Економічне зростання. Продуктивність і збереження

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти економічного зростання

1.1. Зміст і типи економічного зростання

1.2. Теорії і моделі економічного зростання

1.3. Показники економічного зростання

Розділ 2. Значення продуктивності та збереження економічного зростання

2.1. Ресурсозабезпеченість та продуктивність економічного зростання

2.2. Основні проблеми збереження економічного зростання в Україні

Розділ 3. Сучасний стан економічного зростання в Україні

3.1. Концептуальні засади державної програми забезпечення економічного зростання в Україні

3.2. Світові тенденції сприятливі для України

3.3. Шляхи вирішення проблеми економічного зростання в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Однією з найгостріших проблем сучасності, що потребує наукового вирішення, є подолання розриву у рівнях економічного розвитку між країнами світу. Наслідком існуючого різноманіття моделей економічного зростання стало поглиблення асиметрії світової економіки та незбалансованість механізмів, що ґрунтуються на використанні чинників інноваційного розвитку з необхідністю забезпечення прийнятних стандартів життя населення. Іншою проблемою, що потребує проведення прикладних досліджень, є поступове зменшення відмінностей у рівнях економічного розвитку для країн, що динамічно розвиваються, за рахунок випереджаючого росту окремих секторів національної економіки.

Дослідження проблематики економічного зростання набули особливої актуальності з другої половини XX - початку XXI ст.. Вагомий внесок у теорію економічного зростання внесли С. Кузнець, Р.Солоу, К.Арроу, Р.Лукас, Ф.Перру, Сала-і-Мартін, Р.Барро, А.Люіс, Д. Медоуз, Р.Харрод, Е.Домар, Т.Сван, А.Пороховский, Г.Клейнер, Ю. Шараев, В.Калюжний. Емпіричні дослідження процесу економічного зростання в різних країнах провели Н.Калдор, П.Ромер, В.Істерлі, Р.Левін. Важливе значення у класифікації економічного зростання мали дослідження Л.Прітчетта. Якісні аспекти економічного зростання у своїх працях висвітлювали Й. Шумпетер, М.Туган-Барановський, Е.Попкова (інноваційні чинники), Л.Петкова, Е.Пестель, Е.Лібанова, Д.Доллар, А.Край (соціальні аспекти).

Недостатнє обґрунтування вітчизняною наукою необхідності забезпечення випереджаючого економічного зростання української економіки на сучасному етапі розвитку, відсутність розробленої моделі та несистемність у побудові механізмів забезпечення зростання, що є основою для подолання відставання України від розвинутих країн світу, потребують подальшого дослідження в цьому напрямку та обумовлюють вибір теми роботи.

Мета роботиполягає у розробці механізмів економічного зростання країн, що динамічно розвиваються, і використанні цих механізмів для подолання Україною за короткий період часу розриву в економічному розвитку та входження в коло розвинутих країн світу.

Реалізація мети дослідження обумовила об’єктивну необхідність виявлення та розв’язання наступного комплексу завдань:

  • дослідити теоретичні основи економічного зростання з метою виділення його як категорії, що відображає особливості економічного розвитку країни;
  • здійснити теоретичний аналіз новітніх стратегій економічного зростання, що дає змогу уточнити поняття "економічного зростання" та виявити характерні ознаки стратегій на початку XXI століття;
  • дослідити еволюцію моделей економічного зростання світової економіки для їх систематизації та виокремлення класифікаційних ознак, що відображають етапи розвитку національних економік;
  • провести порівняльний аналіз національних моделей економічного зростання країн світу з метою визначення основних чинників та тенденцій економічного зростання;
  • дослідити механізми забезпечення економічного зростання України.

Об’єктом дослідженнявиступають національні економіки країн світу та України, зокрема.

Предметом дослідженняє економічне зростання, що сприяє випереджаючому розвитку країни.


Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти економічного зростання

1.1. Зміст і типи економічного зростання

Проблеми економічного зростання особливо гостро постали перед людством у ХХ ст., але це не означає, що вони нікого не хвилювали раніше. Уперше про економічне зростання заговорили меркантилісти, а більш-менш предметно цю проблему поставив фізіократ Ф. Кене. Протягом останніх десятиліть однією з найважливіших довгострокових цілей економічної політики уряду будь-якої країни є стимулювання економічного зростання, підтримка його темпів на стабільному та оптимальному рівні. Усе це вимагає чіткого уявлення про економічне зростання, фактори його стимулювання і стримування.

Економічне зростання є надзвичайно складним явищем. З даного приводу відомий американський історик економічної думки Б. Селігмен зазначав, що задовільна теорія економічного зростання повинна враховувати природні ресурси, політичні інститути, законодавство, а також багато психологічних і соціальних факторів. Розробка такої всеохоплюючої теорії, на думку вченого, — майже нездійсненне завдання. Відомі економісти, автори теорій економічного зростання, ясна річ, не претендували на створення всеохоплюючої та універсальної теорії, не робили спроб «обійняти неосяжне». Тому кожна теорія або модель мають відповідні припущення та абстракції, які дозволяють виділити і вивчити найбільш суттєві фактори економічного зростання.

У теоретичному і практичному аспектах поняття «економічне зростання» тісно пов’язане з терміном «розширене відтворення», але за своїм змістом — це не тотожні економічні категорії. Так, остання (розширене відтворення) охоплює процеси як на макрорівні (національна, світова економіка), так і на мікрорівні (галузь, підприємство). Економічне зростання характеризує стратегічні цілі руху економіки в основному на макрорівні (національному чи світовому). Тут на перший план висувається проблема кількісного та якісного розвитку національної економіки. Сам механізм економічного зростання, як правило, у західній економічній літературі розглядається незалежно від існуючих соціально-економічних відносин у тій чи іншій країні (економічній системі).

Сутність поняття «економічне зростання» можна визначити як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів. У західній літературі під цим терміном прийнято розуміти збільшення обсягів товарів і послуг, створених за даний період[14, c. 110-112].

Дійсно, головною метою економічного зростання є збільшення обсягів економічних благ, що сприяє поліпшенню життя населення, створенню стабільної сприятливої соціально-політичної ситуації в країні, підвищенню її міжнародного авторитету. З точки зору етимології (походження) терміну «зростання» близьким є поняття «розвиток», але останнє ширше за змістом. Економічний розвиток — це процес переходу країни від одного стану економіки до іншого, більш досконалого — тобто якісно нового на основі відповідних структурних та інституціональних зрушень. Комплексно це проявляється в якісному вдосконаленні всієї економічної системи.

Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично за збереження незмінними їх попередніх техніко-технологічних параметрів. Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціонального використання всього виробничого потенціалу. Як відхилення від закономірного процесу економічного розвитку в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип зростання, для якого характерне тривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х рр. у всіх країнах СНД, у тому числі і в Україні, що в літературі отримало назву трансформаційного спаду.

Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання. Нині в розвинутих країнах переважає інтенсивний шлях економічного розвитку. В Україні після тривалого спаду виробництва необхідно підготувати матеріальну базу для інтенсивного економічного зростання. Чим раціональніше функціонує процес відтворення, тим вище ефективність суспільного виробництва. Ефективність вимірюється динамікою таких макроекономічних вартісних показників як ВНП, ВВП, НД до загальних витрат, тобто ефективність суспільного виробництва на рівні країни — це співвідношення:

Воно показує, з якими витратами отримано той чи інший обсяг відповідного макроекономічного показника.

Суспільне виробництво перебуває в постійному русі, але він відбувається не просто по замкненому колу, а по висхідній лінії, хоча й не завжди рівномірно.

