referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Економічна нерівність

Вступ.

1. Сутність економічної нерівності.

2. Тенденції розвитку розподілу населення України за доходами.

3. Зниження рівня бідності в умовах економічного зростання: проблеми та напрями їх вирішення.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Серед серйозних проблем, які стоять перед економічною теорією на сучасному етапі розвитку, однією з найважливіших і найсуперечливіших є проблема економічної нерівності. При цьому економічна нерівність у глобальному масштабі — крайня бідність одних держав і занадто велике багатство інших — розглядається як один з основних факторів глобальної революції, корінь невизначеності майбутнього окремих народів і навіть усієї світової спільноти. Економічна нерівність населення окремо взятих країн або регіонів є, з одного боку, джерелом соціальної напруженості та нестабільності в державі, а з іншого — сприяє підвищенню економічної активності населення.

Класична економічна теорія розглядала проблему економічної нерівності населення і, зокрема, проблему бідності як іманентну властивість економічного розвитку. Вважалось, що спроба регулювання ступеня нерівності з боку держави врешті лише погіршує ситуацію. Сучасні економічні теорії передбачають втручання держави в процеси перерозподілу доходів населення для зменшення нерівності, але мають певні розходження в оцінці впливу втрат ефективності економіки від цього. Економічна нерівність розглядається як один з важливих факторів економічного зростання.

При дослідженнях економічної нерівності особливою проблемою, яку економісти і політики намагаються вирішити вже протягом багатьох років, є проблема зниження рівня бідності. За загальноприйнятим визначенням, бідність — це соціальне явище, характерною ознакою якого є нестача у домогосподарств доходу для забезпечення на мінімальному рівні життєво необхідних потреб. Бідність — це негативний наслідок економічної нерівності, хоча відсутність нерівності ще не є достатньою умовою для відсутності бідності.

1. Сутність економічної нерівності

Існує економічна нерівність у доходах, джерелами якого є:

1) концентрація власності і багатства в руках одних людей і їхня відсутність в інших;

2) різна професійна підготовка людей;

3) різні здібності людей;

4) різний склад родини;

5) нерівність породжує і спадкування якихось благ;

6) існують компенсації до заробітної плати за шкідливі і тяжкі умови праці і т.п.

Нерівність вимірюють у такий спосіб: розбивають усе населення на групи за рівнем доходу і визначають частку кожної групи в загальному доході. Вимір нерівності ілюструє крива Лоренца: чим більше ця крива віддаляється від бісектриси прямого кута, тим вище ступінь нерівності (рис. 4). Коефіцієнт Джині показує відношення площі, що охоплює крива Лоренца та бісектриса прямого кута, до площі всього трикутника 0АВ. Він коливатиметься в межах від нуля до одиниці. Чим більше значення коефіцієнту Джині, тим вище ступінь нерівності.

У ринковій економіці доходи не можуть розподілятися рівномірно з таким розрахунком, щоб кожні 20% населення одержували 20% доходу. Доходи повинні бути диференційовані: високі доходи є коштом заохочення тих груп населення, що вносять найбільший вклад у суспільний розвиток і в максимальному ступені задовольняють потреби людей. Однак надмірна диференціація доходів порушує принцип соціальної справедливості в розподілі.

На сучасному етапі соціальна справедливість у розподілі відповідає максимальній підтримці тих шарів населення, що вносять найбільше вагомий внесок у суспільний розвиток і не ставлять свої вузько професійні інтереси вище інтересів інших.

Лібералізація економіки в українському варіанті (сертифікатна приватизація, привласнення тіньовиками пакетів акцій, які формально перебувають у власності держави і т.п.) не лише не забезпечувала глибокого структурування відносин власності (як у Польщі чи Угорщині), а й призвела до величезного соціального розшарування суспільства на бідних і багатих (коли різниця в доходах сягає співвідношення 1:50). Ситуація, яка склалася, соціально та політично нестабільна, а, головне, вона абсолютно випадає з загального контексту розвитку європейської демократії. Те, що в розвинених країнах Заходу вважається небажаним результатом лібералізації економіки, її неминучими вадами (зухвало демонстративне багатство «нових українців» на тлі тотального зубожіння і маргіналізації більшості населення), для посткомуністичних країн майже норма, мало не фірмовий знак демократії.

