Головні інструменти економічних досліджень

Вступ.

1. Предмет, об`єкт, закони та інструменти економічної теорії.

1.1. Предмет та об`єкт економічної теорії.

1.2. Мікроекономічний та макроекономічний рівні досліджень.

1.3. Економічні закони.

2. Специфіка соціально-економічних досліджень.

2.1. Сучасні методи дослідження економічної теорії.

2.2. Проблемні пошуки вітчизняної економічної соціології.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальним стає запровадження в економіці нових форм людської діяльності, які не тільки передбачають дематеріалізацію та мініатюризацію виробництва, а й формують ноосферно-космічну економіку (від грец. noos - розум). Остання грунтуватиметься переважно на використанні інтелектуального потенціалу людини і означатиме глибоку інтеграцію національних господарств у спільну систему міжнародного поділу праці. За таких умов загальнопланетарне мислення, загальнолюдські інтереси і цінності при вирішенні будь-яких проблем будуть пріоритетними.

Проте абсолютизувати загальний процес транснаціоналізації виробничих відносин і продуктивних сил недоцільно. В країнах ринкової економіки, що розвиваються, та в тих, що переходять до ринкової економіки, безумовно, ще довгий час національне переважатиме над інтернаціональним.

Контури нової парадигми в економічній теорії можуть бути означені не лише на основі глибокого вивчення найсуттєвіших тенденцій, закономірностей і законів розвитку економіки на глобальному рівні, а й за допомогою прагматичного узгодження суперечливої системи економічних інтересів окремих країн, міждержавних спільностей, різних підприємств і організацій. Це зумовлює об'єктивну необхідність пошуку окремими країнами та регіонами оптимального співвідношення різних форм власності, який має грунтуватися на економічних (а не ідеолого-політичних) засадах і регулюватися передусім економічними законами і господарською доцільністю.

Будь-яке знання є цінним не само по собі, а тим, що служить практичним цілям суспільства. Отже, економічна теорія не може обмежуватись простою констатацією фактів чи описувати певні економічні закономірності. Її теоретико-пізнавальну функцію має доповнювати практична функція.

Один з принципів реалізації практичної функції економічної теорії полягає в цілісному баченні економічних процесів. Так, неможливо вирішити проблему, наприклад, реформи цін, не визначившись у питаннях побудови банківської системи, організації бюджету, податкової політики, рівня монополізації народного господарства тощо.

Важливим принципом розробки практичних пропозицій на основі економічного аналізу є врахування не тільки економічних, а й різноманітних соціокультурних чинників суспільного розвитку.

Оволодіння економічною теорією є передумовою підвищення соціальної активності різних груп суспільства, свідомого господарювання, опанування сучасним економічним мислен

1. Предмет, об`єкт, закони та інструменти економічної теорії

1.1. Предмет та об`єкт економічної теорії

Кожна наука має свій предмет вивчення. З іншими спорідненими науками вона пов'язана через об'єкт дослідження: наприклад, сукупність економічних наук об'єднується розглядом проблем народного господарства. Цільовою функцією кожної науки є розкриття і пізнання відповідних об'єктивних законів природи чи суспільства. Для цього вона користується набутими в процесі історичного розвитку загальнонауковими та спеціальними, притаманними лише їй методами пізнання об'єктивної реальності.

У перекладі з грецької слово "економіка" означає мистецтво ведення домашнього господарства ("ойкос" - дім, домашнє господарство; "номос" - вчення, закон). Вперше цей термін ввів Арістотель (III ст. до н. е.). Він поділив науку про багатство на економіку та хримастику. Під першою він розумів виробництво благ для задоволення потреб людей, під другою - накопичення грошей, до якого ставився негативно [7, с. 29].

Мислителі стародавнього світу робили спроби з'ясувати внутрішні підвалини економічного розвитку та формували окремі елементи економічних знань. З тих пір, як давньогрецький філософ Ксенофонт (IV-III ст. до н. е.) започаткував нову на той час економічну науку в творах "Економіка" та "Про доходи", зміст її невпізнанне змінився. По-перше, ведення господарства та управління ним здійснюються тепер не тільки в рамках сім'ї, а й у межах регіону, країни, групи держав, всього світу. По-друге, воно організується не тільки за територіальною, а й за виробничою ознакою. Отже, нині поняття "економіка" охоплює: сім'ю, підприємство (фірму); народне господарство певної країни чи його частину; сукупність взаємопов'язаних господарств груп країн, об'єднаних у різноманітні інтегральні організації; світове господарство як суперечливу цілісність взаємозалежних народних господарств усіх країн та їхніх об'єднань [7, с. 30].

Економіка як народне господарство має дві сторони вираження:

- по-перше, як матеріально-натуральне наповнення, по-друге, як сукупність виробничих відносин, що пов'язують процеси виробництва, розподілу, обміну та споживання суспільного продукту як фази постійного відтворення економіки.

Матеріально-натуральне наповнення економіки виявляється в продуктивних силах, виробничих ресурсах суспільства, що відображають систему відносин "людина - природа". До них належить передусім робоча сила як здібність людини творити в матеріальній та духовній сферах. Особливо важливими її проявами є підприємницькі здібності. Робоча сила втілюється у трудових ресурсах. Це особистий фактор виробництва.

Другою складовою продуктивних сил є уречевлений фактор виробництва, тобто засоби виробництва, які людина використовує в процесі праці, спрямованої на забезпечення своїх матеріальних та духовних потреб.

Засоби виробництва поділяють на предмети і засоби праці. Перші охоплюють предмети, дані природою, та ті, що в процесі праці переробляються чи обробляються з метою одержання готової продукції для особистого чи виробничого використання. До других належать, по-перше, машини, устаткування, інструменти та інші технічні знаряддя; по-друге, технологічні процеси та енергопостачання; по-третє, автоматизовані системи управління (АСУ), електронно-обчислювальні машини (ЕОМ) тощо.

Центральне місце в системі засобів праці посідають накопичені людством знання. Людина живе у світі обмежених можливостей. Обмежені її фізичні та інтелектуальні здібності, час, який вона може приділити тому чи іншому заняттю, засоби, які можуть бути використані для досягнення поставленої мети. Обмеженість наявних ресурсів була і є головною й досить жорсткою умовою, яка нашаровується об'єктивною реальністю на розміри і можливості зростання особистого та суспільного багатства. Однак це стосується конкретної людини та конкретних умов існування суспільства.

Щодо розвитку суспільства в цілому в історичній перспективі можливості людини необмежені. Протягом багатовікової історії людина суттєво розсунула рамки зазначених та інших обмежень. Проте перед індивідом, як і перед суспільством в цілому, завжди на кожному етапі постає проблема вибору напрямів та способів використання обмежених ресурсів. Її можна вирішувати різними методами, які лежать у площині економіки. Серйозною проблемою є не тільки виробництво, а й розподіл його продуктів між різними верствами населення.

Сукупність виробничих відносин у широкому розумінні представлена техніко-економічними, організаційно-економічними та соціально-економічними відносинами, Суто економічні виробничі відносини, про які йдеться при визначенні конкретного предмета економічної теорії, подані переважно організаційно-економічними та соціально-економічними відносинами. Економіка як наука, тоб-то як систематизоване знання про сутність економічних явищ та процесів, почала оформлятися лише в XVII-XVIII ст. паралельно з бурхливим розвитком ринкового господарства.

Є багато сучасних визначень поняття "економічна наука". Серед них головними є ті, що визначають її як науку, що вивчає:

1) умови та форми, за яких відбуваються виробництво та обмін і відповідний розподіл продуктів між людьми, про шляхи вирішення проблеми організації споживання і виробництва;

2) проблеми використання обмежених виробничих факторів (землі, праці, устаткування, технічних знань), а також фінансових ресурсів для виробництва та розподілу продуктів між членами суспільства;

3) закономірності руху цін, грошей, норми відсотка, капіталу і прибутку для вироблення державою відповідної політики впливу на економічне життя тощо [7, с. 36].

