Функції, методи та ефективність антимонопольного регулювання

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти антимонопольного регулювання.

1.1. Правова природа та принципи інституту антимонопольного регулювання.

1.2. Теоретико-правові аспекти відповідальності в інституті антимонопольного регулювання в Україні.

1.3. Антимонопольна діяльність, її законодавче та організаційно-правове забезпечення та ефективність

Розділ 2. Досвід антимонопольного регулювання ринку нафтопродуктів.

2.1. Досвід антимонопольного регулювання ринку нафтопродуктів в світі.

2.2. Стан монопольного становища на ринку нафтопродуктів України.

2.3.Антимонопольні заходи держави й створення конкурентного середовища на ринку нафтопродуктів в Україні.

Розділ 3. Шляхи вдосконалення антимонопольного регулювання на ринку нафтопродуктів в Україні.

3.1.Посилення конкурентних засад на ринку нафтопродуктів.

3.2.Шляхи запобігання проявам монополізму на ринку нафтопродуктів України.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. У цілому, протягом 1994-2007 років Антимонопольним комітетом України недопущено приватизації без розукрупнення більше 1400 монопольних утворень та вжито понад 2000 заходів з демонополізації, внаслідок яких на ринках з'явилося близько 7300 самостійних суб'єктів господарювання.

Проте, хоча в Україні вдалося створити певну критичну масу конкурентних відносин, за досягнення якої вони стають самостійним та потужним чинником розвитку економіки, необхідно мати на увазі, що зазначена критична маса є ще недостатньою для того, щоб її досягнення можна було б назвати безповоротними. Крім того, держава має постійно контролювати процеси створення нових, потужних суб'єктів господарювання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, у т.ч. у друкованих засобах масової інформації, засвідчує актуальність цієї проблеми. Однак роботи, присвячені цій темі, в основному стосуються теоретичних та методологічних аспектів демонополізації економіки. Недостатньо висвітлюються питання, пов'язані із практичним застосуванням антимонопольного законодавства, та нові проблеми, що виникають унаслідок формування приватних монополій у різних галузях та регіонах У країни, а також поширенням практики картельних домовленостей.

Мета цієї роботи– аналіз ефективності нормативно-правового забезпечення антимонопольного регулювання та його відповідності сучасному стану розвитку української економіки, пошук шляхів підвищення ефективності антимонопольного регулювання.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

· визначитиправову природу та принципи інституту антимонопольного регулювання;

· охарактеризувати теоретико-правові аспекти відповідальності в інституті антимонопольного регулювання в Україні;

· дослідити антимонопольна діяльність, її законодавче та організаційно-правове забезпечення та ефективність;

· проаналізувати досвід антимонопольного регулювання ринку нафтопродуктів;

· охарактеризувати антимонопольні заходи держави й створення конкурентного середовища на ринку нафтопродуктів в Україні;

· здійснити аналіз стану монопольного становища на ринку нафтопродуктів України;

· виявити шляхи вдосконалення антимонопольного регулювання на ринку нафтопродуктів в Україні.

Об’єктом дослідженняє антимонопольне регулювання в Україні.

Предметом дослідженнявиступають антимонопольні заходи держави й створення конкурентного середовища на ринку нафтопродуктів в Україні.


Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти антимонопольного регулювання

1.1. Правова природа та принципи інституту антимонопольного регулювання

Проголошення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави, а також закріплення принципу верховенства права - це визнання на конституційному рівні за правом функції регулятора відносин у соціально орієнтованій економіці. Оскільки держава відповідає перед людиною за свою діяльність, має бути гарантом підтримки добросовісної конкуренції, її обов'язком є запровадження системи організаційно-правових заходів протидії, обмеження та усунення монополізму як негативного економічного явища, що має чи може мати місце за відсутності конкуренції. Правову основу їх реалізації створюють принципи інституту антимонопольного регулювання. Принципи інституту антимонопольного регулювання забезпечують цілеспрямований державний вплив на конкуренцію та господарську діяльність її учасників. У свою чергу, принципи інституту антимонопольного регулювання не ізольовані та не автономні один від одного. Вони взаємодіють, переплітаються та взаємообумовлюють один одного. Окремі риси одного принципу можуть знаходити своє відображення в іншому принципі інституту. І це є природнім, адже тільки сукупність принципів може відображати сутність усього інституту антимонопольного регулювання. Насамкінець зазначимо, що викладене в межах запропонованої статті є лише першою спробою виокремлення принципів антимонопольного регулювання у вітчизняній юридичній літературі, а окремі її положення не є беззаперечними і потребують подальшого теоретичного осмислення.

Внаслідок інтеграції України у світову економіку та лібералізації торгівлі національні кордони господарювання долаються стрімкими темпами. При цьому виявляється, що вплив глобалізації економіки на конкуренцію є неоднозначним. Сучасна хвиля злиття компаній є, по суті, лише початком процесу суттєвих перетворень всієї світової економіки. Внаслідок того, що відносини конкуренції інтернаціоналізуються, розширюються просторові межі ринків, відбувається приплив іноземних інвестицій у вітчизняне виробництво. На сьогодні позитивний ефект від такого розширення, з огляду на конкуренцію, стає сильнішим, ніж ефект підвищення економічної концентрації. Але така позитивна оцінка навряд чи залишиться актуальною для майбутнього розвитку конкуренції[9, c. 4-5].

Своєї мети учасники ринку досягають, як правило, об’єднуючи свої зусилля. І тут криється небезпека для конкуренції, оскільки лідерство на ринку виявляється дуже близьким за змістом до домінування на ньому. Крім того, інтернаціоналізація підприємницької діяльності, зростання кількості і розміру фірм транснаціонального характеру збільшує ймовірність того, що антиконкурентна практика окремих підприємств може перетинати національні кордони України.

Уже зараз стають очевидними негативні наслідки цього процесу. Вони полягають, зокрема, у створенні сприятливих передумов для утворення олігополій та зловживання великих компаній ринковою владою у ключових галузях, які мають стратегічне значення для економіки України, таких, як автомобілебудування, нафтова та хімічна промисловість тощо. Ситуація загострюється також тим, що значно спадає потенційна конкуренція, на відміну від недалекого минулого, коли утворення ринкової влади за рахунок національних або реґіональних злиттів компенсувалося реальною можливістю появи нових конкурентів з інших країн або реґіонів.

Враховуючи, що відмова від іноземних інвестицій призведе лише до стаґнації та поглиблення кризових явищ в економіці України, залучення іноземних інвестицій повинно відбуватися під жорстким контролем з боку антимонопольного регулювання. Потенційний власник стратегічно важливих підприємств (як іноземний, так і вітчизняний) повинен бути відомий не тільки окремим державним органам. Необхідно створити систему, яка б базувалася на прозорому публічному переході права власності на контрольні пакети акцій стратегічно важливих підприємств.

Слід зазначити, що особливо відчутними негативні наслідки процесу глобалізації є у тих країнах, де контроль за злиттями відсутній або недосконалий. Це спонукає до створення власного конкурентного законодавства, оскільки на сучасному етапі основою для захисту конкуренції від негативного впливу новітніх глобальних економічних перетворень залишається національне конкурентне законодавство.

Однак на сучасному етапі одностороннє застосування національного конкурентного законодавства вже не відповідає вимогам, які висуваються процесами зростаючої інтернаціоналізації економіки і обумовлюються екстериторіальними обмеженнями конкуренції і мега-злиттями. Це пояснюється замкненим характером та обмеженою юрисдикцією практично всіх національних або реґіональних правил конкуренції, відсутністю прийнятних інструментів їх застосування до антиконкурентної транснаціональної практики. За таких умов постає проблема розвитку дієвих механізмів міжнародного співробітництва в галузі конкурентної політики[11, c. 49-50].

1.2. Теоретико-правові аспекти відповідальності в інституті антимонопольного регулювання в Україні

В економіці ринкове розвинутих країн посилюються як процеси монополізації, так і інтенсивність конкуренції. Такий розвиток закономірний, оскільки монополія та конкуренція - це дві сторони одного і того самого процесу руху капіталу.

У більшості промислове розвинутих країн відсутня галузева єдина формально монополістична структура, яка б давала змогу контролювати виробництво і ринок у повному їх обсязі. Здебільшого галузевий контроль здійснює кілька великих корпорацій. Така структура ринку називається олігополістичною.

Як і монополія, олігополія може бути білатеральною і власне олігополією. У білатеральній олігополії попит на продукцію кількох продавців формують кілька споживачів, а у власне олігополії кільком продавцям протистоять численні покупці. У таких структурах ринку процеси монополізації та конкуренції тісно пов'язані один з одним.

Олігополістична структура обумовлює нові форми внутрішньогалузевого взаємозв'язку компаній, однорідних за галузевою спеціалізацією. Обмежене число великих підприємств у галузі чи на окремих ринках створює об'єктивні основи для взаємодії у різних напрямах виробничої чи комерційної політики. Найпоширенішою формою взаємодії суб'єктів олігополії є проведення спільної ринкової політики з метою послаблення внутрішньогалузевої конкуренції. Основним засобом її реалізації є монополістичне регулювання цін товарів. Монопольна ціна складається не тільки в умовах панування на ринку однієї монополії. Практикуючи "лідерство в цінах", олігополісти встановлюють і підтримують монопольне високі ціни на продукцію аналогічного асортименту.