Насправді ж зростання економічної нерівності (із концентрацією багатства та влади в руках невеличкої групи олігархів) загрожує демократичному розвитку і є швидше атрибутивною ознакою країн третього світу. За окремими прикметами (рівнем валового національного продукту на душу населення) Україна останніми роками дуже наблизилася до цієї небезпечної межі.

Бідність призводить до зниження працездатності, погіршення здоров’я населення. Її вплив на кваліфікацію і особистісні якості не носить настільки чітко вираженого характеру, але це поки що. У бідних дуже малі чи взагалі відсутні ресурси для соціальної мобільності; вони не в змозі адаптуватися, перебороти важке матеріальне становище (в Україні більшість бідних знаходиться в такому становищі не менше десяти років). Надмірна поляризація вже в недалекому майбутньому призведе до активного відтворення бідності, різкого зменшення можливостей для дітей з бідних сімей добиватися співставного матеріального і соціального положення з їх ровесниками. Бідність відтворюють бідні сім'ї. При переході до постіндустріального суспільства бідні верстви все більше виштовхуватимуться за межі суспільно корисної діяльності і перетворюватимуться на маргиналів. Бідних не цікавить майбутнє, тому свідомістю бідних людей легко оперувати. Проте бідність несе з собою не лише соціальну деградацію, але й соціальну агресію. Бідним населенням управляти легше, але тільки до певної межі; з політичної точки зору бідність є небезпечною своєю непередбачуваністю. Положення, що бідність як наслідок соціально-економічної нерівності є необхідною умовою соціально-економічного розвитку, є дискусійним.

Гіпотетично зростання нерівності доходів не може не призводити до зростання злочинності і насилля. І якщо в динаміці дана закономірність не проявляється з усією повнотою, на ній відбиваються інші чинники, то в територіальному розрізі таких перепон значно менше, про що свідчать проведені дослідження, зокрема в Росії [2, c. 157]. Велика частка бідних в складі населення не може не призвести до змін в структурі злочинності, в якій зростає питома вага корисних злочинів. При цьому переважна частина корисних злочинів припадає якраз на “бідну злочинність” – крадіжки з метою забезпеченості фізичного виживання.

Заперечення можливості рівності населення з точки зору матеріального добробуту є ні чим іншим, як визнанням законного характеру бідності [9, c. 161]. Необхідність вирішення протиріччя між пріоритетним характером людського капіталу і відносним відставанням умов його відтворення змінило відношення до проблеми абсолютної бідності, яка виступала гальмом вирішення даного протиріччя. Зняття з порядку денного проблеми абсолютної бідності сусіднічало з загостренням проблеми відносною бідності: на фоні підвищення добробуту темпи росту доходів окремих соціальних груп істотно різняться. Бідність як нездатність підтримувати прийнятливий рівень життя має місце в кожній країні. При всіх обставинах 18% населення країн ЄС (у ЄС особа вважається бідною, якщо її прибутки не перевищують 60% середнього доходу в країні) балансує на межі злиднів; цей показник коливається в діапазоні від 8% у Данії до 22% у Греції. В Норвегії, яка в 2003 р. зайняла перше місце за показниками якості життя в світі, частка бідних (у кого доход менше половини середнього по країні – 30 тис. доларів у рік) складала 4,3%. Навіть в Швейцарії так звані працюючі бідні складають 250 тис. при населенні 7 млн. чол. Більше того, існує культура бідності, носіями якої виступають ті, хто не бажає працювати, їх в суспільстві – 3-4% (3% населення України жебракує) [10, c. 103]. У Великобританії Законами “Про бідність” від 1834 р. на відміну від “гідних бідних” (чесних, працьовитих людей у фатально нещасливих життєвих та історичних обставинах) виділялися “негідні бідні” (нероби, базіки, ледарі, п’яниці).

Кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня їхнього життя.

Рівень життя суспільства має конкретний зміст і означає забезпеченість населення необхідними для життя матеріальними та духовними благами, тобто певний рівень задоволення потреб людей у цих благах. Набір необхідних для життєдіяльності благ та послуг повинен задовольняти різноманітні потреби, що стосуються умов праці, освіти, охорони здоров'я, якості харчування, житла, довкілля тощо. Ступінь задоволення потреб людей залежить насамперед від індивідуальних і сімейних доходів, які отримують члени суспільства та їхні родини.