Кожний з цих підходів відображає лише певний бік економіки і тому не охоплює повністю її систему. Власне, це визначення економічних наук, що вивчають різні аспекти багатогранного економічного життя. Однак усі вони підкреслюють тісний зв'язок економіки з виробництвом і ринком.

Об'єктом вивчення всіх економічних наук є економіка в цілому. Якщо об'єкт вивчення для них є спільним, то предмет вивчення різний. "Сім'я" економічних наук безперервно зростає. В її структурі, якщо виходити з вивчення не окремих функціональних сторін чи галузей суспільного виробництва, чим займаються конкретні економічні науки, а економічної системи в цілому, економічна теорія, безумовно, займає основне місце.

Економічна історія та історія економічних учень також вивчають економічну систему в цілому, але в різних аспектах. Перша досліджує конкретні форми функціонування і розвиток економічних систем у різні історичні епохи з урахуванням національних, природних, політичних та інших особливостей конкретних країн (або їхніх груп). Друга аналізує відбиття у свідомості різних суспільних верств тих економічних відносин, які існують на певному відрізку часу. Історія економічних учень розкриває також об'єктивні витоки виникнення різноманітних шкіл та напрямів у економічній науці [7, с. 40].

Окрему групу утворюють спеціальні (функціональні) підрозділи економічної науки - економічна статистика, економіка праці, фінанси, кредит, грошовий обіг, бухгалтерський облік тощо.

Найбільшу групу становлять галузеві економічні науки, які вивчають специфіку вияву виробничих відносин, їхніх законів та функціональних систем (управління виробництвом, грошово-фінансовий механізм тощо) в різних сферах суспільного виробництва. Найзагальнішою галузевою наукою є економіка промисловості. Однак і вона поділяється на економіку хімічної, металургійної, нафтодобувної чи іншої промисловості, оскільки постійно розвивається суспільний поділ праці, відокремлюються відносно самостійні галузі виробництва і, як наслідок, все більш конкретизуються економічні дисципліни.

У зв'язку з тим що нематеріальна сфера (наука, освіта, охорона здоров'я тощо) тісно пов'язана з галузями матеріального виробництва, бере участь у розподілі, обміні та споживанні суспільного продукту, економічний бік має як матеріальна, так і нематеріальна виробнича діяльність людей. Виділяються нові галузеві економічні дисципліни - економіка сфери послуг, економіка освіти, економіка туризму тощо.

Оскільки об'єктом вивчення всіх економічних наук поряд із специфічним предметом кожної з них є відносини і зв'язки між людьми в процесі їхньої економічної діяльності, то взаємодіють і науки через обмін інформацією, використання результатів досліджень суміжних наук тощо. Методологічною основою системи економічних наук є економічна теорія.

Об'єктом економічної теорії є економіка в цілому (на мікро-макро- і глобальному рівнях). Мікрорівень економіки бере початок з сім'ї; фірма (підприємство) є його головною ланкою. Макрорівень охоплює господарство країни в цілому, а глобальний - міждержавні економічні об'єднання та світове господарство [7, с. 44].

1.2. Мікроекономічний та макроекономічнийрівні досліджень

Багатоаспектність змісту економіки зумовлює різноманітність напрямів вивчення економічного життя суспільства: в центрі уваги постають економічні виробничі відносини, проблеми ефективності економічної системи, особливості різних систем господарювання тощо.

Важливе значення має вивчення світового досвіду розвитку економічної теорії та відповідних навчальних дисциплін. Так, розглядаючи предмет економіки, П. Самуельсон і Р. Нордхаус наголошують на тому, що люди обирають спосіб використання обмежених виробничих ресурсів для вироблення різних продуктів та розподілу їх між членами суспільства [2, с. 17]. Якщо виходити з прагматичної спрямованості навчального процесу, то такий підхід цілком виправданий.

Економічна теорія досліджує не тільки проблеми оптимізації виробництва при обмежених ресурсах, а й економічні форми та закономірності, в яких здійснюється суспільне відтворення в цілому. Водночас вчені не відкидають і політико-економічного аналізу відносин власності, оскільки економічну науку не можна звести до конкретно-економічного знання.

Термін "політична економія" щодо економічної теорії був застосований ще французьким меркантилістом А. Монкретьєном у праці "Трактат політичної економії", написаній у 1615 р. З грецької "політикос" перекладається як державний, суспільний. Отже, цей термін можна трактувати як науку про ведення господарства в державі, суспільстві.

Сьогодні школа економістів Чиказького університету (США) під керівництвом відомого вченого М. Фрідмана видає "Journal of Political Economy", присвячений проблемам політичної економії. Сучасний рівень розвитку політичної економії розглядається у чотиритомному словнику, виданому за редакцією Дж. Ітвелла, М. Мілгейта, П. Ньюмена "The New Palgrave. A Dictionary of Economics" [3, с. 49].

У підручнику "Economics", який неодноразово перевидавався в Лондоні, Нью-Йорку, Мехіко, Москві, Києві, його автори К. Р. Макконнелл та С. Л. Брю зазначають, що політеконом тепер входить як неодмінний член у вищі урядові ради. Монументальні роботи з політекономічних засад постійно з'являються в різних країнах світу.

Розвиток предмета економічної теорії в її політекономічному аспекті, як і будь-якої науки, безмежний, завершення певних його напрямів, виявів веде водночас до появи та становлення нових.

Вивчення політекономічного аспекту економічної теорії означає дослідження розвитку економічних явищ і процесів через пізнання економічних виробничих відносин.

Головним завданням економічної теорії є характеристика засад економічних систем через аналіз організаційно-економічних та соціально-економічних виробничих відносин.

У процесі організації виробництва виникають загальні організаційно-економічні відносини, які відбивають певний його рівень. Вони відображаються такими абстрактно-загальними категоріями, як праця, засоби виробництва, поділ праці тощо, і виражають систему відносин "людина - виробництво".

Організаційно-економічні відносини безпосередньо пов'язані з продуктивними силами. Вони виникають з приводу трудової діяльності, кооперації праці, обміну засобами виробництва тощо. В цілому ці відносини втілені в господарській системі організації та управління економікою на різних рівнях.

Конкретні організаційно-економічні відносини відображені у господарських системах окремих галузей суспільного виробництва - економіка промисловості, сільського господарства, торгівлі, охорони здоров'я тощо. Їхню специфіку вивчають конкретні економічні науки. До загальних організаційно-економічних відносин належать форми і методи господарювання, характерні для всіх галузей економіки. Серед останніх сьогодні виділяють, по-перше, ринкову систему, в центрі якої - товарно-грошові відносини; по-друге, підприємництво, засноване на ефективному веденні господарства. Загальні організаційно-господарські відносини - це і відносини у сфері грошового обігу, ціноутворення, фінансів, кредиту, маркетингу, менеджменту, біржової справи тощо. Саме вони, оскільки не охоплюються конкретними економічними науками, належать до загальної економічної теорії.

Соціально-економічні відносини зумовлюють систему зв'язків "людина - людина". До них належать закономірності розвитку відносин власності (передусім на засоби виробництва), тісно пов'язаних з ними розподілу і відтворення суспільного виробництва в цілому як економічного кругообігу, який відбувається через виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів і послуг.

Дослідження соціально-економічних відносин розкриває соціальні можливості інтеграційних процесів у сучасному суспільстві та управлінні господарством. Це також дає можливість визначати ступінь відповідності економічної діяльності вимогам зростання суспільного багатства і пов'язаним з ним інтересам переважної більшості членів суспільства.

Дослідження соціально-економічних відносин показує, хто ре-ально володіє засобами виробництва та фінансами, привласнює їх, тобто в чиїх інтересах відбувається розподіл вироблених продуктів та послуг, і, нарешті, як і скільки трудівник працює на себе та на інших членів суспільства.