Іншою формою взаємодії є координація виробничої діяльності через регулювання обсягу і або асортименту продукції, визначення довгострокової спеціалізації. За умови панування в галузі олігополістичної структури кожен з її учасників має змогу монополізувати вузько спеціалізований ринок, установити на ньому монопольні ціни та обмежити конкуренцію[12, c. 48-50].

Незважаючи на можливості учасників олігополістичної структури ринку в галузі координації спільної діяльності, їхні приватні інтереси не завжди відповідають груповим олігополістичним. Щільність ринкових зв'язків фірм-олігополістів прямо залежить від величини монопольного прибутку: монопольна координація відносин за висококонцентрованого капіталу доцільна доти, поки вона гарантує монопольний прибуток, у противному разі панує конкуренція. Конкуренція в олігополістичних структурах характеризується високим ступенем гостроти. Зменшення кількості виробників-продавців у галузі внаслідок банкрутства однієї з фірм - учасниць олігополії надає іншим, що вижили, змогу розширення ринку збуту. Інтенсивність конкуренції перебуває у зворотній залежності від числа учасників ринкової олігополії: чим менше залишається продавців, тим більший виграш у формі перерозподілу ринку збуту вони отримують внаслідок економічної загибелі своїх конкурентів. Звідси постійне прагнення олігополістів до диференціації продукту, забезпечення належної якості його, оновлення асортименту.

З олігополією пов'язана поява нової форми внутрішньогалузевої конкуренції - нецінової. В умовах приблизно однакових фінансово-технологічних ресурсів переважна більшість конкуруючих великих корпорацій відмовляється від застосування цінових методів впливу на суперника, оскільки це, по-перше, обходиться дуже дорого; по-друге, практично не змінює ринкові позиції. Економічно вигідніше використовувати нецінове суперництво. З середини 50-х років - періоду розгортання НТП - найважливішими методами ведення внутрішньогалузевої конкуренції стають оновлення товарів та своєчасний вихід з ними на ринок; поліпшення асортименту та якості продукції; удосконалення форм залучення та обслуговування покупців.

В останні десятиліття під впливом процесів інтернаціоналізації господарського життя спостерігається зростання ролі цінової конкуренції. Діяльність транснаціональних корпорацій підриває монопольне регулюючі сили в рамках національних олігополій, проте розмивання національних олігополій як наслідок загострення міжнародної внутрішньогалузевої конкуренції ще не означає зменшення цієї форми організації капіталу, а лише свідчить про масштабний перехід від національної до міжнародної олігополії.

Поряд з монополістичною конкуренцією в олігополістичних структурах загострюється конкуренція дрібного та середнього підприємництва з великими фірмами. Цьому сприяє як система підрядних і субпідрядних відносин між ними, так і проведення підприємствами, які не входять в олігополію, самостійної ринкової політики, часто спрямованої на те, щоб стати членами олігополістичного угруповання. Поява нових конкурентів відбивається на ринковій політиці олігополій. У багатьох випадках вона веде до згуртування і тіснішої координації їхньої діяльності, особливо щодо визначення ціни продукції або встановлення певних бар'єрів на шляху до вступу в олігополістичний ринок нових членів.

Виникнення олігополістичної структури ринку не усуває міжгалузевої конкуренції, яка в умовах розширення сфери часткової планомірності на міжгалузевому ринку й загострення боротьби за частку в кінцевому попиті набула специфічної форми суперництва між цілими групами галузей, об'єднаних у концерни. Диверсифікація виробництва стала важливим засобом боротьби за ринок[14, c. 98-99].

Для концерну цінова конкуренція економічно виправдана. За допомогою прибутку від випуску одних видів продукції він може використовувати демпінгові заходи на ринках інших галузей, придушуючи тим самим конкуруючі вузькоспеціалізовані виробництва. Диверсифікація концерну йде таким чином, що спеціалізація стосується тільки виробничих підрозділів господарських одиниць. Самі ж господарські одиниці маневрують на різних галузевих ринках.

Важливою сферою освоєння великим капіталом нових видів виробництва стали галузі високої технології. Завойовуючи в них певні позиції, диверсифіковані концерни розв'язують одночасно кілька завдань: по-перше, забезпечують економічний вплив концерну в нових галузях; по-друге, домагаються зростання маси та норми прибутку на сукупний капітал концерну; по-третє, створюють умови для модернізації традиційного виробництва на основі прогресивних технологій та нової техніки, що виробляються вже в межах самої господарської одиниці. Все це визначає конкурентоспроможність кожної його ланки.

Так, ще у 80-ті роки почалося масове вторгнення автомобілебудівельних фірм у сферу високої технології. Американська фірма "Дженерал моторс" за п'ять років скупила більше десяти досить великих компаній і завдяки цьому проникла в галузі аерокосмічної промисловості, робототехніки, штучного інтелекту та ін. Німецька фірма "Даймлер-Бенц" протягом одного року вийшла на перше місце серед промислових гігантів країни і перетворилася у величезний технологічний концерн, встановивши контроль над провідною моторобудівною фірмою "МТУ", яка випускає двигуни для літаків, танків та військових кораблів, і захопивши передову технологічну компанію "Дорньє" - лідера у виробництві авіакосмічної техніки та електроніки та включивши до свого складу "АЕГ" - одну з провідних електротехнічних фірм.

Диверсифікація дає змогу великим корпораціям поєднувати пря-мий тиск і гнучкість у конкурентній боротьбі, сприяє запобіганню появи нових великих конкурентних компаній у мало монополізованих галузях. Проникнення в нові галузі, а також у раніше мало спеціалізовані обмежує в цілому чисельність виробників і звужує сферу конкурентно-ринкових відносин.

Отже, ринковий механізм як механізм урівноваження попиту та пропозиції у певні історичні періоди набуває різних форм. Його розвиток визначається взаємодією двох сил - конкуренції та монополії. Модифікуючись, олігополістична структура зберігає базову роль у підприємницькій економіці. Вона є достатньо мобільним і гнучким системним цілим, піддається впливу як доцентрових, так і відцентрових тенденцій[13, c. 6-8].

Першою, найважливішою, функцією конкуренції, яку вона виконує на всіх етапах розвитку ринкової економіки, є прямий вплив на процес ціноутворення. Особливість цієї функції в сучасних умовах виявляється у тому, що коло суб'єктів конкуренції відчутно змінилося, внаслідок чого провідною формою її стала олігополістична конкуренція, яка опосередковує ринкові зв'язки між потужними щодо фінансів і виробництва господарськими одиницями. За цих умов відповідності народногосподарського і мікроекономічного оптимумів можна досягти тільки через конкурентно-ринковий механізм.

Економічно самостійні великі господарські одиниці застосовують такі методи підвищення мікроекономічної ефективності, які не відображають реальні результати їхньої господарської діяльності. Панівне положення у виробництві і на ринку штовхає корпорації на досягнення оптимізації господарської діяльності не стільки за рахунок економії на витратах виробництва, раціонального використання факторів виробництва тощо, скільки за рахунок диктату цін, тобто за рахунок споживачів.

Монополізація негативно впливає на ціноутворення. Якщо порівняти зростання цін у найбільш монополізованих і маломонополізованих галузях економіки, то показник першої групи галузей був значно вищий за аналогічний показник другої групи. Наприклад, за 30 років другої половини XX ст. (з 1950 до 1980 р.) індекс оптових цін у 15 провідних галузях США зріс у 3,7 рази. За цей самий період ціни на продукцію машинобудування і чорної металургії, де рівень монополізації найвищий, зросли відповідно в 4,2 і 4,51 рази. У найменш монополізованих галузях, таких, наприклад, як текстильна і швейна, рівень цін підвищився в 1,95, а в громадському господарстві - в 2,39 рази. Порушення конкурентно-ринкового механізму зумовлює невиправдане завищення цін, погіршення позицій споживача, тому в умовах самостійності господарських одиниць конкуренція відіграє важливу роль. У ході змагання за гроші покупця вона змушує продавців збивати ціни, приводячи тим самим у відповідність мікро- та макроекономічні оптимуми. Звідси зміцнення ринкових позицій конкурентів та завоювання ними нових ринків збуту чи розширення старих потребує поліпшення якості продукції, пошуку нових видів тощо.

