Держава в ринковій економіці

Вступ.

1. Недоліки ринку та необхідність державного втручання в ринкову економіку.

Висновки.

Вступ.

2. Зовнішні ефекти та їх регулювання в ринковій економіці

Висновки.

Вступ.

3. Держава як суб’єкт макроекономічного регулювання.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Сучасний етап розвитку світової економіки характеризують значні досягнення у сфері управління економічними процесами не тільки в межах окремих країн, але й на рівні більших регіонів. Це дає можливість концентрувати зусилля людства на вирішенні спільних соціально-економічних та екологічних проблем, актуальність яких зростає в результаті нагромадження наслідків нераціональної виробничо-господарської діяльності за попередні періоди. За останні 20 років на основі інтеграції було створено багато різних міжнародних угруповань, які визначають не тільки фінансово-економічну політику розвитку великих регіонів, а й правила поведінки окремих держав, що входять до їх складу, а коли і не входять, то все одно змушені рахуватися з їх вимогами. Тільки в межах Європейського континенту ефективно функціонують такі міжнародні організації, як Європейський Союз, Палата регіонів Ради Європи, Комітет регіонів Європейського Союзу, Асамблея європейських регіонів та десятки інших. Добре відомі різні форми політичної та економічної інтеграції країн в інших регіонах світового співтовариства.

Для України процеси інтеграції національної економіки у світове співтовариство набувають не тільки особливої актуальності, а й вимагають вирішення багатьох пов'язаних з цим проблем. Перш за все необхідно визначитися з напрямами подальшого реформування національної економіки. Загальний напрям трансформування адміністративно-командної системи господарювання в ринкову вже визначено. Невизначеними залишаються питання, пов'язані з обґрунтуванням вибору найдоцільніших для умов України моделей ринкової економіки.

1. Недоліки ринку та необхідність державного втручання в ринкову економіку

За оцінками зарубіжних фахівців, сучасне економічне становище в Україні визначається як критичне. З позицій зарубіжних дослідників, в Україні не просуваються реформи, не впроваджуються ринкові механізми господарювання, погіршується соціальне становище населення, держава не виконує своїх зобов'язань як перед власним народом, так і перед міжнародними фінансово-кредитними фондами тощо. З такою оцінкою можна погодитися лише частково. Дійсно, Україні поки що не вдалося подолати процеси спаду ВВП, припинити сповзання економіки і зниження ефективності господарювання при переході до ринку. Однак при цьому слід визнати, що вихідні умови для розвитку ринкових механізмів в Україні були не тільки несприятливими, а й надто складними. Політична і економічна ситуація навколо України сформувалася так, що її реформаторам не було відведено часу на розрахунки і відстежування різних варіантів розвитку, тому була прийнята загальна концепція перебудови соціалістичної економіки, яка значною мірою диктувалася МВФ, Світовим банком та іншими міжнародними фінансовими установами, що надавали фінансову допомогу Україні. Аналізуючи хід реформ з сучасних позицій, слід констатувати, що вони просуваються за визначеним сценарієм для всіх країн соціалістичного спрямування, однак в Україні вони відбуваються повільніше і з меншою ефективністю, ніж у країнах Східної Європи та Балтїї.

Основним критерієм, за яким оцінюється критичний стан економіки, є велика заборгованість держави перед зовнішніми інвесторами і на внутрідержавному рівні — перед бюджетною сферою, пенсіонерами та іншими категоріями населення, які потребують соціального захисту. Тільки на обслуговування боргів держава витратила у 1998 р. 2,4 млрд. грн., а в бюджеті на 1999 р. цю суму заплановано збільшити на 46,3 % 3.

Обтяжливість боргу, необхідність розраховуватися за борги спонукають уряд вживати жорстких заходів щодо наповнення бюджету. За весь період реформування уряд намагався вирішувати це непросте завдання за рахунок власного народу і в першу чергу — тих верств населення, які не були підготовлені до опору і не змогли протистояти свавіллю державних чиновників. Варто нагадати конфіскацію заощаджень населення у 1992 p., страхових полісів та інших суспільних фондів. Більшість людей заощаджували кошти на старість, позбавляючи себе необхідних благ. Саме ця категорія населення найбільше постраждала від прийнятих урядом рішень. Це підірвало довіру людей до держави, прийняті рішення щодо видачі частини заощаджень людям похилого віку (старших від 80 років) фактично не виконуються, і ніхто не несе за це відповідальності. Заборгованість по оплаті праці попри всі заходи, що вживалися урядом протягом 1995—1998 pp., поки що не вдалося ліквідувати. На урядовому рівні приймалися десятки програм з виходу вітчизняної економіки з кризи, але жодна з них не була реалізована у повному обсягу. Якщо оцінювати дії уряду з позицій досягнення поставлених цілей перебудови вітчизняної економіки, то можна зробити два висновки: або урядові структури займаються не своїми функціями, або вони не здатні розробити ефективні програми виходу економіки з кризи.

У розвинутих країнах з ринковою економікою зусилля урядових структур спрямовані на створення умов для піднесення економіки, освоєння міжнародних і внутрішніх ринків, підвищення заінтересованості підприємців у досягненні максимальних прибутків. У вітчизняних законодавчих документах, які регламентують діяльність підприємницьких структур, теж визначено як одну з цілей досягнення максимальних прибутків, але у реальному житті більшість підприємств занижує прибутки, не заінтересована у досягненні найвищої прибутковості, намагається уникнути сплати податків або, принаймні, їх занизити. В результаті встановлення необґрунтовано високих податків на підприємницьку діяльність у країні процвітають тіньова економіка, бартерні відносини.

Нині в Україні, за розрахунками вітчизняних і зарубіжних дослідників 4,— найвищий рівень тіньової економіки, який становить 60—70 % ВВП. Такі структури функціонують, не вкладаючи своєї частки у формування ВВП, національного доходу і використовуючи державні кошти (в тому числі й передбачені для захисту незабезпечених верств населення). Таким чином, суб'єкти тіньової економіки двічі (або й більше) використовують державні кошти, перекладаючи весь тягар перехідної економіки на населення України, на ті підприємства, які ще працюють. Отже, критичність стану вітчизняної економіки якраз тим і характеризується, що далі йти шляхом зниження рівня життя населення і здійснювати реформування за рахунок інтересів народу неможливо. Слід шукати власний шлях виходу з кризи не за рахунок інтересів людей, а за рахунок залучення всіх резервів і джерел, здатних підняти національну економіку і забезпечити її розвиток. Такі резерви в Україні є, і більшість з них відомі (принаймні, в засобах масової інформації, з високих трибун про них багаторазово говорилось), але використати їх на практиці поки що не вдалося.

