Господарський розвиток та економічна думка в Месопотамії ХІ- І ст. до н.е.

Вступ.

1. Економічний розвиток Месопотамії.

2. Особливості господарства Вавилонської держави та Ассирії.

3. Особливості господарського життя в Нововавилонське царство.

4. Економічна думка Месопотамії.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Месопотамія — одне з найдавніших вогнищ землеробства на планеті (XI—VIII тис. до н. е., коли почався перехід від кочового до осілого способу життя). Її територія поділялася на дві географічні зони — Північну (Верхню) й Південну (Нижню) Месопотамію. Південна (Вавилонія) була більш урбанізована. У III тис. до н. е. міста тут виникали шляхом синойкізму — злиття кількох сільських общин. Саме тут виникла і перша державність.

На ґрунті спільних господарських інтересів, будівництва й експлуатації місцевих іригаційних систем відбувалося об'єднання міст на чолі із сильнішим. Однак такі об'єднання були винятком, нормою залишався полісний устрій країни, зумовлений наявністю в країні ряду водних артерій (Євфрат у межах Півдня Месопотамії розпадався на кілька русел). Це давало змогу міським общинам будувати свої магістральні канали і в такий спосіб забезпечувати собі економічну та політичну самостійність. Очолював місто-державу енсі, влада якого переходила від батька до сина.

Отже, економічна думка Передньої Азії пройшла довгий і змістовний шлях. До її досягнень належать розпрацювання питань обліку, організації та управління державним господарством. Були винайдені різні форми державного контролю за економічною діяльністю населення, яскраво втілені в законах із Ешнунни, Хаммурапі, Хеттської держави й Ассирії. Протест населення проти боргового рабства і лихварства рельєфно виражено у Старому завіті Біблії.


1. Економічний розвиток Месопотамії

До району східного рабства належало Межиріччя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для цього треба було звести могутні протиповеневі греблі та інші іригаційні споруди.

Основу економічного розвитку тогочасного Півдня Месопотамії становило іригаційне землеробство. Знаряддя обробітку були примітивні — заступ, плуг, сівалка. Жали глиняним серпом із уставленими в нього крем'яними зубчиками, молотили на току ціпом чи спеціальними санками, у полозках яких були вкраплені кремінчики. Вирощували у XI—VIII тис. до н. е. ячмінь, пшеницю, просо, горох, боби, гірчицю тощо, лікарські рослини, культивували фінікові пальми. Для населення Месопотамії фінікова пальма була справжнім "деревом життя", бо з неї виробляли близько 360 видів різноманітної продукції. Для підвищення її врожайності вже 4000 років тому застосовували штучне запилення. Хоч і менше, але вирощували також яблуні, гранатове дерево, а в другій половині III тис. до н. е. — виноград. Держава підтримувала садівництво, за зрубування садових дерев у чужому садку було встановлено штраф — півміни срібла (252 г). Основною технічною культурою був кунжут (сезам), із якого виготовляли олію для натирання та культових ритуалів. Розвивалося також тваринництво.

Здавна у Південній Месопотамії розвивалися ремесла, особливо будівельна справа, теслярство, ткацтво, чинбарство, пивоваріння, виробництво парфумів та ін. Убогість сировинної бази змушувала населення виготовляти знаряддя праці, навіть інструменти, з глини. Велику кількість в'язкої алювіальної (наносної) глини використовували в гончарній справі. Перший на планеті гончарний круг виготовлено в Месопотамії в першій половині V тис. до н. е. Тут уперше стали виробляти глиняну цеглу, яка стала основною серед будівельних матеріалів.

Надлишки сільськогосподарської продукції та нестача сировини для розвитку ремесел спонукали до пожвавлення зовнішньої торгівлі. Усередині країни побутувала торгівля у формі простого обміну без купців та загального торгового еквіваленту.

