Державне регулювання економіки: теорія та практика

1. Антиінфляційна політика держави.

2. Антициклічне регулювання економіки.

3. Закон України “Про іноземні інвестиції”.

Список використаної літератури.

1. Антиінфляційна політика держави

Світовий досвід виробив дві головні концепції антиінфляційних заходів, що спираються на кредитно-грошову і фіскальну політику. Це – заходи або безкомпромісної боротьби з інфляцією, або адаптації, пристосування до життя в умовах інфляційної нестабільності. Перший метод реалізується шляхом змін у системі оподаткування (як правило підвищення податків) та введенням жорсткого державного контролю цін та зарплати. Другий метод – це індексація доходів, застосування механізму корегування процентних ставок відповідно до темпів інфляції та ін. До того ж необхідною є повна адаптація усіх економічних інституцій до функціонування в умовах інфляції. Адаптаційна політика має свої недоліки: кошти на компенсаційні надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врешті-решт через податки, або робити грошову емісію, що знову призведе до зростання інфляції.

Як правило, в умовах боротьби з інфляцією ці методи використовуються комплексно, що дає більш виражений ефект, і дозволяє пом’якшити труднощі, що припадають на долю економіки країни.

В процесі стримування інфляції податки відіграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачів, високі податки носять антиінфляційний характер. Однак, податки можуть також збільшувати витрати виробництва, підвищуючи через це рівень цін на товари.

Розглянемо ті спотворення в оподаткуванні, які викличе неочікувана інфляція, тобто випадок, коли цей елемент економічної системи країни до дій в умовах інфляції не пристосований.

У разі, якщо податкова система країни має труднощі з адаптацією до інфляційних процесів, виникають такі складні проблеми:

По-перше, із зростанням рівня цін частка податкових виплат у загальному обсязі реальних доходів збільшується, породжуючи, таким чином, ефект прогресивного зростання податків. Якщо б податки знаходилися у постійній пропорції до номінальних доходів незалежно від розміру останніх, у цьому не було б ніякої проблеми, оскільки в такому разі люди сплачували б однаковий, не залежний від рівня цін відсоток своїх доходів у вигляді податків. Але, оскільки, норма оподаткування при використанні його прогресивної форми має тенденцію зростати разом з рівнем номінальних доходів, то інфляція, призводячи до збільшення номінальних доходів, тим самим збільшує й частку податків у складі реальних доходів.

Друга проблема пов’язана з оподаткуванням капіталу. Ця проблема дуже складна, оскільки зростання капіталу, пов’язане з приростом ринкової вартості активів, реагує на інфляцію більш оперативно, ніж реальні прибутки на цей капітал. Жодній країні не вдалося досягти суттєвого успіху у нейтралізації наслідків впливу інфляції на оподаткування капіталу. Деякі фахівці у сфері податків навіть вважають, що найбільша шкода від інфляції полягає саме у тому, що вона збільшує фактичне оподаткування капіталу.

Подібна проблема оподаткування виникає й по відношенню до доходів у вигляді відсотків на капітал. Візьмемо простий приклад. Припустимо, що інфляція збільшується з 5 до 10% й відсоткові ставки зростають разом з інфляцією в пропорції один до одного, як це й припускається залежністю Фішера. Із збільшенням номінальної відсоткової ставки на 5 пунктів реальна відсоткова ставка до сплати податків не змінюється. Але, якщо номінальний доход на відсотки оподатковується в розмірі, скажімо, 28%, то уряд забирає у вигляді податку 1,4 відсоткового пункту (0,28 5%) з сукупних п’яти пунктів інфляційної надбавки, скорочуючи, таким чином, реальну суму доходів по процентах після сплати податків, що отримують кредитори. У цьому разі кредитор фактично несе збитки в наслідок дії інфляції, тоді як уряд має зиск. Такі умови дестимулюють кредиторів, що й є одним з негативних ефектів інфляції.

