referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Економічні соціальні інститути

1. Економічні соціальні інститути

У реальному житті люди, групи людей, які займають різне становище у суспільстві й беруть неоднакову участь в економічній, політичній, духовній сферах життєдіяльності, вступають між собою у різноманітні стосунки. Щоб забезпечити сталість соціальних відносин, суспільство виробило своєрідну систему, яка узгоджує взаємодію його елементів. У цій системі особливо важливу роль виконують соціальні інститути — досить стійкі форми організації та регулювання спільної діяльності людей.

Термін «соціальний інститут» почав активно вживатися в соціології XIX ст., особливо наприкінці, коли на Заході стала розвиватись інституціональна соціологія, яка вивчає сталі форми організації та регулювання суспільного життя. Поняття «соціальний інститут» прийшло у соціологію з юридичних наук, де воно позначало комплекс юридичних норм, які регулюють соціально-правові відносини (інститут власності, сім'ї, шлюбу, успадкування тощо). У соціології поняття «інститут» набуло ширшого значення і позначає широкий спектр соціально-регульованої та організованої поведінки людей.

Соціальний інститут(з лат. — устрій, установа) — це форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин.

Це поняття широко використовується у вітчизняній і зарубіжній літературі. Воно втілює в собі чотири основні значення:

1. Відносно складна соціальна практика, яка підлягає широкому соціальному контролю за допомогою системи позитивних і негативних санкцій (інститут приватної власності, інститут шлюбу).

2. Будь-яка складна організація великого розміру (університет, лікарня тощо). Однак соціальний інститут слід відрізняти від конкретних організацій чи соціальних груп. Так, поняття «інститут моногамної сім'ї», тобто сім'ї, заснованої на шлюбі одного чоловіка й однієї жінки, має на увазі не окрему сім'ю, а комплекс заходів, що реалізуються у безлічі сімей цього типу.

3. Складна система дій і відносин, яка виконує певні соціальні функції (економічний інститут, інститут освіти тощо).

4. Нормативна і відносно стабільна соціальна практика. Таке тлумачення соціального інституту властиве працям із структурно-функціонального аналізу.

Соціальний інститут створює можливість членам суспільства задовольняти різні потреби, регулює дії людей у межах соціальних відносин, тобто забезпечує виконання бажаних дій і здійснює репресії щодо небажаних дій, забезпечує сталість суспільного життя, інтегрує наміри, дії, відносини індивідів, забезпечує внутрішню згуртованість спільноти. У сучасному суспільстві кожна людина належить до безлічі різних інститутів. Вона народжується в сім'ї, навчається в школі, працює на виробництві, користується громадським транспортом тощо.

Соціальні інститути можна поділити на формальні й неформальні. Формальні соціальні інститути регулюються законами, іншими нормативними актами. Коли ж функції, засоби соціального інституту не знаходять втілення у формальних правилах, маємо неформальний інститут.

Соціальні інститути класифікують на основі змісту, функцій, які вони виконують, — економічні, політичні, виховні, культурні, релігійні, а також соціальні інститути у вузькому значенні цього слова.

До економічних соціальних інститутів належать ті, які займаються виробництвом і розподілом благ, послуг, регулюванням грошового обігу, організацією праці тощо.

Політичні соціальні інститути пов'язані із встановленням, виконанням, підтриманням влади. Політичними інститутами є, наприклад, уряд, парламент, поліція.

Виховними та культурними є інститути, створені для розвитку культури, соціалізації молодого покоління, передачі йому культурних цінностей суспільства. До них відносять сім'ю як виховний інститут, школу, інші навчальні, наукові, художні заклади.

Релігійні соціальні інститути допомогають задовольняти запити, потреби, пов'язані з розумінням того, що вважається надприродним і священним.

Соціальними інститутами у вузькому значенні слова є ті, які створюються добровільними об'єднаннями, а також виконують «церемоніальну» роль, тобто встановлюють способи взаємної поведінки членів певної спільноти. Ці інститути регулюють щоденні особистісні контакти, полегшують взаєморозуміння, забезпечують рівномірний плин повсякденного життя (святкування днів народження, шлюбних торжеств, способи звертання до вищих або старших осіб тощо).

