Економічні основи інституціоналізму

Вступ.

Розділ І. Загальноекономічний зміст інституціоналізму.

1.1. Історичні передумови та особливості методології інституціоналізму.

1.2. Етапи розвитку інституціоналізму (Веблен.30-і роки ХХст.; Гелбрейт. 50-60-і рр. ХХ ст.; Сучасний етап (80-і рр . –до нині)).

1.3. Загальна характеристика інституціоналізму.

Висновок до розділу 1.

Розділ ІІ. Неоінституціоналізм – основна сучасної економічної політики.

2.1. Теорія прав власності.

2.2. Теорія трансакційних витрат і зовнішніх ефектів. Теорема Коуза.

Висновок до розділу 2.

Розділ ІІІ. Практичне використання знань теорії інституціоналізму.

3.1. Оцінка можливостей застосування теорії інституціоналізму в сучасній економіці України.

Висновок до розділу 3.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми.Назва "інституціоналізм" походить від слова "інститут" (institution), під яким розуміють певний звичай, порядок, прийнятий у суспільстві, а також регламентування звичаїв у вигляді закону або установи. Держава, сім'я, приватна власність, система грошового обігу та інші форми життя зараховують до інституціональної сфери. Можна, отже, погодитися з думкою про те, що поняття "інститут" доволі розмите. Незважаючи на це, звернення до інституціоналізму було спробою розширити предмет економічної науки.

Інституціоналізм виник спершу в США. Його представниками були економісти Т. Веблен, У. Мітчелл, Дж. Коммонс, А. Берлі, Е. Богарт, У. Гамільтон, Г. Мінз, К. Парнер та ін. Визначали спектр ідей інституціоналізму Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл. Праці Т. Веблена опубліковані наприкінці XIX — на початку XX ст., а Дж. Коммонса і У. Мітчелла — у 20—30-ті роки XX ст.

Оскільки інституціоналізм — не чітко детермінована теорія, у спектрі якої є різні відтінки, то він, зазнаючи змін у процесі еволюції, на окремих етапах і в окремих країнах був присутній неоднаково у поглядах економістів. Йдеться про те, що, очевидно, було б марною справою намагатися вирізнити "чистих" інституціоналістів з тих чи інших напрямів економічної думки.

У цьому контексті зростаючою актуальністю та новими аналітично-дослідницькими можливостями привертає до себе особливу увагу інституціоналізм - один з новітніх і разом з тим достатньо впливових та перспективних наукових напрямів світової економічної теорії. Зазнавши тривалої ґенези впродовж XX ст., він в останні десятиріччя дістав бурхливий розвиток в економічній думці США та країн Західної Європи, а завдяки своїй універсальності та конструктивності набуває дедалі більшого поширення від Латинської Америки до Східної Європи.

Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні сутності господарських процесів у ринковому суспільстві. При цьому рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру — держава і профспілки, сім'я і традиції, звичаї і мораль, правові акти й етичні норми, технічний прогрес і наука, конкуренція і ринкова влада, еволюція економіки тощо. Ці та інші явища були об'єднані одним спільним терміном — інститути, або інституції, що й дало назву цьому напряму економічної думки.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси інституціоналізму

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

  • визначити риси раннього інституціоналізму;
  • охарактеризувати неоінституціоналізм;
  • зробити інституціональний аналіз трансформаційних зрушень перехідних суспільств;
  • з’ясувати інституціональне середовище економік перехідних суспільств;
  • дослідити інститут власності у перехідних суспільствах.

Наукова новизнакурсової роботи полягає в тому, що на основі аналізу абсолютно різнопланових джерел розглядаються основи інституціоналізму.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси інституціоналізму.

Предметом дослідження виступають засади інституціоналізму та інституціональне середовище економік перехідних суспільств.

Важлива риса інституціоналізму — визнання еволюційного розвитку єдино можливою формою економічного і соціального прогресу. Всі без винятку інституціоналісти були принциповими противниками революційних зрушень, пропонували реформістський шлях оздоровлення капіталізму. Вони одними з перших в економічній науці визнали важливу роль держави в організації ринкової економіки, обґрунтували можливість регулювання останньої.


Розділ І. Загальноекономічний зміст інституціоналізму

1.1. Історичні передумови та особливості методології інституціоналізму

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в США — найбагатшій та економічно найбільш благополучній країні світу — у найгострішій формі виявилися нові соціально-економічні проблеми, пов'язані з процесом трансформації ринкового механізму: переходом від економіки вільної конкуренції до ринкової моделі недосконалої конкуренції. Процес монополізації та корпоративізації призводив до обмеження вільної конкуренції та негативно впливав на економіку. Дрібні та середні підприємства не витримували конкурентної боротьби з трестами і банкрутували. Прискорений техніко-економічний розвиток Сполучених Штатів поставив їх раніше решти розвинутих країн перед необхідністю стримування стихійної монополізації та протидії її руйнівним наслідкам, підтримки здорових конкурентних сил, приведення господарського механізму у відповідність до нових ринкових реалій. Саме тому уряд США, починаючи з 90-х pp. XIX ст., першим серед розвинутих країн вдався до активних законодавчих антимонопольних заходів.

Ускладнення умов господарювання полягало і в тому, що, починаючи з останньої третини XIX ст., у США посилилась циклічність, набували поширення прояви економічної нестабільності, загострювалась проблема зайнятості.

Ринкова трансформація та посилення економічної нестабільності супроводжувалися соціальними зрушеннями і зміцненням соціальної бази демократичного процесу. Вперше на американському ґрунті гостро виявилися соціальні суперечності, виникли масові організації робітників та фермерів.

За цих умов неокласичні ідеї економічного лібералізму та загальної рівноваги, гармонії інтересів та невтручання держави в економічне життя перестали відповідати дійсності. Ідеологія досконалості ринкового механізму та самодостатності стихійного ринкового регулювання, на яку понад сто років спиралися класики, а згодом і представники неокласичного напряму економічної теорії, втрачала свою переконливість. Наявними були ознаки кризи другої класичної ситуації[17, c. 132-134].

На противагу неокласичним ідеям економічного лібералізму та невтручання держави в економічне життя, за цих обставин у США починають формуватися альтернативні ідеї у вигляді інституціоналізму.

До теоретичних джерел інституціоналізму слід зарахувати історичний напрям у німецькій економічній теорії, вплив європейського соціал-реформізму, ідеї соціал дарвінізму та ін.

