Господарча та економічна думка в період державного монополістичного розвитку суспільства європейської цивілізації І половина ХХ століття

Вступ.

1. Особливості становлення монополістичного капіталізму у Німеччині.

2. Особливості розвитку господарства та економіки Великобританії.

3. Економічне та господарське життя Франції.

Висновки.


Вступ

В Англії і Франції, подібно до США, у період Першої світової війни спостерігався інтенсивний розвиток етатистських тенденцій і їх послаблення у 1919—1929 pp. Як країни-переможниці, вони деякою мірою компенсували істотні втрати, яких зазнали в ході війни, на відміну від переможених країн (головним чином Німеччини). Маючи загальний напрям розвитку — удосконалення системи державного регулювання економіки, результати діяльності їхніх урядів були різними.

Нестабільність економіки Франції аж до кінця 30-х років стала наслідком непослідовності антикризових заходів, відсутності загальнонаціональної програми виходу з кризи. У результаті цього Франція суттєво поступилася своїми позиціями на світових ринках. Державні асигнування на військове будівництво дещо пожвавили економіку країни перед війною, але основні проблеми залишались невирішеними.

Економічна система ринкового господарства еволюціонувала від капіталізму вільної конкуренції до монополістичного капіталізму, від панування монополій до державно-монополістичної стадії розвитку. Стихійно-ринкове регулювання доповнювалося монополістичним у вигляді внутрішньофірмової та міжфірмової координації й державним макроекономічним регулюванням.

Державне регулювання економіки було покликане, по-перше, розв'язати основну суперечність капіталістичного ладу між суспільним характером виробництва та приватною формою привласнення, по-друге, захистити суспільство від негативних наслідків самого монопольного панування, по-третє, забезпечити безперервний процес суспільного відтворення й уникнення кризових явищ в економіці. Основний зміст державно-монополістичних заходів полягає у забезпеченні більшої планомірності регулювання суспільного виробництва і розподілу ресурсів. Створення великомасштабних об'єднань, експансія транснаціональних корпорацій, розвиток акціонерної форми власності звичайно сприяють вирішенню суперечності між подальшим усуспільненням виробництва й індивідуалістичною формою привласнення. Однак навіть найбільші монополістичні корпорації, найпотужніші фінансові групи та міжнародні картелі не в змозі охопити своїм контролем весь ринок, внести необхідні елементи планомірності у процеси виробництва та обігу на загальнонаціональному рівні. Без участі держави неможливо забезпечити хоча б відносну пропорційність і планомірність розвитку економіки загалом та її окремих сфер, сформувати пріоритети соціально-економічного розвитку.

Існує глибока якісна відмінність державно-монополістичного регулювання і державного втручання в економіку, властивого домонополістичній стадії розвитку. В епоху капіталізму вільної конкуренції змістом такого втручання було прискорення процесу капіталістичного нагромадження, ініціювання колоніальних пограбувань, створення й підтримка державних мануфактур, надання державних субсидій і кредитів промисловцям, протекціонізм, але участь держави в економічному житті мала епізодичний характер. З виникненням монополій з'явилась необхідність активнішого втручання держави в економічне життя. Нагальною потребою стала не лише господарська координація на рівні окремих економічних суб'єктів у межах внутрішньо- та міжфірмових відносин (мікрорівень), а й здійснення узгодженої загальнонаціональної економічної політики (макрорівень економічної системи).


1. Особливості становлення монополістичного капіталізму у Німеччині

Випереджаючий темп розвитку галузей важкої промисловості сприяв зростанню великих підприємств, які на початку XX ст. стали переважати у структурі промисловості Німеччини. За останні 20 років XIX ст. кількість великих підприємств (більше 1000 робітників) у Німеччині зросла в чотири рази. У 1850 р. у кам'яновугільній промисловості в середньому на одну шахту припадало 62 особи, а в 1910 р. — 2131 особа. У металургійній промисловості кількість робітників на одну домну збільшилась в 32 рази, а річна продукція — в 263 рази. Такі зрушення вели до суттєвої концентрації виробництва і капіталу, отже, до їх монополізації.

