Експортний потенціал регіонів Україні

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти поняття експортного потенціалу України.

1.1. Місце регіонів у формуванні експортного потенціалу України.

1.2. Методологічні підходи до структурування експортного потенціалу регіону.

1.3. Експортний потенціал України та її місце в системі світового господарства.

Розділ 2. Аналіз експортного потенціалу Дніпропетровської області.

2.1. Інноваційні чинники формування експортного потенціалу та соціально-економічна ситуація в регіоні.

2.2. Промисловий та експортно-імпортний потенціал Дніпропетровської області.

Розділ 3. Основні напрямки підвищення експортного потенціалу України та регіонів.

3.1. Шляхи розвитку експортного потенціалу України та регіонів.

3.2. Перспективи підвищення експортного потенціалу регіонів.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Рівень інтеграції країни до системи світового господарства значною мірою залежить від кількісної та якісної характеристик її експорту. Про цю інтегрованість країни може, зокрема, свідчити такий показник, як експортна квота, а саме - відношення обсягу експорту до валового внутрішнього продукту (ВВП). Чим вища експортна квота, тим більш інтенсивні зовнішні економічні зв'язки країни, а відтак вагоміший рівень інтеграції у світове господарство. Це, безумовно, не стосується екстремальних (кризових) ситуацій, коли відносно велике значення експортної квоти може обумовлюватися низьким рівнем внутрішнього споживання в країні, що нині й характерно для України. Збільшення й раціоналізація експорту завжди розглядалися у більшості країн як позитивний момент в економічному розвитку, бо це, по-перше, шлях до ефективнішого використання економічного потенціалу і, по-друге, можливість задовольняти певні внутрішні потреби за рахунок імпорту. У свою чергу, обсяги й структура експорту країни безпосередньо залежать від її потенціалу, який можна визначити, як максимальну здатність національної економіки при певному розвитку виробничих сил випускати товари та надавати послуги, конкурентоспроможні на зовнішніх ринках. Виходячи з цього, експортний потенціал може розглядатися як найбільш розвинута й топологічна досконала складова економічного потенціалу держави, свого роду індикатор розвитку економіки та її участі в міжнародному поділі праці. Мірою підвищення загального рівня розвитку економіки країни дедалі більша кількість підприємств стає спроможною виробляти товари і послуги, конкурентоспроможні на зовнішніх ринках.

Актуальність теми. Від рівня експортного потенціалу країни значною мірою залежить її місце в системі світового господарства, вплив на загальносвітові процеси, що визначає не лише економічну, а й політичну вагомість країни, авторитет і місце держави в міжнародних відносинах.

Реальна участь країни в експортній діяльності є, як відомо, багаторівневим системним процесом. Характерною особливістю сучасного стану розвитку експортної діяльності України є глибокі зміни у співвідношенні динаміки можливостей загальнодержавного і регіонального рівнів експортної діяльності і відповідно посилення експортної активності регіонів. Отже, формування якісно нового рівня взаємовідносин України із світовим співтовариством потребує глибокого вивчення об’єктивних основ та обґрунтування практичних шляхів розгортання більш активної участі її регіонів в експортній діяльності, розширення їх повноважень в організації і розвитку цього процесу. Зрозуміло, що без певних теоретичних досліджень здійснити це неможливо, так само як без останнього неможливо забезпечити повноцінну і рівноправну інтеграцію України у світове господарство, ефективну реалізацію її великого експортного потенціалу.

Оскільки саме експортна діяльність регіонів багато в чому обумовлює місце країни, в системі поділу праці на терені СНД, Європи і світу в цілому, то відповідно формування і ефективна реалізація на світовому ринку конкурентоспроможного експортного потенціалу країни потребує глибокого вивчення об’єктивних основ формування та обґрунтування практичних шляхів активізації використання експортного потенціалу регіонів. Дослідження і теоретичне узагальнення цих явищ є досить важливим і має непересічне значення для наукового обґрунтування і практичного здійснення активної політики держави у сфері ефективної експортної діяльності з урахуванням соціально-економічного становища і ролі кожного її регіону, як територіально-виробничого комплексу, у формуванні та ефективній реалізації національного експортного потенціалу.

Останнім часом теоретико-методологічні та прикладні аспекти формування, оцінки та активації використання експортного потенціалу різних економічних систем знаходять своє відображення в ряді робіт українських та зарубіжних вчених. Питання формування і розвитку експортного потенціалу регіонів, дослідження їх ролі у загальнонаціональному експортному потенціалу є досить актуальною і простежується у працях таких економістів як І. Казаков, В. Капіцин, Н. Ларіонова, А. Липко, М. Сейфулаєв, В. Третьяк та ін.

Проте питання кількісного та якісного визначення експортного потенціалу регіонів та його впливу на зовнішньоекономічні зв'язки є недостатньо дослідженим.

Мета роботиполягає у вивченні розвитку і використання експортного потенціалу регіону як складової національного на основі виявлення тенденцій цих процесів шляхом порівняльного аналізу економік регіонів і країни, пошуку шляхів покращення його використання на світовому ринку з урахуванням специфіки розвитку регіональної економіки. Відповідно до мети основними задачами наукового дослідження були:

• узагальнити теоретичні і методичні засади поняття експортного потенціалу як соціально-економічної категорії та виявити економічну сутність експортного потенціалу регіону і здійснити аналіз підходів щодо його визначення та оцінки;

• розробити теоретико-методологічні і науково-методичні основи формування та ефективного використання регіонального потенціалу експортування;

• дослідити економічні позиції регіону в національній економічній системі та параметри його економічного потенціалу в контексті можливостей збільшення обсягів та географічної диверсифікації експортування;

• визначити сучасний стан, тенденції та умови середовища розвитку експортного потенціалу регіону з позицій становлення ринкової економіки відкритого типу;

• виявити та обґрунтувати галузеві (товарні) і географічні пріоритети розвитку експорту регіону на перспективу;

• дослідити можливості і визначити напрями розвитку секторів регіональної економіки щодо збільшення обсягів та раціоналізації структури експорту регіону;

• обґрунтувати доцільність створення та визначити напрями діяльності регіональної організації сприяння розвитку системи експортування регіону.

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження є процеси та відносини, що виникають при формуванні і використанні регіонального потенціалу експортування.

Предмет дослідження.Експортний потенціал регіону та шляхи підвищення ефективності його використання в процесі формування ринкової економіки.

Методи дослідження. Логіка роботи підпорядкована вимогам діалектичного підходу та загальнонаукових методів дослідження.

При аналізі теоретичних основ визначення експортного потенціалу використаний діалектичний метод, як метод пізнання соціально-економічних процесів, що передбачає розгляд будь-яких економічних явищ і процесів у їх загальному зв'язку і взаємозалежності в стані безперервного розвитку. Конкретизацією процесу матеріалістичної діалектики виступає системно-структурний метод, використання якого в найбільшій мірі сприяє досягненню поставленої в роботі мети. Такий підхід дозволяє розкрити цілісність формування та використання експортного потенціалу регіону у перехідній економіці України, виявити багатогранні типи зв'язків у ньому і на основі цього створити теоретичну модель складного розрізненого процесу. Досягненню поставленої у роботі мети сприяє використання переважно динамічного варіанту системно-структурного методу для адекватного відображення шляхів покращення використання експортного потенціалу, взаємодії та взаємообумовленості його складових елементів, їх реакції на регулюючі зовнішні імпульси.


Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти поняття експортного потенціалу України

1.1. Місце регіонів у формуванні експортного потенціалу України

Експортний потенціал регіону, як складову частину території і підсистеми національної соціально-економічної системи і, як відносно самостійну ланку господарської системи країни із завершеним циклом відтворення, слід розглядати як здатність регіональної економіки виявляти і постійно відтворювати свої конкурентні переваги на світовому ринку відповідно до умов середовища, що постійно змінюється.

Регіональний потенціал експортування виступає як складноорганізована динамічна система, яка має структуру у вигляді трьох підсистем: внутрішнього потенціалу регіону, потенціалу експортних бар’єрів і потенціалу зарубіжних ринків, але одночасно є підсистемою експортного потенціалу країни, а отже рівень розвитку експортної діяльності країни залежить від наявних експортних потенціалів регіонів.