Друга економічна функція конкуренції - стимулювання науково-технічного прогресу. Великі підприємства вкрай суперечливо впливають на розвиток науки і техніки. Досягши монопольного положення на ринку, велика господарська одиниця повільно реагує на вимоги науково-технічного прогресу до того часу, поки не відчує загрози втрати монопольного права на ринку збуту. Так, у США найнижча частка витрат на наукові дослідження в сумі продажу відрізняє концерни, які стали ринковими монополістами. Це було характерне для фірм "Екссон", "АТТ", "Дженерал моторс" та ін. [15, c. 118-119]

Застійні явища в розвитку науково-технічного прогресу тривають доти, поки на ринку не з'явиться сильний конкурент, що стане загрозою монопольному положенню певних великих корпорацій. Здебільшого такими конкурентами є іноземні фірми. Поглиблення процесів інтернаціоналізації господарського життя країн створює об'єктивні умови для посилення науково-технічного суперництва, стимулює розвиток науково-дослідних робіт і зростання продуктивних сил суспільства. Значне посилення позицій японського капіталу в автомобілебудуванні США, наприклад, спричинилося до зростання витрат на проведення наукових досліджень у "Дженерал моторе". Поряд із загальним подвоєнням витрат на наукові дослідження протягом останнього десятиліття концерн інвестував сотні мільйонів доларів на зменшення маси автомобілів та енергоємності їхніх двигунів. Аналогічна ситуація склалась і в "АТТ". Як тільки протекціоністські бар'єри перестали захищати його монопольне положення, концерн різко збільшив асигнування на наукові розробки.

Сучасна конкуренція має кілька рівнів. Для неї характерна тенденція до олігополістичної ситуації на рівні великих корпорацій, монопольної - у відносинах їх з дрібними та середніми фірмами і значною мірою досконалої на рівні останніх. Кожний з цих рівнів має свою специфіку, зберігаючи при цьому загальні риси конкуренції. За умов складного ринкового господарювання у конкурентних відносинах бере участь і держава.

Хоча сучасна конкуренція на рівні великих корпорацій і виступає як олігополістична, а її суб'єкти легко переходять від боротьби до зговору і навпаки, навіть у випадку прямих безпосередніх між-фірмових і контрактних зв'язків ринок залишається важливим, а часто й основним механізмом визначення суспільне необхідних витрат на виробництво товару як з якісного, так і з кількісного боку. У сучасних умовах конкуренція товарних форм капіталу замінюється конкуренцією в передвиробничій і виробничій сферах. Регулятором суспільного процесу відтворення все більше стає конкуренція продуктивного і навіть грошового капіталу.

Модифікація економічних функцій конкуренції в господарській системі пов'язана з її самовдосконаленням. Розвиток монопольно-регулюючих сил надає нових рис функціональному призначенню конкурентно-ринкового регулювання, проте ціна, як і раніше, залишається ринковою категорією і зберігає свою роль регулятора розподілу виробничих ресурсів, потужностей і потенціалів[19, c. 19-20].

1.3. Антимонопольна діяльність, її законодавче та організаційно-правове забезпечення та ефективність

Так, за даними Антимонопольного комітету України найбільш монополізованими сферами економіки України є паливно-енергетичний, металургійний та нафтохімічний комплекси, житлове будівництво, переробка сільськогосподарської продукції,оптова торгівля тощо.

Однак, немає нічого гіршого за державну монополію, окрім монополії приватної. Загальновідомо, що формування приватних монопольних утворень має низку негативних для держави та суспільства в цілому наслідків, серед яких найбільш серйозними є:

1) стимулювання необґрунтованого зростання цін, зниження рівня життя переважної більшості громадян та подальшого соціального розшарування суспільства, що у кінцевому підсумку підриває соціально-політичну стабільність у державі;

2) сприяння зрощуванню бізнесу і влади, що суттєво обмежує можливості становлення в Україні правового та демократичного суспільства;

3) зниження конкурентоздатності української економіки на зовнішньому ринку, що особливо актуально в епоху лібералізації міжнародних економічних відносин та зняття перешкод для руху товарів,послуг та капіталів;

4) стимулювання відтоку капіталу з країни та стримування прямих іноземних інвестицій як наслідок підвищення ризику соціальних вибухів та політичних катаклізмів на фоні соціально-політичної нестабільності у суспільстві.

У зв'язку з цим, необхідно вжити ряд невідкладних заходів, спрямованих на зниження монополізму та сприяння формуванню дійсно конкурентного середовища в економіці. Дискусії у суспільстві щодо доцільності демонополізації економіки, звинувачення на кшталт того, що демонополізація зводиться до поділу в ім'я поділу, призводить до невиправного роздрібнення виробництва, підриває конкурентоспроможність вітчизняного товаровиробника, ледь не стала одним з головних чинників кризового стану в економіці, не витримують серйозної критики. Достатньо зауважити, що більш як 99,8% з 17,9 млн. підприємств країн Європейського союзу є середніми і малими підприємствами, а загалом у країнах з розвинутою економікою давно переконалися, що динаміка та гнучкість малих та середніх підприємств є запорукою сильних та конкурентоспроможних ринкових відносин, оскільки такі підприємства спроможні швидше реагувати на зміни ситуацій на ринку, на зміни в технологіях тощо[24, c. 109-110].

Основними кроками по зниженню монополізму та формуванню дійсно конкурентного середовища мають стати внесення змін до нормативно-правових актів, що стосуються забезпечення антимонопольного регулювання, проведення приватизації та активізація роботи державних антимонопольних органів.

Конкурентна (антимонопольна) політика держави спрямована на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення. Основою конкурентної політики держави є антимонопольне законодавство, представлене Законами України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.), «Про Антимонопольний комітет України» (1993 р.), «Про захист від недобросовісної конкуренції» (1996 р.), та інші нормативно-правові акти.

Визначальною ознакою підприємця-монополіста є його монопольне, тобто домінуюче становище, яке забезпечує йому можливість одноосібне або разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті ринку.

Момент, коли виникає монопольне становище підприємців на ринку всіх видів товарів (послуг) у межах певної території, визначає Антимонопольний комітет. За такий показник беруть перевищення частки товару підприємця на певному ринку (понад 35 %). Підприємство, що має монопольне становище на ринку, називається монопольним утворенням, а його діяльність — монопольною діяльністю. Ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б одне монопольне утворення або існує бар'єр для вступу інших суб'єктів господарювання на нього, вважається монополізованим ринком.

В основу антимонопольної політики покладається Державна програма демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Метою цієї Програми є формування та розвиток конкурентного середовища, яке б забезпечувало ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів.

Суб'єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Ними є: Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна України; центральні та місцеві органи державної виконавчої влади; керівництво й трудові колективи підприємств і покупці[13, c. 8-9].

Для реалізації конкурентної політики, контролю за використанням антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

До засобів антимонопольного регулювання належать:

• обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження граничних нормативів рентабельності;

• декларування зміни цін;

• установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;

• квотування обсягів виробництва товарів (послуг);

• використання державних замовлень;

• розподіл ринків;

• тарифне регулювання імпорту та експорту товарів та ін.

Інститут банкрутства є невід'ємною складовою державної підприємницької політики та інструментом цивільно-правової відповідальності за неефективну організацію роботи підприємницьких структур.

В Україні нормативно-правове регулювання процесу банкрутства ґрунтується на Законах України «Про банкрутство», «Про банки і банківську діяльність», «Про аудиторську діяльність», а також на Арбітражному процесуальному кодексі України. Суб'єктом банкрутства можуть стати підприємницькі структури або державні підприємства, що неспроможні своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Однак неспроможний суб'єкт господарювання на цьому етапі ще не є банкрутом. Він визнається таким тільки за рішенням арбітражного суду. До прийняття такого рішення йому надається можливість вийти зі стану неспроможності через процедуру санації (систему заходів, спрямованих на запобігання банкрутству).

Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій для залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; зменшення процентів за облігаціями, випущеними підприємством, та відстрочка їх погашення; реструктуризація короткострокової заборгованості в довгострокову; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва; зміна ринків збуту; зміна сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення підприємства[14, c. 101-102].

Основою державної політики підтримки підприємництва є розроблення та реалізація державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва. Державні програми підтримки можуть реалізовуватися центральними та місцевими органами виконавчої влади. Програми мають забезпечити формування тих невід'ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме: нормативно-правового (адміністративного) забезпечення; інституційних засад розвитку бізнесу; функціональних (цільових) форм державного регулювання. Нормативно-правове забезпечення розвитку підприємництва включає: формування законодавчої бази підприємництва та вдосконалення її; нормативне регулювання умов господарської діяльності, включаючи сертифікацію та стандартизацію; адміністративне регулювання через механізм державної реєстрації підприємств, ліцензування підприємницької діяльності, квотування обсягів виробництва, експорту, імпорту товарів. Базою нормативно-правового забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є Закони України «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства» та ін.[5, 6, 7]


Розділ 2. Досвід антимонопольного регулювання ринку нафтопродуктів

2.1. Досвід антимонопольного регулювання ринку нафтопродуктів в світі

Останнім часом в країнах ЄС усе частіше застосовують принцип управління залежністю (будуючи відносини країн експортерів, транзитерів та споживачів на взаємовигідній основі), що потребує пошуку взаємних інтересів і досить складного процесу їх узгодження. В Україні існують потенційні можливості застосування цього принципу, що пов'язані, в першу чергу, з її транзитними потужностями. Потенційними країнами-імпортерами нафти в Україну (крім РФ) слід вважати: Казахстан, Азербайджан, Туркменістан, Іран, а також Ірак, Саудівську Аравію, Лівію, Алжир. Більшість з цих країн мають значні експортні можливості, які можуть задовольнити потреби України, але це буде залежати від транспортних можливостей, енергетичної дипломатії та фінансових витрат. Потрібно також враховувати, що основні потоки нафти на сьогодні вже розподілені між іншими країнами. Тому серед маршрутів транспортування, які діють на сьогоднішній день, вибір є невеликим і для України проблематичним. Україна мусить формувати власні транспортні послуги, розвивати різні коридори перекачування ресурсів.