Економічні виробничі відносини відповідають певній формі власності на засоби виробництва, що склалася історично, та діалектично взаємодіють з продуктивними силами як факторами виробництва, його ресурсами.

Поняття "власність" - одне з центральних в курсі економічної теорії. Власність існує на трьох рівнях. Перший - матеріально-натуральний (заводи, ферми, лікарні, навчальні та наукові заклади тощо), другий - юридичний (правове оформлення володіння, розпорядження ним та його використання), третій - політекономічний, який відображає реальне, а не юридичне присвоєння результатів економічної діяльності [3, с. 53].

До організаційно-економічних форм власності належать індивідуальна, колективна, державна тощо; до соціально-економічних - приватна, суспільна (остання може бути місцевого, загальнодержавного і навіть загальносвітового рівня), змішана. Кожна з них має свою сферу оптимального застосування. Загальним критерієм ефективності тієї чи іншої форми власності виступає міра відчуження виробника від засобів виробництва та його результатів. У певному суспільстві одна з форм власності є панівною. Відповідно до неї складаються соціально-економічні відносини.

Політекономічний аспект економічної теорії охоплює також аналіз економічних законів та їхньої взаємодії.

Організаційно-економічні та соціально-економічні виробничі відносини відтворюються постійно в найрізноманітніших формах і поєднаннях. Поняття, які відображають в узагальненому вигляді умови економічного життя суспільства, називають економічними категоріями (наприклад, "товар", "вартість", "прибуток", "національний доход" тощо). Економічні категорії відбивають сутність економічних явищ і процесів.

1.3. Економічні закони

Економічні закони виявляють об'єктивні, стійкі причинно-наслідкові зв'язки як у середині виробничих відносин, економічних процесів і явищ, так і між ними, розкривають сутність зв'язків (наприклад, закони вартості, середнього або монопольного прибутку, співвідношення між складовими національного доходу). Економічні закони не можуть бути незмінними, оскільки економічні процеси не є чимось застиглим.

Розрізняють економічні закони всезагальні, загальні та специфічні.

Всезагальні закони відбивають співвідношення між продуктивними-силами і виробничими відносинами, їхню взаємодію. Це закони відповідності виробничих відносин характеру і рівню продуктивних сил, економії часу, підвищення потреб тощо. Суспільному виробництву завжди притаманні риси виробничого процесу як такого, незалежно від його соціально-економічної структури. Пізнання всезагальних економічних законів допомагає осягнути фундаментальні основи та послідовність розвитку людського суспільства.

Загальні закони відображають взаємозв'язок міжпродуктивними силами та організаційно-економічними відносинами (наприклад, закони Товарного виробництва).

Специфічні закони розкривають рівень розвитку організаційно та соціально-економічних виробничих відносин (наприклад, закони додаткової вартості, середнього або монопольного прибутку). Так, відносини "товар- товар" на певному етапі трансформуються у "товар- гроші-товар" і згодом - у "гроші-товар-гроші", залежно від ступеня розвитку суспільства. Специфічні економічні закони, з одного боку, характеризують певну економічну систему в процесі її розвитку, з іншого - окремі її сфери [8, с. 65].

Загальною основою дії економічних законів є об'єктивна, суперечлива біосоціальна сутність людської істоти. Біологічна сутність людини відображає її об'єктивні природні характеристики. Соціальна сутність є породженням об'єктивного процесу розвитку людського суспільства. Звідси економічні закони породжуються об'єктивною реальністю, яка створює саму людину.

Розрізняються сутність економічного закону, механізм його дії та використання. Щодо економічних законів застосовують такі категорії діалектики, як кількість і якість, зміст і форма, ціле і часткове, суперечність тощо.

За певних умов людина спроможна використовувати економічні закони в своїх інтересах. Свідоме, узгоджене господарювання неможливе без пізнання економічних законів.

Перші спроби вивчення економічних процесів та явищ були зроблені ще в працях Ксенофонта, Платона, Арістотеля, Сенеки, Юлія Цезаря, мислителів Давнього Єгипту, Китаю, Індії та ін. Формування економічної науки належить до тих часів нової історії людства, коли товарне господарство почало набувати загального характеру. Сьогодні воно охоплює сферу як матеріального (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, торгівлю, комунальне господарство, побутове обслуговування), так і нематеріального виробництва (охорону здоров'я, освіту, наукове консультування тощо).

Оскільки товарні відносини охопили передусім сферу торгівлі, то й першою в нові часи (XV-XVII ст.) склалася школа меркантилістів (від італ. mercante - торговець, купець). Вона ототожнювала багатство з грошима, золотом, нагромадження яких у той період відбувалося через торгівлю. Меркантилісти виходили з того, що джерелом багатства суспільства є торгівля.

У XVIII ст. виникла школа фізіократів. Її представники Ф. Кене та П. Буагільбер перенесли питання про походження багатства із сфери обігу в сферу виробництва. Однак вони вважали, що багатство створюється лише в сільському господарстві. А вже в працях таких видатних представників класичної політекономії, як У. Петгі, А. Сміт, Д. Рікардо, С. Сісмонді, головним об'єктом дослідження стало саме виробництво, незважаючи на його галузеві особливості. Велике значення мали праці А. Сміта "Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776) і Д. Рікардо "Начала політичної економії та оподаткування" (1817) [8, с. 69]. А. Сміт і Д. Рікардо виявили, що прибуток підприємця втілює неоплачену працю найманих робітників. Д. Рікардо відкрив закономірність, яка виражає співвідношення між оплаченою (заробітна плата робітників) та неоплаченою працею (прибуток підприємця), і довів, що прибуток високий або низький у тій самій пропорції, в якій низька або висока заробітна плата. Отже, класичною політекономією було започатковано трудову теорію вартості. Подальший розвиток економічної теорії відбувався за двома основними напрямами. Марксистський аналіз завершив створення розпочатої класиками теорії трудової вартості.

На основі відкриття К. Марксом двоїстого характеру праці, що міститься в товарі, та всебічного обґрунтування поняття додаткової вартості, яке набуло пріоритетного значення в дослідженнях його численних послідовників в усьому світі, було розкрито економічну сутність експлуатації людини людиною. Головна праця К. Маркса "Капітал" (т. 1, 1867) стала віхою в історії.

Іншим шляхом розробки економічної теорії, що знайшов своє концентроване вираження у роботах А. Маршалла та його послідовників, стало пріоритетне дослідження проблеми економічної ефективності з використанням теорії граничної корисності. Основну працю А. Маршалла "Принципи економіки (економікс)" було видано в 1890 р [8, с. 72].

Важливе значення у розробці економічної теорії відіграла праця Дж. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" (1936), у якій значне місце відведено дослідженню державного регулювання економіки. Суттєві доробки в економічну теорію внесли радянські економісти з дослідження проблем економічного планування та соціального захисту населення. Ці доробки після тривалого соціального громадянського напруження були відповідно використані західними суспільствами завдяки їх відкритому характеру. Водночас занепадаюча командно-адміністративна система не тільки губила такі доробки, а й не в змозі була в силу наростання свого закритого характеру використати найкращі здобутки ринкової економіки [8, с. 73].

У другій половині XX ст. в країнах розвиненої ринкової економіки поряд з марксистською економічною думкою дістали подальший розвиток такі концепції економічної теорії, як інституціоналізм, неоконсерватизм, неокласицизм, неолібералізм, новий лівий радикалізм тощо. Водночас у колишніх колоніальних та залежних країнах, виходячи з потреб їхнього розвитку, набули значного поширення теоретичні концепції, спрямовані на вироблення практичних рекомендацій щодо досягнення економічної незалежності. Серед них концепції колективного самозабезпечення, спирання на власні сили, експортної, імпортозамінюючої економіки тощо.

