Світова економічна криза 1929-1933 років. Шляхи виходу з неї

Вступ.

1. Причини, риси та характер найбільшої світової кризи.

2. “Новий курс” Ф. Рузвельта.

3. Подолання наслідків економічної кризи в країнах Західної Європи

Висновок.

Список використаної літератури.

Вступ

Економічна криза 1929—1933 рр. виявилася світовою. Вона порушила всі міжнародні економічні зв'язки, призвівши до масового скорочення промислового виробництва, інших галузей економіки майже всіх держав. Почалася вона в США восени 1929 р., далі в Латинській Америці, Західній Європі, інших країнах Азії та Африки.

Першою ознакою економічної кризи прийнято вважати різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 р. Якщо до 1 жовтня їх вартість становила майже 90 млрд. дол., то в березні 1933 р. — лише 19 млрд. дол., знизившись у 5 разів. Криза охопила насамперед важку індустрію. Випуск автомобілів, виплавляння чавуну і сталі скоротилися на 80%. Все промислове виробництво, національний доход, роздрібна торгівля знизилися вдвічі, імпорт і експорт — па 75%. За роки Великої депресії збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Внаслідок цього мільйони громадян, втративши своє майно, робочі місця, залишились без збережень, стали безробітними, жебраками. Таких у 1933 р. налічувалося понад 17 млн. Промисловість США була відкинута назад на 17 років до рівня 1911 р.

Що стосується зовнішньої сторони депресії, то вона виявилася у перевиробництві товарів. Щоб стримати падіння ціп, скоротити запаси товарів по всій країні, було вжито заходи щодо фізичного знищення їх. Спалювали пшеницю, каву, бавовну, молоко виливали в річки. Внутрішня причина кризи — відсутність будь-якого контролю державою за промисловим і сільськогосподарським виробництвом.

1. Причини, риси та характер найбільшої світової кризи

Основні причини світової кризи:

- За роки Першої Світової Війни господарство США розвивалося так, що капітали вкладалися у галузі важкої промисловості, де вироблялися зброя та набої. Ці галузі й після війни мали найбільші прибутки, але інші в цей самий час зазнавали збитків.

- Стихійне зростання обсягів виробництва у 20-их рр. значно перевищило зростання прибутків більшості американців. З цієї причини товари не розкуповувалися й осідали на складах виробників.

- Непомірно великі пільги монополіям призвели до того, що вони диктували ціни на сировину і на готову продукцію. При цьому не зважалося на ситуацію на ринку, а враховувалися лише інтереси монополій.

- Союзники, а також переможена Німеччина, заборгували США значні суми й не могли їх виплатити.

- Надання дешевих кредитів, які були доступні "середньому" американцю, призвело до величезних спекуляцій ними й надмірного захоплення американцями покупками. В населення ж не було коштів, щоби розплачуватись за них.

- У відповідь на прийняті в США закони, спрямовані на захист американського виробника, європейські країни також закрили свої ринки для американських товарів і послуг. До того ж Європа не мала чим розраховуватись за американський імпорт.

Першою ознакою економічної кризи прийнято вважати різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 p. Якщо до 1 жовтня їх вартість становила майже 90 млрд дол., то в березні 1933 p. — лише 19 млрд дол., знизившись у 5 разів. Криза охопила насамперед важку індустрію. Випуск автомобілів, виплавляння чавуну і сталі скоротилися на 80 %. Все промислове виробництво, національний доход, роздрібна торгівля знизилися вдвічі, імпорт і експорт — на 75%. За роки Великої депресії збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків.

Внаслідок цього мільйони громадян, втративши своє майно, робочі місця, залишились без збережень, стали безробітними, жебраками. Таких у 1933 p. налічувалося понад 17 млн. Промисловість США була відкинута назад на 17 років до рівня 1911 p.