Наведена класифікація належить відомому польському соціологові Я. Щепаньському. Проте вона не єдина й не вичерпна. У сучасному суспільстві є інститути, не охоплені нею, але вона охоплює так звані «головні» інститути, що регулюють основні суспільні функції, властиві цивілізації.

Необхідність соціальних інститутів зумовлена суспільними потребами, насамперед необхідністю підтримання цілісності суспільства, що забезпечується комунікацією між членами суспільства (суспільства, які не мають розмовної, усної мови, науці невідомі); виробництвом товарів і послуг, необхідних для виживання членів суспільства, розподілом цих товарів і послуг; постійним відновленням членів суспільства як біологічним шляхом, так і за допомогою соціалізації індивідів у межах певної культури; контролем за поведінкою членів суспільства для гарантування виконання соціальних функцій. Всі ці соціальні потреби задовольняються не автоматично, а тільки організованими зусиллями членів суспільства, тобто за допомогою соціальних інститутів.

Формування різних типів соціальної практики як соціальних інститутів називається інституціалізацією. Найважливішими передумовами цього процесу є не тільки виникнення певних суспільних потреб у нових типах суспільної практики, а й відповідних їм соціально-економічних, політичних, ідеологічних умов, розвиток необхідних організаційних структур і, нарешті, інтерналізація засвоєння індивідами нових соціальних норм та цінностей, формування на їх основі системи потреб особистості, ціннісних орієнтацій та очікувань. Завершенням процесу інституціалізації є інтеграція нового виду суспільної практики в існуючу структуру соціальних відносин.

Соціологія вивчає інституціалізацію переважно з двох точок зору: як історичний процес зародження і встановлення нових соціальних інститутів, що дає змогу розкрити причини та умови їх виникнення; як одну із сторін функціонування соціальних інститутів в соціальній системі у зв'язку з адаптацією індивідів, колективів до її нормативних вимог, у процесі якої формуються соціально-психологічні механізми, що забезпечують стабільність і стійкість суспільної організації.

Успішне функціонування соціального інституту залежить від того, чи відповідає він певним загальним вимогам. Насамперед йдеться про необхідність чіткого визначення мети, кола завдань, дій, які він буде забезпечувати. Якщо функція інституту визначена не чітко, він не може без конфліктів включитися у глобальну систему інститутів даного суспільства й наштовхуватиметься на різні протидії. Важливо також, щоб він раціонально організовував діяльність. Соціальний інститут має бути деперсоналізованим, тобто незалежним від інтересів людей, які виконують інституційні функції. В іншому разі він втратить свій суспільний характер, загальний престиж.

Однією з функцій соціальних інститутів є упорядкування діяльності різних людей шляхом зведення їх до завбачуваних зразків соціальних ролей.

Роль — модель поведінки відповідно до статусу людини.

Наприклад, у сім'ї існують такі ролі: чоловік, дружина, батько, мати, син, дочка, брат, сестра тощо. Всі вони втілюють у собі різноманітні види прав і обов'язків, які завжди стосуються взаємодії людей, що утворюють даний інститут і передбачають певні стандарти цієї взаємодії. Кожний статус, звичайно, охоплює кілька ролей. Так, людина, яка у статусі викладача, по-різному поводиться зі студентами, іншими викладачами, ректором, тобто в житті існують певні ролеві набори, які має виконувати людина.

Взаємопов'язана система соціальних інститутів забезпечує задоволення потреб членів суспільства, регулює їх поведінку, гарантує розвиток спільноти як цілого, надає цьому розвиткові сталості. Завдяки соціальним інститутам здійснюється соціалізація індивідів. Відбувається вона насамперед під впливом таких інститутів, як сім'я, школа, засоби масової інформації.

Соціалізація- процес становлення особистості, засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, властивих суспільству, до якого він належить.