Слід відмітити, що теоретично можливим є більш швидке зростання відсоткової ставки до сплати податків ніж збільшення інфляції, що зберігає реальну відсоткову ставку постійною.

Як бачимо, навіть очікувана інфляція викликає втрати в економіці, якщо інститути влади адаптовані до неї не повністю. Подібні втрати стають особливо істотними в умовах контролю ставки банківського проценту, неадекватного оподаткування доходів й прогресивного зростання податкових ставок, що збільшують податкові платежі. Під адекватним оподаткуванням в умовах інфляції мається на увазі такий метод стягування податків, за якого не оподатковується інфляційний компонент приросту активів. Розглянутий вище негативний вплив інфляції на податкову систему, змусив багато країн “індексувати” податкові закони, щоб запобігти збільшенню податків, яке спричиняється інфляцією. Так було проіндексовано у 80-х роках частину податкового кодексу США.

Використання “стримуючої” податково-бюджетної політики є одним із шляхів усунення загрози інфляції.

Політика податкового регулювання доходів (TІP) орієнтована на використання податків і створення у фірм та робітників стимулів не піднімати ціни й зарплату.

TІP – це система, при якій за допомогою податкової системи фірми й зайняті на них робітники заохочуються або наказуються в залежності від зростання рівня цін й зарплати.

Розглянемо ціновий різновид TІP. Так, фірмам повідомляється, що рівень сплачуваних ними податків залежить від зростання цін на їх продукцію. Наприклад, підвищення цін до 5% не викликає ніяких штрафних санкцій, за кожний наступний відсотковий пункт уряд збільшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збільшуватись, скажімо на 2 пункти (з 25 до 27%) за кожний відсоток приросту цін на продукцію фірми.

За умов реалізації такої політики підвищення цін коштуватиме фірмам надто дорого. Отже, в них з’являється стимул не допускати значного збільшення цін. Зростання цін по всіх фірмах, таким чином, буде меншим, й темпи інфляції скоротяться. Подібний механізм може бути реалізований й у відношенні зарплати.

Згідно з вищесказаним, фахівцями пропонується ввести до схеми розрахунку основного податку антиінфляційний коефіцієнт. Його призначення – забезпечити зацікавленість товаровиробника у відповідності темпів зростання товарної і грошової мас, зниженні існуючих темпів інфляції на внутрішньому ринку.

Отже, можна зробити висновок, що на практиці існує дуже тісний взаємозв’язок між оподаткуванням та контролем цін і цим користуються уряди, коли ставлять собі за мету поставити у невигідне становище тих господарюючих суб’єктів, які надто інтенсивно піднімають ціни на товари та послуги. Таке корегування цін державою за допомогою податкової системи відноситься до непрямих методів контролю за цінами.

2. Антициклічне регулювання економіки

Причини, які викликали різноманітні види циклів, різні, а тому необхідно визначити не лише ці причини, але й адекватні способи протидії.

Короткостроковий цикл відчувається, насамперед, окремими підприємствами, а оскільки кожний виробник зв'язаний з багатьма іншими, то циклічні коливання у виробництві викликають резонуючі коливання у ринковій кон'юнктурі в масштабі всієї національної економіки. Найдійовішим засобом боротьби є стратегія планування у межах підприємства та маркетинг.

Стратегічне планування - це визначення довгострокових цілей завдань підприємства, прийняття курсу дій та розподілу ресурсів необхідних для досягнення цих цілей.

Стратегічне планування включає 4 етапи:

І. Аналіз можливостей підприємства, та його навколишнього соціально-економічного середовища;

ІІ. Визначення цілей і основних проблем розвитку;

ІІІ. Розробка альтернативних варіантів розвитку, оцінка та вибір стратегічних дій;

ІV. Складання програми дій та контроль за її реалізацією.

Маркетинг - це система заходів щодо виробництва і реалізації продукції за умов функціонування ринку "покупців".