Світова нафтопереробна промисловість розвивається під впливом, насамперед, трьох чинників: (1) зростаючого попиту на нафтопродукти (насамперед, моторні палива); (2) погіршення якості сирої нафти та водночас - зростання її ціни; (3) дедалі більш жорстких екологічних вимог як до процесу нафтопереробки, так і до його кінцевих продуктів (палив), а також - до механізмів, які ці продукти споживають (двигунів внутрішнього згоряння).

Отже, диверсифікація постачання нафти безумовно є важливим елементом політики зменшення енергетичної залежності України. Однак вибір конкретних шляхів її реалізації є досить складним завданням і потребує базового обґрунтування з врахуванням економічних, політичних та технічних факторів. Також слід враховувати те, що без значних економічних витрат та відповідних організаційних і політичних зусиль здійснити її неможливо, тому при прийнятті рішення щодо диверсифікації ці витрати повинні бути співставленні із здобутками, в першу чергу, економічними.

Необхідно також зазначити, що основним інструментом регулювання і формування ринку нафтопродуктів має бути перш за все законодавча база, а одним із першочергових завдань - урегулювання цінової, податкової та ресурсної проблем[21, c. 2-4].

У зв'язку зі зростанням світових цін на нафту очікується подальше зниження рівня світової маржі нафтопереробки. Тому, як свідчать результати аналізу, в Україні для стабілізації ринку нафтопродуктів насамперед слід визначитися з джерелами інвестицій у модернізацію НПЗ і диверсифікацію імпортерів нафти, надаючи перевагу постачальникам більш якісної сировини. З огляду на стагнацію галузі доцільно також оцінити ефективність проведеної приватизації НПЗ і розробити дієві організаційно-економічні механізми впливу на російські компанії з метою розвитку підпорядкованих їм підприємств. За цих умов доречною є конкретизація стратегії у нафтовидобувній і нафтопереробній промисловості, особливо щодо використання як джерела фінансування інновацій капіталу відомих транснаціональних компаній світу. Для розробки відповідної програми Комітету паливно-енергетичного комплексу Верховної Ради України і Міністерству палива і енергетики України залучити фахівців Міжнародного енергетичного агентства і відповідної комісії Євросоюзу.

Таким чином, зростання потужностей НПЗ очікується переважно на Близькому Сході (в основних нафтовидобувних країнах - членах ОПЕК) та в Азійсько-Тихоокеанському регіоні - насамперед, у Китаї та Індії15. Натомість у Євразії (країнах Європи та колишнього СРСР), станом на початок 2005р., не планувалося будівництво жодного крупного НПЗ, як не було й жодного крупного проекту розширення існуючих потужностей.

Утім, у Європі практично не існує дефіциту потужностей для забезпечення власних потреб у нафтопродуктах. Разом з тим, обсяги вироблених нафтопродуктів зростають за рахунок більш повного завантаження НПЗ з метою експорту, насамперед, до США та країн Азії, де відзначається зростання попиту на нафтопродукти.

Загалом, країни ЄЄ мають понад 100 НПЗ, зорієнтованих на переробку нафти з кількох постійних джерел. Наприклад, до НПЗ в Середземному регіоні надходить нафта з Північної Африки (Алжир, Лівія), у Центральній Європі базовим сортом нафти є російська нафтова суміш Urals, у Південному регіоні превалюють Urals та нафта з Близького Сходу.

Як видно з таблиці "НПЗ у країнах Європейського Союзу"(додаток 3), НПЗ працюють у всіх країнах ЄЄ, за винятком Естонії, Латвії, Люксембургу та Мальти. Кількість НПЗ в найбільш економічно потужних країнах ЄС (Велика Британія, Німеччина, Франція та Італія) перевищує 10 одиниць, що не лише засвідчує їх економічну перевагу, а, власне, складає її. [25, c. 21-22]

Підсумовуючи наведене, можна стверджувати, що найближчими десятиліттями світовий попит на нафтопродукти (попри активне поширення альтернативних палив), зростатиме. Враховуючи цю обставину, а також зростання цін на сиру нафту, можна вважати, що інвестування в нафтопереробку (будівництво нових НПЗ, реконструкцію і модернізацію існуючих) залишатиметься вигідним протягом тривалого часу.

Розвиваючи нафтопереробну галузь, розвинуті країни світу намагаються забезпечити, по-перше, максимальне завантаження виробничих потужностей, по-друге, диверсифікацію джерел постачання сировини, по-третє, оптимальне розташування нових нафтопереробних заводів, переважно - поблизу місць видобутку сировини або територій найбільшого попиту на нафтопродукти[25, c. 24].

2.2. Стан монопольного становища на ринку нафтопродуктів України

За часів незалежності в Україні відбувалися досить значні зміни як економічного, так і політичного характеру. Зміни відбувалися і в енергетичній галузі, де досить часто змінювалось керівництво міністерства, його структура та пріоритети міжнародного співробітництва. Це негативно позначалося на розвитку енергетичної галузі, а також на відносинах України в сфері енергетики з іншими країнами. Тому усе більш актуальною стає проблема забезпечення енергетичної безпеки і стабільності України, а для цього необхідно визначити основні тенденції та проблеми розвитку ринку нафтопродуктів країни.

Нафта в енергетичному забезпеченні України (як і більшості країн світу) відіграє особливу роль, не зважаючи на незначну частку в енергетичному балансі. Україна за рівнем видобутку і запасів нафти відноситься до малозабезпечених країн. Так, щорічний видобуток нафти на сьогодні складає лише 3-4 млн. т., при цьому потреби країни в цьому продукті дорівнюють 35 - 40 млн. т. на рік. Протягом 2006 року обсяг видобутку нафти з газовим конденсатом збільшився порівняно з 2005 р. на 156,9 тис. т, тобто на 3,6 %. Така ситуація призвела до того, що нафтопереробна галузь України в значній мірі залежить від імпорту нафти. Ситуація ускладнюється ще й тим, що значна частка українських НПЗ є власністю російських компаній, які поставляють нафту та реалізують одержані нафтопродукти через власну систему автозаправних станцій. В 2006 році поставки нафти на українські нафтопререробні заводи (НПЗ) збільшилися на 7,5%, у порівнянні з 2005 роком, хоча цей показник у 2005 році скоротився на 28,49% або на 6,838 млн. т., у порівнянні з 2004 роком, - до 17,158 млн. т. [4]. Основним постачальником нафти та нафтопродуктів в Україну залишається Росія. Сьогодні в Україні 87% обсягів нафти, що переробляється, припадає на поставки саме з Росії, що ускладнює ситуацію на внутрішньому ринку пального України.

Важливу роль на ринку нафти та нафтопродуктів України має потужна і розгалужена система нафтопроводів, яка з'єднує нафтові родовища України з НПЗ на її території, а також дозволяє здійснювати постачання в країну російської нафти та її транзит територією України і одержувати від цього додаткові прибутки. Але в останні роки спостерігається падіння обсягів транспортування і експорту нафти українськими магістралями. Так протягом 2006 року обсяги транспортування нафти підприємствами магістральних нафтопроводів зменшились порівняно з 2005 роком на 1 753,0 тис. т. (або на 4,0 %) і склали 44 945,0 тис. т. При цьому транзитом до країн Західної Європи (Словаччини, Угорщини, Чехії) протранспортовано на 1 834,0 тис. т. (або на 6,0 %) більше в порівнянні з 2005 роком, а для потреб України - менше на 3 587,0 тис. т. (або на 23,0 %). Ці дані свідчать про те, що сьогодні загальна фактична потужність української системи нафтопроводів забезпечує Україні дуже важливу роль як країни транзиту російської нафти до Європи. Однак вихідні потужності магістралей використовуються сьогодні лише на 55-58,7%. В складних умовах міжнародних енергетичних відносин Україні необхідно зберегти свій транзитний потенціал, який має велике значення для подальшого економічного розвитку країни[26, c. 7-9].

