Господарство України в роки світової війни та повоєнної відбудови

Вступ.

1. Господарство України в роки другої світової війни.

2. Наслідки війни для економіки України.

3. Альтернативи повоєнного економічного розвитку. Основні напрями повоєнної відбудови народного господарства України. Відбудова та перебудова народного господарства в західних областях України.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Друга світова війна (1939—1945 pp.) була небаченим лихом в історії людства. Минуло вже 65 років після її закінчення, але й досі економісти та історики не можуть остаточно підрахувати матеріальних і людських втрат. У роки війни в більшості країн господарство занепало або розвивалося, орієнтуючись на задоволення лише воєнних потреб. Єдиною державою, що не лише не зазнала краху, а навпаки, виявилася в 1945 p. сильною державою, були США.

Для України друга світова війна почалася у вересні 1939 p. Згідно з пактом Молотова — Ріббентропа Радянський Союз зайняв західноукраїнські землі. В 1940 p. до Української РСР була приєднана Буковина. В 1939— 1940рр. на західноукраїнських землях націоналізовано 2,5 тис. підприємств. "Найпопулярнішим" заходом нової влади стала експропріація польських землевласників і обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі.

Радянська влада асигнувала значні кошти на реконструкцію промислових підприємств. Зі східних районів направили ешелони з верстатами, обладнанням, машинами. Особливо велику увагу приділяли підприємствам харчової, легкої, місцевої промисловості. На початок німецько-радянської війни 1941 p. у Західній Україні фактично було ліквідовано безробіття. Будівництво і реконструкція фабрик і заводів збільшили потребу в робочих місцях. Одночасно розпочалося переселення робітників у східні райони України. Так, з вересня 1939 p. по червень 1941 p. із Західної України на підприємства Донбасу виїхало 17 тис. робітників.

Проте демонтаж соціально-економічної інфраструктури негативно вплинув на розвиток господарства у західних областях. На кінець 1939 p. було конфісковано і перерозподілено понад 2 млн га землі. Бідняцькі господарства звільнялися від сплати податків. У тяжких умовах опинились господарства заможних селян. Вони були обкладені високими податками.


1.Господарство України в роки другої світової війни

Уже в 1940 p. виникли перші колгоспи. До середини 1941 p. було колективізовано близько 13 % селянських господарств. Створено 182 машинно-тракторні станції, які обслуговували понад 1,5 тис. колгоспів, а також індивідуальні господарства.

Насильницька колективізація призвела до соціальної напруги. Небажання галицьких і волинських селян вступати в колгоспи викликало репресії з боку влади. Репресіям піддавались насамперед заможні селяни.

Ліквідація старої системи управління супроводжувалася засланням службовців держапарату, органів суду, прокуратури, поліції разом з їхніми родинами. Відразу після вступу радянських військ почались арешти й виселення колишніх функціонерів старих політичних партій, великих і малих підприємців, поміщиків, осадників, заможних селян.

Жертвами сталінізму стала значна кількість інтелігенції — адвокати, вчителі, вузівські викладачі, діячі культури.

Як метод політичного переслідування чи адміністративного покарання широко використовувався такий вид репресій, як депортація. Уже восени 1939 p. перша хвиля депортації охопила польських осадників, які виселялися разом із сім'ями. Протягом грудня 1939 — березня 1940 pp. із Західної України та Західної Білорусії було депортовано понад 137 тис. чол. їх виселяли в північно-східні області РРФСР, Комі АРСР і Казахстану.

Друга хвиля депортації прокотилась у квітні 1940 p., коли було вивезено заможних селян — "куркулів" (до 6 тис. сімей із Західної України та Західної Білорусії). Всього із Західної України в 1939—1940 pp. було вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ, за різними підрахунками, від 10 до 20 % населення. Чимало невинних людей, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, було знищено.