Отже, соціальні інститути визначають орієнтацію соціальної діяльності й соціальних відносин через узгоджену систему стандартів поведінки. Кожен такий інститут характеризується наявністю мети діяльності, конкретними функціями, що забезпечують її досягнення, певною кількістю соціальних ролей.

Соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління та соціального контролю. Соціальний контроль дає можливість суспільству і його системам забезпечити додержання нормативних умов, порушення яких заподіює шкоди соціальній системі. Кожна соціальна спільнота виробляє свої цінності, правові й моральні норми, адміністративні розпорядження, рішення, звички, звичаї, різні санкції, які забезпечують певний соціальний порядок, тобто упорядкованість суспільного життя, соціальних дій. Для цього використовуються різні заходи (переконання, накази, заборони, примус, тиск аж до застосування фізичного насилля, система способів вираження вдячності, визнання, нагороди), за допомогою яких забезпечується конформізм членів суспільства. Конформістська поведінка забезпечує визнання і безпеку індивіда. Вся ця система називається системою соціального контролю. Важливими атрибутами та елементами соціального контролю є цінності, норми, звички, звичаї, санкції. Вони виникають та існують завдяки дії соціальних інститутів.

Соціальна цінність- значущість явищ і предметів з точки зору їх відповідності чи невідповідності потребам суспільства, соціальних груп і особистості.

Соціальні цінності існують як у формі колективних уявлень, так і суб'єктивних уподобань, переваг, будучи орієнтирами життєдіяльності людини.

Ціннісні орієнтації забезпечують стійкість особистості, послідовність певного типу поведінки, діяльності, що виявляється у спрямуванні потреб та інтересів. Тому ціннісні орієнтації є важливим чинником, який регулює, детермінує мотивацію особистості. До них належать світоглядні, моральні, політичні, інші переконання людини, глибокі й постійні схильності, різноманітні принципи поведінки. У будь-якому суспільстві, яке піклується про свій розвиток, ціннісні орієнтації стають об'єктом виховання, цілеспрямованого впливу, що забезпечується системою соціальних інститутів.

Соціальна норма(з лат. — керівне начало, правило, зразок) — загальновизнане правило, зразок поведінки, дій індивідів, соціальних груп.

Соціальні норми виконують функції інтеграції, упорядкування, підтримання функціонування суспільства як системи взаємодій індивідів і груп. За допомогою соціальних норм вимоги суспільства переводяться в еталони, моделі, стандарти поведінки цих груп і в такій формі адресуються особистості. Соціальна поведінка людини, реалізація її як особистості, виконання соціальних функцій тощо забезпечуються засвоєнням і втіленням у поведінці саме соціальних норм, які диктує їй певна соціальна група.

Соціальні норми можуть бути універсальними (стосуються кожного індивіда суспільства) й окремими (стосуються певної сфери діяльності, наприклад, професійної, або пов'язані з певною статусною позицією чи соціальною роллю). Необхідна умова дієвості соціальних норм — їх відповідність усталеним у даному суспільстві цінностям.

Важливу роль у механізмі соціального контролю відіграють звички.

Звичка- встановлений спосіб поведінки у певних ситуаціях, який не наштовхується на негативну реакцію соціальної групи.

Кожна людина може мати свої звички, наприклад, рано вставати, вітатися певним чином тощо. Існують звички, прийняті всією соціальною групою. Звички виникають на основі навичок, встановлюються традиціями, стають терпимими або шанованими. Деякі звички можуть бути пережитками давніх обрядів, колишніх професійних функцій. Загалом порушення звички не викликає негативних санкцій, хоча поведінці, яка відповідає звичкам, прийнятим у групі, завжди гарантовано визнання.

Іншу роль відіграє звичай, який є успадкованою стереотипною формою соціальної регуляції, що відновлюється у певному суспільстві чи соціальній групі і є звичною для їх членів.

Звичай — встановлений спосіб поведінки, з яким пов'язані певні моральні цінності, порушення яких викликає негативні санкції групи чи суспільства.

