Державне регулювання розвитку паливно-енергетичного комплексу України

Вступ.

1. Визначення проблеми, пов’язаної із здійсненням державного регулювання паливно-енергетичного комплексу України.

2. Розвиток паливно-енергетичного комплексу України як основи її економічної безпеки.

3. Державна стратегія розвитку паливно-енергетичного комплексу України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У народному господарстві України паливно-енергетичний комплекс відіграє дуже важливу роль. Паливно-енергетичний комплекс є невід’ємною частиною економічного і суспільного добробуту. Ось чому ця тема для України є актуальною, особливо на сучасному етапі розвитку, коли проблема енергозабезпечення постала надзвичайно гостро.

Розвивати паливно-енергетичний комплекс, забезпечувати суспільство енергетичними ресурсами – одне з найважливіших завдань будь-якої держави.

Паливно-енергетичний комплекс – складна міжгалузева система видобутку й виробництва палива та енергії (електроенергії й тепла), їх транспортування, розподілу й використання.

Паливно-енергетичний комплекс України складається з паливної промисловості (вугільна, нафтова і газова, торф’яна) та електроенергетики, а також тісно пов’язані з ними обслуговуючі підприємства. Характерна наявність розвиненої виробничої інфраструктури у вигляді магістральних високовольтних ліній і трубопроводів (для транспортування сирої нафти, нафтопродуктів і природного газу), що утворюють єдині мережі.

З метою реформування енергетичного комплексу в умовах впровадження ринкових відносин в економіці незалежної України через реструктуризацію галузі, структурний поділ суб’єктів з монопольними та конкурентними видами діяльності при збереженні єдиної енергосистеми країни, а також необхідністю створення конкурентного ринку електроенергії виникла потреба у впровадженні державного регулювання електроенергетики.

При визначенні основ організації діяльності органу регулювання природних монополій та суміжних ринків у паливно-енергетичному комплексі, яким на сьогодні є Національна комісія регулювання електроенергетики, та напрямків вдосконалення механізмів здійснення регулювання, необхідно досягти чотири основних завдання, які для соціальної держави є найбільш важливими в сфері паливно-енергетичного комплексу:

  • стабільне та якісне забезпечення громадян суспільними благами, якими є енергія та енергоносії, за економічно обґрунтованими цінами;
  • забезпечення умов для розвитку промисловості шляхом балансування інтересів виробників і споживачів енергії;
  • створення умов для постачання енергії та енергоносіїв з додержанням вимог охорони довкілля;
  • забезпечення національної безпеки з урахуванням енергетичного фактора.

1. Визначення проблеми, пов’язаної із здійсненням державного регулювання паливно-енергетичного комплексу України

Світовий досвід доводить, що без активної регулюючої ролі держави не може бути ефективної, соціально-орієнтованої економіки. В світі не існує держави з високорозвиненою економікою, в якій держава відсторонюється від регулювання ключових соціально-економічних процесів. Загальновідомо, що необхідність обов`язкового застосування механізмів державного регулювання обумовлено наявністю природної монополії. Залежно від завдання, що вирішується державою, та форм її втручання в економіку, державне регулювання поділяється на ринково-організаційне і фінансове. При цьому, ринково-організаційне регулювання визначає правові обмеження для підприємств всіх форм власності (обмеження цін; обмеження прибутку, витрат; розширення тарифних зобов`язань; визначення умов доступу до товарів та послуг; встановлення стандартів якості). Фінансове регулювання – це пряме державне втручання в ринкові події шляхом надання субвенцій, субсидій, дотацій.

Водночас, говорячи про державне регулювання, необхідно відрізняти його від державного управління (вироблення та реалізація рішень), державного планування (постановка цілей, шляхів, способів і механізмів їх досягнення), економічного програмування (підготовка та реалізація програм економічного розвитку) і економічного прогнозування (прогнози макроекономічних показників).

За українським законодавством “природна монополія” - це стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються (надаються) суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги).

В умовах впровадження ринкових відносин в економіці і, зокрема, в енергетиці основними завданнями державного регулювання господарської діяльності на ринках, що перебувають у стані природної монополії, та суміжних до них ринків у паливно-енергетичному комплексі України є:

- збалансування інтересів суспільства, суб'єктів природних монополій та споживачів товарів, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій.

- забезпечення права споживачів електроенергетичної та нафтогазової галузей на отримання товарів та послуг стандартизованої якості за економічно обґрунтованими цінами;

- сприяння конкуренції у сфері виробництва та постачання електричної енергії та газу, видобутку газу та нафти, зберігання та постачання газу, нафти і нафтопродуктів з метою забезпечення ефективного функціонування відповідних галузей та ефективного використання енергетичних ресурсів;

- формування цінової і тарифної політики для суб’єктів природних монополій в електроенергетиці, нафтогазовому комплексі, у сфері теплопостачання, що здійснюють комбіноване виробництво теплової і електричної енергії та/або використовують нетрадиційні чи поновлювані джерела енергії[6, c. 2-4].