В умовах сталінського тоталітарного режиму залишалося важким політичне та соціально-економічне становище населення східних областей України. За рахунок жорстокої експлуатації робітників та інженерно-технічних працівників, а також мілітаризації економіки напередодні німецько-радянської війни зростало промислове виробництво. Якщо у 1937 p. випуск продукції важкої промисловості (в межах території Української РСР 1939 p.) становив 16,2 млрд крб. за цінами 1926/27 pp., то у 1940 p. — 22,4 млрд крб. Змінювалася галузева структура промисловості. У 1940 p. частка виробництва засобів виробництва (група А) в Українській РСР становила 62 % проти 36 % у 1913 p., предметів споживання (група Б) — 38 проти 64 % у 1913 p. Україна була головною вугільною та металургійною базою СРСР. У 1940 p. вона давала: вугілля — 50,5 % загальносоюзного виробництва, залізної руди — 67,6, сталі — 48,8, чавуну — 64,7 %[5, c. 89-91].

Україна стала одним з основних районів СРСР з виробництва зернових і технічних культур, продуктивного тваринництва, її сільське господарство давало третину союзного виробництва зерна і 60 % врожаю цукрових буряків. Наприкінці 30-х — на початку 40-х років значно розширилися посівні площі, поліпшилась їх структура, зросла врожайність сільськогосподарських культур. У 1940 p. урожайність зернових культур становила 12,4 ц/га і перевищувала рівень 1913 p. на 3 ц, соняшнику — відповідно 13,1 ц/га і 3,8 ц, картоплі — 101 ц/га і 22 ц. Однак погектарний збір цукрових буряків був дещо нижчим: 158 ц/га в 1940 p. проти 167 ц/га в 1913 p.

Деякі позитивні зрушення відбулись у торгівлі. Роздрібний товарообіг державної та кооперативної торгівлі Української РСР у 1940 p. порівняно з 1937 p. збільшився на 34,6 % і загальний його обсяг досяг 3202,8 млн. крб. З них на роздрібну торгівлю припадало 2817,2 млн. крб., а на громадське харчування — 385,6 млн. крб. Проте це не відповідало реальним потребам населення. До того ж ринкові фонди в розрахунку на одну людину в 1940 p. навіть зменшилися. Повільно зростали реальні доходи населення. Так, реальна заробітна плата робітників і службовців народного господарства з 1937 по 1940 p. збільшилася лише на 12 % .

У червні 1941 p. розпочалася німецько-радянська війна.

За чотири місяці майже вся Україна була окупована німецькими військами. До грудня 1941 p. німці контролювали територію Радянського Союзу, на якій проживало 42 % населення, і велику частину його економічного потенціалу. Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. Більшість промислових підприємств було поставлено в умови воєнного часу і форсувало виробництво. Особливо велика потреба виникла у металі.

Значно збільшили виробництво металургійні заводи. З початком масової мобілізації виникла потреба у робочих місцях, на які замість мобілізованих чоловіків ставали жінки, підлітки і пенсіонери.

У тяжкі умови було поставлено сільське господарство. Більшість районів Західної та Правобережної України були швидко окуповані німецькими військами. Провести евакуацію чи зібрати урожай тут не встигли. В лівобережних областях почалося форсоване збирання хліба. До колгоспів були доведені високі норми здачі хліба. Працівники сільського господарства 15 східних областей України до 10 жовтня вивезли на державні заготівельні пункти 143 249 тис. т зерна. План хлібоздачі був виконаний на 28,5%. В цей самий час трудівники українського села здали державі багато тваринницької продукції. До 20 вересня план поставок м'яса було виконано на 80,5 %, до 10 вересня план здачі молока — на 68,3 %, яєць — на 58,4 %.

Там, де це було можливо, все зерно збирали і здавали на заготівельні пункти, а там, де це було неможливо, його спалювали. Згоріли тисячі гектарів збіжжя. Знищували й худобу, сільськогосподарський реманент. По відношенню до України було застосовано тактику "спаленої землі". Всі промислові підприємства, які могли б використати окупанти, знищувалися. Страхітливих руйнувань зазнав Київ. Радянськими військами, що відступали, знищувалися підприємства, багато пам'яток архітектури. В Донбасі було затоплено майже всі шахти, зруйновано гігантський комплекс заводів на Дніпрельстані, всі 54 домни республіки, висаджено в повітря всі мости через Дніпро, зруйновано тисячі кілометрів залізничних колій, телеграфних ліній тощо[8, c. 69-72].

