Інфляційний механізм

Вступ.

1. Механізм функціонування інфляційного процесу, його регулювання та наслідки.

2. Проблеми, ризики та перспективи інфляції в Україні.

3. Інфляційне таргетування.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Інфляція - багатогранний, складний процес, який чітко відображає всі основні проблеми й суперечності економіки. Найбільш очевидно вона проявляє себе в систематичному переповненні каналів грошового обігу масою надлишкових грошей, що веде до їх знецінення та додаткового перерозподілу національного доходу й національного багатства на шкоду більшості населення.

Сучасна світова економічна теорія і практика повністю переосмислила сутність діючої до середини 1970-х років парадигми інфляції у контексті її впливу на економічне зростання. Раніше вважалося, що помірна інфляція стимулює економічний розвиток. Нині ж уже теоретично обґрунтовано і практично підтверджено, що будь-яка країна може добитися довготривалої позитивної економічної динаміки лише за умови забезпечення стабільної і низької інфляції. З огляду на це переглядається і роль центральних банків як основних державних інституцій, котрі разом з урядами опікуються цінами, тобто ставлять перед собою мету підтримувати невеликі і стабільні рівні інфляції. Але, на жаль, в Україні періодично висловлюються сумніви щодо доцільності практичного впровадження концепції цінової стабільності, ведуться дискусії щодо оптимально помірного рівня інфляції, ставиться під сумнів твердження про те, що інфляція має бути лише низькою і стабільною.

Мета: дослідити інфляційний механізм.

Об`єктом дослідження є інфляційний механізм.

Предметом дослідження є актуальні підходи до вирішення проблеми механізмуінфляції.

Завдання роботи: 1. показати механізм функціонування інфляційного процесу, його регулювання та наслідки; 2. визначити проблеми, ризики та перспективи інфляції в Україні; 3. охарактеризувати інфляційне таргетування.

1.Механізм функціонування інфляційного процесу, його регулювання та наслідки

Розвиток інфляційного процесу, як правило, проходить два етапи. На першому з них темпи знецінення паперових грошей відстають від темпів зростання паперової маси, дезорганізуючий вплив інфляції на виробництво, торгівлю, кредит і грошовий обіг ще не вповні виявляється. Тимчасово навіть може створюватися специфічно висока кон'юнктура, основою якої насправді є інфляція. Це пояснюється, з одного боку, зростанням товарної маси, внаслідок чого частина додаткових паперових грошей заміщує в каналах обігу необхідну кількість повноцінних паперів, а з іншого - необхідністю задовольнити потребу в готівкових грошах, тому що вже починає скорочуватися обсяг кредиту й уповільнюється швидкість обертання середньогрошової маси [7, с. 6].

Таким чином, на першому етапі розвитку інфляційного процесу його згубна дія ще не повною мірою проявляється. Економіка та фінансова система ще мають ряд резервів, ефективних засобів регулювання, тому є можливість не тільки обмежувати негативні наслідки інфляції, а й приховувати її, коли потрібно - приглушувати, направляти на досягнення певних політичних цілей.

На другому (вищому) етапі свого розвитку інфляційний процес різко прискорюється, темпи зростання суспільного виробництва починають відставати від знецінення паперових грошей, а інфляційне переповнення каналів грошового обігу стає вже очевидним. Таке випередження темпів збільшення паперогрошової маси спричинюється, по-перше, занепадом виробництва, зростаючим відставанням у науково-технічному прогресі, уповільненням підвищення, а потім і зниженням суспільної продуктивності праці; по-друге, зменшенням товарообігу, зумовленого зниженням якості та скороченням асортименту товарів, які тепер виробники почали поділяти на "вигідні" й "невигідні", скороченням закупок імпортних товарів; по-третє, зростанням дефіцитності товарів; по-четверте, від'ємним платіжним балансом країни, коли збитки від зовнішньоекономічної діяльності вже не покривалися потоком доходів.

Світовий досвід країн ринкової економіки знає два основних способи регулювання інфляційного процесу: кейнсіанський і монетаристський. Кейнсіанський метод передбачає розширення впливу держави на економіку, підвищення її регулюючої ролі в кредитно-відсотковій політиці, а монетаристський, проти якого виступають усі прихильники унітарної держави, - впровадження таких дій, як самоусунення держави з економічного життя, відмова від дотацій на соціальні та інші потреби. Звичайно, в країнах, де такі дотації не мають істотного значення, монетаристські дії дають значний позитивний ефект [2, с. 311]. Однак очевидно, що застосування цього методу у нас нині неможливо, бо неможливо раптово припинити субсидії на культуру, сільське господарство чи багатодітним сім'ям.