Найдієвішими методами антициклічного регулювання середнього строкового циклу є антикризова політика держави (основною економічною ареною є національна економіка), яка містить:

І - фіскальні інструменти та заходи (податки, субсидії, державні покупки...);

ІІ - кредитно-грошові або монетарні методи (зміна рівня проценту Центрального банку, державні позики, управління державним боргом...).

ІІІ - заходи та інструменти прямого державного контролю (обмеження зовнішньої торгівлі, контроль над цінами...).

Довгі хвилі охоплюють світову економіку загалом, а тому засобом антициклічного регулювання є розвиток міжнародного співробітництва, кооперації, ролі міждержавних економічних організацій.

Антициклічне регулювання здійснюється також за допомогою податкової, фінансово-кредитної, грошової політики тощо.

Тому, економічний цикл у післявоєнний період стає коротшим, а кризи - не такими глибокими. Замість надвиробництва товарів з'являється надвиробництво основного капіталу, коли виробничі потужності навіть у період відсутності кризи завантажені на 75-80 %, відсутнє різке зниження цін, тощо. Тому під час кризи 1990-1992 рр. падіння промислового виробництва у США становило 1,9 %, а тривалість кризи - 10 місяців. В Україні в 1991-1993 рр. внаслідок розриву господарських зв'язків, скорочення платоспроможного попиту населення, галопуючої інфляції, відсутності науково-обгрунтованої економічної політики уряду та інших факторів промислове виробництво скоротилось на 42%, кількість офіційно зареєстрованих безробітних досягла 1 млн., а приховане безробіття охопило близько 40% працездатного населення. Все це відбувалось на фоні різкого підвищення цін, зростання масштабів підпільної (тіньової) економіки тощо. За цих умов урядові необхідно перш за все всебічно і глибоко вивчати досвід антициклічного регулювання у розвинутих країнах заходу і застосовувати його стосовно специфічних умов економічної кризи в Україні.

Причини виникнення криз у світовій економічній літературі поділяються на:

1. Положення Д.Рікардо, про зумовленість криз несправедливістю розподілу багатства;

2. Твердження Жана Батіста де Сісмонді, що причина їх криється у недоспоживанні народних мас, невідповідності між виробництвом і споживанням;

3. Теза М.І.Туган-Барановського про диспропорційність розвитку економіки тощо.

Але названі причини не розкривають головну причину, зумовлену на думку К.Маркса основною суперечністю капіталізму - суперечністю між суспільним характером виробництва і капіталістичним привласненням його результатів.

Існує понад 200 концепцій за допомогою яких описуються кризи та їх циклічність, серед яких слід виділити такі:

1) грошова теорія (Хаунтрі, Туган-Барановський та ін.) пояснюють цикл розширенням чи звуження банківського кредиту;

2) інноваційна теорія (Хансен, Шумпетер) використання на виробництві важливих нововведень;

3) психологічна теорія (Пігу, Беджгард) - настрої по песимізму та оптимізму, які охоплюють населення та впливають на ділову активність;

4) теорія "неспоживання" ( Гапсон, Фостер та ін.) - надмірні збереження порівняно з можливостями інвестування;

5) теорія "надмірного інвестування" (Хайєн, Мизес), як головну причину циклічного розвитку висуває випереджаючий відрив інвестицій від збережень у результаті чого виникає криза надвиробництва;

6) теорії "сонячних плям", "погодніх умов" тощо. - Пояснюють циклічний розвиток впливом географічних факторів.

Антикризова (кон'юнктурна) політика направлена на регулювання коливань економічної активності в суспільстві в періоди передкризового стану і запобігання розвитку економічних криз.

Двома основними періодами, які повинні знаходитися під особливим контролем у цьому зв'язку, в періоди депресії і буму.

Характерні риси депресії:

- скорочення виробничих інвестицій;

- збільшення запасів;

- скорочення попиту на робочу силу;

- різке падіння норми чистого прибутку;

- падіння обсягу продажу;

- скорочення кількості нових заказів;

- скорочення попиту на кредитні ресурси;

Характерні риси пожвавлення:

- перехід до стійкого розширення виробництва;

- зростання попиту на активні елементи засобів виробництва (устаткування, машини, механізми тощо);

- зростання попиту на робочу силу;

- зростання заробітної плати і відповідно попиту на товари особливого споживання.