Особливо слід відмітити, що насамперед регулювання діяльності монополії – це захист ринку та споживачів від негативного впливу монополій, перешкоджання створенню монополій на потенційно конкурентних ринках. На сьогодні в енергетиці України це забезпечується шляхом застосування таких методів як ліцензування та тарифоутворення.

Ліцензування є одним із інструментів впливу держави на підприємництво і те наскільки при цьому будуть захищені суб’єкти підприємницької діяльності, залежить від практики видачі ліцензій. Відповідно законодавство повинно передбачити такий механізм видачі ліцензій, який би попереджував негативну практику прийняття рішень про видачу або невидачу ліцензій.

Згідно з законодавством державне регулювання здійснюється, зокрема, шляхом видачі ліцензій на здійснення діяльності з виробництва, передачі та постачання електричної енергії, комбінованого виробництва теплової та електричної енергії, виробництва теплової енергії на теплоелектроцентралях та установках з використанням нетрадиційних або поновлюваних джерел енергії, що визначена як така, що підлягає ліцензуванню НКРЕ. Крім цього, до основних завдань НКРЕ віднесено здійснення контролю над виконанням ліцензіатами ліцензійних умов та застосування до них відповідних санкцій за їх порушення. Комісія розглядає справи про порушення ліцензійних умов та за результатами приймає рішення у межах своєї компетенції.

Видача ліцензій на право здійснення підприємницької діяльності в електроенергетиці, яка була започаткована у 1996 році, здійснюється відповідно до нормативно-правових актів, що визначають порядок розгляду заяв про видачу ліцензій НКРЕ; порядок видачі, переоформлення, зупинення, анулювання, поновлення дії, продовження терміну дії, видачі дубліката ліцензії, внесення змін до ліцензій стосовно території здійснення ліцензованої діяльності; питання ведення діловодства з питань ліцензування, здійснення обліку бланків ліцензій, виданих НКРЕ, та вирішення багатьох інших питань щодо ліцензування.

Ліцензування суб'єктів господарювання є невід'ємною частиною процесу регулювання і здійснюється не для встановлення штучних обмежень підприємницької діяльності, а з метою сприяння конкуренції на суміжних з монопольними ринках, захисту прав споживачів, які користуються послугами природних монополій, шляхом обмеження влади підприємців, що займають монопольне становище. Процедура видачі ліцензій повинна бути чітко врегульована законодавчими актами, бути прозорою і передбачуваною. Тільки у цьому випадку ліцензування як форма державного регулювання буде забезпечувати дієвий вплив та контроль держави за діяльністю зазначених природних монополій та суміжних з ними ринків.

У зв’язку з цим, доцільною є розробка та у подальшому прийняття законопроекту, який би врегульовував особливості ліцензування в електроенергетиці та у сфері теплопостачання. Визначення та узагальнення в одному документі всього існуючого досвіду правого регулювання ліцензування, усунення існуючих на сьогоднішній день неточностей у правовому регулювання, а також закріплення нових норм, які б враховували поточний стан справ в електроенергетиці, сприятиме посиленню ролі регуляторного органа та виконанню головних завдань державного регулювання, а саме: захисту прав споживачів, послуг суб`єктів природних монополій, подальшого створення умов для провадження добросовісної конкуренції на суміжних ринках, удосконалення системи стосунків між учасниками оптового ринку електричної енергії та учасниками ринку газу, а також подальшому запровадження принципу організаційної єдності при видачі НКРЕ ліцензій в електроенергетиці, нафтогазовому комплексі та у сфері теплопостачання[1, c. 2-5].

Метою державного регулювання ціноутворення в електроенергетиці є:

- захист економічних інтересів споживачів від можливого завищення тарифу на електроенергію;

- створення механізму оптимального співвідношення економічних інтересів, з одного боку – виробника електричної енергії в частині забезпечення достатності отримуваних коштів для розширеного відтворення, і, з іншого боку - споживачів електроенергії в частині забезпечення конкурентоспроможності продукції та рівня соціальної захищеності;

- створення для виробника електричної енергії умов, які стимулюють оптимізацію тарифу на основі підвищення ефективності діяльності, використання нової техніки, передових технологій і організаційних рішень при забезпеченні необхідного рівня безпеки, скорочення непродуктивних втрат та підвищення економічної обґрунтованості інвестиційних проектів;

- забезпечення можливості короткострокового і довгострокового прогнозування зміни рівня тарифів на електричну енергію для споживачів.

В процесі формування тарифів на виробництво електричної енергії генеруючими підприємствами НКРЕ, насамперед, виходить з необхідності забезпечення економічно обґрунтованих витрат на виробництво електричної енергії, безпечної роботи електростанцій та забезпечення збалансованої роботи всього паливно-енергетичного комплексу з урахуванням економічних інтересів споживачів.

Тарифи на електричну енергію для НАЕК "Енергоатом", ТЕЦ, ГЕС, ВЕС та блок-станцій затверджує НКРЕ. Генеруючі компанії ТЕС працюють за ціновими заявками на конкурентних засадах.