Отже, про пряме запозичення того чи іншого методу нашою економікою не йдеться. Водночас деякі елементи цих напрямів, зокрема встановлення економічно обґрунтованої ставки відсотків за кредит, регулювання зайнятості, валютного та грошового обігу, необхідно негайно використати.

Кредитна політика держави має бути обов'язково вигідною як для боржника, так і для кредитора, щоб забезпечити останньому кошти на покриття витрат і дотацій, прибуток для вдосконалення матеріально-технічної бази кредитного закладу. Економічно обґрунтована ставка кредиту негайно дала б позитивні результати, тому що підвищення плати за кредит на кожен відсоток, як свідчить світовий досвід, веде до зменшення кількості грошей в обігу відповідно на 4%, а грошей - готівки на руках громадян - на 2%. Ще сильніший ефект у здійсненні контролю над інфляцією дало б встановлення норми відсотка вищого інфляційного індексу на 2-4% [2, с. 312].

В Україні, щоб оволодіти ситуацією в грошовому обігу та кредитуванні, необхідно в найкоротший час вдатися до регулювання обсягу сукупної грошової маси, застосувавши для цього такі спеціальні інструменти та методи: резервні вимоги, тобто норматив депонування частини вкладів комерційних банків на безвідсоткових рахунках Національного банку України (він становить 15% статутного фонду комерційного банку); квоти і форми рефінансування банків; гнучку відсоткову політику; нормативи ліквідних коштів комерційних банків та обов'язкових інвестицій у державні папери тощо [2, с. 314].

Змінюючи нормативи резервів та ставки операцій рефінансування, Національний банк зможе збільшувати (зменшувати) величину ліквідності комерційних банків і тим активно впливати на інфляційний процес. При цьому основою регулювання грошової системи України має стати насамперед ліквідація штучного поділу готівкового й безготівкового обігу та перехід до цивілізованого регулювання сукупного грошового обігу. Гривня мусить мати однакову купівельну силу в будь-якій формі і в будь-яких операціях. Світова практика свідчить, що для цього потрібно зняти всі необґрунтовані обмеження з безготівкових платежів та розрахунків і паралельно ввести граничні межі загального зростання грошової маси в обігу.

2. Проблеми, ризики та перспективи інфляції в Україні

Раніше вважалося, що помірна інфляція стимулює економічний розвиток. Нині ж уже теоретично обґрунтовано і практично підтверджено, що будь-яка країна може добитися довготривалої позитивної економічної динаміки лише за умови забезпечення стабільної і низької інфляції. З огляду на це переглядається і роль центральних банків як основних державних інституцій, котрі разом з урядами опікуються цінами, тобто ставлять перед собою мету підтримувати невеликі і стабільні рівні інфляції. Але, на жаль, в Україні періодично висловлюються сумніви щодо доцільності практичного впровадження концепції цінової стабільності, ведуться дискусії щодо оптимально помірного рівня інфляції, ставиться під сумнів твердження про те, що інфляція має бути лише низькою і стабільною.

Чому висока і нестабільна інфляція є неприйнятною для економіки?

Насамперед тому, що унеможливлюється забезпечення високої довгострокової економічної динаміки, адже нестабільна, висока, а тим більше зростаюча інфляція разом із непрозорим та недосконалим законодавством спричиняється до невизначеності з боку всіх учасників економічного процесу щодо прийняття рішень (передусім про кредитування та інвестування на тривалу перспективу) [7, с. 18]. І як наслідок скорочуються темпи зростання інвестицій у реальний сектор економіки та знижується кредитна активність, орієнтована на довгі строки погашення кредитів. Якщо ж узяти до уваги, що в Україні структура інвестицій в основний капітал за джерелами фінансування є традиційно недосконалою, то ситуацію можна оцінити ще критичніше.

Посудіть самі: українські інвестиції в основний капітал фінансуються переважно за рахунок власних коштів підприємств, однак їх можливості щодо самофінансування зменшуються. Незважаючи на те, що обсяги банківських кредитів доволі швидко зростають (так, за останні шість років їх частка у загальному обсязі фінансування інвестицій в основний капітал подвоїлася, сягнувши 14,8%), вони ще не відіграють належної ролі. Адже недостатня норма прибутку багатьох підприємств не дає їм змоги активніше звертатися до послуг банків, особливо за довгостроковими кредитами. Мало того, аналіз структури вітчизняного кредитування доводить, що збільшення обсягів довгострокових позик в основному викликане суттєвою активізацією банків у наданні кредитів населенню на купівлю нерухомості, автомобілів, інших товарів тривалого користування. Це, звичайно, свідчить про поліпшення умов для задоволення споживчих потреб населення, однак не є визначальним чинником сталого економічного зростання, до того ж є додатковим потенційним фактором ризику для банківської і фінансової системи загалом.

