Адміністративна школа управління Макса Вебера

Вступ.

1. Макс Вебер як учений-енциклопедист і його внесок у соціологію.

2. Сутність адміністративної школи управління.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Соціолог Макс Вебер (1864—1920) - громадський і політичний діяч поділяв погляди деяких психологів. Визначаючи сутність соціального явища, він виходив з індивідуальної свідомості. М. Вебер стверджував, що не всяка поведінка є соціальною, а лише та, що має внутрішнє значення для суб'єкта і орієнтована на поведінку інших індивідів. Головним завданням соціології, на думку М. Вебера, а розуміння значення мотивів, що призводять до певних дій.

Він уважав, що соціологія повинна досліджувати мотиви вчинків людей і значення, які вони надають власній поведінці її діям іншого. М. Вебер вирізняв традиційні, емоційні, ціннісно-раціональні та інструментальні соціальні дії і вважав, що найбільш чистим емпіричним взірцем ціннісно-раціональної дії є економічна поведінка людини.

Як член німецької «спілки соціальної політики» він залучався до емпіричних соціологічних досліджень. За участю М. Вебера розроблявся інструментарій для анкетування найманих робітників прусських латифундій з метою вивчення мотивації їх трудової діяльності. Водночас учений ґрунтовно займався питаннями соціологічної теорії. Він вивчав соціологію праці, промислову працю, соціологію бюрократії та організації, поділ і спеціалізацію праці, мотивацію та економічну поведінку.

М. Вебером була підхоплена ідея Е. Дюркгейма про поділ праці як мирний спосіб вирішення проблем, а економічні дії — як мирний спосіб досягнення матеріальних переваг.


1. Макс Вебер як учений-енциклопедист і його внесок у соціологію

Макс Вебер (1864-1920 pp.) - учений-енциклопедист, найбільш знана фігура в історії соціології, економіці, праві, Політології, релігієзнавстві, культурології, етиці. Дослідники творчості М. Вебера називають його "Галілеєм соціально-наукового пізнання" чи "буржуазним Марксом". Масштабність і глибина наукових досліджень ученого ускладнюють ви значення пріоритету тієї галузі знань у науці, в яку він зробив найбільший внесок.

Основні, найбільш знані наукові праці М. Вебера: "До історії торгових спільностей у середні віки", "Римська аграрна історія та її значення для державного та приватного права", "Протестантська етика і дух капіталізму", "Господарство і cyспільство", "Господарська етика світових релігій" та ін.

Макс Вебер вважається засновником "розуміючої соціологи^', що вимагає від дослідника вивчення та пояснення! внутрішніх суб'єктивних мотивів, намірів, прагнень, цілей людей, котрі вступають у соціальну взаємодію. На думку М. Вебера, природні речі повинні бути пояснені, а суспільні процеси - зрозумілі людині. Отже, перш ніж пояснити людську; дію, слід зрозуміти її, вловити таємний сенс, який вкладено; в неї активним суб'єктом, а потім інтерпретувати (пояснити) її.; Завдання "розуміючої соціології", за М. Вебером, - дістати об'єктивні знання про суб'єктивну реальність. "Розуміючу соціологію" пізніше стали називати суб'єктивною, якісною, мікросоціологією чи інтерпретивною соціологією. Соціолог -"якісник" якраз і намагається зрозуміти суб'єктивний сенс дія людей, виявивши мотивацію, суб'єктивні наміри тощо.

У руслі "розуміючої соціології" М. Вебер створює концепцію соціальної дії. Він розрізняє: традиційну дію, засновану на традиції; афективну, що ґрунтується на почуттях; цільову раціональну та цінніснораціональну, які засновані на раціональному розрахунку та є осмисленими. Саме два останніх; типи соціальної дії є суто соціальними й підлягають вивченню. Раціоналізація соціальної дії розглядається вченим як ключова проблема суспільного розвитку.

Макс Вебер є засновником економічної соціології, що починає займати домінантні позиції в соціології вже після смерті вченого. За цією теорією, провідну роль у появі капіталізму відігравали не суто економічні чинники, як вважав його опонент К. Маркс, а й значною мірою культурно-етнічні та релігійні. На думку вченого, протестантизм як релігія є тією ідеологічною основою, з якої пізніше з'являється "дух капіталізму". Автором поняття "дух капіталізму" є німецький економіст В. Зомбарт[8, c. 107-108].