Експортний потенціал представляє собою певний обсяг товарів та послуг, які національна економіка спроможна виробити, залучаючи власні та імпортовані фактори виробництва, і реалізувати їх на зовнішніх ринках з максимальною ефективністю. Експортний потенціал країни сумарно складається із регіональних потенціалів. Проте окремі регіони мають певні особливості розвитку і спеціалізації і таким чином мають різний потенціал. Останнім часом диспропорції у регіональному розвитку загострюються, що є наслідком відображення конкурентоспроможності регіонів в умовах, що постійно змінюються.

Потенціал регіону представляє собою максимально можливу результативність від використання ресурсів території в ідеальних умовах організації господарської діяльності при найбільш повному задоволенні потреб суспільства. Експортний потенціал характеризується сукупністю факторів, що забезпечують можливість виходу підприємств регіону на зовнішні ринки. Під даними факторами розуміють наявність необхідних в регіоні ресурсів (природних, трудових, фінансових, технологічних, інформаційних), що використовуються для виробництва певних товарів чи надання послуг. Таким чином експортний потенціал визначається можливістю використання природних, виробничих, технологічних, трудових, інвестиційних ресурсів регіону в структурі світогосподарських зв'язків. Від того яким чином реалізується експортний потенціал буде залежати і стан зовнішньоекономічного комплексу регіону [15, c. 110].

Експортний потенціал можна охарактеризувати за допомогою наступних елементів: ресурсно-сировинний потенціал, промисловий потенціал, фінансовий потенціал, організаційно-технічний потенціал, маркетинговий потенціал, кадровий потенціал, соціально-культурний потенціал, інфраструктурний потенціал, науково-інноваційний потенціал, інвестиційний потенціал (рис. 1.1).

Експортний потенціал регіону визначається якісними та кількісними показниками. Слід зауважити, що експортний потенціал - величина динамічна і залежить від появи нових виробництв та галузей, що орієнтовані на зовнішні ринки. Розвиток експортного потенціалу призводить до модернізації та підвищення конкурентоспроможності національної економіки.

Усі регіони України можна поділити на дві групи:

1) регіони І групи, що мають високий стабільний експортний потенціал і виступають основними експортерами України. Проаналізувавши регіони І групи слід зазначити, що до її складу входять найбільш промислово розвинені регіони України - Донецька, Луганська, Дніпропетровська та Запорізька області, а також регіони із значним сільськогосподарським потенціалом - АР Крим, Житомирська, Чернігівська, Сумська та Черкаська області, а також із значним промисловим і сільськогосподарським потенціалом - Миколаївська та Херсонська області; 2) регіони ІІІ групи з низьким нестабільним експортним потенціалом, що виступають у зовнішньоторговельній діяльності України переважно імпортерами. Регіони ІІІ групи також можна умовно поділити на дві підгрупи: по-перше, це прикордонні регіони та столичний регіон - Закарпатська (кордони з Угорщиною, Румунією та Словаччиною), Львівська (з Польщею), Волинська (з Польщею та Білорусією), Рівненська (з Білорусією), Харківська (з Росією), Одеська (з Молдовою, Румунією та виходом до Чорного моря) та Київська області, які сприймають першими імпортовану із закордону продукцію; по-друге, це відсталі малорозвинені області - Тернопільська, Хмельницька та Чернівецька області.

На основі запропонованої методології було проаналізовано експортний потенціал регіонів України і визначено, що всі регіони можна умовно розділити на дві групи: регіони з високим та регіони з низьким нестабільним експортним потенціалом. Таким чином визначено пріоритетні області, що формують експортний потенціал країни, а також необхідність підтримки цих областей. Проте слід зазначити, що господарство цих областей у більшій мірі залежить від зовнішніх факторів і таким чином не можна стверджувати, що в умовах значних змін показник експортного потенціалу не зміниться. Також для подолання регіональних диспропорцій уваги потребують і інші області [18, c,35-36].

Визначення експортного потенціалу регіонів проведено без урахування наслідків світової фінансової кризи, тому в умовах нестабільної макроекономічної ситуації показники можуть коригуватися - це стосується, в першу чергу, областей І групи із високим виробничим і експортним потенціалом, оскільки першими негативні тенденції почали спостерігати експортоорієнтовані галузі промисловості. Проте крім нових викликів можуть з'явитися і нові можливості для розвитку експортного потенціалу регіонів, що спеціалізуються на виробництві та експорті продукції АПК, а також за рахунок девальвації національної грошової одиниці може скоротитися імпорт і відповідно зменшиться розрив між регіонами І та ІІІ груп у бік позитивної тенденції.

1.2. Методологічні підходи до структурування експортного потенціалу регіону

Посилення залежності національних економік від впливу процесів глобалізації особливо відчутне для країн з перехідною економікою та недосконалою структурною побудовою. З цього погляду важливим видається аналіз такого впливу на експортний потенціал базових галузей промисловості, оскільки вони забезпечують результати економічного розвитку країни. В Україні саме базові галузі є основним джерелом надходжень від експорту. Однією з провідних базових галузей української економіки є чорна металургія, про що свідчить її частка у сукупному виробництві промислової продукції, яка становить 26%, та у експорті - 34%. Тому особливого значення набуває дослідження експортного потенціалу саме цієї базової галузі та шляхів поглиблення ефективності його використання. Формування сировинної спрямованості економіки, яка через обмеженість внутрішнього попиту посилює залежність економічної динаміки від можливості нарощування експорту.

В той же час зростання світових ринків сировини за своїми темпами та обсягами значно поступається зростанню ринків наукомістких товарів та послуг. Це істотно впливає на рух капіталів між країнами, поглиблюючи проблему нелегального їх відтоку з України внаслідок невисокої конкурентоспроможності вітчизняної економіки. Таким чином необхідним є вдосконалення структури експорту, а саме зменшення частки базових та збільшення високотехнологічних галузей у загальному обсязі.

Дослідженням експортного потенціалу країни присвячено багато наукових робіт, але вони недостатньо враховують місце експортного потенціалу в економічному потенціалі країни, а також його структурні особливості. Водночас необхідне розмежування таких складових економічного потенціалу як експортний та зовнішньоекономічний, які у деяких роботах ототожнюються [14, c. 49].

Експортний потенціал країни за своєю структурою складається з потенціалів окремих галузей. Стосовно окремої галузі цей термін характеризує не стільки виробничі можливості, а здібності максимально задовольняти потреби споживачів, раціонально використовуючи при цьому ресурси і з огляду на інтереси держави, торговельних партнерів.

В українській економіці до базових галузей промисловості належать добувна, паливна, металургійна, електроенергетична, машинобудівна, але більш детального, на думку автора, дослідження серед них заслуговує галузь чорної металургії оскільки ця галузь має найбільшу питому вагу в українському експорті серед решти базових галузей і стала своєрідним локомотивом економічного розвитку.

При цьому слід враховувати євроінтеграційні прагнення України та досвід в цій сфері країн ЦСЕ, який показує, що при інтеграції для української металургії існують як позитивні (можливість збільшення ефективності використання експортного потенціалу у довгостроковому періоді після закінчення оновлення та реструктуризації виробництва, отримання та впровадження нових технологій, переорієнтація на експорт товарів з більш високою доданою вартістю та збільшення рівня внутрішнього споживання металургійної продукції, а також за рахунок скасування торговельних бар'єрів), так і негативні наслідки у формі істотного скорочення виробничих потужностей.

Центральною проблемою розвитку експортного потенціалу регіону виступає завдання знайти найбільш раціональні і дійові форми, методи та інструменти забезпечення розвитку експортної діяльності регіону у пріоритетних секторах економіки з врахуванням зовнішньоекономічних інтересів держави. Досягти цього можливо завдяки реалізації комплексу заходів по підвищенню експортних можливостей тих галузей економіки регіону, які згідно результатів дослідження, мають утворити основу конкурентноспроможного експортного потенціалу, а саме: легка і харчова промисловість, машинобудування і металообробка, деревообробна промисловість, промисловість будівельних матеріалів, хімічна промисловість, сільське господарство, а також сфера послуг. Основні напрями розвитку експортних можливостей визначених секторів економіки, які досліджені в дисертаційній роботі, полягають у наступному: здійснення продуктових, технологічних, організаційно-управлінських та інфраструктурних інновацій; зміцнення виробничої і науково-технічної бази; створення ринкового середовища; активізація діяльності в сфері стандартизації і сертифікації продукції; залучення зовнішніх і внутрішніх інвестицій; кадрове забезпечення і навчання персоналу; подолання основних експортних перешкод і бар'єрів. Слід зауважити, що перелічені узагальнені напрями удосконалення і активізації виробничої загалом і експортної діяльності зокрема у визначених пріоритетних секторах економіки регіону, повинні мати системний характер і охоплювати всі основні види діяльності. Відповідно ефективність їх буде максимальною при умові одночасного їх застосування у контексті довгострокової стратегії економічного розвитку регіону [11, c. 96-97].