НКРЕ реалізує завдання державного регулювання тарифів на електричну енергію, вироблену ліцензіатом для продажу в ОРЕ, за допомогою прийняття рішення про рівень економічно обґрунтованого тарифу у відповідності з такими принципами:

- дії суб'єктів регулювання в процесі державного регулювання тарифу ліцензіата можуть виконуватися лише в рамках правил (процедур), встановлених і регламентованих НКРЕ;

- наявність затверджених НКРЕ і погоджених з центральним органом виконавчої влади, що здійснює управління в електроенергетиці, методичних вказівок з розрахунку операційних, адміністративних, фінансових та інвестиційних витрат ліцензіата на виробництво електроенергії в період регулювання;

- здійснення контролю за процесами ціноутворення за рахунок забезпечення відкритості та доступності заявок, що надходять до НКРЕ, розрахункових обґрунтувань, матеріалів про хід розгляду заяви при забезпеченні можливості участі заінтересованих осіб в процесі підготовки відповідного рішення.

- забезпечення економічної обґрунтованості планованих (розрахункових) величин собівартості виробництва електроенергії та одержуваного прибутку ліцензіатом при розрахунку та затвердженні тарифу, можливість проведення оцінки цільового використання коштів, наданих ліцензіату за період дії раніше затвердженого тарифу.

В ринкових умовах більшість підприємств у боротьбі за збут своєї продукції змушені знижувати ціну та підвищувати її якість. Монопольні утворення, у тому числі і НАЕК "Енергоатом", які працюють поза конкурентним полем і збут продукції яких практично гарантований, не мають цього стимулу. Єдиним чинником, здатним вплинути на підвищення ефективності роботи та стати перепоною від монопольного завищення цін, є державне регулювання монополій.

З набранням чинності Законів України «Про теплопостачання» та «Про комбіноване виробництво теплової та електричної енергії (когенерацію) та використання скидного енергопотенціалу» частина регуляторних функцій в секторі теплопостачання перейшли до НКРЕ, а саме: регулювання тарифів на теплову енергію, що виробляється на теплоелектроцентралях, ТЕС, АЕС та когенераційних установках і установках з використанням нетрадиційних або поновлюваних джерел енергії, ліцензування певних видів господарської діяльності у сфері теплопостачання, якщо теплова енергія виробляється на теплоелектроцентралях, когенераційних установках та установках з використанням нетрадиційних або поновлюваних джерел енергії, однак на практиці вони ще не реалізовані. Треба зміцнити мережу регіональних відділень НКРЕ з метою більш ефективного регулювання централізованого опалення з урахуванням місцевих особливостей.

З метою підвищення конкурентоспроможності комбінованого виробництва тепла й електроенергії законодавство зобов’язує НКРЕ встановлювати тарифи на енергію ТЕЦ не вищі, ніж на тепло від інших джерел. Однак на практиці це положення може виявитися складним для впровадження, оскільки місцевим органам виконавчої влади все ще дозволяється встановлювати тарифи на тепло від теплових станцій на рівні, нижчому від собівартості, і компенсувати різницю компанії з центрального опалення з місцевого чи обласного бюджету. НКРЕ не може застосовувати цей інструмент для тепла ТЕЦ, оскільки вона не може вносити зміни до державного бюджету.

Закон України "Про теплопостачання" передбачає, що тарифи мають становити суму вартості виробництва, транспортування, постачання плюс прибуток, розмір якого встановлюється Кабінетом Міністрів. Тарифи, які складаються із суми витрат і прибутку, заохочують компанії до збільшення витрат задля підняття прибутку; такі тарифи не містять стимулів до здійснення інвестицій, які б вели до зменшення експлуатаційних витрат.

На сьогодні тарифи на передачу та постачання електричної енергії формуються на традиційному методі, який відомий у міжнародній практиці, як метод «витрати плюс». Основний недолік цього методу полягає в тому, що він не заохочує суб’єктів господарювання до економії ресурсів, а навпаки стимулює у сторону завищення операційних витрат.

Таким чином, необхідно для всіх енергопостачальних компаній формувати тарифи не за принципом суми витрат і прибутку, що заохочує компанії до збільшення витрат задля підняття прибутку і не містить стимулів до здійснення інвестицій, а застосовувати для них механізм, як для зазначених п’яти компаній, що б призвело до зменшення експлуатаційних витрат.

Слід також відмітити, що на сьогодні більшість енергопостачальних компаній мають ліцензію на транспортування електричної енергії місцевими (локальними) мережами та постачання електричної енергії за регульованим тарифом. Об’єднання двох видів діяльності – передачі електричної енергії місцевими (локальними) мережами та постачання електричної енергії однією юридичною особою призводить до перехресного субсидування однієї діяльності за рахунок іншої та відповідно до непрозорого тарифоутворення для цих видів діяльності[3, c. 16-18].