Макс Вебер відмітив і визначив тенденцію до співвідносності господарського статусу людини та п релігійної належності. Учений довів, що виховання людини в колі протестантів, прищеплення їй норм протестантської етики, що мають переважно аскетичний характер, зумовлює у подальшому у такої людини тенденції раціональної поведінки й успіхи в бізнесі. Норми протестантизму вимагають від віруючого пуританської, аскетичної поведінки, відмови від життєвих насолод, які можуть бути здобуті за гроші та стимулює вкладання грошей у виробництво, накопичення їх, що й призведе до багатства однієї людини, а згодом, - і до багатства всього суспільства.

Капіталізм, на думку М. Вебера, може бути і раціонально-продуктивним, й авантюрним, орієнтованим на війну, на політику, пов'язану з можливостями наживи.

Макс Вебер вважається фундатором політичної соціології. Він рішуче виступав проти революційних методів перетворення суспільства та вибудовував еволюційний шлях запровадження раціонально-бюрократичного типу управління. Саме цей учений створив концепцію легітимних типів панування, серед яких він виокремив такі:

• традиційний тип, що заснований на звичаях і традиціях;

• раціонально-легальний тип (або раціонально-правовий), який базується на законах та праві;

• харизматичний тип, заснований на афектах і на вірі.

Ця типологія з часом не втрачає актуальності та широко використовується в сучасних дослідженнях. Цінними є рекомендації М. Вебера для тих, хто йде у велику політику. Мислитель рекомендує обирати на виборах людей, що мають сталий прибуток, володіють власністю, оскільки останні більше придатні до раціоналізації в політиці. Він закликає До формування класу кваліфікованих професіоналів-посадовців, які відрізнялися б високою честю, порядністю, відданістю народу - рисами, котрі б забезпечували ефективність дій державних службовців. М. Вебер приділяє значну увагу аналізові явища партіино-політичної корупції, коли за віддану службу політики роздають усілякі посади та привілеї. Досить по-сучасному, з огляду на реформи в Україні, виглядають рекомендації М. Вебера щодо виховання державної бюрократії та партійних лідерів, а також раціоналізації владних відносин.

Розвиваючи методологічні проблеми науки, М. Вебер залучив у науковий обіг поняття "ідеальний тип" - специфічна мисленна (уявна) конструкція для пізнання саме соціальних явищ у дусі "розуміючої соціології".

На відміну від О. Конта, Г, Спенсера й інших учених, які не провели жодного емпіричного соціологічного дослідження, М. Вебер брав активну участь у шести дослідженнях, що були започатковані урядом Німеччини. Використовуючи методи статистики, спостереження, опитування, він досліджував умови праці, ціннісні орієнтації німецьких селян і промисловців, чинники напруженості між урядом і робітниками-соціалістами, причини еміграції до Прусії польських селян.

Суттєвим є внесок М. Вебера в розробку низки галузевих соціологій: соціології права, соціології релігії, соціології праці, соціології музики тощо[6, c. 157-159].


2. Сутність адміністративної школи управління

Адміністративна школа (класична теорія організації) опрацьовувала підходи до удосконалення управління організацією в цілому. Представники цієї школи (А. Файоль, М. Вебер, Л. Урвік, Ч. Бернард) намагалися вирізнити загальні характеристики та закономірності управління організацією загалом. Метою їх досліджень було визначення універсальних принципів управління, дотримуючись яких організація досягатиме успіху.

Здобутки адміністративної школи:

  • детальне дослідження основних функцій управління;
  • опрацювання принципів побудови структури організації та управління працівниками.

Недоліки адміністративної школи:

  • помилковість пошуків універсальних принципів управління;
  • ігнорування соціальних аспектів управління.

М. Вебер сформулював “концепцію ідеальної бюрократії” ( рис. 1).

Основними елементами методології М. Вебера є:

• концепція «ідеальних типів» — розумових уявних конструкцій, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів (капіталізм, господарство, християнство);

• метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;

• принцип розуміння мотивів поведінки;

• принцип «віднесення до цінностей і свободи від оцінних суджень».

Ціллю адміністративної школи було створення універсальних принципів управління, випливаючи яким, по переконанням творців школи, організація, безсумнівно, досягне успіху.