Вихід, завоювання та зміцнення позицій на зарубіжних ринках потребують створення і реалізації системи умов і заходів регіонального сприяння експортній діяльності. В сучасних умовах регіональна влада може лише створювати умови, за яких суб'єктам експортної діяльності буде більш вигідно діяти саме у напрямах, визначених як пріоритети експортування. Мова йде про обґрунтовану доцільність створення спеціальної регіональної організації з функціями сприяння розширенню експортування та визначені основні напрями їх діяльності, які полягають у наступному: інформаційне забезпечення експортування; організаційне сприяння експортній діяльності; сприяння підвищенню конкурентоспроможності товарів, послуг, підприємств, галузей, регіону; фінансове сприяння; кадрове забезпечення; забезпечення координації зовнішньоекономічної діяльності між регіональними і загальнодержавними органами влади, між регіональними органами влади і суб'єктами експортної діяльності різних секторів економіки регіону.

Інтеграційні процеси можуть справити позитивний вплив на економічний потенціал транзитивної країни в цілому, але можуть негативно вплинути на експортний потенціал окремої галузі. Тому при реалізації політики приєднання до певного інтеграційного угруповання, необхідно дослідити, які тенденції відбуваються у цій галузі на світовому ринку та на ринку угруповання для того, щоб передбачити наслідки такого приєднання для експортного потенціалу провідних базових галузей економіки.

З метою збільшення ефективності використання експортного потенціалу, є необхідним також перерозподіл географічної структури експорту металургійної продукції через перехід на ринки країн Європи та СНД шляхом укладання угод зі скорочення вживання захисних заходів та інвестицій українських підприємств до цих країн [5, c. 107].

1.3. Експортний потенціал України та її місце в системі світового господарства

Економічний і експортний потенціал країни - взаємозалежні сторони суспільного виробництва. Динамічна й ефективна, з досконалою структурою, національна економіка є запорукою високого рівня експортного потенціалу. В свою чергу, високі обсяги експорту створюють можливості для збільшення імпорту, зокрема високих технологій і устаткування, що сприяє розвитку економіки в цілому.

Отож, якщо країна хоче посісти гідне місце в сучасному світі, вона повинна приділяти дуже серйозну увагу розвитку світового експортного потенціалу. Ця безперечна істина особливо важлива для України як країни, що порівняно недавно вийшла на світову арену як незалежна держава.

На жаль, за десятиріччя незалежності Україна не тільки не збільшила свій експортний потенціал, але частково втратила й те, що було нагромаджено за минулі роки. На момент проголошення незалежності Україну можна було класифікувати, як індустріально-аграрну країну, що мала високий рівень науково-технологічного потенціалу й висококваліфіковані людські ресурси. Звідти й наявність відносно високого експортного потенціалу. Зокрема, за оцінками експертів у 1992 році Україна очолювала рейтинг країн СНД за зовнішньоекономічним потенціалом із сукупною оцінкою 83 з максимально можливих 120 балів; тоді як країни Балтії мали 77 балів, Росія - 72. Проте у подальшому було втрачено чималу частину цих конкурентних переваг. І в третьому тисячолітті для України досить реальною стає загроза опинитися на периферії світового господарства щодо розвитку економіки, структури промислового виробництва, стану сільського господарства. Навіть сьогодні не подолано небезпеку для нашої країни лишитися за рамками процесів глобалізації.

Про недосконалість експортного потенціалу свідчить і структура зовнішньої торгівлі України і, в першу чергу, її експорту. Більшу частину експорту України становить продукція з низьким ступенем переробки, зокрема чорні метали та вироби з них (понад 42%), мінеральні продукти (понад 10%). У той же час частка продукції більш високого ступеня переробки, насамперед машин та устаткування, незначна. В 2003 р. вона становила лише 1,5%. А питома вага такої наукоємної продукції, як літальні й космічні апарати та їх складові ледь перевищує 1 %, що не відповідає загальносвітовим тенденціям. У товарній структурі світової торгівлі нині переважають готові вироби (передусім, машини та устаткування), хімічні товари, при відносно незначній частці палива, сировини та продовольства в загальному обсязі. У розвинених країнах питома вага продовольства у експорті становить 7-8 відсотків, сільськогосподарської сировини - близько 1 відсотка, руд та металів - близько 3 відсотків, палива - 4 відсотки, готових виробів - понад 80 відсотків. У країнах, що розвиваються, питома вага зазначених груп товарів становить, відповідно, близько 8, 2,5, 3,7, 15 та 70 відсотків. Таким чином, структура експорту України не відповідає навіть відповідній структурі країн, що розвиваються [1, c. 41].

Аналогічна картина спостерігається і щодо експорту послуг. Так, найбільшу їх частину становлять транспорті послуги - близько 85 відсотків. Цей показник практично не змінюється в останні роки, хоча у світових масштабах відповідний сектор вже не перевищує 25%. Експорт туристських послуг України сягає близько 0,1% загального обсягу, в той час як у світі - понад 32%. І це при тому, що Україна має один із найбільших у світі туристичних і рекреаційних потенціалів.

Підвищення рівня експортного потенціалу України й на його основі збільшення обсягів і раціоналізація структури вивозу та надання послуг можливі лише за умов розвитку і вдосконалення економіки в цілому. Світова практика має певний досвід щодо вирішення вказаних проблем, врахування якого, на нашу думку, є доцільним і може сприяти підвищенню як економічного, так і експортного потенціалу України.

Одна з найважливіших рис сучасного світового господарства - зростання ролі транснаціональних корпорацій (ТНК) на товарних і фінансових ринках. Нині третина світової торгівлі припадає на угоди між базовими компаніями і їхніми закордонними філіями і ще одна третина - на торгівлю між компаніями, що входять до транснаціональних стратегічних спілок. За даними ООН, у світі нараховується 35 тисяч транснаціональних корпорацій із 150 тисячами філій. Тобто дедалі істотнішим у розвитку міжнародних економічних відносин стає чинник транснаціоналізації. Поряд з корпоратизацією в промислово розвинутих країнах активно набирає ваги малий і середній бізнес, який потужні корпорації використовують як своєрідне живильне середовище. Це, по-перше, дає змогу мінімізувати недоліки, притаманні діяльності ТНК, і, по-друге, протидіє їхньому прагненню монополізувати світові ринки. Так, в США, де рівень корпоратизації найвищий, великі компанії дуже широко використовують мобільність малих підприємств, а також їх здатність до оперативної адаптації до змін ринку. При цьому малі фірми здійснюють не просто дилерські функції, а виконують роль проміжного ланцюга від виробництва до споживання, апробують ризикові проекти тощо [3, c. 124-125].

В Україні зарубіжний досвід розвитку і вдосконалення економічного потенціалу і його експортної складової майже не застосовується. В країні немає жодної національної корпорації, яку можна було б віднести до розряду транснаціональних. Функціонування міжнародних ТНК на території країни також обмежене. їх практично немає у галузях, які визначають економічний потенціал країни та її експортні можливості. Роль малих і середніх підприємств у розвитку економіки і особливо експортного потенціалу країни теж незначний. До того ж вони фактично позбавлені державної підтримки.

При подальшому проведенні реформ, на нашу думку, необхідно більш активно провадити процес корпоратизації економіки шляхом залучення іноземних інвестицій через створення спільних корпорацій. Більш імовірним в цьому аспекті є співробітництво з Російською Федерацією, яка має певний інтерес і можливості щодо інвестування в українську економіку. Враховуючи досвід західних країн щодо підтримки своїх підприємств з метою доведення їх до рівня конкурентоспроможних на світовому ринку, стратегічно важливим було б визначитися з російською стороною щодо галузей промисловості або окремих підприємств, які можуть бути, на думку обох партнерів, перспективними на світовому ринку. У подальшому спільними зусиллями їх можна довести до конкурентоспроможного стану. Такими галузями, зокрема, можуть бути металургійна промисловість, авіаційна та космічна галузі, суднобудування, льонарство тощо. Це активізує процес проникнення українських і російських товарів на ринки західних країн і, зокрема, Європейського Союзу. Таким чином, актуальною є розробка спільної українсько-російської стратегії просування своєї продукції на ринки промислово розвинутих країн, в першу чергу, Європи. Основою її повинно стати широке залучення російського капіталу для модернізації і розвитку українських підприємств з одночасним проникненням українського капіталу в російську економіку. Такий шлях співробітництва дає змогу швидше реалізувати й інший стратегічний напрям зовнішньої політики України - інтеграцію до Європейського Союзу.