Усе населення об'єднувалось в іригаційно-землеробські общини (міські та сільські) і спільно володіло не тільки землею, а й водою для її зрошування. Держава підтримувала в належному стані всю іригаційну мережу, а община — окремі її ділянки. Общинна організація була дуже міцною, але в ній не було ні майнової, ні соціальної рівності. Жрецтво й чиновництво становили її верхівку. Незначна частина збіднілих общинників виходили з неї і влаштовувалися за службовий наділ чи пайок[2, c. 56-57].

Шумеро-аккадське суспільство (XXII—XXI ст. до н. е.) знало рабство, щоправда в патріархальній формі. Крім полонених, були вже боргова кабала, самопродаж і продаж членів сім'ї, спадкове рабство, обернення в рабство за вироком суду. Були раби приватні й державні, їх використовували на іригаційних роботах, у ремеслах, які в Месопотамії вважалося ганебним заняттям. Раб сприймався не як знаряддя праці, а як член общини. Ціна за раба коливалася від 14 до 20 шекелів срібла (шекель — 8 г).

У Ш тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус — патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). Як і в Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян було землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні канали. Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини. Вже в IV тис. до н. е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. Тільки в II—І тис. до н. е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини.

Особливості східного рабства можна узагальнити так.

1. Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя — сільське господарство — залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку ґрунту, особливо в системі царського і храмового господарства.

2. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.

3. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід, каналів тощо.

4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи [8, c. 35-36].


2. Особливості господарства Вавилонської державита Ассирії

З утворенням Вавилонської держави (II тис. до н. е.) на території Месопотамії сталися значні зміни в економічному розвитку. Вавилоняни почали використовувати в землеробстві шадуф, за допомогою якого подавали воду на ті земельні ділянки, до яких не доходили паводкові води. Освоєння високих полів сприяло розвиткові садівництва. Іригаційна система була в руках держави. Спеціальні чиновники відповідали за регулярний і достатній полив земельних ділянок, орендованих приватними особами в держави, за вчасний і якісний ремонт каналів та дамб. Раціональне ведення іригаційного землеробства дало можливість успішно розвивати тваринництво. Заможні господарі тримали великі стада худоби, яку вони здавали в оренду безтягловим селянам.

У країні розвивалося ремісниче виробництво, але найбільших успіхів досягло місцеве населення в торгівлі, чому сприяли вигідне положення Вавилону на прадавніх караванних шляхах та розвиток ремесел, що потребували сировини, якої бракувало на Півдні. Уся торгівля велася під контролем держави. Колишніх вільних купців було перетворено державою на своїх торгових агентів — тамкарів. Держава контролювала також ринкові ціни.

Проте загалом економіка країни залишалася глибоко натуральною. Хоча торговим еквівалентом слугувало срібло, однак не меншу роль у торгових операціях відігравали зерно, рослинна олія, фініки та вовна, які обмінювали на залізну руду, рабів тощо. Найману працю оплачували переважно натурою. В умовах нерозвинутого грошового обігу дрібні господарства дуже залежали від кредиту. Це зумовило інтенсивний розвиток лихварства. Кредиторами були здебільшого храми, а також окремі приватні особи. Позику надавали під заставу майна, майбутнього врожаю, оскільки закони забороняли обертати боржників у рабство.

У Вавилоні співіснували державна, общинна та приватна форми власності на землю, з явним переважанням першої. Землю з державного фонду роздавали в службове користування за виконання певних повинностей на користь держави (воїнам, чиновникам, персоналові царсько-храмового господарства та ін.). Верховний жрець отримував 36 га землі, жрець — 18, чиновник — 15, дрібний землевласник — до 2 га. Приватного землеволодіння у чистому вигляді не було, воно зберігало елементи общинної власності.

Розвиток торгівлі та лихварства підривав вавилонську общину зсередини. Посилювалася диференціація суспільства. Общинна верхівка замість захисту рядових общинників від свавілля чиновників сама утискувала їх.

