Економіка соціальної сфери: склад, напрями розвитку в Україні

Вступ.

1. Призначення держави в соціальній економіці.

2. Інфраструктура соціально-економічної системи.

3. Соціальна сфера та її фінансове наповнення.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У нинішніх умовах зростає вага соціальної сфери у створенні суспільно необхідного продукту. Особливо це проявляється у розвинутих країнах світу, де частка зайнятих у соціальній сфері більша, ніж у матеріальному виробництві. Стан даної сфери безпосередньо впливає на економіку й культуру країни; на цій підставі можна стверджувати, що працівники освіти, охорони здоров'я, культури, житлово-комунального господарства тощо відіграють значну роль в економіці. Приділяючи велику увагу матеріальному виробництву, провідні країни світу поряд з тим докладають чимало зусиль для пріоритетного розвитку соціальної сфери, формують передумови для соціальної орієнтації економіки, для того, щоб державна політика здійснювалася в ім'я людини як головного генератора прогресу цивілізації.

Суспільство, хоч би на якому етапі воно перебувало, являє собою певним чином організовану систему. Місце людини в цій системі залежить від її участі у створенні та розподілі суспільних благ.

Питаннями розвитку соціальної сфери, соціальної інфраструктури села присвячені наукові праці багатьох відомих вчених – економістів, зокрема Д.П. Богині, О.А. Бугуцького, О.Г. Булавко, М.Х. Вдовиченка, П.І. Гайдуцького, Й.С. Завадського, Т.І. Заславської, О.І. Здоровцова, Д.Ф. Крисанова, Г.І. Купалової, І.І. Лотоцького, І.І. Лукінова, М.Й. Маліка, М.К. Орлатого, І.В.Прокопи, П.Т. Саблука, М.Г. Саєнка, Р.І. Тринька, Г.В. Черевка, Л.О. Шепотько, В.В. Юрчишина, К.І. Якуби та інших вчених.

Соціальна держава, для якої найвищою цінністю є людина, повинна створити умови для її матеріального забезпечення на рівні сучасних стандартів, для задоволення її когнітивних та культурних потреб, гарантування особистої безпеки кожного громадянина. Реалізація цих умов досягається через соціально-економічну політику, яка базується на певних принципах. Найперший з них - принцип економічної свободи людини, її право самостійно обирати будь-який вид діяльності у сфері найманої праці та підприємництва. Але не менш важливим є принцип соціальної справедливості і соціальної солідарності суспільства; він забезпечується шляхом розвитку різних форм власності і податкового перерозподілу доходів від багатих до бідних, а також завдяки більшому завантаженню працездатних членів суспільства з тим, щоб допомагати незахищеним верствам населення.

1. Призначення держави в соціальній економіці

У соціально орієнтованій економіці втручання держави пов'язане або з необхідністю досягнення певних цілей, або з т.зв. " відмовою ринку " . Як зазначалося, у сучасному суспільстві є чимало соціально-економічних проблем, які ринкові непідпорядковані і потребують державного втручання. Теоретичне обґрунтування державного втручання в економіку в цілому зрозуміле: там, де ринковий механізм не спрацьовує, або виявляються суттєві недоліки ринку, нагальною стає потреба в державному втручанні.

Не треба доводити, що система, заснована на суто ринковому розподілі, не тільки не гарантує, але й суперечить невід'ємному праву людини на певний стандарт добробуту, незалежно від форм і наслідків економічної діяльності. Без реалізації такого права не можна вести мову про сучасне демократичне суспільство взагалі.

Почнемо з того, що ринок визнає лише один принцип розподілу, єдиний критерій його справедливості. За таким принципом, справедливим визнається будь-який доход, що отримується внаслідок "вільної конкуренції" на ринках товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Доход має відповідати ефекту від вміщення факторів виробництва - праці, капіталу, землі, знарядь, знань, інформації, нерухомості тощо. За цим принципом справедливими визнаються високі доходи тих, хто переміг в конкурентній боротьбі, і низькі - для тих, хто програв в ній. Якщо, припустимо, невправний господар призвів підприємство до банкрутства, сам збанкрутів та ще й позбавив грошей своїх робітників, то, з точки зору ринкової етики, тут все абсолютно справедливо.