Відомо, що для того, аби країна мала значний експортний потенціал, необхідно всіляко стимулювати експортне виробництво. У таких країнах, як США, Великобританія, Швейцарія, де є досить широкі внутрішні ринки грошей і капіталу, багато комерційних банків охоче кредитують зовнішньоторговельні операції на тривалі строки, якщо їх підтримує емісійний інститут через переоблік їх зобов'язань (в разі виникнення у банків проблем з ліквідністю). В інших державах (Австрія, Франція, ФРН, Італія) державні інститути не відіграють вагомої ролі в експортному фінансуванні, а є приватні структури, які надають середньо - і короткотермінові кредити. У більшості інших західноєвропейських країн, а також в Японії й Канаді комерційні та інші приватні банки неохоче йдуть на виділення більш-менш значних ресурсів на цілі фінансування зовнішньої торгівлі. Тому там існують достатньо великі державні інститути. Серед останніх активну роль відіграють страхові компанії [4, c. 52-53].

В Україні такої системи поки що практично немає, тоді як без неї вихід на зовнішні ринки вельми ускладнений. Вона потрібна всім експортерам, а тим більше малим підприємствам. Враховуючи брак коштів у державному бюджеті України, для стимулювання експорту слід ширше залучати кошти комерційних банків, надаючи їм при цьому певні пільги з боку НБУ.

Важливою особливістю стимулювання експорту є його страхування, пов'язане не тільки з довгим терміном поставки продукції (послуг), а і з комерційними та політичними ризиками, які стали чинними в міжнародній бізнесовій практиці. Роль страхування зросла за останні роки, особливо у зв'язку з важким валютно-фінансовим станом багатьох держав, непогашенням кредитів, відстрочкою платежів військовими діями в окремих регіонах світу, політичною нестабільністю держав.

Сутність державного страхування експортних та кредитних ризиків визначається в зобов'язаннях уряду (в особі спеціальних органів) взяти на себе витрати з виконання контрактів, якщо покупець не може виконати прийняті умови. Крім того, у багатьох країнах широкий розвиток отримала система страхування так званих фінансових ризиків, яке здійснюють різні фінансові установи і насамперед банки. Це фінансові ф'ючерси, форвардні опціони та багато інших. В Україні такого роду фінансові інновації не застосовуються, що також стримує розвиток зовнішньої торгівлі.

Як свідчить світовий досвід, значним напрямом стимулювання експорту є й податкові пільги: звільнення постачальників експортних товарів (послуг) на визначений період від сплати податків на частину поточної виручки від експортних операцій; надання пільгових умов за амортизаційними відрахуваннями; переведення коштів від експорту на спеціальні рахунки, які не оподатковуються; створення резерву для заохочення виробництва експортної продукції підприємствами малого та середнього бізнесу; заснування фонду для погашення втрат від інвестування за кордоном.

Достатньо широко в експортній міжнародній практиці стимулювання застосовується метод фінансових пільг, який ґрунтується на поверненні митних податків, сплачених при імпортуванні сировини для потреб експортного виробництва, та звільненні від непрямих податків на дефіцитні в цій державі матеріали. Нагромаджений світовий досвід податкового стимулювання експорту може бути досить корисним і повинен використовуватися при вдосконаленні системи регулювання і фінансування експорту України в процесі подальших ринкових перетворень в економіці. Це може бути пільгове оподаткування прибутку; звільнення від податку на доход; знижки з цього відрахування з суми доходу, що підлягає оподаткуванню.

Принципове значення має й те, що наша держава володіє розвиненою промисловістю, забезпечена об'єктами виробничої й соціальної інфраструктури, розгалуженою системою комунікацій, в тому числі транспортною мережею і засобами зв'язку. Позитивну роль має відіграти відсутність жорстких екологічних обмежень і заборон по утворенню ВЕЗ, обумовлених можливими антропогенними навантаженнями на навколишнє середовище. Тому в Україні, з огляду фахівців, найбільш перспективним є формування багаторівневої диверсифікованої структури вільних економічних зон різноманітних видів, а саме - зовнішньоторговельних, комплексних виробничих чи торгово-виробничих зон багатогалузевої спрямованості (експортоорієнтованих), науково-технічних, туристичних, банківсько-страхових та ін. [11, c. 97-98]

Україна має бути зацікавлена у створенні передусім зовнішньоторговельних (експортоорієнтованих), виробничих і науково-технічних зон. Два останні типи також можна віднести до експортоорієнтованих, маючи на увазі їхню спрямованість на розвиток потенціалу.

Серед проблем ринкової інфраструктури одне з провідних місць належить утворенню загальнодоступної системи інформаційного забезпечення суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Багато держав надають значну інформаційну допомогу фірмам, які займаються експортною діяльністю, наприклад, збирають дані й надають їх у вигляді маркетингового звіту.

Важливе значення для підприємств може мати підтримка з боку держави у галузі вивчення ринків, організації реклами, участі у виставках, ярмарках тощо. За рубежем з цією метою витрачаються значні державні кошти. Так, у Великобританії фірми мають право на покриття за рахунок держави до однієї третини своїх витрат на дослідження зовнішніх ринків, до половини витрат на заснування закордонних контор і товарних складів. Значні кошти виділяються на фінансування участі англійських фірм у ярмарках, створення постійних експортних центрів, проведення «британських тижнів» тощо [5, c. 108].


Розділ 2. Аналіз експортного потенціалу Дніпропетровської області

2.1. Інноваційні чинники формування експортного потенціалу та соціально-економічна ситуація в регіоні

Дніпропетровська область за структурою своєї економіки є індустріально-аграрною, має потужний промисловий потенціал. У регіоні діють більш як 700 основних промислових підприємств двадцяти видів економічної діяльності, на яких працює близько 758 тис. осіб. Тут виробляється близько 17—18 % усієї промислової продукції України. За цим показником область посідає друге місце в країні.

Оцінити рівень економічного розвитку регіону можна за показником створеної у ньому валової доданої вартості (валового регіонального продукту — ВРП) порівняно з іншими регіонами України. Та обсяг ВРП становить 30 623, 2 млн грн; більші значення має тільки Київська область (разом з м. Києвом — 56 651 млн грн) і Донецька (32 022 млн грн). Зазначимо, що у Тернопільській та Чернівецькій областях цей показник майже вдвічі менший (відповідно 14 069 і 13 327 млн грн). Максимальні значення показника ВРП промисловості на душу населення в Україні мають Донецька (3979 грн) та Дніпропетровська (3666,3 грн) області. Для порівняння — в Чернівецькій області цей показник становить лише 464 грн, Закарпатській — 510, Тернопільській — 535 грн.

Найбільший внесок у наповнення бюджетів усіх рівнів належить таким галузям економіки регіону, як металургія та обробка металу, хімічна промисловість, видобування неенергетичних матеріалів, харчова промисловість і переробка сільськогосподарської продукції, машинобудування, легка промисловість, підприємства малого і середнього бізнесу, зв'язок, транспорт. Дніпропетровщина відзначилася і світовими досягненнями у промисловому комплексі. Тут, на Криворізькому металургійному заводі з 1964 р. діє найбільша в світі доменна піч. її об'єм — 5000 м3, а загальна маса металоконструкцій становить 62 тис. тонн.

На Дніпровському і Дніпропетровському металургійних заводах уперше в світовій практиці впроваджено метод використання природного газу в доменних печах [7, c. 65].

Структура економіки Дніпропетровщини відповідає сучасним уявленням про поділ окремих її сфер на первинну, вторинну, третинну та четвертинну. Таким чином, є всі ознаки того, що регіон переходить до формування постіндустріального суспільства. Такий розвиток сільського господарства, промисловості, сфери послуг є неминучим.

Уся суспільно-виробнича сфера Дніпропетровщини, разом з усією країною, у 90-х роках XX ст. пережила важку кризу, наслідки якої відчуваються ще й досі. За всіма ознаками криза засвідчила перехід до якісно нового господарювання, яким є постіндустріальний етап розвитку. Про це свідчить й кількісне збільшення зайнятості населення у третинній та четвертинній сферах економіки — до 52 % від загальної кількості зайнятих (1659,2 тис. осіб) в усіх сферах економічної діяльності регіону.