Безпосередній вплив на формування інституціоналізму справила німецька історична школа. Багато американських економістів навчалися у Німеччині й мали змогу ґрунтовно вивчати досягнення німецьких економістів, а потім творчо застосовувати ці здобутки, враховуючи національну специфіку американської економіки. Але у зв'язку зі специфікою історичного розпитку США були й відмінності американського інституціоналізму від німецької школи.

Початок виникнення інституціоналізму вчені відносять до кінця XIX ст., коли у 1899 р. було видано монографію Т. Веблена "Теорія бездіяльного класу". Але формування інституціоналізму як напряму економічної теорії відбулося пізніше, а саме в 20—30-х pp. XX ст., коли з'явилися пізні публікації Т. Веблена, а також Дж. Коммонса та В. Мітчелла. Праці цих вчених об'єднують спільність методологічних позицій, антимонополістична спрямованість, обґрунтування ідеї впливу на економічне зростання всієї сукупності суспільних відносин і необхідності державного впливу на економіку, особливо у формі "демократичного контролю суспільства над бізнесом".

Ранній американський інституціоналізм 20—30-х pp. XX ст. формувався у трьох варіантах:

  • соціально-психологічний (технократичний) варіант на чолі з Т. Вебленом;
  • соціально-правовий (юридичний) на чолі з Дж. Коммонсом;
  • кон'юнктурно-статистичний (емпірико-прогностичний) на чолі з В. Мітчеллом[15, c. 159-160].

1.2. Етапи розвитку інституціоналізму (Веблен.30-і роки ХХст.; Гелбрейт. 50-60-і рр. ХХ ст.; Сучасний етап (80-і рр . –до нині))

З 50—60-х pp. XX ст. в межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст. вважається "старим" інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримала визнання у 80—90-х pp. XX ст.

Основні представники неоінституціоналізму: Рональд Коуз (1910 р.н.), Даглас Норт (1920 р.н.) — Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон (1932 р.н.) та ін. Основні праці: Р. Коуз "Природа фірми" (1937); О. Вільямсон "Економічні інституції капіталізму. Фірми, маркетинг, укладання контрактів" (1985); Д. Норт "Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки" (1990).

Таким чином, теоретичні основи традиційного американського інституціоналізму набули свого подальшого розвитку, і саме з середини XX ст. інституціоналізм перетворився в один із провідних напрямків світової економічної думки. Посилення інтересу до інституціональної теорії взагалі й до її неоінституціонального напрямку безпосередньо пов'язано зі спробами подолати обмеженість ряду положень, характерних для мейнстрім економікс (аксіоми повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму тощо), і розглянути сучасні суспільні й особливо економічні процеси комплексно та всебічно, особливо — з необхідністю дослідження нових явищ сучасної епохи науково-технічної та технологічно-інформаційної революцій, коли використання традиційних методів не дає бажаних результатів.

Сучасний інституціоналізм виник не на порожньому місці. У неоінсти-туціоналістів, як ми це вже бачили, були попередники — представники "старого", традиційного, інституціоналізму, які також намагались налагодити зв'язки між економічною теорією та правом, соціологією, психологією, політологією та ін. Але між поглядами "старих" інституціоналістів та неоінституціо-налістів можна виділити ряд суттєвих відмінностей.

Якщо "старі" інституціоналісти залишилися аутсайдерами світової спільності вчених-економістів, то неоінституціоналісти змогли стати фаворитами. У! списку Нобелівських лауреатів з економіки вісім лауреатів так чи інакше належать саме до неоінституціонального напряму.

Згідно з авторитетною економічною енциклопедією "The New Palgrawe: A Dictionary of Economics", до складу "нової політичної економії" (new political economy) включають шість основних напрямів неоінституціональних досліджень:

  • теорію суспільного вибору (public choice economics);
  • теорію прав власності (economics of property right);
  • теорію права і злочинності (economics of law, economics of crime);
  • політичну економію регулювання (political economy of regulation);
  • нову інституціональну економіку (new institutional economics) та нову економічну історію (new economic history)[8, c. 589-591].

У цьому переліку можна виділити сфери неоінституціонального аналізу, що знаходяться на межі між "економікс" та іншими суспільними науками, а саме:

а) економіко-пoлітологічні дослідження (теорія суспільного вибору, політична економія регулювання);

б) економіко правові дослідження (теорія прав власності, права та злочинності);

в) економіко-соціологічні дослідження (нова інституціональна економіка);

г) економіко-історичні дослідження (нова економічна історія).

Стовбур сучасного інституціоналізму утворюють два напрямки — неоінституційна економіка (neoinstitutional economics) та нова інституційна економіка (new institutional economics). Незважаючи на те, що назви здаються ідентичними, ці два напрями мають принципово різні підходи до аналізу інститутів. Обидва напрямки сформувалися або на основі неокласичної теорії, або ж під її помітним впливом. Так, перший напрям — неоінституціоналізм — залишає незмінним жорстке ядро неокласики. Залучення нового елемента до предмета аналізу інститутів відбувається за рахунок коригування положень із "захисної оболонки" неокласичної теорії. Саме тому неоінституціональну економіку, яка розвивалася, розширюючи та доповнюючи "економікс", часто наводять як приклад "економічного імперіалізму". Вторгнувшись у сферу інших наук про суспільство — права, соціології, психології, ідеології, політики, норми поведінки, сім'ї тощо — ця школа використовувала традиційні мікроекономічні методи аналізу, намагаючись дослідити різноманітні суспільні відносини з погляду раціонально мислячої "економічної людини". Тому стосунки між людьми тут розглядаються перш за все через призму взаємовигідного обміну та контрактів.

Другий напрям — нова інституційна економіка — навпаки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики.

Структура як старого, так і сучасного інституціоналізму та шляхи його еволюції у другій половині XX ст. досить складні. Так, до сих пір зберігається дуалізм "старого" інституціоналізму та неоінституціональних теорій. Поряд із зазначеними вище схемами класифікації умовно його можна розділити ще на три основні школи або "рукави":

  • індустріально-соціологічна школа,
  • школа суспільного вибору,
  • кон'юнктурна школа.

Індустріально-соціологічна школа продовжує технологічні традиції, закладені ще Т. Вебленом і представлена Г. Мюрдалем, А. Льюїсом, Дж. Ґел-брейтом, Е. Тоффлером, Д. Беллом та частково Ф. Перру та А. Сеном. У центрі уваги цього напрямку — проблеми переходу до постіндустріальної стадії розвитку, а також проблеми слаборозвинутих держав, пов'язані з незавершеною індустріальною модернізацією.

Школа суспільного вибору продовжує правничу традицію, закладену Дж. Коммонсом, і представлена Дж. Бьюкененом і Г. Таллоком, а також Р. Коузом. У центрі уваги — проблеми політичного вибору і його впливу на економіку, дослідження трансакційних витрат і зовнішніх ефектів — екстерналій.