Процес утворення монополій прискорився на початку XX ст., особливістю його було створення переважно картелів і синдикатів. На початку Першої світової війни число їх у Німеччині досягло 600.

Оскільки промисловість не мала достатніх нагромаджень і потребувала додаткових засобів, великі банки встановили з нею тісні взаємозв'язки: контролювали промислові фірми, яким були надані довгострокові кредити, сприяли їх зміцненню. Значна роль банків у створенні монополій у Німеччині була особливістю монополізації виробництва країни. Відбувались зміни в самій банківській системі. Поряд з концентрацією за інтересами, коли банки об'єднувались для проведення окремих операцій з фінансування, з 80-х років більшого поширення набула територіальна концентрація, яка полягала в зосередженні великих комерційних банків у Берліні. На початку XX ст. у Німеччині функціонувало п'ять могутніх груп, що охоплювали 58 комерційних банків. У них опинився 71 % власного капіталу всіх банків країни. Кожну групу очолював великий комерційний банк — Німецький, Дрезденський, Торгово-промисловий, Облікове товариство, Шафгаузенський банківський союз.

Великі комерційні банки на початку XX ст. намагались організувати і розширити зарубіжні ділові зв'язки. їх зарубіжна діяльність розвивалась у таких напрямках: емісія зарубіжних державних позик, кредитування експорту та імпорту, підтримка промислових підприємств за кордоном. За 12 передвоєнних років вивіз капіталу із Німеччини зріс у 3 рази, тоді як з Англії і Франції — в 1,5 раза. Англія спрямовувала свої капітали головним чином у колонії, Франція — в Росію і країни Європи у формі позикового капіталу. Німеччина, яка не мала значних колоній, рівномірно розподіляла вивіз капіталу між Європою і Америкою. Вона експортувала капітал туди, де були сприятливі ринки для німецької промисловості. Причому для німецького капіталізму характерним було проникнення і до розвинутих промислових країн.

Концентрація капіталів комерційних банків і посилення їх влади обмежували безпосередні контакти з виробничою сферою і торгівлею Німецького центрального банку. Головний емісійний центр країни зосередився на операціях з регулювання грошового обігу, підтримання стабільності національної валюти.

Активна діяльність комерційних банків вплинула також на діяльність бірж. Доручення клієнтів щодо операцій з цінними паперами тепер виконувались банками. На біржу цінні папери потрапляли тільки через банки, які суттєво впливали на формування біржової політики.

З кінця 70-х років в економічній політиці Німеччини відбувся поворот від вільної торгівлі до протекціонізму. Високі мита були покликані захистити національного виробника на внутрішньому ринку і сприяти установленню монопольних цін. З утворенням у 1880 р. Вищої економічної ради, яка займалась виробленням законопроектів і статутів, втручання держави в економічне життя зростало. Проведена у 1896 р. реорганізація торгових палат розширила їхню роль у розвитку промисловості й торгівлі. Було прийнято новий торговий статут. Держава стимулювала синдикування промисловості.

Проте глибокі диспропорції і суперечності, зумовлені швидкими темпами розвитку монополістичного капіталізму на не розчищеному від докапіталістичних відносин ґрунті, вузькість внутрішнього ринку (заробітна плата робітників була нижча, ніж в Англії і США), відсутність широких колоніальних володінь (у 12 разів менше ніж у Великобританії, в 5 разів — ніж у Франції), зростання фінансової могутності і нагромадження "надлишкового" капіталу штовхали Німеччину до експансії, енергійного проникнення до інших країн і чужих колоній. Розвиваючи "мирну" експансію, кайзерівська Німеччина посилено готувалась до переділу світу (колоній). Почалась мілітаризація економіки.

2. Особливості розвитку господарства та економіки Великобританії

Упіслявоєнний період англійська економіка, хоч і позбулася німецької конкуренції на світовому ринку, але ще більше відстала від американської. Технічний застій у промисловості, пасивний зовнішньоторговельний баланс, відчутні втрати торгового флоту і багато інших факторів зумовили довгий період повільного розвитку народного господарства країни аж до початку світової економічної кризи 1929—1933 pp. До того ж позиції англійського капіталу на світовому ринку були послаблені в результаті експансіоністської політики СІЛА. Більше того, Англія виявилась її боржником на 4 млрд дол.