Перехід до ринкової економіки пов'язаний з виникненням проблеми розподілу доходу в суспільстві. Питання про те, як необхідно розподіляти доход, має давню й суперечливу історію. Одні економісти вважають, що основою стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші — дотримуються протилежної точки зору, тобто вважають, що прагнення до рівності в розподілі доходу не може стимулювати зростання виробництва та призводить до кризи економіки.

Головним аргументом на користь рівного розподілу доходу є те, що він необхідний для максимізацїї задоволення потреб споживачів, тобто граничної корисності. Головним аргументом на користь нерівності доходів є необхідність збереження стимулів до праці, виробництва продукції та зростаннядоходу.

На рівень доходів впливає багато факторів: розбіжності в рівні заробітної плати; в складі сімей; доходи від приросту капіталу (акцій, облігацій, нерухомості); допомога від держави та ін. Причинами нерівності доходів є також відмінності у фізичних та розумових здібностях людей, освіті й професійній підготовці. Особлива роль у загостренні проблеми економічної нерівності належить фактору володіння власністю — землею, основними фондами, житлом, акціями чи іншими цінними паперами.

За умов диференціації доходів та рівня життя виникає гостра соціальна проблема бідності. Бідність —це той рівень життя, який не може забезпечити нормальні умови для відтворення населення. Кількісно цей рівень виражається показником «прожитковий мінімум», або «поріг бідності».

Прожитковий мінімум на відміну від біологічного мінімуму є більш динамічним. Він змінюється з розвитком соціально-економічного життя суспільства. Але світова практика показує, що поріг бідності значно підвищується у зв'язку із зростанням цін (інфляції), втім це не означає збільшення рівня споживання і підвищення рівня життя людей. Все це свідчить, що проблеми бідності потребують від будь-якої цивілізованої держави проведення політики соціального захисту певних груп населення.

2. Тенденції розвитку розподілу населення України за доходами

Низька народжуваність, високі показники захворюваності та смертності, незадоволеність широких верств суспільства загальною економічною ситуацією та власним матеріальним становищем свідчать про те, що населення України в цілому є бідним. Формуються передумови так званої хронічної, "спадкоємної" бідності – діти з бідних сімей приречені на таке ж бідування у дорослому житті: не отримуючи сьогодні належної професійно-освітньої підготовки, ставши дорослими, вони не будуть конкурентоспроможними на ринку праці, не матимуть змоги забезпечити необхідним своїх нащадків, тобто останні теж будуть бідними. Отже, сьогоднішня бідність загрожує перетворитися і на проблему майбутнього. Яких заходів мають вжити Президент, уряд, законодавці, усі ми, аби відвернути цю соціальну загрозу?

Відповідь одна: подолання бідності має бути основним пріоритетом державної політики. І певні кроки на цьому шляху здійснені. Розроблено та затверджено довгострокову Стратегію подолання бідності і відповідні програми; держава, таким чином, прагне формувати дієву політику. І хоча основні завдання Стратегії подолання бідності поступово вдається розв’язувати, загалом результати у цій сфері ще надто далекі від бажаного.

Сучасна наука трактує бідність як багатоаспектне явище, а найбільш важливими її формами вважається об’єктивна та суб’єктивна. Якими ж є масштаби об'єктивної бідності в Україні?

Об’єктивна бідність трактується як неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Відповідно до бідних верств населення належать ті, хто не з власної волі позбавлений благ, які більшість населення вважає необхідними: належного житла, їжі, одягу, охорони здоров’я, можливості отримувати освіту, працювати та брати повноцінну участь у суспільному житті тощо. Окремим, крайнім, проявом бідності є злиденність.

Загальне поліпшення ситуації з бідністю, яке розпочалося в Україні з 2002 року і продовжується дотепер, характеризується специфікою розвитку окремих процесів (рис. 2):

стрімке зменшення масштабів абсолютної бідності, зокрема, за критерієм прожиткового мінімуму;

поступове зниження рівня бідності за структурним критерієм (питома вага витрат на харчування перевищує 60% сукупних витрат домогосподарства) та за критерієм калорійності харчування (добовий раціон харчування в середньому на одну особу в домогосподарстві становить менше 2100 кКал);

практично стабільна ситуація з відносною бідністю за національним критерієм (75%-ий поріг медіанного рівня сукупних еквівалентних витрат населення).