Дніпропетровщина широка представлена й на світовому ринку товарів і послуг: на неї припадає близько 17 % загального експорту України та 8 % її імпорту. За підсумками 2005 р. серед регіонів України Дніпропетровська область посіла друге місце як за експортом (після Донецької), так і за імпортом (після м. Києва).

Торговельні операції з товарами є домінуючими у зовнішньоекономічній діяльності Дніпропетровської області. Так, частка товарів в експорті становить 97,8 %, в імпорті — 95,8 %, решта припадає на сферу послуг. Операції з експорту-імпорту товарів здійснюються з майже 150 країнами світу, з яких понад 50 % — промислово розвинуті країни світу, що здебільшого розташовані у Північній півкулі [6, c. 11].


2.2. Промисловий та експортно-імпортний потенціал Дніпропетровської області

Зовнішня торгівля товарами є однією з тих ознак, що формують «обличчя» Дніпропетровської області в світі. Основою товарної структури експорту області протягом усіх останніх років є продукція гірничо-металургійного комплексу та видобувної промисловості. Основний експорт цієї продукції відбувається з підприємств Кривого Рогу та Дніпропетровська. У структурі експорту товарів також важливе місце посідає продукція машинобудування, хімічної, харчової та переробної промисловості, сільського господарства. Найменш експортованими товарами є продукція легкої та деревообробної промисловості.

Отже, природно-ресурсний потенціал є визначальним у формуванні зовнішньоторговельної діяльності Дніпропетровської області. Характерним є переважання продукції промисловості над сільськогосподарською галуззю. Саме промислова продукції, зокрема на базі неблагородних металів, є «торговельним обличчям» області на світовому ринку (див. таблицю).

Основними експортерами цієї продукції є підприємства міст Кривого Рогу (39,91 %), Дніпропетровська ((27,78 %), Дніпродзержинська (16,25 %), Орджонікідзе (2,38 %). Водночас окремі адміністративні райони області взагалі не експортують цю продукцію (Межівський, Петропавлівський, Софіївський та ін.) [6, c. 12].

Важливою складовою експорту є послуги. Але їх частка в експорті області становить тільки 2,2 %. Проте здійснюються вони майже з 120 країнами світу. Основними є: надання послуг в обробній промисловості, операції з нерухомістю, послуги юридичним особам, послуги транспорту та зв'язку. Ці види послуг становлять 83,5 % від загального обсягу експорту послугами Дніпропетровської області.

Динамічно розвивається сфера послуг туристичної, харчової та фінансової галузей. Переважна більшість усіх послуг надається підприємствами Дніпропетровська (більш як 70 %), а також Кривого Рогу; інші адміністративно-територіальні одиниці Дніпропетровської області не досягають і 1 %. У загальному обсязі експорту послуг частка країн СНД становить 62 %, Америки — 21 %, Європи — 13%, Азії — 3%, Африки — 0,3 % (див. діаграму 1).

Імпорт. Структура імпорту товарів до Дніпропетровщини відрізняється від структури її експорту. В імпорті переважає мінеральна сировина — нафта й нафтопродукти, природний газ. її частка становить більш як 30 %. Крім того область імпортує машини, устаткування та механізми, електротехнічне обладнання, аудіо- відеоапаратуру — 15 %, неблагородні метали та вироби з них — 14 %, пластмаси та каучук — 12 %. Внутрішній ринок зумовлює незначну частку в загальному обсязі імпорту побутово-господарчих товарів. Імпортні операції ведуться з 110 країнами світу. Більшу частину імпорту становить продукція з країн СНД — 53,3 %. На імпортну продукцію з країн Європи припадає 26 %. Найбільше продукції імпортують Дніпропетровськ (53 %), Дніпродзержинськ (13 %), Нікополь (12%). Водночас окремі адміністративно-територіальні одиниці області практично не беруть участі в імпорті товарів (м. Першотравневськ, Межівський, Петропавлівський, Софіївський райони та ін.). Тяжіння імпорту продукції до промислово розвинутих міст свідчить про переваги в імпорті промислової продукції та сировини.

Отже, підсумовуючи, можна зробити висновок про спеціалізацію зовнішньої торгівлі Дніпропетровської області: в експорті переважає матеріаломістка, а в імпорті — наукоємна продукція. Одним із чинників такого співвідношення є занепад у 90-х роках XX ст. наукоємних видів виробництва, що й призвело до збільшення імпорту до області саме високотехнологічної продукції [6, c. 13].

Останніми роками значно активізувалося співробітництво підприємств Дніпропетровщини з країнами Європи, СНД, Азії й Африки. Збільшилися обсяги експортних операцій з Грузією, Туркменістаном, Азербайджаном, В'єтнамом, Єменом, Індією, ОАЕ, Непалом, Іраном, Республікою Корея, Ізраїлем, Сінгапуром, Тайванем, Філіппінами тощо. Ринок країн Азії й Африки, що активно розвивається, є одним з найбільш вигідних для реалізації за кордон продукції Дніпропетровської області.

Серед проблем, що потребують розв’язання для подальшої інтенсифікації участі Дніпропетровського регіону в міжнародних господарських зв’язках, треба відзначити:

- недосконала структура промислового виробництва та його значна залежність від кон’юнктури на зовнішніх ринках;

- висока сировинна та матеріаломісткість експорту;

- висока енергоємність та матеріалоємність виробництва;

- нестабільний фінансово-економічний та технічний стан промислових підприємств області, які залишаються інвестиційно непривабливими;

- високий ступінь зарегульованості підприємницької діяльності, прояви нерівноправної конкуренції на окремих ринках, насамперед товарів і послуг широкого вжитку;

- низький рівень життя переважної частини населення внаслідок наявності ряду проблем у сфері праці та зайнятості;

- значний вплив на безпечну життєдіяльність населення факторів техногенного навантаження та забруднення навколишнього середовища;

- значні розбіжності в економічному розвитку територій і населених пунктів області.


Розділ 3. Основні напрямки підвищення експортного потенціалу України та регіонів

3.1. Шляхи розвитку експортного потенціалу України та регіонів

Не зважаючи на позитивні тенденції, становище зовнішньої торгівлі України залишається несприятливим. Значний стримуючий вплив на український експорт справляє комплекс ендогенних та екзогенних факторів. Найважливішими серед них є:

· низька конкурентоздатність вітчизняної промислової продукції, насамперед машинотехнічних виробів;

· важкий фінансовий стан більшості підприємств обробної промисловості і конверсійних виробництв, що робить практично неможливим здійснення за рахунок внутрішніх ресурсів інвестування перспективних, орієнтованих на експорт проектів;

· штучне стримування курсу гривні в рамках “валютного коридору”, що звужує можливості використання курсового фактора з метою просування експорту;

· недостатній розвиток вітчизняних систем сертифікації та контролю якості експортних товарів на фоні підвищення вимог до споживчих та екологічних характеристик, а також до безпеки продукції, яка реалізується на ринках промисловорозвинутих країн;

· випереджаюче, порівняно з продукцією обробної промисловості та АПК, зростання цін на товари та послуги природних монополій;

· нестача спеціальних знань і досвіду роботи в сфері експорту у більшості українських підприємців, слабка координованість їх діяльності на зовнішніх ринках;

· розрив традиційних виробничих зв’язків на пострадянському економічному просторі та з країнами Східної Європи без завоювання нових постійних “ніш” на інших сегментах світового ринку;

· збереження елементів дискримінації українських експортерів за кордоном, застосування методів обмежувальної ділової практики, зокрема, картельних угод для витіснення чи недопущення України на перспективні, ємні ринки;

· низький світовий рейтинг надійності України для кредитів та інвестицій, що утруднює використання іноземних фінансових ресурсів для розвитку експортного потенціалу країни;

· невідповідність окремих норм українського законодавства прийнятим у міжнародній практиці принципам встановлення відповідальності постачальника за недоброякісну продукцію[8, c. 102-103].

Із сказаного вище випливає висновок про необхідність невідкладного формування цілісної системи заходів стимулювання експорту. Такими заходами підтримки українських експортерів могли б стати наступні:

¨ оформлення боргових зобов`язань держави по поверненню ПДВ у вигляді облігацій або сертифікатів, які матимуть роль гарантій для отримання кредитів;

¨ надання права підприємствам-виробникам використовувати певну частку валютної виручки на просування експорту;

¨ визначення механізмів, які дозволять підприємствам списати безнадійні борги, що не можуть бути сплачені іноземним партнерам;

¨ визначення переліку товарів, по яких доцільне запровадження спрощеної процедури пролонгації зовнішньоторговельних контрактів з продовженням термінів розрахунків;

¨ укладання міжбанківських угод з країнами СНД та країнами Східної Європи щодо довгострокового кредитування контрактів з використанням національних валют тощо.