Друге. Принцип ринкового розподілу обходить тих, хто зайнятий у сфері освіти, фундаментальної науки чи в державному управлінні. Ті, хто надає т.зв. "суспільні товари і послуги", утримуються за рахунок податків.

Тут відразу постає запитання: а на що жити людям, які не мають ніяких факторів виробництва (літні люди, інваліди, діти), або тим, хто має певні фактори виробництва, але в даний час не може їх ефективно застосувати, тобто безробітним, та іншим.

Відповідь ринку надзвичайно сувора: треба було думати раніше, заздалегідь, робити заощадження, піклуватися про старість. Отже, чисто ринковий принцип розподілу і розв'язання соціально-економічних проблем не гарантує природного права людини - права на життя.

Для громадського визнання того факту, що розподіл доходів, справедливий з точки зору ринку, явно несправедливий у загальнолюдському розумінні, цивілізованим країнам знадобилося чимало часу. Процес цей тривав довго, супроводжувався гострими соціальними конфліктами. Кінець-кінцем, він закінчився значним зростанням економічних і соціальних функцій держави, яка не тільки перебрала на себе велику частку громадських функцій, але й значно поширила свою роль. Завдання щодо забезпечення громадян певними благами ставляться перед державою вже кілька сот років. Урядові органи сприяють освіті, науковим дослідженням, технологічному прогресові, піклуються про розвиток засобів сполучення і комунікацій, займаються обороною країни, утримують юридичні та поліцейські інституції[5, c. 6].

Упродовж сторіч й до цього часу не вщухають дискусії щодо меж державного втручання в економічні і політичні процеси. Аби краще зрозуміти суть сучасних поглядів на господарчо-політичні та соціальні завдання урядових органів, досить звернутися до відносно недавньої історії - початку 30-х років, коли вибухнула глибока світова економічна криза. Деякі автори схильні пов'язувати з цими роками кінець класичного капіталізму - т.зв. "вільного підприємництва і ринку". Адже суспільні проблеми, які виникли в той час (глибоке падіння виробництва, безробіття, банкрутства, розлад усіх економічних процесів і, як наслідок, надзвичайне загострення соціальної напруги), поставили питання про саме існування капіталізму як такого. І саме тоді з'явилася постать видатного економіста Дж.М.Кейнса, який першим усвідомив, що ця система смертельно хвора і може загинути, якщо не вдатися до кардинальних заходів щодо її лікування. Таким лікарем* на його думку, має стати держава з цілим набором методів і заходів державного втручання в економічні, соціальні та інші процеси. Саме в цей період було завдано нищівної поразки ідеям економічного лібералізму, згідно з якими - ринкова економіка є саморегульованою системою, яка час від часу хворіє, але сама себе виліковує.

Вся подальша економічна історія і європейських, і • заокеанських країн являла собою безперервну боротьбу між кейнсіанцями та їх опонентами щодо меж, форм і методів державного втручання, але практично ніхто не заперечував роль і завдання держави щодо соціально-економічних процесів.

Вся повоєнна економічна, політична і соціальна історія розвинених країн являє собою безперервну боротьбу між різними школами, течіями і теоріями. Це були безперервні дискусії між кейнсіанцями та лібералами (неолібералами), монетаризмом та іншими течіями економічної думки. Суперечки здебільшого точилися навколо меж "глобального регулювання" сукупного попиту й пропозиції, проблем зайнятості та безробіття, доходів та інфляції.