У післявоєнний період уряд Ллойд Джорджа активно здійснював політику переведення економіки на мирні рейки: проводились ліквідація державних контрольних органів, роздержавлення військового комплексу країни. Але це не привело до скасування державного регулювання економіки. До початку 20-х років у руках держави ще залишалося у 4 рази більше військових заводів, ніж до війни. З метою регулювання економічних процесів у 1919 р. було прийнято закон про відмову від золотого стандарту фунта стерлінгів, у результаті чого держава перетворилась у єдиного контролера випуску паперових грошей. У 1921 р. уряд прийняв рішення про часткове відновлення контролю над залізницями країни. Розширились і соціальні функції держави: допомога безробітним, житлове будівництво, розвиток системи народної освіти. В цілому до 1924 р. було подолано економічний застій.

Проте піднесення спостерігалося в основному в найбільш передових галузях промисловості (хімічній, автомобільній, елек-тротехнічній, авіаційній та ін.). Стагнацією були охоплені старі галузі: суднобудування, металургія, вугледобування, текстильна. Нестача капіталів для модернізації цих галузей була викликана відпливом їх за кордон у пошуках більш високих прибутків, у тому числі й до переможеної країни — Німеччини. Це унеможливило перехід англійської промисловості до нових форм виробництва — масового, поточного, завдяки яким знижувались витрати, підвищувалась конкурентоспроможність товарів. Особливістю економічного розвитку Великобританії у післявоєнний період було те, що втрачаючи лідерство у виробництві товарів широкого народного вжитку, вона зосередилась на виробництві товарів розкоші. Завдяки цьому країна мала можливість утримати прибуткову нішу на зовнішньому і внутрішньому ринках.

Посилення протекціоністських тенденцій у світовій торгівлі прискорило витіснення товарів масового вжитку, вироблених у Великобританії, з зовнішніх ринків. Але уряд продовжував дотримуватись у цілому принципу фритредерства. Крім того, країна поступово втрачала товарні ринки внаслідок відчутної переорієнтації англійського уряду на збереження лідерства Великобританії у банківській сфері. Так, у 1925 р. уряд провів ревальвацію англійської валюти за рахунок відновлення золотого стандарту фунта стерлінгів. Вартість його прирівнювалась до 4,86 дол., тобто було відновлено довоєнне співвідношення між англійською і американською валютами. Хоча цей захід і сприяв зростанню курсу фунта, але подорожчання англійських товарів зачепило інтереси промисловців-експортерів.

Проте стабілізація, що спостерігалася (1924—1928), не принесла бажаних результатів. Промислове виробництво країни у 1928 р. так і не досягло довоєнного рівня, а за його розмірами Великобританія була відсунута на третє місце у капіталістичному світі. Водночас за допомогою американських і англійських капіталів Німеччина відновила свою економічну могутність і повернулась на друге місце.

Світова економічна криза (1929—1933) дещо пізніше, ніж в ряді інших країн, але обрушилась і на Великобританію. І хоча спад економічної активності тут був меншим, ніж в інших країнах, удар економічної кризи був відчутним у всіх галузях господарського комплексу. Уже на початку 1930 р. в країні загострилась проблема реалізації, виникли труднощі в отриманні кредитів, почалось швидке падіння цін, масове закриття підприємств і, як наслідок, зростання безробіття. До 1932 р. промислове виробництво скоротилося приблизно на 23 % порівняно з 1929 р. А в окремих галузях падіння було ще більше: виробництво чавуну — на 53 % , суднобудування — у 8 разів. Ціни на сільськогосподарську продукцію впали на 34 % , що призвело до розорення багатьох фермерів. Число безробітних становило 22 % загальної кількості робітників.