Що стосується зовнішньої сторони депресії, то вона виявилася у перевиробництві товарів. Щоб стримати падіння цін, скоротити запаси товарів по всій країні, було вжито заходи щодо фізичного знищення їх. Спалювали пшеницю, каву, бавовну, молоко виливали в річки. Внутрішня причина кризи — відсутність будь-якого контролю державою за промисловим і сільськогосподарським виробництвом.

Сільське господарство США в 1929—1933 pp. зазнало тяжких втрат. Близько 1 млн фермерів збанкрутували. З того часу вони ставали орендарями на чужій землі або поповнювали ряди міських промислових робітників. Катастрофа в аграрному секторі США полягала в тому, що ціни на пшеницю, кукурудзу, бавовну знизилися більше ніж в 3 рази.

Економічна криза в США поглиблювалася й невпевненими діями уряду. Президент Г. К. Гувер, його адміністрація, керуючись старими догмами, вперто відмовлялися від будь-якого втручання в справи економіки, приватного бізнесу. Натомість в країні було введено "сухий" закон, який нібито мав підвищувати купівельну спроможність американців, а отже, пом'якшити дію великої депресії. Цей захід мав протилежний наслідок — в США випивали за рік удвічі більше спиртних напоїв, ніж до прийняття "сухого" закону. Гувер виявився рішучим противником введення державної допомоги безробітним. Свої міркування він обґрунтовував тим, що такий крок принизить "стійкість американського характеру". Лише в 1931 p. почали застосовувати в США невпевнені спроби державного регулювання промисловістю, банками, транспортом, торговими підприємствами, рятуючи їх від банкрутства. Невмілі дії адміністрації Гувера спровокували соціальний вибух — масові страйки, "голодні" походи безробітних на Вашингтон[4, c.194-196].

2. “Новий курс” Ф. Рузвельта

Соціальне та економічне становище країни стало критичним. Правлячі кола США нарешті зрозуміли, що потрібна термінова ефективна антикризова програма, її здійснив новообраний у 1932 p. президент Ф. Д. Рузвельт. Вже в ході виборчої кампанії він пообіцяв вивести США з економічної кризи. Його "новий курс" на оздоровлення країни був підтриманий всіма верствами населення. У плані Рузвельта основна увага була приділена сфері торгівлі та кредиту. Для того щоб вирішити проблему реалізації товарів, президент постановив скоротити надмірне їх виробництво. Одночасно підвищили ціни на виготовлену промислову і сільськогосподарську продукцію. "Новий курс" передбачав ліквідувати безробіття за рахунок "повної зайнятості працездатного населення". За допомогою позик і державних субсидій були оздоровлені банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства.

Вперше в історії США було прийнято широкомасштабні акції державного контролю над економікою країни, зокрема Закон про відновлення національної промисловості та Закон про регулювання сільського господарства. Відповідно до цих документів на найвищому урядовому рівні відбувалося обов'язкове контролювання галузевих промислових підприємств, які погоджувалися на обмежений випуск своєї продукції. Усі галузі промисловості було поділено на 17 груп. Вони прийняли "кодекс чесної конкуренції", згідно з яким партнери встановлювали розмір виробництва, ціну, ділили між собою ринки збуту, визначали рівень заробітної плати робітникам та службовцям. У сфері сільського господарства "новий курс" був спрямований на припинення процесу розорення дрібних фермерів. Крім того, планувалося підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію, скоротивши виробництво та площі посівів. За тимчасові збитки фермери США одержували від держави відповідну компенсацію. За допомогою цих субсидій вони, закупивши новітні сільськогосподарські машини, на значно менших площах вирощували такі самі врожай зернових, бавовни, як і в докризовий період.

Адміністрація Рузвельта вирішила важливу соціальну програму. Поступово 17 мільйонів безробітних отримали роботу: на будівництві автострад, мостів, інших державних споруд. Була введена мінімальна заробітна плата, безробітним почали видавати регулярну (стабільну) фінансову допомогу. Отже, вперше в мирних умовах держава почала відігравати важливу роль регулятора і координатора господарського життя країни. Все це й допомогло США вже в і 1934 p. подолати наслідки Великої депресії.