На основі зниження рівня оподаткування об'єктів підприємницької діяльності і установ бюджетної сфери необхідно розробити механізми зниження рівня тіньової економіки, розширення бази оподаткування. Для вирішення таких завдань в Україні є цілком реальні умови. З боку держави потрібні конкретні дії, які б заохочували людей до розширення підприємницької діяльності. В першу чергу це стосується сфери малого і середнього бізнесу. За нашими розрахунками, в Україні бізнесові структури розвиваються дуже повільно і функціонують з низькою віддачею. Більше того, від ЗО до 50 % зареєстрованих підприємств залежно від галузі економіки, в якій вони мають функціонувати, самоліквідовуються, так і не розпочавши практичної діяльності. Численні соціологічні опитування підприємців показують, що серед усіх причин, які гальмують розвиток підприємництва, головними є високий рівень податків, невідпрацьованість законодавчої бази захисту прав і власності підприємців. З огляду на інші країни з перехідною економікою, в Україні вже у найближчі два-три роки кількість підприємницьких структур з приватною формою власності необхідно збільшити у 3—4 рази. Це дасть можливість знизити гостроту питань, пов'язаних із зайнятістю населення, необхідністю утримання значної кількості безробітних, наданням дотацій і допомоги низькооплачуваній категорії населення. Держава, не маючи коштів на утримання працездатного, але не забезпеченого роботою населення, повинна створювати умови для його самозабезпечення, самозайнятості, проте не у сфері тіньової економіки, а в руслі перспективних напрямів розвитку суспільства. Отже, слід підкреслити, що на основі зниження податкового тягаря на функціонуючі структури і працююче населення держава має реальні шанси успішно вирішувати соціальні проблеми.

Проведені нами дослідження показали, що вітчизняні приватизовані підприємства належать до об'єктів з колективною формою власності. Такі об'єкти вже на сьогодні становлять понад 70 % від загальної кількості підприємств, що функціонують в Україні. Однак більшість з них працює з низькою ефективністю або перебуває на межі банкрутства. Як уже зазначалося, такі структури не заінтересовані у досягненні максимальних прибутків. Крім того, вони, по суті, не несуть ніякої відповідальності за ефективність використання акціонерного капіталу. Акціонери, більшість з яких є дрібними і найдрібнішими, не мають реальних підойм впливу на керівництво такими структурами, а останнє, користуючись недосконалістю законодавчої бази у питаннях управління акціонерною власністю, вирішує власні проблеми за рахунок колективних і державних інтересів. Таким чином, в країні високий рівень економічних зловживань, зростання кримінальних злочинів економічного характеру і незадоволення працівників підприємств та населення в цілому результатами приватизації.

Отже, конструктивність рішень з боку уряду в напрямах поглиблення процесів приватизації має формуватися у руслі створення сприятливих умов для розвитку вторинних ринків цінних паперів і фондових ринків; переходу до грошової приватизації на базі економічних обґрунтувань ринкової вартості кожного об'єкта, прийняття законів, які мають захищати інтереси акціонерів. Вирішуючи всі ці питання на державному рівні, слід враховувати, що в Україні колективні форми володіння і управління власністю становитимуть основу майнових відносин не тільки нині, а й набагато років уперед.

Таким чином, завдання держави полягає у створенні умов для ефективного використання колективних форм забезпечення заінтересованості всіх суб'єктів економіки в досягненні максимальної прибутковості від функціонування господарських структур у ринковому середовищі.

Держава в цих аспектах повинна створити умови, які б знижували ризик інвесторів при вкладанні ними власних капіталів у розвиток української економіки. При цьому слід розраховувати не тільки на зарубіжних інвесторів, а й на вітчизняних. За розрахунками різних фахівців, у населення України є значні фінансові нагромадження (порядку 12—15 млрд. дол.), які вони не наважуються довірити вітчизняним банкам. Слід повернути довіру власного народу до державної політики, привернути до неї його увагу, прийнявши відповідні рішення і закони, які мають захищати власність та інтереси вітчизняних вкладників. Якщо громадяни України відчують, що державним рішенням і законодавчим актам можна довіряти, то і зарубіжні інвестори направлять свої капітали на розвиток економіки України, оскільки вони добре бачать можливі прибутки від освоєння нових ринків ефективного вкладання капіталу, в господарські процеси.

Невідкладного вирішення потребують питання, пов'язані із збільшенням грошової маси у господарському обороті. Зарубіжний досвід показує, що для нормального функціонування господарських об'єктів кількість грошової маси в обороті має становити 70—100 % від ВВП. В Україні цей рівень є у кілька разів нижчим — 5—7 % ВВП. Це породжує не тільки неплатежі, бартер, а й гальмує розвиток економіки в цілому, створюючи цілу низку негараздів, пов'язаних з невиплатами заробітної плати в бюджетній сфері, пенсій. Підприємства не сплачують податків у бюджет, а бюджет, відповідно, затримує виплати працівникам бюджетної сфери і населенню, основним джерелом існування якого є бюджетні кошти — пенсії, стипендії тощо. За розрахунками фахівців, 1 грн. несвоєчасної виплати з бюджету породжує до 6 і більше гривень неплатежів у загальному ланцюгу економічних відносин.

Неплатежі держави по своїх зобов'язаннях в усьому світі вважаються або банкрутством, або злочином, в нашій же країні — це лише «антиінфляційна політика». Хоча цей вислів російського вченого стосується в основному Росії, але з огляду на ситуацію, що сформувалася в Україні у сфері фінансово-грошових відносин, його можна застосувати і до наших урядових структур. Якщо уряд не приділить належної уваги вирішенню проблем обов'язкового виконання власних зобов'язань, то вони розв'язуватимуться через судові органи влади. Початок цьому поклали комерційні банки, Українська спілка промисловців і підприємців, подавши позови до суду на державні владні структури за порушення останніми своїх зобов'язань і чинного законодавства.

Досвід реформування української економіки однозначно доводить, що подальша практика прийняття окремих, не ув'язаних між собою та результатами господарювання рішень на державному рівні є безперспективною. На державному рівні повинна розроблятися довгострокова стратегія комплексного реформування вітчизняної економіки, основна увага в якій має приділятися питанням взаємозв’язки її окремих напрямів між собою і з результатами господарювання. Вибір пріоритетності у послідовності реалізації напрямів реформування економіки передбачає чіткість розподілу відповідальності за їх практичне втілення на рівні держави, регіонів, місцевих органів влади.

У виборі моделей трансформування економіки українські реформатори повинні чітко орієнтуватися на європейські країни, використовуючи їх досвід регулювання державою економічних процесів. Саме на прогнозах можливої інтеграції України в європейські союзи, асоціації мають будуватися вітчизняні механізми господарювання. При цьому слід чітко розділити завдання, пов'язані з освоєнням ринків збуту і міжнародною торгівлею та формуванням механізмів господарювання всередині держави. Завдання першої групи передбачають вивчення світових і внутрішніх ринків та орієнтацію вітчизняних виробників на їх освоєння. Завдання держави полягають у створенні умов, які б сприяли реалізації пріоритетних для неї напрямів виробничо-господарської діяльності.

Завдання держави у формуванні механізмів господарювання полягають у використанні сучасних досягнень у сфері управління економічними процесами та в їх ув'язці з реальною ситуацією в країні і перспективами її інтеграції в європейське співтовариство.

Досвід світової економіки показує, що простих методів розв'язання складних проблем у сфері соціально-економічних відносин немає. Це цілком стосується і України. Отже, розраховувати на те, що вітчизняні економічні проблеми можна вирішити без особливого напруження, за допомогою інших держав або за рахунок подальшого збідніння народу, уряд вже не може. Необхідно змінити стратегію реформування, орієнтуючись, в основному, на власні ресурси та інтелектуальний потенціал країни. Україна має такі можливості. Завдання ж державних структур — розробити механізми для їх мобілізації та ефективного використання.

Незадовільні макроекономічні результати формування господарства України, що отримані на практиці, диктують необхідність переорієнтації ролі держави в управлінні. Назріла потреба кардинально міняти стратегію і направленість перетворень, тому для України вирішальним може бути тільки внутрішній ринок. Економічна політика, що орієнтована на зовнішню торгівлю, можлива для окремих країн Західної Європи або для Південної Кореї і Тайваню.