З кінця 70-х років у Китаї, а з початку 90-х років - у країнах Східної Європи та державах, що утворилися на території колишнього СРСР, розпочався активний перехід від адміністративно-командної економіки до ринкових відносин. У цих країнах також розвиваються ринкові концепції. Серед них є такі, що проголошують необхідність використання загальнолюдських цінностей з урахуванням місцевих особливостей, і такі, що механічно запозичують досвід західних країн [8, с. 75].

Більшість послідовників економічного вчення К. Маркса, які назвали себе марксистами, головну увагу сконцентрували на розкритті сутності експлуатації та на створенні умов переходу до безринкового господарства в післяреволюційний час. Головний шлях розвитку суспільства вони вбачали у швидкому переході до нового устрою, що має всіляко підштовхуватися державним насильством. Історичний же досвід свідчить, що перехід до нового суспільного ладу відбувається не через політичне насильство, а через виникнення нових економічних відносин на основі розвитку продуктивних сил та еволюцію організаційно-економічних і соціально-економічних відносин.

Наукові послідовники К. Маркса не відкидали і значення дослідження та розкриття поряд із соціально-економічними й організаційно-економічних проблем зростання багатства суспільства, особливо за післяреволюційних умов.

Представники іншого напряму, виходячи з концепції обмеженості факторів виробництва (передусім землі, праці, капіталу), головну увагу зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців - власників засобів виробництва. Однак історичний розвиток довів важливу роль соціальних питань, тому вчені все частіше були змушені вдаватися до розгляду в економічній теорії питань соціально-економічних відносин, хоча й оцінювали їх здебільшого як похідні від організаційно-економічних.

Межею, що поділяє означені дві течії в політичній економії, є проблема форм власності. Перша відстоює та обґрунтовує суспільну власність як потребу економічного розвитку, друга - приватну. Історичний же досвід свідчить, що обидві форми у своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному прогресу, а разом з ним і загальному розвитку суспільства в цілому та кожної окремої людини. Проблема полягає не в самих формах власності, а в тому, як вони співіснують згідно з конкретними умовами та ступенем розвитку суспільства, зокрема його продуктивних сил.

Слід зазначити, що проблема розвитку товарного виробництва, його ролі та значення, яка тісно пов'язана з проблемою форм власності, також займає важливе місце у розмежуванні двох сторін розвитку економічної теорії.

На сучасному етапі державне регулювання економіки має поєднуватися з ринковим через різні форми суспільної та приватної власності.

Нині не можна ставити в центр уваги лише питання трудового походження вартості чи організації ефективного функціонування господарства. Лише діалектичне поєднання їх дає можливість розкрити економічну теорію в усій її багатогранності. Одвічним є питання, як забезпечити зростання суспільного багатства та його використання в інтересах тих, хто його створює.

Отже, предметом економічної теорії в її політекономічному аспекті є вивчення економічних виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління і ефективного ведення господарства як чинників суспільного багатства.

2. Специфіка соціально-економічних досліджень

2.1. Сучасні методи дослідження економічної теорії

Термін «метод» походить від грецького слова methodas, яке буквально означає: «шлях до чогось», «шлях пізнання» (або дослідження), вчення, теорію. У найбільш загальному філософському значенні воно означає засіб пізнання як певну сукупність або систему прийомів і операцій з метою мисленого відтворення предмета, що вивчається. Стосовно економічної теорії це означав шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, мисленого відтворення, у теорії діалектики цієї взаємодії [11, с. 45].

Система таких прийомів і операцій не може бути довільною. Вона повинна узгоджуватися з об'єктивними законами розвитку самої дійсності. Тому вчення про цю систему прийомів, способів пізнання і перетворення світу вивчає наука методологія. Назва «методологія» також походить від грецьких слів «метод» і «логос». Останнє означає «слово», «поняття», «вчення». Органічна єдність матеріалізму і діалектики зумовлює появу діалектико-матеріалістичного методу дослідження економічних форм, або методу матеріалістичної діалектики.

Якщо діалектичний матеріалізм - діалектика всієї дійсності (природи, суспільства, мислення), то діалектичний метод виступає гносеологічним і логічним відбиттям всієї діалектики.

Метод економічної теорії, як і предмет цієї науки, включає різні елементи. Головними його структурними елементами є:

1) філософські і загальнонаукові принципи;

2) закони матеріалістичної діалектики;

3) категорії філософії;

4) закони і категорії економічної теорії;

5) раціональні засоби і методи економічного аналізу, які використовуються західними науковцями [11, с. 47].

До філософських належать такі принципи: матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо. До загальнонаукових принципів і методів належать: принцип системності, структурно-функціональний підхід, методи аналізу і синтезу, індукції та дедукції тощо. Основними законами матеріалістичної діалектики є закон єдності та боротьби протилежностей, кількісно-якісних змін і закон заперечення заперечення. Як інструмент економічного дослідження виступають такі категорії філософії, як кількість і якість, сутність і явище, зміст і форма тощо [11, с. 47].

Три перших групи структурних елементів діалектичного методу дослідження не механічно накладаються на економічні явища і процеси, які вивчаються, а відображаються через метод економічної теорії (як окремої науки). При цьому вони набувають специфічних форм застосування, органічно вплітаються в економічне дослідження. Усі три групи елементів діалектичного методу у поєднанні з категоріями економічної науки та раціональними засобами і методами економічного аналізу, що використовуються західними науковцями, створюють систему інструментів і методів пізнання економічних відносин. Водночас кожен із зазначених структурних елементів діалектичного методу відіграв неоднакову роль у пізнанні виробничих відносин конкретного (наприклад капіталістичного) способу виробництва чи окремих стадій, етапів останнього [11, с. 48].

Найбільш елементарною, найпростішою клітинкою у системі теоретичного знання, а разом з тим вихідним елементом у системі матеріалістичної діалектики є метод абстракції.

Метод абстракції означає відмову від поверхневих, несуттєвих сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв'язків, дійсної тенденції руху. Результатом абстракції (поряд з використанням інших елементів діалектики) є обгрунтування економічних категорій. Абстракція лише відображає у формі думки зміст, який закладений у речах. 3 метою пізнання економічних явищ і процесів використовуються абстракції першого, другого і далі рівнів. Чим ширші, місткіші абстракції виробляє економічна теорія, тим повніше й точніше вони відображають дійсність, тим ефективніше їх використання як інструменту пізнання.

Визначення абстракції як процесу мисленого виділення істотних ознак і ігнорування неістотних є лише одним аспектом цього методу пізнання. Другим важливим її аспектом є необхідність розгляду певних економічних явищ або процесів під певним кутом зору при одночасному ігноруванні всіх інших властивостей. Так з точки зору суспільного способу виробництва продуктивні сили належать до його речового змісту, виробничі відносним, або відносини власності, - до суспільної форми, отже, суспільно-економічна сторона продуктивних сил у цьому випадку відсутня. Коли розглядаються структура і система самих продуктивних сил як відносно самостійної сторони суспільного способу виробництва з властивими їм внутрішніми законами, суперечностями, то у цій системі виділяються природний, техніко-економічний та соціально-економічний аспекти. У першому випадку продуктивні сили слід розуміти як природні сили з властивими їм законами органічної та неорганічної природи. У другому - сили природи втягуються у виробництво у формі машин, споруд і т. д. Соціально-економічиий аспект цієї системи розкриває взаємодію сукупного робітника, суспільного індивіда з засобами виробництва та іншими елементами продуктивних сил з точки зору речового змісту, споживної вартості. У цьому випадку кажуть про «суспільні продуктивні сили» [11, с. 50].

Щоб абстракція була науковою, слід визначити межі абстрагування, довести, що певний аспект економічного явища або процесу не впливає на їх внутрішню суть, закони розвитку і функціонування.