Для забезпечення сталого функціонування ринку нафтопродуктів України необхідно вирішити низку проблем. Їх умовно можна поділити на дві групи: внутрішні та зовнішні. До внутрішніх проблем передусім слід віднести: 1) відсутність прозорих умов роботи операторів ринку; 2) наявність прихованої форми монопольної діяльності операторів ринку; 3) брак механізмів захисту інтересів споживачів в умовах зростання цін; 4) низький рівень платоспроможності галузевих споживачів (сільськогосподарські, комунальні господарства, транспорт) та населення в регіонах України; 5) недосконалість законодавчої бази із забезпечення функціонування паливно-енергетичного комплексу; 6) відсутність економічних механізмів регулювання стану ринку в разі недостатнього його забезпечення ресурсами. Серед зовнішніх проблем, що впливають на стан ринку, можна назвати такі: 1) існування інвестиційних зобов'язань приватизації українських НПЗ, не підтверджених гарантованими обсягами поставки нафти в Україну; 2) наявність ПДВ на нафту, яка постачається з Російської Федерації (РФ); 3) коливання цін на нафту, що надходить з Росії, спричинене збільшенням уряду РФ розміру ставок вивізного митного збору; 4) недостатній рівень корпоративних прав держави, що проявляється у відсутності механізму впливу на завантаження та обсяги транспортування нафти нафтопроводами Одеса - Броди та її споживання українськими НПЗ.

Вирішення перерахованих проблем дало б змогу: сформувати більш стабільний ринок, при чому як за ціновими, так і за ресурсними параметрами; збільшити обсяги експорту нафтопродуктів; здійснити технічне та технологічне переоснащення НПЗ; покращити податкові надходження від діяльності ПЕК; гарантовано забезпечувати споживачів України необхідними прибутками, а нафтохімічне виробництво - сировиною.

Також, досить важливою залишається проблема енергетичної залежності України, бо ступінь залежності держави від монопольного імпорту нафти є неприпустимо великою. Заходи для зменшення цієї залежності мають бути такі: 1) збільшення власного видобутку нафти; 2) збільшення частки споживання альтернативного палива та вугілля (власних запасів якого в Україні достатньо); 3)диверсифікація джерел і шляхів постачання нафти[23, c. 84-85].

2.3.Антимонопольні заходи держави й створення конкурентного середовища на ринку нафтопродуктів в Україні

В Україні за роки незалежності спостерігалася тенденція до падіння рівня фактичного споживання нафтопродуктів з 56,7 млн. т у 1990 р. до 12,3 млн. т - у 2007 р. (або в 4,6 раза), яке не тільки відображало сутність процесів, що відбувалися в економіці країни, а й значною мірою було зумовлено безперервним зростанням світових цін на сиру нафту. Це призвело до падіння обсягів переробки нафти через застосування застарілої технології на НПЗ, потужність яких за останні роки використовувалася тільки на 20—30%, тоді як середньосвітовий рівень становить 87%. Технологія виробництва характеризується низькою глибиною переробки, що робить її продукцію менш конкурентоспроможною порівняно з імпортованою. Саме з цієї причини було закрито на тривалий ремонт Одеський і Херсонський НПЗ. За цих умов Кременчуцький, Лисичанський і Дрогобицький НПЗ різко зменшили обсяги переробки нафти, Надвірнянський НПЗ готується до консервації. В умовах приватизації більшої частки НПЗ в Україні держава не має ефективних важелів зміни ситуації на краще, тому подальше зростання ціни на нафту може мати катастрофічні для національної нафтопереробки наслідки.

Усе це істотно не вплинуло на пропорції складових внутрішнього ринку нафтопродуктів і призвело до збільшення частки імпортних нафтопродуктів та зниження питомої ваги продукції власного виробництва.

Так, у 2007 р. споживання нафти скоротилося порівняно з 2006 р. на 952,9 тис. т і становило 14,4 млн. т, тоді як на початку 2006 р. українські НПЗ планували збільшити цей показник на 15%. Основними чинниками, які вплинули на значення цього показника, було падіння темпів приросту видобутку нафти з українських родовищ і скорочення імпорту нафти на 467,9 тис. т (табл. 1). Якщо перший чинник можна вважати передбаченим (зростання дефіциту і брак інвестицій на пошук і розробку нових нафтових родовищ, особливо на шельфі Чорного й Азовського морів), то другий повністю пов'язаний зі зростанням світової ціни на нафту, неритмічною поставкою нафти на Кременчуцький НПЗ у зв'язку із загостренням відносин між його основними акціонерами тощо. За цих умов збільшилася залежність НПЗ від зовнішніх поставок нафти, причому з одного джерела — Російської Федерації. Таким чином, частка обсягів видобутку нафти (включаючи газовий конденсат) з українських родовищ у загальному її споживанні у 2007 р. становила 29,9%, а частка імпортованої нафти зросла, відповідно, до 69,4%. Тому можна стверджувати, що за звітний період нічого не було зроблено для виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 8.11.2006 №1572 «Програма диверсифікації джерел поставки нафти в Україну на період до 2015 року», а частка транспортування нафти з одного джерела значно перевищувала нормативний рівень диверсифікації (30%)[22, c. 44-46].

Крім того, зі збільшенням питомої ваги імпорту зросте залежність цін на нафтопродукти в Україні від світового ринку. Значний вплив на послаблення цієї тенденції має підвищення якості нафтопродуктів вітчизняного виробництва[10, c. 46-48].

Заданими Держмитслужби України, середня ціна імпортної нафти в 2007 р. становила 455,1 дол. США / т порівняно з 665 дол. США / т на автомобільний бензин, 552,9 дол. США / т — дизельне паливо і 386,8 дол. США / т — мазут, тобто ціна нафти на 68,3 дол. США/т, або на 17,7%, перевищувала ціну на мазут.

З аналізу наведених даних можна зробити висновок, що через неефективну структуру виробництва нафтопереробна промисловість України зазнає чималих економічних втрат. Так, експортуючи щороку мільйони тонн мазуту, місцеві НПЗ субсидують західні країни (Велику Британію, Кіпр, Латвію, Румунію, Італію тощо) на мільярди доларів. Пояснюється це тим, що самотужки вони не можуть вилучити з важких залишків легкі фракції моторного палива. З модернізацією українських НПЗ з'явилася б можливість замінити в експорті мазут на дорожчі дизельні палива та автомобільний бензин.

Таким чином, хронічний дефіцит високоякісних моторних палив, які є основою сучасної нафтопереробки, можна сприймати як відсутність будь-яких кардинальних зрушень у нафтопереробній промисловості України.

За умов сформованої кон'юнктури цін на світовому ринку нафти й законсервованої відсталості технології її переробки на українських НПЗ розв'язання проблеми збільшення глибини переробки до класичного рівня (86%) і вище слід було б вважати одним з найпріоритетніших напрямів модернізації галузі. Водночас керівництво Мінпаливенерго України зорієнтувало галузь і Держ-споживстандарт України на впровадження вже у 2008 р. паливного стандарту якості нафтопродуктів «Євро-3» та інших міжнародних нормативів. Аналіз стану й умов переходу українських НПЗ на ці стандарти, як і порівняння з ними чинних стандартів, показує, що в нинішніх умовах технологічно здійснити цей перехід у повному обсязі нереально.

Зростання імпортної залежності ринку нафти та нафтопродуктів в Україні призводить до позбавлення українських НПЗ важливого джерела фінансування інноваційного розвитку — прибутку від реалізації вироблених нафтопродуктів. У той же час за рахунок споживачів нафтопродуктів в Україні їх імпортери з Білорусі, Росії, Литви та інших країн збільшують рентабельність своїх НПЗ і інвестують у їхній розвиток[8, c. 46-47].


Розділ 3. Шляхи вдосконалення антимонопольного регулювання на ринку нафтопродуктів в Україні

3.1.Посилення конкурентних засад на ринку нафтопродуктів

Аналіз статистичних даних свідчить, що протягом останніх 5-6 років споживання основних нафтопродуктів в Україні становить: бензинів - у 2001-2005рр. у середньому -3,6 млн. т; дизельного палива - 5,0 млн. т; мазуту -0,9 млн. т. Причому, якщо обсяги споживання бензинів і дизельного палива зростають, то мазуту - зменшуються (так, споживання мазуту у 2000р. становило 1.2 млн. т, у 2005 - 0,7 млн. т). На відміну від кінця 1990-х років, внутрішні потреби за обсягами споживання/виробництва можуть бути задоволені вітчизняними НПЗ.

За прогнозами, до 2010р. потреба в автомобільних бензинах зросте в півтора рази і складатиме 5,6 млн. т; у дизельному паливі - зросте майже вдвічі, до 9,8 млн. т.

Таким чином, Україна є досить крупним ринком споживання нафтопродуктів, який розвивається, і найближчими десятиліттями потребуватиме дедалі більше якісних палив нафтового походження. Відповідно, зростатиме споживання нафти.

Станом на кінець 1990-х років, на території колишнього СРСР працювали 48 НПЗ сумарною потужністю понад 500 млн. т/рік. Після розпаду Союзу Україна отримала у спадок шість НПЗ загальною потужністю 62 млн. т/рік1 (у 1989р. обсяг переробки нафти на українських НПЗ досягав 60 млн. т). Українська нафтопереробна промисловість забезпечувала 90% внутрішньої потреби в нафтопродуктах.

З 1992р. спостерігається різке падіння виробництва, зумовлене насамперед зменшенням постачань нафти.