Отже, рівень життя в країні залишається вкрай низьким. Більшість населення країни витрачає на харчування понад 60% своїх ресурсів, а у 13,2% населення енергетична цінність добового раціону харчування є меншою за встановлений ВООЗ мінімум — 2100 кКал. Ступінь розшарування є дуже високим.

У найближчі роки, на жаль, слід очікувати збереження існуючих тенденцій. Рівень бідності за відносним критерієм, що характеризує розшарування населення, залишатиметься незмінним. Дещо уповільняться темпи зниження рівня бідності за критерієм низької калорійності харчування, оскільки значення показника наближується до природних значень (питомої ваги населення, що добровільно обирає низький рівень споживання).

При дослідженні тенденції розвитку розподілу населення України за доходами впродовж 1999-2005 років (за окремими доходними групами) було доведено, що найбільш достовірною математичною функцією, яка адекватно відображає фактичний розподіл, є показникова функція (експонента). (Рис. 3.)

За сценарієм збереження існуючих тенденцій розвитку в середньостроковій перспективі крива розподілу до 2010 року у цінах 2005 року змінюватиметься поступово, повільно наближаючись до нормальної форми розподілу. При цьому форма кривої дещо згладжується, але мода впродовж найближчих років залишатиметься незмінною. Така інтенсивність руху в бік нормальної форми розподілу є незадовільною, адже сьогодні в Україні крива розподілу значно зміщена в бік низьких доходів.

Вклад окремих компонентів доходу у формування загальної нерівності вимірюється за допомогою спеціального розкладання коефіцієнту Джині-Тейла (рис. 4). Враховуючі значні розбіжності у рівнях та джерелах формування доходів населення країні в залежності від місцевості проживання, було здійснено розкладання вказаного коефіцієнту у розрізі місто-село.

За результатами проведеного дослідження можна стверджувати, що економічна нерівність у містах на 61,8% формується за рахунок доходів від оплати праці, що робить рівень заробітної плати визначальним фактором матеріального становища міського населення і виступає свідченням розвитку ринкової економіки.

У сільській місцевості доходи від оплати праці формують нерівність лише на 20,2%, а грошові доходи від особистого підсобного господарства (як важлива складова трудових доходів) – відповідно на 17,9%. Натомість, вклад пенсійних виплат у загальну нерівність становить 34,8% і виводить дане джерело доходів на перше місце серед факторів формування економічної нерівності на селі.

Створено комплексну методологію визначення, аналізу та регулювання людського розвитку в Україні. При цьому центральним елементом концепції людського розвитку є людський потенціал, рівень розвитку якого визначається сукупністю демографічних, соціально-економічних та соціокультурних характеристик, які, відповідно, об’єднуються у компоненти-складові людського потенціалу: соціально-демографічний, соціально-економічний, діяльнісний та соціокультурний потенціал (рис. 5).

Міжнародну методологію вимірювання людського розвитку адаптовано до українських умов, обґрунтовано чинники та критерії територіальної диференціації людського розвитку. Розроблено методологічні та методичні засади оцінки та моделювання людського розвитку на регіональному рівні, побудови системи територіальних індексів людського розвитку в межах країни, сформовано систему індикаторів людського розвитку територій.

Визначено тенденції та сучасний стан територіальної диференціації людського розвитку в Україні;, підготовлено пропозиції та рекомендації щодо напрямів і механізмів державного регулювання регіонального розвитку. Обґрунтовано гіпотези щодо основних аспектів людського розвитку регіонів України, побудовано прогноз людського розвитку регіонів України на період до 2015 року.

За побудованим прогнозом людського розвитку України в цілому – його виконано за міжнародною методологією – наша країна має всі підстави розраховувати на входження до групи країн із високим рівнем людського розвитку.

Але для цього необхідно істотно змінити соціальну політику. В Інституті сформульовано концептуальні засади розбудови української моделі соціальної держави, визначено основні напрями реформування бюджетної сфери, соціального захисту та соціального забезпечення, розвитку соціального діалогу в суспільстві. Вдосконалено методико-методологічні підходи до розробки заходів державної соціальної політики та державних соціальних програм в Україні, розроблено нові підходи до визначення їх пріоритетів, зокрема, на регіональному рівні. Запропоновано нові методичні підходи і розроблено систему критеріїв та індикаторів оцінки соціальної спрямованості та ефективності бюджетної політики. Розроблено багатоваріантний прогноз коштів Державного бюджету, необхідних для фінансування зарплати працівників бюджетної сфери та всіх соціальних виплат населенню (допомоги дітям, пільги та субсидії, адресна допомога по малозабезпеченості) за умови реалізації різних варіантів політики.