Метод абстракції органічно пов'язаний з поняттям конкретного, оскільки абстракція є щаблем до з'ясування суті конкретного. Абстракція в однією із сторін, граней, ланок, частинок конкретного і тому становить його протилежність. Конкретним є цілісний об'єкт в єдності його різноманітних сторін, властивостей, рис. Кожна з цих сторін після її вичленення за допомогою методу аналізу, з'ясування суті через принцип суперечності може бути розкрита у певному визначенні. Наприклад, суспільний спосіб виробництва у діалектичній взаємодії двох його сторін є об'єктом дослідження. Окремо з'ясовується суть продуктивних сил і виробничих відносин, або відносин власності. Продуктивні сили складаються з декількох елементів, кожний з яких спочатку розглядається відокремлено. Після цього вивчається їх взаємодія. Тому конкретне в синтезом багатьох визначень, а отже, єдністю різноманітного. Разом з тим в уяві, чуттєвому сприйнятті вихідним пунктом є конкретні Перш ніж аналізувати продуктивні сили і виробничі відносини, ми знаємо, що вони є складовими частинами суспільного способу виробництва, що відносини власності на засоби виробництва є складовою частиною всієї системи відносин власності і т. д. Але у процесі мислення, пізнання вихідним є абстрактне, а конкретне виступає тут як процес синтезу, як результат, а не як вихідний продукт. Реальний об'єкт у процесі пізнання окремих його сторін повинен весь час бути в уяві дослідника як передумова. У цілому процес пізнання з урахуванням діалектичної єдності абстрактного і конкретного є рух думки від конкретного (в уяві, спостереженні) до абстрактного і від абстрактного до конкретного, але вже дослідженого, як до результату синтезу здобутих раніше знань про окремі його сторони.

При переході від абстрактного до конкретного слід пам'ятати про їх відносну самостійність, що неприпустимість безпосереднього виведення конкретного з абстрактного. Вони пов'язані між собою через ряд проміжних ланок, форм. Наприклад, для пізнання життя як однієї з форм матерії необхідно проаналізувати розвиток матерії від нижчих форм до вищих, ряд проміжних форм. Неправильне розуміння співвідношення між абстрактним і конкретним призводить до грубого емпіризму і схоластики [11, с. 54].

Важливим засобом пізнання економічних відносин в їх взаємодії з розвитком продуктивних сил є поєднання аналізу і синтезу. Аналіз передбачає розчленування предмета (явища чи процесу) на складові частини, окремі сторони. Наприклад, система виробничих відносин розчленовується на відносини в окремих сферах суспільного відтворення, а у системі продуктивних сил виділяються їх окремі елементи, які підлягають самостійному розгляду. Так відбувається обгрунтування окремих економічних категорій. Синтез означає поєднання розрізнених раніше частин і сторін у цілісність з урахуванням взаємозв'язків між ними. Синтез дозволяв комплексно дослідити сутність явищ і процесі [11, с. 55].

Принципи матеріалізму і суперечності в економічній теорії. Після того, як за допомогою методу абстракції виділено певне економічне відношення, а завдяки методу аналізу розчленовані окремі його сторони, необхідно застосувати такий принцип дослідження в економічній теорії, як принцип матеріалізму. При вивченні певного способу виробництва його застосовують у різних формах. Коли розглядають суспільство в цілому, принцип матеріалізму виступає у формі первинності буття та вторинності суспільної свідомості і зумовлює необхідність виділення з усієї системи суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних, ідеологічних тощо) базисних, виробничих відносин, які є основними, первинними. У цьому полягає матеріалістичне розуміння історії. Стосовно пізнання суспільного способу виробництва принцип матеріалізму передбачає необхідність визначення причин виникнення і розвитку виробничих відносин, виділення у способі виробництва його первісних рушійних сил - продуктивних сил [11, с. 56].

Дальша конкретизація цього принципу здійснюється окремо стосовно виробничих відносин і продуктивних сил. Щодо суспільної форми (тобто виробничих відносин) це передбачає виділення як основоположних відносин безпосередньо виробництва, що знаходить вираз у формулюванні принципу примату виробництва. Виробничі відносини між людьми у процесі безпосереднього виробництва детермінують економічні зв'язки і відносини в інших сферах суспільного відтворення (у розподілі, обміні та споживанні).

Застосування принципу матеріалізму до аналізу системи продуктивних сил передбачає виділення визначального елемента цілої системи, яким виступають засоби праці. Поділ продуктивних сил на особисті і речові, матеріальні й духовні і наголошення на особистих, духовних моментах виробництва означає вичленування як основоположного елемента робочої сили, трудящих.

При дослідженні того чи іншого економічного явища чи процесу слід керуватися принципом матеріалізму. Так при вивченні товару спочатку аналізується його речовий зміст - споживна вартість, з'ясуванню подвійного характеру капіталістичного виробництва передує характеристика процесу праці тощо.

Основним елементом діалектичного методу дослідження в економічній теорії, його ядром є закон єдності і боротьби протилежностей у його гносеологічній функції, або принцип суперечності. Найважливіша специфічна форма його конкретизації - боротьба між речовим змістом і суспільною формою. Речовий зміст способу виробництва - це процес розвитку продуктивних сил, які виражають процес праці, ставлення людини до природи, техніко-економічні зв'язки і відносини між людьми.

Суспільна форма - це виробничі відносини, або відносини власності, соціально-економічні зв'язки і відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, предметів споживання і послуг. Оскільки система виробничих відносин у зв'язку з розвитком продуктивних сил знаходить теоретичний вираз у системі економічних законів і категорій, то кожна окрема категорія або закон, як уже зазначалося, відображає лише одну із сторін цього зв'язку, є діалектичною єдністю суспільної форми та речового змісту.

Іншими найважливішими специфічними формами конкретизації принципу суперечності у політекономічному дослідженні виступають: суперечність між речовою і суспільною формами продуктивних сил (щодо капіталізму це означає боротьбу між суспільним характером виробництва і відносинами капіталістичної власності або між окремими ланками цих сторін) і між окремими суспільними формами (наприклад, між прибутком і заробітною платою, між різними формами капіталу). Без з'ясування таких специфічних форм закон єдності і боротьби протилежностей не може виконувати свою функцію основного інструмента пізнання економічних явищ і процесів. При незнанні цих форм його застосування зведеться до механічного накладання принципу суперечності на дослідження предмет [11, с. 59].

Надзвичайно важливу роль в економічному дослідженні відіграє закон заперечення заперечення. Цей закон, як і інші закони і категорії матеріалістичної діалектики, у своїй гносеологічній функції (тобто закони діалектики, перетворені у методологічні принципи, прийоми, вимоги) набуває у тій чи іншій сфері дослідження специфічних форм застосування. Сам спосіб заперечення визначається, по-перше, загальною, по-друге, особливою природою процесу, для кожного виду предметів існує особливий вид заперечення. З цього випливає, що у дії закону заперечення заперечення містяться як загальні для природи, суспільства і мислення риси (тому він і є загальним законом), так і специфічні, зумовлені природою того чи іншого явища, процесу.

Інші елементи діалектичного методу. Важлива радь у пізнанні специфіки економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил належить принципу історизму. Його застосування при дослідженні, наприклад, капіталістичного способу виробництва передбачав необхідність, по-перше, з'ясувати якісні зрушення, які відбулися на вищій стадії його розвитку, зокрема на щаблях монополістичного і державно-монополістичного капіталізму. По-друге, слід обгрунтувати нові економічні закони і категорії - теоретично виразити раніше не існуючі зв'язки і відносини, нові властивості капіталізму на обох щаблях вищої стадії капіталізму.

Це означає, що сутність даного способу виробництва на кожній його стадії набував різних якісних форм прояву, що, у свою чергу, відбивається на економічних законах. Крім того, всім законам властива загальна риса: їхнє здійснення послаблюється або посилюється тенденціями, що протидіють або сприяють, закони модифікуються численними обставинами. Виникнення якісно нових відносин за умов імперіалізму детермінує появу нових форм прояву економічних законів. Так закон концентрації виробництва і капіталу за умов панування монополій дів насамперед у формі концентрації фінансового, монополістичного капіталу, тобто у формі монополізації.