Уже з самого початку війни відбувалася масова евакуація на Схід заводів, кваліфікованих робітників, вчених і фахівців. Лише до листопада 1941 p. з України було вивезено в Росію, Середню Азію більш як 500 великих підприємств. Всього з України було евакуйовано близько тисячі заводів, понад 4 млн.. осіб, відповідно з Києва — 197 підприємств і 300 тис. осіб. Харківський тракторний завод, переобладнаний для випуску танків, було демонтовано та евакуйовано разом із 4673 фахівцями й обслуговуючим персоналом. З України було евакуйовано 30 212 тракторів, більш як 6 млн. голів худоби, 1,6 млн. т шкур, хутра тощо.

Евакуйовані підприємства розміщувалися на виробничих площах заводів Уралу та Східного Сибіру. Майже все устаткування з українських електростанцій було вивезено й встановлено на нових станціях. Проте багато підприємств, що було евакуйовано, не змогли налагодити виробництво, їх було розукомплектовано.

Більшість евакуйованих робітників перебувало у тяжкому матеріальному становищі. Робочий день було збільшено до 10—12 годин, а на деяких підприємствах він становив 14 годин.

У серпні 1941 p., повністю нехтуючи національними прагненнями українців, Гітлер наказав розбити територію України на окремі адміністративні одиниці. Найбільша з них, під назвою Рейхскомісаріат Україна, обіймала Правобережжя і більшу частину Лівобережжя з центром у місті Рівне. Німці перетворили Галичину на один з районів генерального губернаторства Польщі. Буковина й частина Південно-Східної України, включаючи Одесу, були передані Румунії (союзникові Німеччини) й стали називатися Трансністрією. Наближені до лінії фронту східні землі в околицях Харкова залишалися під юрисдикцією німецької армії.

Гітлерівський режим поставив перед собою завдання підкорити та колонізувати Україну, знищити її народ. Навіть побіжний перелік втрат свідчить про той страшний відбиток, що його наклала друга світова війна на Україну та її населення. Мінімум 5,3 млн.. чол. або кожен шостий мешканець України загинув у цій війні. 2,3 млн.. українців було вивезено для примусової праці у Німеччину. Цілком чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл, внаслідок чого безпритульними лишилось 10 млн.. осіб. Втрати в економіці були величезними.

Знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що Україна здобула такою великою ціною у 30-х роках. Підраховано, що загальні збитки, завдані Україні та її економіці, становили 40 %[4, c.105-107].

Страхітлива жорстокість нацистської влади виявилася також у ставленні до міського населення та інтелігенції. Було різко обмежено надходження продуктів харчування в міста. У майбутньому німці планували перетворити Україну на аграрну країну. Німеччині самій були потрібні ті продукти, що їх споживали українські міські мешканці. В результаті голод став звичайним явищем, а багато жителів міст змушені були перебиратися до села. Київ, наприклад, втратив більше 60 % жителів. Населення Харкова, яке на початку німецької окупації становило 700 тис., зменшилося на 230 тис. чоловік.

Промислові підприємства, які залишилися неушкодженими, окупанти оголосили власністю Німеччини, влили до імперських фірм, використовували для ремонту воєнної техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам.

Німці зберегли колгоспи під своїм наглядом, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Так українські селяни швидко втратили надію на те, що новий режим ліквідує колгоспи. Вони змушені були тяжко працювати на своїх нових поневолювачів. 85 % усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій припадало на Україну.

Тільки протягом 1943—1944 pp. окупанти вивезли з України до Німеччини: 9 млн.. т зерна, 622 тис. т м'ясних продуктів, 950 тис. т олії, 108 тис. т масла, 400 тис. т цукру, 2,5 млн.. т корму для худоби. За цей час гітлерівці пограбували 27 910 колгоспів, 872 радгоспи і 1300 машинно-тракторних станцій. В ході каральних акцій нацисти знищили 256 сіл.

Гітлерівці насаджували "нову земельну аристократію", тобто створювали німецьку касту феодалів. Під час окупації в Україні було створено 2 215 маєтків загальною площею понад 6,3 млн. га. Було розроблено заходи, спрямовані на організацію на селі хуторських господарств з "українців німецького походження" (німецьких колоністів, так званих фольксдойчів). 15 жовтня 1942 p. окупаційна влада видала розпорядження про масове насильницьке вигнання українського населення з його власних земель і утворення на них спеціальних селищ ("хегенвальдів"). Лише у восьми західних областях України загарбники силою вигнали населення з 357 тис. селянських дворів. Грабуючи українських селян, фашисти широко практикували натуральні та грошові побори, що доповнювалися системою різноманітних штрафів і контрибуцій, які накладалися у вигляді покарань[9, c. 184-186].