На відміну від "Нового курсу" Ф. Рузвельта, уряд Англії не ставив завдання порятунку промисловості або збільшення зайнятості. Єдиною його функцією вважалося забезпечення сприятливих фінансових умов, ліквідація дисбалансу бюджету, торгівлі та кредиту. Виконуючи передвиборну програму, лейбористський уряд збільшував бюджетні витрати на забезпечення становища широких мас населення, бідних і безробітних, в основному за рахунок посилення податкового пресу на багатих, що призвело до урядової кризи.

Новий уряд приступив до реалізації наміченого Королівською комісією з національної економіки під головуванням великого банкіра Дж. Мея плану економії і раціоналізації бюджетних витрат. Було збільшено прямі та непрямі податки, зменшено заробітну плату державним службовцям і учителям, різко скорочено громадські роботи. Було прийнято Закон про перевірку бідних, який забороняв виплату допомоги у зв'язку з безробіттям особам, які перебувають на утриманні своєї сім'ї. В цілому виплати на випадок безробіття було знижено на 10 %.

Завдяки виконанню заходів, вжитих Королівською Комісією і підтримуваних вітчизняними і зарубіжними банкірами, уряду консерваторів удалося отримати велику зовнішню позику. Уже в серпні 1931 р. більше 100 американських і французьких банків надали позику в розмірі 80 млн фунтів стерлінгів з метою відновлення платіжного балансу.

Поряд із регулюванням державних витрат уряд Англії проводив й інші заходи щодо оздоровлення економіки країни. Важливим заходом стало скасування у вересні 1931 р. золотого паритету національної валюти, результатом чого стала девальвація фунта. Країни, що входили до стерлінгового блоку (25 держав — країни Скандинавії, Нідерланди, Португалія, Аргентина, Бразилія та ін., включаючи британські колонії та домініони) і встановлювали курс своїх валют на основі курсу англійського фунта, змушені були попрямувати за Великобританією. Крім того, країни стерлінгового блоку передавали свої валютні резерви Великобританії у загальний фонд блоку, що забезпечувало англійцям немалі вигоди від цієї операції. Орієнтуючись на фунт стерлінгів, країни блоку були вимушені закуповувати англійські товари і одночасово постачати до Великобританії переважно сировину і продовольчі товари.

Англія отримала перевагу щодо країн-конкурентів, які зберігали деякий час золотий паритет національних валют (США, Франція, Німеччина, Італія та ін.) за рахунок підвищення цінової конкурентоспроможності своїх товарів. Країни-конкуренти у свою чергу посилили політику протекціонізму. Внаслідок останніх обставин уряд Великобританії також вжив заходів щодо захисту внутрішнього ринку, відмовившись від фритредерства, проводячи політику жорсткого протекціонізму. Встановлені високі платні збори на іноземні товари позитивно відбились на розвитку англійської промисловості, що дало змогу покращити платіжний баланс за рахунок скорочення імпорту.

Застосовані урядом заходи сприяли відновленню довіри до фунта, а це сприяло поверненню іноземних вкладів у банки Лондонського Сіті. До квітня 1932 р. фунт стабілізувався, бюджет був збалансований. Стабілізаційного ефекту, на відміну від "Нового курсу" Рузвельта, досягли завдяки використанню наявних у Великобританії переваг у відносинах з іншими країнами, за рахунок попереджувальних кроків на зовнішньому ринку і досить жорсткого внутрішнього економічного курсу. Велику роль відіграла і протекціоністська політика. В результаті уже в 1934 р. політика економії була пом'якшена, про що свідчить зростання заробітної плати, зниження розмірів податків. У 1935 р. було скасовано Закон про перевірку бідних.

Економічне піднесення, що розпочалося у 1934 p., суттєво підкріплювалось державним асигнуванням на розвиток галузей, пов'язаних з виробництвом зброї (автомобілебудування, авіаційна, радіопромислова та ін.). Комплекс антикризових заходів сприяв припливу інвестицій до деяких старих галузей економіки (суднобудування, металургія). Але це в принципі не змінило наявних внутрішньогосподарських диспропорцій. Вугільна і текстильна галузі промисловості продовжували зазнавати труднощів.