Перший етап чинності «нового курсу» тривав з 1933 по 1934 рр. Насамперед проведено реформи у фінансово-кредитній сфері. У березні 1933 р. було закрито всі банки країни, припинено обмін банкнот на золото, яке взагалі вилучалося з обігу.

Ф.Рузвельт здійснив екстрену програму порятунку банківської системи, допомагаючи перспективним банкам. Кредитним установам США, між іншим, заборонялося поєднувати депозитні операції з торгівлею акціями, чим розмежовувався ринок довготермінових і короткотермінових кредитів. Складовою частиною банківської реформи було страхування дрібних і середніх депозитів.

У 1933 р. було прийнято закон про відбудову промисловості (НІРА). Він передбачав запровадження у різних галузях промисловості «кодексів чесної конкуренції», які фіксували ціни на продукти, рівень виробництва, розподіляли ринки збуту, встановлювали розміри заробітної платні тощо. Основне призначення кодексів — підтримка конкурентоздатного виробництва.

У тому ж році розпочав діяти закон про регулювання сільського господарства (ААА), спрямований на підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Документ серед інших заходів передбачав надання грошової компенсації фермерам, які скорочували зернові посіви і поголів'я худоби. Тимчасові труднощі уряд компенсував відповідною фінансовою підтримкою. Здійснювалися заходи з інтенсифікації, механізації сільськогосподарського виробництва.

На другому етапі чинності «нового курсу» (1935-1938 рр.) було прийнято важливі акти соціального характеру. У 1935 р. введено в дію закон про трудові відносини (т. зв. закон Вагнера). У ньому фіксувалося право робітників на об'єднання у профспілки, проведення страйків і підписання колективних угод. Утому ж році вперше в історії США вступив у дію закон про соціальне страхування і допомогу безробітним.

У 1938 р. набув чинності закон про справедливий найм робочої сили, що встановлював мінімум заробітної плати і максимум тривалості робочого дня для деяких категорій робітників. Закон заборонив використання дитячої праці. У тому ж 1938 році було прийнято новий закон про регулювання сільськогосподарського виробництва. Метою державного регулювання у цій сфері тепер стала боротьба за збереження родючості ґрунту. Для цього фермерам виплачувалися премії за скорочення посівних площ, або за введення сівозмін, які щадять землю. Таким чином здійснювався і контроль за рівнем сільськогосподарського виробництва.

“Новий курс” мав дуже важливе значення для Сполучених Штатів. За час правління Ф.Д.Рузвельта, було прийнято багато нових законів та положеннь, які діють і по цей час.

Наприклад: 5 липня 1935 року було прийнято статут про трудові відносини, відомий як закон Вагнера. Цим законом, вперше в історії США, проголошувались профспілкові права та захищались державним органом який мав реальну владу. Основною ціллю цього закону було зменшення класових конфліктів. Але він аж ні як не забороняв робітникам страйкувати. Профспілкові права були спеціально перелічені в ст. 7. В статті 8 перелічувались п’ять видів “несправедливої трудової практики” підприємців. Підприємцям було заборонено втручання у здійснення робітниками прав, перелічених у ст. 7. Для розслідування жалоб профспілок та робітників на підприємців, було створено Національне управління по робітничім відносинам (НУРВ). НУРВ мало право видавати розпорядження які підлягали виконанню, не виконувати ці розпорядження було можливо тільки після визнання їх недійсними окружним апеляціонним судом, та підтвердженням цього рішення Верховним судом США.

Але цим законом не було піднято заробітну платню. І завдяки цьому, на почетку серпня 1935 року профспілки Нью-Йорка, під натиском безробітніх, розпочали серію страйків на громадських работах (ВПА). 9 серпня того-ж року до страйку приєдналось ще декілька десятків тисяч робітників. Страйкові рухи все нарастали та нарастали, під’єднуючи до себе нові й нові міста. Було організовано дуже багато мітінгів, демонстрацій.