Відступаючи з України, гітлерівці, як і більшовики у 1941 p., вдалися до тактики "спаленої землі". У наказі своїм військам Гітлер наголошував: "Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна. Ворогові повинна дістатися цілковито спалена і винищена земля". З 300-кілометрової смуги вздовж лівого берега Дніпра окупанти насильно вивезли велику кількість людей, а значні частини міст Полтави, Дніпропетровська, Кременчука спалили. Правобережжя не потерпіло від широкомасштабних руйнувань, хоча не змогло уникнути масової евакуації на Захід. Відступаючи, німці знищили майже всі відбудовані мости через річки, залізничні вузлові станції, порти тощо.

Після визволення української землі одразу розпочалася відбудова господарства, міст і сіл республіки. Із 75 млрд. крб., відпущених урядом СРСР під час війни на відбудову народного господарства районів, визволених від фашистської окупації, 17,28 млрд крб., тобто четверта частина, призначалися для відродження економіки України. З усіх капіталовкладень, виділених протягом 1943—1945 pp. для вугільної промисловості європейської частини СРСР, близько 72 % було направлено на відбудову Донбасу. Бюджетні асигнування на відродження металургії Півдня в 1943—1944 pp. становили близько 40 % всіх капіталовкладень у чорну металургію СРСР. Головна увага приділялася відбудові тих підприємств, транспортних магістралей, електростанцій, які найменше постраждали і могли бути використані в оборонних цілях.

Основу відбудови народного господарства України становив насамперед паливно-енергетичний комплекс. На кінець війни у Донбасі було відновлено 54 % шахтного фонду. В результаті видобуток вугілля становив 43,3 % довоєнного, а його частка у загальному видобутку колишнього СРСР зросла до 26,7 %. Уже в 1944 p. знову почали виплавляти сталь та виробляти прокат найбільші металургійні заводи України. Інтенсивні відбудовчі роботи велися в машинобудівній галузі, хоча держава виділила на ці потреби недостатню суму грошей. Справа ускладнювалася тим, що реевакуація майна підприємств, вивезених у тил в 1941—1942 pp., була визнана цілком слушно недоцільною[6, c. 151-152].

На Україну поверталися лише їхні колективи, та й то в неповному складі. Проте загальна продуктивність праці залишалася невисокою. Однією з основних причин цього було вкрай незадовільне матеріально-побутове становище населення. Карткова система могла забезпечити лише найнижчий, напівголодний прожитковий рівень. Ще гострішою була житлова проблема. У республіці 10 млн. людей залишилися без житла. Завдяки самовідданості українського народу було відбудовано наприкінці війни майже 30 % довоєнних виробничих потужностей промисловості. Україна стала, по суті, прифронтовою матеріально-технічною базою діючої армії. Проте сільське господарство, установи науки та культури, житловий фонд та комунальне господарство міст і сіл відбудовувалися повільно. Уряд СРСР виділив для відбудови економіки лише 18,3 млрд крб., що становило 24 % загальної суми, виділеної радянським територіям, що постраждали від німецько-фашистських загарбників. Разом з тим матеріальні збитки України оцінювалися 286 млрд крб., або 42% загальних втрат СРСР[7, c. 211].


2. Наслідки війни для економіки України

Розглядаючи надзвичайно складні умови відбудови народного господарства України, не можна не зупинитися на тих колосальних втратах, яких зазнала республіка в роки війни. Було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, причому 250 були повністю спалені, а мешканці страчені. За підрахунками спеціалістів, демографічні втрати України протягом січня 1941 — липня 1946 рр., які ще й досі уточнюються, склали більше 9 млн осіб, або понад 22 % загальної кількості населення.

Промисловість і сільське господарство України було вщент зруйновано. Лише прямі збитки, завдані народному господарству республіки, склали величезну суму — 285 млрд крб. яка вп’ятеро перевищувала державні витрати на будівництво нових заводів, фабрик, електростанцій, шахт та інших підприємств у роки довоєнних п’ятирічок. А загальні втрати, яких зазнали населення та народне господарство України, склали справді астрономічну цифру — майже 1,2 трлн крб.