Розроблено методику оцінки можливих наслідків від реалізації державних соціальних програм демографічного спрямування, на основі якої вперше здійснено вартісну оцінку можливих втрат демоекономічного потенціалу за різними варіантами програмних дій. Розроблено теоретико-методичні підходи та систему показників моніторингу гендерної ситуації в соціально-економічній сфері, методику комплексної оцінки гендерних проблем в регіональному аспекті.

За результатами досліджень з’ясовано необхідність оновлення основного капіталу соціальної інфраструктури і відповідного збільшення обсягів інвестицій – не менше, ніж на 1,5-1,7% щорічно.

Враховуючи необхідність проведення ощадливої інвестиційної політики кошти повинні вкладатися в реформовані соціальні галузі.

Основними ідеями стратегії розвитку соціальної сфери у середньостроковій перспективі є:

розвиток людини та досягнення європейських стандартів якості життя на основі перенесення акцентів державної соціальної політики із переважно підтримуючих заходів до активізації людського чинника, зміни політики доходів у бік працюючого населення, забезпечення випереджального зростання заробітної плати. Такий державний стандарт як мінімальна заробітна плата має суттєво перевищувати розміри соціальних допомог. Зростання розміру мінімальної заробітної плати до рівня вище прожиткового мінімуму є обов’язковою умовою для впровадження більшості інших заходів щодо забезпечення соціального захисту населення, зокрема для визначення соціальних трансфертів. Відсутність помітної різниці між мінімальним рівнем оплати праці і соціальним трансфертом протидіє економічній активності населення і формує утриманські настрої в суспільстві;

забезпечення прозорої, економічно виправданої та соціально справедливої системи соціальних допомог шляхом переходу від розгалуженої і неупорядкованої системи соціальних пільг та субсидій до єдиної адресної допомоги.

забезпечення рівного доступу всіх верств населення до якісних соціальних послуг, здійснення реформування управління та фінансування найважливіших секторів соціальної сфери. Перехід від фінансування за принципом утримання мережі і персоналу до принципу оплати послуг згідно із розробленими соціальними стандартами. Основні акценти розвитку охорони здоров’я в найближчій перспективі — трансформація системи надання первинної та вторинної медичної допомоги.

3. Зниження рівня бідності в умовах економічного зростання: проблеми та напрями їх вирішення

Серйозною проблемою в даний час є оцінка ефективності заходів боротьби з бідністю. Розглядати результативність державних заходів можна як через вплив макроекономічної політики на стан бідного населення, так і через вплив соціальної політики, соціальних заходів.

Макроекономіка впливає на рівень життя домогосподарств через три основні канали [2]: попит на робочу силу (зайнятість, безробіття, рівень заробітної плати тощо); систему фінансових трансфертів для сектору домогосподарств (пенсії, соціальні допомоги, пільги тощо); цінову політику (відносні ціни, рівень інфляції та ін.).

Таким чином, аналіз відповідних макроекономічних показників дає змогу оцінити в цілому вплив заходів уряду на економічне зростання в державі та зниження рівня бідності.

Захищеність малозабезпечених верств населення здійснюється державою через систему законів та урядових постанов щодо допомоги різним категоріям населення, надання пільг і субсидій, безоплатного навчання дітей-сиріт і т. ін.

Відстежити ефекти впливу державних заходів на бідність, ефективність цих заходів досить важко. Важливо враховувати також, що зі зниженням рівня бідності ефективність окремих заходів у цілому знижується.

Для належного виконання завдань щодо оцінки впливу державних заходів на стан бідного населення і, зокрема, оцінки ефективності програм соціальної допомоги, за результатами обстежень умов життя домогосподарств доцільно оцінювати спеціальні показники. У цьому плані корисним є розрахунок і аналіз на державному та регіональному рівнях таких показників, як охоплення, ефективність адресування та дієвість [2].

Охоплення — це частка бідних, яка отримує соціальні допомоги.