В умовах сучасного високоінтегрованого господарства роль державного регулювання об'єктивно залишається досить значною. Особливого значення вона набуває в перехідний до ринкової економіки період.

Заміна централізованих методів ринковим шляхом передання суспільної власності в руки конкретних груп призвела до сутички групових інтересів, породила стихійність, властиву слаборегульованому капіталістичному господарству. Активізація державного регулювання економіки забезпечується використанням низки основних принципів:

• узгодження короткострокових і перспективних цілей при прийнятті управлінських рішень;

• узгодження фундаментальних і поточних завдань;

• оволодіння механізмами реалізації цілей.

Державне регулювання стає вкрай необхідним з урахуванням реалій, в яких відбувається реформування економіки України. До основних із них належать:

• висока зношеність основних фондів, слабке цивільне машинобудування, підвищена ресурсомісткість;

• необхідність розвитку конкуренції, з одного боку, і державного розподілу ресурсів - з другого, у зв'язку з чим актуальним є формування механізму поєднання цих шляхів перерозподілу ресурсів;

• слабкість грошового обігу, який диктує здійснення системи заходів щодо стабілізації і зміцнення гривні, а до їх реалізації - розробка механізму підвищення інвестиційної активності;

• відсутність чіткої соціально-економічної перспективи;

• монополізм, тіньова координація, а інколи і безпосередній контроль економіки мафіозними структурами.

Нині відстежувались два підходи в питанні про роль держави в перехідній економіці. Один представлений концепцією "обмеження інтервенції держави в економіку", що завбачає проведення макроекономічної політики з використанням монетарних методів. Другий наполягає на достатньо високій, активній ролі держави в перетвореннях. У випадку другого підходу створюються певні передумови для формуючого впливу держави на економічну динаміку, а також реалізації низки зазначених вище основних принципів. При цьому державний вплив має забезпечити соціальну орієнтацію всіх галузей суспільного господарства, підтримку зайнятості населення.

Конкретні функції державного управління досить чітко визначились у процесі практичної їх реалізації розвиненими країнами світу. Як свідчить аналіз відповідного досвіду, держава має забезпечити:

• узгодження інтересів на всіх рівнях: суспільство - регіон - фірма - працівник;

• збалансованість розвитку, структурну переорієнтацію суспільного відтворення;

• включення вітчизняної економіки в міжнародний поділ праці;

• розвиток виробничого потенціалу країни - його якісний стан, темпи нарощування, рівень використання;

• активну цілеспрямовану кредитну, грошову, податкову політику;

• надання фірмам, комерційним структурам інформації про схеми розвитку і розміщення продуктивних сил, довгострокові й середньострокові плани соціально-економічного розвитку країни і її регіонів;

• регулювання системи продуктивних сил загалом і кожного її елемента зокрема;

• регулювання відносин власності, в тому числі окремих форм - акціонерної, державної та ін.;

• регулювання техніко-економічних відносин, у тому числі процесу концентрації виробництва, його спеціалізації тощо;

• регулювання організаційно-економічних відносин і передусім менеджменту.

Все це свідчить про те, що держава реалізує свої функції з управління національною економікою, здійснюючи багатоцільову, різноспрямовану діяльність. Отже, потрібна впорядкована система заходів, дій держави, які в сукупності є загальнодержавною макроекономічною політикою.

Макроекономічна політика держави - це політика уряду, спрямована на регулювання економіки в цілому з метою забезпечення її стабільності та динамічного розвитку.

Дослідники виділяють такі основні напрямки державної політики.

Інституційна політика - цілеспрямовані дії держави з перетворення або усунення економічних інститутів, формування нових. Тут є пріоритетними реформування інститутів державного регулювання, приватизація державної власності, формування і розвиток інфраструктури ринку, насамперед уточнення ролі фінансових та інвестиційних інститутів.

Структурно-інвестиційна і промислова політика забезпечує формування ринкових суб'єктів, надає державну підтримку виробнику продукції, на яку є і буде в найближчому майбутньому попит; причому перерозподіл ресурсів належить здійснювати не за галузями, а відповідно за більш деталізованими ознаками (наприклад, для розвитку інвестиційного устаткування), широко використовуючи цільові програми.

За даними окремих досліджень, промислова політика охоплює: встановлення конкретних цілей у результаті аналізу реальних можливостей розвитку з урахуванням варіантів світогосподарських зв'язків; установлення системи пріоритетів у розвитку; конкретизацію етапів досягнення стратегічних цілей; механізми реалізації пріоритетів.

Стосовно розробки стратегії промислової політики показовим є досвід Японії. Промислова політика цієї країни включала регульоване відкриття економіки, узгоджене зі зміцненням національного виробництва, поетапну модернізацію виробничого устаткування, підвищення рівня технології відповідно до пріоритетів, заходи зі стабілізації економіки.

Фінансова політика - це необхідні відповідні перспективні програми, узгоджені з організаційно-інституційними перетвореннями.

Соціальна політика - це насамперед соціальний захист найменш забезпечених верств населення, управління через інтереси.

Державна політика в широкому розумінні охоплює всі дії держави у сферах податкової, цінової, кредитної, дотаційної, зовнішньоекономічної політики, реформування відносин власності та інших, що мають вплив на розвиток промисловості; у вузькому розумінні - управління окремими галузями і підприємствами, зміна обсягів випуску продукції, структури виробництва, створення нових галузей, сприяння малому бізнесу, економії ресурсів тощо.

З боку стратегічної цілі реформ доцільне виділення як пріоритетного інноваційного напрямку, який включає:

• визначення пріоритетів науково-технічного розвитку і здійснення розподілу державних ресурсів;

• створення сприятливого інноваційного клімату в економіці, послідовне формування платоспроможного попиту на інновації;

• створення умов для розвитку підприємництва в науково-технічній сфері;

• активний протекціонізм щодо інтелектуального, науково технічного потенціалу країни.

Реалізація зазначених функцій держави в регулюванні економіки потребує відновлення і подальшого розвитку системи планування на макрорівні з метою обґрунтування рішень, пов'язаних з реалізацією цих функцій.


Висновки

Світовий досвід господарювання дає підстави констатувати, що ринкову економіку слід вивчати не тільки із загальних позицій, а розглядати як складну і багатоаспектну систему, яка може мати специфічні форми прояву в різних країнах світу, змінюватись у часі та в залежності від багатьох факторів і обставин. З позицій теорії та практики у світовій системі господарювання прийнято виділяти американську (або ліберальну) модель, моделі Західної Європи (німецьку, англійську, шведську та ін.), японську, моделі країн, що розвиваються (Південна Корея, Тайвань, Кувейт, Гонконг, Об'єднані Арабські Емірати тощо). Кожна з названих моделей має свої спрямованість, специфічні особливості і успішно функціонує На конкретному континенті. Процеси інтеграції сприяють «розмиванню» національних особливостей окремих моделей ринкової економіки, розробці загальних вимог до раціоналізації господарювання. Однак питання вибору найбільш раціональних моделей ринкової економіки залишається актуальним.