Кон'юнктурна школа бере свій початок від В. Мітчелла і представлена Нобелівськими лауреатами С. Кузнецом, Дж. Мідом, Т. Шульцем, Дж. Тобіном, Ф. Модільяні та Р. Солоу, а також Б. Оліним. У центрі уваги стоять проблеми міжнародної торгівлі й конкурентних переваг, руху капіталів, циклів економічної кон'юнктури, забезпечення стійкого економічного зростання.

Поряд з цим, цілий ряд учених, що не вписуються у межі конкретно визначеного напрямку — Г. Беккер та Я. Корнаї, можна вважати близькими до інституціоналізму[4, c. 15-18].

У більшості напрямів неоінституціоналізму основна увага звертається на правові аспекти економічного життя. Відповідно до контрактної (договірної) парадигми неоінституціоналізму, будь-які відносини між людьми розглядаються як взаємовигідний обмін, що закріплюється певними зобов'язаннями сторін. Саме способи регламентації договірних відносин визнаються найважливішою економічною інституцією.

Але єдиної класифікації інституціональних теорій до цього часу так і не склалося, і тому намагання врахувати наявність різноманітних підходів та взаємозв'язків між ними викликає певну складність при висвітленні проблем інституціональної економічної теорії. Сьогодні неоінституціоналізм становить цілу сукупність підходів, об'єднаних декількома спільними базовими ідеями.

О. Вільямсон як один із провідних теоретиків неоінституціоналізму запропонував таку класифікацію. Якщо неокласичній доктрині притаманна переважно технологічна орієнтація, яка передбачає, що обмін здійснюється миттєво і без витрат, що укладені контракти чітко виконуються, а межі економічних організацій (фірм) обумовлюються характером використовуваної технології, то неоінституціональна теорія виходить із організаційно-контрактної перспективи, де на перший план висуваються витрати, що супроводжують взаємодію економічних агентів.

У деяких концепціях, що належать до цього теоретичного напрямку, предметом вивчення є інституційне середовище, тобто фундаментальні політичні, соціальні та юридичні правила, у межах яких відбуваються процеси виробництва та обміну (конституційне, виборче, майнове, контрактне право та ін.). Вони представлені:

теорією суспільного вибору (Дж. Б'юкенен, Г. Таллок, М. Олсон та ін.) (публічна сфера), у якій акцент робиться на втратах, що породжуються діяльністю політичних інституцій;

та теорією прав власності (Р. Коуз, А. Алчіан, Г. Демсетц, Р. Познер та ін.) (приватна сфера), яка акцентує увагу на виграші у добробуті, який забезпечують правові інституції (судова система тощо). Організаційні структури, які, з урахуванням чинних правил, створюються економічними агентами на контрактній основі, вивчає теорія агентських відносин, що існує у двох основних версіях:

теорія механізмів стимулювання, яка досліджує організаційні схеми, що можуть забезпечувати оптимальний розподіл ризику між принципалом (власником) та агентом (менеджером);

"позитивна" теорія агентських відносин, що звертається до проблеми відокремлення власності та контролю і сформульована ще в 30-х pp. XX ст. А. Берлі та Г. Мінзом. Провідними представниками також є У. Меклінг, М. Дженсен, Ю. Фама, а центральним є питання стосовно контрактів, необхідних для забезпечення поведінки агентів, яка б найменшою мірою відхилялася від інтересів принципалів.

Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, які обумовлюються вихідними теоретичними джерелами: традиційним інституціоналізмом та неокласикою. На відміну від старого американського інституціоналізму, неоінституціоналізм не тільки не протистоїть неокласиці, але сам є результатом об'єднання інституціональних та неокласичних методологічних підходів. Зокрема, активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки:

  • раціональний вибір та прагматизм;
  • методологічний індивідуалізм;
  • концепція "економічної людини";
  • максимізація корисності тощо[9, c. 179-182].

Неокласична парадигма в структурі неоінституціоналізму зазнала суттєвої теоретичної модифікації з урахуванням сучасних економічних реалій. Згідно з епістеміологічним аналізом теорії, запропонованим Імре Лакатошем, базовими для неоінституціоналізму є твердження, що утворюють "жорстке ядро" неокласики, і без яких не може існувати жодна неокласична модель:

  • рівновага на ринку існує завжди, вона єдина і збігається з оптимумом за Парето (модель Вальраса — Ерроу — Дебре);
  • індивіди здійснюють вибір раціонально (модель раціонального вибору);
  • переваги індивідів стабільні й мають ендогенний характер, тобто на них не впливають зовнішні чинники.

Засновником неоінституціоналізму по праву вважається Рональд Коуз. У його статтях "Природа фірми" (1937) та "Проблема соціальних витрат" (1960) була вперше сформульована дослідна програма неоінституціоналізму, з якою пов'язані подальші зміни у захисній оболонці неокласичної теорії.

По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін. Так, нарівні з приватною, аналізуються колективна, державна, акціонерна форми власності й порівнюється їх ефективність у забезпеченні угод на ринку. Такою є дослідна програма теорії прав власності (її найбільш яскравими представниками є Р. Коуз, Р. Познер, С. Пейович) і теорії оптимального контракту (Дж. Стігліц, І. Макніл). Також тут потрібно згадати і теорію держави, відповідальної за встановлення та ефективний захист прав власності, теорію суспільного вибору (Дж. Б'юкенен, Г. Таллок), дещо на відокремленій позиції перебуває конституційна економіка (В. Ванберг), яка "відбрунькувалася" від теорії суспільного вибору (її специфіка полягає у комбінуванні елементів як неокласичної теорії суспільного вибору, так і "теорії порядку", що є частиною "старого" інституціоналізму.

По-друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформаційних витрат, тобто витрат, пов'язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і про ситуацію на ринку в цілому. Хоча теорія інформації (Дж. Стіглер) і не безпосередньо належать до неоінституціоналізму, вона значно вплинула на його подальший розвиток.

По-третє, поряд із виробничими, або трансформаційними, витратами нео-інституціоналісти припускають існування транзакційних витрат. Під цим терміном, центральним для теорії транзакційних витрат (Р. Коуз, О. Вільям-сон), розуміються всі витрати, що виникають при здійсненні угод. Саме нова економічна історія (Д. Норт, Р. Фогель) виникла у результаті використання теорії транзакційних витрат та теорії прав власності для історичного аналізу.