У цей період у Вавилонії формувалися орендні відносини. Закон регулював цю сферу суспільних зв'язків. Він дозволяв орендувати поле строком на 1—2 роки, цілину — на 3, садок — на 5 років, регламентував орендну плату за користування: полем — 1/3 врожаю, садком — 2/3. У разі половинщини землевласник мав допомогти орендареві робочою худобою та посівним матеріалом [1, c. 41-43].

Вавилонське суспільство поділялося на три соціальні стани: авелуми — повноправні члени сільської та міської общини, власники певної частки общинної землі; мушкенуми — прошарок із пауперизованих селян та представників інших соціальних груп; вардуми — раби, які були юридично безправною масою.

У Законах Хаммурапі — царя Вавилонії у 1792—1750 pp. до н. е. — вже йде мова про використання найманої праці, хоча її і не регламентували. Це зробив пізніше цар Ешнуна (приблизно XX ст. до н. е.), який установлював норму заробітної плати та матеріальну відповідальність за невиконану роботу. Держава намагалася обмежити тільки лихварство. Закони Хаммурапі періодично скасовували боргові зобов'язання, регламентували лихварський процент (20 % на грошову позику і 35 % на натуральну). Забороняли забирати в боржника весь урожай, майно — він мав відпрацювати свій борг. Боргове рабство обмежували трьома роками.

Найбільш розвинутим був державний сектор. Цар з допомогою чиновників контролював усі сфери життя суспільства. Велика армія фіскалів пильнувала, щоб населення справно сплачувало податки. Лише в період середньовавилонської доби царським наближеним та їхньому оточенню жалували з державного земельного фонду поля, причому без сплати поземельного податку. Ці тимчасові пожалування поступово ставали спадковою власністю, яку закріплювали царським декретом. Так поступово ліквідовували централізоване державне господарство, верхи переходили на податкову форму утримання державного апарату. Різниця між общинниками й тими, хто тримав службові наділи, стиралася, усі вони ставали оподатковуваними приватними власниками.

З метою захисту інтересів власника землі в статті 62 Законів Хаммурапі наголошувалося, що при зниженні врожайності через поганий обробіток землі орендна плата не зменшується і її розміри визначаються із середньої врожайності в місцевості. Для стимулювання освоєння цілинних земель орендареві дозволяли платити за них на другий рік оренди.

У північних гористих місцевостях Месопотамії державність сформувалася на ціле тисячоліття пізніше, ніж у Вавилонії. Як і на південних землях, населення Ассирії займалося іригаційним землеробством, яке тут відігравало набагато скромнішу роль. Більшого розвитку набуло садівництво та виноградарство на південних схилах гір і тваринництво. Скотарство забезпечувало сировиною виробництво шкіри. Шкіру широко використовували в побуті, у військовому оснащенні і як матеріал для письма.

Розвивалися в Ассирії, багатій на промислову сировину, також ремесла, особливо виробництво зброї та військового спорядження, металургія, будівництво.

Найбільше уваги ассирійці приділяли посередницькій торгівлі, тісно пов'язаній із військовими пограбуваннями. Купецтво Ашшура спільно з купцями приєвфратських територій та Сирії в XX—XVIII ст. до н. е. заснували в Малій Азії найдавніше у світі міжнародне торгове об'єднання Каніш, жителі якого займалися не лише посередницькою торгівлею, а й прибутковим лихварством. Ассирійське купецтво заснувало тоді свої торгові квартали в Марі, Угариті, Єгипті. Розвиток торгівлі потребував надійних шляхів. Саме тому тут уперше в світі проклали дороги, вимощені камінням і цеглою, місцями навіть залиті асфальтом. Через канали й річки будували дерев'яні та кам'яні мости.