2. Розвиток паливно-енергетичного комплексу України як основи її економічної безпеки

Економічна безпека будь-якої держави базується на максимальній автономії її діяльності із забезпечення стабільного функціонування національного господарства. Основоположною умовою цього стає забезпечення економіки різними видами ресурсів у достатньому обсягу. Одними з найважливіших і найнеобхідніших для надійної роботи підприємств є енергетичні ресурси. Усі показники, пов'язані з їх використанням, тією чи іншою мірою впливають на собівартість продукції, рентабельність виробництва і цілком залежать від стану енергетичного комплексу. Таким чином, паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) - це базовий сектор економіки, де виробляється важливий ресурс, який забезпечує включення до процесу виробництва всієї решти ресурсів держави: виробничого апарату, сировини, матеріалів, кадрового потенціалу, високих технологій тощо.

Основу ПЕК утворюють галузі, які здійснюють видобування і попередню підготовку первинного енерговмісного ресурсу і перетворюють його на вторинний, а також підрозділи, що являють собою складну багатоцільову сукупність виробничих структур, покликаних забезпечувати як поточну роботу комплексу, так і його техніко-економічну перспективу.

Важливість забезпечення стабільної та ефективної роботи ПЕК України є очевидною. В національній економіці виробничі структури комплексу займають особливе місце:

по-перше, вони покликані гарантовано забезпечувати виробництво у необхідній кількості енергоресурсами з відповідними якісними характеристиками і параметрами, а також раціональною структурою за видами енергії;

по-друге, формувати довгочасну науково обґрунтовану технічну політику ефективного використання наявних паливно-енергетичних ресурсів з урахуванням реальних фінансово-економічних можливостей галузі та держави;

по-третє, 1/3 основних фондів промисловості зосереджено саме у галузях ПЕК.

Обсяги наявних ресурсів палива в Україні у вигляді розвіданих і підготовлених до розробки запасів і тих, які можуть бути реально видобуті та використані в національній економіці, є істотно меншими, ніж існуючі потреби в енергетичних ресурсах підприємств, організацій і населення. Статистика свідчить, що нині задоволення цих потреб в Україні за рахунок власних ресурсів забезпечується тільки на 35%.

Глибока криза, в якій перебуває економіка України, вимагає вжиття екстрених і радикальних заходів, спрямованих, насамперед, на підтримку галузей промисловості, які визначають перспективу і реальність піднесення економіки в цілому. В першу чергу така підтримка потрібна енергокомплексу як одній з головних ланок національної економіки, яка з ряду причин тривалий час не діставала належного розвитку.

Однією з важливих складових частин ПЕК України є вугільна промисловість. Жодна галузь даного комплексу не має таких потенціальних можливостей, як ця. Розвідані власні запаси нафти і газу обмежені. Вугільна промисловість має вірогідні запаси, яких вистачить при видобуванні 140-150 млн. т на рік (орієнтовна максимальна потреба національного господарства) на 300 років. У зв'язку з хронічною відсутністю достатніх коштів на розвиток вугільної промисловості в галузі аж до 1997 р. встановилася тенденція до зниження обсягів видобування вугілля. Причому така тенденція намітилася ще в 70-х роках. Це було визначено активним включенням до системи енергетичних ресурсів (у рамках СРСР) газових і нафтових родовищ, що супроводжувалося пріоритетним інвестуванням цих галузей і обмеженням капіталовкладень у вугільну промисловість. При цьому "глибина падіння" обсягів видобування вугілля за умов загальної економічної кризи в Україні за період з 1990 по 2001 р. становила майже 50%[2, c. 4-6].

Темпи росту паливно-енергетичного комплексу України за останнє десятиліття за всіма показниками не сприяли підвищенню електроємності національного прибутку і валового суспільного продукту

Високими темпами росте потреба в різних видах енергії і палива, хоча в основному використовуються такі види енергетичних ресурсів, як нафта, природний газ, ядерне паливо і навіть вугілля.

Розміщення підприємств важкої індустрії, де витрати на пальне складають значну частину собівартості готової продукції, знаходиться під величезним впливом енергетичного фактора. Переробка палива – основа формування промислових комплексів, особливо нафто- і вуглехімічних. Велику роль грає паливо як районовиробничий фактор. Вплив його тим більший, ніж могутніше запаси і високі техніко-економічні показники ресурсів палива. Дешеве паливо сприяє розвитку паливовмістких виробництв, формує спеціалізацію господарства району. Умісти з тим слід зазначити, що паливо використовується також в енергетику і є сировиною для одержання різноманітних коштовних продуктів. Наприклад, з нафти одержують не тільки паливні матеріали, але і різні олії і матеріали, що змазують, пластмаси, що миють речовини ,синтетичні волокна, добрива. З природного газу роблять синтетичні спирти і білкові препарати, виділяють сірку. Вугілля є коштовним джерелом для одержання пластмас ,бензину й інших продуктів виробництва.