Основою соціальної політики держави, як відомо, є політика перерозподілу доходів. Але будь-який перерозподіл, за виключенням лише згадуваних вище "суспільних товарів", знижує рівні доходів, що їх отримують власники факторів виробництва, а отже, послаблює мотиви до праці та стимули до інвестування. Коли цей перерозподіл відбувається без врахування наслідків, дуже скоро виявляється, що підірвано стимули до праці і вміщення грошей у тих, хто їх має, а це спричиняється до стагнації виробництва. Отже, центральна проблема - глибина, на яку може собі дозволити зануритися держава в процесі перерозподілу. Це той рівень, за яким починається загрозливе для суспільства в цілому падіння економічної ефективності з неминучими негативними соціальними наслідками.

Чи не найболючішою проблемою всіх розвинених країн є проблема безробіття. З ряду причин в економіці ринкового типу неминуче тривале вимушене безробіття у своїх різних проявах - технологічному, структурному, регіональному, прихованому та ін. Тому щонайпершим завданням держави в "соціально орієнтованій економіці" є регулювання ринку робочої сили з метою підтримання якомога вищої зайнятості, скорочення вимушеного безробіття, матеріального забезпечення людей, які втратили роботу не зі своєї вини, або тих, хто не зміг знайти роботу[8, c. 281-283].

Окрім цього, держава ще має піклуватися й про самих зайнятих, аби забезпечувати хоча б мінімально сприйнятні рівні заробітної плати. Ціни переважної більшості товарів можуть визначатися попитом і пропозицією. Однак щодо такого товару, як робоча сила, то тут необхідне активне корегування з боку державних органів. Це зовсім не означає, що держава має наділити всіх працездатних громадян гарантованими робочими місцями. На власному досвіді ми переконалися, що намагання домогтися арифметично "повної зайнятості" в СРСР обернулося насильством над природним економічним процесом, штучною нерівновагою ринку праці на користь попиту, величезним прихованим безробіттям, підривом стимулів до праці, низькою ефективністю виробництва. Світова економічна думка переконливо довела, що для ефективного розвитку економіки потрібний оптимальний резерв працівників, тобто підтримування "природної норми" безробіття. Це доведено й практикою численних країн.

Світовий досвід доводить також, що ринковий механізм, стимулюючи ефективне використання наявної техніки і технології, досить мляво поводить себе щодо стратегічних проривів на принципово нових напрямках науково-технічного прогресу, у випадках, коли потрібні глибокі структурні перетворення в економіці. Ринок не виявляє належного ефекту в ситуаціях, коли є потреба у здійсненні великих інвестиційних проектів, з тривалими строками окупності, високим рівнем ризику і невизначеністю щодо майбутніх прибутків. Йдеться, насамперед, про фундаментальну науку чи про капіталовкладення в найновіші галузі, які випускають продукцію з невизначеним попитом. Отже й тут завданням держави є роль керманича, який спрямовує науково-технічний прогрес і здійснює активну структурну політику.

Зрештою, перед державою постає завдання розв'язання складних регіональних проблем, пов'язаних здебільшого з демографічними, національними, історичними та іншими неринковими факторами. Розв'язання усієї низки таких проблем пов'язане з регіональною політикою держави. Під нею найчастіше розуміють різноманітні форми зовнішньоторговельної політики, контроль над міжнародною міграцією капіталів і робочої сили, вплив на валютні курси, управління платіжними балансами тощо[6, c. 127-129].

2. Інфраструктура соціально-економічної системи

Відповідно до тих функцій (освіта, охорона здоров'я, житло, торговельні чи транспортні послуги), які надаються окремими галузями соціальної інфраструктури, в ній можуть бути виділені певні функціональні блоки: освітній (дошкільні заклади - шкільна освіта - подальша освіта - наука); оздоровчий (охорона здоров'я - спорт - туризм - охорона навколишнього середовища); побутовий (житлове господарство - комунальне господарство - побутове обслуговування); торговельний (оптова торгівля - роздрібна торгівля - громадське харчування); комунікативний (міські комунікації - громадський транспорт - зв'язок - реклама - громадська інформація). У зв'язку з тим, що принципово різниться характер послуг, які надаються населенню, доцільно поділити всю сферу соціальної інфраструктури на соціально-побутову (об'єднує об'єкти, які створюють певні матеріальні умови життєдіяльності людей) і соціально-культурну (сукупність об'єктів, що забезпечують надання духовних, тобто неречових послуг).