Термін «звичай» інколи ототожнюють з термінами «традиція» і «обряд» («ритуал»). Традиція (з лат. — передача) є ширшим поняттям і охоплює об'єкти соціальної спадщини (матеріальні та духовні цінності). Обряд є різновидом звичаю, символом певних соціальних відносин, а звичай може бути і засобом практичного перетворення.

Звичай передбачає певний примус у визнанні цінностей, наприклад, вимагає допомагати безпомічним, поважати достойних людей, відповідно поводитися щодо осіб, які займають високе становище в групі тощо. Таким чином, звичаї, як і норми, звички, пов'язані знову з системою цінностей, визнаних групою, стандартами поведінки щодо них. Дані цінності мають для соціальної групи певну важливість, і неповага до звичаїв означає підрив внутрішньої єдності групи. Щодо тих, хто відхиляється від прийнятих норм, звичаїв, суспільство, спільнота можуть застосувати санкції (з лат. — непорушна постанова).

Санкція- продукт спільноти, необхідний для керівництва поведінкою своїх членів, для стимулювання бажаної поведінки і припинення небажаної, для забезпечення внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного життя.

Санкції бувають негативними (покарання) і позитивними (заохочення), хоча звичайно в буденній мові чомусь під словом «санкція» частіше розуміють негатив.

Санкції поділяють на формальні (реакція формальних інститутів на певну поведінку) і неформальні (реакція, джерелом якої є громадська думка, коло товаришів, сусідів, неформальні інститути). З огляду на зміст тиску, який виявляють санкції, виділяють: правові санкції (система покарання і заохочення за певні дії, передбачені законом); етичні санкції (система заохочень, доган, зауважень, які випливають із визнаних моральних принципів); сатиричні санкції (система насмішок, глузувань, яких зазнають люди, що поводяться інакше, ніж прийнято); релігійні санкції (нагороди і покарання, передбачені системою догматів, вірувань будь-якої релігії за їх додержання чи порушення). Перелічені санкції доповнюють одна одну. Якщо між ними виникають протиріччя, ефективність їх знижується.

У цивілізованому суспільстві застосовується широкий спектр спеціальних видів санкцій.

Неформальні негативні санкції — висловлення подиву, незадоволення, відмова подати руку, підтримувати товариські стосунки тощо. Ці санкції передбачають важливіші соціальні наслідки у вигляді позбавлення певних вигод, виключення з певних захисних соціальних відносин. Формальні негативні санкції — покарання, передбачені законом (застереження, зауваження, штрафи, арешт, ув'язнення, позбавлення громадянських прав, конфіскація майна, смертна кара та ін.). Ці покарання діють через погрози, але водночас і як потенційне застереження, яке попереджує, що чекає за вчинення антисоціальних, асоціальних діянь. Вони є виразом самооборони соціальної групи від агресії, порушення її інтересів, незалежно від того, чи це інтереси всього суспільства чи тільки панівного класу.

Неформальні позитивні санкції — реакція соціального середовища на позитивну поведінку, яка відповідає зразкам і системам цінностей і вигідна для групи. Вони ґрунтуються на визнанні та заохоченні (мовчазне визнання, висловлювання поваги, визнання авторитету даного індивіда у певних питаннях, похвала знайомих, у пресі, слава, пошана). Формальні позитивні санкції — публічне схвалення з боку властей, вручення почесної грамоти, грошової нагороди, нагородження орденами, медалями, спорудження пам'ятників тощо.

Описана система санкцій ґрунтується на постійному комбінуванні правових, етичних, сатиричних, релігійних санкцій. Причому деякі з неформальних санкцій можуть бути особливо ефективними, як, наприклад, сатиричні санкції, оскільки люди бояться висміювання й презирства, що болісно зачіпають особистість.

Система контролю, заснована на системі інститутів, забезпечує таке становище, коли соціальні контакти, взаємодії, соціальні відносини протікають у межах, сформованих спільнотою. Вони не надто жорсткі, допускають індивідуальну «інтерпретацію» ролі. Деякі ролі та пов'язані з ними функції, обов'язки, які випливають із сутності соціальних відносин, визначені досить суворо, інші — значно м'якше, що зумовлено значенням, яке вони мають для групи як цілого. Кожен колектив надає індивідам певну сферу приватної свободи у виконанні нонконформістських дій.