У структурі промисловості України на частку паливної приходиться 15% вартості основних фондів і майже 8% середньорічної чисельності промислово-виробничого персоналу. Паливно-енергетичний комплекс робить 11%вартості промислової продукції України.

У 50-80 роках в Україні поступово ріс видобуток палива, особливо газу. У структурі витрати палива початку знижуватися частина вугілля і нафти і збільшуватися газу. У 80-і роки частка газу в структурі паливного балансу також як і нафта початку знижуватися .

Загальний видобуток палива в Україні ріс до 1987р. Однак, в останні роки, абсолютні розміри видобутку палива почали знижуватися. Це порозумівається головним чином погіршенням гірничо-геологічних умов видобутку вугілля в Донбасі, нестабільністю роботи вугільної, нафтової і газової промисловості, важким фінансово-економічним положенням країни в цілому.

Як видно з таблиці 1 і діаграми (на прикладі 2006р.): нафта, вугілля і газ стабільно займають в енергоспоживанні лідируючі позиції й у сумі складають близько 90%.

Збільшення витрат на видобуток і транспортування палива вимагає обґрунтування економічної доцільності розробки тих чи інших родовищ. Для їхнього визначення в енергоекономічних розрахунках використовують показники кінцевих витрат, що дають можливість виявити в розрізі України і її економічних районів суспільно виправданий верхній рівень витрат, необхідних для одержання окремих видів палива. Так, на підставі кінцевих витрат установлюють рівень енергозабезпечення України в цілому і її окремих економічних районів.

Удосконалення паливного балансу України порозумівається насамперед значною диференціацією рівнів забезпечення паливом окремих районів, діаметрально протилежним у районах видобутку і витрати палива. Тому в перспективі необхідно вирішувати подвійне завдання: удосконалювати галузеву і територіальну структуру паливного балансу, а також реконструювати розташування основних споживачів палива. Останнє позначає, що зниження енергоємності матеріального виробництва в енергодефіцитних районах є одним з найважливіших завдань збалансованості видобутку і витрати палива в регіональному плані. Що стосується удосконалення структури паливного балансу, то в перспективі для західних і південних районів України самими ощадливими будуть електроенергія АЕС, а для східних районів – вугілля Донбасу[7, c. 17-19].

3. Державна стратегія розвитку паливно-енергетичного комплексу України

Передумовою поліпшення стану справ в економіці держави є надійне енергозабезпечення суспільного виробництва і населення. Уряд одним з пріоритетних напрямів своєї діяльності вважає стабілізацію роботи галузей ПЕК. Насамперед ми бачимо необхідність тісної співпраці з Національною академією наук, образно кажучи, мозковим центром науки.

Головним стратегічним завданням для ПЕК, як визнає уряд, є своєчасне, повне, безперебійне забезпечення якісним паливом та енергією матеріальної сфери виробництва, невиробничої сфери, населення, комунально-побутового сектора та інших споживачів.

Стратегія організації ефективного транспортування, перетворення, споживання паливно-енергетичних ресурсів у сучасних ринкових умовах базується на закладених у Національній енергетичній програмі України ідеях максимально можливого задоволення потреб держави в паливно-енергетичних ресурсах за рахунок економічно обґрунтованого підвищення обсягів власного їх видобутку та послаблення залежності від імпорту енергоносіїв.

Пріоритетний напрям енергетичної стратегії визначається необхідністю створення належних правових, економічних, фінансових, технологічних, суспільних, інформаційних умов, спрямованих на вирішення таких основних завдань, як підвищення ефективного використання енергетичних ресурсів у народному господарстві, здійснення активної політики енергозбереження, поглиблення ринкових взаємовідносин і диверсифікації джерел надходження енергоносіїв. Основні напрями реалізації державної енергетичної стратегії визначені Національною енергетичною програмою та програмою «Україна-2010». Враховуючи, що в нашій країні видобуваються значні обсяги вугілля та уранової сировини, в перспективі потреби національної економіки в енергії передбачається покривати в таких пропорціях: за рахунок вугілля — 50 %; за рахунок урану — 40 %; інших енергоносіїв — 10 %[8, c. 263-265].

Сьогодні з власних джерел потреби в паливно-енергетичних ресурсах ми ледь задовольняємо на 50%. На нинішньому етапі становлення української держави існують певні об'єктивні внутрішні та зовнішні фактори загрози її енергетичній безпеці. До внутрішніх належать:

— надмірна енергоємність нашого валового внутрішнього продукту, яка за останні роки зросла у півтора раза (витрати енергоносіїв на виготовлення основних видів енергоємної продукції у нас в 3,5 — 9 разів вищі, ніж у розвинених країнах світу);

— високий рівень старіння основних фондів галузей паливно-енергетичного комплексу;

— недостатній обсяг інвестицій;

— криза платежів і пов'язані з нею хронічні невиплати заробітної плати;

— недосконалість нормативно-правового забезпечення діяльності галузі в ринкових умовах.