Водночас унаслідок серйозних ризиків, у тому числі й через значну невизначеність із майбутніми рівнями інфляції, не відбувається суттєвих зрушень у нарощуванні обсягів інвестиційних та інноваційних кредитів.

Нестабільне макроекономічне середовище та непевність щодо того, в якому напрямі змінюватиметься інфляція у тривалій перспективі, позначаються і на структурі банківських кредитів за видами економічної діяльності як в Україні, так і в інших державах із перехідними економіками. Так, якщо у нас попит на кредитні кошти значною мірою генерується галузями швидкого обігу, а саме підприємствами оптової і роздрібної торгівлі, то в країнах, де інфляцію знижено до 3-4% за рік та створено стабільну законодавчу базу для захисту прав кредиторів, запит на кредитні ресурси більшою мірою формують сфери, відповідальні за розвиток і основного капіталу, і так званого людського (освіта, охорона здоров'я, комунікації) [7, с. 20]. Певною мірою завдяки цьому забезпечуються стабільні темпи зростання у довгостроковій перспективі.

Стосовно зовнішніх інвестицій, то поки що вони не можуть стати істотним фактором високої довгострокової економічної динаміки в Україні. Незважаючи на те, що останнім часом суттєво (скажімо, за 2005 рік - на 8 млрд. доларів США) збільшилися обсяги прямих іноземних інвестицій, залучених у країну, їх обсяг на душу населення (приблизно 350 доларів США) на порядок менший, ніж у країнах - нових членах ЄС. Детально не зупиняючись на причинах такої ситуації, зауважу, що разом із прозорою та сталою законодавчою базою макроекономічна стабільність (зокрема низька інфляція) є основною передумовою для залучення прямих іноземних інвестицій. Порівняльний аналіз економік країн, що розвиваються, та країн із перехідною економікою доводить, що від чверті до третини економічного зростання у цих державах забезпечується саме за рахунок прямих іноземних інвестицій. Вони здійснюються як безпосередньо через внески у відтворення основного капіталу, так і працюють опосередковано завдяки підвищенню продуктивності у зв'язку із залученням нових технологій, управлінських ноу-хау тощо. Тому інвестори потребують визначеності щодо інфляційного розвитку на десятиріччя наперед [7, с.21].

Другим, і, до речі, тісно пов'язаним із першим, комплексним аргументом на користь необхідності підтримки в Україні стабільних і низьких рівнів інфляції є такий: висока й особливо нестабільна інфляція не дає змоги знижувати рівень відсоткових ставок комерційних банків. Унаслідок цього не лише підвищується вартість грошових/фінансових ресурсів, а й виникають додаткові витрати бюджету на обслуговування боргу, зростають валютні ризики для економіки. Чому?

Передусім нагадаємо, що номінальна відсоткова ставка є сумою реальної ставки, очікуваної інфляції та премії за ризик. Отже, для того, щоб знизити процентні ставки, слід добитися зменшення очікуваної інфляції і премії за ризик, яка також більшою мірою визначається рівнем інфляційних очікувань. Це добре ілюструється економічною ситуацією 2002 року, коли в країні спостерігалася навіть дефляція споживчих цін на рівні – 0,6% в розрахунку грудень до грудня, а відсоткові ставки (внаслідок непевності економічних агентів у збереженні цих тенденцій у подальшому) знизилися протягом року лише на 4,4 відсоткового пункту, загальний же їх рівень залишився високим [5, с.72].

Якщо незважаючи на проголошення майбутнього зниження індексу цін інфляційні очікування суспільства значні, уряд потрапляє у своєрідну пастку, намагаючись розмістити свої цінні папери за ставками, що відповідають поточним рівням або нижчим рівням, визначеним в урядових програмах на майбутнє. Адже внаслідок високих інфляційних очікувань макроекономічні агенти не зацікавлені у придбанні державних паперів за цією дохідністю. З іншого боку, підвищення дохідності за державними цінними паперами буде дуже витратним для бюджету, якщо уряд та НБУ справді мають намір досягати нижчих рівнів інфляції в майбутньому. Тому питання довіри до політики влади, зокрема і щодо зниження інфляції, стає визначальним.