Іншим напрямом підтримки експорту, як показує світовий досвід, є процес об'єднання товаровиробників та підприємців в союзи, асоціації та інші угруповання з різними організаційними формами. Це обумовлено дією низки чинників, серед яких:

¨ жорсткість антимонопольного законодавства, різке підсилення під впливом науково-технічного прогресу диференціації продукції і підвищення ролі нецінової конкуренції,

¨ поява нових форм регулювання ринку на державно-монополістичній основі.

В Україні передусім треба мати державну систему зовнішньоекономічної інформації, якою могли б користуватися всі підприємства. Загальна інформація, яку повідомляють державні зовнішньоторговельні відомства, у тому числі торговельні представництва за кордоном, повинна поширюватися безплатно або за дуже низьку плату. Малі підприємства повинні отримувати фінансову підтримку з боку держави і для більш поглибленого вивчення ринку. Така практика існує в багатьох країнах. Докладає неабияких зусиль для поширення необхідної інформації, наприклад, Європейський Союз, який цілеспрямовано проводить політику підвищення конкурентоспроможності малих та середніх фірм, сприяючи різним формам їхнього міждержавного співробітництва. Одним з конкретних напрямів такої діяльності є створення комп'ютеризованої системи пошуку партнерів, призначеної передусім для потреб малих та середніх фірм. Цією системою користуються і країни Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).

Наявність родючих земель і сприятливих кліматичних умов у поєднанні з реформуванням відносин власності у сільському господарстві створює передумови відродження України як постачальника на світові ринки зерна та виробів з нього, олії та насіння соняшнику, фруктів та овочів. Відповідно, можна очікувати нарощування обсягів виробництва харчосмакової продукції, зокрема плодово-ягідних та овочевих консервів, натуральних соків, продукції переробки м'яса та молока тощо. За умови оснащення сучасними технологіями можливим є посилення конкурентних переваг з виробництва цукру [11, c. 100-101].

Пріоритетними сферами посилення позицій України у міжнародному поділі праці можуть стати авіакосмічна галузь, суднобудування, військово-промисловий комплекс, сільське машинобудування.

Активізація участі нашої країни у проектах прокладання міжнародних транспортних коридорів допоможе здійснити істотний прорив на ринки транспортних послуг. Маємо вірити, що не втрачено ще й конкурентні позиції у галузі науки та освіти, не задіяно у повному обсязі кліматично-рекреаційні переваги України, зокрема у галузі туризму та санаторно-курортних послуг. У структурі експорту має втілитись світова тенденція швидкого зростання обсягів реалізації послуг типу інжиніринг і ноу-хау, тобто технічні дослідження, експертиза, консультації, передача знань, навчання персоналу тощо. При визначенні перспективних експортних галузей доцільно орієнтуватись на тенденції, які виявляться у світовому експорті. Це дозволяє визначити «ніші» на світовому ринку, врахувати тенденції зростання.

Належить використовувати і сприятливу кон'юнктуру у галузі авіаперевезень. В експорті важливе місце повинна посідати наукова продукція у вигляді ліцензій, технологій і ноу-хау, нових матеріалів, пристроїв, науково-технічних засобів. Перспективним також є експорт військової техніки та зброї.

Зберегти експорт металу та металовиробів можна лише за умови докорінної перебудови самої галузі. Це визначено змінами умов металоспоживання, надзвичайно високими вимогами до якісних характеристик на світовому ринку металів. Подальше здійснення експортних поставок безпосередньо пов'язане із заміщенням поставок чорних і кольорових металів у заготовках поставками сталевого і кольорового прокату, особливо високоякісного і профільного, з поглибленням міждержавної спеціалізації прокатних станів України і країн-імпортерів, розширенням взаємного обміну прокатною продукцією.

Перспективним залишається експорт продукції хімічної та нафтохімічної промисловості. Значні валютні надходження може дати будівничий комплекс і галузі, які виробляють будматеріали.

Реформи зовнішньоекономічної діяльності в Україні відбуваються, на жаль, за відсутності чітко проробленої і послідовної стратегії, яка б ґрунтувалась на органічному поєднанні загальносвітових закономірностей з національною специфікою, врахуванням стартових умов трансформаційного процесу в Україні. Експортна стратегія України має орієнтуватись на довгострокову перспективу. Вироблення її слід розглядати як одну з основних складових економічної політики держави [14, c. 50-51].

3.2. Перспективи підвищення експортного потенціалу регіонів

В процесі формування експортного потенціалу виникає необхідність оптимально збалансувати коротко-, середньо-, та довгострокові інтереси держави, ув'язавши їх з динамікою економічних реформ і структурних перетворень у господарському комплексі. Виходячи з аналізу світового досвіду реалізації експортного потенціалу обробної промисловості, визначено три можливих послідовних етапи формування оптимального експортного потенціалу обробної промисловості України.

На І етапі (до 2010 року) необхідно стабілізувати та збільшити виробництво в традиційних експортних напрямах відповідно до стратегічних цілей, традиційних товарних зв'язків, із зміщенням акценту на готову продукцію. Необхідно зберегти експортний потенціал металургійного комплексу та ряду хімічних виробництв, поступово переорієнтовуючи їх на новітні технологічні процеси. В певному розумінні, цей етап є «товарно-кон'юнктурним», але його головне завдання — закріплення на традиційних ринках, а також експансія на нові завдяки активному впливу на кон'юнктуру і розвиток наявних конкурентних переваг.

На II етапі (з 2010 до 2020 року) потрібно реалізувати певні тимчасові переваги, що забезпечуються відносно невисокою вартістю робочої сили, наявністю розвинутих виробничих засобів і технологічних знань, а також матеріальних ресурсів. Ключовий елемент цього етапу — орієнтація на залучення іноземного капіталу і підключення обробної промисловості до глобальних технологічних зв'язків.

У наших умовах цей етап може бути реалізований за такими напрямами:

- створення виробництв за участю іноземного капіталу для випуску конкретних марок виробів, які завершують свій життєвий цикл на ринках розвинутих країн;

- створення складальних виробництв із привізних компонентів;

- створення в Україні машинобудівних виробництв з іноземними інвестиціями;

- розміщення в Україні замовлень на виконання НДДКР у тих сферах, де вона має відповідний науково-технічний потенціал.

На III етапі (з 2020 до 2030 р.) доцільно перейти до реалізації конкурентних переваг, втілених у високих технологіях як існуючих, так і майбутніх. Україна має такі розробки, і за певних умов вони можуть допомогти експортному прориву. Але, як уже підкреслювалося, для цього треба створити відповідні умови не тільки на внутрішньому, а й на зовнішньому рівні. Йдеться, з одного боку, про державну підтримку таких розробок за рахунок державних субсидій, а з другого, — про підтримку їх високої конкурентоспроможності на міжнародному ринку за допомогою системи міждержавних угод, домовленостей стратегічних союзів, відстоювання ринкових ніш, допустимого рівня протекціонізму тощо.

Зазначені три етапи формування оптимального експортного потенціалу не можуть розглядатися ізольовано. Ефективне включення до світового поділу праці передбачає прорив за всіма трьома напрямами. Але стратегічним пріоритетом Б використання конкурентних переваг вищого порядку, втілених в унікальні технологічні та наукові розробки. Одне з основних завдань перших двох етапів, які самі по собі є важливими інструментами формування експортного потенціалу, полягає в ресурсному забезпеченні процесу цього формування завдяки конкурентним перевагам III етапу (такий підхід використовувався в Японії [17, c. 31-32].

Маємо зазначити, що успішне проходження Україною зазначених етапів не можливе без чіткого та послідовного керівництва з боку держави, основні аспекти якого мають бути окреслені у державній політиці формування експортного потенціалу.

