Економічна безпека підприємства

1. Небезпека легалізації незаконно отриманих фінансових ресурсів.

2. Підходи до оцінки економічної безпеки підприємства: інденаторний, ресурсно-функціональний, програмно-цільовий та прибутковий.

Список використаної літератури.

Система економічної безпеки підприємства.


1. Небезпека легалізації незаконно отриманих фінансових ресурсів

Злочинна діяльність з легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, становить велику небезпеку для економіки України. Боротьба з цим суспільно небезпечним явищем становить одне з першочергових завдань як для підрозділів боротьби з економічною злочинністю, так і правоохоронних органів в цілому.

Вчинення дії стосовно легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом передбачено ст.209 КК України, яка віднесена законодавцем до Розділу VII КК України «Злочини у сфері господарської діяльності».

Вказана діяльність є вкрай небезпечною для суспільства та держави. І недарма Законом України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.1993 одним з основних напрямів боротьби з організованою злочинністю визначається запобігання легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом.

Адже під час легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (далі — легалізація), досягаються дві мети: злочинці отримують стабільно високий прибуток і втягують комерсантів у тіньову економіку [2, с.141-142]. Тим більше, що легалізація є одним з каналів надходження грошових та інших матеріальних коштів, необхідних для функціонування організованих злочинних об’єднань [3, с.104]. Як слушно вказує Т.Устінова, легалізація грошових коштів або іншого майна, придбаних злочинним шляхом, є засобом маскування, приховування вчинених раніше злочинів [4, с.8-9].

На думку опитаних співробітників підрозділів боротьби з економічною злочинністю та слідчих, серед ознак вчинення дій щодо легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом найбільш часто трапляються такі: відомості про ненадання керівництвом фінансових установ інформації щодо здійснення певних фінансових операцій (цю ознаку вказали 66 опитаних — 47%); відомості про існування фіктивних суб’єктів підприємницької діяльності (цю ознаку вказали 35 опитаних — 25%); відомості про спроби ОЗГ влаштувати на роботу до фінансових установ «своїх» людей (цю ознаку вказали 16 опитаних — 11%); відомості про спроби втручання в роботу електронно-обчислювальних систем банківських установ (цю ознаку вказали 24 опитаних — 17%) (Діаграма 1).

Вирішення проблеми боротьби з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, ускладнюється тим, що у відмиванні грошей, отриманих незаконним шляхом, беруть участь не лише наркоділки й невідомі банки у «бананових республіках», а й всесвітньо відомі банки розвинених країн, які стають інструментами легалізації «брудних коштів» для кримінальних кіл [5, с.92].

Чинним КК України легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, визначається як «вчинення фінансової операції чи укладення угоди з коштами або іншим майном, одержаними внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, а також вчинення дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження таких коштів або іншого майна чи володіння ними, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення, а так само набуття, володіння або використання коштів чи іншого майна, одержаних внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів» [6, с.56-58].

Проте не всі вчені згодні з формулюванням дій стосовно легалізації, вказаним у ст.209 КК України.

Так, О.Чаричанський визначає поняття суспільно небезпечного діяння, що виражається у легалізації (відмиванні) доходів, як суспільно небезпечна дія з грошовими коштами або іншим майном, одержаними від вчинення певного злочину, що вчинюється у формах, передбачених законом, та полягає у наданні формально законного вигляду таким коштам та майну при їх використанні у сфері господарської діяльності.

А.Беніцький надає таке визначення легалізації — вчинення угоди з майном, здобутим завідомо злочинним шляхом, або використання такого майна для здійснення господарської діяльності.

І це не єдина проблема кримінально-правового визначення легалізації.

Зокрема, І.Мезенцева вважає, що легалізація грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, за ознаками об’єкта й об’єктивної сторони складу взаємозалежна зі злочинами, передбаченими статтями 396, 198, 306 КК України. Названі норми, на думку вченої, необхідно розмежовувати за принципом превалювання спеціальної норми над загальною, з огляду на розходження у предметі цих злочинів і спрямованості наміру винних при їх здійсненні.