Отже, соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління й соціального контролю. За допомогою соціальних інститутів підтримується соціальний порядок або певна рівновага в процесі суспільного життя. Стабільність у суспільстві залежить від задоволення потреб у межах, визначених системою соціальних інститутів. За тотального незадоволення інтересів, порушення процесу функціонування соціальних інститутів у суспільстві настає криза, система контролю розладнується.

2. Традиційні методи аналізу документів, його характеристики

У сучасному суспільстві навряд чи можна знайти елемент структури, функціонування якого не було б оформлено документально. Незалежно від того, сім'я це чи окрема особистість, виробничий колектив чи політична партія, певні сторони їх діяльності зафіксовані у документах.

На думку фахівців, аналіз документів як соціологічний метод за популярністю поступається тільки методам опитування, а в окремих напрямах соціологічних досліджень саме аналіз документальних джерел є домінуючим. Наприклад, у промисловій соціології пріоритетними джерелами емпіричної інформації є внутрішній і зовнішній документообіг підприємств, регіональна та галузева статистика, дані відомчого поточного обліку, плани, звіти тощо. Аналіз документів широко використовують у соціології права, політики, громадських рухів, медицини тощо. Часто він є основою для формулювання гіпотез, які потім перевіряють методами опитування, спостереження або експерименту. Статистичні документи є традиційним джерелом емпіричної інформації при вивченні демографічних процесів.

Для аналізу документів насамперед треба з'ясувати суть поняття «документ». Найточніше воно сформульоване в державному стандарті.

Документ- це засіб закріплення різним способом на спеціальному матеріалі інформації щодо фактів, подій, явищ об'єктивної дійсності й розумової діяльності людини.

Інформацію фіксують за допомогою літер, цифр, стенографічних та інших знаків, малюнків, фотографій, звукозаписів тощо.

Документи містять інформацію, яка характеризує соціальні процеси на різних рівнях дослідження: соціальному, інституціональному, груповому, особистісному, індивідуальному. Так, законодавчі акти, міжнародні угоди, документи планування, державна статистика охоплюють інформацію про соціальну політику держави, механізми її реалізації, про ефективність проведених заходів. Взаємодія між такими соціальними інститутами, як сім'я, освіта, масова інформація, не може бути адекватно описана і проаналізована без вивчення внутрішньої і міжвідомчої документації, без аналізу документів преси, телебачення, листів трудящих в органи управління та інших каналів громадської думки. Не буде повним соціологічне вивчення міжгрупових і міжособистісних стосунків, процесу соціалізації особистості без аналізу біографій, листів, мемуарів, щоденників, посадових інструкцій та інших документальних джерел.

При використанні документальних джерел слід враховувати досвід і традиції у цій галузі суміжних гуманітарних наук. Наприклад, основні принципи організації документообігу в практиці сучасного управління можна засвоїти, звернувшись до підручників з діловодства, де йдеться про номенклатуру документів, терміни їх зберігання та ін. Ретроспективний аналіз документів вимагає знань архіво- і джерелознавства, які дають знання щодо системи зберігання документації, правил користування архівними фондами, аналізу історичних документів тощо. При використанні документів слід дотримуватися критичного підходу, що допоможе правильно оцінити їх об'єктивність.

Документи класифікують за різними ознаками. Залежно від технічних засобів фіксації інформації їх поділяють на письмові (всі види друкованої та рукописної продукції), іконографічні (відео-, кіно, фотодокументи, картини, гравюри тощо), фонетичні (радіо- магнітофонні записи, грамплатівки). Активно розвиваються нові носії документальної інформації: мікрофільми, мікрофіші, диски для ЕОМ, лазерні диски.

Залежно від авторства розрізняють офіційні документи і Документи особистого походження. Офіційними вважають Документи, створені юридичними або офіційними (посадовими) особами, оформлені або засвідчені належним чином. Документи особистого походження створені окремими особами і їх не вважають офіційними.