Серед зовнішніх факторів — високий рівень монополізації постачання імпортних паливно-енергетичних ресурсів; залежність атомної енергетики від ввезення ядерного палива і обладнання.

Тому для виведення національної економіки з кризового стану, поряд із структурною перебудовою, необхідно забезпечити запровадження адміністративних нормативно-правових та економічних важелів, підвищення енергоефективності використання паливно-енергетичних ресурсів та повсюдне енергозбереження.

Згідно з комплексною програмою з енергозбереження на період до 2010 року передбачається розробити та реалізувати заходи, спрямовані на скорочення енерговитрат у виробництві продукції. Слід відзначити активну участь інститутів НАН України в розробці цієї програми. Повністю підтримую заходи, передбачені проектом постанови сьогоднішнього засідання. Тепер треба зробити все необхідне для їх безумовної реалізації. Тільки спільними зусиллями ми в найкоротші строки можемо розв'язати ці проблеми. У перспективі це дасть можливість оптимізувати режими енергопостачання та зменшити дефіцит енергогенеруючих потужностей, підвищити надійність і якість постачання енергії промисловості і населенню.

Поступово буде ліквідоване обмеження споживання електроенергії, передбачається подальший розвиток нафтогазового комплексу і вугільної промисловості, скорочення обсягів імпорту енергоносіїв. Саме завдяки цим крокам має бути зменшена енергозалежність країни від зовнішніх чинників.

Особливе місце у структурі національної економіки займає електроенергетика, яка являє собою високорозвинену галузь. Основну частку структури генеруючих потужностей становлять ТЕС — 65,5 %. На АЕС припадає 26 % за потужністю та 44 % — за обсягом виробництва електроенергії.

Розглянемо головні напрями подальшого розвитку електроенергетики. Пріоритетами тут є:

— оптимізація структури виробництва електроенергії;

— забезпечення сталої діяльності енергосистеми, збереження паралельної роботи об'єднаних енергосистем України і Росії;

— збільшення обсягів експорту електроенергії;

— вдосконалення роботи оптового ринку електроенергії.

Реалізація наміченого здійснюватиметься поетапно. Основними завданнями розвитку галузі на першому етапі (умовно до 2003 року) доцільно визнати такі:

— реабілітація потужностей діючих ТЕС, ТЕЦ і ГЕС, електричних і теплових мереж шляхом їх технічного переоснащення та реконструкції;

— введення в дію енергоблоків АЕС високого ступеня готовності;

— організація виробництва власного ядерного палива, розширення випуску обладнання для АЕС, зняття з експлуатації блоків Чорнобильської атомної електростанції;

— впровадження парогазових установок.

На наступному етапі (2004 — 2010 роки) необхідно буде на основі впровадження високоекономічного, екологічно чистого обладнання, будівництва нових та модернізації діючих енергоблоків АЕС створити умови для повного енергозабезпечення держави якісною енергією. Будуть виведені з експлуатації застарілі типи газомазутного обладнання, а також частина вугільних енергоблоків на Криворізькій, Придніпровській, Зміївській ТЕС — усього 25 одиниць.

Одночасно передбачається реконструювати 59 енергоблоків, що забезпечить зростання виробництва електричної енергії з 171 млрд. кВт/год у нинішньому році до 187 млрд. кВт/год у 2008 р., а до 2010 року — 220 млрд. кВт/год. У поточному році очікується зростання виробництва електроенергії на АЕС з 76 млрд. кВт/год до 95 млрд. кВт/год. У цей же період будуть реалізовані заходи щодо збільшення використання нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії[5, c. 88-92].

Яка ж сьогодні складається ситуація?

Основним фактором, що впливає на ПЕК, є загальні економічні негаразди, збільшення частки взаємозаліків, значний рівень бартерних розрахунків. Обсяги іноземного інвестування істотно обмежують можливості активної економічної діяльності та підтримки цього сектора економіки. Одне з найголовніших питань — забезпечений платежів за використані енергоносії. Заборгованість на 1 липня 2007 р. становить: за електроенергію — 7,5 млрд. грн.; природний газ — 4,6 млрд. грн.; за вугілля — 860 млн. грн.

Підприємства позбавлені достатніх фінансових можливостей для поточного виробництва, оновлення, реконструкції та ремонту основних фондів, нарощування сировинної бази та виробничих потужностей. Напруженою залишається ситуація в окремих галузях ПЕК. Протягом минулої зими уряд був змушений розв'язувати проблеми енергопостачання практично адміністративними методами. Останнім часом виробництво електроенергії в державі практично стабілізовано. У травні воно порівняно з минулим роком збільшилось на 0,4 %. Стабільно працювали АЕС, які за 6 місяців виробили на 860 млн. кВт/год більше, ніж за такий же період минулого року.

Головне завдання, яке зараз вирішує уряд, є поетапне досягнення в 2005 р. оплати у грошовій формі не менш як за 50 % відпущеної електроенергії. Для цього утворено урядову комісію з розрахунків за електроносії, запроваджено щоденний контроль за їх споживанням. Дещо удосконалено механізм розрахунків за електроенергію та перерахування коштів в енергоринок, урегульовано питання використання для розрахунків векселів.