Вебер Макс (1864–1920) - німецький політичний економіст і соціолог-теоретик. Починаючи з ранніх праць з історії торгового права Вебер став однією з провідних постатей нового покоління політичних економістів Німеччини 1890-х років. У 1898 році особисті негаразди змусили його облишити академічну викладацьку діяльність, що майже не відбилося на його наукових працях, кількість яких була величезною. Їх спільним спрямуванням було зацікавлення відносинами між правовими, політичними і культурними утвореннями, з одного боку, та економічною діяльністю – з іншого. Його інтерес до цих проблем був переважно теоретичним, включаючи і систематизацію основних категорій соціального та політичного життя – водночас й універсальних, і таких, що визначають специфічний характер сучасної західної цивілізації. Вебер також активно включався в політичні дискусії, що точилися в Німеччині за часів кайзера Вільгельма, причому, з точки зору прогресивних націонал-лібералів, часто виступав у них як опонент, що надавало особливого сенсу його зацікавленню різницею між наукою про суспільство і політичною практикою, а також значенням правильних суджень у науці про суспільство. Уже майже на схилку свого життя він почав розглядати свій науковий доробок як «соціологію», тож нині він відомий саме як один із «батьків-засновників» соціології. Проте його доробок є надто різнобічним і не допускає якоїсь однозначної класифікації – чи то віднесення його до певної дисципліни, чи то до окремої наукової школи.

Вебер став відомим у Німеччині, написавши дослідження про вплив капіталістичного укладу на прошарок аграріїв, що жили на схід від Ельби, та про його причетність до постійного домінування юнкерів у політичному житті Німеччини. Проте справжньої популярності він набув тоді, коли написав більш широке дослідження про походження самого капіталізму («Протестантська етика і дух капіталізму», 1904–1905). Наріжним каменем цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, – прагнення, яке з історичного погляду є унікальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці як основного життєвого обов’язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження багатства для інвестування[7, c. 21-23].

Ранні критики вчення Вебера розуміли його не як виключно культурне пояснення капіталізму в тому дусі, що «баптисти Сибіру або кальвіністи Сахари» неминуче мали стати успішними підприємцями. Насправді Вебер був добре обізнаний і з матеріальними передумовами капіталістичного розвитку, і з суспільними інтересами, які вимагали сприяння поширенню нових ідей. Фундаментальним питанням для його вчення є те, чи може використання оплати за працю, що уможливлює необмеженe нагромадження в принципі, зробити їх неминучими і на практиці; чи слід розглядати протестантську етику як таку, що запроваджує необхідну мотивацію до капіталістичного нагромаджування або навіть до його узаконення в ряду основних цінностей, віддаючи перевагу надмірному споживанню нетрудового класу. Зрозуміло, за допомогою досліджень неможливо остаточно вирішити це питання – від того часу найсвіжіші приклади початкової доби капіталізму змінилися кардинально протилежними проявами. Проте теоретичне значення веберівської праці полягає в тому, що вона кинула виклик намаганню редукціоністів розглядати ідеї просто як відображення матеріальних інтересів, а не в їх взаємодії, або досліджувати суспільні зміни безвідносно до мотивації включених у них членів суспільства, хоча наслідки цих змін можуть бути зовсім не такими, до яких вони прагнуть.

Принципи управління — це основні правила, що визначають побудову і функціонування системи управління; найважливіші вимоги, дотримання яких забезпечує ефективність управління. За твердженням Файоля, принципи — це маяк, що допомагає орієнтуватися.

Таким чином, після довгих трансформацій уявлення про управління стало приймати сучасні форми, до управління почали підходити як до цілісного поняття[4, c. 217-219].

Що стосується самої концепції влади та соціологічної моделі суспільства, то у політичній сфері, за Вебером, на основі «раціональності» встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов’язками. На противагу владі «традиції» «раціональний» принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов’язками і звільняли її від тягаря родинних обов’язків чи ведення домашнього господарства. Таким чином, критерій справедливого закону полягає не в сутності його змісту, а в процедурній відповідності його механізму, отже, сам процес законотворення звільняється з-під тягаря традиційних норм. Насамкінець «раціональне» управління перетворилося на постійну діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а не на тій підставі, що вони є особистими васалами політичних покровителів. У всіх цих аспектах «раціоналізація» визначила розширення сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем.

Автори, що писали про наукове управління, в основному присвячували свої дослідження тому, що називається управлінням виробництвом. Вони займалися підвищенням ефективності на рівні нижче управлінського. У відмінності від них, автори, що вважаються творцями школи адміністративного управління, більш відомої як класична школа, мали безпосередній досвід роботи як керівників вищої ланки управління у великому бізнесі.