І все ж такі вони добилися своєї мети. 19 вересня 1935 року Г.Гопкінс та Х.Джонсон викликали до столиці профспілкових лідерів Нью-Йорка. Після п’ятидневних переговорів, профспілкові лідери повернулись додому з обіцянками влади підняти заробітну платню. В цей же день страйк у Нью-Йорку був закінчений.

Усього у 1936 році було 48 сидячих страйку, із яких 35 було проведено молодими профспілковими організаціями (КВП – комітети виробничих профспілок). Сидячі страйки 1936 року, були важливі тим, що у цьому році тільки розпочинались основні темпи росту КВП у 1937-1938 роках. У 1936 році також почалось гарно спланована масова організаційна компанія по втягненню у спілки робітників головних, високотрестированих галузей промисловості, котра змінила обличчя американських профспілок, підготовила важкий для капіталістів 1937 рік та значно підняла політичну вагу робітничого класу. Це не була кампанія яку придумав Д.Льюис та його помічники, як іноді висловлювались історики буржуазії. Це була класова боротьба мільйонів, це була героїчна праця тисяч прогресивних профспілкових активістів, котра і заклала основи сучасного профспілкового руху.

Одним із серйозних досягнень профспілок хотілося б зазначити закон, котрий був підписаний президентом 30 червня 1936 року “про встановлення мінімальної заробітної платні та максимального робочого дня ”. Таким чином починаючи з 1 жовтня 1936 року любий державний заказ до приватних організацій, з сумою більш ніж 10.000 долл. повинен був бути гарантованим із боку виробника слідуючими положеннями: підприємець повинен був дотримуватись умов праці, передбачені статутом, дотримуватись рівня заробітної платні, визначеного міністром праці, встановити 40 – часовий робочий тиждень, не наймати чоловіків молодше 16 років, та жінок молодше 18 років, не застосовувати працю ув’язнених а також підтримувати нормальні санітарні умови.

Контроль за здійсненням цього закону був закріплений за міністром праці, який мав певні повноваження.

6 вересня 1935 року Ф.Д.Рузвельт об’явив, що реформи закінчились і бізнес має “передишку”. Вже 7-го вересня Білий дім отримав багато телеграм з задоволеннями його заяви. Але зроблений у 1935 році здвиг вліво “Нового курсу” (уступки профспілкам та робітничім рухам) залишив дуже глибокий слід у внутрішніх взаємовідносинах господарюючого класу. Керівництво республіканської партії поставило під сумнів “щирість” цього жесту. Та 5 грудня Національна Асоціація Промисловців (НАП) прийняла “платформу американської промисловості”, основні пункти якої вимагали відмови від втручання Федерального уряду у рішення соціально-економічних питань. Таким чином починався рух промисловців проти реформ “Нового курсу”, та за відродження старих принципів регулювання економічних відносин. Вслід за НАПом 11 грудня 1935 року з різкою критикою політики Ф.Рузвельта виступила Торгова палата. Наприкінці грудня 1935 року, зі своєю програмою для конгресу виступила “Ліга свободи”. А.Сміт (керівник опозиції) на банкеті який відбувався у отелі “Mayflover” у Вашингтоні, заявив що президент продався комуністам. С тих пір цей вираз увійшов у лексікон американців, як фальшивий лозунг проти найнезначнішого лібералізму у політиці урядових кіл. 18 травня 1936 року, Верховний суд відмінив закон Д.Гаффі “про регулювання вугільної промисловості ”. 1 червня 1936 року під приводом “захисту контракту ”при наймі на роботу” був анульований закон штату Нью-Йорк, передбачаючи встановлення мінімальної заробітної платні для жінок. Але не зважаючи на протирузвельтовський рух, посилювалось розуміння того, що посилення ролі держави у фінансово-економічній сфері було вигідно бізнесу у цілому. Оцінюючи банківське законодавство “Нового курсу”, Р.Тагвелл писав, що уряд знайшов найкращу форму об’єднуючу урядове регулювання та приватну ініціативу. Він лише сумував з того приводу, що не усі банкіри розуміли, що “ці заходи були основним чином у їх інтересах”. Але тем не менш жоден із рузвельтовських банківських законів не був відмінений Верховним судом. Але була одна дуже важлива відміна зі збоку Верховного суду, він відмінив закон ААА, але зразу після відміни, дивлячись на критичний стан сільського господарства, був прийнятий інший закон, це був практично той же самий ААА, тільки з другими методами надходження грошей для регулювання сільського господарства.