Ситуація може ускладнюватися тим, що у зв'язку зі значною різницею у ставках запозичень на внутрішньому і зовнішньому ринках стрімко збільшується приватний борг в іноземній валюті, а в підсумку підвищуються валютні ризики для економіки. До речі, саме цей фактор спричинив фінансові кризи у Мексиці, країнах Азії, Бразилії та Росії [5, с.73].

Третій аргумент - це загроза втрати цінової конкурентоспроможності держави. Як відомо, значною мірою вона визначається динамікою реального ефективного обмінного курсу (РЕОК), котрий, у свою чергу, розраховується шляхом порівняння із номінальними обмінними курсами гривні щодо валют країн - торговельних партнерів, а також рівнів інфляції в Україні та в цих державах. І якщо інфляція в Україні вища за середньозважений її рівень у наших партнерів, то за інших однакових умов навіть за незмінного номінального обмінного курсу це є втратою цінової конкурентоспроможності економіки [5, с. 73].

Починаючи з 2003 року РЕОК в Україні майже на 10% зміцнився переважно за рахунок вищої порівняно з іншими країнами інфляції. Серед усіх наших торговельних партнерів лише в Росії вона була більшою за українську. І нарешті, четвертий аргумент - висока інфляція вкрай несправедлива із соціальної точки зору, оскільки є додатковим податком на тих, чиї доходи або активи деноміновані у національній валюті [5, с.73]. Як правило - це найбідніші люди, котрі найменш захищені від зниження купівельної спроможності національної валюти.

Висока інфляція не дає більшій частині населення повною мірою користуватися плодами зростання національного доходу, який "з'їдає" інфляція. Лише невелика група населення зі значними доходами здатна хеджувати доходи від зростання цін, вкладаючи кошти в інші активи, що захищають від інфляції (нерухомість, валюта, дорогоцінні метали).

Висока інфляція стимулює зниження норми заощаджень серед населення і, природно, потенційні масштаби коштів, що могли б бути залучені банками для здійснення їх кредитної діяльності. Крім того, внаслідок високої інфляції активізуються процеси доларизації економіки.

Перелік аргументів можна продовжити. Однак, на нашу думку, і наведених вище достатньо, щоб переконатись у необхідності для економіки і населення саме низької і стабільної інфляції. І тут постає логічне запитання: яким же чином цього можна досягти?

Як досягти низької і стабільної інфляції?

На жаль, універсальних рецептів економічна теорія і практика ще не виробили. Однак починаючи з 1989 року дедалі більше країн (і, що важливо, в тому числі - з транзитними економіками) розв'язує проблему забезпечення низької і стабільної інфляції, застосовуючи систему інфляційного таргетування [3, с. 8].

3. Інфляційне таргетування

Інфляційне таргетування (ІТ) - це насамперед інструмент економічної політики держави, який дає змогу підвищити ефективність такої політики задля досягнення визначених цілей щодо низької і стабільної інфляції та прийнятних темпів економічного зростання. Інакше кажучи, ІТ в жодному разі не розглядається як панацея від високої інфляції, а обирається для того, щоб поліпшити якість економічної політики, провести необхідні реформи в економічній, фінансовій та соціальній сферах [3, с.8]. Тому можна вважати, що ІТ є певним каталізатором позитивних змін в економіці.

Разом з тим, якщо перехід до ІТ формально декларується, але не супроводжується кроками з пришвидшення структурних змін, удосконалення фіскальної та бюджетної політики, соціальних програм, то бажаного результату від ІТ (втім, як і від будь-якого іншого режиму монетарної політики) не буде. Йдеться про те, що запровадження ІТ потребує паралельного удосконалення інших складових економічної політики.

Водночас ця система диктує і центральному банку, й уряду, і парламенту необхідність запровадження більшої відкритості, прозорості рішень, зобов'язує створити необхідні умови для переходу до ІТ: розвивати фінансові ринки, чіткіше координувати грошово-кредитну і фіскальну політику, досягти інституціональної згоди та злагоджених дій центрального банку й уряду щодо заходів зі зниження інфляції, підвищити реальний рівень політичної та інструментальної незалежності НБУ, передбаченої Законом "Про Національний банк України" [3, с. 10].