Аналіз змісту рушійних сил економічного зростання починається з розгляду відтворення суспільного виробництва як безперервного процесу виробництва. Розвиток виробництва, підвищення його ефективності досягаються зусиллями людей, їх працею та соціально-економічною активністю. Але що спричиняє людей до вчинків і дій? Відповідь на дане запитання є надзвичайно важливою для розуміння умов економічного розвитку[7, c. 3-5].

Джерелом економічного прогресу, як і кожного іншого динамічного піднесення, є суперечності. Тобто економічний розвиток має діалектичний характер, тому відсутність внутрішніх суперечностей рівнозначна призупиненню розвитку явища чи процесу, припиненню самого життя. Адже насправді існувати — це значить перебувати в процесі руху. У такому аспекті рух становить єдність внутрішніх суперечностей. Співіснування двох взаємно суперечливих сторін, їх боротьба є сутністю діалектичного розвитку. Відтворюваність тотожності сторін діалектичних суперечностей робить будь-яку систему чи процес саморушійним організмом.

Загальною основою і рушійною силою розвитку виробництва є його суперечлива взаємодія зі споживанням. З одного боку, економічні потреби породжують ідеальний образ продукту і в такому сенсі стимулюють його створення. У реальному житті ця суперечність — лише найзагальніша основа розвитку виробництва незалежно від його суспільної форми, що значною мірою знаходить своє виявлення у відповідному типі економічної системи: традиційній капіталістичній (ринковій), командній (адміністративно-командній), змішаній, перехідній (від адміністративно-командної до ринкової). З точки зору економікс та сучасної західної навчальної літератури дана суперечність (ресурси—потреби) трактується як аксіома стосовно невідповідності безмежних економічних потреб обмеженим виробничим ресурсам.

У сфері економічних відносин потреби набувають форми економічних інтересів і стимулів. У попередніх темах зазначалося, що економічні інтереси — це спонукальні мотиви господарської діяльності людей (як господарюючих суб’єктів), які зумовлені їх місцем у системі відносин власності та наявній системі потреб. В останніх концентрується сутність інтересів: інтерес — це форма прояву потреб. Тому інтереси виступають потужним «двигуном» економічного розвитку, образно кажучи, формують ту «пружину», яка «каталізує» і рухає весь економічний механізм.

З точки зору політекономічного розуміння цих аспектів важливо підкреслити, що економічні інтереси в різних соціальних класів (страт), верств та інших далеко не однакові, а в ринковій (капіталістичній) економіці часто діаметрально протилежні. Трактуючи економічні інтереси (як і інші економічні категорії), необхідно виходити з того, що вони походять не просто з біологічної сутності природи людини, а визначаються її станом як відповідного соціально-економічного суб’єкта в економічному укладі суспільного життя, що врешті детермінується формами власності. За всієї різноманітності індивідуальних уподобань, запитів та цілей у дрібного виробника — одні інтереси, у найманого працівника — другі, а в підприємця-капіталіста — треті.

Варто враховувати, що людина одночасно виступає як окремий індивід і як представник того чи іншого соціального класу (страти), групи, прошарку тощо. Відповідно до цього вона є і носієм різноманітних інтересів[1, c. 62-64].

Політико-економічний аналіз змісту рушійних сил економічного зростання (прогресу) передбачає врахування не лише дії базисних економічних категорій (внутрішніх суперечностей, потреб, інтересів тощо), але й функціонування надбудови держави, політичних, ідеологічних, правових, культурно-духовних та інших відносин і відповідних інституцій: політичних партій (рухів), релігійних концепцій і т. ін. Таким чином, економічне зростання виступає завжди як результат дії економічних і неекономічних факторів. До останніх належать географічно-кліматичні, національно-демографічні, військово-політичні, культурні, інституціональні тощо. Вплив кожного з факторів може бути різним (як позитивним, так і негативним), але не правомірно абстрагуватись від них, а тим більше від їх сукупності.

Аналізуючи рушійні сили економічного розвитку, потрібно враховувати вплив таких факторів, як стан суспільної свідомості та рівень розуміння народними масами об’єктивних проблем і напрямів економічної динаміки, культура праці та спілкування, панівні морально-етичні, релігійні настанови, а також національні традиції. Усі вони, будучи «продуктом» багатовікової історичної еволюції, хоча є надбудовними факторами, суттєво впливають на ефективність функціонування базисних елементів і відносин економічної системи. При цьому вони часто модифікують навіть її модель.

У цілому дієвий вплив політичних, правових, моральних, духовно-культурних та інших факторів на економічний прогрес знаходить своє вираження в тому, що вони детермінують розкриття можливостей і рушійних сил, які закладені в тій чи іншій економічній системі.

У загальному вигляді структуру названих факторів можнапроілюструвати за допомогою схеми (рис. 1.1).

Разом з тим загальні риси економічного зростання, які притаманні різним періодам (етапам) розвитку суспільства, завжди виступають у конкретних історичних формах, що відповідають якісним характеристикам факторів і результатам виробництва на даному конкретному історичному відрізку часу.

На сучасному етапі перед кожною країною постає необхідність розв’язання таких проблем економічного зростання:

  • визначення тенденцій і ресурсів (факторів) зростання;
  • забезпечення усталеності економічного зростання в довгостроковій перспективі;
  • вимірювання конкретної результативності дії факторів економічного розвитку;
  • визначення темпів і строків для встановлення більш прогресивної структури народного господарства;
  • окреслення соціально-економічних наслідків для країни з вибором тієї чи іншої моделі технологічного розвитку[5, c. 14-16].

1.2. Теорії і моделі економічного зростання

Науковий інтерес до проблем економічного зростання особливо посилився серед представників неокласичної школи в 50-х рр. XX ст. Зокрема, економісти почали займатися уточненням і конкретизацією кейнсіанських положень щодо цієї проблеми та розробляти відповідні моделі економічного зростання. Такі моделі створювали з метою пошуку оптимального співвідношення між факторами виробництва, визначення умов, які забезпечують бажані темпи та стабільність економічного розвитку, дослідження найважливіших пропорцій, у тому числі між нагромадженням і споживанням тощо.

Однофакторна модель зростання. В економічній літературі відома модель Харрода—Домара. У ній автори враховують як єдиний фактор економічного зростання лише капітал, тобто це однофакторна модель. Вихідною умовою такої посилки є те, що капітал (як фактор) наче «вбирає» в себе потенції решти виробничих факторів.

Ця модель базується на ряді припущень (абстракцій). Так, передбачається, що задіяні всі фактори виробництва, зберігається рівновага попиту і пропонування та рівні їхніх приростів, залишаються постійними співвідношення між заощадженнями S та інвестиціями І. На практиці це далеко не так.

Модель Харрода—Домара слугує допоміжним інструментом у розв’язанні проблем економічного зростання в довгостроковому періоді, допомагає виявити характер взаємозв’язків у динаміці та проілюструвати їх.

Формула (рівняння) Харрода—Домара має такий вигляд:

G = S / C, або G / C = S,

де G — темп економічного зростання; C — відношення капіталу до випуску продукції (національного доходу), тобто коефіцієнт капіталомісткості; S — частка заощаджень у національному доході.

У наведеному вище рівнянні автори моделі виходять з того, що S = I; G / С — частка чистих інвестицій у національному доході.

Таким чином, знаючи основні економічні параметри (національний капітал, національний дохід та їх співвідношення, розміри чистих заощаджень та інвестицій), можна прогнозувати приблизні темпи зростання економіки на перспективу. Проте реальні темпи можуть відрізнятись від розрахованого середнього показника, оскільки вони ще залежать від структури інвестицій, використання технічних досягнень, фази економічного циклу та інших змінних факторів, які впливають на економічну кон’юнктуру.