На щаблі державно-монополістичного капіталізму якісно новою формою його прояву є концентрація державного капіталу (власності), зростання одержавлення економіки.

Важливим засобом пізнання сутності економічних явищ і процесів є системно-структурний підхід. Досліджуючи капіталістичні виробничі відносини, К. Маркс розглядав їх як цілісну економічну систему. Для органічної системи характерно, що «її розвиток у напрямі цілісності полягає саме в тому, щоб підпорядкувати собі всі елементи суспільства або створити з нього ще відсутні в неї органи. Таким шляхом система в ході історичного розвитку перетворюється в цілісність» [11, с. 62].

Отже, цілісність виступає найважливішим елементом системного підходу. Відповідно до вимоги цілісного підходу будь-яке явище необхідно розглядати як складну (чи відносно складну) систему, що складається з окремих відносно самостійних елементів, взаємодія яких між собою зумовлює виникнення загальних якостей і властивостей цілісної органічної єдності, не притаманних його окремим елементам. Ціле відрізняється їх частин наявністю системи зв'язків між складовими елементами. Принцип цілісності у застосуванні до дослідження форм капіталізму означає, що більш розвинуті форми не можна зводити до менш розвинутих (наприклад, монополістичний капітал до індивідуального), або більш складні елементи виробничих відносин до менш складних (наприклад, гроші до товару), оскільки більш розвинуті форми мають такі особливості, які не властиві попереднім.

Конкретизацією цілісності виступає структурний аналіз, тобто вивчення внутрішніх зв'язків між окремими підсистемами, елементами. Структура у цьому випадку виступав як спосіб взаємозв'язку елементів, що складають систему, як внутрішня організація системи. Структура виражав сутність певної системи і розкривається у загальних для неї (системи) економічних законах.

Дальшою конкретизацією цілісного підходу є виявлення у системі загальної мети, яка виступає системоутворюючим фактором. Така мета для капіталізму - виробництво податкової вартості, що на поверхні проявляється у формі прибутку.

Перехід домонополістичного капіталізму в імперіалізм, як уже зазначалося, зумовив виникнення якісно нової (у рамках капіталістичного способу виробництва) системи, перетворення якої в цілісність відбулося через підпорядкування монополіями дрібних та середніх капіталістичних підприємств, а також дрібнотоварного сектора економіки. За цих умов цілісною економічною системою стає монополістичний капіталізм, а попередня цілісність виробничих відносин домонополістичного капіталізму перетворюється на залежну, але все ж відносно самостійну підсистему.

Згодом відбувається ще одне якісне зрушення - перехід монополістичного капіталізму у ДМК (державно- монополістичний капіталізм), яке здійснюється на стадії імперіалізму. Цей процес почався ще до першої світової війни, завершився у промислово розвинутих країнах в основному в 60-ті роки. За умов завершення процесу перетворення монополістичного ступеня імперіалізму у ДМК останній стає цілісною економічною системою. Немонополізований і дрібнотоварний сектори економіки виявляються залежними від гігантської сили монополій і гігантської сили держави [2, с. 77].

Якісний аналіз має важливіше значення в економічній теорії, ніж кількісний. Перший застосовується переважно при характеристиці суспільної форми способу виробництва (вивчаються аспекти сутності кожної економічної категорії), другий - його речового змісту. В останньому випадку відкривається можливість широкого застосування економіко-математичних методів дослідження. Отже, необхідно застосовувати і кількісний, і якісний аналіз.

Важлива ланка діалектичного методу дослідження в економічній теорії - чітке виділення економічного аспекту в явищах і процесах, які аналізуються, особливо якщо йдеться про суспільні феномени, в яких у нерозривному цілому переплелися, крім економічного, соціальний, політичний, юридичний аспекти.

Проте це не означає, що можна обмежитись лише економічним аналізом і не досліджувати, як впливає конкретний економічний процес на соціальні відносини, політику, право, класову свідомість тощо. Важливо також враховувати і зворотний вплив цих надбудовчих відносин на економічне життя.

Одним з елементів діалектики в економічній теорії є, метод історичного і логічного. Історичний підхід передбачає, що починати пізнання капіталістичних відносна слід з вивчення передумов капіталістичного способу виробництва, тобто з товарних відносин. Це означає, що хід думок повинен починатися з того, з чого починається історія. Логічне - це те ж історичне, тільки очищене від випадковостей, відхилень, від деталей історичного розвитку.

Важливим елементом діалектичного методу дослідження є необхідність дотримуватися діалектики загального, особливого й одиничного, які відображають внутрішні, суттєві, сталі зв'язки об'єктивного світу. Загальне виражає якусь спільну властивість або рису, характерну для певного класу предметів, явищ або процесів. Якщо такі риси властиві для всіх суспільних способів виробництва, то вони належать до загального. Таким є виробництво взагалі, що виражає відносини людини і природи, закони розвитку продуктивних сил. Завдяки цьому встановлюється зв'язок і послідовність, прийняті у розвитку людського суспільства. Ті риси і властивості, які характерні для декількох суспільних способі виробництва, належать до особливого. Такими є спільні риси товарних відносин, закони товарного виробництва. Одиничне притаманне лише окремому суспільному способові виробництва, воно характеризує його суспільну форму, специфічні економічні закони [2, с. 79].

Загальне, особливе й одиничне перебувають у нерозривному зв'язку, єдності, вони взаємопереходять одне в одне. Так у результаті дії закону зростання продуктивності праці, закону адекватності виробничих відносин рівневі й характеру розвитку продуктивних сил, що супроводжується розвитком суспільного поділу праці (ці явища характеризують загальне) виникають товарна форма організації виробництва, її закони (особливе), їхня взаємодія із законами продуктивних сил зумовлює появу одиничного - капіталістичного товарного виробництва. Загальне не існує окремо, а проявляється в особливому й одиничному. Це означає, що закони розвитку і функціонування продуктивних сил набувають специфічних форм прояву у певній суспільно-економічній формації, що загальне існує лише в окремому, через окреме, є його частинкою. Так у специфічній економічній категорії загальне є одним з елементів речового змісту, носієм суспільної форми. Загальне, особливе й одиничне необхідно розглядати у діалектичній єдності, переоцінка одного з них дає неправильне уявлення про суть економічних явищ і процесів. Так переоцінка ролі і значення загальних економічних законів, властивих всім суспільним способам виробництва, приводить до ототожнення протилежних соціально-економічних систем, властивих їм відносин, які притаманні продуктивним силам.

Систему економічних відносин у взаємодії з розвитком продуктивних сил можна вивчити лише за допомогою всієї сукупності елементів діалектичного методу дослідження.

Завершальним елементом діалектичного методу дослідження в економічній теорії є єдність наукової теорії та суспільної практики. Остання виступає основою і критерієм правильності економічної теорії. Важливою ланкою суспільної практики є економічний експеримент, перевірка ефективності запровадження нових форм управління спочатку на окремих підприємствах, у групі підприємств або у декількох галузях.

Раціональні засоби і методи економічного аналізу у працях західних науковців. До таких засобів належить, по-перше, створення моделей майбутніх вчинків людей. При цьому не враховуються деякі деталі реального стану справ, а увага концентрується на головному. Цінність моделі залежить від того, якою мірою вона забезпечує використання у ній найважливіших даних, що, у свою чергу, дає змогу перевірити її правильність. Економічні дані слід використовувати у вигляді таблиць, графіків і рисунків (діаграм). Важлива роль в економічному аналізі належить структурним даним. Так при вивченні проблем безробітних дані поділяються на такі характеристики, як вік безробітних, регіон, галузь промисловості тощо. Широко використовуються індекси (які відображають дані щодо базисного показника), номінальні та дійсні змінні (наприклад дані про номінальну та реальну заробітну плату), реальні та відносні ціни, провадяться емпіричні дослідження (вивчаються дані, зібрані за різні періоди) [2, с. 82].