Для виготовлення ювелірних виробів застосовували лиття у формах, паяння, клепання, розкачування металів у листи, гранулювання, винайдені в Месопотамії 4,5 тис. років тому. Маленькі кульки з дорогоцінних металів наклеювали на металеву поверхню за допомогою пасти, виготовленої з рибного клею, гідроксиду міді й води, після чого виріб обпалювали. Така технологія ювелірного виробництва поширилася у Європі, проте в часи Середньовіччя її секрет було втрачено і знову відкрито лише в 1933 р. [5, c. 52-54]

В Ассирії розвивалося рабовласництво. На відміну від Вавилонії основним джерелом рабства були не війни, а боргова кабала та работоргівля. Проте основну масу виробників становили дрібні й середні самостійні виробники, переважно селяни-общинники.

Верхи ассирійського суспільства становили великі землевласники, купецтво, чиновники, жерці. Усі вони мали в державі низку пільг. Однак різкого поділу на соціальні стани ще не було.


3. Особливості господарського життя в Нововавилонське царство

З розпадом Ассирійської імперії й утворенням Нововавилонського царства (VII—VI ст. до н. е.) на південних і північних територіях крок уперед зробив господарський розвиток. Вавилоняни нової доби побудували складну гідротехнічну систему, яка забезпечила цілорічний полив землі. Це дало можливість тамтешнім землеробам перейти на двопільну, навіть на трипільну, систему рільництва. Успіхи в іригаційному землеробстві сприяли розвитку тваринництва та птахівництва.

Значного розвитку набули ремесла. Вавилоняни вже виробляли кольорові облицювальні кахлі, виготовляли добротний текстиль, що славився в усьому стародавньому світі. Процвітала торгівля, що вже перестала бути державною монополією. Удосконалювалася лихварська практика, у країні в II тис. до н. е. виникли перші банки, які належали торговим домам Мурашу й Егібі. Банкірство в Нововавилонському царстві ще не стало окремою професією, а було додатком до лихварства. Банки давали позику під 20—30 % річних. У разі сумнівів щодо становища позичальника банк брав під свій контроль його нерухомість. За багатством банки династії Егібі випереджали не тільки храми, а інколи й державу, зосереджуючи у своїх володіннях землі, будівлі, худобу. Активізації банківської справи сприяв перехід у XX ст. до н. е. до грошового податку. Загалом же господарство халдейського Вавилону ще залишалося натуральним.

Великих успіхів досягло будівництво. У III тис. до н. е. було збудовано величні масивні храмові башти (зикурати). Найбільшу з них споруджено у Вавилоні на честь бога Мардука (висота 60 м, вісім ярусів, на вершині храм, оздоблений золотом). Крім палаців, будували адміністративні й житлові будинки, їхні стіни прикрашали мозаїкою. Мурування стін здійснювали сумішшю на основі асфальту. Було започатковано систему благоустрою міста: будинки міських жителів уже в III тис. до н. е. мали плити, водогони, каналізацію. Розвивалися транспорт, шляхове будівництво. Саме тут уперше в IV тис. до н. е. застосували колісний транспорт [2, c. 38-39].

У Месопотамії приблизно в 2000 р. до н. е. винайшли миючий і дезінфікуючий засіб — мило, яке варили з рослинної олії й лугу. Приблизно в 2700 р. до н. е. у Вавилоні вже були хірурги, лікарі, які лікували хвороби очей та інших органів. Між іншим, саме звідси походить нинішня емблема медицини: символ бога медицини і заступник лікарів Ніказу — змія, що обвиває жезл.

У Вавилонії сформувалася система автономії, самоврядування міст у формі громадсько-храмових общин — органічного союзу вільного населення того чи іншого міста або регіону з місцевим храмом. Важливим досягненням вавилонців було створення єдиної системи мір і ваги, яку у них згодом запозичили інші стародавні народи Близького Сходу, окремими елементами її деякі азіатські та європейські народи користувалися аж до XVIII ст. Одиниця ваги — шеум (46,75 мг — вага ячмінного зерняти), 180 шеумів становили шекель (8,4 г), 60 шекелів — міну ( = 500 г), 60 мін — талант (30,3 кг). Об'єм вимірювали в силах (0,84 л) та гурах (300 сил). Мірою довжини слугували палець, долоня, лікоть.