Економічне зростання може бути забезпечено за рахунок паралельних вкладень у різні фактори, що робить їх більш високопродуктивними. Так, раціональне співвідношення між працею і капіталом у разі їх зміни розраховується за допомогою виробничої функції, в основі якої — найкращий варіант граничної продуктивності кожного із залучених факторів. Це виражається такою формулою:

Q = F (L, K, N),

де Q — обсяг виготовленої продукції (національного доходу); L— сукупні витрати праці; K — вкладений капітал; N — земельні ресурси.

Ця формула характеризує екстенсивний тип економічного зростання[11, c. 84-86].

Інтенсивний тип зростання можна описати таким чином:

На основі виробничої функції американський економістП.Дуглас і математик Х. Кобб побудували двофакторну модель зростання економіки, продемонстрували пряму залежність між обсягом (результатом) виробництва і величиною виробничих витрат.

Модель Кобба—Дугласа виражається такою формулою:

Q = F (L, K).

Згідно з даною формулою при збільшенні затрат праці і капіталу на х% обсяг продукції (національного доходу) зросте також на х %.

Багатофакторні моделі зростання. У подальшому були запропоновані інші моделі, які враховували умови, що впливають на ступінь взаємозамінюваності факторів та їх диференціацію, а також на економічне зростання прямо та опосередковано, тобто багатофакторні моделі (наприклад, розрахунки факторів економічного зростання американського економіста Е. Денісона).

Цілу низку моделей побудовано на обґрунтуванні рівняння попиту і пропонування та на динамічному їх збалансуванні, де останнє визначається динамікою капітальних вкладень, які утворюють нові потужності та нові доходи. Сутність багатьох з цих моделей зводиться до того, що інвестиції мають передбачати динаміку споживчого попиту. А оскільки економічна рівновага за такої концепції дуже нестійка, то є необхідність у державному втручанні через фінансово-кредитну політику.

Важливо звернути увагу і на універсальну модель В.Леонтьєва,яка дістала назву «витрати—випуск». Її автор проаналізував систему взаємозалежностей в економіці як єдиного цілого на основі таблиці міжгалузевого балансу. У таблиці взаємозв’язок між «витратами» (по стовпцях) і «випуском», або виготовленою продукцією (по рядках), дозволяє з’ясувати, яку кількість однієї продукції потрібно використати для виробництва іншої.

Теоретична модель «витрати—випуск» стала основою для побудови міжгалузевої моделі економіки США, а також набула поширення в інших країнах, у тому числі в колишньому СРСР. У 1973 р. за розробку методу «витрати—випуск» та його практичне застосування В. Леонтьєву було присуджено Нобелівську премію з економіки.

Концепція нульового зростання. На початку 70-х рр. у західній літературі було висунуто так звану концепцію нульового економічного зростання. Суть проблеми полягає в тому, що в повоєнні десятиліття істотно посилились негативні наслідки швидкого економічного зростання, оскільки воно значною мірою пов’язано із залученням і переробкою дедалі більшої кількості сировинних ресурсів. Сировина стає дефіцитнішою, а потреби в ній безперервно зростають. За існуючих тенденцій залучення природних ресурсів у виробництво людство незабаром дійде до межі, за якою йому загрожує глобальна катастрофа: виснаження природних ресурсів, екологічні катастрофи та погіршання якості життя в цілому. У зв’язку з цим потрібно свідомо обмежувати темпи економічного розвитку.

З прихильниками концепції нульового зростання важко погодитись. Адже саме динамічне економічне зростання виступає як головна передумова пом’якшення суперечностей між зростаючими потребами та обмеженими ресурсами. Як уже зазначалося, НТР веде до суттєвих змін у факторах економічного зростання. Вона дозволяє отримати більше продукції з меншими витратами, у тому числі зменшуються витрати енергетичних і традиційних мінеральних ресурсів[6, c. 14-16].


1.3. Показники економічного зростання

Найбільш концентровано і комплексно характеризує економічне зростання показник продуктивності суспільної праці, що визначається як відношення (у грошовій формі) випуску продукції (в масштабах країни — національного доходу) до затрат живої праці. Зворотний показник продуктивності праці — це трудомісткість праці. Він показує, скільки необхідно суспільству затратити праці, щоб виготовити одиницю продукції. Близький до них показник інтенсивності праці, який характеризує затрати праці за одиницю часу.

Відношення (у грошовій формі) обсягу продукції до основного капіталу визначає продуктивність капіталу, або знайомий нам показник капіталовіддачі. Протилежний йому показник — капіталомісткість продукції. Наскільки раціонально, продуктивно використовуються обмежені природні ресурси, характеризує показник матеріаломісткості — відношення витрат використаних ресурсів (у грошовій формі) до виготовленої продукції.

З точки зору маржиналістського підходу до аналізу граничних показників важливими є показники граничної продуктивності факторів виробництва. Вони характеризують залежність обсягу приросту національного доходу від приросту відповідного фактора праці, капіталу, природних ресурсів. Хоча досконалої методики таких розрахунків ще немає, але західні економісти вважають, що частки даних факторів у величині національного доходу такі: заробітної плати (праці) — 75—80%; прибутку і процента — 15—18; природних ресурсів — 5—7%.

Такимчином, забезпечуючи економічне зростання, люди повинні вдосконалювати економічні процеси, які характеризують згадані показники. Усі вони врешті-решт «фокусуються» в показнику продуктивності праці, комплексним фактором зростання якого є НТП[9, c. 3-4].


Розділ 2. Значення продуктивності та збереження економічного зростання

2.1. Ресурсозабезпеченість та продуктивність економічного зростання

В українській економіці можна виокремити три сектори, які визначають особливості її розвитку.

Перший сектор охоплює переважно енергосировинні галузі, які залишились у спадок від радянської економіки. Остання через підвищену ресурсомісткість переробних галузей потребувала потужних сировинних секторів. Про таку економіку говорили, що вона має обтяжливу структуру. Такий сировинний сектор, успадкований українською господарською системою, почав працювати здебільшого на експорт, оскільки внутрішній попит на його продукцію був обмежений. Він став головним постачальником валюти до держави і був зорієнтований на світові ціни. У ньому існують переважно низькоефективні підприємства, які за зниження світових цін стають збитковими. При тому устаткуванні та персоналі на цих підприємствах із підвищенням ступенів обробки ще швидше зростають витрати. Тому для низькоефективних підприємств найвигіднішим є продаж сировини. Та в цілому, незважаючи на відсталість технології та організації, висока дохідність тут зумовлена низькими цінами на ресурси, що купуються на внутрішньому ринку, і низькою, порівняно з конкурентами, оплатою праці, однак вищою, ніж в інших секторах економіки.

У цьому секторі концентрується основна маса накопичень та інвестиційних ресурсів.

З огляду на слабкість фінансових ринків і низьку віддачу в інших галузях ці ресурси здебільшого вкладали у власний розвиток або використовували непродуктивно (наприклад, утримання футбольних клубів, які витрачають величезні валютні кошти на купівлю іноземних гравців та тренерів).

Другий сектор економіки зорієнтований на внутрішній ринок. Він включає галузі обробної промисловості, будівництва, сільського господарства, торгівлі та інші сфери, які продають продукцію на внутрішньому ринку за порівняно низькими цінами і зорієнтовані на низькі доходи підприємств та населення. Продукція таких галузей є конкурентоспроможною лише за низького рівня доходів. При підвищенні доходів підприємств і населення внутрішній попит переключається на імпортну продукцію, яка є якіснішою.

Тому, коли йдеться про підвищення конкурентоспроможності продукції національного виробництва, насамперед маємо на увазі галузі другого сектору. Водночас цей сектор економіки менш привабливий для інвесторів, ніж перший. Підвищення конкурентоспроможності потребує більших витрат і більше часу на їх відшкодування. Немає також упевненості в тому, що продукція, в яку вкладені кошти для поліпшення її якості, зможе завоювати ринки. Тобто існують високі ризики для інвесторів.