За мотивами створення розрізняють спровоковані та неспровоковані документи. Спровокованими документами можна вважати твори школярів на задану тему, листи до газет з приводу того чи іншого конкурсу тощо. Неспровокованими документами є особисті документи, створені за ініціативою їх авторів: особисте листування, щоденники, листи в органи управління тощо.

Методи аналізу документальних джерел поділяють на неформалізовані (традиційні) та формалізовані.

Неформалізований метод- тлумачення документа через з'ясування основних думок та ідей конкретного тексту, оцінку його змісту згідно з політичними, моральними або естетичними критеріями.

Він передбачає зовнішній і внутрішній аналіз документа. Зовнішній аналіз — це відновлення обставин створення документа в історичному і соціальному планах. Внутрішній аналіз — безпосередній аналіз змісту документа, спрямований на виявлення розбіжностей між фактичним і літературним змістом, встановлення рівня компетентності автора, систематизацію відомостей, які містяться у документах.

Під час неформалізованого методу аналізу документів дослідник повинен з'ясувати такі питання:

1. Що являє собою документ (його вид, форма)?

2. Який його контекст?

3. Хто його автор?

4. Яка мета створення документа?

5. Яка надійність документа?

6. Яка достовірність зафіксованих у ньому даних?

7. Яка суспільна дія, суспільний резонанс документа?

8. Який фактичний зміст документа?

9. Які висновки можна зробити щодо автора документа?

Методи неформалізованого аналізу значною мірою засновані на інтуїції дослідника і містять потенційну можливість суб'єктивних зміщень у сприйнятті та інтерпретації змісту документів. Такі зміщення можуть спричинити, наприклад, психологічні особливості дослідника (стійкість уваги, пам'яті, стомлюваність), неусвідомлені захисні психічні реакції на зміст документів (виділення «приємних» і пропуск «неприємних» аспектів) тощо. Ймовірність і небезпека таких зміщень зростає із збільшенням кількості проаналізованих документів і обсягу їх змісту.

Недоліки традиційного аналізу документів вимагали пошуків нових методів їх розгляду. Ними стали формалізовані, кількісні методи. Формалізований метод покликаний подолати суб'єктивізм традиційного методу.

Формалізований метод- пошук таких ознак документа, які б відображали істотні сторони його змісту.

Під формалізованим методом найчастіше розуміють конвент — аналіз (від англійського — аналіз змісту). Конвент — аналіз почали застосовувати у 20-30-х роках XX ст. у СІЛА. Його використання у сфері політики та пропаганди пов'язують з іменем Г. Лассуелла. Під час Другої світової війни метод конвент — аналізу застосували для вивчення пропаганди, а також у військовій розвідці. На початку 50-х років вийшла книга Б. Барельсона «Конвент — аналіз у комунікаційних дослідженнях», яку дотепер вважають найфундаментальнішою з конвент — аналізу в соціології. У ній розкривається сутність цього методу, характеризуються різні види його застосування. В Україні конвент — аналіз вперше застосовували ще у 20-ті роки при дослідженні змісту газет. У 30-50-х роках з відомих причин він, як й інші соціологічні методи, не розвивався і практично не застосовувався. У літературі побутують різні тлумачення його.

Конвент- аналіз — точне дослідження змісту текстових масивів з метою виявлення чи виміру соціальних тенденцій, репрезентованих цими масивами.

Конвент — аналіз не є ні сукупністю технічних прийомів, ні особливою методологією. Це специфічний вид науково-пізнавальної діяльності, метод соціального (переважно соціологічного) дослідження. Практика соціологічних досліджень свідчить, що найдоцільніше застосовувати конвент — аналіз в разі необхідності високого ступеня точності; за наявності масивного і несистематизованого матеріалу; коли текстовий матеріал не можна охопити без сумарних оцінок. Це досить точно ілюструє ситуація, коли літературознавцям необхідно було встановити, який з кількох варіантів фіналу «Русалки» належить О. Пушкіну. За допомогою конвент — аналізу із застосуванням ЕОМ було встановлено, що тільки один з них належить авторові. Висновок ґрунтувався на тому, що у кожного письменника є свій частотний словник, тобто специфічний повтор різних слів. Склавши такий словник письменника і порівнявши його з частотними словниками в усіх варіантах, з'ясувалося, що саме первісний (початковий) текст «Русалки» є ідентичним частотному словнику Пушкіна, а всі інші йому не відповідають.