Катастрофічно знизилось промислове виробництво республіки. У 1945 р. в республіці було видобуто лише 36 % вугілля, вироблено до 20 % електроенергії, 17 % чавуну (порівняно з рівнем 1940 р.). Величезна кількість товарів народного споживання, необхідних для задоволення найелементарніших потреб (посуд, відра, голки, шкарпетки, сірники, мило тощо) не виготовлялись практично зовсім.

Надзвичайно тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисельності трудових ресурсів, унаслідок чого активно використовувалася праця жінок та підлітків[11, c. 247-248].

Однією з найголовніших передумов переходу до мирного будівництва була демобілізація армії, яка в умовах загострення міжнародного стану набула затяжного характеру. За три повоєнні роки в Україну повернулися 2,2 млн солдатів і офіцерів. Почалося й повернення колишніх полонених радянських воїнів та громадян, вивезених на роботу до Німеччини. На кінець 1945 р. після відповідних перевірок, часто невиправданих та принизливих, в Україну повернулося близько 800 тис. осіб, але багатьох військовополонених та вивезених на каторжні роботи було звинувачено у співробітництві з окупантами, і з фашистської неволі вони потрапили у сталінські табори.

В умовах переходу від війни до мирного будівництва постали питання про шляхи подальшого розвитку економіки країни, про її структуру та систему управління. Йшлося не лише про конверсію воєнного виробництва, але й про доцільність збереження моделі економіки, що склалася. Роки війни виявили сильні риси існуючої моделі, зокрема, дуже високі мобілізаційні можливості, здатність у короткий термін налагодити масове виробництво висококласного озброєння та забезпечити необхідними ресурсами армію, воєнно-промисловий комплекс (ВПК) за рахунок перенапруження інших секторів економіки. Разом з тим війна з усією силою підкреслила й основні недоліки радянської економіки: високу питому вагу ручної праці, низькі продуктивність праці та якість невоєнної продукції. Те, що було допустимим у передвоєнні роки і в умовах війни, у повоєнний час вимагало кардинального вирішення.

Ішлося перш за все про те, чи слід повертатися до довоєнної моделі економіки з гіпертрофованими воєнними галузями, жорсткою централізацією, безумовною плановістю у визначенні діяльності кожного підприємства, повною відсутністю будь-яких елементів ринку, жорстким контролем за роботою адміністрації[11, c. 253-254].


3. Альтернативи повоєнного економічного розвитку. Основні напрями повоєнної відбудови народного господарства України. Відбудова та перебудова народного господарства в західних областях України

Після війни серед господарських керівників, економістів виникають прагнення до реорганізації системи управління економікою, до пом’якшення тих її сторін, які стримували ініціативу та самостійність підприємств, і, зокрема, до послаблення пут надцентралізації.

Такі настрої певною мірою проявилися і у Держплані СРСР, який підготував перший повоєнний план відбудови та розвитку народного господарства країни. У цьому плані було закладено показники, які давали можливість здійснювати розвиток основних галузей економіки без граничного напруження, залишаючи можливість для прояву самостійності як окремим підприємствам, так і галузям промисловості.

Проте надії на перетворення в галузі управління економікою залишилися нездійсненними. З кінця 40-х років було взято курс на посилення адміністративно-командних методів керівництва, на подальший розвиток існуючої моделі економіки, а керівники планового відомства були піддані репресіям, у тому числі й голова Держплану М. О. Вознесенський.

Попередня модель управління економікою здійснювалася навіть з більшою жорстокістю, ніж це відбувалося у довоєнні роки. За сталінським планом остаточно формувалося суспільство, в якому ліквідовано ринкові відносини, а людина повністю підпорядковувалася політико-адміністративній владі. Ця цілісна модель охоплювала як промисловість, так і сільське господарство. Уряд знов (як і в довоєнні роки) переходить до розширення застосування примусової праці. Обсяг виконаних ГУЛАГом, тобто системою таборів, де працювали ув’язнені, робіт виріс у повоєнні роки в декілька разів. І хоча їх праця носила неекономічний характер і система концентраційних таборів як резерв робочої сили не виправдовувала себе, але вона була суттєвим важелем, невід’ємною частиною того політичного режиму, який панував у СРСР.