Окрім того, цей сектор не має істотних інвестиційних ресурсів. Зростання доходів підприємств і населення, зайнятого в цьому секторі, не приводить до такого самого зростання обсягів виробництва, оскільки це зростання збільшує попит на імпортну продукцію.

Тому представники цього сектору обстоюють підвищення протекціоністських бар'єрів і зниження курсу національної валюти.

У цьому секторі задіяно переважну частину робочої сили і виробничого апарату, він не має надійних інвестиційних джерел для підвищення конкурентоспроможності, тому саме ця проблема може розглядатися у промисловості та грошово-кредитній політиці нашої держави як пріоритетна[8, c. 133-135].

Третій сектор у нашій економіці охоплює ті сфери діяльності, які функціонують за рахунок занижених цін, що регулює держава. До нього належать ті галузі, які продають свою продукцію на внутрішньому ринку за цінами, значно нижчими від тих, що існують на зовнішніх ринках. До цього сектору належать підприємства теплоенергетичної галузі, ті, що здійснюють залізничні перевезення, житлово-комунальні господарства, так звана соціальна сфера тощо. Великою мірою цей сектор, обслуговуючи внутрішній ринок, споживачем якого є населення з низькими доходами, не може працювати за ринковими правилами. Цей сектор як пережиток старої планової системи господарювання не має жодних джерел для власного розвитку. Він зберігається досі через побоювання виникнення соціального напруження, що може бути спровоковане підвищенням цін до економічно обґрунтованого рівня. Перехід на ринкові відносини у цьому секторі призведе до зростання цін та зниження і без того низьких доходів населення. Вже зараз можна спостерігати, як підвищення цін на енергоносії призводить до зростання соціального напруження в суспільстві.

Саме низькі ціни на енергоносії та тарифи на житлово-комунальні послуги дають можливість платити низьку заробітну плату бюджетникам і низькі пенсії пенсіонерам.

Таким чином, можна констатувати, що в українській економіці мають місце великі структурні деформації, зумовлені нерозвиненою інституційною структурою та адміністративним регулюванням цін. І тому пріоритетом соціально-економічного розвитку має стати усунення перекосів у структурі економіки в цілому та в окремих секторах.

З такими деформаціями держава не може мати стійкого економічного зростання. Неринковий сектор створює неоднакові умови для конкуренції. Він спонукає втручання держави в економіку і гальмує економічне зростання. Скорочення неринкового сектору у промисловості передбачає також усунення з галузей підприємств, що мають від'ємну додану вартість і від'ємне чисте накопичення. Після підвищення цін на енергоносії частка таких підприємств, за нашими прогнозами, може зрости від 37 % до 50 %[13, c. 21-23].

Розв'язання проблем модернізації окремих секторів економіки, на нашу думку, більш важливе завдання для національної економіки, ніж підвищення темпів її зростання.

Наразі загальноприйнятою є думка про те, що бізнесу бракує коштів, щоб підвищити інвестиції та здійснити модернізацію підприємств. І це очевидно.

Проте бізнесу бракує також стимулів для здійснення модернізації. Наші підприємства ще не відчувають впливу конкурентного середовища і не відповідають на зовнішні виклики прагненням до модернізації. А реакція на виклик, за А. Тойнбі, є головним чинником розвитку як господарчої структури, так і самої людини.

Таким чином, розвиток економіки України за роки її незалежності ще більше закріпив деформації, успадковані від радянських часів. Ці деформації не лише посилювалися, а й закріплювалися через відтворювальні механізми. Тому потрібен інший сценарій соціально-економічного розвитку. Не інерційний, як було досі, а інвестиційний, який був би спрямований на структурну модернізацію шляхом впровадження інновацій[9, c. 5-6].

2.2. Основні проблеми збереження економічного зростання в Україні

Структурна модернізація і підвищення конкурентоспроможності перебувають у певному конфлікті з високими темпами зростання, оскільки для таких змін необхідні ресурси, що, в свою чергу, може знизити темпи зростання.

Підвищення конкурентоспроможності — це справді національна проблема, оскільки вона потребує суттєвих змін в інститутах, цінностях, культурі великої кількості людей. Для країни, яка не має досвіду постійної боротьби за підвищення конкурентоспроможності, це дуже складне питання. Насамперед слід визначити, на які ринки ми можемо прийти, в чому полягають наші конкурентні переваги? Якщо навіть дати відповідь на ці запитання, виникають нові. Які ризики можуть виникнути? Як їх передбачити? Де взяти висококваліфікований менеджмент, щоб управляти ними? Лише перелічені питання свідчать про те, що наші можливості доволі обмежені.

Таким чином, досягнення більш високої конкурентоспроможності для нас — украй складна мета. Але, якщо матимемо успіхи у цьому напрямі, це означатиме вихід на вищий щабель соціально-економічного розвитку країни.

Забезпечення високих темпів зростання (5 %—6 %) протягом певного проміжку часу є простішим завданням, аніж структурна модернізація. Та треба розуміти, які чинники для цього можна використати, з якими обмеженнями зіткнутися. По-перше, на залучення додаткових трудових ресурсів розраховувати неможливо. По-друге, збільшення інвестиційного капіталу за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел можливе лише за вищого від середнього рівня дохідності. По-третє, в сучасній економіці головний чинник, що забезпечує високі темпи зростання, це — нововведення. Та цей чинник також потребує структурної модернізації[4, c. 74-75].

Досвід останніх років свідчить про те, що характер грошово-кредитної політики суттєво впливає на економіку держави. Такі її складові, як валютний курс, динаміка інфляції, відсоткові ставки стали основними орієнтирами при оцінці стану економіки і перспектив її розвитку. Вони визначають динаміку ВВП, доходів і видатків населення, підприємств, співвідношення сукупного попиту і пропозиції, динаміку інвестицій і, великою мірою, сальдо платіжного балансу. Це означає, що грошово-кредитні інструменти стали дієвим важелем впливу на економічну динаміку.

Воднораз вітчизняний досвід останніх років, а також зарубіжна практика засвідчують необхідність досягнення точнішої відповідності методів формування і проведення грошово-кредитної політики вимогам динаміки економічного розвитку на нинішньому етапі.

Саме ця відповідність забезпечує дієвість грошово-кредитної політики, ефективність її впливу на реальний сектор економіки.

Загальні шаблони організації грошово-кредитних відносин сьогодні неприйнятні. Потрібна конкретизація завдань як на рівні макроекономічної політики, так і на рівні підприємств.

Досвід організації грошово-кредитної політики в країнах із розвиненою економікою переконує в тому, що для її визначення залучається широке коло показників, пов'язаних як із рухом грошових потоків, так і зі змінами натуральних параметрів економіки. Встановлення певних залежностей, наприклад, між грошовою масою і зростанням ВВП чи інфляцією та економічною динамікою, є достатньо складним процесом, що потребує застосування складних економіко-математичних моделей.

Не слід забувати про ще одну особливість грошово-кредитної політики. У ній, як і в будь-якій економічній програмі, прийняття рішень не збігається у часі з отриманням результату. Існування такого тривалого інтервалу передбачає виваженість рішень через те, що визначити наслідки прийнятих рішень можна через кілька років.

Наприклад, аналіз впливу грошової маси на реальний випуск у країнах із перехідною економікою не дає змогу виявити характер і напрями впливу грошової маси на обсяги реального випуску через те, що існує короткий проміжок часу (менше 10 років).

З огляду на досвід країн із перехідною економікою вплив на реальний сектор може бути найбільшим через такий важіль грошово-кредитної політики, як таргетування інфляції.