У першу чергу це стосується країн з перехідною економікою, до яких належить і Україна. Ці країни сформувалися в результаті розвалу соціалістичної системи господарювання. На сьогодні до групи таких держав входять понад 20 країн, включаючи країни Східної Європи (Болгарія, Польща, Румунія, Словенія, Словаччина, Чехія, Угорщина та ін.); країни СНД (Росія, Україна, Беларусь, Казахстан та ін.); країни Балтії (Латвія, Литва, Естонія), а також Куба, В'єтнам, Китай тощо. Групу цих країн об'єднують не тільки процеси і напрями трансформування адміністративно-командної економіки в ринкову, а й спільні проблеми реформування. Зокрема, майже всім країнам з перехідною економікою є притаманними процеси зниження ефективності господарювання (включаючи скорочення обсягів ВВП і національного доходу), розшарування населення за рівнем його доходів, загострення соціальних проблем, зниження життєвого рівня більшої частини населення. Можна констатувати, що жодній країні не вдалось уникнути втрат на етапі переходу від однієї системи господарювання до іншої. При цьому кожна з них намагається шукати власні шляхи виходу з кризи, використовуючи досвід інших країн та власні можливості.

Важливо також відзначити намагання країн з перехідною економікою інтегруватися у світовий ринковий простір, увійти до міжнародних інтегрованих систем господарювання. Однак практичне вирішення таких питань здійснюється дуже повільно. Гальмуючим фактором для їх вирішення, принаймні в Україні, є недостатня чіткість у виборі моделей ринкової економіки.


Вступ

Однією з умов здійснення інвестиції є так звані зовнішні ефекти, або екстерналії.

За визначенням "зовнішній ефект має місце, коли виробництво чи споживання товару впливає на виробників або споживачів, не залучених до процесу купівлі-продажу даного товару, і коли ці побічні ефекти не знаходять повного відображення в ринкових цінах". Стосовно інвестиційної діяльності зовнішні ефекти — це різного роду впливи, що їх відчувають на собі суб'єкти, які безпосередньо не причетні до певної інвестиційної угоди. Виокремлюють широке розуміння зовнішніх ефектів і вузьке. Внаслідок величезного розмаїття взаємозалежностей інвестиції одних суб'єктів через природне, соціальне, економічне середовище позначаються на інших суб'єктах, не пов'язаних із першими якими-небудь угодами. Це широке розуміння зовнішніх впливів. А вузьке розуміння цих впливів подане у працях неокласиків, представників кембріджської школи А. Маршалла, А. Пігу. Саме такому вузькому розумінню і відповідає вищенаведене визначення із підручника "Економіка".

Інвестиції у більшості випадків зумовлюють зовнішні ефекти, що зачіпають сферу зайнятості. Надходження іноземної інвестиції в країну нерідко супроводжується не лише створенням нових робочих місць, а й реконструкцією підприємств, поліпшенням умов праці, скороченням виробничого травматизму, введенням системи постійного навчання співробітників. Однак не завжди іноземні інвестиції зумовлюють появу нової, якісної зайнятості у країні, що приймає. Так, власник "Криворіжсталі" Лакшмі Міттал не повністю виконує свої зобов'язання у соціально-трудовій сфері, практично не витрачає коштів на підвищення безпеки праці, платить працівникам дуже низьку зарплату.


2. Зовнішні ефекти та їх регулювання в ринковій економіці

Зовнішні ефекти виникають через суперництво держави і приватнопідприємницького сектору на ринках інвестиційних ресурсів, тобто економічних ресурсів, призначених для капіталовкладень. Зрозуміло, що чим більше ресурсів використовує держава і її інститути, тим менше їх залишається для приватного сектору, який відчуває на собі в результаті негативний зовнішній ефект, зокрема від державних запозичень.

Витіснення державою приватного бізнесу на ринках інвестиційних ресурсів відбувається тому, що для держави ці ресурси виявляються безоплатними чи, точніше, за ці ресурси розплачуються платники податків. Візьмемо для прикладу суперництво державних і приватнопідприємницьких структур на ринку капіталу. Досить високий рівень процентних ставок за кредитами в Україні яскраво свідчить про існування проблеми витіснення приватного сектору. Дуже мала частка підприємств, що працюють легально, чия рентабельність дає змогу брати кредити під 15—20 % річних. Слово "легальний" використовується нами тут не випадково, бо в Україні, як і в інших пострадянських державах, теж існує проблема витіснення легального приватного сектору тіньовими структурами, для яких рівень процентної ставки, як і у випадку кредитування державних витрат, найчастіше не має значення.

Масштаби витіснення державою приватного бізнесу в різні періоди існування незалежної української держави були різними залежно від величини державного боргу, соціальних зобов'язань перед населенням, ефективності функціонування державних підприємств. У 1997 році витрати зведеного держбюджету України становили 36,8 % ВВП, а вже у 1999-му — 26,7 %, що стало найважливішою умовою здешевлення кредитних ресурсів для приватного сектору й економічного зростання у 2000—2004 роках. Тільки за 2005 рік витрати держбюджету збільшилися з 29,4 до 33,4 % ВВП, а за результатами першого півріччя 2006 року - до 35,6 % ВВП.

Ось чому зменшення державних витрат нині для України таке актуальне. Зі скороченням витрат держбюджету держава дедалі менше витісняє приватний сектор із ринку інвестиційних ресурсів. Дедалі більше починають "працювати" ринкові механізми витіснення, що грунтуються на конкуренції. Необхідно також зазначити, що через успішність процесу приватизації останнім часом для України стає характерним певний надлишок грошей, а це не може не позначатися на пом'якшенні ефектів, які зумовлюються інтенсивним використанням грошей державою.

Для України сьогодні є характерною і проблема витіснення приватнопідприємницького сектору з ринку капіталу в результаті активного кредитування населення, на яке переорієнтувалися вітчизняні банки. Позики фізичних осіб за січень — серпень 2006 року зросли на 73,5 %, а підприємницького сектору — на 26,6 %.

Фактично повністю "очищених" від створення зовнішніх ефектів інвестицій не існує. Однак найбільше екстерналій з'являється при інвестуванні у створення благ, покликаних задовольняти колективні, суспільні потреби, тобто в галузі суспільного сектору економіки: освіту, охорону здоров'я, культуру, мистецтво та ін.

Необхідно зазначити, що дію екстерналій, пов'язаних з інвестиціями, варто розглядати в короткостроковому і довгостроковому аспектах. Візьмемо, приміром, інвестиції в екологічно небезпечне виробництво. Негативний ефект викидів у навколишнє середовище тут може проявитися як одразу, так і через тривалий період часу.

Треба також зауважити, що негативні ефекти, об'єктом яких стає одна сторона, можуть супроводжуватися рівними за величиною впливу позитивними ефектами, що їх одержує у процесі інвестування інша сторона. Таким чином, позитивні й негативні екстерналії, що супроводжують інвестицію, зрівнюються: позитивні екстерналії купуються за рахунок таких самих за силою негативних ефектів. Така ситуація рівноваги описується в абстрактних математичних моделях і є свідченням нульових соціальних витрат. В усіх інших ситуаціях спостерігається нерівновага: 1) позитивна екстерналія для одного суб'єкта супроводжується більшою за величиною негативною екстерналією для іншого; 2) зворотна попередній ситуація; 3) результатом інвестиції є позитивна екстерналія; 4) у процесі інвестування виникають тільки негативні екстерналії.

Зовнішні ефекти і права власності. У своїй відомій праці "Проблема соціальних витрат" американський економіст, Нобелівський лауреат Р. Коуз зауважував: якщо права власності чітко визначені, то суб'єкти, від яких виходять зовнішні ефекти, або ефекти "забруднення", і суб'єкти — одержувачі цих ефектів домовляться між собою з приводу ефективного рівня "забруднення"2. Наприклад, капіталовкладення в будівництво паперової фабрики спричинило забруднення атмосфери, що зашкодило сусідній клініці, змусило її нести додаткові витрати. Якщо права, пов'язані із забрудненням, чітко визначені, фабрика і клініка починають переговори щодо їхнього продажу. Переговори можуть тривати доти, доки встановиться ефективний рівень забруднення.