У цих умовах відбудова промисловості була найважливішим завданням. На відродження промисловості України було спрямовано величезні матеріальні та трудові ресурси, сюди направляли механізми, обладнання, верстати, технологічні лінії, які СРСР отримував як репарації з Німеччини, переважно у вугільну промисловість, машинобудування, електроенергетику. Були частково задіяні й ресурси східних районів СРСР. У той же час реалізація довоєнної моделі розвитку народного господарства означала форсування росту важкої промисловості за рахунок виробництва товарів народного споживання, сільського господарства та добробуту народу, які асигнувались за так званим залишковим принципом. У 1946—1950 рр. на розвиток важкої промисловості було спрямовано 88 % капіталовкладень.

Більшість виділених коштів ішла на відбудову Донбасу, що дозволило у 1950 р. довести видобуток вугілля до 93 % довоєнного рівня[10, c. 189-191].

Серед пріоритетних галузей народного господарства була електроенергетика, для неї першочергово виділялися кошти, трудові та матеріальні ресурси, транспорт; у найстисліші терміни було відбудовано Дніпрогес, а на кінець п’ятирічки в Україні вироблялося більше електроенергії, ніж до війни.

Досить успішно йшло і відродження металургійної промисловості. За виплавкою чавуну та сталі в кінці п’ятирічки Україна вийшла на 93—95 % довоєнного рівня, випередивши Великобританію, ФРН, Францію у виробництві цих товарів на душу населення.

Машинобудування в Україні відбудовувалося також досить швидкими темпами, до 1949 р. тут працювало більше машинобудівних заводів, ніж до війни, що обумовлювалось надходженням обладнання демонтованих німецьких заводів та передислокацією деяких заводів зі Сходу СРСР. Наприкінці відбудовчого періоду машинобудівна галузь випустила продукції у півтора раза більше ніж до війни. Проте відбудова промисловості на основі застарілих технологій та старої технічної бази обумовила низьку якість продукції, її високу собівартість та негативно вплинула на рівень техніко-економічних показників промисловості в цілому.

Значно повільнішими темпами здійснювалася відбудова сільського господарства. В цій галузі особливо боляче позначилося повернення до старих порядків, небажання йти на будь-які реформи, які б могли послабити жорсткий контроль з боку держави.

У цілому воно трималося не стільки на особистій заінтересованості селянина у результатах своєї праці, скільки на позаекономічному примусі. Кожний селянин повинен був виконати певний обсяг робіт у колгоспі; за його невиконання йому загрожувало судове переслідування, колгоспник міг позбавитися волі, або як покарання у нього відбиралася присадибна ділянка, яка залишалася єдиним джерелом існування селянської родини.

Урядові укази 1946 р. встановлювали жорсткі розміри присадибних ділянок, проведено кампанію щодо вилучення усіх «надлишків» їх. Це дуже боляче вдарило по добробуту сільських мешканців. Одночасно проголошена боротьба «з порушеннями статуту сільськогосподарської артілі» також обернулася різким скороченням площ присадибних ділянок колгоспників.

Ситуація ще більше погіршувалася тим, що початок відбудови збігся з надзвичайно важким явищем — голодом 1946—1947 рр. Сильна посуха охопила основні зернові райони СРСР, але в Україні становище було набагато гіршим, ніж в інших регіонах. Трагедія 1932—1933 рр. повторювалася в 1946—1947 рр. Незважаючи на посуху 1946 р. та величезні втрати врожаю зернових (у 1946 р. в Україні було зібрано у 3,5 раза менше зерна ніж у 1940 р.), зерно силою відбирали в господарствах, ігноруючи поширення голоду в Україні, щедро відправляли за межі країни. Численні джерела підтверджують, що воно відвантажували до Польщі, Чехословаччини, Болгарії і навіть Франції, а в Україні померлих у результаті голоду в 1946 р. зареєстровано 282 тис. осіб, а у 1947 — понад 520 тис[8, c. 149-152].

Негативно на розвитку сільського господарства позначилося й те, що капітальні вкладення в нього були вкрай недостатніми. Разом зі вкладеннями колгоспів вони становили лише 15 % від загальних капіталовкладень у відбудову народного господарства.