Учення про транзакційні витрати має основоположне, фундаментальне значення в неоінституціоналізмі. Представники цієї школи вважають, що неокласична теорія звужує можливості свого економічного аналізу через те, що враховує лише витрати взаємодії людей з природою (трансформаційні витрати). Необхідно також брати до уваги і глибоко вивчати витрати взаємодії між людьми — транзакційні витрати. Детальніше їх можна визначити як витрати ресурсів (грошей, часу, праці тощо) для планування, адаптації та контролю за виконанням узятих індивідами зобов'язань у процесі відчуження та привласнення прав власності й свобод, прийнятого у суспільстві.

Неоінституціоналізм ґрунтується на двох фундаментальних передумовах:

  • соціальні інститути мають значення (принцип інститутоцентризму);
  • вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів економічної теорії[1, c. 548-550].

1.3.Загальна характеристика інституціоналізму

У рамках раннього інституціоналізму склались три основні напрями:

1) соціально-психологічний, 2) соціально-правовий, 3) емпіричний (кон'юнктурно-статистичний).

Ранній інституціоналізм не залишив після себе цілісної школи чи сильного лідера. Розрізняють соціально-психологічний інституціоналізм Торстейна Веблена (1857—1929), соціально-правовий інституціоналізм Джона Коммонза (1862—1945) та школу кон’юнктури Уеслі Мітчелла (1874—1948). Незважаючи на неоднорідність, представники цієї течії економічної думки мають спільні методологічні принципи:

• еволюційний характер теорії;

• технологічний детермінізм;

• розширене трактування предмету політичної економії, застосування так званого міждисциплінарного підходу;

• чітко означений критицизм.

Інституціоналізм був течією, яка протиставляла себе класичним та неокласичним поглядам і виступала з різкою критикою ортодоксії, а саме: проти теорії гедонізму (максимальної вигоди для себе), ідеології індивідуалізму (з теорією колективних дій та інститутів), статичного підходу (пошуку економічної рівноваги) за динамічний підхід (розгляд явищ в історичній послідовності), проти абстрактного методу аналізу.

Інституціоналісти досліджували три групи проблем, тісно пов’язаних зі сферою державної політики:

• взаємовідносини праці та капіталу;

• взаємозв’язок монопольного сектора економіки з дрібним і середнім бізнесом;

• взаємодію приватних і суспільних інтересів[11, c. 89-92].

Інституціональні погляди Т. Веблена називають соціально-психологічними тому, що в основу розвитку суспільства й економіки як його частини було покладено психологічні чинники — звички, поведінку, традиції, уявлення, прагнення. Предмет політекономії Т. Веблен визначив як поведінку людини стосовно матеріальних засобів існування, що свідчить про гіпертрофію психологічних чинників.

Учення Т. Веблена відрізнялось особливим критицизмом — засуджувались і критикувалися не тільки ортодоксальні погляди, а й сам капіталістичний спосіб виробництва. Різко негативним було ставлення Т. Веблена до процесів монополізації, зростання розмірів і сили корпорацій, ліквідації вільної конкуренції. Історичний розвиток він трактував як виникнення, зростання суперечностей між інституційним і зовнішнім середовищами та поступове їх вирішення, а рушійною силою історичної еволюції вважав переважно технічний і технологічний прогрес засобів виробництва.

Т. Веблен підійшов до поділу капіталістичного господарства своїм шляхом, визначивши в ньому сфери “індустрії” та “бізнесу”. Під першою він розумів матеріальну форму капіталістичного виробництва, тобто безпосередньо виробництво, а під другою — керуючу силу виробництва, сферу обігу. Т. Веблен стверджував, що бізнес підпорядкував виробництво й індустрію власним фінансовим інтересам, а тому основною суперечністю сучасного йому світу він вважав невідповідність інтересів індустрії та бізнесу. Причиною суперечності двох ворожих світів — виробництва та обігу — проголошувався розвиток кредиту, що призводить до утворення “абсентеїстської” власності, за термінологією Т. Веблена. Суспільні інтереси, на його думку, повністю збігаються з інтересами індустрії. Т. Веблен не визнавав революційні методи розв’язання існуючої суперечності та пропонував власний варіант вирішення проблеми: постійне зростання місця й ролі технологічних факторів виробництва, завдяки чому має значно підвищитися значення інженерно-технічного персоналу, а це спричиниться до відокремлення функцій власності, контролю та управління. У теорії Т. Веблена цей процес має назву “революція інженерів”; він призводить до встановлення “влади технократії”, інтереси якої збігаються з інтересами суспільства. В усіх працях ученого провідною думкою є встановлення “соціального контролю”[15, c. 247-249].

Позитивізм, практицизм, прагматизм — основні ознаки соціально- правового інституціоналізму Дж. Коммонза. Головна мета його вчення — на основі примату права зробити все для збереження й модифікації капіталістичного ладу в цілому. Особливе місце в системі Дж. Коммонза посідає теорія соціального конфлікту, один з різновидів концепції соціального солідаризму. Соціальні конфлікти, за Дж. Коммонзом, не мають антагоністичного характеру, не базуються на класових виробничих відносинах. Вони є необхідним і неминучим чинником розвитку, проявом багатоаспектної взаємодії різних груп у соціальному організмі. Соціальні конфлікти ліквідуються мирним шляхом, тобто урегульовуються за допомогою інституціоналізації, тобто встановлення процедурних правил, діяльності регулюючих органів, прийняття законодавчих актів. Ідея класового миру дістала продовження в теорії “колективних дій”, що відображає діяльність колективних інститутів, корпорацій, профспілок, політичних партій тощо, які досягають примирення шляхом укладання компромісних, добровільних угод. На такій основі Дж. Коммонз передбачає подальший розвиток економіки й суспільства та формування уряду “різних інтересів”, який би відображав у кінцевому підсумку суспільні інтереси. Ці висновки стали базовими для сучасних теорій “держави суцільного добробуту”.

Вихідними економічними відносинами в Дж. Коммонза є угоди, під якими він розумів будь-які конкретні зобов’язання суб’єктів суспільного життя. На шляху мирної еволюції угоди можна вирізнити етапи “конфлікту”, “залежності” та “порядку” (врегулювання відносин).

Поняття вартості в системі Дж. Коммонза має відбиток також правового детермінізму; воно визначається як згода в майбутньому виконати попередньо взяте зобов’язання.

Висновок до розділу 1

Інституціоналізм — концепція економічної теорії, яка в економічній системі синтезує роль соціальних, правових, організаційних, політичних, етичних, ментальних, економічних інститутів у процесі їхнього функціонування.