Вивченню питань щодо протидії легалізації присвячено чимало досліджень. Розглянемо деякі з них.

С.Чернявський розглядає легалізацію як спосіб приховування злочинів у сфері банківського кредитування (саме злочинам у вказаній сфері присвячено дослідження вченого) та як відповідний етап використання злочинних результатів у цій сфері (мається на увазі сфера банківського кредитування) [10, 49].

Вчений наводить таку загальну злочинну схему відмивання грошових коштів: підприємство-організатор створює два фіктивних дочірніх підприємства. На рахунок дочірнього підприємства №1 переводяться гроші, отримані злочинним шляхом. Згодом ці гроші конвертуються та переводяться за кордом в одну з банківських установ, а дочірнє підприємство №1 самоліквідується (наприклад, оголошує себе банкрутом). Далі ці гроші «перекачуються» за кордон кілька разів крізь банківські або небанківські структури, щоб остаточно заплутати сліди. Потім їх одержує певне зарубіжне підприємство №3, довірений партнер або дочірнє підприємство підприємства-організатора начебто «під певний товар». Цей товар направляється дочірньому підприємству №2, яке «перепродає» його підприємству-організатору, відтак — самоліквідується. Тепер підприємство-організатор реалізує товар на внутрішньому ринку, а «відмиті» гроші запускає в обіг [10, с.50].

Спеціальна група фінансової дії (GAFI) на Конгресі ООН у Гавані в 1990 році зазначила, що відмивання коштів зводиться до таких дій:

1) передача власності (зміни її форми), якщо при цьому відомо, що вона виникла в результаті злочинної діяльності з метою приховування її незаконного походження або надання допомоги будь-якій особі, втягнутій у вчинення таких злочинів, з тим, щоб уникнути правових наслідків її дій;

2) приховування або маскування справжнього характеру, джерела й місцезнаходження власності або права на неї, якщо відомо, що така власність виникла внаслідок злочинної діяльності; придбання чи використання власності, якщо на момент її одержання відомо, що вона виникла в результаті злочину або участі в такому злочині [13, 19]. О.Якімов визначає легалізацію як дію, спрямовану на надання правомірного вигляду володінню, користуванню або розпорядженню майном (або правом на нього), придбаним у результаті вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину [14, 102].

А.Соловйов вважає, що існують обставини, які сприяють появі та розповсюдженню легалізації злочинних прибутків:

1) поява та розвиток прибуткових (наприклад, торгівля донорськими органами) і надприбуткових (наприклад, торгівля синтетичними наркотиками) злочинів, котрі надають прибутки, які значно переважають як витрати на саму злочинну діяльність, так і потреби злочинних співтовариств та окремих злочинців;

2) поява можливостей для легалізації злочинних прибутків у процесі інтенсивного розвитку приватної підприємницької ініціативи, з одночасним бурхливим розвитком злочинного світу, який має потребу у фінансовій базі для легальної економіки, котра потрібна злочинцям для проникнення до владної еліти.

Як вказує М.Бондарєва, процес відмивання грошових коштів в Україні максимально спрощений і має такі причини:

1) недосконале чинне законодавство дозволяє, наприклад, за допомогою приватизації переводити великі суми готівки в активи;

2) змішування понять офшорної зони та офшорної країни;

3) відсутність законодавчо закріпленого переліку офшорних зон;

4) неможливість здійснення контролю за міжнародними трансакціями;

5) можливість відкриття та функціонування в Україні анонімних валютних рахунків.

М.Корнієнко вказує, що у більшості випадків вчиненню легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, передують факти зловживання владою або службовим становищем; привласнення розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем; порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю; порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом; шахрайства з фінансовими ресурсами; порушення законодавства про бюджетну систему [8, 74-77]. Л.Куровська наводить дані опитування співробітників правоохоронних органів (прокуратури, митних органів, підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю), які ведуть боротьбу з відмиванням прибутків, про те, які види діяльності, спрямовані на здобуття незаконних прибутків, які потребують легалізації, найбільш часто трапляються на практиці. Відповідно до результатів вказаного опитування, найбільш часто на практиці трапляються такі види вказаної діяльності: торгівля наркотичними речовинами; проституція; незаконна фінансова діяльність; злочинні порушення банківського законодавства; злочинні порушення податкового законодавства та цивільно-правові порушення [1, с.41].