У цьому контексті часто висловлюється сумнів щодо того, що важливіше: спершу створити передумови для ІТ чи запроваджувати його відразу? Такий підхід має схоластичний характер, оскільки зміни, яких потребує економіка для свого динамічного розвитку за умови низької і стабільної інфляції, потрібні за будь-якого монетарного режиму. Тим більше, що досвід усіх країн, котрі перейшли до ІТ, засвідчує, що у разі його впровадження потрібен певний перехідний період, тривалість якого варіюється залежно від поточного рівня інфляції, ступеня розвитку фінансових ринків, сучасного стану економіки, готовності суспільства і керівництва країни прийняти ідею ІТ і рухатися до повного впровадження цього режиму [3, с.10].

Стосовно основних характеристик режиму інфляційного таргетування, то зазвичай потрібно досягти інституціональної домовленості між урядом та центральним банком (потрібен відповідний закон) про підтримання цінової стабільності як пріоритетної цілі монетарної політики. Адже рішення про перехід до ІТ не повинно ухвалюватись лише центральним банком, воно має бути погодженим з урядом, на якому лежить значна частина відповідальності за динаміку рівня цін.

Довіра до дієвості переходу до інфляційного таргетування суттєво підвищиться у разі, якщо цей перехід буде визначений як частина ширшого пакета економічних реформ.

Як правило, реалізація такого пакета супроводжується зміною у відносних цінах, які асоціюються зі змінами у бюджетній сфері і зокрема у політиці субсидування, тарифів та податків. Це є суттєвим викликом для прихильників переходу до ІТ, однак йому можна протиставити певний рівень інфляції, допустимий діапазон її варіації, відповідні темпи дезінфляції та інші аргументи. Наприклад, труднощі контролювання інфляції протягом дезінфляційного періоду можуть бути подолані за допомогою встановлення ширшого діапазону можливих відхилень, ніж це допускається в країнах із ІТ (стандартні відхилення становлять +1% від цілей, які використовують країни, що таргетують низьку та стабільну інфляцію). Слабкість фінансової системи може утруднювати дію монетарної політики (як, утім, і будь-якого іншого монетарного режиму). Тому ІТ спричиняєшся до посилення пруденційного регулювання та активізації інших реформ у фінансовій сфері [3, с.12].

Після дезінфляційного періоду оголошують середньострокову цифрову ціль щодо інфляції, яка має бути абсолютно реалістичною для досягнення. Дуже важливо розробити прозору стратегію монетарної політики, котра спонукатиме виробити зрозумілий план дій, цілей та рішень на основі розуміння каналів взаємовпливу між інструментами політики та інфляцією (трансмісійний механізм). Крім зазначених вище, необхідними є такі умови:

- незалежність, чіткий механізм підзвітності і прозорість монетарної політики центрального банку. Тут ідеться виключно про те, що центральний банк є, з одного боку, незалежним у використанні своїх інструментів для досягнення цілі щодо інфляції, яка за режиму ІТ може визначатися урядом самостійно або спільно із центральним банком, а з іншого - від можливого політичного тиску на центральний банк;

- здоровий стан державних фінансів та стала макроекономічна стабільність;

- добре розвинута фінансова система;

- якісна методологія для здійснення прогнозу інфляції [3, с.12].

В Україні деякі з передумов уже створено, деякі - лише започатковуються. Зокрема, ми маємо повноцінний Закон "Про Національний банк України", багато його статей є прийнятною законодавчою базою для переходу до режиму цінової стабільності. Є й інші позитиви. Тому нині важливо зосередити зусилля на створенні передумов і механізмів, яких поки що немає. Як саме працює режим інфляційного таргетування?

Економічна теорія і практика підтверджують, що рівень цін у довгостроковому періоді найбільшою мірою визначається зростанням грошової пропозиції та інфляційних очікувань суспільства. У короткостроковому ж періоді до цих двох факторів додаються й інші, приміром, вплив шоків на товарних ринках, зміна розмірів тарифів або цін, що регулюються адміністративно. Тому основна перевага ІТ порівняно з іншими монетарними режимами полягає в тому, що шляхом підвищення довіри суспільства, бізнесу до монетарної політики центробанку знижується рівень інфляційних очікувань і як перспективний результат - знижується інфляція.

Зауважимо, що саме брак довіри як до влади в цілому, так і до окремих заходів реформування є однією з основних проблем будь-якої перехідної економіки, в тому числі й України. Довіра ж суспільства до влади є багато в чому вирішальним чинником економічного розвитку і в короткостроковому періоді, і в довгостроковому. Адже, наприклад, непопулярні реформи без підвищення довіри не реалізуєш.