Посилення конкуренції з боку США, Японії і Німеччини створювало труднощі на зовнішньому ринку. Німецькі товари витісняли англійські у Західній і Південно-Східній Європі та Латинській Америці. Як і напередодні Першої світової війни, англо-німецька конкуренція в основному виявлялася у сфері експорту товарів, насамперед готових промислових виробів.

Нова економічна криза наприкінці 1937 р. спричинила новий спад виробництва в Англії (за 1938 р. випуск промислової продукції впав на 14 %). З цієї кризи країні вдалося вийти лише завдяки підготовці до нової світової війни, яка вимагала збільшення військового виробництва.


3. Економічне та господарське життя Франції

Загальний рівень французького промислового виробництва за роки війни скоротився на 40 %, сільськогосподарське виробництво зменшилось на 1/3, обсяг експорту знизився на 50 %. Матеріальний збиток, завданий господарству країни, оцінювався у 200 млрд франків. Частково він був компенсований переможеними країнами (головним чином Німеччиною). На основі положень Версальського договору до Франції відійшли промислово розвинені області — Ельзас і Лотарингія, на термін до 15 років — вугільна Саарська область (з 1920 р. Саар перебував під управлінням Ліги націй). Разом з іншими територіальними здобутками (частина колоніальних володінь Німеччини), а також великою контрибуцією це створило основу для досить успішного розвитку народного господарства країни у післявоєнний до-кризовий період (1919—1930). Для Франції цього періоду були характерні найбільш високі порівняно з іншими країнами-лідерами (крім США) темпи економічного зростання. Успішний розвиток економіки Франції базувався на швидкому зростанні промислового сектору, перш за все нових і старих галузей, тісно пов'язаних з державними військовими замовленнями.

До 1934 р. за допомогою державних субсидій було відновлено 8 тис. промислових підприємств, побудовано нові заводи, електростанції, залізниці. Значно гіршим залишалось становище у легкій промисловості й сільському господарстві, які не отримали державної підтримки.

У ході стабілізації виникли і стали наростати фінансові труднощі. Причиною їх стала окупація разом з Бельгією Рурської області у січні 1923 р. в розрахунку на отримання дешевого кам’яного вугілля для французьких металургійних заводів. "Пасивний опір" німців призвів до призупинення добування вугілля у Рурі, а це, у свою чергу,— до зростання витрат Франції на окупацію Руру. Труднощі спричинили також колоніальні війни у Марокко і Сирії, які вимагали великих коштів і тим самим збільшували дефіцит державного бюджету. Курс франка падав.

Уряд Франції для стабілізації валюти провів фінансову реформу. З метою стабілізації бюджету було підвищено непрямі податки, тарифи на залізничний і водний транспорт, скорочено платню державним службовцям і пенсії інвалідам війни. У грудні 1926 р. було проведено девальвацію франка до 1/5 його довоєнної вартості, що сприяло деякій його стабілізації.

Наприкінці 20-х років знову посилюється державне регулювання економіки. Для цього створюються спеціальні координаційні органи — Національна економічна рада і Вища залізнична рада, до складу якої входили і значні підприємці. Державний банк "Національний кредит" здійснював розподіл субсидій на відновлення і розвиток зруйнованих війною районів. Досить активне втручання держави зумовлювалось не лише нестійким політичним балансом сил у Європі, а й намаганнями монополій Франції домогтися лідерства на зовнішніх ринках, необхідністю освоєння заново придбаних територій, нестійкою внутрішньополітичною рівновагою під впливом зростання популярності соціалістичних і комуністичних рухів, низкою інших факторів.

У 1930 р. світова економічна криза обрушилась і на Францію. Внаслідок певних обставин вона виявилась особливо затяжною і продовжувалась до 1936 р. У кризовий період відбулась крайня радикалізація внутрішньополітичних відносин, що було зумовлено відмінною від інших країн соціальною структурою французького суспільства, а також політичними традиціями країни. Поряд з посиленням демократичних і ліворадикальних течій підсилилась і фашизація країни за прикладом Італії і Німеччини. Боротьба між різними політичними силами визначила не тільки особливості антикризової політики, а й істотно вплинула на тривалість кризи.