Д.Файєр виділяє такі особливості злочинної діяльності, пов’язаної з отриманням, розміщенням та легалізацією «тіньового» капіталу у банківській системі України:

1) отримання надприбутків шляхом здійснення тіньового обміну валюти через пункти, котрі працювали по агентських угодах з комерційними банками (на думку вченого, саме цей механізм став одним з найбільш поширених у різних регіонах України — через недостатню ефективність контролю з боку комерційних банків за діяльністю таких пунктів обміну).

Вчений розглядає механізм вказаної діяльності. Так, на його думку, порушення валютного законодавства вчиняються переважно небанківськими пунктами, а посадові особи банків за певну винагороду сприяють вказаним злочинам. Агенти здійснювали купівлю-продаж іноземної валюти за рахунок та від імені уповноваженого банку, прибуток вони повинні були отримати не за відсутність таких операцій, а як винагороду за надання агентських послуг. Використання агентами уповноважених банків власних або тіньових готівкових коштів під час таких операцій є неправомірним, що є нічим іншим як «відмиванням» коштів для забезпечення потреб тіньового сектора економіки в іноземній або державній валюті;

2) використання злочинцями недоліків чинного законодавства для «відмивання» «брудних» грошей та створення систем переводу валютних коштів за допомогою кореспондентських рахунків та рахунків фіктивних фірм на неконтрольовані державою рахунки в іноземних банках під прикриттям зовнішньоекономічної діяльності.

Використання анонімних, а згодом і кодових валютних рахунків для переводу через різні схеми безготівкової гривні у долари США. Існування кодових валютних рахунків значно спростило такі операції, зробило їх безпечними і дало можливість налагодити фактично легальний канал відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом. Це було обумовлено тим, що кодові рахунки могли відкриватися на підставних осіб, а також введенням додаткових обмежень для доступу правоохоронних органів до таких рахунків та ідентифікації їх власників [9, 126-127].

Р.Халілев та П.Макаров, досліджуючи питання, пов’язані з легалізацією (відмиванням) грошей, отриманих від наркобізнесу, вказують на такі особливості цієї діяльності:

1) під час легалізації злочинці зазвичай використовують для цього фінансові установи (які часто представляють операції з відмивання грошей як законні), а не вивозять гроші з країни контрабандним шляхом або користуватися комерційними підприємствами;

2) з метою впливу на діяльність фінансових установ злочинці вживають заходів щодо підкупу, примусу банківських службовців або самі вступають на роботу до вказаних установ;

3) злочинці використовують способи легалізації незаконно отриманих доходів:

- використання корпорацій, розташованих у країнах, в яких уряди не мають доступу до фінансових документів.

- надання злочинцями, які легалізують незаконно отримані гроші, позик з боку їх власних іноземних підставних корпорацій. Вказані підставні корпорації (або як їх ще називають «фіктивні корпорації») нічим не володіють і не переслідують комерційних цілей, вони існують для введення в оману правоохоронні органи і виступають у ролі засобу або каналу здійснення операцій з доходами від злочинної діяльності [2, 133-134].

Розгляд питань, пов’язаних із ознаками легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, дозволяє зробити такі висновки:

1) склад злочину «легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом» був включений до кримінального законодавства України порівняно недавно;

2) через це положення законодавства, які визначать боротьбу із вказаними злочинами, не є повністю досконалим;

3) для вдосконалення вказаних положень слушним, на нашу думку, є використання досвіду країн, правоохоронцям яких раніше за інших довелося мати справу із легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом.