Застосування методу конвент — аналізу на практиці вимагає спеціальних процедур і техніки. Як і при застосуванні будь-якого іншого методу збору соціологічної інформації, визначають проблеми, мету завдання, об'єкт, предмет дослідження, формулюють гіпотези, виробляють програму. Важливим є формування репрезентативної вибірки, відбір необхідних документів. Однак поки що не вироблено технології формування вибіркової сукупності при застосуванні конвент — аналізу.

Обсяг вибірки залежить від мети дослідження і характеру одержаної інформації. Він повинен бути обґрунтованим у програмі дослідження. Необхідно також брати до уваги надійність і достовірність інформації, що міститься у документах.

Визначивши емпіричні об'єкти, дослідник розробляє методику конвент — аналізу. При застосуванні формалізованого методу аналізу документів вдаються до різних категорій, які повинні бути адекватно відображені у змісті досліджуваного документа. Таким відображенням є одиниці аналізу, їх поділяють на смислові та якісні.

У дослідженнях масових комунікацій для формалізованого аналізу тексту виділяють смислові одиниці: поняття у різних його виявах (слово, термін, сполучення слів); тема, висловлена у смислових образах, статтях, частинах тексту; імена людей, географічні назви, суспільні події, факти тощо. Обравши одиницю спостереження, необхідно визначити і одиницю підрахунку. Практика конкретних соціологічних досліджень дає змогу визначити деякі загальні одиниці підрахунку, які застосовують при проведенні досліджень:

1. Система підрахунку «час — простір». У такому разі за одиницю підрахунку беруть кількість зображень (знаків, квадратних сантиметрів площі). Для аналізу інформації, одержаної по радіо, телебаченню, за одиницю підрахунку беруть час, протягом якого висвітлювали подію.

2. Наявність ознак у тексті. За такої системи підрахунку визначають наявність ознак (видів) певної характеристики змісту у кожній частині, на які розбитий текст.

3. Частота появи одиниць підрахунку. Цей підхід використовують найчастіше.

Позитивна якість формалізованого методу полягає у тому, що він дає змогу уникнути впливу суб'єктивних зміщень дослідника у сприйнятті та інтерпретації змісту документів. Цей метод забезпечує досить високий ступінь надійності одержуваної інформації. З його допомогою можна досліджувати не тільки проблеми сьогодення, а й минулого, а також їх генезис. Один з основних його недоліків — складність та громіздкість процедур і техніки проведення дослідження, хоча здійснення конвент — аналізу з допомогою ЕОМ певною мірою компенсує його.

3. Алкоголізм і наркоманія в житті студентів

Студентство характеризується певними соціальними і психологічними відмінностями, які дають змогу виділити його в особливу соціальну групу. Ці відмінності випливають із особливостей соціального становища, реальних моментів життя і навчання. До того ж молодь у цьому віці має свої психологічні особливості: інтенсивне формування самосвідомості, соціальної самооцінки, власної точки зору, установок, цінностей, осмислення явищ суспільного життя. Поступово формується соціальна позиція щодо себе, своєї поведінки та поведінки інших, планів на майбутнє тощо.

Однак певній частині молоді бракує психічних якостей зрілої особи — самостійності, критичності, відповідальності, далекоглядності, що пов'язано з малим соціальним досвідом. Усе це виявляється в конкретній поведінці, в тому числі й щодо проведення вільного часу.

В сучасних умовах українська молодь є однією з найуразливіших в економічному та найбезправніших у соціально-правовому відношенні соціальних спільнот. Вона живе в умовах підвищеної соціальної напруги і психологічного дискомфорту. Внаслідок цього в молодіжному середовищі поширюються наркоманія, токсикоманія, алкоголізм, проституція, „дідівщина” та інші негативні явища.