Але всі ці нападки на рузвельтовські реформи, практично нічого гарного правим силам не принесло.

Спираючись на частку господарюючого класу та широкий фронт лівих сил, Ф.Рузвельт та його люди, змогли подолати опір справа та відстояти законодавство 1935 року. Але далі цього, вони не пішли.

Загострення взаємовідносин внутрі господарюючого класу не змогло не вплинути на положення в обох партіях. Після громадянської війни вагома різниця між цими партіями зникла.

Отже “Новий курс” мав дуже велике значення що до подальшого розвитку соціальної та економічної політики. Насамперед він встановив межу між робітниками та підприємцями. У ході так званої “війни” профспілок та підприємців з’явились чіткі межи повноважень підприємців (заробітна платня, 40 годинний робочій день, експлуатація дітей, та інше), та визначились права робітників, а це на мою думку має дуже велике значення для подальшого розвитку, та для сучасних Сполучених Штатів.

Державне регулювання економіки у США успішно використовувалося і в наступні десятиліття. Воно базувалося на економічній теорії Джона Кейнса ("Загальна теорія зайнятості, процентів і грошей», 1936 р.). За його іменем державне регулювання отримало назву «кейнсіанство».

3. Подолання наслідків економічної кризи в країнах Західної Європи

У Великобританії економічна криза почалася наприкінці 1929 р. Вперше з'явилися труднощі в одержанні кредитів, все важче проходив процес реалізації промислової та сільськогосподарської продукції. Як наслідок — на ринках нагромаджувалися непродані товари, ціна на які різко знизилася. Зупинилися тисячі підприємств, зростало безробіття. Хоч у Великобританії Велика депресія не була такою катастрофічною, як в США чи інших країнах, однак її удар все ж був дуже відчутний. У 1932 р. промислове виробництво скоротилося на 25% порівняно з 1929 р., виплавляння чавуну — на 53%, ціпи па сільськогосподарську продукцію знизилися па 34%. Занепад господарського життя Великобританії тривав до 1933 р.

Англійський уряд вчасно вжив заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків економічної кризи. Він всіляко підтримував процес концентрації виробництва, встановлення галузевих єдиних ціп па товари. Послідовно проводячи курс на об'єднання підприємців, держава намагалася контролювати випуск продукції, її реалізацію за допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв, різного роду гарантій. Вже в 1930 р. в країні діяли монопольні об'єднання у вугільній промисловості, бавовняній (Лондонська бавовняна корпорація). Остання, спираючись па державні субсидії, скупила 139 підприємств. У роки кризи виникли і успішно діяли тільки змішані державно-приватні підприємства, серед них "Англо-голландський нафтовий трест", "Англо-іранська нафтова компанія".

Проводячи оздоровлення економіки, уряд відмовився від неконтрольованої політики заохочення іноземних інвестицій. У вересні 1931 р. ліквідував золотий стандарт фунта стерлінгів. Курс девуальованої національної валюти знизився на 1/3 по відношенню до інших іноземних валют. Цей захід автоматично підвищив конкурентоспроможність англійських товарів як па світових, так і па місцевих ринках. Підвищилося мито на ввезення іноземних товарів па 10, 33 і 100%.