В "економікс" існує окремий розділ - економетрика, метою якого є визначення взаємозв'язків на основі економічних даних.

П. Самуельсон вважає, що при економічному аналізі необхідно вдаватися до абстрагування, тобто відволікатися від нескінченної маси деталей, створювати прості гіпотези і схеми і за їхньою допомогою узагальнювати масу фактів. Критерієм обгрунтованості теорії, на його думку, в її корисність для пізнання дійсності, яка вивчається. Важливо при цьому, щоб теорія і спостереження, індукція і дедукція не суперечили одне одному, щоб аналіз був підпорядкований певній системі.

В «економікс» важливою ланкою методології при аналізі економічних відносин виступає їх персоналізація, суб'єктивна оцінка індивідумом явищ та процесів. Найбільшої завершеності така оцінка набула при визначенні вартості товару чи послуги у теорії граничної корисності. Звідси й назва методу - принцип граничності. У даному випадку економічна наука виходить з більш загального методологічного підходу - використання граничних величин і теорії оптимуму. При цьому на перше місце висувається не належність до певного соціального прошарку, класу, а продуктивність діяльності кожної окремої людини.

Близьким до суб'єктивної оцінки людиною тих чи інших явищ і процесів в використання в "економікс" психологічних оцінок. Так відомий англійський економіст Дж. М. Кейнс формулює основний психологічний закон, згідно з яким люди «схильні, як правило, збільшувати споживання із зростанням доходів, але не такою мірою, якою зростає доход» [2, с. 84].

Якщо політична економія найбільшу увагу приділяє з'ясуванню суті економічних законів і категорій, то в "економікс", не відкидаючи необхідності вивчення заходів (при цьому закони розглядаються як такі, що діють лише у середньому, із значними коливаннями навколо цього середнього), головним предметом економічного аналізу вважають відхилення від середнього, з'ясуванням закономірностей цих відхилень. У західній економічній науці відкидають моністичний принцип, підхід (наприклад, єдиним джерелом вартості у політичній економії є праця, звідси й назва трудової теорії вартості), дотримуються плюралістичного, тобто багато факторного, підходу. Так згідно з функціональною теорією ринку трудова теорія вартості, з одного боку, і теорія граничної корисності, з другого, є лише окремими ланками загальної теорії вартості.

У функціональній теорії економічні явища аналізуються не шляхом переходу від розкриття суті до форм її прояву, до поверхневих явищ, а шляхом взаємозалежності і взаємного визначення. Вона справедливо визнає, що жодна категорія не є абсолютною, тобто не має незамінного характеру. У цьому дана теорія повністю збігається з вимогами діалектичного методу. Цей підхід передбачає заперечення абсолютних (тобто незмінних) категорій, і зокрема перехід від категорії абсолютної або кардинальної корисності до відносної (ордннарної) корисності, що відкриває шлях до кількісного аналізу споживних вартостей. У більш широкому аспекті наголос на кількісних зв'язках в економіці робиться при використанні методу міжгалузевих балансів, або методу «витрата-випуск», уперше розробленому відомим американським економістом В. Леонтьєвим [2, с. 85].

Сучасна західна економічна наука значною мірою використовує аналіз законів, які відображають статичну рівновагу економічної системи (своєрідну миттєву фотографію потреб, ресурсів, технології тощо), і законів, що відображають явища у динаміці у процесі еволюції. Зокрема, закон спадної продуктивності має сенс лише у статичній моделі економічного роавитку. Її використання називають ще нерівноважним методом, иа противагу статистичному, або рівноважному. Найбільш повно він розроблений у працях американського економіста Й. Шумпетера. У політичній економіці має місце також розмежування економічних законів відповідно на закони функціонування і закони роавитку, але цей метод використовується недостатньо.

2.2. Проблемні пошуки вітчизняної економічної соціології

Сучасне українське суспільство переживає складний і болісний процес трансформації соціально-економічної системи, пов'язаний з подоланням монополії однієї форми (державної) власності, соціальної та духовної уніфікованості, становлення реального політичного та економічного плюралізму, формування громадянського суспільства, розвитку ринкового господарювання, інтеграції у світові господарські зв'язки. Труднощі трансформаційного періоду посилюються процесами глобалізації, утвердженням на світовій арені постіндустріального, інформаційного суспільства.

Це особливо актуалізує необхідність використання основних методологічних принципів економічної соціології у плануванні й реалізації науково вивіреної соціально-економічної політики. Розкриваючи взаємозалежність різних аспектів, економічна соціологія привертає увагу до ще невивчених соціальних наслідків реформ, пропонує методологічний і методичний інструментарії їх передбачення.

При переході до ринкових відносин істотно змінюються роль і значення держави в регулюванні соціально-економічних процесів. Передусім обмежується її втручання в економіку, а спрямовується на забезпечення безперебійного функціонування ринкового механізму, розвиток продуктивних сил, зміцнення обороноздатності країни, економічну підтримку і соціальний захист населення завдяки раціональному розподілу і перерозподілу сукупного суспільного продукту і національного доходу країни.

Найважливішим інструментом державного регулювання економічних процесів, розв'язання соціальних, політичних, екологічних завдань є бюджетний механізм, за допомогою якого держава впливає на розвиток макроекономічних процесів, економічне зростання країни, зміцнення соціальної сфери, науково-технічний прогрес, переоснащення матеріально-технічної бази виробництва, зниження рівня безробіття і підвищення зайнятості.

Державне регулювання економіки здійснювється на підставі пріоритетів бюджетної політики, націлених на вирішення оперативних завдань і довгострокових цільових програм, що охоплюють різноманітні сфери суспільства.

В економічній поведінці суб'єктів сучасного українського суспільства окреслили два протилежні типи. Один з них зорієнтований на життєву стратегію «максимум доходу ціною максимуму праці», другий характеризується життєвою стратегією «гарантований дохід за мінімуму праці». Економічна поведінка першого типу потребує від працівника максимальних зусиль, високої інтелектуальної та фізичної напруги, ризику і є типовою для особистостей, які активно включаються в ринкові економічні відносини. Такий тип економічної поведінки притаманний 42-44% зайнятого населення. Інший (патерналістський) тип поведінки, зорієнтований на турботу, підтримку держави, підприємства, характерний приблизно для 36-38% працівників. Інші вияви економічної поведінки посідають різні місця в діапазоні між охарактеризованими вище полюсами. Так, за даними соціологічного моніторингу «Людина і ринок», 47,8% хотіли б жити нехай бідніше, але з гарантованим рівнем доходів, без ризику. Жити заможніше, але ризикуючи, діючи ініціативно готові 41,1% (11,1% не відповіли[3, с. 95]. До першої категорії респондентів належать представники доринкового типу економічної поведінки.

Вихідний тип ринкової поведінки передбачає високу економічну активність індивіда, розуміння того, що ринок створює можливості для підвищення добробуту відповідно до затрачених зусиль, знань, навичок. Такий тип поведінки в Україні тільки формується. Досить гнучка структура його ціннісних орієнтацій допомагає швидко адаптовуватися до нових умов соціального середовища, адекватно реагувати на вимоги соціальних інститутів.

Ринковий тип поведінки майже цілком (понад 95%) орієнтований на підприємництво. Однак відсутність необхідних знань, інші обставини нерідко призводять до мутації цього типу поведінки у псевдорин-ковий. Активна орієнтація на підприємництво властива 30% носіїв ринкового типу поведінки. Наявність псевдоринкового типу свідчить про низький рівень розвитку соціальної системи, оскільки ринковий тип поведінки залежить від рівня розвитку ринкових відносин.