Тоді до соціально-побутової інфраструктури увійдуть такі галузі: житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, торгівля й громадське харчування, пасажирський транспорт, зв'язок (у частині надання послуг населенню).

До закладів і установ соціально-культурної інфраструктури увійдуть заклади освіти, культури і мистецтва, установи охорони здоров'я, заклади фізичної культури і спорту, установи соціального забезпечення.

У якомусь розумінні соціальна інфраструктура за своїм економічним змістом і призначенням дублює поняття сфери послуг і обслуговування. Водночас до сфери послуг, окрім речових об'єктів, зараховують також і зайнятих тут працівників, тоді як соціальна інфраструктура - це лише ті підприємства, установи й заклади, які надають населенню різного роду послуги. Цілком зрозуміло, що сам склад соціальної інфраструктури дуже різниться в кожній конкретній країні: він дуже зале-. жить від природних, національних, культурологічних, екологічних та інших умов розвитку кожної конкретної країни. Соціальна сфера пропонує специфічну "продукцію" - освіту, здоров'я, культурні цінності і т.ін. Тривалий час вважалося, що ця сфера самостійного механізму руху не має. З часом, однак, становище кардинально змінилося. Поступово соціальна сфера стає на рівну ногу з економічною, починає долатися невиправдане розмежування економічної і соціальної сфер. Зрештою з'являється поняття "соціальної ефективності", співставиме з економічною. Єдиний підхід до економічної і соціальної ефективності відкриває шлях переводу соціальної сфери на рейки активного саморозвитку. Стає можливим вирахування суспільних збитків від недорозвиненості соціальної сфери або неефективного її діяння. Прикладом можуть бути втрати від низької якості базової освіти, вад духовного чи фізичного виховання. їх можна усувати додатковими витратами на медичне, фізичне, культурне оздоровлення, педагогічні заходи, але все це потребує матеріальних коштів.

Економічні і соціальні збитки від т.зв. "неотриманої" або "втраченої" вигоди, виникають при будь-якому нерівномірному розвитку. Це виражається у цілком конкретних вартісних величинах. Суспільні втрати обчислюються кількісним виміром, і є, так би мовити, "спільним знаменником" оцінки соціальних і економічних потреб. Отже, економічна оцінка збитків від незадоволення об'єктивних соціальних потреб - це ключова категорія орієнтації господарства на ефективний і пропорційний розвиток[10, c. 28-30].

У період динамічного розвитку економіки духовна сфера зростає такою мірою, що її надбання для суспільства набагато перекриваються відносно меншою продуктивністю названих сфер.

Взагалі, питання щодо продуктивності названих сфер до цього часу є дискусійним. Останнім часом різко зросла фондоозброєність численних галузей освіти, сфери послуг, культурних установ. Значна частка приросту "виробітку" працівників цих сфер не може бути відбита у загальноприйнятих показниках ефективності, а для інтелектуальної і творчої праці взагалі потрібні інші критерії виміру. Адже при сучасних засобах інформації працівники мистецтва, науки, освіти, культури (йдеться про артистів, музик, письменників, телевізійних шоу-менів, журналістів тощо), які спілкуються одночасно з величезною масою населення, мають найвищу безпосередню продуктивність навіть з урахуванням усіх споріднених витрат.

Сьогодні все більшого значення набувають нові підходи до показників оцінок ефективності, які включають співвідношення приросту і відозміни потреб з додатковими виробничими можливостями, сумарне врахування внутрішнього і зовнішнього ефектів, взаємини виробників і споживачів[3, c. 103-106].