Ефективність адресування — це частка виплат за соціальними програмами, яка припадає на бідних.

Дієвість — це частка витрат бідних домогосподарств, яку становлять соціальні допомоги. Крім того, становлять інтерес такі показники, як похибка включення та похибка виключення.

Похибка включення — це частка небідних, які отримують соціальні допомоги. Похибка виключення — це частка бідних, які не отримують соціальних допомог.

Як охоплюються окремі категорії бідних державними заходами боротьби з цим явищем, можна визначити шляхом порівняння показників глибини бідності, зокрема енергетичної цінності спожитих продуктів харчування для найтиповіших представників бідного населення: сімей з дітьми, неповних сімей, безробітних, пенсіонерів тощо.

Важливими є показники стану здоров'я та освіти в бідних домогосподарствах. Ефективне надання послуг охорони здоров'я та освіти вкрай важливе для зниження рівня бідності.

При проведенні заходів боротьби з бідністю слід враховувати також те, як бідні самі сприймають якість свого життя, а також які вони бачать пріоритети та можливості для поліпшення своєї ситуації.

Результати аналізу даних щодо матеріального стану населення України протягом 2004-2006 pp. свідчать, що спостерігаються певні зміни в розподілі доходів. На рис. 1 наведено дані щодо розподілу населення за середньомісячними середньодушовими еквівалентними сукупними витратами за 2004-2006 pp. Еквівалентні витрати розраховуються шляхом ділення суми витрат домогосподарства на коефіцієнт еквівалентності, який є поправкою на розмір і тип домогосподарства [8, 9]. Великі домогосподарства заощаджують певну суму своїх коштів завдяки спільному користуванню товарами і послугами. Віковий склад членів домогосподарств також вносить певні корективи у суму коштів, необхідну кожному члену домогосподарства.

Як видно з даних, наведених на рис. 7, протягом трьох років нерівність доходів значної частини населення з еквівалентними витратами нижче 900 грн на місяць у цілому зменшувалась. Водночас зростала частка населення з доходами понад 1100 грн. на місяць. При цьому, якщо брати грошові витрати домогосподарств, загальна економічна нерівність населення майже не змінювалась. А якщо брати до уваги сукупні витрати, які відрізняються від грошових головним чином урахуванням вартості спожитої продукції особистого підсобного господарства та суми пільг, субсидій і дотацій, то нерівність дещо зростала.

На рис. 8 наведено показники, які тією чи іншою мірою характеризують доступність та прозорість ринків продукції і розвиненість фінансових ринків (слід мати на увазі, що ці показники оцінені на базі даних обстеження умов життя домогосподарств [10-12] і, таким чином, характеризують лише певний аспект явища).

Для адекватного аналізу бідності на регіональному рівні необхідно розробити систему індикаторів (економічних, соціальних, демографічних), які можна було б використовувати як кореляти бідності. Крім того, особливу увагу слід звернути на детальніший аналіз ступеня економічної нерівності населення регіонів, еластичності показників нерівності й бідності за основними факторами. Показники нерівності доцільно розраховувати за компонентами доходів (заробітна плата, доходи від підприємництва, сума пільг та ін.) та за окремими соціально-економічними групами населення [2].

Перелічені проблеми є предметом досліджень фахівців наукових організацій і державних установ, які мають відношення до розробки заходів соціальної політики в Україні; окремі напрями роботи відображені в Комплексній програмі забезпечення реалізації Стратегії подолання бідності [6].

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що економічне зростання є необхідною умовою для подолання бідності як для держави в цілому, так і для окремих регіонів. Але при відсутності певних макроекономічних та соціальних умов, значному ступені економічної нерівності населення економічне зростання може супроводжуватися зростанням рівня та масштабів бідності. Для розробки ефективних заходів подолання бідності необхідно забезпечити надійне вимірювання економічної нерівності та бідності на державному і регіональному рівнях, провести детальний аналіз економічної ситуації, визначити основні кореляти бідності, побудувати й дослідити спеціальні економічні моделі. Важливою проблемою є також адекватна оцінка дієвості заходів з подолання бідності та ефективності соціальних програм.