Режим інфляційного таргетування слід здійснювати шляхом посилення координації політики НБУ та уряду. Насамперед це стосується регулювання цін і тарифів на послуги природних монополій (електроенергетика, залізничні перевезення, газ), субсидування цін на соціальні послуги (ЖКГ, транспорт, медичні послуги), податкової політики (акцизи), митної політики (імпортні тарифи)[4, c. 75-77].

Результати досліджень у країнах Центральної Європи свідчать про те, що зростання ліквідності домашніх господарств викликає зниження (а не зростання) випуску продукції, оскільки вони переходять до споживання імпортних товарів.

Водночас можна твердити, що грошово-кредитна політика має чітко виражену національну особливість у певній країні. Навіть незначні розбіжності економік близьких за своїм розвитком країн (наприклад, Центральної та Східної Європи чи СНД) викликає необхідність адекватного відображення цих особливостей при формуванні національної грошово-кредитної політики.

Однак існують загальні підходи до управління, наприклад, інфляційними процесами. Так, для визначення "ядра" інфляційного процесу використовують такі параметри:

— зростання цін, що зумовлене економічною активністю;

— екзогенна (зовнішня) інфляція, що передається через ціни на експортні та імпортні товари й послуги;

— інфляційні ефекти податкової та бюджетної політики;

— прямий вплив ставки рефінансування на темпи інфляції.

Незалежність НБУ дає йому право самостійно визначати свою грошово-кредитну політику. Але поняття «єдина грошово-кредитна політика держави» більш загальне. Воно має включати заходи уряду, спрямовані на проведення скоординованих дій у сфері грошово-кредитних відносин. Одне з головних завдань грошово-кредитної політики — сприяння зростанню економіки, що, у свою чергу, гостро потребує кредитної підтримки для свого розвитку[9, c. 10-12].

Зазначимо, що сучасна держава, крім виконання своїх безпосередніх владних і соціальних функцій, несе на собі відповідальність за ефективне функціонування ринкової економіки країни, що, зрештою, забезпечує її економічне зростання. Тому державою здійснюються стимулювання економічного розвитку, а також формування структури ринку капіталів, товарів і послуг. Державний бюджет є не тільки кошторисом надходжень і видатків, але насамперед - засобом забезпечення економічного розвитку, фінансовим планом, який, серед іншого, передбачає відтворення умов для власного фінансування у довгостроковому періоді. Інакше кажучи, бюджетні ресурси повинні розглядатись як невід'ємний інструмент економічного зростання. Очевидно, що природний перебіг подій вимагає внесення до бюджетних відносин в Україні радикальних коректив, адекватних завданням, покладеним на бюджетну сферу.

По-перше, остаточні рішення щодо встановлення або зміни бюджетно-податкових відносин приймаються виключно законодавчим органом влади, що певною мірою політизує відповідні відносини, ставлячи їх у залежність від політичних інтересів, балансу політичних сил у момент прийняття того чи іншого рішення.

По-друге, ця сфера досі безпосередньо пронизує практично всю систему соціальних відносин, незважаючи на започатковане реформування і постійне зростання оплати з бюджету соціальних послуг населенню. Переважно саме бюджетні кошти забезпечують утримання охорони здоров'я, фізкультури, спорту, громадського транспорту. На сучасному етапі бюджет і міжбюджетні відносини є чи не єдиною умовою реалізації невиправдано широкого переліку соціальних гарантій і пільг, передбачених законодавством, що обмежує можливості застосування бюджету як інструмента забезпечення економічного зростання.

По-третє, реально нормативно-правовий простір формування і використання бюджетних коштів є більш насиченим і щільним порівняно з нормативно-правовим полем інших елементів економічної політики. Десятки щороку оновлюваних і виконуваних законів, сотні правових актів "уточнюються", "деталізуються" у ще більшій кількості відомчих нормативних документів та інструкцій, внаслідок чого утворюється неструктурований і внутрішньо суперечливий масив нормативно-правової інформації, концептуальний аналіз якої є надзвичайно трудомістким і методично ускладненим.

Взірцем для української перспективи також має стати проведення більш активної політики стимулювання економічного зростання та інвестицій з урахуванням досвіду інших держав. При цьому один з найважливіших моментів полягає у забезпеченні ефективної співпраці Міністерства фінансів України та НБУ у послідовному використанні наявних у їх розпорядженні механізмів, які необхідні для формування фінансових ресурсів і сприяють їх подальшому направленню на інвестиційні потреби, що має супроводжуватися реалізацією заходів щодо стимулювання пропозиції в тісному зв'язку із зміною підприємницького середовища, - з тим, щоб захист прав власників сприяв підвищенню рівня капіталізації зростаючих заощаджень та їх наступному направленню до перспективних сегментів зростання.

Очевидно, що всі запропоновані заходи мають стати складовою оптимізації фінансових механізмів макроекономічного регулювання, націленого на створення умов для безперервного економічного зростання в Україні[12, c. 5-7].


Розділ 3. Сучасний стан економічного зростання в Україні

3.1. Концептуальні засади державної програми забезпечення економічного зростання в Україні

Останні два роки економічного зростання в Україні виявилися дещо успішними завдяки економічній політиці: курсу уряду на заборону бартерних розрахунків та взаємозаліків, реформуванню сфери державних фінансів, змінам у податковій системі, грошово-кредитній та фінансово-валютній політиці, упорядкуванню енергетичної сфери. Увесь цей перелік чинників суттєво вплинув на позитивні економічні зрушення.

Те, чи закріпляться ці позитивні зрушення в економіці, чи стане тенденція до економічного зростання стабільною, багато в чому залежить від подальшої політики держави, від скоординованості зусиль влади. Законодавчі, організаційні заходи, спрямовані на поліпшення умов для розвитку виробництва повинні проводитись у взаємодії. Врешті, час уже відійти від практики вирішення окремих державних проблем ізольовано одна від одної. Так, прикладом неузгодженості та некерованості у сфері інвестиційної політики останніх років можна вважати наявність семи державних інституцій (Українська державна кредитно-інвестиційна компанія; Національне агентство України з реконструкції та розвитку; Державний інвестиційно-кліринговий комітет; Палата незалежних експертів з питань інвестицій; Консультативна рада з питань іноземних інвестицій в Україну; Валютно-кредитна рада Кабінету Міністрів України; Координаційна рада з питань інвестиційно-клірингового співробітництва), на яких покладені обов'язки безпосереднього залучення іноземних інвестицій в Україну. Чи можна взагалі говорити про успіхи в цьому напрямку, коли країна, за міжнародними рейтингами, не займає місця навіть у першій сотні інвестиційно привабливих країн світу. [17, c. 17-19]

Ключову позицію у державній економічній політиці займає інвестиційна політика, метою якої є залучення капіталу в країну. Створити капітал без інвестицій сьогодні дуже проблематично, так само як і забезпечити конкурентоздатність продукції на зовнішніх та внутрішніх ринках. Тому пріоритетною для держави є проблема створення привабливого інвестиційного мікроклімату в країні як для іноземних інвесторів, так і для вітчизняних (у тому числі й для реінвестування прибутку підприємств).

У визначенні інвестиційної привабливості країни найважливішими є такі чинники, як норма прибутку, отримуваного від капіталовкладень, рівень розвитку внутрішнього споживчого ринку, темпи зростання ВВП, економічна, політична та законодавча стабільність.