Істотне значення у формуванні ринкових механізмів відіграють підприємницькі орієнтації громадян. Рівень їх спроможності займатися підприємницькою діяльністю можна інтерпретувати як показник потенційних можливостей громадян знайти нове місце роботи або включитись до самозайнятості в разі втрати свого робочого місця. За результатами соціологічного опитування визнали себе здатними до підприємницької діяльності 19% респондентів, передусім молодь і чоловіки. Стабільна економічна ситуація на підприємстві, особливо недержавному, де працює респондент, значно підвищує його потенційні можливості до власної підприємницької діяльності. На ставлення населення до підприємницької діяльності та наміри зайнятися нею істотно впливають рівень матеріального добробуту, становище на ринку праці, вік і сфера зайнятості. Водночас для значної частини дорослого населення України нормою є участь в офіційно незареєстрованій економічній діяльності [3, с. 99].

Для України, як і для інших країн з перехідною економікою, неминучими є глибокі радикальні зміни в усіх сферах життя суспільства, подолання тоталітарних ментальних традицій та посттоталітарних комплексів. Сама ідея багатоукладної економіки, заснованої на різних формах власності, в тому числі й приватній, вимагає суттєвого зламу свідомості з її стереотипами панування державної власності на засоби виробництва. Утвердження і розвиток приватновласницьких відносин веде до зміни моральних критеріїв в оцінці нетрудових доходів, біржових спекуляцій, посередницької діяльності.

Формування нових економічних відносин визначає нові особливості надбудовних утворень, взаємодії економіки з соціальними процесами.

У межах економічної соціології існує також прикладна галузь - соціологія промисловості, яка вивчає діяльність, диференціацію і взаємодію певних соціальних груп, що функціонують у сфері промислового виробництва.

Загалом сучасна економічна соціологія зосереджується на вирішенні таких завдань:

1. Дослідження соціальних механізмів, що визначають розвиток економічної сфери суспільства, регулюють економічну діяльність індивідів, спільнот і груп.

2. Вивчення особливостей мотивації різних форм соціально-економічної поведінки людини (особистості чи соціальної спільноти), її впливу на процеси і результати економічного розвитку.

3. З'ясування основних тенденцій і ефективності діяльності соціального механізму розвитку економіки.

4. Вивчення особливостей і ефективності впливу на людину та її економічну діяльність мотиваційних, статусних, культурних, управлінських соціальних регуляторів.

5. Дослідження спрямованості та особливостей впливу на зміну соціально-економічної структури суспільства існуючої в ньому економічної системи (планово-централізованої, ринкової).

6. Визначення раціональних напрямів економічної політики держави.

7. Дослідження конкретних соціально-економічних, соціокультурних і соціально-політичних умов функціонування економічної сфери суспільства [3, с. 102].

Висновки

Теоретична економіка – це не набір правил про те, як стати багатим. Вона не дає готових відповідей на усі питання. Теорія – лише інструмент, спосіб осмислення економічної діяльності. Оволодіння цим інструментом, знання економічних основ зможуть допомогти кожному зробити правильний вибір у багатьох господарських ситуаціях.

Теоретичну економіку слід відрізняти від економічної політики. Загальна економічна теорія розвивалась у пошуках відповіді на питання, поставлених господарською політикою, але вони залишаються лише інструментом осмислення економічної дійсності і прогнозуванням її розвитку.

Методологія теоретичної економіки – наука про методи господарського життя, економічних явищ. Методологія покликана допомогти вирішити головне питання: за допомогою яких наукових способів і прийомів пізнання дійсності теоретична економіка досягає дійсного з'ясування функціонування і наступного розвитку тієї чи іншої економічної системи. В методології теоретичної економіки можна виділити кілька головних підходів:

1) суб'єктивний (вихідний пункт аналізу економічних явищ – раціональний господарюючий суб’єкт, а об'єктом аналізу є поведінка економічного суб'єкта; з цих позицій, теоретична економіка – теорія раціонального економічного вибору);

2) емпіричний (аналіз господарської діяльності на основі власного досвіду і застосування різноманітних інструментів дослідження – статистики, кібернетики, математики, економетричних та інших; результатом дослідження виступають емпіричні моделі; цей підхід передбачає поділ економічної системи на мікроекономіку і макроекономіку);

3) раціоналістичний (спрямований на відкриття «природних» чи раціональних законів цивілізації, він вимагає дослідження економічної системи як єдиного цілого, закономірностей її розвитку, законів, що регулюють дану систему);

4) діалектико-матеріалістичний єдино правильним вирішенням наукових проблем вважає об'єктивний аналіз явищ, котрий характеризує внутрішні зв'язки у їх розвитку – у виникненні, удосконаленні і вмиранні, тобто знаходяться у постійному русі, у чому й полягає суть діалектики [7, с. 61].

Методологію не можна ототожнювати з методами дослідження; останні є лише інструментами, сукупністю способів і прийомів вивчення предмету дослідження.

Як і будь-яка наука, теоретична економіка застосовує емпіричний метод (грунтується на фактах реальної дійсності і власному досвіді дослідника), а також методи індукції (виведення економічних закономірностей із фактів реального життя на основі сходження від окремих сторін до сутності всього явища) і дедукції (аналіз на основі сходження від загального явища до його окремих сторін), логічної абстракції (уявного виділення найсуттєвіших сторін явища і ігнорування несуттєвих його ознак і сходження в аналізі від абстрактного (теоретичного) до конкретного).

Діалектичний метод дослідження означає процес пізнання явищ і процесів у всій різноманітності їх форм і в усій їх суперечливості. Це – синтетичний метод, що включає наукову абстракцію, пізнання загального (спільні властивості і ознаки усіх явищ), особливого (спільні якості частини явищ) і одиничного (властивості ознаки окремих явищ), єдності і боротьби протилежностей у явищі (будь-яке явище суперечливе, єднає у собі протилежності, подолання яких – основа розвитку даного явища), поєднання історичного (реальна послідовність розвитку) і логічного (необхідна послідовність розвитку), аналіз (виділення окремих сторін явища та їх дослідження) і синтез пізнання явища як цілого у поєднанні усіх його сторін), єдність теорії і практики (практика – критерій істини) та інших.

Сучасна економічна теорія широко застосовує мікроекономічний і макроекономічний аналіз, здійснює моделювання економічних явищ, теоретичне описання з виявленням причинно-наслідкових зв’язків, функціональний аналіз) і прогнозування їх розвитку. При цьому широко використовуються математичні, графічні і статистичні методи аналізу.

Список використаних джерел

1. Дзарасов С. С. Политическая экономия: монографія. - М. : Политиздат, 1988. - 431, с.

2. Дзюбик С. Д. Основи економічної теорії : Навчальний посібник. - К. : Знання , 2006. - 481 с.

3. Економічна теорія. Політекономія: Підручник . - К. : Знання-Прес, 2007. - 719 с.

4. Економічна теорія: Підручник. - К. : Центр навчальної літератури, 2006. - 779 с.

5. Мочерний С. В. Основи економічних знань: Навч. посібник. - К. : Феміна, 1995. - 349, с.

6. Общая экономическая теория: (Политэкономия): Учебник. - М. : ПРОМО-медиа, 1995. - 606 с.

7. Основи економічної теорії: Навч. посібник. - К. : Каравела, 2007. - 447 с.

8. Основи економічної теорії: Підручник. - К. : Юрінком Інтер, 2003. - 478, с.

9. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник для вузів / За ред.: Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. - К. : Вища школа, 1994. - 559 с.

10. Політекономія: Підручник / Ред. Ю.В. Ніколенко. - К.: ЦУЛ, 2003. - 411 с.

11. Політична економія: навч. посібники для екон. спец. / Ред. С. В. Мочерний. - Львів : Світ, 1990 - Ч. 1. - 1990. - 678, с.

12. Політична економія: Навчальний посібник. - К. : Кондор, 2006. - 405 с.

13. Предборський В. А. Економічна теорія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Кондор, 2003. - 491, с.

14. Чигринська О. С. Теорія економічного аналізу: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 231, с.

загрузка...
Top