Висновки

В Україні на початку реформ, в часі поєднаних з становленням незалежності, бідності не приділяли значної уваги. Вважалось, що реформи, якщо і призведуть до зростання прошарку бідних, то тільки на першій стадії. В подальшому нові виробничі відносини, високий рівень освіти населення в умовах широких можливостей його реалізації зумовлять високі темпи економічного росту і, як наслідок, переборення бідності, наближення її характеристик до тих, що мають місце в середньо розвинених країнах Європи.

Хоч бідність в Україні менш прозора ніж в багатьох сусідніх країнах4, основною причиною її як і цих країнах є незайнятість. В складі бідних в Україні велика питома вага припадає на бідних працюючих. Працюючих бідних в нормально функціонуючих економічних системах не буває. Традиційне пояснення наявності бідності працюючих тим, ніби то населення зберігало під час макроекономічних шоків свої робочі місця, розплачуючись за це зменшенням заробітної плати, критики не витримує. “Нові бідні” в принципі бідними бути не повинні. Коли ця категорія бідних невелика, виникає питання, що мішає їм жити нормально. Але якщо таких половина населення – це питання губить свій зміст. Тут краще поцікавитися, як вдається процвітати тим, хто ще процвітає. Низька заробітна плата в Україні, неможливість її підняття в близькому майбутньому до рівня високорозвинених країн зумовлена відставанням продуктивності праці, технологій, неконкурентоспроможністю більшості товарів на світовому ринку. При низькій заробітній платі ринок праці менше піддається безробіттю; національна економіка при інших рівних умовах є більш привабливою для іноземних інвесторів, потенційно здатних створити додаткові робочі місця. В той же час низька заробітна плата призводить не тільки до пониженого попиту на товари і послуги, дефіциту реальних доходів порівняно з потребами, але й до консервації відсталих технологій і методів управління, послаблення трудової мотивації, низької продуктивності. По суті всіх, у кого заробітна плата за основним місцем зайнятості нижче прожиткового мінімуму, слід рахувати безробітними. Виплати по безробіттю повинні виплачуватися не в залежності від величини втраченої заробітної плати, а в однаковому розмірі всім безробітним на рівні мінімального прожиткового мінімуму з доплатою на малолітніх утриманців єдиному в сім’ї годувальнику.

З розвитком економіки, стабілізацією грошової, кредитно, фіскальної, валютної сфери в Україні відбувається становлення і розвиток соціальної політики держави. Разам з трансформацією економіки відбувається створення системи соціального захисту населення з метою компенсації негативних проявів ринкової економіки. За роки незалежності розроблено і впроваджено в дію політику соціального захисту, страхування та забезпечення населення. Створено необхідні умови для нормального її функціонування, для постійного доповнення і вдосконалення.

Список використаної літератури

1. Базілінська О. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів/ Олена Базілінська,; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 442 с.

2. Базилевич В. Ринкова економіка: Основні поняття і категорії. Навчальний посібник./ Віктор Базилевич, Катерина Базилевич. — К.: Знання , 2006. — 263 с.

3. Дратавер Б. Макроекономіка: М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 89 с.

4. Кривцов О. Макроекономіка у запитаннях та відповідях: Навч. посіб./ Олександр Кривцов, Валерій Бережний, Вікторія Онегіна,. — Харків: Факт, 2003. — 199 с.

5. Макроекономіка: Методичні рекомендації для практичних занять та самостійної підготовки/ М-во освіти і науки України, ДЛАУ; Укл. В. Ю. Еш. — Кіровоград, 2004. — 39 с.

6. Манків, Грегорі Н. Макроекономіка: Підручник для України/ Г.Н. Манків,; Пер. з англ.: Степан Панчишин, Остап Ватаманюк та ін.. — К.: Основи, 2000. — 588 с.

7. Мельникова В. І. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ В. І. Мельникова, Н. І. Клімова; М-во науки і освіти України, Нац. аерокосмічний ун-т ім. М. Є. Жуковського, Нац. банк України. — 2-е вид., доп.. — К.: Професіонал, 2004. – 394 с.

8. Панчишин С. Макроекономіка: Навч. посібник для студ. вузів/ Степан Панчишин,. — 2-е вид., стереотип.. — К.: Либідь, 2002. — 614 с.

9. Савченко А. Макроекономіка: Підручник/ Анатолій Савченко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2005. — 441 с.

10. Харкянен Л. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів/ Людмила Харкянен,. — К.: Каравела, 2006. — 174 с.