Отже, історичні передумови виникнення інституціоналізму були обумовлені такими факторами:

  • трансформаційними зрушеннями в ринковій системі під впливом монополізації та корпоративізації економіки;
  • проявами ринкової нестабільності — ознаками циклічності, проблемою зайнятості тощо;
  • наявністю соціальних суперечностей;
  • посиленням впливу масових суспільних організацій та рухів (робітничого, профспілкового);
  • поступовою втратою незаперечності неокласичної доктрини про самодостатність конкурентного ринку, його цілком автоматичне ефективне регулювання та невтручання держави;

виникненням потреби у суспільному контролі над ринковим механізмом та демократичному реформуванні суспільних відносин

Таким чином, у ранньому інституціоналізмі трактування економічних явищ велося з трьох позицій: психології та технології, права, ринкової кон’юнктури. Негативізм позиції Т. Веблена був урівноважений позитивізмом Дж. Коммонза та практицизмом У. Мітчелла. Ранні інституціоналісти істотно вплинули на економічну думку, особливо на формування ідей ліберального реформізму.

Післявоєнні інституціональні концепції, які сформувались у 60-х роках ХХ ст. в результаті спроб об’єднати політекономію й соціологію, поклали початок соціологічному (інституціонально-соціальному) напрямку. Представниками його є економісти американські Адолф Берлі (1895—1971), Гардінер Мінз (нар. 1896) та французькі Жан Фурастьє (нар. 1907), Франсуа Перру (нар. 1903)[17, c. 49-51].

Погляди економістів, що були розглянуті, належать до раннього, або як його називають «чистого інституціоналізму», розквіт якого припадає на 20—30-ті роки XX ст. Економічна криза 1929—1933 pp. родила кризу неокласицизму, а інституціоналісти виступили в ролі опозиції цьому напряму. Проекти реформ, що їх пропонували інституціоналісти, позначились на економічній політиці “Нового курсу” Ф. Рузвельта.


Розділ ІІ. Неоінституціоналізм – основна сучасної економічної політики

2.1.Теорія прав власності

Принциповою тезою неоінституціональної теорії є те, що специфікація прав власності не безкоштовна, а часом навіть потребує значних витрат. Ступінь її правильності залежить від балансу вигід та витрат, що супроводжують визначення та захист тих чи інших прав. Це означає, що будь-яке право власності є проблематичним: у реальній економіці воно не може бути визначене з вичерпною повнотою, а отже, — і абсолютно надійно захищене. Специфікація прав власності — це завжди питання міри.

На відміну від традиційної неокласичної теорії, у якій звичайно передбачались ідеалізовані умови режиму приватної власності, неоінституціональна теорія пішла далі. Вона не обмежилась визнанням неповноти реально існуючих прав власності, а піддала порівняльному аналізу різноманітні правові режими — спільної, приватної та державної власності.

Права власності та державна монополія. Проблему права як важливу та актуальну для ефективного і стабільного функціонування всієї ринкової системи розглядав також і Р. Коуз. "Вочевидь, що ринки, як вони сьогодні існують, — пише він, — для своєї діяльності потребують більшого, ніж приміщення, у якому відбувається купівля-продаж. Вони потребують також закріплення правових норм, які б визначали права та обов'язки тих, хто здійснює транзакції у цих приміщеннях".

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню цими речами. Перераховані повноваження власника є для нього найбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан приналежності матеріальних благ індивідам. Що ж до відносин по розподілу матеріальних благ індивідам та їх переходу від одних осіб до інших (тобто їх динаміка), то їх регулювання здійснюється іншими правовими нормами (наприклад, зобов'язальноправовими).

В цивільноправовій науці право власності має два значення: в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ). Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільноправовий інститут права власності. Варто, однак, зауважити, що норми інституту права власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, пенсійному, сімейному та ін). Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати комплексним (багатогалузевим) інститутом права. Ним регулюються, як правило, лише ті відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.). Деякі автори певну частину таких норм схильні розглядати як складові частини загальноправового, комплексного інституту права власності. Така думка безперечно має право на існування, хоча й вимагає ще свого глибокого та всебічного обґрунтування[17, c. 50-51].

До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:

а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;

б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;

в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами;

г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб'єкту матеріальні блага;

д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

Великі труднощі Р. Коуз бачить тоді, коли приміщень і їх власників багато, та інтереси кожного різні, оскільки це має місце у роздрібній та оптовій торгівлі. У тих випадках, коли встановлення та підтримання приватної системи правових норм виявляється дуже важкою справою, діяльність на цих ринках має залежати від правової системи держави.

Впродовж 50—70-х та наступних років XX ст. особливу увагу Р. Коуза привертала проблема державного втручання в економіку, у тому числі — державної монополії. Цю проблему він знову вирішив парадоксально і значимо, особливо для останніх десятиліть XX ст., коли почала зростати роль ринкових методів організації та координування економіки[14, c. 345-347].

2.2. Теорія трансакційних витрат і зовнішніх ефектів. Теорема Коуза

Поняття транзакційних витрат та основні етапи розвитку теорії транзакційних витрат

Трансформаційні витрати, про які мова йшла вище, можна назвати виробничими витратами лише умовно, тому що по суті до виробничих витрат входять і трансформаційні, і транзакційні витрати. Проте для того, щоб розрізняти, ми будемо їх так називати, маючи на увазі під "production costs" трансформаційні, а не інтегральні (сукупні) витрати.

Трансформаційні витрати — це витрати, що супроводжують процес фізичної зміни матеріалу, внаслідок чого отримується продукт, який має певну цінність. У ці витрати входять не лише витрати обробки матеріалу, але і витрати, що пов'язані з плануванням та координацією процесу виробництва (якщо останній стосується технології, а не взаємовідносин між людьми).

Класичним прикладом економіки, яка не знає транзакційних витрат, а знає лише трансформаційні, є ідеальне натуральне господарство Робінзона (Robinson Crusoe Economy). Трансформаційні витрати Робінзона можуть включати в себе не лише витрати на зорювання поля, будівництво житла, тобто на певні фізичні дії, але і витрати на деякі дії з планування, передбачення (отже, на основі досвіду минулого року Робінзон буде визначати, коли йому краще сіяти тощо).

Транзакційні витрати — це витрати, що забезпечують перехід прав власності із одних рук до інших і охорону цих прав. На відміну від трансформаційних витрат, транзакційні витрати не пов'язані із самим процесом створення вартості. Вони забезпечують транзакцію. Умовно кажучи, трансформаційні витрати створюють блага, властивості яких мають цінність для індивіда або колективного агента економіки (підприємства, фірми, асоціації). Наприклад, стіл, послуга лікаря або автомобіль мають безпосередню цінність. У чистому вигляді трансформаційні витрати створюють цінності. А на що здійснюються транзакційні витрати? Є декілька їх визначень. Уперше поняття транзакційних витрат ввів Рональд Коуз. У своїй статті "Природа фірми" (1937) він визначив транзакційні витрати, як витрати функціонування ринку.