Щоб запровадити режим ІТ, необхідно створити такі "технічні" передумови:

1) законодавчо затвердити узгоджений усіма зацікавленими сторонами рівень інфляції на довгостроковий період. При цьому цілком імовірно, що у перехідний період фактично досягнутий рівень інфляції може дещо відрізнятися від запланованого, але особливо важливо, аби подібними були траєкторії їх руху. За такої ситуації зростатиме роль комунікаційних відносин між центробанком і суспільством, оскільки необхідно що-найдокладніше пояснювати і бізнесу, і населенню, чому і на скільки відбулося відхилення, а також - скільки часу потрібно для досягнення затвердженої динаміки інфляції;

2) вдосконалити інструментарій проведення монетарної політики. Поступово основним інструментом ставатиме короткострокова відсоткова ставка центрального банку, через яку він впливає на рівень відсоткових ставок у банківській системі, на ринок цінних паперів, на валютний курс, інфляційні очікування, і в кінцевому підсумку - на рівень інфляції. Природно, що цей процес потребує певного часу;

3) налагодити конструктивний діалог уряду і центробанку із суспільством. Широка громадськість має бути інформованою як відносно загальної стратегії, так і щодо тактичних кроків грошово-кредитної політики. Лише таким чином можна добитися підвищення довіри до монетарної та економічної влади. На практиці це означає проведення прес-конференцій, круглих столів, семінарів, випуск спеціальних документів, які б пояснювали монетарну політику [3, с.14].

Висновки

Виходячи з нинішнього стану грошового обігу в Україні, Національному банку варто терміново розробити надзвичайну програму розвитку безготівкових платежів і водночас можливого обмеження питомої ваги готівки, яка найбільше піддається інфляційному знеціненню. Напевно, доречним були б також запровадження "електронних грошей", карток споживача, обмеження максимальних готівкових платежів, формування такої відсоткової політики, коли зберігання готівки поза банком стає невигідним. Чіткішим має бути розмежування сфері діяльності Національного банку та державного бюджету; без цього грошова система будь-якої країни ніколи не стане безінфляційною. Необхідно законодавче заборонити пряме фінансування державного бюджету з коштів Національного банку, а також купівлю за його кошти державних облігацій Міністерства фінансів, тому що це рівнозначно емісії, порушує нормальне регулювання грошового обігу й неухильно веде до інфляції.

Виникнувши не за часів незалежності України, інфляція настільки деформувала всі фази відтворення сукупного суспільного продукту, що нині стала найнебезпечнішою загрозою для збереження державності. Будучи наслідком багатофакторного процесу, вона може бути приборкана лише в результаті оперативного застосування взаємоузгодженого комплексу заходів в усіх сферах господарського і суспільного життя.

Таким чином, ІТ - не універсальний рецепт, спроможний швидко знизити інфляцію, розв'язати інші економічні проблеми. Мало того, за поганих макроекономічних основ (слабка бюджетна політика, відсутність структурних реформ тощо) він не спроможний виконати свої функції. ІТ - це механізм, який за умови непохитної волі влади провести реформи і підвищити життєвий рівень населення держави дає змогу у відносно короткі історичні строки посилити довіру до національної валюти, монетарної політики, банківської системи країни і за рахунок цього знизити інфляційні очікування.

Прийняттю рішення про перехід до режиму ІТ в Україні має передувати широка роз'яснювальна робота про його можливості і переваги, доцільність і ефективність застосування у транзитних економіках, економіках країн, що розвиваються.

Список використаних джерел

1.Андрианов В. Инфляция и методы ее регулирования // Маркетинг. -2006. -№ 4. - С. 3-18

  1. Базилевич В. Д. Макроекономіка: Підручник. -К.: Знання , 2005. -851 с.
  2. Горегляд В. Инфляция - форма нарушения рыночного равновесия // Проблемы теории и практики управления. -2006. -№ 7. - С. 8-14
  3. Жирчков Н.В. Інфляція як макроекономічне явище // Економіка в школах України. -2007. -№ 4. - С. 7-10
  4. Инфляция //Бизнес. -2005. -№ 42. - С. 72-73
  5. Литвицький В. Інфляція // Банківська справа. -2004. -№ 4. - С. 63-71
  6. Мельник О. М. Інфляція: Теорія і практика регулювання: Монографія. -К.: Знання, 1999. -291 с.
  7. Петрик О. Інфляція в Україні: проблеми, ризики, перспективи // Вісник Національного банку України. -2007. -№ 3. - С. 2-8
загрузка...
Top