2. Підходи до оцінки економічної безпеки підприємства: інденаторний, ресурсно-функціональний, програмно-цільовий та прибутковий

Оцінка економічної безпеки підприємства передбачає ідентифікацію його фінансового становища. Проведені дослідження дозволили зробити певні кроки в напрямку формування системи показників для оцінки фінансової складової економічної безпеки, однак необхідне її подальше уточнення. Принципово така система повинна включати різні групи кількісних показників, що характеризують той або інший напрямок у забезпеченні фінансової безпеки суб’єкта, що господарює. Фінансовий стан підприємства оцінюється на основі показників, які відображають фінансово-господарську діяльність підприємства, наявність, розміщення, використання та рух ресурсів підприємства. До основних напрямків аналізу фінансового стану підприємства відносять:

1. Оцінка ліквідності активів, платоспроможність і кредитоспроможність.

2. Оцінка його фінансової стійкості.

3. Оцінка ділової активності і рентабельності підприємства.

Характеристики за даними напрямками дозволяє дати оцінку фінансового стану підприємства (здатність підприємства фінансувати свою діяльність) і його фінансових ресурсів.

Визначення фінансових показників у вигляді коефіцієнтів ґрунтується на співвідношенні між окремими статями звітності. Оцінка показників фінансового стану підприємства передбачає порівнювання фактичних значень з нормативними.

Усі критерії, що дозволяють діагностувати фінансову спроможність підприємства, можна розділити на формалізовані і неформалізовані.

До неформалізованих критеріїв можна віднести наступні:

• наявність у балансі збитків;

• не погашені в термін кредити і позики;

• уповільнення оборотності засобів підприємства;

• збільшення періоду погашення кредиторської заборгованості;

• наявність простроченої кредиторської заборгованості і збільшення її питомої ваги в складі зобов'язань підприємства;

• значні суми дебіторської заборгованості, які відносяться на збитки;

• тенденції до витиснення в складі зобов'язань підприємства дешевих позикових засобів «дорогими» і їхнє неефективне розміщення в активи;

• тенденція випереджального росту найбільш термінових зобов'язань у порівнянні зі зміною високоліквідних активів;

• тенденція випереджального росту позикових джерел фінансування в порівнянні з динамікою власного капіталу;

• нераціональна структура залучення і розміщення засобів, формування довгострокових активів за рахунок короткострокових засобів.

Логічної завершеності і достатньої об'єктивності результатів аналізу можна переконатися, тільки якщо з'єднати в загальний синтетичний показник основні коефіцієнти, що характеризують фінансово-господарську діяльність підприємства.

У світовій практиці вже накопичений достатній досвід інтегральної оцінки фінансового стану підприємств. Для цих цілей кожному первинному фінансовому показнику приписується деякий фінансовий коефіцієнт. Як мінімальний критерій стійкості фінансового стану підприємства, як правило, використовується імовірність банкрутства.

До таких моделей можна віднести: модель Альтмана, модель Ліса, метод Депаляна, метод Таффлера, метод Спрингейта. На сьогодні українськими вченими вже розроблені такі моделі, як дискримінантна інтегральної оцінки фінансового стану підприємства (О. Терещенко), яка базується на застосуванні методології дискримінантного аналізу на основі фінансових показників вибіркової сукупності вітчизняних підприємств і комплексна оцінка фінансового стану підприємства на основі використання матричних моделей (О. Хотомлянський, Т. Перната, Г. Северина). Цей метод оцінки дозволяє виявити тенденції у динаміці фінансового стану підприємства.

Розроблена також методика прогнозування банкрутства згідно з наказом Мінекономіки України № 10 від 17.01.2001:

Економічним показником ознак поточної платоспроможності (Пп) при наявності простороченої кредиторської заборгованості є різниця між сумою наявних у підприємства грошових коштів, їх еквівалентів та інших високоліквідних активів і його поточних зобов’язань, що визначається формулою:

Пп = А(040) + А(045) + А(220) + А(230) + А(240) – П(620)

де А(040),А(045),А(220), А(230),А(240) – відповідні рядки активу балансу;

П(620) – підсумок 4 розділу пасиву балансу.