Більшість молодих людей стоїть перед складним життєвим вибором, до якого вона не підготовлена ні психологічно, ні організаційно. Тому мета молодіжної політики в цій галузі – зміцнення соціального статусу молоді в структурах суспільства, які оновлюються або кардинально змінюються, посилення правової, економічної і соціальної захищеності молодого покоління.

Алкоголізм- це пристрасть до алкоголю, при якій виникають виражені психічні розлади, змінюються взаємовідносини в колективі і сім’ї, спричиняється шкода суспільним і особистим інтересам людей.

Пияцтво – анти суспільна форма поведінки, яка проявляється переважно в частому і надмірному вживанні алкоголю, є передумовою хвороби, підгрунтям, на якому розвивається алкоголізм.

Наркоманія- це загальна назва захворювань, що характеризується постійним потягом людини до вживання наркотичних засобів внаслідок стійкої психологічної і фізичної залежності від них.

Під наркоманією також розуміють вживання наркотиків та речовин, які їм дорівнюють без медичних призначень.

Наркотиком є будь-яка речовина рослинного чи синтетичного походження, яка при введенні в організм може змінити одну чи декілька його функцій і внаслідок багаторазового вживання призвести до виникнення психічної або фізичної залежності.

Деякі причини, які змушують молодих людей вперше спробувати дії наркотичних речовин:

— тяга молодих до невідомого, яке має ореол таємничості, романтичності;

— вживання наркотиків сприймається як гра, забава;

— акт самоствердження серед однолітків;

— знак протесту (при конфлікті з батьками, дорослими);

— пошук нових відчуттів, невміння використовувати вільний час, не усвідомленість наслідків вживання наркотиків.

Наркоманія — це зло, яке завдає людині та суспільству важку і часто непоправну шкоду. Вживання наркотиків є шкідливим для всіх органів і систем людини, в першу чергу таких життєво важливих як серцево-судинна система, печінка, нирки, легені, шлунок. У підсумку людина, як правило, стає інвалідом, значно скорочується строк її життя (10-15 років). Виникають стійкі психічні розлади. Людина стає підозрілою, нервовою, злою, засмученою, не здатною до співпереживання і співчуття.

Стрімко падає її інтелект, інтереси стають примітивними, втрачається пам’ять. Вона втрачає інтерес до життя, своїх друзів і близьких. Наркоманія шкідливо відбивається на дітях, які народжуються розумово відсталими, мають серйозні психічні захворювання. Все це пізніше передається з покоління в покоління. Прихильність до зловживання наркотиків спостерігається у осіб морально нестійких, психічно хворих, які не можуть оцінити наслідків своїх дій. Розвитку наркоманії сприяють інші захворювання (психічні розлади, алкоголізм, фізичні дефекти), які знижують здатність до самоконтролю, а також недоліки у вихованні з боку батьків, коли у молоді виникає орієнтація на споживання та розваги.

Боротьбу з наркоманією полегшує її профілактика. Але сама профілактика — складний процес, який потребує своїх методик, засобів, спеціалістів. Дослідження показують, що приблизно 2-7% молоді в Україні можуть бути віднесені до потенційних споживачів наркопрепаратів. Це — "групи ризику", ціннісна свідомість яких робить їх "відкритими" до позитивно чуттєвого сприйняття лінії поведінки.

Використана література

  1. Герасимчук А. А.Соціологія: Навчальний посібник.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.
  2. Лукашевич М. П.Соціологія: Загальний курс: Підручник.. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.
  3. Пшеничнюк О. В.Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів. — К.: Вид. Паливода А. В., 2005. -169, с.
  4. Сасіна Л. О. Соціологія: Навчальний посібник. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.
  5. Соціологія: Підручник/ За ред. Володимира Пічі,. -3-тє вид., стереотип.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -277 с.
  6. Черниш Н.Соціологія: Курс лекцій. -Львів, 1998. -362 с.