Цілком очевидно, що господарство Месопотамії мало натуральний характер. Разючих майнових контрастів суспільство не знало, оскільки життєвий рівень основної маси громадян був досить високий. Той, хто не мав власної землі, міг досить безбідно жити з найму чи оренди. Рабство мало патріархальний характер. Уже в Нововавилонському царстві в умовах високого рівня товарно-грошових відносин відбувалося очиншування та звільнення за викуп рабів. У суспільному виробництві рабська праця відігравала незначну роль, основним же суспільним виробником були селяни-общинники та ремісничий люд. У великих господарствах, зокрема в храмових, досить широко використовували найману працю [2, c. 41].

4. Економічна думка Месопотамії

Невеликі за чисельністю жителів міста були одночасно державами з необмеженою владою царя і розробленою правовою регламентацією, як, наприклад, закони Хаммурапі. Правитель міста-держави нерідко мав титул — «лугаль» («велика людина»), так звичайно називали царя. Титул цей жрецького походження і свідчить про те, що спочатку представник державної влади був також главою жрецтва.

У великих царських і храмових господарствах зосереджувалася стародавня культура: саме тут планувалося будівництво будинків і іригаційних споруд, велися необхідні розрахунки і все це на основі писемності. Писемність у формі клинопису вимагала багаторічної підготовки, залишаючись спеціальною навичкою вузької соціальної групи — писарів. Грамотність у Месопотамії, як і в інших країнах Стародавнього Сходу, була привілеєм незначної меншості. Навчалися тільки діти жерців, управителів, чиновників, власників суден і інших високопоставлених осіб. Писемність, відповідно, служила цілям державного і культового характеру, державні документи (на які спирався численний штат писарів і чиновників) самим детальним чином регламентували господарське життя (орендні відносини, наприклад), здійснювали правове регулювання відносин між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми. Такою же всеосяжною владою володіли і боги. Бог Мардук очолив боротьбу молодого покоління богів зі старим, за умови, що в нагороду він одержить право визначати долі всього сущого на небесах і на землі.

В такому суспільстві переважала магічна свідомість. Магія як спосіб впливу на природу залишалася в арсеналі землеробського населення. Магічна діяльність — спроби впливати на уособлені закономірності природи емоційним, ритмічним, «божественним» Словом, жертвоприношеннями, ритуальними жестами і позами — здавалася настільки ж потрібною для життя общини, як і будь-яка суспільно корисна праця.

Однак важко погодитися, що міська письмова культура, принаймні в особі своїх носіїв — шумерського чиновника — бюрократа і вченого писаря, переборює дорефлексивний рівень розвитку особистості. Ці «адміністратори» і «вчені», дійсно освоювали нові види діяльності, але не як свій особисту, а як професійну і одночасно соціальну навичку, де немає місця особистому вибору і рефлексуючому усвідомленню власного призначення і власного вибору. У цьому сенсі найбільш повною особистістю, чия воля відображалася в законі, повинна бути особистість царя, і примітно, що міркування царя Гільгамеша хоча і переломлюють характерні для шумерської літератури питання про устрій людської життя і порядку на землі через призму особистого щастя і сенсу життя, не дають відповіді на головне питання: що ж залишається людині в цьому житті, якщо в ній вже все визначене богами?[5, c. 16-17]

Особливу цінність для характеристики економічних поглядів першої половини II тис. до н. є. мають закони старовавілонського Царя Хаммурапі (1792—1750 рр. дон. е.). Відомо, що всіх законів було 282, але до нас дійшло тільки 247. У них йдеться, передусім, про правдиве свідчення. Якщо людина фальшиво свідчила на людину, то за це мала нести велику кару, зокрема, смертну. Якщо суддя виніс вирок за злочин, а потім відмінив його, то повинен був сплатити відшкодування у дванадцятикратному розмірі й назавжди втрачав посаду судді. "Якщо людина вкрала майно, то ця людина повинна бути вбита, а той, хто прийняв з її рук крадене, повинен бути вбитий".