Основними напрямами цієї політики у сфері формування експортного потенціалу обробної промисловості України повинні стати:

- збільшення у структурі експорту виробництва та збуту продукції з високим рівнем обробки при зменшенні питомої ваги сировини і напівфабрикатів;

- підтримка національних товаровиробників у збільшенні збуту наукомісткої, високотехнологічної конкурентоспроможної високоліквідної продукції;

- регулювання державою процесу формування товарної і регіональної структури експорту;

- диверсифікація ринків збуту товарів та послуг;

- зростання частки традиційних експортних товарів;

- формування експортних потоків за рахунок митно-тарифного регулювання;

- залучення інвестицій насамперед на оновлення і реанімацію виробничого апарату та технологічні прориви і структурну перебудову;

- селективний розвиток виробничо-експортного потенціалу;

- закріплення в національному законодавстві необхідних світових стандартів;

- вибірковий протекціонізм щодо стратегічно важливих галузей;

- відповідність інтеграції домінантним тенденціям розвитку регіонів [14, c. 51].

З урахуванням зазначених етапів формування експортного потенціалу України та побудованих моделей цього процесу автором розроблено довгостроковий прогноз товарної структури експорту України до 2030 року (таблиця 3.1). В основі прогнозу лежить аналіз та виявлення закономірностей щодо потреб країн-партнерів України в українському експорті.

В Україні зарубіжний досвід розвитку і вдосконалення економічного потенціалу і його експортної складової майже не застосовується. В країні немає жодної національної корпорації, яку можна було б віднести до розряду транснаціональних. Функціонування міжнародних ТНК на території країни також обмежене. їх практично немає у галузях, які визначають економічний потенціал країни та її експортні можливості. Роль малих і середніх підприємств у розвитку економіки і особливо експортного потенціалу країни теж незначний. До того ж вони фактично позбавлені державної підтримки.

При подальшому проведенні реформ, на нашу думку, необхідно більш активно провадити процес корпоратизації економіки шляхом залучення іноземних інвестицій через створення спільних корпорацій. Більш імовірним в цьому аспекті є співробітництво з Російською Федерацією, яка має певний інтерес і можливості щодо інвестування в українську економіку. Враховуючи досвід західних країн щодо підтримки своїх підприємств з метою доведення їх до рівня конкурентоспроможних на світовому ринку, стратегічно важливим було б визначитися з російською стороною щодо галузей промисловості або окремих підприємств, які можуть бути, на думку обох партнерів, перспективними на світовому ринку. У подальшому спільними зусиллями їх можна довести до конкурентоспроможного стану. Такими галузями, зокрема, можуть бути металургійна промисловість, авіаційна та космічна галузі, суднобудування, льонарство тощо. Це активізує процес проникнення українських і російських товарів на ринки західних країн і, зокрема, Європейського Союзу. Таким чином, актуальною є розробка спільної українсько-російської стратегії просування своєї продукції на ринки промислово розвинутих країн, в першу чергу, Європи. Основою її повинно стати широке залучення російського капіталу для модернізації і розвитку українських підприємств з одночасним проникненням українського капіталу в російську економіку. Такий шлях співробітництва дає змогу швидше реалізувати й інший стратегічний напрям зовнішньої політики України - інтеграцію до Європейського Союзу.

Відомо, що для того, аби країна мала значний експортний потенціал, необхідно всіляко стимулювати експортне виробництво. Ще в епоху меркантилізму (друга половина XVI - перша половина XVIII століть), коли всіляко заохочувався вивіз, західні країни приділяли цьому велику увагу. І нині у державах із розвинутою ринковою економікою, які мають значний експортний потенціал і посідають провідне місце у світовому експорті, застосовуються різноманітні механізми стимулювання вітчизняних експортерів, які досить гнучко змінюються залежно від економічного стану країни, її ролі на зовнішніх ринках і стану світових ринків. Як правило, відповідна підтримка забезпечується шляхом надання підприємствам-експортерам різних фінансових послуг, а також коштів із державного бюджету у вигляді субсидій з урахуванням міжнародних правил [5, c. 109].

У таких країнах, як США, Великобританія, Швейцарія, де є досить широкі внутрішні ринки грошей і капіталу, багато комерційних банків охоче кредитують зовнішньоторговельні операції на тривалі строки, якщо їх підтримує емісійний інститут через переоблік їх зобов'язань (в разі виникнення у банків проблем з ліквідністю). В інших державах (Австрія, Франція, ФРН, Італія) державні інститути не відіграють вагомої ролі в експортному фінансуванні, а є приватні структури, які надають середньо - і короткотермінові кредити. У більшості інших західноєвропейських країн, а також в Японії й Канаді комерційні та інші приватні банки неохоче йдуть на виділення більш-менш значних ресурсів на цілі фінансування зовнішньої торгівлі. Тому там існують достатньо великі державні інститути. Серед останніх активну роль відіграють страхові компанії.

В Україні такої системи поки що практично немає, тоді як без неї вихід на зовнішні ринки вельми ускладнений. Вона потрібна всім експортерам, а тим більше малим підприємствам. Враховуючи брак коштів у державному бюджеті України, для стимулювання експорту слід ширше залучати кошти комерційних банків, надаючи їм при цьому певні пільги з боку НБУ.

Важливою особливістю стимулювання експорту є його страхування, пов'язане не тільки з довгим терміном поставки продукції (послуг), а і з комерційними та політичними ризиками, які стали чинними в міжнародній бізнесовій практиці. Роль страхування зросла за останні роки, особливо у зв'язку з важким валютно-фінансовим станом багатьох держав, непогашенням кредитів, відстрочкою платежів військовими діями в окремих регіонах світу, політичною нестабільністю держав.

Сутність державного страхування експортних та кредитних ризиків визначається в зобов'язаннях уряду (в особі спеціальних органів) взяти на себе витрати з виконання контрактів, якщо покупець не може виконати прийняті умови. Крім того, у багатьох країнах широкий розвиток отримала система страхування так званих фінансових ризиків, яке здійснюють різні фінансові установи і насамперед банки. Це фінансові ф'ючерси, форвардні опціони та багато інших. В Україні такого роду фінансові інновації не застосовуються, що також стримує розвиток зовнішньої торгівлі.

Україна має бути зацікавлена у створенні передусім зовнішньоторговельних (експортоорієнтованих), виробничих і науково-технічних зон. Два останні типи також можна віднести до експортоорієнтованих, маючи на увазі їхню спрямованість на розвиток потенціалу [2, c. 4-5].

Серед проблем ринкової інфраструктури одне з провідних місць належить утворенню загальнодоступної системи інформаційного забезпечення суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Багато держав надають значну інформаційну допомогу фірмам, які займаються експортною діяльністю, наприклад, збирають дані й надають їх у вигляді маркетингового звіту.

Важливе значення для підприємств може мати підтримка з боку держави у галузі вивчення ринків, організації реклами, участі у виставках, ярмарках тощо. За рубежем з цією метою витрачаються значні державні кошти. Так, у Великобританії фірми мають право на покриття за рахунок держави до однієї третини своїх витрат на дослідження зовнішніх ринків, до половини витрат на заснування закордонних контор і товарних складів. Значні кошти виділяються на фінансування участі англійських фірм у ярмарках, створення постійних експортних центрів, проведення «британських тижнів» тощо.

Уряд ФРН активно сприяє приватним компаніям та фірмам в участі у міжнародних виставках та ярмарках, різних міжнародних спеціалізованих салонах у Німеччині та в інших країнах, розглядаючи їх як ефективний інструмент для розширення експорту товарів. Зокрема, з фе-дерального бюджету фінансується значна частина витрат фірм, пов'язаних з участю у ярмарках. Вся діяльність державних організацій та фірм по участі у ярмарках координується виставочним та ярмарковим комітетом.

В Україні передусім треба мати державну систему зовнішньоекономічної інформації, якою могли б користуватися всі підприємства. Загальна інформація, яку повідомляють державні зовнішньоторговельні відомства, у тому числі торговельні представництва за кордоном, повинна поширюватися безплатно або за дуже низьку плату. Малі підприємства повинні отримувати фінансову підтримку з боку держави і для більш поглибленого вивчення ринку. Така практика існує в багатьох країнах. Докладає неабияких зусиль для поширення необхідної інформації, наприклад, Європейський Союз, який цілеспрямовано проводить політику підвищення конкурентоспроможності малих та середніх фірм, сприяючи різним формам їхнього міждержавного співробітництва. Одним з конкретних напрямів такої діяльності є створення комп'ютеризованої системи пошуку партнерів, призначеної передусім для потреб малих та середніх фірм. Цією системою користуються і країни Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).

