалося багато підприємств ВПК), ми маємо уникнути участі в міжнародній грі під назвою «хто краще скопіює». Ми маємо побудувати внутрішній ринок інформаційних послуг у всіх цінових сегментах, не дозволити іноземцям скупити його за безцінь. Досягнути цього можна, надавши роботі з інформацією стратегічно важливого пріоритету держави. Для реалізації зазначеного також необхідно зробити інформаційну галузь експортоспроможною. А це, зокрема, потребує значного підвищення заробітної платні працівникам науки, освіти, охорони здоров’я, інформаційних служб, що, звісно, істотно вплине на вартість інформації як кінцевого продукту, формування «бренду» українського інформаційного ринку. Це стимулюватиме конкурентоспроможність наших пропозицій на світовому ринку інформаційних послуг, буде сприяти підтримці прогресивних форм і методів використання інформаційних ресурсів з урахуванням тенденцій розвитку світового ринку, посиленню співробітництва і солідарності в здійсненні політики як у сфері інформаційних продуктів і послуг, так і в інноваційній.

Підводячи підсумок, зазначу: новий Цивільний кодекс України серед об'єктів цивільних прав називає інформацію, низку норм присвячує різним видам інформації, праву на інформацію, приділяючи увагу комерційному значенню інформації у нових економічних умовах.

Наведене свідчить, що в Україні, як і в усьому світі, сьогодні мова йде про нову, інформаційну, стадію розвитку суспільства, що може називатися інформаційним суспільством, де основним предметом праці більшої частини людей є інформація і знання, а знаряддям - інформаційні відносини. Існуючі нині суспільні відносини багато в чому визначаються саме цією обставиною, впливаючи на подальший розвиток правової науки і законодавство.


Список використаної літератури

1. Закон України «Про інформацію» від 02.09.92 // Закони України / Верховна Рада України; Ін-т законодавства.— К., 1996.— Т. 4.— С. 72–78.

2. Закон України «Про науково-технічну інформацію» від 25.06.93 // Закони України / Верховна Рада України; Ін-т законодавства.— К., 1996.— Т. 5.— С. 191–200.

3. Закон України «Про державну таємницю» в редакції Закону від 21.09.99 // Голос України.— 1999.— 26 жовт.

4. Багиров А. Новые информационные технологии в международных отношениях //Международная жизнь. - 2004. - № 8. - C. 90-96

5. Білорус О. Г. Глобалізація і національна стратегія України. - К.: ВО «Батьківщина»; Броди: Просвіта, 2001. - 301 с

6. Введение в институциональную экономику / Под ред. Д. С. Львова. - М.: Издательство «Экономика», 2005. - 639 с.

7. Гуляєв В. Інформація в системі соціального партнерства //Україна: аспекти праці. - 2003. - № 7. - C. 28-30

8. Дубова С. Інформаційно-технологічні проблеми у відносинах держави та суспільства //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2005. - № 3. - C. 464-468.

9. Єрмошенко М. М. Інформація в системі виробничих відносин //Актуальні проблеми економіки. - 2007. - № 10. - C. 66 - 73.

10. Измайлов Е.В. Информация в коммерческих отношениях/ Е.В. Измайлов //Вестник Московского уни-верситета. - 2005. - № 1: Сер.11 Право. - C. 62-79

11. Колодко Г. В. Глобалізація і перспективи розвитку поетсоціалістичних країн. - К.: Основні цінності, 2004. -248 с.

12. Кохановська О. Галузеві розробки проблем інформації як передумова правового регулювання інформаційних відносин // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 12. - C. 144-147

13. Кохановська О. Теоретичні проблеми цивільно-правового регулювання інформаційних відносин в Україні //Право України. - 2004. - № 2. - С.104-107.

14. Матвієнко О. Інформаційний маркетинг у контексті державних, політичних та соціальних інформаційних відносин // Вісник Книжкової палати. - 2006. - № 3. - C. 33 - 36.

15. Ніколас Д. Оцінка інформаційних потреб: методи і технології / Асоціація інформац. менеджменту «Aslib» Б. м., 2006. - 76 с.

16. Соснін О. Інформація та інновація: власні можливості й міжнародні орієнтири //Політика і час. - 2006. - № 7-8. - C. 87-92

17. Черненко С. Проблеми інформаційного забезпечення в державному регулюванні конкурентних відносин в Україні //Економіст. - 2004. - № 10. - С.40-44.

загрузка...
Top