Основними причинами незадовільного рівня капіталовкладень в Україні, насамперед, можна назвати:

- негативний міжнародний імідж за такими показниками, як економічна та політична нестабільність, хабарництво і корупція, високий рівень тінізації економіки, економічна злочинність та така її форма прояву як «відмивання брудних грошей» через фінансову та банківську системи;

- рівень «зарегульованості» законодавства, складність процедур реєстрації та звітності суб'єктів підприємницької діяльності; значний податковий тиск; численні необґрунтовані з позицій економічної доцільності і державних інтересів України податкові пільги; недосконалість методів фіскальної політики; недостатня розвиненість фондових ринків та законодавства, що регулює ці відносини;

- нерозвинутість внутрішнього споживчого ринку, відплив капіталу, створеного в Україні, за її межі; недостатня ефективність використання банківського потенціалу у залученні інвестицій; низька активність регіональних органів влади у процесах залучення інвестицій.

Усунення негативних факторів впливу має бути покладене за мету провадження комплексної стратегічної програми розвитку економіки, у рамках якої й повинні розглядатися окремі локальні правові чи організаційні питання. Тому на сьогодні гостро постає проблема створення комплексної програми розвитку економіки країни, яка охопила б усі щаблі державного управління та поєднала законодавчі механізми із застосуванням важелів державного регулювання економіки, проведенням економіко-математичного аналізу; а також впровадження позитивного досвіду інших країн та власних напрацювань. [12, c. 7]

Засобами створення інвестиційної привабливості країни є стимулювання розвитку підприємництва, збільшення обсягу ВВП, виробленого в країні, розширення внутрішнього споживчого ринку — зростання фонду оплати праці. Іншими словами, треба забезпечувати розширене виробництво.

Нижче наведено концептуальну схему, на якій показано основні кроки держави у впровадженні комплексної програми, здатної закріпити тенденції економічного зростання та зробити вітчизняну економіку привабливішою для капіталовкладень, та їхній передбачуваний взаємовплив (рис. 3.1).

Політична воля керівництва країни, законодавчі зміни (податкова реформа, фінансове законодавство) та організаційні заходи мають забезпечити наявність та згоду капіталу працювати у країні. Кожен з них передбачає конкретні дії.

Політична воля. Вплив цього фактора на економічне зростання відбувається опосередковано, через інвестиційну привабливість країни. Виявлення політичної волі проявляється у здатності органів влади зайняти чітку позицію у реформуванні законодавства шляхом впровадження норм законів, у яких єдиним пріоритетом будуть національні інтереси держави, а не інтереси фінансово — промислових груп та олігархічних кланів. Створити умови для неупередженого законотворчого процесу можна, забезпечивши прозорість владних структур та механізмів.

Не менш важливим проявом політичної волі є створення позитивного міжнародного іміджу України, для чого необхідно:

- посилити боротьбу держави з економічною злочинністю та підвищити норми відповідальності за вчинення економічних злочинів;

- вдосконалити методи та технології протистояння припливу в країну «брудних» грошей від здійснення протизаконних операцій, активізація співпраці з міжнародними організаціями, здатних відстежувати та нейтралізувати подібні фінансові потоки:

- спростити механізми та процедури на дання державних послуг.

Найбільший вплив ці перетворення матимуть на інвестиційну привабливість країни для іноземних інвесторів, завдяки посиленню рівня відкритості економіки та рівня політичної стабільності у державі[15, c. 46-48].

Законодавче регулювання. Законодавчі вади також певним чином стримують процес залучення інвестицій. Капітал спрямовується зазвичай туди, де норма отримуваного прибутку вища, а рівень ризику — нижчий.

Законодавче регулювання інвестиційної політики за різних умов економічного розвитку країни має бути зорієнтоване на:

- протекціонування вітчизняного капіталу;

- сприяння залученню іноземних інвестицій шляхом пільг та переваг для іноземного інвестора;

- протекціонізм усіх джерел інвестицій та залучення інвестиційних ресурсів незалежно від джерела фінансування.

Вибираючи між цими варіантами, перевагу слід віддати саме третьому оскільки за нинішнього рівня економічного розвитку залучити достатню кількість вітчизняних інвестицій нереально. Надання різних пільг та переваг іноземному капіталу негативно впливає на вітчизняне виробництво, створюючи неоднакові умови для діяльності національного капіталу та іноземного, різне податкове навантаження, різну вартість товарів та їхню конкурентоздатність. Як наслідок, за таких умов можливе поглинання зарубіжними компаніями національного сектора економіки. Для держави, також, надмірна залежність економіки від іноземного капіталу не є привабливою.

Третій варіант економічного розвитку базується на створенні умов, сприятливіших для капіталовкладень порівняно з іншими країнами світу, для всіх джерел інвестування та мобілізації внутрішніх резервів інвестиційних джерел. І роль законодавства в цьому процесі зводиться до зменшення податкового навантаження на виробника, створення умов для нарощування капіталу підприємств і його реінвестицій, розширення внутрішнього споживчого ринку за рахунок податкової реформи; активізації процесу залучення «портфельних» інвестицій за рахунок розбудови фінансового законодавства[19, c. 18-20].

Основною проблемою інвестування у розрізі фінансового законодавства є низька активність інвестиційних компаній, яка пояснюється насамперед недостатнім розвитком інфраструктури та недосконалістю механізмів функціонування вторинних фондових ринків, низьким рівнем довіри населення до подібних компаній через прецеденти фінансового краху їх у недалекому минулому («МММ», «ХОПЕР-ИНВЕСТ»). Підвищення рівня значимості інвестиційних компаній в інвестиційному процесі потребує розробки та впровадження гарантійних механізмів вкладів учасникам, перегляду окремих норм законодавства щодо оподаткування прибутку інвестиційних компаній, виокремлення їх в окрему категорію суб'єктів підприємницької діяльності з власною специфікою оподаткування. Наступним дієвим кроком має стати процес інтеграції вітчизняного фондового ринку в європейські фондові ринки, що також потребує законодавчого врегулювання.

Банківські установи, акумулюючи грошові вклади населення, є одним з найголовніших джерел інвестування економіки України на сучасному етапі. В умовах зниження темпів інфляції та зменшення облікової ставки НБУ плата за користування кредитами зменшується, що робить сам кредит привабливішим. Та, на жаль, питома частка довгострокових запозичень серед зобов'язань банків (на 1 вересня 2005 р.) становить 18% , що стримує якісне економічне зростання за інноваційною схемою. Дуже низькими темпами відбувається кредитування малого бізнесу.

Поліпшити ситуацію з кредитування можна, зокрема, ухваливши закони про захист інтересів позичальників, які давали б можливість банкам контролювати рівень заборгованості з кредитів та ефективно на нього впливати.

Окремо слід розглянути дії держави у сфері податкової політики. Чинна податкова система спрямована не на захист виробника, а, швидше, на лобіювання інтересів певних груп виробників. Вона надає їм низку пільг щодо сплати податків та обов'язкових платежів, що згубно позначається на решті суб'єктів підприємництва. У ряді випадків це призводить до згортання власної діяльності через демпінгові ціни. Альтернативою збереження прибутковості власного бізнесу є його перехід у тіньовий сектор економіки. Таким чином підприємець робить власну продукцію конкурентоздатною, додаючи державі подвійних проблем: з одного боку, недоотримання бюджетних коштів, з іншого — демпінгові ціни, які згортають реальний сектор економіки та відлякують іноземного інвестора. Взаємозаліки, списання боргів — це також «паразити» податкової системи, а відтак, важливим питанням економічної політики постає реформування податкової системи у напрямку загального зниження податкового тиску, зменшення податкових ставок та розширення податкової бази за рахунок скасування пільг в оподаткуванні[20, c. 55-57].

З точки зору інвестиційної політики податкова реформа мусить мати такі спрямування:

- встановлення рівня оподаткування підприємництва нижче середньоєвропейського;

- розширення внутрішнього споживчого ринку.