У такому дусі сформульовані всі закони, що стосуються майна, торгівлі тощо. Очевидно, на той час були дуже поширені різні форми обману, а власність всіляко захищалася. "Якщо людина здійснила пограбування і була спіймана, то ця людина повинна бути вбита", — таким жорстоким був закон Хаммурапі. Якщо в будинку виникла пожежа і її сусід-гасильник "поклав око на майно домовласника і взяв добро домовласника, то ця людина повинна бути кинута в той вогонь".

Цікавими є закони про орендні відносини того часу. Причому орендна плата могла становити третину і навіть половину врожаю. Власник поля і орендар виступають суб'єктами аграрних відносин згідно із законом Хаммурапі. "Якщо людина відкрила свій арик для зрошування, але була недбала і вода затопила її сусідів, то вона повинна повернути втрату зерном". Якщо пастух випас поле господаря, то має повернути це зерном. Заплатити сріблом мав той, хто зрубав дерево господаря-влас-ника3.

Закони Хаммурапі свідчать про розвинутість економічних відносин і відповідне економічне мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ господарської дійсності. Ці закони спрямовані на збереження приватної власності, рабоволодіння, зміцнення засад тогочасного суспільного ладу. Багато уваги в законах Хаммурапі відведено впорядкованості сімейних відносин.

Можна погодитися з думкою, що законодавство Старовавілонського царства, зокрема, закони Хаммурапі, мало великий вплив на економічну думку інших країн Передньої Азії (Хеттське суспільство, Ассирія). Поступово економічні відносини й економічні уявлення ускладнювалися, про що свідчать зокрема середньоассирійські закони.

У період Нововавілонського царства (626—539 pp. до н. є.) розвивалися товарно-грошові відносини, виникали "ділові доми", що відігравали роль перших банків. Вони приймали вклади і видавали позику[4, c. 26-28].


Висновки

Економічна думка, як відомо, зародилася в глибокій давнині. Уже первісна людина, здобуваючи собі засоби до життя, мала деякі господарські уявлення. Однак вивчення цих уявлень доступніше дослідникові з часу використання письма, завдяки якому залишилися пам'ятки, які дають змогу вивчати стан і тенденції економічного мислення.

Родюча долина двох річок — Тигру і Євфрату — була одним із стародавніх вогнищ цивілізації. Державні утворення Передньої Азії сягають VI—IV тис. до н. є. Вони не були стійкими, але документи господарської дійсності з тих часів є цінними пам'ятками економічної думки. Стародавній Шумер, Старовавілонське царство, Хетська держава, інші утворення Месопотамії залишили помітний слід в економічній культурі.

Деяке уявлення про економічні погляди в стародавньому Шумері дають закони Ур-Намму (2112—2004 pp. до н. е.). У них зазначається, що жертвоприношення щомісячно становить 90 гур ячменю, 30 овець і 30 кг масла. "У той час, — записано у законі, — поля були обкладені податком піску, над торговельним судноплавством був поставлений начальник моряків, над пастухом був поставлений збирач биків, збирач овець, збирач ослів".

Як і в Єгипетському Царстві, в Шумері закони всіляко оберігали власність на майно, до якого належали і раби. Судові акти свідчать, що люди прагнули вирватися з рабства, знаходили різні аргументи свого нерабського походження.


Список використаної літератури

1. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США : Навч. посібник для екон. спец. вузів/ Юрій Боєв, Світлана Боєва,; Ред. І. В. Туз. -К.: Вища шк., 2004. -173 с.

2. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -Харків: Одіссей, 2004,. -494 с.

3. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2005. -494 с.

4. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.

5. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко,. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.

6. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська кни-га, 2001. -308 с.

7. 7. Черкашина, Ніна Костянтинівна Економічна історія : Навчальний посібник/ Ніна Черкашина, . -К.: ЦУЛ, 2003. -192 с.

8. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.

загрузка...
Top