За період кризи загальний рівень промислового виробництва впав на 1/3, виробництво сільськогосподарської продукції скоротилось на 40 %, обіг зовнішньої торгівлі — на 60 %. У країні розорилось 10 тис. дрібних промислових підприємств, 100 тис. торгових закладів, десятки крупних компаній. Зростало безробіття (досягло 1,5 млн осіб), майже у 3 рази впали доходи селян.

Вихід із кризи французький уряд шукав у реформуванні економіки шляхом політики дирижизму (посилення державного регулювання економіки). Це була економічна політика держави, що здійснювалась в умовах ринкової економіки і панування приватної власності. Зачіпала вона в основному державний сектор.


Висновки

Таким чином, зміни в техніці й технології виробництва і розвитку продуктивних сил, викликані другою технічною революцією, створили матеріальні передумови для утворення монополій і переходу капіталізму від промислової стадії і вільної конкуренції до монополістичної стадії. Спочатку епоху структурних інституціональних змін на початку XX ст. визначали поняття "імперіалізм" (від лат. — влада) пізніше поширився термін "монополістичний капіталізм". Прояв і регулярна циклічність економічних криз наприкінці XIX — на початку XX ст. (1873, 1883, 1893, 1901, 1902 та ін.) сприяли процесу монополізації економіки. Розорення дрібних і середніх підприємців у період криз сприяло концентрації і централізації виробництва і капіталу. їх ступінь у країнах був неоднаковим, але наприкінці XIX — на початку XX ст. монополія як форма організації виробництва і капіталу набула панівного стану.

На цьому історичному етапі змінюється лідерство країн світу — провідне місце за промисловим розвитком посідають молоді капіталістичні країни — США і Німеччина, значно просунулась Японія, тоді як колишні лідери — Англія і Франція відстають. Центр світового економічного розвитку переміщується з Європи до Північної Америки. Першою державою світу на довгий час стали Сполучені Штати Америки. У Європі могутній економічний ривок Німеччини дав можливість Бісмарку в 70— 80-ті роки XIX ст. розпочати боротьбу за гегемонію в Європі. Цим був зумовлений курс на мілітаризацію країни.

В роки Першої світової війни монополістичний капіталізм почав переростати в державно-монополістичний, виник воєнний варіант його функціонування. В цей час посилився процес концентрації фінансового капіталу, зросла роль державних монополій, втручання держави в економіку ставало дедалі частішим. Світова економічна криза 1929-1933 pp. сприяла подальшому розвитку державно-монополістичного капіталізму.

У період Другої світової війни розвиток державно-монополістичного капіталізму досяг нового ступеня, що виявилося у зростанні державних капіталовкладень у промисловість, у будівництві воєнних підприємств за кошти державного бюджету, в урядових позиках для субсидування промислових монополій, у різних формах економічного контролю з боку державних органів для забезпечення випуску воєнної продукції, розвитку державного ринку. Державний апарат ще більше переплівся з монополістичними групами фінансистів і промисловців, що сприяло утворенню розгалуженої системи державного регулювання економіки.

У післявоєнний період дедалі ширше використовувались стимулювання державою подальшої концентрації виробництва й капіталу, перерозподіл нею значної частки національного доходу, надання корпораціям військових замовлень, урядове фінансування програм розвитку промисловості і наукових досліджень, розробка програм соціально-економічного розвитку в масштабі країни тощо.


Список використаної літератури

1. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США : Навч. посібник для екон. спец. вузів/ Юрій Боєв, Світлана Боєва,; Ред. І. В. Туз. -К.: Вища шк., 2004. -173 с.

2. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -Харків: Одіссей, 2004,. -494 с.

3. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2005. -494 с.

4. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.

5. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко,. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.

6. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська кни-га, 2001. -308 с.

7. 7. Черкашина, Ніна Костянтинівна Економічна історія : Навчальний посібник/ Ніна Черкашина, . -К.: ЦУЛ, 2003. -192 с.

8. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.

загрузка...
Top