3. Соціальна сфера та її фінансове наповнення

Українська економіка перебуває у стадії формування ринкових відносин, спрямованих на забезпечення нових стандартів добробуту та життєдіяльності людини, на побудову соціально-ринкової економіки - системи, яка дає простір свободі в усіх її проявах, у тому числі свободі розпоряджатися приватним майном, включаючи засоби виробництва. Саме порушення зазначених принципів і зумовлюють відчуженість людини в системі суспільних відносин, особливо коли мова йде про рівень оплати праці. В Україні оплата праці залишається вкрай низькою, хоча і спостерігається тенденція до поступового зростання. Так, у 2003 р. середньомісячна заробітна плата в промисловості становила 591 грн. (111,5 дол. за курсом на 31.10.2004 р.), у сільському, мисливському та лісовому господарстві -219 грн. (41,3 дол.). У 2000 р. заробітна плата становила, відповідно, 302 грн. (55,6 дол.) і 114 грн. (21 дол.). Щодо питомої ваги заробітної плати в собівартості продукції, то вона у 90-х роках становила 15— 24%, а у 2002 р. - 6-7%. Звідси і низька вартість робочої сили. За такого рівня зарплати втрачається мотивація до праці. До того ж випереджаючі темпи зростання цін на товари народного споживання стосовно темпів зростання заробітної плати відкинули значну частину населення за межу бідності.

За визначенням ООН і Всесвітнього банку, людина, доходи якої становлять менше 1 дол. на день, перебуває на межі бідності. З 1990 р. Програма розвитку ООН (ПРООН) щорічно публікує так званий індекс людського розвитку (ІЛ Р), який відбиває тривалість життя, рівень освіти дорослих, ВВП на душу населення (у доларах). Завдяки ІЛР є можливість встановити, з певними умовностями, рівень розвитку економіки, інтелектуальність учасників виробничого процесу тощо. Дані про ІЛР за 2002 р. щодо країн світу істотно різняться - від 0,273 до 0,954, при середньосвітовому рівні 0,729. В Україні ІЛР становить 0,777, тим часом як у Росії - 0,795, Бєларусі - 0,790, Чехії - 0,843, Угорщині - 0,817, Польщі - 0,814. Доведено, що регіони з високим освітнім рівнем населення розвиваються значно швидше, ніж ті, де переважають менш досвідчені, менш кваліфіковані фахівці. Україна має вагомий науковий потенціал: у різних сферах працюють понад 11 тис. докторів і близько 64,4 тис. кандидатів наук. Лише у 2003 р. здобули науковий ступінь кандидата наук майже 1700 пошукачів.

Головна умова розв'язання у нас соціальних проблем - зростання економіки. За даними Держкомстату України, у 2003 р. ВВП зріс на 9,4%. Проте поліпшення основних економічних показників слабо вплинуло на становище населення. У країні 73% працівників сфери економіки одержують заробітну плату, нижчу від прожиткового мінімуму. Низький рівень життя, безробіття змушують наших співвітчизників шукати роботу за кордоном. У 2004 р. емігрували понад 600 наукових працівників. За підрахунками фахівців, за кордоном нелегально працюють близько 4 млн. громадян України[4, c. 5-8].

Вирішення соціальних проблем залежить від кількох чинників, серед яких провідну роль відіграють інвестиції як складова фінансової стратегії країни. Держава має спрямовувати їх безпосередньо на розвиток людини. Окупаються такі інвестиції у соціальній сфері повільніше, ніж в інших галузях, проте з часом вони перетворюються на основне джерело нагромадження національного багатства. Серед дійових чинників розвитку соціальної сфери слід назвати насамперед фінансове забезпечення. Ідеться про фінансові ресурси, що виділяються на здійснення окремих завдань і формуються за рахунок бюджетів усіх рівнів, а також позабюджетних соціальних фондів, благодійних внесків роботодавців і т. ін.