Р. Коуз протиставляв транзакційні витрати, які стосувалися лише ринку, так званим агентським витратам, які виникають всередині фірми. Природно, що в рамках фірми найняті люди починають поводитися неадекватно, і за ними треба наглядати. Тому кожного разу ми обираємо: або створити фірму між своїми, або найняти когось як постійного працівника, або вийти на ринок і забезпечити виконання цієї роботи на основі ринкових механізмів[24, c. 157-159].

На Думку Коуза, для успішного функціонування ринку важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Як¬що трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб'єктами господарювання - ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціальне значущі зовнішні ефекти (екстерналії). Зовнішні ефекти - це витрати, або вигоди, зв'язані з економічною діяльністю, що стосуються осіб, які не є учасниками даної ринкової угоди. Наприклад, забруднення навколишнього середовища якимось підприємством, шум аеропорту тощо. Той, хто спричиняє ці «ефекти», часто змушує населення збільшувати витрати на охоронні заходи, але далеко не завжди компенсує їх. У мінімізації трансакційних витрат державі теж надається певна роль: прийняття відповідних законів і забезпечення їх дотримання, виробництво суспільних благ, оборона, державний апарат, інфраструктура, соціальні потреби тощо.

Отже, збільшення рівня добробуту становить “позитивні зовнішні ефекти”, зменшення – “негативні зовнішні ефекти”. До поняття зовнішніх ефектів не входять зміни рівня добробуту через механізм цін. Існує три способи подолання негативних зовнішніх ефектів: 1) суб’єкта, що спричинив негативні ефекти, і суб’єкта, що потерпів від них, можна об єднати в рамках однієї юридичної особи, в результаті чого ринковий механізм їх взаємодії поступиться організаційному; 2) цим суб’єктам можна дозволити домовитися про способи подолання негативних зовнішніх ефектів; 3) способи подолання таких зовнішніх ефектів можна передбачити в законодавстві. Рівень ефективності права як фактора економічного розвитку великою мірою залежить від правильного обрання способу подолання зовнішніх ефектів, який найчастіше обумовлений економічними чинниками[21, c. 116-117].

Висновок до розділу 2

Із теореми Коуза випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків, які можна застосувати на практиці і в теперішній час. По-перше, вона розкриває економічний зміст прав власності. Згідно з Р. Коузом, екстерналії (розходження між приватними і соціальними витратами та вигодами) з'являються лише тоді, коли права власності розмиті. Якщо ці права визначені чітко, тоді всі екстерналії "інтерналізуються" (зовнішні витрати стають внутрішніми). Не випадково основним полем для конфліктів, пов'язаних із зовнішніми ефектами, виявляються ресурси, які з категорії необмежених переміщуються у категорію рідкісних (вода, повітря) і на які до цього прав власності зовсім не існувало.

По-друге, теорема Коуза відводить від ринку звинувачення у "провалах". Шлях до подолання екстерналій лежить через створення нових прав власності у тих галузях, де вони були нечітко визначені. Тому зовнішні ефекти та їхні негативні наслідки породжуються недосконалим законодавством, і якщо тут хтось і "провалюється", то це — держава. Теорема Коуза по суті знімає стандартні звинувачення у руйнуванні навколишнього середовища, які висуваються проти ринку і приватної власності. Із неї випливає зворотний висновок — до деградації зовнішнього середовища веде не надлишковий, а недостатній розвиток приватної власності.

По-третє, теорема Коуза виявляє ключове значення транзакційних витрат. Коли вони позитивні, розподіл прав власності перестає бути нейтральним фактором і починає впливати на ефективність і структуру виробництва.

По-четверте, теорема Коуза доводить, що посилання на зовнішні ефекти — недостатня підстава для державного втручання. У випадку низьких транзакційних витрат воно зайве, а у випадку високих — далеко не завжди економічно виправдане.

Про це варто пам'ятати, оскільки й зараз не бракує економістів, які нерідко дотримуються застарілих догм, навіть не підозрюючи, що останні давно спорохнявіли і не можуть бути дороговказами в економічному поступі. У сучасній Україні це можна легко підтвердити конкретними прикладами. Усвідомлення факту змінності економічних ідей, поглядів, теорій сприяє розвиткові економічної науки, її зв'язку з господарською практикою, адаптації до розв'язання життєво важливих завдань. Щоразу ті, хто дотримувався економічних доктрин, які відходили в минуле, опинялися у критично-безвихідній ситуації.

Розділ ІІІ. Практичне використання знань теорії інституціоналізму

3.1.Оцінка можливостей застосування теорії інституціоналізму в сучасній економіці України

Важливим є розуміння того, що кожне покоління мислителів збагачувало економічну теорію навіть при, здавалось би, малоцінності поглядів, які вони відстоювали. Річ у тому, що ніколи щось не виникає з нічого. Навіть якщо та чи інша економічна думка була тільки об'єктом критики, то вона вже сприяла розвиткові економічного знання. Останнє ніколи не виникає на порожньому місці. Ось чому зрозуміти весь сенс розвитку економічної науки можна, тільки сягаючи її найдавніших джерел. Вивчення першоджерел свідчить, що у найдавніші часи люди прагнули зорієнтуватися в економічних процесах, пізнати їх і тим творити систему економічних понять, які б розвивали наступні покоління.

Однак, можна не сумніватися, що будь-які труднощі в споконвічному поступі будуть подолані, бо людство накопичило надто потужний інтелектуальний потенціал. Це, зокрема, засвідчує історія економічної теорії, яка володіє усіма необхідними методами і засобами, щоб успішно розв'язати найнеобхідніші економічні проблеми майбутнього. Для того, щоб ними скористатися, потрібно добре вивчити історію економічної теорії, синтезувати її цінності та підняти на вищий рівень загальноцивілізаційних завдань із урахуванням усіх тих новітніх явищ в економіці й людській культурі взагалі, які властиві XXI століттю.