Характерні риси економічного буму:

- значний приріст виробничих інвестицій;

- скорочення запасів;

- різке зростання попиту на робочу силу;

- значний приріст загального рівня цін.

Характерні риси кризи:

виробництво і зайнятість скорочуються, проте ціни не завжди мають тенденцію до зниження, вони падають тільки в тому випадку, коли спостерігається депресія (глибокий і тривалий спад).

3. Закон України “Про іноземні інвестиції”

З прийняттям 13 березня 1992 р. Закону України "Про іноземні інвестиції" іноземним інвесторам, що зареєстрували іноземну інвестицію у період дії цього Закону, надавався ряд митних, валютно-фінансових, податкових пільг, а також ряд державних гарантій захисту інвестицій. Серед них – і гарантія від зміни законодавства, закріплена в ст. 9 вищезгаданого Закону, яка полягала в тому, що у разі, коли наступне спеціальне законодавство України про іноземні інвестиції змінює умови захисту іноземних інвестицій, зазначені в цьому Законі, до іноземних інвестицій протягом десяти років на вимогу іноземного інвестора застосовується спеціальне законодавство, що діяло на момент реєстрації інвестицій.

Тобто фактично встановлювалася ультраактивна форма дії нормативного акта. Сутність цієї форми полягає в тому, що дія нормативно-правового акта поширюється на відносини, які мають місце після втрати актом чинності. Так, з рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 р. у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції України випливає, що під ультраактивною формою дії нормативного акта необхідно розуміти перехід від однієї форми регулювання відносин до іншої шляхом встановлення перехідного періоду.

Іноземними інвесторами, заданим Законом, є:

суб'єкти, які провадять інвестиційну діяльність на території України, а саме:

• юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство України;

• фізичні особи - іноземці, які не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені у дієздатності;

• іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;

• інші Іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України,

Іноземні інвестиції - всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються іноземними суб'єктами господарської діяльності в Україні в результаті чого утворюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Іноземними суб'єктами господарської діяльності за законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» вважаються суб'єкти господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:

• іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;

• валюти України - при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);

• будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;

• акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;

• грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

• інших цінностей відповідно до законодавства України.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах:

• часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

• створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

• придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

• господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції;

• в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

Відносини, пов'язані з іноземними інвестиціями в Україні, регулюються вищеназваним Законом, іншими законодавчими актами та міжнародними договорами України. Якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про іноземні інвестиції, застосовуються правила міжнародного договору.

Для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої

• господарської діяльності, за винятками, передбаченими

• законодавством України та міжнародними договорами України.

Для окремих суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної сфери територій, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної та іншої господарської діяльності.

Якщо в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції будуть змінюватися гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в розділі 11 Закону України «Про іноземні інвестиції», то протягом десяти років з дня набрання чинності таким законодавством на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в даному Законі.

До прав і обов'язків сторін, визначених угодою про розподіл . продукції, протягом строку її дії застосовується законодавство України, чинне на момент її укладення. Зазначені гарантії не поширюються на зміни законодавства, що стосуються питань оборони, національної безпеки, забезпечення громадського порядку, охорони довкілля.

Список використаної літератури

1. Дідківська Л. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. -К.: Знання-Прес, 2000. -316 с.

2. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. -2-ге вид., доопрац. і доп.. -К.: КНЕУ, 2005. -316 с.

3. Державне регулювання економіки : Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. -Львів: Українські технології, 1999. -639 с.

4. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко, та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: КНЕУ, 2000. -316 с.

5. Стеченко Д. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. -К.: Вікар, 2003. -262 с

6. Черевко Г. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. -К.: Знання , 2006. -339 с.

7. Швайка Л. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник/ Любов Швайка,. -К.: Знання , 2006. -435 с.

загрузка...
Top