Передумовами виникнення зовнішніх ефектів, зумовлених інвестиціями, є:

а) невизначеність прав власності одержувачів цих ефектів;

б) нечітке визначення обов'язків, відповідальності сторін інвестиційного контракту. І в одному, і в другому випадках не існує перешкод для перенесення на третю сторону витрат капіталовкладень, витрат укладення інвестиційних контрактів між інвестором і одержувачем інвестиції. І водночас існує можливість безоплатного користування позитивними зовнішніми впливами, що супроводжує інвестиції.

Розглянемо ситуацію з інвестиціями у створення інтелектуального продукту. Міркуючи про виникнення зовнішніх ефектів з огляду на рівень захисту інтелектуальної власності, можна навести два крайніх випадки. Один — повна незахищеність інтелектуальної власності: усе, що створюється, стає загальним надбанням. Така ситуація характеризується тим, що інтелектуальний продукт знаходить максимальне число споживачів, які безперешкодно користуються позитивними екстерналіями, пов'язаними зі споживанням цього продукту. Другий крайній випадок — авторська власність інвестора в інтелектуальний продукт захищена на 100 %, і цей продукт є його особистою власністю.

Для запобігання виникненню екстерналій є три види власності на технічні винаходи: державна власність, коли права автора фіксуються авторським посвідченням; власність організації, де права автора й організації фіксуються патентним свідоцтвом; особиста чи індивідуальна власність, що фіксується патентом.

Якщо підприємства, що інвестують у розроблення і випуск новітньої техніки, не зможуть одержати від цього усіх вигод, враховуючи й побічні, пов'язані з неоплачуваним використанням цієї техніки в інших сферах, країнах і т.ін., обсяги її випуску стануть нижчими за оптимальні. Щоб цього не сталося, необхідна ефективніша система патентного захисту.

Зауважимо, що в перехідній економіці України через неврегульованість відносин власності (спроби реприватизації, систематичне порушення договірних зобов'язань), слабкість законодавчої бази розвитку народного господарства кількість і розмаїтість екстерналій значно перевищує обсяги зовнішніх ефектів, що існують у країнах із налагодженою економіко-правовою системою.

В умовах існування значних за величиною зовнішніх ефектів ринок не в змозі ефективно виконувати свою функцію розподілу інвестиційних ресурсів. Інакше кажучи, ці ресурси отримують ті економічні суб'єкти, що не використовують їх найефективніше як із погляду своєї, так і суспільної вигоди. Наявність зовнішніх ефектів негативно позначається на прийнятті економічними суб'єктами ефективних інвестиційних рішень. Тому виникнення екстерналій вважається "провалом", невдачею ринку.

"Провалам" ринку можна протидіяти шляхом: угод сторін; безпосереднього втручання держави в інвестиційний процес; різного роду санкцій; створення ринку зовнішніх ефектів. Так, інвестиції у глибоководний промисел риби (будівництво нових суден, ефективніші технології) може спричинити скорочення вилову наявними суднами. Для запобігання негативних екстерналій, пов'язаних з ефектами переповнення і витіснення, усі економічні суб'єкти можуть домовитися про певні квоти вилову риби. Така сама домовленість можлива між різними власниками свердловин одного нафтового родовища. Угоди подібного роду можуть мати як формальний, так і неформальний характер. Украй активно інститут неформальних домовленостей використовується у країнах колишнього СРСР.

Дуже вагомою є роль держави в регулюванні й створенні зовнішніх ефектів. Втручання держави в інвестиційний процес необхідне в тих випадках, коли суспільна віддача від них істотно перевищує приватну. При визначенні необхідності втручання держави в ситуацію з екстерналіями треба встановити, чи немає можливості врегулювати цю ситуацію шляхом укладення угоди між сторонами та ін. У тому разі, якщо сторони домовляться для взаємної вигоди, втручання держави не потрібне.

Важливим є: а) визначення пріоритетів державної економічної політики щодо різних екстерналій; б) встановлення того, де, якими засобами, у яких масштабах необхідне втручання держави в ситуацію з екстерналіями; в) усвідомлення того, що можливості держави в регулюванні ринків із зовнішніми ефектами є досить обмеженими. До числа завдань, що їх покликані вирішувати політики, можна віднести: визначення того, скільки має бути витрачено суспільних ресурсів на те, щоб упоратися з такими негативними зовнішніми ефектами, як забруднення повітря і води, переповнення автомобільних магістралей? Які схеми інвестування цих ресурсів мають бути використані? Відповідні організації із врегулювання мають бути державними чи приватними?

Через обмеженість бюджетних коштів нерідко проблемним стає державне фінансування тієї чи іншої галузі, функціонування якої супроводжується позитивними ефектами. Це стосується, приміром, вітчизняної цукробурякової галузі: дехто із фахівців пропонує припинити підтримувати з бюджету цю галузь і перейти на тростинний цукор. Супротивники ввезення сирцю вважають, що в такому разі постраждає зайнятість сільських жителів, з'являться соціальні проблеми з огляду на працевлаштування людей, що зайняті у цукробуряковому виробництві. З економічної точки зору ця сфера активності нерентабельна. Однак галузь є джерелом значущих позитивних екстерналій, головна з них — зайнятість.

Джерелом позитивних екстерналій є і вугільна галузь України. Чимало шахт, що працюють, збиткові, виходячи з розумінь приватної вигоди. Але з позиції суспільної вигоди, а саме з позиції підтримки зайнятості, протидії протиправній поведінці, наркоманії робота низки нерентабельних шахт Донбасу доцільна. З огляду на те, що 95 % шахт в Україні працюють без реконструкції понад 20 років, стимулювання державою інвестицій у вуглевидобування є досить актуальним.

Місцева влада в Україні найчастіше активно протидіє ліквідації великих підприємств на відповідних територіях, оскільки з роботою цих підприємств пов'язані позитивні екстерналії. Така протидія може набути форми мораторію на банкрутство стратегічно важливих підприємств регіону.

Врахування екстерналій необхідне при розробленні оптимальних схем бюджетного фінансування освіти, охорони здоров'я. Упровадження страхової медицини певною мірою дає змогу заповнити прорив між приватною і суспільною вигодами охорони здоров'я, приватними і суспільними витратами на функціонування цієї галузі. Перехід до страхової медицини дасть змогу поставити якість медичної послуги й оплату за неї з боку страхової організації у пряму залежність. Окрім внесків фізичних і юридичних осіб, страхові медичні організації можуть скористатися джерелами бюджетного фінансування. Співвідношення приватних і суспільних джерел у фінансуванні медицини має залежати від того, наскільки лікування тієї чи іншої хвороби виходить за межі приватної вигоди.

Формами реакції на негативні екстерналії, що з'являються у результаті інвестицій, можуть стати штрафні санкції. Вони використовуються, наприклад, якщо діяльність хімічної компанії нищить флору і фауну, забруднює викидами річку, чим сприяє поширенню онкологічних захворювань.

У кожній країні існує визначена політика влади щодо дотримання економічної рівноваги, недопущення негативних екстерналій, пов'язаних із шкідливими викидами. У деяких містах України, наприклад, складається перелік екологічно небезпечних підприємств, що можуть бути реструктуризовані чи цілком ліквідовані.