Розглянемо можливі альтернативи, що надаються нам повсякденним життям. Типовий приклад — ремонт квартири. Можна робити його власноручно, якщо є вміння та інтерес. Або можна організувати весь процес, наймаючи на ринку працівників для кожної конкретної операції. У цьому випадку спостерігається намагання мати справу з такими транзакціями, які будуть чисто ринковими і виключать взаємодію з однією фірмою. Адже фірмі заздалегідь не довіряють, вважаючи, що у неї є власний інтерес, а зробити ремонт власноруч дешевше. Однак якщо ви — людина зайнята або досить багата, то для ремонту квартири ви наймаєте фірму, тому що ваші альтернативні витрати часу вищі, ніж витрати пов'язані з організацією цього процесу. Частіше за все це пов'язано з "ефектом багатства". Уперше цей термін запровадив також Р. Коуз. У його теорії поняття транзакційні витрати протиставляється поняттю агентські витрати, і вибір між тим або іншим типом витрат значною мірою визначається "ефектом багатства"[11, c. 4-8].

У межах сучасної економічної теорії транзакційні витрати отримали безліч трактувань, іноді навіть діаметрально протилежних.

Так, К. Ерроу визначав транзакційні втрати як витрати експлуатації економічної системи — "витрати з підтримки економічних систем на ходу". К. Ерроу порівнював дію транзакційних витрат в економіці з дією тертя у фізиці: "Подібно до того, як тертя заважає руху фізичних об'єктів, розпилюючи енергію у формі тепла, так і транзакційні витрати перешкоджають переміщенню ресурсів до користувачів, для яких вони є найбільшою цінністю, "розпилюючи" корисність цих ресурсів з рухом економічного процесу. Подібно до того, як кожному відомому фізичному об'єкту дається така форма, яка сприяє або мінімізації тертя, або за рахунок нього — якому-небудь корисному ефекту (колесо, наприклад, служить і тому, і іншому), так фактично і будь-який відомий інститут виникає як реакція на присутність транзакційних витрат і для того, щоб мінімізувати їх вплив, збільшивши тим самим вигоди від обміну. Нарешті, потрібно зазначити, що економіст, який ігнорує існування транзакційних витрат, буде стикатися з такими ж труднощами при поясненні економічної поведінки, з якими стикався б фізик, що ігнорує факт тертя при описі руху фізичних об'єктів". Я. Корнаї прямо використовує термін "тертя" для опису чинників, що перешкоджають оперативному укладанню угод між економічними агентами. На основі таких припущень можна зробити висновок про те, що чим ближче економіка до моделі загальної рівноваги Вальраса, тим нижчий у ній рівень транзакційних витрат. І навпаки.

Транзакційний сектор економіки. У чому ж полягає науковий вклад, зроблений Нобелівським лауреатом Р. Коузом? Донедавна основний економічний аналіз було спрямовано на вивчення економіки у межах інституціональної структури, що приймалася як дана. Зусилля на пояснення цієї структури вважалися непотрібними або марними. Наприклад, існування організацій на зразок тих, які ми називаємо фірмами, сприймалося майже само собою зрозумілим. Зміни форм контрактів в економічній сфері також розглядалися як заданий факт, а юридичні закони і положення — як привнесене ззовні правило для економічної діяльності.

Вчений також продемонстрував, що точність та сила аналізу можуть покращитися, якщо його здійснювати, оперуючи правами на використання товарів, а не самими товарами. Ці права, які називають майновими правами, можуть охоплювати повну власність, різні види прав користувачів або обмежені права певними пунктами контрактів і внутрішніми правилами організацій. Р. Коуз приходить до висновку, що визначення майнових прав та їх розподіл між людьми на основі закону, положень контрактів та інших правил безпосередньо впливають на економічні рішення та їх результат. Більше того, майнові права — це основний компонент в аналізі інституціональної структури економіки.

Саме прагненням уникати витрат після укладення угод на ринку можна, на думку Р. Коуза, пояснити існування фірми, в якій алокація ресурсів здійснюється адміністративним шляхом (за допомогою наказів, а не на основі цінових сигналів). Фірма буде існувати лише доти, доки вона реалізує функцію координації за менших витрат, ніж це досягалось би за ринкових угод. "Щоб мати ефективну економічну систему, — писав Р. Коуз, — необхідно j розпоряджатися не лише ринками, але й галузями планування всередині організацій відповідного розміру" (тобто, всередині фірми). Р. Коуз стверджував, що це поєднання відшукується за допомогою конкуренції.

Таким чином, Р. Коуз запровадив у економічній теорії новий клас витрат, які отримали назву транзакційних (неокласична теорія знала два види обмежень — фізичні, породжені рідкісністю ресурсів, і технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів). Ним же була здійснена спроба пояснити закономірності, що лежать в основі процесу виникнення і зростання фірми. Фірма зростає доти, доки економія на витратах, пов'язана із укладанням ринкових угод, не почне перекриватися збільшенням витрат, пов'язаних із використанням адміністративного механізму.

Пізніше до транзакційних витрат стали відносити будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів, незалежно від того, де вони здійснюються — на ринку чи всередині організацій.

Згідно з теорією Р. Коуза, фірма характеризується свободою прийняття рішень, що формуються певною групою контрактів без дрібної регламентації усіх зобов'язань. Такі відкриті угоди дають дирекції можливість маневрування. Фактично фірма складається із цих багатьох контрактів, тобто не як сукупність людей і машин, а як сплетіння взаємовигідних умов. Формулювання Р. Коуза вже протягом більш як 50 років довело свою виняткову практичність і дало поштовх інтенсивній перевірці контрактних відносин, що характеризують фірму. Тепер зрозуміло: кожен тип фірми охоплюється певною структурою контрактів і відповідно спеціальним розподілом прав та обов'язків (майнові права). Праця Р. Коуза стала основою для стимулювання наукових досліджень у цій галузі мікроекономіки[2, c. 36-39].

Розвиваючи аналіз Р. Коуза, сучасні економісти запропонували велику кількість варіантів визначення транзакційних витрат, які одночасно розглядаються як їх види. Навіть простий перелік наявних визначень розкриває зміст цієї категорії: "витрати з обміну правами власності", "витрати із здійснення та захисту контрактів", "витрати отримання вигод від спеціалізації та розподілу праці". Так, наприклад: О. Вільямсон робить акцент на витратах опортуністичної поведінки; Дж. Стіглер — на витратах отримання інформації; М. Дженсен та У. Меклінг — на витратах, що виникають в межах відносин "поручитель — виконавець" (principal-agent), перш за все — на витратах контролю за поведінкою виконавця; А. Алчіан та Г. Демсетц — на витратах координації між різноманітними ресурсами у процесі виробництва; Й. Барцель — на витратах вимірювання[12, c. 248].