В Україні частка витрат соціальної спрямованості зросла з 37,3% у 2000 р. до 47,9% у 2003 p., проте їхня питома вага у ВВП протягом останніх років залишається майже без змін: у 2003 р. освіту було профінансовано в розмірі 15,0 млрд. грн. (5,7% ВВП), охорону здоров'я - 9,7 млрд. грн. (3,7% ВВП), соціальний захист і соціальне забезпечення -12,9 млрд. грн. (4,9% ВВП). Для порівняння: країни ЄС витрачають на охорону здоров'я 7,9% ВВП. Хоча в останні роки в Україні спостерігається абсолютне зростання фінансування соціальної сфери, серйозних змін на краще не відбулося. В особливо критичному становищі опинилося село. Програма "Стратегія економічного зростання і соціального розвитку України на 2004-2015 роки" передбачає збільшення економічного потенціалу, а звідси - і розв'язання проблем соціальної сфери. Але відновлення останньої слід розпочинати з відродження села, зруйнованого сильніше, ніж за часів тяжкого воєнного лихоліття. Зникли сотні сіл. Сьогодні в сільській місцевості мешкає 15,7 млн. осіб. Негативну демографічну ситуацію характеризують такі дані: у 2002 р. кількість народжених (на 1000 чол. населення) становила 9,0, а кількість померлих -19,1, що у 2,1 раза переважає кількість народжених (у міських поселеннях померлих більше в 1,8 раза). Запорукою зміни структури населення села є відновлення системи медичного обслуговування і доведення з часом якості її роботи до рівня міського.

За розрахунками фахівців Міністерства аграрної політики України, на утримання соціально-культурної сфери, яка перебуває на балансі сільськогосподарських підприємств, необхідно виділяти 380 млн. грн. щорічно, а на відновлення лише соціальної сфери - по 6 млрд. грн. протягом 5 років. Галузь таких грошей не має. В останні роки відбувається поступова передача об'єктів соціальної інфраструктури від недержавних сільськогосподарських підприємств у комунальну власність. Уже передано 89% лікарень, 77,7% середніх навчальних закладів, 73,0% амбулаторій тощо; такі об'єкти потребують капітального ремонту і сучасного обладнання, проте у місцевих органів влади коштів для цього немає. Отже, проблема не вирішується, послуги населенню надаються в обмежених обсягах. Без державної підтримки виправити кризову ситуацію на селі неможливо. При цьому зауважимо, що фінансування сільгосппідприємств, які передали свою соціальну сферу територіальним громадам, у 1999 р. було припинено, а затрати в сумі 720 млн. грн. не відшкодовано. Цих коштів було би достатньо для покриття заборгованості сільгосппідприємств по зарплаті (на 1 січня 2004 р. -270 млн. грн.), а також для часткового вирішення їхніх соціальних проблем.

Привабливість прямих іноземних інвестицій зростатиме за наявності позитивних тенденцій розвитку національної економіки, а також сприятливих політико-економічних умов і стабільності нормативно-правової бази. Щодо соціальної сфери, то ця база надто складна. Чинні сьогодні 46 законодавчих актів щорічно поповнюються новими положеннями й уточнюються. Окремі закони взагалі лишаються на папері. Відомо, що між регіонами України існує значний розрив у рівнях доходів населення; це ускладнює розподіл коштів на соціальну допомогу, який ґрунтується на інформації про чисельність її реципієнтів і рівні їхніх доходів. Але така інформація не завжди відбиває фактичне становище, тому розподіл бюджетних коштів між регіонами не є економічно обґрунтованим.

Соціальна допомога в Україні надається відповідно до законів "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям", "Про державну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам". Крім того, діє Програма надання населенню субсидій для відшкодування затрат на житлово-комунальні послуги, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива. На підставі чинних законів надається понад 20 видів допомог та пільг. Такої практики не знає жодна постсоціалістична країна. При цьому кількість громадян, котрі користуються пільгами, досить динамічна, що утруднює формування коштів соціальної спрямованості. Так, у 2001 р. налічувалося 29 млн. пільговиків, у 2002 р. - вже в 1,7 раза менше. Усунути розбіжності в чисельності пільговиків можна було би шляхом формування відповідних реєстрів на макро- і мікрорівнях, що, у свою чергу, сприятиме адресному фінансуванню пільг.