Необхідно зазначити, що державне втручання в економіку не лише здатне врегулювати ситуацію із зовнішніми впливами, а й створювати ці впливи. Візьмемо для прикладу вплив державної підтримки певного сектору економіки на інші сектори економіки. Результатом цієї підтримки є: а) зростання інших секторів, якщо їхня продукція починає активно споживатися сектором, що дістав державну підтримку; б) дефіцит державних централізованих ресурсів, який відчувають інші сектори економіки в результаті державної підтримки окремого сектору.


Висновки

Одним із способів урегулювання проблеми екстерналій є інвестиції суспільних коштів у створення й функціонування ринків зовнішніх ефектів. Насамперед ці ринки можуть виникати на основі взаємовідносин держави й інших економічних суб'єктів. Варто зауважити, що одержання одноразової компенсації за створення позитивного зовнішнього ефекту чи відмову від створення негативного ефекту ще не означає появи відповідного ринку екстерналій. Хоча такі епізодичні компенсації можуть створити основу для виникнення ринку зовнішніх ефектів. Ось приклади таких компенсацій:

— держава може інвестувати кошти в "купівлю" позитивного зовнішнього ефекту. Скажімо, державний орган видає підприємцю винагороду за створення останнім нових робочих місць у праценадлишковому населеному пункті, виплачує родині значну суму грошей після народження дитини. Або ж державний інститут інвестує кошти в "купівлю" права впливати на відмову економічного суб'єкта від створення негативного зовнішнього ефекту. Наприклад, американська організація "Прожект Превеншен" виплачувала грошову компенсацію в 200 дол. наркоманам і алкоголікам, що зробили стерилізацію.


Вступ

Основні функції державного регулювання економіки:

• цільова - полягає у визначенні цілей, пріоритетів і основних напрямів розвитку національної економіки;

• стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність господарюючих суб'єктів (їх інтереси) і стимулювати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямку;

• нормативна (регламентуюча) - держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб'єктів економіки, визначає правовий простір;

• коригуюча - зводиться до коригування розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства;

• соціальна - передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин (наприклад, між роботодавцями та робітниками), перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо;

• безпосереднє управління неринковим сектором економіки - це регулювання державного сектору економіки, створення суспільних товарів і благ;

• контролююча - означає державний нагляд і контроль за використанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних стандартів тощо.


3. Держава як суб’єкт макроекономічного регулювання

Реформи, що здійснюються в країні, покликані змінити характер участі держави в господарській діяльності, зменшити частку державної власності, створити економічні умови для забезпечення високої ділової активності. Будь-яка масштабна акція потребує скрупульозної підготовки та виваженості.

До мети державного регулювання в Україні можна віднести: створення макро- та мікроекономічних умов для забезпечення повноцінного функціонування ринкових регуляторів, ефективної діяльності суб'єктів господарювання, становлення конкурентоспроможного національного виробництва, збалансованого і стабільного економічного розвитку; формування гідних умов життя і праці громадян країни, задоволення їх потреб, реалізацію соціальних цілей суспільства.

До основних цілей державного регулювання можна віднести:

• раціональне використання економічних ресурсів;

• досягнення макроекономічної ефективності, що означає:

- забезпечення зростання продуктивності праці у суспільному виробництві та основі його технічного і технологічного оновлення, вдосконалення організації й управління;

- збалансований, пропорційний розвиток економіки;

- повне та оперативне задоволення соціально-економічних потреб суспільства;

• забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних товарів на світовому ринку;

• реалізація соціальних цілей розвитку суспільств, що передбачає забезпечення:

- соціальної справедливості;

- ефективної зайнятості;

- екологічної рівноваги;

• задоволення соціально-культурних, духовних потреб населення.

Орієнтирами, яких дотримується держава у процесі регулювання економіки, є показники, що характеризують рівень економічного розвитку та якість життя: тривалість життя людини, дохід (ВНП) на душу населення, рівень зайнятості, ступінь реалізації прав людини, стан навколишнього середовища.

Отже, конкретніше державне регулювання можна визначити як вплив держави на відтворювальні процеси в економіці відповідними засобами з метою орієнтування суб'єктів господарювання і окремих громадян на досягнення цілей і пріоритетів державної політики суспільного розвитку.

Державне регулювання - це майже всі функції держави, пов'язані з економічною та економіко-соціальною діяльністю і покликані забезпечити умови функціонування ринкової економічної системи.

Державне регулювання охоплює всі напрямки суспільного виробництва. Однак першочергова увага приділяється регулюванню відносин власності та підприємництва, інвестицій і структурної перебудови галузей матеріального виробництва, соціального розвитку й ринку праці, фінансового ринку та грошового обігу, територіальних пропорцій і регіональних ринків, природокористування, зовнішньоекономічної діяльності. Ці питання становлять основний зміст державного регулювання економіки з огляду на наявні особливості проблеми, зокрема структурні перетворення, технологічні оновлення, подолання кризових явищ.

Процес опосередкування державою економічного життя - це процес державного регулювання економіки. Поступово він стає рушієм економічного розвитку. Необхідність державного регулювання ринкової економіки випливає з об'єктивно властивих державі економічних функцій. В умовах існування різних форм власності роль державного регулювання полягає, з одного боку, в забезпеченні юридичного механізму їх реалізації, а з іншого - в спрямованому впливі на ринкові параметри, що забезпечують організацію функціонування економічної системи як цілого.

У країнах з розвиненою ринковою економікою наміри запровадження прямого державного контролю втілюють у життя, коли ймовірним стає руйнування конкуренції. І тут держава намагається врахувати як інтереси окремих груп економічних суб'єктів, так і загальновизнані потреби суспільства у підтриманні регульованого конкурентного порядку в країні. Державне регулювання потрібне за таких умов:

1) у разі природної монополії, коли вихідною є теза про обмеженість ресурсів у галузі;

2) за ринкової монополії, коли йдеться про "неконкурентне ринкове витіснення", тобто продавці через дискримінацію цін або агресивне зниження намагаються витіснити з ринку конкурентів з метою встановлення панівного ринкового становища;

3) коли спостерігається побічна дія, тобто коли у процесі виробництва або споживання товарів з'являються недоліки у ціновій системі. Побічний ефект може бути і негативним (соціальні витрати перевищують особисті, а особиста вигода перевищує суспільну), і позитивним (соціальна вигода перевищує особисту).

Отже, державне ринково-організаційне регулювання є політикою, що вивчає правові обмеження для підприємств усіх сфер економіки, політикою, яка через застосування державою спеціальних заходів впливає на поточні ринкові події. Серед державних заходів виокремлюють такі цінові обмеження:

• обмеження прибутку, витрат;

• установлення стандартів якості та кондиції;

• розширення публічних і тарифних зобов'язань;

• визначення виробничих обов'язків, обов'язків транспортування та постачання транспортних підприємств.

Параметри впливу держави на ринкові події класифікуються за трьома групами:

1) регулювання процесу входження в ринок;

2) регулювання ринкового ціноутворення;

3) регулювання ринкових обсягів виробництва.

Державне регулювання економіки - це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки і всього суспільства.

Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає:

• правове забезпечення ринкової діяльності;

• створення ринкової та виробничої інфраструктури;

• підтримання конкурентного середовища.

Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати (врівноважувати) недоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом:

• проведення антимонопольних та екологічних заходів;

• організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення;

• боротьби з безробіттям тощо.

Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.

Особливості державного макроекономічного регулювання полягають, з одного боку, в некомерційних цілях, соціальній орієнтації, іноді в директивному (обов'язковому) характері, підтримці приватних підприємств, безпосередньому стимулюванні їх розвитку, а з іншого - в орієнтації на закони й принципи ринку, використанні його атрибутів, форм і методів саморегулювання виробництва і товарообігу продукції. Важливого значення тут набуває раціональне поєднання ринкових і державних методів регулювання, оптимальне співвідношення між ними.

На відміну від макрорегулювання, мікрорегулювання охоплює методи безпосереднього впливу на господарську діяльність державних і недержавних підприємств за рахунок зміни загальноринкових умов їх діяльності, створених державою.

Державне макроекономічне регулювання відбувається на рівні галузей та сфер економіки і передбачає заходи загальноекономічної дії. Оскільки регулювання - це процес, який пов'язує об'єкт, регулятор і орієнтири руху, то державне макроекономічне регулюванням пов'язує у справжньому русі макроекономіку (об'єкт), механізм регуляції (регулятор), сукупність завдань і засобів їх вирішення (цілі).

Тут важливо зважати на те, що регулювання відображає і втілює структуру регульованого об'єкта, а тому його треба відрізняти від управління (вироблення та реалізація рішень), планування (постановка цілей, шляхів, способів і засобів їх досягнення), економічного програмування (підготовка й реалізація програм економічного розвитку) та економічного прогнозування (прогнози макроекономічних показників на коротко-, середньо- та довгострокову перспективу), хоча плани, програми, прогнози водночас є інструментами державного регулювання.

Система макроекономічного регулювання виникла в результаті взаємозумовленого розвитку макроекономіки, законодавчих і особливо економічних форм державного регулювання. Вона функціонувала, однак економісти не поспішали ставити державне регулювання в "ранг" системи.

Є ще одна істотна обставина державного втручання в економіку. Воно може бути як ефективним за умов зваженості, так і деструктивним у протилежному випадку. Тому проблема співвідношення між державним регулюванням економіки та ринковим саморегулюванням залишається актуальною в теоретичному й практичному аспектах.

Вирішення даної проблеми значною мірою залежить від правильного розуміння сутності державного регулювання економіки, тобто цілеспрямованої діяльності держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для найефективнішого функціонування ринкового механізму.

Спираючись на ринковий механізм, держава разом з тим використовує й неринкові інструменти, зокрема: державні закупки, податки, трансферти, грошову емісію, без яких не можуть вирішуватися важливі питання соціально-економічного розвитку країни.

В умовах розвинутих ринкових відносин ринковий механізм виступає бар'єром для втручання держави в економіку, а держава має усувати перешкоди на шляху функціонування ринку, створювані монополіями та владними структурами.

Винятком з правила невтручання держави в ринковий механізм є перехідна економіка в період зміни економічних відносин, коли адміністративно-командні відносини вже не діють, а ринкові знаходяться в процесі формування.

Головні елементи державного регулювання економіки описують терміни: суб'єкт, об'єкт, методи, принципи та функції.

Суб'єкти - це носії, виразники та виконавці господарських інтересів, на-самперед соціальних груп, що відрізняються одна від одної за такими озна-ками: майном, доходами, видами діяльності, професіями, галузевими та регіональними інтересами. Це наймані робітники та власники підприємств, фермери та земельні власники, управлінці та акціонери, інвестори та ін. У кожної з цих груп є свої інтереси, зумовлені їхнім соціально-економічним становищем, а також належністю до того чи іншого регіону, виду діяльності.

Виразником господарських інтересів у ринковій економіці є об'єднання, асоціації, профспілки, спілки підприємців і фермерів тощо. Виразниками соціально-економічних, політичних, культурних, екологічних, регіональних інтересів є також політичні партії. Наймогутніші виразники господарських інтересів - це спілки підприємців та профспілки. Вони реалізують власні концепції соціально-економічної політики, намагаючись максимально вплинути на державну економічну політику.

Виконавцями господарських інтересів є органи державної та місцевої влади, а також Національний банк.

Об'єкти державного регулювання економіки - це сфери, галузі еконо-міки, регіони, а також ситуації, явища та умови соціально-економічного життя країни, де виникли або можуть виникнути труднощі, які не вирішуються автоматично, або ті, що вирішаться у віддаленому майбутньому, тоді як їхнє вирішення нагальне для нормального функціонування економіки та підтримання соціальної стабільності.

Об'єктами державного регулювання економіки прийнято вважати:

• економічний (інвестиційний) цикл;

• секторну, галузеву та регіональну структури господарства;

• умови нагромадження інвестиційного капіталу;

• зайнятість населення;

• грошовий обіг;

• платіжний баланс;

• ціни та умови конкуренції;

• підготовку та перепідготовку кадрів;

• довкілля;

• зовнішньоекономічні зв'язки.

Перелічені об'єкти мають абсолютно різний характер. Вони охоплюють макроекономічні процеси: господарський цикл, нагромадження капіталу в масштабах країни, окремі галузі, територіальні комплекси і навіть стосунки між суб'єктами.

Сутність державної антициклічної політики або регулювання господарської кон'юнктури полягає в тому, щоб під час спадів та депресії стимулювати попит на товари та послуги, капіталовкладення та зайнятість. Для цього приватному капіталу необхідні додаткові фінансові пільги, збільшені державні інвестиції, що дає змогу зменшити глибину та тривалість імовірного спаду виробництва, збільшити можливість інвестицій та зростання зайнятості.

Державне регулювання економіки у сфері галузевої та територіальної структури забезпечують за допомогою фінансових стимулів та державних капіталовкладень, які гарантують привілейовані умови для розвитку окремих галузей та регіонів. В одних випадках підтримку надають галузям та територіальним одиницям, що перебувають у стані затяжної кризи; в інших - - заохочують розвиток нових галузей та видів промисловості - носіїв науко-во-технічного прогресу, що зумовлюють прогресивні структурні зміни всередині галузі, міжгалузями та в усьому національному виробництві, підвищення його ефективності та конкурентоспроможності.

Найважливішим об'єктом державного регулювання економіки є нагромадження капіталу. Тому державна економічна політика заохочення нагромадження відповідає економічним інтересам суб'єктів господарства. Одночасно державне регулювання нагромадження опосередковано слугує й іншим об'єктам державного регулювання економіки. Створюючи додаткові стимули та можливості в різний час усім інвесторам або окремим групам за галузями та територіями, органи регулювання впливають на економічний цикл, структуру виробництва та зайнятість населення.

Регулювання зайнятості - це підтримка нормального з погляду ринкової економіки співвідношення між попитом та пропозицією робочої сили. Це співвідношення повинно задовольняти потребу економіки у кваліфікованих працівниках, заробітна плата яких повинна бути мотивацією праці.

Постійним об'єктом уваги державних органів регулювання є забезпечення стабільності національної валюти та грошового обігу, подолання інфляції, що становить серйозну небезпеку для економіки. Регулювання грошового обігу опосередковано впливає також на нагромадження, ціни, соціальні відносини.

Стан платіжного балансу є об'єктивним показником нормальної економіки. У всіх країнах з ринковим господарством держава постійно виконує оперативне та стратегічне регулювання платіжного балансу шляхом впливу на експорт та імпорт, рух капіталу, підвищення та зниження курсів національних валют, торговельно-договірну політику та участь у міжнародній економічній інтеграції.