На жаль, не виправдалися сподівання на залучення іноземних інвестицій, які повинні були надійти від приватних енергетичних компаній. Допущено стратегічний прорахунок в енергоприватизації, який призвів до обвальних наслідків. Через це не одержано очікуваних інвестицій. Всесвітньо відомі енергетичні компанії, які свого часу виявляли неабияку зацікавленість у придбанні акцій української енергетики, практично не брали участі в конкурсах. Пакети акцій в основному придбали посередницькі фірми. Виходячи із стратегічного значення електроенергетичної галузі для безпеки держави, приватизацію енергетичних компаній було тимчасово призупинено.

Складним питанням на сьогодні є паливо-забезпечення АЕС. Для його вирішення Кабінетом Міністрів намічено конкретні заходи, які дають змогу до кінця третього кварталу перезавантажити 8 енергоблоків. Практично 3 уже перенавантажені. Уряд затвердив графік постачання палива на електростанції. Реалізується ряд конкретних заходів, серед яких найважливіші пов'язані з фінансовою підтримкою.

У стратегічному плані головним завданням галузі є нарощування виробництва електроенергії на базі заходів, визначених Національною енергетичною програмою «Україна-2010». В організаційному середньостроковому плані намічено три етапи подальшого розвитку.

Перший етап (1999 р.) — удосконалення функціонування енергоринку і затвердження нових планів його роботи, забезпечення збору платежів. Другий (2001 р.) — утворення національної компанії з управління корпоративними правами енергопідприємств, залучення в галузь стратегічних інвесторів. Третій етап — централізація управління ПЕК на основі подальшого розділення господарчих і адміністративних функцій.

Що стосується ядерно-паливного циклу, то саме тут потрібна якнайширша співпраця виробничників з Національною академією наук. Треба самокритично визнати, що, незважаючи на всі зусилля, ця проблема розв'язується незадовільно.

Фінансово-планове забезпечення ядерно-паливного циклу виконується лише на 30%. Можна говорити про підтримку урановидобувних підприємств, однак загалом ми мало що зробили для розвитку власного виробництва паливних збірок. Питання створення спільно з російськими і казахськими заводами підприємств з виготовлення ядерного палива досі не вирішено. Причина такого стану — відсутність узгодженої концепції його вирішення. На наш погляд, доцільно підготувати науково обґрунтовані та виважені пропозиції фахівців Національної академії наук.

Що ж до вугільної промисловості, то саме тут накопичилось найбільше проблем. Одна з найважливіших і найскладніших — виведення галузі з кризи. Враховуючи ситуацію, що об'єктивно склалася за умов хронічної нестачі бюджетних коштів, оздоровлення вугільної промисловості доцільно проводити в кілька етапів.

На другому етапі (2001—2005 pp.) передбачалось завершити реструктуризацію шахтного фонду, що в умовах зменшення державної підтримки вугледобувників зможе забезпечити збалансованість їх прибутків і витрат.

На завершальному етапі (після 2006 р.) шахтний фонд має максимально наблизитись до умов рентабельної роботи.

У період до 2010 р. необхідно забезпечити розвиток нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії, малої гідро- і теплоенергетики. Реалізація цих заходів дасть змогу залучити в енергетичний баланс країни близько 10 млн. т умовного палива.

На базі глибинної реструктуризації галузі треба буде досягти фінансового оздоровлення і створення основ для реабілітації вугледобувних підприємств та здійснити реальний перехід до цивілізованих ринкових відносин. Наслідком перших кроків уряду стали окремі ознаки стабілізації. Вугільна галузь — одна з небагатьох, яка після тривалого періоду падіння збільшує останнім часом обсяги виробництва. У 2005 р. видобуто вугілля на 1,1 млн. т більше, ніж у попередньому. В 2006 р. позитивна тенденція зберігалася, а цього року додатково до завдання видобуто 0,5 млн. т вугілля, зростає продуктивність праці. Сьогоднішня ситуація диктує необхідність визначення стратегічних напрямів усунення негативного впливу вугільної промисловості в цілому на економіку держави. Це — загальнодержавне завдання, від якого треба відштовхуватися, розпочинаючи, за дорученням Президента України, розробку єдиної Національної комплексної програми розвитку вугільної промисловості. На нашу думку, в основу її концепції мають бути покладені конкретні пропозиції та обґрунтування, підготовлені Національною академією наук. Ми будемо їй дуже вдячні за це.

Обсяги власного видобутку нафти сьогодні задовольняють потреби країни лише на 10 — 12%, а природного газу — на 20 —25%. Ситуацію слід виправляти за рахунок збільшення внутрішніх та зовнішніх інвестицій, належного фінансування галузі. Це дасть можливість забезпечити зростання обсягів видобутку нафти і газу до 2010 р. відповідно до 5,4 млн. т і 24,5 млрд. м3.