Вважаючи запропоновані ним принципи універсальними, Файоль, проте, указував, що їхнє застосування повинне носити гнучкий характер і враховувати ситуацію, у якій здійснюється управління. Він відзначав, що система принципів ніколи не може бути довершена, навпроти, вона завжди залишається відкритою для доповнень, змін, перетворень, заснованих на новому досвіді, його аналізі, осмисленні, узагальненні. Тому число принципів управління необмежено.

Відзначимо, що деякі приведені принципи звернені до людського фактора. Файоль показав, що менеджмент, призначений головним чином для інтенсифікації виробничих процесів, заснований на знанні психології і що облік людського фактора в управлінні украй важливий.

Багато принципів управління дотепер мають практичну цінність. Наприклад, японська компанія «Міцусіта електрик» керується наступними сімома принципами управління: об'єктивність, справедливість, згуртованість, благоустрій, скромність, гармонія, оцінка, - які перегукуються з принципами, розробленими Файолем.

Своєрідно витлумачив суть держави німецький вчений М.Вебер, який розробив "політичну соціологію панування". Влада, за Вебером, означає можливість здійснення волі всередині певного соціального відношення, навіть всупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він вважав здатність апарату управління гарантувати "порядок" наданій території шляхом погроз або й застосування психічного й фізичного насильства. "Панування" розглядається в політичній соціології Вебера як особлива форма влади, як основний інститут у системі держави.

Отже, одним із важливих практичних питань концепції влади для Вебера було те, яким чином можна обмежити розростання бюрократії. Ще одним – як поставити бюрократичну адміністрацію під політичний контроль. Це питання стало основним в його теорії демократії змагального лідерства. У політологічній соціології Вебера поряд із «традиційним» і «раціональним» принципами владних повноважень було виведено і третій принцип – «харизматичний». Він указував на владу, яка коренилася в особистості самого лідера і в непереборній силі його звернень, а не в традиції чи в правилах управління окремою сферою. Це була суто новаторська сила суспільного життя, що йшла врозріз з усталеним порядком. А тому вирішальним чинником для встановлення контролю над бюрократичною адміністрацією і запровадження нововведень усупереч її консервативним традиціям було гарантування участі в політичному процесі на основі харизматичного принципу свободи. Вебер вірив, що це можна забезпечити шляхом запровадження масового виборчого права. Він на власні очі побачив, що вибори на основі загального права голосу стали формою плебісциту «за» чи «проти» партійних лідерів і розширювали для людей свободу дії у визначенні політики через тиск на своїх індивідуальних парламентських представників і партійних прибічників. Вебер вірив у те, що масова демократія може бути виправдана не принципом верховенства народу, який він вважав вигадкою, а саме принципом винагороди за якості політичних лідерів та відповідні їх ініціативи[3, c. 112-114].

На підкресленні веберівської концепції демократії як механізму продукування політичного лідерства ґрунтується і його основоположне філософське припущення стосовно того, що політичні принципи чи цінності не можуть бути вкорінені в розумі або в історичному процесі, але є справою суб’єктивного сприйняття й утвердження. Ця постніцшеанська перспектива мала важливі наслідки для різних сфер його думки. Вона спричинилася до створення теорії лібералізму, чільне місце в якій посіла не доктрина природних прав, а інституції і механізми, здатні надавати можливість вираження множині конкуруючих соціальних цінностей і підтримувати їх узгодженість. На методологічному рівні ця перспектива зумовлювала докорінне розходження між чисто суб’єктивною цариною ціннісних суджень і об’єктивними процедурами та висновками емпіричної науки. Для Вебера ідеалом у науці про суспільство була така цінність, як свобода. Однак він визнавав і те, що напрям дослідження або концептуальної розвідки в соціальних науках залежить від його відповідності суспільним цінностям і що останні підлягають історичним змінам. Спірним є питання про те, наскільки цей критерій цінності як відповідності руйнує мету цінності як свободи або наскільки всеохопним є те розмежування, що його Вебер намагався провести між соціальною наукою і політичною практикою.