Від’ємний результат алгебраїчної суми зазначених статей балансу свідчить про поточну неплатоспроможність даного суб’єкта підприємницької діяльності. Ознаки критичної неплатоспроможності, що відповідають фінансовому стану потенційного банкрутства, мають місце, якщо на початку і в кінці звітного кварталу, передував поданню заяви про порушення справи про банкрутство, мають місце ознаки поточної неплатоспроможності, а коефіцієнт покриття (Кп) і коефіціент забезпечення власними засобами (Кз) у кінці звітного кварталу менше їх нормативних значень – 1,5 і 0,1 відповідно.

Коефіцієнт покриття (нормативне значення Кп=1,5) визначається за формулою:

Кп = А(260)/П(620)

де А(260) підсумок 2 розділу активу балансу.

Коефіцієнт забезпечення власними засобами (нормативне значення Кз=0,1) визначається за формулою:

Кз = (П(380) – А(080))/ А(260)

де П(380) – підсумок 1 розділу пасиву балансу;

А(080), А(260) – підсумки 1 и 2 розділів активу балансу відповідно 080 і 260.

З метою своєчасного виявлення тенденцій формування незадовільної структури балансу у прибутково працюючого підприємства застосовується коефіцієнт Бівера, який розраховується за формулою:

Кб = (Ф(220) – Ф(260)) / (П(480) + П(620))

де Ф(220), Ф(260) – чистий прибуток і амортизація, наведені у рядках 220 і 260 форми №2 відповідно;

П(480), П(620) - довгострокові і поточні зобов’язання.

Ознакою незадовільної структури балансу є таке фінансове становище підприємства, у якого протягом тривалого часу (1,5 – 2 роки) Кб<0,2. Тобто про незадовільну структуру, мабуть, казати ще рано, але є негативна тенденція, а сама, протягом звітного періоду значення Кб були менше нормативних.

Враховуючи досвід вітчизняних та зарубіжних економістів слід зазначити, що інтегральна бальна оцінка фінансової стійкості найбільш повно охоплює всю різноманітність показників фінансової стійкості, що дуже важливо при оцінці ризику банкрутства.

Сутність цієї методики полягає в класифікації підприємств за ступенем ризику, виходячи з фактичного рівня показників фінансової стійкості і рейтингу кожного показника, вираженого в балах.

При цьому виділяється шість класів підприємств:

1-й клас – підприємство з добрим запасом фінансової стійкості, що дозволяє бути впевненим у поверненні позикових засобів;

2-й клас – підприємства, що демонструють деякий ступінь ризику по заборгованості, але ще не розглядаються як ризикові;

3-й клас – проблемні підприємства. Тут навряд чи існує ризик втрати основних і оборотних засобів, але повне отримання процентів є сумнівним;

4-й клас – підприємства з високим ризиком банкрутства навіть після проведення заходів з фінансового оздоровлення. Кредитори ризикують втратити свої проценти і позиковий капітал;

5-й клас – підприємство дуже високого ризику, практично неплатоспроможні;

6-й клас – підприємства найвищого ризику.


Список використаної літератури

1. Кірієнко А. Механізм досягнення і підтримки економічної безпеки підприємства: Дис... канд. екон. наук: 08.06.01 / Київський національний економічний ун-т. — К., 2000. — 214арк.

2. Козаченко Г.В., Пономарьов В.П., Ляшенко О.М. Економічна безпека підприємства: сутність та механізм забезпечення: Монографія. - К: Лібра, 2003. - 280с.

3. Омелянович Л. Економічна безпека торговельного підприємства / Донецький держ. ун-т економіки і торгівлі ім. М.Туган-Барановського. — Донецьк : ДонДУЕТ, 2005. — 196с.

4. Судакова О.І. Формування системи управління економічною безпекою підприємництва // Економіка: проблеми теорії та практики. Зб. наук. пр. Вип. 231: В 9 т. - Том VIII. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2007. –С. 1652-1661.

5. Шкарлет С. Економічна безпека підприємства: інноваційний аспект: моногр.. — К. : Книжкове видавництво Національного авіаційного ун-ту, 2007. — 436с.

загрузка...
Top