Учасникам бойових дій та учасникам війни пільги надаються відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Істотних відмінностей у наданні пільг цим категоріям громадян немає, хіба що учасники бойових дій мають пільги на 25% більші при оплаті житла, комунальних послуг і палива, ніж учасники війни. За даними Міністерства фінансів України, кількість учасників бойових дій нині становить 697 тис, а учасників війни - 5430 тис. осіб.

Підкреслимо, що такі пільги були встановлені ще на початку 90-х років минулого століття, коли офіційний курс карбованця щодо вільно конвертованих валют знизився майже у 20 разів, питома вага грошових доходів населення у ВВП становила лише 1,3%, а індекс споживчих цін досяг 10256. Власне, кризовий стан економіки зумовив необхідність надати пільги широким верствам населення без детальної диференціації. За час, що минув з тих пір, відбулися зміни в економіці країни. Сьогодні цілком виправданим було би встановлення додаткових пільг учасникам бойових дій[7, c. 84-86].

Висновки

В умовах абсолютного зростання видатків державного бюджету на фінансування соціально-культурної сфери важливо забезпечити їх ефективне використання відповідно до принципу - мінімальний обсяг коштів і максимальний результат їх використання, з додержанням інших принципів, притаманних бюджетному фінансуванню, безплатності, безповоротності, справедливості. Ефективність використання бюджетних коштів залежить і від економічного навантаження соціально-економічної програми, формування якої бере початок на рівні місцевого самоврядування і дістає остаточне завершення в центральному органі виконавчої влади. Для підвищення контролю за виконанням цієї програми було би доцільно затверджувати її одночасно з державним бюджетом України на наступний рік, оскільки вона важлива як для центральних, так і для місцевих органів влади, де концентрується 70% коштів на освіту, 80% -на охорону здоров'я.

Поліпшити фінансове забезпечення галузей соціальної сфери лише за рахунок бюджетних коштів неможливо. Тому пошук додаткових джерел фінансування вкрай актуальний. У цьому контексті досить перспективним є розширення мережі додаткових платних послуг та інноваційної діяльності, пільгового оподаткування як стимулу залучення до соціальної сфери позабюджетних ресурсів, розширення кредитування державних цільових соціальних програм тощо.

Отже, головними завданнями в соціальній сфері є цілеспрямоване забезпечення надійних передумов реалізації прав та свобод громадян у всіх їх виявах, формування середнього класу, значне обмеження диференціації населення за доходами, подолання бідності.

Список використаної літератури

1. Єхануров Ю. Інноваційні технології в соціальній сфері //Голос України. - 2004. - 2 березня. - C. 10

2. Гусарєв С. Соціальна сфера - основний критерій у класифікаціях юридичної діяльності //Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 9. - C. 45-48

3. Ларіонова Л. Стабілізація економіки продукує зрушення в соціальній сфері //Дніпро. - 2003. - № 1-2. - C. 101-108

4. Основні напрями урядової політики в економічній та соціальній сфері на 2006 рік //Урядовий кур'єр. - 2006. - 26 січня. - C. 5-8

5. Павленко В. Сучасні технології у сфері соціальних послуг//Урядовий кур'єр. - 2007. - 11 квітня. - C. 6

6. Полозенко Д.В. Соціальна сфера в умовах реформування економіки України //Економіка АПК. - 2003. - № 12. - С.127-132

7. Полозенко Д. Соціальна сфера та її фінансове наповнення //Економіка України. - 2005. - № 5. - C. 83-88

8. Скуратівський В. Соціальна сфера і соціальна політика в умовах утвердження базових засад сталого людського розвитку //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 4. - C. 281-285

9. Стратегічні цілі державної політики у соціальній сфері //Соціальний захист. - 2002. - № 7. - C. 12-13

10. Ярощенко І. Сутність державного управління у сфері соціального захисту //Юридична Україна. - 2007. - № 10. - C. 27-35.

загрузка...
Top