Висновок до розділу 3

Коуз підкреслює, що поняття «ринок» раніше не досліджувалося. Він уважає, що ринок являє собою інститути, що існують для полегшення обміну, тобто для скорочення витрат за трансакціями обміну.

Роль традиційних ринків зменшилась, але з’явилися нові: фондові і товарні біржі, які мають складну систему правил і обмежень. Вони потребують затвердження правових норм. У роздрібній і оптовій торгівлі діяльність на цих ринках залежить від правової системи держави.

Функціонування ринкової економічної системи на рівні макроекономіки вимагає дедалі більших витрат, які за конкретних інституціональних рішень можуть окупатись у величезних розмірах зростанням ефективності.

Глобалізація економіки обумовила появу транснаціональних трансакційних витрат, що стрімко набирають кількісного зростання і питомої ваги у витратах.

Новий інституціоналізм, який розвинувся у другій половині ХХ століття, створив ряд оригінальних інструментів для аналізу економічних систем. Їх застосування дало можливість сформувати нову модель економічної системи та соціально-економічного розвитку. Згідно останньої „економіка розглядається, як еволюційна відкрита система, що відчуває постійні впливи зовнішнього середовища (культури, політичної обстановки, природи в т.ч.) і реагує на них” [11, c.77]. Вона складається із певних підсистем, або систем другого порядку, зокрема регіональних. Це власне і є територіально-господарська система. Її існування, а точніше економічна доцільність, можуть бути обґрунтовані з позицій інституціоналізму, за допомогою неоінституційного інструментарію.

На основі викладеного доходимо висновку, що в останні десятиліття відбувається швидкий розвиток науки регіоналістики як складової фундаментальної економічної теорії, зокрема таких її розділів як мезоекономіка та політична економія. В цьому процесі особлива роль належить новому інституціоналізму (неоінституціоналізму).


Висновки

Отже, принцип інститутоцентризму стверджує, що жодна галузь соціальної науки не в змозі ні виділити свій предмет як впорядковану єдність, ні вивчати його, відволікаючись від конкретної інституціональної форми соціального життя, тобто не беручи безпосередньо до уваги систему рефлексивних норм. Без участі цих норм не може існувати жоден механізм, що регулює спільну діяльність людей. Який би не був фактор, що впливає на процес спільної діяльності людей та його результати, він діє через інститути та завдяки інститутам. Будь-яке явище, що має соціальне значення, тобто таке, що так чи інакше співвідноситься з сенсом спільної діяльності, з намірами та очікуваннями людей, що беруть у ній участь, є явище інституційно впорядкованого, певним чином оформленого життя. Його не можна описати та причинно пояснити, минаючи інститути.

Найбільш міцно інституціоналізм пов'язаний з неокласичною теорією, від якої він бере свій початок. На рубежі 50—60-х pp. XX ст. економісти-неокласики зрозуміли, що мікроекономічні поняття та методи мають значно ширшу сферу використання, ніж передбачалося раніше. Вони почали використовувати апарат економічної теорії для вивчення таких позаринкових явищ, як расова дискримінація, освіта, охорона здоров'я, шлюб, злочинність, парламентські вибори, лобізм тощо. Це проникнення у суміжні соціальні дисципліни отримало назву економічного імперіалізму, провідним теоретиком якого є Г. Беккер. Такі звичні поняття, як "максимізація", "рівновага", "ефективність", почали використовуватися у значно ширшому колі явищ, які перш за все входили до компетенції інших суспільних наук.

Неоінституціоналізм — один із найбільш яскравих виявів цієї загальної тенденції. Його "вторгнення" у сферу правознавства, історії та організаційної теорії виявилося в перенесенні техніки мікроекономічного аналізу на різноманітні соціальні інститути. Але поза звичними межами стандартні неокласичні схеми самі почали піддаватися змінам і набувати нового вигляду.


Список використаної літератури

  1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.
  2. Білінська Я. В. Інституції та економічний розвиток// Актуальні проблеми економіки. - 2004. - № 2. - C. 36 - 49.
  3. Бодров В. Державне регулювання трансформаційних процесів в економіці: інституціональний підхід // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 3. - C. 55-68.
  4. Веблен Т. Теория праздного класса. — М.:Прогресс, 1984.
  5. Вельдіс В. Інституціональні перетворення в недержавному секторі економіки: реорганізація й групова взаємодія корпорацій: Навчальний посібник/ Вадим Зельдіс,; Європ. ун-т. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2006. -74 с.
  6. Витанович І. Історія українського кооперативного руху. Нью-Йорк. 1964. С.106
  7. Гелбрейт Дж. Новое индустриальное общество. — М.: Прогресс, 1969.
  8. Економічна енциклопедія: У 3 т. — К.: Академія; Т.: ТАНГ, 2001.
  9. Злупко С.М. Основи історії економічної теорії. Львів. С. 589
  10. Історія економічних вчень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко таін. — К., 2001. — Розд. XIV.
  11. Кіндзерський Ю. Інституціональні аспекти відтворення у контексті структурних трансформацій // Економіка України. - 2007. - № 2. - C. 4-12
  12. Ковальчук В.М., Сарай М.І. Економічна думка минулого і сьогодення: Навч. посіб. — Т., 2000. — Розд. 8. — Гл. 21—24.
  13. Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.
  14. Леоненко П.М., Юхименко П.І. Історія економічних учень: Навч. посіб. — К.: Знання-Прес, 2000. — Ч. IV. — 16—18, 20.
  15. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.
  16. Майбурд Е.М. Введение в историю экономической мысли. От пророков до профессоров. — М., 1996. — Гл. 30.
  17. Новицький В. Інституціоналізм у діалектиці сучасного економічного розвитку // Економіка України. - 2005. - № 7. - C. 49-58
  18. Олейник А. Институциональная экономика // Вопросы экономики. - 1999. - № 1. - C. 132-147
  19. Опарін В. Фінанси - інституціональна структура суспільства // Фінанси України. - 2001. - № 8. - C. 24-30
  20. Пустовійт Р. Трансформаційна криза в Україні: оцінка з позицій інституціональної теорії // Економіка України. - 2004. - № 1. - С.38-44
  21. Сизоненко В. Інституціональні аспекти інноваційної діяльності підприємств // Актуальні проблеми економіки. - 2003. - № 7. - С.116-123
  22. Сизоненко В. Інституціональні та функціональні основи розвитку підприємництва // Україна: аспекти праці. - 2002. - № 4. - C. 40-42
  23. Сорокина Т. Торстен Веблен: его место в науке // Экон.науки. — 1990. — № 7.
  24. Ядгоров Я.С. История экономических учений. — М., 1999.— Тема 19.

загрузка...
Top