З іншого боку, постала проблема асортименту та якості нафтопродуктів, як призначених на експорт, так і для внутрішнього споживання, - що зумовлювало потребу реструктуризації галузі та модернізації виробничих потужностей.

Ця проблема була спільною для нафтопереробних підприємств усього пострадянського простору, і фактично в усіх нових країнах вона вирішувалася в умовах значного тиску з боку монопольного постачальника сировини - Росії, чиї компанії намагалися забезпечити максимальну участь у приватизації НПЗ пострадянських республік.

Проте, наприклад, Литва, попри спроби Росії у 2000р. припинити постачання нафти на Мажейкяйський НПЗ, зуміла зберегти контроль над підприємством і після купівлі контрольного пакету його акцій компанією ЮКОС домогтися його модернізації. В результаті, Литва має сьогодні НПЗ європейського рівня з глибиною переробки понад 90%, який виробляє бензини та дизельне паливо, що відповідають стандартам Euro-ІІІ-IV.

Модернізацію НПЗ, починаючи з 1995р., здійснювала Білорусь. Станом на 2004р., країна володіє двома сучасними НПЗ (Мозирським і Новополоцьким) сумарною потужністю понад 20 млн. т/рік.

Реконструкція і модернізація мала стати головною тенденцією розвитку нафтопереробної галузі і в Україні. В 1993р. була розроблена відповідна програма, якою передбачалося до 1998р. здійснити реконструкцію українських НПЗ (загальна вартість робіт оцінювалася в $1,5 млрд.; термін окупності-чотири роки)[7, c. 18-20].

Програма дозволяла підвищити глибину переробки нафти до 72% та за умови переробки 40 млн. т нафти щорічно - повністю задовольнити потреби внутрішнього ринку в усіх видах нафтопродуктів, а також частину з них спрямувати на експорт для отримання підприємствами коштів на закупівлю сировини. Програма передбачала також здійснення комплексу природоохоронних заходів, що давали можливість знизити на 40% викиди шкідливих речовин у повітря та зменшити майже на 100 тис. т/рік викиди сполук свинцю і сірки від вихлопних газів автомобільного транспорту4.

Однак, програма виконана не була. Натомість, ситуація в галузі невпинно погіршувалася: в 1999р. обсяг переробки нафти на НПЗ України впав до 10 млн. т; у 2000р. - 8,5 млн. т.

У цій ситуації було прийняте рішення про приватизацію НПЗ. Постановами Кабінету Міністрів України "Про забезпечення надходження коштів від приватизації до Державного бюджету України у 1999р." №418 від 18 березня 1999р. та "Про переліки відкритих акціонерних товариств, пакети акцій яких підлягають продажу в 2000р." №68 від 18 січня 2000р. передбачався продаж пакетів акцій Одеського, Херсонського та Лисичанського НПЗ.

Таким чином, у 1999-2000рр. відбулася приватизація трьох крупних підприємств галузі, які фактично потрапили під контроль російських нафтових компаній: Лисичанський НПЗ - російсько-британської "Тюменская нефтяная компания-British Petroleum (THK-BP)", Одеський - російської "ЛУКойл". ЗАТ "Торговий дім "Укрнафтопродукт", який придбав пакет акцій Херсонського НПЗ відразу передав управління підприємством російській компанії "Группа-Альянс".

На перший погляд, приватизація НПЗ іноземними компаніями, які мали власні значні обсяги нафти, виглядала досить логічною. Дійсно, починаючи з 2001 p., поставки нафти на НПЗ почали поступово зростати: з 8,5 млн. ту 2000р. до понад 21 млн.ту2003-2004рр. Збільшення обсягів переробки нафти і виробництва товарної продукції дозволило майже повністю забезпечити власною продукцією потреби внутрішнього ринку. Значно зросли також обсяги експорту нафтопродуктів.

Проте, неадекватність інвестиційних вимог потребам реконструкції і модернізації НПЗ, неналежний контроль з боку держави над виконанням новими власниками їх інвестиційних зобов'язань, значний рівень тінізаціїусіх складових нафтового сектору в Україні, відсутність державної політики впровадження європейських вимог до викидів автотранспорту та стандартів якості палив призвели до того, що нові власники НПЗ фактично лише підтримували виробничі потужності у робочому стані; переважні частки інвестицій спрямовувалися на розширення збутової інфраструктури (купівлю та будівництво АЗС). За п'ятирічний період після приватизаци на більшості українських НПЗ заходи з реконструкції (модернізації) та підвищення якості палив не здійснені[18, c. 39].

Водночас, під контроль російських компаній потрапляє і вітчизняний ринок нафтопродуктів. А якщо врахувати, що одночасно з приватизацією українських НПЗ були запроваджені досить високі мита на імпорт нафтопродуктів, то стає очевидним, що для них були створені фактично виняткові умови як для безконкурентного розвитку, так і для монополізації ринку нафтопродуктів. У 2004р. частка нафтопродуктів НПЗ України на внутрішньому ринку досягла 90%. Цього ж року Антимонопольний комітет України встановив колективну монополію компаній "ЛиНОС" та "Укртатнафта" на ринку бензинів, а також ТД "ТНК-Україна" - на ринку оптової торгівлі бензином.

Контроль російських компаній над українською нафтопереробною галуззю та внутрішнім ринком нафтопродуктів визнається і російською стороною. Так, у Концепції взаємовідносин між Російською Федерацією та Україною в міжпарламентській сфері констатується: "Російські компанії контролюють чотири з шести найбільших нафтопереробних заводів (Кременчуцький, Лисичанський, Херсонський та Одеський). Компанії "Альянс", ТНК-ВР домінують на ринку нафтопродуктів. Нафтопереробні заводи в Україні працюють на російській сировині. Лисичанський НПЗ "ЛиНОС" контролює ТНК, Одеський НПЗ разом із севастопольською нафтоперевалочною базою і нафтохімічний концерн "Оріана" - "ЛУКойл", Кременчуцький НПЗ перейшов до "Татнафти", а Херсонський НПЗ - до московської "Групи Альянс".

Низька конкурентоспроможність нафтопереробних підприємств України - що виразно виявилося під час окресленої вище ситуації із скасуванням ввізних мит. Якщо з одного боку, ця ситуація виявила вади державної політики на ринку нафтопродуктів, то з іншого - неконкурентоспроможність української нафтопереробки за параметрами ціна-якість, порівняно навіть з НПЗ Литви та Білорусі, країн, які, як зазначалося вище, спромоглися протягом 1990-х років здійснити реконструкцію і модернізацію своїх нафтопереробних потужностей. Реальними є також перспективи зниження експортних можливостей української нафтопереробної промисловості через зволікання процесу впровадження європейських стандартів якості палив та надто тривалу практику надання державою дозволів окремим нафтопереробним підприємствам на виробництво палива з підвищеним вмістом сірки, яке не відповідає навіть національним стандартам, в обмін на його постачання до аграрного сектору під час посівних і збиральних кампаній.

Державна політика стосовно ринків нафтопродуктів має будуватися на засадах відкритості, прозорості та передбачуваності "правил гри", що їх встановлює держава на цих ринках. Спонтанні рішення, які іноді приймаються державними органами із запізненням і не завжди відповідають реальній ситуації, змушують учасників ринку бути завжди на сторожі та страхувати можливі ризики, в т.ч. - шляхом неадекватного підвищення цін на нафтопродукти[18, c. 40].

З іншого боку, держава має оптимально регулювати механізм митних ставок на імпорт нафтопродуктів з тим, щоб запобігти проявам монополізму вітчизняних виробників на внутрішньому ринку та водночас - забезпечити можливість повноцінної роботи на ньому для імпортерів. Таке регулювання дозволить не лише стимулювати впровадження конкурентних засад на ринку нафтопродуктів, але й сприятиме підвищенню конкурентоспроможності продукції вітчизняних виробників.

Серед порушень конкуренційного законодавства, виявлених органами Антимонопольного комітету України (далі - Комітет) протягом останніх двох років, переважна кількість кваліфікувалася як зловживання монопольним становищем на відповідних регіональних ринках у формі встановлення монопольно високих цін реалізації світлих нафтопродуктів або анти-конкурентних узгоджених дій у формі встановлення однакових (як правило — завищених) цін реалізації світлих нафтопродуктів, зокрема, через укладання договорів комісії, спільної діяльності з обслуговування талонів, смарт-карт тощо.

Як свідчить практика, на ринках нафтопродуктів більшість виявлених антиконкурентних узгоджених дій відбувається не через "таємні змови", а через укладання цивільно-правових угод. Саме такі порушення набувають поширення на регіональних ринках реалізації світлих нафтопродуктів. Власники АЗС, які раніше самостійно здійснювали реалізацію нафтопродуктів, придбаних у оптових постачальників, тепер у багатьох випадках здійснюють реалізацію нафтопродуктів за договорами комісії на умовах та за цінами продажу, які встановлює власник нафтопродуктів - оптовий постачальник. Тобто, через наявність таких договорів комісії з різними власниками АЗС, на ринок виходить новий суб'єкт господарювання, частина продавців нафтопродуктів виходять з ринку, і за певних умов ці АЗС можуть контролюватись одним або групою підприємців, пов'язаних договірними відносинами, тобто, на ринку виникає ситуація, коли потенційні конкуренти можуть (або повинні) координувати, погоджувати ринкову поведінку. Виконання умов цих угод може призвести до усунення конкуренції. Подібні порушення були виявлені та припинені органами Комітету у Дніпропетровській, Запорізькій, Рівненській, Харківській, Черкаській областях та місті Києві[25, c. 25-26].