21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний указ «Про виселення з України осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадянський, паразитичний спосіб життя», за яким велику кількість осіб (близько 12 тис.) було депортовано до Сибіру та в інші віддалені райони СРСР. Майже 20 тис. колгоспників отримали «попередження», багатьох з них примусили підписати письмові зобов’язання виробляти встановлений «мінімум». До того ж колгоспники несли важкий податковий тягар, віддаючи державі значну частину продукту своїх присадибних ділянок. Таким чином, пряме насильництво, репресії, примус були головними методами в процесі відбудови сільського господарства.

У новоприєднаних західних регіонах України відбуваються перетворення, які повинні були уніфікувати життя західноукраїнського регіону з іншими.

У 1945 р. приймаються постанови щодо відбудови народного господарства західноукраїнських областей. У цих документах визначався курс на реконструкцію та розвиток традиційних для регіону галузей промисловості (нафтовидобувної, газової та ін.) і на створення нових (машинобудування, приладобудування, металообробка тощо). Сюди спрямовувалися не лише матеріальні ресурси, але й значна кількість робітників та інженерно-технічних працівників. Темпи промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях. Зростає питома вага регіону в промисловому виробництві республіки (з 4,7 % у 1940 р. до 12,6 % у 1948 р.). Але форсована індустріалізація тут, як і в довоєнні роки в Східній Україні, супроводжується повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, тих, які забезпечували безпосередні потреби населення. Багато в чому це пояснюється й становищем у сільському господарстві республіки, яке повинно було забезпечувати ці галузі сировиною[2, c. 109-111].

Паралельно розгортається колективізація, яка провадилась тими самими методами, що і в Наддніпрянській Україні.

У 1950 р. примусовими методами було об’єднано в колгоспи 93 % селянських господарств. Сюди спрямовувалися люди зі східних регіонів, здатні забезпечити курс на колективізацію (до кінця четвертої п’ятирічки — 15 тис. осіб, які вважалися фахівцями в сільському господарстві). Політичний контроль забезпечували політвідділи МТС, у зв’язку з чим було навіть прийнято спеціальну постанову ЦК ВКП(б) від 23 грудня 1949 р. «Про організацію політвідділів при МТС західних областей України».

Процес колективізації супроводжувався численними порушеннями законності (побиття громадян, вилучення у них майна, незаконні арешти, загроза зброєю тощо). Ситуація ускладнювалася тим, що процесу колективізації протидіяли УПА та підпілля ОУН, а це, у свою чергу, стимулювало каральну активність радянської влади, зокрема масове виселення куркулів (заможних селян) та їх сімей.

Фінансування соціальних потреб населення здійснювалося за так званим «залишковим» методом. Украй повільно розгорталося житлове будівництво, у той час як зруйнована Україна потребувала першочергової відбудови житлового сектору. І хоча протягом 1946—1950 рр. було збудовано близько 46 млн кв. м житла як за рахунок місцевих органів влади, так і за рахунок коштів підприємств, мільйони сімей продовжували жити в бараках, перенаселених комунальних квартирах, у непристосованих для життя приміщеннях. Житлова криза також поглиблювалася соціальною нерівністю у розподілі житла. Правда, слід зазначити, що все житло передавалося населенню безкоштовно, а його оплата була дуже низькою.

За цих умов швидке піднесення добробуту здійснити було неможливо. І все ж мирні умови сприяли тому, що населення, хоча й повільно, налагоджувало своє життя та побут. У грудні 1947 р. відмінено карткову систему і проведено грошову реформу, в результаті якої значна частина населення втратила свої заощадження. Адже за вкладами на ощадних книжках обмін старих грошей на нові здійснювався нерівномірно: до 3 тис. обмінювали 1:1, від 3 до 10 тис. — 3:2, а більше 10 тис. — 2:1. Готівку ж обмінювали 10:1. Особливо боляче реформа вдарила по селянству та сільській інтелігенції. В умовах відсутності установ Ощадбанку в сільській місцевості вони зберігали заощадження вдома, що скоротило їх заощадження у 10 разів. І на цей раз селянство опинилося в нерівних умовах порівняно з іншими категоріями населення.