Суть першого напрямку зводиться до зниження рівня прямих податків з підприємств: зменшення ставок податку на прибуток підприємств, застосування зниженої ставки на прибуток, реінвестований в переоснащення основних фондів. Передбачувані наслідки таких кроків — підвищення норми прибутку та нарощування капіталу, легалізація частини тіньової економіки, активізація інноваційної діяльності і розширення податкової бази у довгостроковому періоді. Скасування податкових пільг сприятиме розширенню податкової бази та зведенню до мінімуму втрати бюджетних надходжень від зниження податкових ставок у короткостроковому періоді.

Розширення внутрішнього споживчого ринку має відбуватися за рахунок зниження ставок прибуткового податку та розширення податкових меж, підвищення ставки неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а також за рахунок перегляду ставок ПДВ, реальним платником якого є громадянин. Слід знизити ставку ПДВ на комунальні послуги, на групу промислових та продовольчих товарів вітчизняного виробництва. Зростання реальних доходів населення одноразово сприятиме частковому збільшенню споживання, що забезпечить позитивний ефект: а) зростання потреб у випуску продукції та поштовх у нарощуванні випуску продукції; б) зростання заощаджень населення та підвищення рівня їхнього залучення до фінансових установ, а, отже, пожвавлення інвестиційної діяльності.

Податкова реформа має одноразово стати зовнішньою рушійною силою для приведення в дію замкнутого механізму реінвестування процесу розширеного виробництва (рис. 3.2).

На першому етапі збільшення капіталу підприємств та розширення внутрішнього споживчого ринку відбувається за рахунок зменшення податкового тиску (1), далі відбувається збільшення рівня споживання (2), з'являється новостворений капітал (3, 4), частина якого спрямовується на розширення фонду оплати праці (5), частина реінвестується у виробництво. Подальше нарощування виробництва здатне відбуватися за рахунок розширення споживчого ринку. Звісно, залучення у цей процес інвестицій ззовні здатне прискорити процес економічного розвитку.

Організаційні заходи. Наполягаючи на необхідності іноземного інвестування, ми притримуємось думки, що іноземні інвестиції мають залучатися насамперед з метою виходу на зовнішні ринки, доступ до яких українським підприємствам недосяжний. Для потреб розширення внутрішнього споживчого ринку слід сповна використати вітчизняний потенціал. [3, c.39-40]

Серед перспектив розвитку вітчизняного інвестування, крім перелічених раніше, слід приділити увагу залученню фінансових інституцій у процес інвестування виробництва як з боку держави, так і місцевих органів влади, активізувавши дії місцевих органів влади в інноваційному процесі економіки.

Насамперед йдеться про інвестиційну підтримку малого бізнесу. Розвиток малого бізнесу є одним з головних пріоритетів економічних реформ в Україні. Це в основному приватний бізнес та малі підприємства, які через свою специфіку не користуються послугами фінансових ринків і можуть розраховувати лише на власне реінвестування та кредити.

3.2. Світові тенденції сприятливі для України

Розвиток економіки України у майбутньому значною мірою залежить від розвитку економічної ситуації у світі. Таким чином, прогнозуючи розвиток української економіки, потрібно відштовхуватися саме від світових тенденцій.

У глобальній перспективі спостерігається незначне зростання. У США ВВП росте досить швидко, що зумовлено великим споживанням домогосподарств, зокрема, товарів довгострокового використання та формуванням фіксованих інвестицій. Економіка країн ЄС перебуває у стагнації. Ні експорт, ні рівень споживання домогосподарств не демонструють позитивних тенденцій. У Центральній та Східній Європі зростання економік помірне, за винятком Польщі та Болгарії, де ріст ВВП прискорюється. Продовжують успішно розвиватися балтійські країни - Литва, Латвія, Естонія. Рушійними силами до зростання економіки Росії 2003 року були внутрішній попит, зростання інвестицій та приватного споживання. В Азії стрімко розвиваються Китай та Індія, де зростає промислове виробництво та роздрібна торгівля, що вказує на високий рівень внутрішнього споживання.

Поточні зовнішні умови є сприятливими для України, і можна очікувати, що подібні тенденції економічного розвитку головних торгових партнерів нашої країни збережуться принаймні до кінця 2006 року.

У поточному році внутрішній попит буде найбільш стабільним та передбачуваним фактором для зростання ВВП: доходи домогосподарств зростуть і зменшення ставки оподаткування зробить доходи населення ще більш помітними. Розширення внутрішнього споживання матиме дві переваги для української економіки: підвищення попиту на вітчизняну продукцію високої якості та зростання імпорту. На даний момент темпи зростання імпорту перевищують темпи росту експорту. Ця тенденція вказує на те, що українські споживачі потребують високоякісної продукції, котру не пропонують у достатній кількості вітчизняні виробники[2, c. 10-12].

3.3. Шляхи вирішення проблеми економічного зростання в Україні

1. Створення регіональних центрів з інформаційної, фінансової підтримки малого бізнесу та його правового супроводження.

Подібні центри повинні мати розгалужену структуру і охоплювати всі регіони України, їхня діяльність має полягати в наданні інформації з питань законодавства щодо врегулювання підприємницької діяльності, то вирішуються на рівні місцевої влади; маркетингових послуг — інформації про можливості виходу на нові ринки, пошук потенційних партнерів, про можливості та умови виходу на іноземні ринки, про державні та приватні іноземні програми економічного сприяння, про можливості отримання грантів, допомогу щодо розробки та оформлення документів для отримання кредиту тощо. Одним з обов'язкових напрямків діяльності подібних центрів має стати допомога у підготовці управлінського персоналу для новостворених підприємницьких структур та їхнє правове супроводження протягом одного-двох років.

2. Активізація діяльності місцевих органів самоврядування на ринку запозичень — випуск облігацій місцевих займів, інших цінних паперів.

Ряд невдалих спроб окремих органів місцевого самоврядування в Україні призвів до незаслуженого знехтування цим джерелом залучення інвестицій. Причина насамперед у недостатній кількості в органах місцевої влади кваліфікованих фінансових менеджерів, здатних прорахувати ефективність інвестиційного проекту, термін його окупності та провести кампанію із залучення достатнього фінансування обраного проекту. Для поліпшення ситуації у цьому напрямку, на нашу думку, державі варто розробити програму з надання інформаційних послуг органам місцевого самоврядування щодо операцій на ринку займів, створити кілька пілотних проектів в окремих регіонах та на їхньому прикладі провести практичні навчання для представників регіональних фінансових відомств.

Актуальним для України є те, що зусилля місцевих органів управління можуть компенсувати чи послабити вплив недоліків загальнодержавного регулювання залучення інвестицій, загального несприятливого інвестиційного клімату, наступні заходи щодо поліпшення якого можуть відбуватися саме на рівні органів самоуправління.

3. Створення комунальних інвестиційних банків з напрямками діяльності - інвестування проектів розбудови економічної та соціальної інфраструктури. Такі проекти здатні здешевити вартість транспортних, комунікацій них послуг, вартості енергоресурсів і сприяти здешевленню продукції та послуг, які виробляються у підприємництві, інвестування проектів малого бізнесу, перспективних з економічної точки зору та таких, що розглядатимуться як пріоритетні завдання економічного розвитку регіонів.

4. До активу можливостей місцевих органів управління можна віднести розробку програм з розвитку регіонів з визначенням пріоритетних галузей і підприємств та заходи стимулювання інвесторів. Така програма має враховувати науковий потенціал регіону, структуру промисловості, соціальну структуру населення регіону, його географічне становище.

За результатами створеної програми слід вести пошук інвесторів, розвиваючи зовнішні зв'язки регіону з іншими регіонами держави на рівні підприємств, фінансових компаній, регіональної влади, центральної влади; а також з регіонами та підприємствами інших країн[16, c. 27-29].