Комітет постійно вживає заходів з попередження порушень конкуренційного законодавства. Органи Комітету надають суб'єктам господарювання рекомендації та пропозиції стосовно припинення дій або бездіяльності, які можуть мати негативний вплив на конкуренцію. Так, зокрема, протягом 2005р. близько 60 суб'єктам господарювання надані обов'язкові для виконання рекомендації з припинення дій, що містять ознаки порушення конкуренційного законодавства. Всі ці рекомендації учасниками ринків виконані.

Одночасно ведеться активна роз'яснювальна робота. Зокрема, Комітет та його територіальні відділення періодично проводять "круглі столи", на яких операторам ринків нафтопродуктів роз'яснюються основні підходи до оцінювання відповідності їх дій вимогам законодавства. Учасники ринків нафтопродуктів мають можливість, у разі виникнення у них сумнівів щодо відповідності їх дій положенням Закону України "Про захист економічної конкуренції", звертатися до Комітету для отримання відповідно до статті 14 цього Закону рекомендаційних роз'яснень стосовно кваліфікації цих дій[21, c. 25-26].

3.2.Шляхи запобігання проявам монополізму на ринку нафтопродуктів України

Конкурентне середовище на ринках світлих нафтопродуктів слід формувати шляхом поступового "відкриття" цих ринків для всіх потенційних учасників та встановлення рівних можливостей їх роботи на цих ринках.

Як відомо, внутрішній ринок нафтопродуктів наповнюється за рахунок нафтопродуктів власного виробництва та імпортованих. За тривалого обмеження імпорту, як це спостерігалося до 2005р., частка нафтопродуктів вітчизняного виробництва складала понад 90% загального обсягу ринку (до 2000р. приблизно з такою часткою на ринку домінували імпортери). Зрозуміло, що ті вітчизняні виробники, які мали переваги в потужностях і технічному оснащенні, а саме - ТОВ "ЛиНОС" та АГ "Укртатнафта", посіли на відповідних ринках монопольне становище. Відкриття ж у травні 2005р. українського ринку світлих нафтопродуктів внаслідок зниження ставки митного тарифу на імпорт моторних бензинів і дизельного палива, змінило структуру його наповнення, створивши відчутний конкурентний тиск на вітчизняних виробників (сьогодні імпорт світлих нафтопродуктів складає близько чверті загального обсягу ринку).

Тривале функціонування ринків у "тепличних умовах" призвело до гальмування розвитку вітчизняного виробництва та не сприяло зростанню конкурентоспроможності українських нафтопродуктів. Отже зрозуміло, що сьогодні вітчизняні виробники технологічно не готові працювати в умовах "відкритості" ринків. Тому необхідно одночасно вжити ряд заходів для підвищення їх конкурентоспроможності та розвитку конкуренції на ринках нафтопродуктів, зокрема:

• удосконалити механізм встановлення митних ставок на імпортні бензини та дизельне паливо для забезпечення оптимальної роботи вітчизняних виробників нафтопродуктів і водночас - створення можливості для імпортерів повноцінно діяти на ринку нафтопродуктів;

• підвищувати (поетапно, зі встановленням конкретних термінів) стандарти, що визначають якість вітчизняних нафтопродуктів (зокрема бензинів і дизельного палива), з метою досягнення протягом кількох років відповідності національних стандартів європейським;

• запровадити заходи економічного стимулювання підприємств нафтопереробки до модернізації виробництва, збільшення глибини переробки та обсягів виробництва нафтопродуктів високої якості[18, c. 40].

Розвитку конкуренції на ринках нафтопродуктів має сприяти також пожвавлення ринків альтернативних видів палива (стисненого та скрапленого газу, біопалива тощо). Так, сучасний стан розвитку мереж АГНКС та існуючі бар'єри вступу суб'єктів господарювання на ринки природного газу як моторного палива не дозволяють створити відчутний конкурент-ний тиск на операторів ринків світлих нафтопродуктів та достатньо впливати на стабільність цих ринків у періоди підвищення попиту.

Зокрема статтей, що визначають: антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання; узгоджені дії, які можуть бути дозволеними; діяння, які становлять зловживання монопольним становищем на ринку (статті 6, 10 та 13, відповідно).

Як відомо, сьогодні розвинуті країни приділяють велику увагу розвитку альтернативних видів палива та енергоносіїв. Поза сумнівом, не повинна стояти осторонь і Україна. Отже, потрібно було б затвердити державну програму з метою переведення частини автотранспортних засобів на альтернативні види палива (наприклад, сільськогосподарської техніки на біодизель). Це є особливо актуальним у ситуації відчутного зростання цін на вуглеводневі енергетичні ресурси у світі.

Для вдосконалення конкурентного середовища на ринках нафтопродуктів слід передбачити вироблення відповідного алгоритму встановлення митних зборів на імпортні нафтопродукти, який, з одного боку надавав би можливість повноцінно працювати на ринку вітчизняним НПЗ, а з іншого - забезпечував необхідний для розвитку конкуренції обсяг імпортних нафтопродуктів (10-20%).

Одночасно, для підтримання рівноваги на ринках нафтопродуктів, необхідно визначити жорсткі позиції держави щодо якості вітчизняних нафтопродуктів. Якщо вимоги державних стандартів залишити тривалий час незмінними, то у власників НПЗ не буде потреби постійно вдосконалювати виробництво, як цього вимагає кон'юнктура ринків більшості європейських держав. Необхідно завчасно задекларувати послідовність та терміни, протягом яких вимоги державних стандартів до якості вітчизняних нафтопродуктів будуть підвищуватися, з тим, щоб учасники ринків нафтопродуктів могли відповідно будувати свої плани.

Водночас, держава мала б економічно підтримувати вітчизняного виробника, який хоче модернізувати виробництво, збільшити глибину переробки, здійснити інші заходи, що матимуть результатом підвищення конкурентоспроможності українських нафтопродуктів. Отже, доцільно вжити заходів для зацікавлення вітчизняних виробників вкладати та залучати інвестиції для підвищення ефективності виробництва. Проте, стимулюючі заходи доцільно запроваджувати винятково в цільовий спосіб (поширюючи ці заходи на конкретні програми, бізнес-плани конкретних НПЗ, види обладнання тощо).

Впровадження такої політики та необхідне для цього збалансування окремих заходів у часі та ресурсах, можливо, потребуватиме розробки відповідної державної програми, яка б чітко встановлювала терміни, обсяги та порядок залучення ресурсів, необхідних для реалізації визначених заходів[21, c. 39-40].

Необхідно також прискорити створення постійного державного стратегічного резерву нафтопродуктів, наявність якого дала б можливість впливати на стабільність ринків нафтопродуктів у періоди збурень на ньому (різкого заростання цін, ажіотажного попиту, вимивання товарів з ринку, їх дефіциту тощо) та пом'якшити негативні чинники, зумовлені кон'юнктурою світових ринків. Закупівлю нафтопродуктів до державного резерву доцільно здійснювати переважно в періоди зменшення попиту та, відповідно, цін на ринку. Створення такого резерву можна здійснити також на основі перерозподілу 15% квоти нафти, видобутої на території областей, яка на цей час, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України №599 від 4 квітня 2000р.4, знаходиться в розпорядженні відповідних обласних державних адміністрацій (передбачалося впровадження цього заходу як тимчасового).

Ефективна державна політика на ринках нафтопродуктів повинна базуватися на кваліфікованих висновках за результатами ґрунтовного аналізу стану цих ринків, а ухвалення рішень повинно мати випереджувальний характер. Для цього необхідно налагодити ефективний механізм постійного моніторингу і прогнозування стану ринків нафти та нафтопродуктів.

Інформація про стан ринків нафтопродуктів, отримана з різних джерел, має суттєві розбіжності, які ускладнюють, а іноді й унеможливлюють її аналіз, що може призводити до неправильних висновків. Це суттєво перешкоджає не лише Комітету в його роботі з оперативного виявлення та усунення порушень конкуренційного законодавства на цих ринках, але й іншим державним органам, які повинні своєчасно виявляти чинники, що можуть спричинити збурення ринків, та ефективно вживати заходів для запобігання їх дестабілізації.