Одним з головних об'єктів регулювання є ціна, динаміка та структура цін відображає стан економіки. Водночас самі ціни значно впливають на структуру господарства, умови капіталовкладення, стійкість національної валюти, соціальну стабільність.

У цілому ж головною метою державного регулювання економіки є забезпечення економічної та соціальної стабільності та зміцнення економічної безпеки держави. З цього випливають конкретні завдання, без виконання яких головної мети досягти не можна. Ці конкретні цілі нерозривно пов'язані з об'єктами державного регулювання економіки. Сюди належить також удосконалення галузевої та регіональної структури господарства, поліпшення стану довкілля.

Названі цілі, хоч і неоднакові за значенням та масштабами, однак перебувають у тісному взаємозв'язку. Частіше за все одну мету не можна поставити та досягти незалежно від інших.

Під методами державного регулювання економіки потрібно розуміти способи впливу держави через законодавчі і виконавчі органи на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до національної економічної політики.

До головних форм державного регулювання відносять: планування, програмування та прогнозування.

Для регулювання економіки використовують такі методи як економічне, правове та адміністративне регулювання.

Економічне регулювання пов'язане зі створенням державою фінансових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарювання й зумовлювати їх поведінку.

Економічне регулювання поділяють на пряме та непряме.

Прямі методи економічного регулювання - методи, за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси.

До прямих методів відносять:

• держконтракти;

• держзамовлення;

• субсидії;

• дотації, прямі витрати уряду тощо.

Непрямі методи державного регулювання - сукупність опосередкованих засобів державного впливу на діяльність суб'єктів економіки. До прямих методів відносять:

• антициклічну політику;

• інвестиційну політику;

• антиінфляційну політику тощо.

До інструментів економічних методів відносять:

• ставки податків;

• облікова ставка;

• митні тарифи;

• норми амортизації.

Правове регулювання здійснюється внаслідок прийняття та вдосконалення правової бази (відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них тощо).

Адміністративне регулювання базується на використанні сили державної влади. Це заходи (засоби) заборони (заборона будівництва на певних територіях тощо), дозволу (дозвіл державним підприємствам галузей промисловості займатися туристичним бізнесом) або примусу (примусове закриття четвертого блоку Чорнобильської АЕС).

До інструментів адміністративного регулювання відносяться:

• укази, директиви, розпорядження;

• ліцензування, квотування;

• встановлення фіксованих цін, валютних курсів;

• встановлення економічних, харчових, фармацевтичних, соціальних, екологічних стандартів і нормативів;

• контроль за дотриманням законів і правил;

• санкції за порушення.

Застосування адміністративних методів необхідне і навіть ефективне у таких сферах:

• прямий контроль держави над монопольними ринками;

• охорона навколишнього середовища і здоров'я людей;

• соціальний захист населення, визначення і гарантування мінімально допустимих життєвих параметрів - встановлення соціальних стандартів (гарантований прожитковий мінімум, регламентація умов праці тощо);

• захист національних інтересів у світогосподарських зв'язках (ліцензування експорту, державний контроль за імпортом капіталу, робочої сили, товарів тощо);

• реалізація державних програм і планів.

Діяльність підприємств з державною формою власності регулюють, в основному, адміністративними методами впливу, а діяльність підприємств з недержавною формою власності в перехідний період - головно економічними (через фіскальну політику та грошово-кредитну політику Центрального банку). Проте в другому випадку можна використовувати й елементи адміністративного управління.

За допомогою економічних методів держава може впливати на співвідношення попиту та пропозиції на фінансових ринках.

Дерегулювання економіки не означає послаблення державного регулювання економіки на макрорівні. Навпаки, це дасть змогу прискорити проекти приватизації, легалізувати "тіньову" економіку і таким чином посилити державне регулювання.

До основних принципів державного регулювання економіки слід віднести:

• наукову обґрунтованість - врахування вимог об'єктивних економічних законів, реалій економічного, політичного і соціального життя суспільства, національних особливостей;

• погодження інтересів - державне регулювання економіки має бути механізмом погодження інтересів різних суб'єктів економіки: загальнодержавних, регіональних, групових (підприємців, робітників, споживачів, виробників);

• системність, зумовлену функціонуванням національної економіки як великої складної системи, що включає різні рівні й елементи. Тому державне регулювання економіки, охоплюючи різні об'єкти, має виходити із системних засад у вирішенні економічних, соціальних, зовнішньоекономічних, науково-технічних, культурних, екологічних та інших проблем;

• цілеспрямованість - державне регулювання має спрямовуватися на досягнення конкретних цілей;

• пріоритетність - виділення основних соціально-економічних проблем розвитку країни, на вирішенні яких державі належить зосередити свої зусилля (через обмеженість наявних державних ресурсів - фінансових, матеріальних, трудових, інформаційних тощо);

• комплексність - необхідність використання державою всього арсеналу засобів та інструментів, що є в її розпорядженні (правових, економічних, адміністративних тощо);

• адаптацію - державне регулювання має ґрунтуватися на безперервному аналізі результатів оперативної оцінки і коригуванні впливу держави на соціально-економічні процеси залежно від внутрішніх чи зовнішніх умов розвитку країни;

• мінімальну достатність:

- держава повинна виконувати тільки ті функції, які не може забезпечити ринок;

- функції державного управління мають розподілятися певним чином; на вищих його рівнях належить вирішувати ті проблеми, які не можуть бути з'ясовані на нижчих;

• ефективність:

- організаційно-правове забезпечення державного регулювання економіки - управління економікою повинні здійснювати спеціальні органи державної влади й управління з чітко визначеними правами, компетенцією та обов'язками;

- економічно-організаційне забезпечення державного регулювання економіки - держава повинна використовувати важелі (форми, методи, інструменти), адекватні цілям і ситуації, що склалася;

- порівнянність витрат (на утримання державного управлінського апарату) та результатів державного втручання в економіку.


Висновки

Таким чином, державне регулювання економіки - це сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб'єктів господарювання і ринкову кон'юнктуру з метою створення нормальних умов для функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства.

Державне втручання в економіку має бути обмеженим - надмірна активність держави може породжувати негативні тенденції і наслідки. Державне регулювання економіки повинне враховувати рівень розвитку народного господарства країни і національну специфіку.

Важливою передумовою, яка визначає ефективність державного регулювання економіки, є врахування державою специфічних умов конкретної країни, зокрема, структури економіки, частки державного сектора в змішаній економіці, технічного рівня виробництва, місця національної економіки у світовому розподілі праці, природні, демографічні, національні й політичні умови тощо.

Слід також акцентувати увагу на трансформації функцій самої держави: з командно-розподільчих в умовах планової економіки вони повинні перетворитися у партнерські зв'язки.

Список використаної літератури

1. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. - К.: Знання , 2006. - 481 с.

2. Дратвер Б. Основи економічної теорії: (Матеріали для вивчення курсу): Навчальний посібник на допомогу студентам-заочникам/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. - 87 с.

3. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. - К.: Атіка, 2001. - 343с.

4. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . - 5-те вид. виправлене. - К.: Знання-Прес, 2004. – 614 с.

5. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. - К.: Алерта, 2005. - 510 с.

6. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. - К.: Каравела, 2007. - 447 с.

7. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. - 3-є вид. перероб. і доп.. - Вінниця: Тезис, 2003. - 340 с.

8. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . - К.: МАУП, 2005. – 323 с.

загрузка...
Top