В усіх дослідженнях, присвячених висвітленню поглядів Вебера, вони протиставляються принципам марксизму. Його праці часто визначають як «буржуазну відповідь» Марксу. Дійсно, принагідно, коли Вебер і справді спростовував марксизм, він зазвичай критикував більш недосконалі версії, поширювані за його часів, тож можна знайти і значні сфери збіжності в працях цих двох мислителів. Вебер був не просто «методологічним індивідуалістом», але, як і Маркс, намагався поєднати в історичній перспективі структуру, культуру і суспільні інтереси; його ідеалістичний метод далеко не в усьому відрізняється від Марксового методу абстрагування і містить те ж само наполягання на історичній специфічності; як і Маркс, у центрі свого бачення суспільства він поставив суспільну владу і класові відносини. Проте визначальною стала основоположна розбіжність в окресленні характерних рис капіталізму та в оцінках їх центральності в соціальній теорії, що демонструє різницю між соціалістичною і ліберальною перспективами. У цьому відбилися і відмінності певного часу та місця. Якщо Марксова модель капіталізму походила з Англії доби розквіту ліберального капіталізму, то веберівська модель бюрократії походила з Німеччини того періоду, коли капіталізм набував усе більш виразних організаційних і монополістичних форм. На прикладі власної наукової траєкторії Вебера – переходу від вивчення самого капіталізму до дослідження основ раціоналізації та бюрократичної організації і від політичної економії до соціології – можна побачити відображення більш загальних змін у зацікавленнях соціології у відповідь на принципові історичні зрушення того періоду.

Надалі багато дослідників займалися вивченням і теоретичним описом принципів управлінської діяльності, однак усі вони були тільки послідовниками Файоля, що розвивали, які доповнювали і конкретизували його навчання[10, c. 131-134].


Висновки

Кожна соціальна дія, на думку М. Вебера, яка орієнтована на економічні обставини, і кожна взаємодія людей в групі, що має економічне значення, передбачає певний спосіб поділу й організації людських послуг в інтересах виробництва. Індивіди, виконуючи різні види праці, об'єднуються задля спільної мети не лише один з одним, а й із матеріальними засобами виробництва, причому роблять це різними способами. Серед людських послуг М. Вебер вирізняє два типи: управлінські і виконавські. Виконавські послуги він пропонує називати «працею». Працю в такому значенні М. Вебер визначає як затрати часу і сил.

М. Вебер досліджував вплив релігійно-етичних установок на характер і форми мотивації економічної діяльності. Його головна робота — «Протестантська етика і дух капіталізму» (1901). М. Вебер вважав, що для людини моральний і матеріальний аскетизм самі по собі є цінністю. Найбільше сприяє розвитку економіки протестантство. Кальвіністське вчення вимагає безперервної праці і не уявляє життя, наповненого задоволеннями. Отриманий прибуток може бути використаний для нових вкладів у підприємство, а така аскетична поведінка сприяє нагромадженню капіталу. Миролюбна торгівля, безперервна праця з веденням скрупульозного бухгалтерського обліку — лише це сумісне з вимогами кальвінізму.

М. Вебер уперше звернув увагу на методологію дослідження, правильне формулювання запитань. Уже в перших наукових працях М. Вебер декларує основні принципи своєї методології, тісний зв'язок емпіричної соціології з історичним підходом і первинність соціокультурних чинників (зокрема релігії) у поясненні економічної й трудової поведінки.


Список використаної літератури

  1. Вебер Макс. Протестантська етика і дух капіталізму. Київ. Основи., 1994.
  2. Вебер Макс. Работы Макса Вебера по социологии, религии й культуре. М., 1991
  3. Дворецька Г. Соціологія праці: Навч. посіб./ Галина Дворецька,; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. - К., 2001. – 242 с.
  4. Лукашевич М. Соціологія: Загальний курс: Підручник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,. - 2-е вид.. - К.: Каравела, 2006. - 407 с.
  5. Макаренко В.П. Вера, власть й бюрократия: критика социологии Макса Вебера. М., 1988.
  6. Огаренко В. Соціологія праці: Навчальний посібник/ Віктор Огаренко, Жанна Малахова,; Гуманітарний університет " Запорізький інститут державного та муніципального управління ". - Запоріжжя: ГУ "ЗІДМУ", 2001. - 303 с.
  7. Ожиганов З.Н. Политическая теория Макса Вебера. М., 1986.
  8. Пшеничнюк О. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів/ Олена Пшеничнюк, Олена Романовська,; . - 2-е вид., доп. та переробл.. - К.: Вид. Паливода А. В., 2005. - 169 с.
  9. Соціологія : підручник / Ред. Віктор Городяненко,. - 3-те вид., перероб. і доп. - К. : Академія, 2006. - 542 с.
  10. Соціологія : Підручник/ За ред. Володимира Пічі,. - 3-тє вид., стереотип.. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 277 с.

загрузка...
Top