Вирішити ці проблеми допомогло б налагодження інтегрованої інформаційно-аналітичної системи постійного моніторингу загальнодержавних і регіональних ринків нафти та нафтопродуктів, як це передбачено Указом Президента України "Про заходи щодо стабілізації ситуації на ринку нафти і нафтопродуктів" №823 від 18 травня 2005р. та дорученням Кабінету Міністрів України №49925/6 від 3 травня 2005р.. Проте, на жаль, незважаючи на наявність названих документів, інформаційно-аналітична система моніторингів ринків нафти і нафтопродуктів в Україні досі не створена. Отже, необхідно вжити негайних заходів з практичного втілення в життя задекларованих у державних документах рішень[18, c. 41].


Висновки

Проголошення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави, а також закріплення принципу верховенства права - це визнання на конституційному рівні за правом функції регулятора відносин у соціально орієнтованій економіці. Оскільки держава відповідає перед людиною за свою діяльність, має бути гарантом підтримки добросовісної конкуренції, її обов'язком є запровадження системи організаційно-правових заходів протидії, обмеження та усунення монополізму як негативного економічного явища, що має чи може мати місце за відсутності конкуренції. Правову основу їх реалізації створюють принципи інституту антимонопольного регулювання.

Принципи інституту антимонопольного регулювання забезпечують цілеспрямований державний вплив на конкуренцію та господарську діяльність її учасників. У свою чергу, принципи інституту антимонопольного регулювання не ізольовані та не автономні один від одного. Вони взаємодіють, переплітаються та взаємообумовлюють один одного. Окремі риси одного принципу можуть знаходити своє відображення в іншому принципі інституту. І це є природнім, адже тільки сукупність принципів може відображати сутність усього інституту антимонопольного регулювання.

Насамкінець зазначимо, що викладене в межах запропонованої статті є лише першою спробою виокремлення принципів антимонопольного регулювання у вітчизняній юридичній літературі, а окремі її положення не є беззаперечними і потребують подальшого теоретичного осмислення.

З урахуванням викладеного та аналізуючи базові нормативні акти інституту антимонопольного регулювання, можна виділити такі його принципи: єдність системи антимонопольного регулювання як складової частини державного регулювання; поєднання попереднього та подальшого контролю у сфері антимонопольного регулювання; заборона неналежного здійснення прав суб'єктами господарювання; своєчасність, безперешкодність та достовірність інформаційного забезпечення інституту антимонопольного регулювання; взаємодія та координація антимонопольних органів з органами державної влади у сфері антимонопольного регулювання; виключення із сфери антимонопольного регулювання; спеціальне антимонопольне регулювання у сфері природних монополій.

Аналіз діючого законодавства та практика його застосування засвідчує гостру необхідність внесення до нього змін.

Сьогодні найбільш розповсюдженим явищем стають картельні змови серед найбільших виробників (операторів) в різних галузях економіки. При цьому,найбільш поширеною така практика є у найважливіших секторах економіки і, зокрема, у паливно-енергетичному комплексі і особливо у нафтовій сфері та металургійному комплексі. Спостерігаються подібні явища і у агропромисловому комплексі та будівництві.

Оскільки найбільш уражені зазначеними явищами саме базові галузі економіки, то очевидно, що такі змови підривають цінову стабільність в економіці, стають додатковим джерелом інфляції в країні, розкручують цінову спіраль, зводячи нанівець роботу Уряду України щодо підвищення рівня доходів та життя громадян. А це вже питання національної безпеки.

Картельні змови по своїй суті ніщо інше як антиконкурентні узгоджені дії. Відповідно до Закону України "Про захист економічної конкуренції", який є базовим у системі нормативно-правового забезпечення розвитку конкуренції та недопущення монополізму в економіці, антиконкурентними узгодженими діями є узгоджені дії, які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції. У свою чергу, узгодженими діями є укладання суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність).

Однак, проблема у тому, що чинне нормативно-правове забезпечення не дозволяє ефективно доводити факт змови. Як наслідок, виникають судові тяганини, скарги на неправомірні дії державних органів, звинувачення на адресу влади щодо необґрунтованого тиску на комерційні структури представників опозиції тощо. У результаті дуже складно приймати адекватні рішення стосовно порушників антимонопольного законодавства. Саме тому практика картельних змов все більше поширюється і стає все більш зухвалою.

Доцільним було б доповнити законодавство нормами,які б дозволяли виносити рішення щодо антиконкурентних узгоджених дій на основі економічного аналізу вартості відповідної продукції (товарів, робіт, послуг) та рентабельності, обмеживши його рівень, наприклад, 20-30%, а також опосередкованих даних щодо узгодженості дій (приблизно однакового та одночасного підняття цін найбільшими операторами ринку).

Можливо також потрібно ввести норму щодо відшкодування порушниками антимонопольного законодавства збитків, які понесли покупці (продавці), що постраждали внаслідок їх неправомірних дій.

Безперечним є й те, що потрібно внести зміни до нормативно-правових актів про приватизацію. Очевидно потребує виправлення поняття "промисловий інвестор". Принаймні не повинні підпадати під це поняття управляючі (холдингові) компанії, що здійснюють контроль над подібними підприємствами. Можливо було б доцільно взагалі відмовитися від такого поняття або надання їм преференцій при придбані об'єктів права державної власності у процесі приватизації.


Список використаної літератури

1. Про Антимонопольний комітет України: Закон України // www.rada.kiev.ua.

2. Аналітична довідка про хід виконання "Державної програми приватизації на 2000-2002 роки" у І півріччі 2004 року. - К.: Фонд державного майна України, 2004.

3. Звіт Антимонопольного комітету України за 2004 рік. - К.: Антимонопольний комітет України, 2005.

4. Про Державну програму приватизації на 2000-2002 роки:Закон України // www.rada.kiev.ua.

5. Про захист економічної конкуренції: Закон України // www.rada.kiev.ua.

6. Про природні монополії: Закон України // www.rada.kiev.ua.

7. Бурлака В.Г. Формування ринку нафтопродуктів в Україні в умовах підвищення світової ціни на нафту //Актуальні проблеми економіки. - 2008. - № 7. - C. 16- 23

8. Гуріна М. Особливості контролю підприємницької діяльності у сфері роздрібної торгівлі нафтопродуктами //Вісник податкової служби України. - 2000. - № 27. - C. 46-47

9. Денисюк О. Особливості розвитку економіки України та антимонопольне регулювання //Економіка. Фінанси. Право. - 2005. - № 7. - C. 3-5.

10. Імпортно-експортна політика України в енергетичній сфері: стратегічні пріоритети / Шевцов А.І, Земляний М.Г., Вербинський В.В., Дорошкевич А.З., Ряузова Т.В.- Дніпропетровськ.: ДФ НІСД, 2005.- 147 с.

11. Качалин В. Международные аспекты антимонопольного регулирования //Мировая экономика и международные отношения. - 2006. - № 2. - C. 49-65

12. Корчак Н. До питання про правову природу інституту антимонопольного регулювання //Підприємництво, господарство і право. - 2002. - № 12. - C. 48-51

13. Корчак Н. Матеріально-правове значення презуипцій в інституті антимонопольного регулювання //Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 1. - C. 6-9

14. Корчак Н. Принципи інституту антимонопольного регулювання в Україні //Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 11. - C. 98-102.

15. Корчак Н. Теоретико-правові аспекти відповідальності в інституті антимонопольного регулювання в Україні //Підприємництво, господарство і право. - 2004. - № 10. - C. 118-121.

16. Левченко Г. Вертикальна інтеграція в нафтовій галузі України.//Економіст - 2005-№5-С.46-51

17. Мельник Т. Проблемні питання розвитку нафти та нафтопродуктів в Україні //Економіст. - 2008. - № 3. - C. 38-40

18. Мороз С. Посилення конкурентних засад і запобігання проявам монополізму на ринку нафтопродуктів України //Національна безпека і оборона. - 2006. - № 3. - C. 9-41

19. Нестеренко О. Державне антимонопольне регулювання //Нова політика. - 1997. - № 3. - C. 19-23

20. Саніахметова Н. Цінові зловживання суб'єктом господарювання домінуючим становищем на ринку //Юридический вестник. - 2001. - № 3. - C. 116-120.

21. Створення стратегічних резервів нафти та нафтопродуктів в Україні: стан, проблеми, пошук шляхів на основі міжнародного досвіду //Національна безпека і оборона. - 2007. - № 4. - C. 2-40

22. Уніговський Л. Завдання і перспективи створення системи стратегічних запасів нафти та нафтопродуктів в Україні //Національна безпека і оборона. - 2007. - № 4. - C. 44-48

23. Чукаєва І. Формування українського ринку нафти і нафтопродуктів//Економіка України. - 2001. - № 2. - C. 84-86

24. Шморгун Л. Свобода монополізму: Про законодавче забезпечення антимонопольного регулювання цін //Віче. - 2000. - № 2 . - C. 109-114

25. Шпак О. Методичні та організаційні підходи до вдосконалення управління ринком нафти і нафтопродуктів //Проблеми науки. - 2003. - № 9. - C. 20-26.

26. Шпак О. Ринок нафтопродукті в Україні: проблеми і перспективи//Економічний часопис- ХХІ.-2002-№11-12.- С.7-9

загрузка...
Top