Скасування в 1947 р. карткової системи розподілу продуктів призвело до значного зростання цін на них, нові ціни більше ніж утричі перевищували довоєнний рівень, тоді як заробітна плата збільшилася лише наполовину. Щоправда, в наступні роки на окремі товари ціни дещо знижувалися, але подібні зниження цін були можливими лише за умов свідомого погіршення життєвого рівня селянства, яке становило у той час 2/3 населення країни.

У цілому ж, великі вкладення у важку індустрію, на виробництво озброєння не дозволяли істотно поліпшили життя людей, рівень матеріального добробуту залишався дуже низьким.

Таким чином, до початку 50-х років, використовуючи внутрішні ресурси, працею радянських людей, були, практично, ліквідовані наслідки війни. Слід зафіксувати й певні зрушення у розвитку національної економіки, проте, на жаль, найбільш високими темпами йшло зростання воєнно-промислового комплексу, якому було віддано пріоритети у розвитку економіки як СРСР у цілому, так і України[12, c. 234-236].


Висновки

Друга світова війна завдала народам багатьох країн небувалих страждань, вони зазнали величезних людських жертв і матеріальних збитків. Якщо за роки першої світової війни фінансові видатки всіх воюючих країн становили 208, то під час другої — 962 млрд. дол. Для того щоб ліквідувати її жахливі наслідки знадобилися роки напруженої праці, значні матеріальні та фінансові ресурси.

Отже, в роки другої світової війни Україна стала ареною жорстокої боротьби двох тоталітарних систем, які змагалися, боролися за володіння її багатствами. Німецькі фашисти, здійснюючи свою антиукраїнську окупаційну політику, широко використовували злочинний досвід сталінського режиму:

• формування концентраційних таборів для ізоляції та знищення потенціальних і активних ворогів системи;

• депортація працездатного населення як резерву робочої сили на будови та підприємства німецького рейху;

• подібно до 1933 p. використання організованого голоду як інструменту етноциду в Україні;

• збереження колгоспів і державної промисловості для максимальної експлуатації населення, експропріації сільськогосподарської та промислової продукції;

• цілеспрямована політика формування адміністративних структур за територіальними, а не національними ознаками.


Список використаної літератури

1. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США: Навч. посіб. для студ. екон. спец. вищ. навч. закл.. — К. : Вища школа, 2004. — 174с.

2. Вдовиченко М. Економічна історія: Конспект лекцій / Харківський держ. економічний ун-т. — Х. : ХДЕУ, 2003. — 120с.

3. Економічна історія світу і України: Навч. посіб. / Тернопільська академія народного господарства. Кафедра українознавства / Володимир Ф. Чайковський (авт.-уклад.). — Т. : Лілея, 1997. — 184с.

4. Економічна історія: Навч. посіб. для студ. екон. спец. та слухачів екстернату / Харківський держ. автомобільно-дорожній технічний ун-т / Олександр Станіславович Кривцов (уклад.), Валерій Михайлович Бережний (уклад.). — Х. : Факт, 2001. — 160с.

5. Злупко С. Економічна історія України: Метод. матеріали для викладачів і студ. ун- ту / Львівський держ. ун-т ім. І.Франка. — Львів, 1996. — 40с.

6. Калина А. Економічна історія: Навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2007. — 246с.

7. Лановик Б. Економічна історія: Курс лекцій. — 4-е вид., перероб. і доп. — К. : Вікар, 2003. — 405с.

8. Леоненко П. Економічна історія: Навч. посібник. — К. : Знання-Прес, 2004. — 499с.

9. Нікула О. Економічна історія України і світу: Навч. посіб. для студ. вузів / Національний банк України ; Львівський банківський ін-т. — Л. : Львівський банківський ін-т НБУ, 2001. — 220с.

10. Теліщук М. Економічна історія: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Державна податкова адміністрація України; Національний ун-т держ. податкової служби України. — Ірпінь, 2006. — 458c.

11. Тимочко Н. Економічна історія України: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2005. — 204с.

12. Царенко О. Економічна історія України і світу: Курс лекцій:Навч. посіб.. — Суми : Університетська книга, 2001. — 308с.

13. Юхименко П. Економічна історія: Навч. посібник. — 2. вид., стер. — К. : Вікар, 2006. — 341с.

загрузка...
Top