Враховуючи також можливості органів місцевого самоуправління щодо регулювання рівня місцевих податків та зборів, а також пільгового надання комунальної власності у користування, можна очікувати, що продумана інвестиційна політика на місцевому рівні здатна пожвавити процес економічного розвитку.

Інвестиційна політика є пріоритетним завданням економічної політики держави на шляху до перетворення короткотермінового зростання на позитивну тенденцію економічного оздоровлення держави. Окремі нескоординовані та непрораховані кроки держави у цьому напрямку не здатні поліпшити кардинально ситуацію із залучення інвестицій в економіку, а інколи навіть негативно впливають на її розвиток. Податкові канікули, скасування боргів щодо сплати податків лише підривали фіскальні інтереси держави та довіру вітчизняного капіталу до неї. Навіть стабілізація грошової одиниці не вплинула на приток інвестицій в країну. Тому доцільніше впроваджувати комплексну державну програму забезпечення економічного розвитку, де кожен з напрямків дій відіграватиме важливу роль, а кожен з елементів програми впливатиме (прямо чи опосередковано) як на кінцеву мету, так і на інші елементи і в цілому залежатиме від них.

В основу програми має бути покладений принцип підтримки усіх можливих джерел інвестицій незалежно від походження (банківські, приватні, державні, вітчизняні, зарубіжні) завдяки встановленню однаково сприятливих умов для них. Напрямки створення таких умов визначаються політичною волею держави, законотворчими змінами у фінансовому, банківському та податковому законодавстві та організаційними заходами як з боку державних органів влади, так і органів місцевого самоврядування. Останні набувають дедалі більшої ваги у політичному та економічному житті країни. їхня роль в організаційних заходах щодо залучення інвестицій у подальшому не лише не скорочуватимуться, а будуть дедалі активнішими відповідно до компетенції та ролі місцевих органів влади у реалізації державних програм, у тому числі й економічному розвитку. Від взаєморозуміння та взаємодій двох рівнів влади - державної та місцевої — багато в чому залежить економічне майбутнє нашої країни. [10, c. 61-63]


Висновки

Таким чином, з урахуванням сучасного макроекономічного стану очевидна необхідність розроблення нового підходу до розв'язання проблем економічного зростання в Україні. Цей підхід повинен поєднувати у собі заходи грошово-кредитного регулювання і політику розвитку виробництва із залученням усіх можливих фінансових ресурсів.

Безпосередній механізм проведення необхідних для досягнення економічного зростання перетворень досить складний. Він передбачає поєднання різноманітних заходів не тільки економічного, а й законодавчого характеру. Всі зусилля держави повинні бути спрямовані на створення умов для першочергового освоєння вітчизняними товаровиробниками внутрішнього ринку.

Для підтримки вітчизняних підприємств необхідно виявити ті з них, які являють собою так звані "точки зростання", вкладення коштів в які дасть змогу поширити імпульс зростання на суміжні виробництва.

При розв'язанні завдання пожвавлення економічної кон'юнктури на державному рівні слід визначити галузеві й територіальні пріоритети. Критеріями вибору галузей — мультиплікаторів економічного зростання можуть бути:

— вплив галузі на сукупний попит (з урахуванням галузей-постачальників, суміжних галузей);

— вплив галузі на сукупну пропозицію (з урахуванням галузей-споживачів і непрямого ефекту);

— вплив галузі на формування дохідної частини бюджетів усіх рівнів.

Згідно з цим критерієм доцільна державна підтримка тих галузей, розвиток яких дасть змогу створити стратегічні переваги, і насамперед це стосується імпортозамінних галузей, які спроможні витіснити з вітчизняного ринку іноземних виробників. Доцільно перевести виробництво продукції, яка користується підвищеним попитом (виробництво комп'ютерів, оргтехніки і побутової техніки), частково на вітчизняну основу за рахунок податкового регулювання і стимулювання створення спільних підприємств. Підвищення інвестиційної ролі державної підтримки зазначених галузей є важливим інвестиційним маневром, який одночасно дасть можливість підвищити зайнятість населення, скоротити валютні витрати для створення технологій.

Наступний напрям державної підтримки — це підприємства, потенційно здатні налагодити випуск продукції, конкурентоспроможної на зовнішньому ринку.

Таким чином, вибір виробничих орієнтирів — це дуже відповідальний етап у формуванні програми економічного зростання.

Одним із найважливіших завдань, яке безпосередньо пов'язане з перспективами подальшого зростання, є інвестиційна підтримка галузей, котрі виробляють високотехнологічну продукцію. Світові прогнози виділяють такі найперспективніші інноваційні галузі: інформатика, сфера комунікацій і ресурсозбереження. Саме розвиток цих напрямів дасть змогу сформувати велику хвилю в економіці України на найближчі 50—60 років.


Список використаної літератури

  1. Бицюра Ю. До проблеми визначення понять сталого економічного зростання та розвитку //Економіст. - 2006. - № 5. - C. 62-65.
  2. Бицюра Ю. Проблеми забезпечення сталого економічного зростання та розвитку в України //Географія та основи економіки в школі. - 2006. - № 5. - C. 10-17.
  3. Василевська Г. Податкова політика у регулюванні економічного зростання //Фінанси України. - 2003. - № 2. - С.39-43
  4. Вожжов А. Фінансові методи забезпечення економічного зростання //Фінанси України. - 2001. - № 3. - C. 74-83
  5. Воротін В. Макроекономічне регулювання економічного зростання в умовах трансформації економіки: стан і перспективи //Статистика України. - 2001. - № 2. - C. 14-18.
  6. Генералова Ю. В. Економічне зростання в умовах переходу до постіндустріального суспільства //Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 11. - C. 14 - 21
  7. Генералова Ю.В. Методологія дослідження тенденцій економічного зростання//Актуальні проблеми економіки. - 2006. - № 1. - C. 3-10.
  8. Єгоров В. О. Ресурси фінансової системи і стратегія економічного зростання //Фінанси України. - 2007. - № 9. - С.133-142.
  9. Єфименко Т. І. Економічне зростання - основа підвищення добробуту громадян //Фінанси України. - 2007 . № 8 . - С. 3 - 12
  10. Звєряков М. І. Перспективи формування нової якості економічного зростання //Фінанси України. - 2007. - № 9. - С.59-66
  11. Корнійчук Л. Економічне зростання і сталий розвиток //Економіка України. - 2008. - № 3. - C. 84-91
  12. Крючкова І. Структурні чинники економічного зростання в Україні //Вісник Національного банку України. - 2002. - № 2. - C. 5-7
  13. Мельничук В. Економічне зростання і проблеми державного фінансового контролю //Економіка України. - 2002. - № 12. - C. 21-28
  14. Перепьолкіна О. О. Економічне зростання в умовах перехідної економіки //Фінанси України. - 2005. - № 5. - С.110-121.
  15. Петкова Л. До питання про якість економічного зростання України //Економіка України. - 2005. - № 6. - C. 45-49
  16. Попова В. Реалії та перспективи економічного зростання в Україні //Економіка України. - 2005. - № 6. - C. 23-29
  17. Руденко Л. Природно-ресурсний потенціал як чинник економічного зростання в Україні //Український географічний журнал. - 2001. - № 3. - C. 17-27
  18. Степанкова Т. Макрофінансова стабілізація і економічне зростання //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - № 4. - C. 130-142
  19. Суденко О. Концептуальні засади державної програми забезпечення економічного зростання в Україні //Актуальні проблеми економіки. - 2002. - № 10. - C. 18-23
  20. Чистилін Д. До питання стратегії економічного зростання України //Економіка України. - 2003. - № 1. - С.52-59; Економіка України. - 2003. - № 2. - C. 52-57
загрузка...
Top