Жодна із країн, навіть найрозвинутіша, не ставить за мету досягнення ефективної конкуренції по всьому спектру продукції, яку вона може виробляти. Пріоритет надається лише тим секторам економіки, які мають умови для отримання конкурентних переваг на світовому ринку. Для України, аби запобігти нераціональному використанню національних ресурсів у процесі структурної перебудови, особливо актуальною стає проблема визначення саме таких виробництв, де вона має відносні переваги порівняно з іншими країнами. Такий курс відкриє їй можливості щодо зайняття відповідної «ніші» у міжнародному поділі праці й на світовому ринку. За експертними оцінками, Україна має відносні переваги в галузях агропромислового комплексу, наукоємного виробництва, сфері послуг.

Активізація участі нашої країни у проектах прокладання міжнародних транспортних коридорів допоможе здійснити істотний прорив на ринки транспортних послуг. Маємо вірити, що не втрачено ще й конкурентні позиції у галузі науки та освіти, не задіяно у повному обсязі кліматично-рекреаційні переваги України, зокрема у галузі туризму та санаторно-курортних послуг. У структурі експорту має втілитись світова тенденція швидкого зростання обсягів реалізації послуг типу інжиніринг і ноу-хау, тобто технічні дослідження, експертиза, консультації, передача знань, навчання персоналу тощо. При визначенні перспективних експортних галузей доцільно орієнтуватись на тенденції, які виявляться у світовому експорті. Це дозволяє визначити «ніші» на світовому ринку, врахувати тенденції зростання.

Зберегти експорт металу та металовиробів можна лише за умови докорінної перебудови самої галузі. Це визначено змінами умов металоспоживання, надзвичайно високими вимогами до якісних характеристик на світовому ринку металів. Подальше здійснення експортних поставок безпосередньо пов'язане із заміщенням поставок чорних і кольорових металів у заготовках поставками сталевого і кольорового прокату, особливо високоякісного і профільного, з поглибленням міждержавної спеціалізації прокатних станів України і країн-імпортерів, розширенням взаємного обміну прокатною продукцією.

Перспективним залишається експорт продукції хімічної та нафтохімічної промисловості. Значні валютні надходження може дати будівничий комплекс і галузі, які виробляють будматеріали.

Реформи зовнішньоекономічної діяльності в Україні відбуваються, на жаль, за відсутності чітко проробленої і послідовної стратегії, яка б ґрунтувалась на органічному поєднанні загальносвітових закономірностей з національною специфікою, врахуванням стартових умов трансформаційного процесу в Україні. Експортна стратегія України має орієнтуватись на довгострокову перспективу. Вироблення її слід розглядати як одну з основних складових економічної політики держави [7, c. 66-67].


Висновки

Кон'юнктура світового ринку нестабільна, тому проблема розвитку та здійснення програми заходів щодо підтримки експорту країни на світовому ринку за умов його глобалізації, збільшення або принаймні збереження його питомої ваги в світовій торгівлі є особливо актуальною для України. Обсяги і структура експорту країни безпосередньо залежать від її потенціалу, який можна визначити як максимальну здатність національної економіки при певному розвитку продуктивних сил випускати товари й надавати послуги, конкурентоспроможні на зовнішніх ринках. Від рівня експортного потенціалу країни значною мірою залежить її місце в системі світового господарства, вплив на загальносвітові процеси, що визначає не лише економічну, а й політичну вагомість країни, авторитет і місце держави в міжнародних відносинах. Якщо розглядати стан і розвиток зовнішньої торгівлі України у контексті загальносвітових процесів, то стає очевидним — ми посідаємо у світовій торгівлі досить незначне місце.

В Україні обсяг експорту становить всього лише 19 млрд. дол. США (0,3% до загальносвітового експорту), а частка імпорту — 15,3 млрд. дол. (0,2%). Про недосконалість експортного потенціалу свідчить структура зовнішньої торгівлі України і, в першу чергу, її експорту, більшу частину якого становить продукція з низьким ступенем переробки. У розвинутих країнах питома вага продовольства в експорті становить 7—8%, сільськогосподарської сировини — близько 1%. У країнах, що розвиваються, питома вага зазначених груп товарів дорівнює відповідно майже 8 і 2,5%. Таким чином, структура експорту України не відповідає навіть структурі експорту країн, що розвиваються.

Товарна та географічна структура українського експорту протягом останнього десятиліття зазнала значних змін. Проте незмінною залишається його сировинна спрямованість. Україна постачає за кордон в основному продукцію з незначною доданою вартістю, головним чином напівфабрикати, що разом із вивозом сировини становлять приблизно 60% українського експорту. При цьому проблема України не в самому експорті сировини, а в тому, що вона мало експортує промислових товарів і не адаптувалася до вимог і стандартів, які діють у світовій торгівлі.

Варто якнайшвидше нарощувати виробництво і експорт тих товарних позицій, що в загальних обсягах оптимальної структури експорту посідають чільне місце. Формування оптимальної структури експортного потенціалу продукції АПК повинно ґрунтуватися на загальній закономірності розвитку світової економіки, досконалих механізмів світового ринку, одержання максимальної вигоди та еквівалентності міжнародного обміну товарами.

Отже, структура та динаміка зовнішньої торгівлі не відповідають експортним можливостям нашої держави. В структурі експорту переважають сировина та продукція з низьким ступенем переробки. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності в останні роки було значно лібералізовано, хоча, з іншого боку, розвиток експорту стримують істотні неторговельні (нетарифні) обмеження. Серед головних факторів, що стримують розвиток експортного потенціалу, є: нестабільність законодавчої бази; складні митні процедури; низький рівень розвитку фінансового сектора та ринкових інституцій. Основним пріоритетом розвитку експортного потенціалу України та розширення присутності на міжнародних ринках є підвищення конкурентоспроможності української продукції.


Список використаної літератури

1. Гаврилюк О. Взаємозв’язок структурних та експортних пріоритетів в економіці України //Економічний часопис. -1999. -№2. -С.42-44

2. Горбенюк А. Економічні аспекти експорту продукції металургійної галузі// Економіка. Фінанси. Право. -2004. -№11. -С.3-8.

3. Губенко В. Реалізація експортного потенціалу АПК України в умовах глобалізації світової економіки //Економіка АПК. - 2003. - № 10. - С.124-129

4. Жук М. Методологічні підходи до структурування експортного потенціалу регіону// Економіст. - 2004. - № 4. - C. 52-54.

5. Зборовська Ю. Л. Інноваційні чинники формування експортного потенціалу переробної промисловості //Економіка АПК. - 2009. - № 1. - С.107-110.

6. Зеленська Л. Промисловий та експортно-імпортний потенціал Дніпропетровської області //Географія та основи економіки в школі. - 2007. - № 6. - C. 11-13

7. Кавецький І. Експортний потенціал АПК України // Розбудова держави. - 2002. - № 11-12. - C. 62-68

8. Крушніцька Г.Б. Експортний потенціал України та необхідність перебудови структури зовнішньої торгівлі // Наукові доповіді міжнародної науково-практичної конференції “Реструктуризація економіки та інвестицій і Україні”. Ч.1.- Чернівці, 1998.- С. 100 – 105

9. Миско К.М. Ресурсный потенциал региона (теоретические и методические аспекты исследования). - М.: Наука, 1991.

10. Офіційний сайт Державного комітету статистики.

11. Пирог О.В. Сталий соціально-економічний розвиток України в умовах формування інвестиційної політики держави // Актуальні проблеми розвитку економіки регіону: Науковий збірник/За ред. І.Г. Ткачука. - Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного Університету ім.В.Стефаника. -2008. - Вип.ІУ. - Т.2. - С.95-101.

12. Регіони України - 2007р. - К., 2008. – 824 с.

13. Сейфулаев М., Капицин В. Экспортный потенциал российских регионов в условиях глобализации мировой экономики // Маркетинг. - 2001. - №1.- С.3-7.

14. Скорнякова І. Експортний потенціал України: моделювання та довгостроковий прогноз //Економіст. - 2006. - № 8. - C. 49-51

15. Третъяк В.В. Экспортный потенциал региона при оценке возможностей регионального внешнеэкономического развития // Актуальні проблеми економіки. - 2006. - №12. - С.110-117.

16. Україна в цифрах - 2007р. / Під ред. О.Г.Осауленка. - К., 2008. - 572с.

17. Шубравська О. В. Перспективи реалізації експортного агропродовольчого потенціалу України //Актуальні проблеми економіки. - 2007 . - № 4. - C. 27 - 32.

18. Юхименко В. Експортний потенціал України // Політика і час. - 2005. - № 12 . - C. 35-41

загрузка...
Top