Основними завданнями нафтогазового комплексу України є стабілізація подальшого нарощування видобутку власного газу і нафти. Для реалізації цих завдань необхідне нарощування геологорозвідувальних робіт, впровадження нових методів та технологій, залучення зовнішніх і внутрішніх інвестицій. Для повнішого задоволення потреб держави у нафтопродуктах власного виробництва підготовлена галузева програма реформування нафтопереробної промисловості України на період до 2010 р. В національній акціонерній компанії «Нафтогаз України» розроблені заходи щодо збільшення виробництва скрапленого газу (пропан-бутан), що дасть можливість скоротити його імпортні поставки. Однак, незважаючи на зусилля, що докладаються урядом, становище в галузі досить складне, загальна заборгованість за російський газ на 2006 р. становить 1 млрд. US $, за туркменський — 111 млн. US $. Заборгованість згаданої акціонерної компанії бюджету перевищує 4 млрд. грн. Тендеція до зниження є, але незначна. Для поліпшення становища урядом реалізується ряд заходів.

Найголовніші з них — збільшення видобутку нафти і газу з газовим конденсатом за рахунок внутрішніх резервів; забезпечення фінансування буріння додаткових свердловин, облаштування родовищ і реконструкції газопереробних заводів; організація переробки нафти, конденсату власного видобутку, реалізація продуктів переробки; мобілізація матеріально-технічних і фінансових ресурсів для надійного функціонування магістральних газонафтопроводів, а також їх розвиток; налагодження системи саме торгівлі газом, а не його безплатного відпуску, що відбувається зараз[4, c. 2-11].

Висновки

Таким чином, паливно-енергетичний комплекс відіграє дуже важливу роль у народногосподарському комплексі України, так як є базовою галуззю для стратегічних виробництв: металургійного комплексу, коксохімічної промисловості, які забезпечують життєдіяльність будь-якої країни.

Паливно-енергетичний комплекс складається з паливної промисловості (вугільна, нафтова і газова, торфова) та електроенергетики. Від розвитку паливно-енергетичного комплексу значною мірою залежать динаміка, масштаби і техніко-економічні показники суспільного виробництва, насамперед промисловості.

В Україні склалися достатньо сприятливі соціально-економічні та природні передумови для розвитку паливно-енергетичного комплексу.

Відмічається нерівномірність розміщення галузей по території України: найбільша концентрація вугільних підприємств спостерігається на Південному Сході та в Карпатському регіоні, де розташовані вугільні басейни; видобуток нафти і газу сконцентровано на Лівобережжі, Передкарпатті та Криму; основні теплові електростанції розміщенні в Донбасі, гідроелектростанції – у Придніпров’ї.

Стан внутрішнього ринку в останні роки зумовлюється переважно заходами уряду по його регулюванню, а також загальною економічною кризою в країні. У зовнішній торгівлі частка експорту продукції вугільної промисловості є досить значною, що зумовлено наявністю багатої сировинної бази. Також відмічається переважання імпорту нафти і газу.

Крім екологічних існують також інші проблеми, які потребують комплексного вирішення на рівні держави: масові неплатежі, несвоєчасна та неповна виплата заробітної плати, страйки працівників галузі, а також інші проблеми, але їх вирішення залежить від перспектив зовнішньоекономічного розвитку нашої держави.

Список використаної літератури

1. Про заходи щодо стабілізації становища в паливно-енергетичному комплексі: Постанова від 22 березня 2000 року №538/ Україна. Кабінет Міністрів; Україна.Кабінет Міністрів //Офіційний вісник України. - 2000. - № 12 . - C. 128-139

2. Гайдук В. Розвиток паливно-енергетичного комплексу України як основи її економічної безпеки //Економіка України. - 2001. - № 5. - C. 4-7

3. Добірка статей про паливно-енергетичний комплекс //Вісник Національної Академії наук України. - 1999. - № 9. - C. 3-34

4. Концепція державної енергетичної політики України на період до 2020 року //Національна безпека і оборона. - 2001. - № 2. - C. 2-54

5. Коробко Б. Концепція довгострокового розвитку паливно-енергетичного комплексу України //Розбудова держави. - 1998. - № 11-12. - C. 89-99

6. Мельничук Л. Паливно-енергетичний комплекс України //Колега. - 2001. - № 4-5. - C. 2 - 9

7. Пендзин О. Аналіз сучасного стану паливно-енергетичного комплексу України //Євроатлантикінформ. - 2006. - № 2. - C. 17-26

8. Повний С. Паливно-енергетичний комплекс як об’єкт державного управління //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2005. - № 1. - C. 262-266.

9. Семенов Г. Трансформація економіки та енергетичний потенціал України в період кризи //Економіка. Фінанси. Право. - 2000. - № 1. - C. 3-7.

10. Яснюк Т. Стан і перспективи регіонального розвитку паливно-енергетичного комплексу України //Краєзнавство. Географія. Туризм.. - 2003. - № 2. - C. 2-5

загрузка...
Top