У 1931 р. змінилася зовнішньоекономічна позиція Великобританії у зв'язку з створенням "стерлінгового блоку" 25 держав, до якого входили англійські колонії, домініони (крім Канади), країни Скандинавії, Португалія, Голландія, Бразилія, Аргентина та іи. Саме вони допомогли Великобританії прискорити вихід з економічної кризи. Країни "стерлінгового блоку" зберігали свої золоті резерви в лондонських банках. Вони намагалися ввезти у Великобританію якнайбільше власних (переважно сировинних і харчових) товарів. Водночас там закуповували високоякісну готову машинну продукцію. Оскільки під час кризи ціни на сировину знижувалися значно швидше, ніж па промислові вироби, це полегшило вихід Великобританії з тяжкої економічної кризи.

Британська колоніальна імперія в роки кризи падала метрополії неоціненну допомогу. Однак за цю послугу вона змушена була визнати самостійність домініонів у зовнішній і внутрішній політиці. На початку 30-х років колоніальну систему офіційно почали іменувати Британським співтовариством націй. Ця спільнота в 1932 р. на конференції в Оттаві (Канада) утворила регіональний закритий митний союз. Щоб вивести метрополію з депресії, застосовували пільгові тарифи па експорт англійських товарів в Австралію, Нову Зеландію, Канаду, Південно-Африканський Союз, Індію, Отже, Великобританія усунула затовареність промисловою продукцією, прискоривши стабілізацію національної економіки. Англійський уряд зі свого боку дав змогу безмитне експортувати з країн "Співдружності націй" продукцію добувних галузей та сільського господарства. Завдяки цим заходам і наприкінці 1933 — на початку 1934 р. з економічною кризою у Великобританії було покінчено. Рівень її промислового виробництва сягнув довоєнного рівня. [2, c.324]

У 1929 р. Франція уникнула руйнівної дії світової економічної кризи. Однак наступного 1930 р. країна відчула па собі симптоми великої депресії. Спочатку її стримували значні державні субсидії, що витрачалися на відбудову зруйнованих війною департаментів. Найбільше капіталовкладень пішло на спорудження "лінії Мажіно". Інтенсивні роботи провадилися в 1929 — 1934 рр. на 750 км прикордонної лінії між Францією та Німеччиною. (Відомо, що мільярдні капіталовкладення було викинуто па вітер. Гітлерівські війська, обійшовши залізобетонну фортецю з флангів, захопили ЇЇ без бою.) Безробіття не було таким масовим, як у США, Великобританії чи Німеччині, не перевищувало 1 мли безробітних. У багатьох галузях криза затягнулася до 1936 р. У ці роки випуск промислової продукції знизився на 1/3, сільськогосподарської продукції — вдвічі, збанкрутувало понад 10 тис. підприємств, 100 тис. торгових фірм, чимало великих монополій. Рівень життя народу знизився втроє.

З великими труднощами уряд Франції ліквідував наслідки затяжної Депресії. Йому довелося встановити контроль над Французьким банком, націоналізувати ряд галузей промисловості, в тому числі воєнну. Під тиском "голодних походів" страйкарів, демонстрацій державна адміністрація підвищила заробітну плату робітникам і службовцям, ввела 40-годинний робочий тиждень, двотижневі щорічні відпустки. Велике значення для виходу Франції з економічної кризи мали колонії, де вона могла збувати в обмін на дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію свої нереалізовані промислові товари. Хоча державна адміністрація доклала немало зусиль для подолання економічних труднощів, проте їй не вдалося підняти промисловість до рівня 1929 р. [3, c.109-110]

Для Німеччини, як і для США, економічна криза 1929 — 1933 рр. була катастрофічною. Досягнувши за допомогою плану Дауеса в промисловому виробництві довоєнного рівня, країна знову опинилася в глибокій господарській розрусі. Вже в 1932 р. виробництво скоротилося на 50%. Банкрутами стали понад 30 тис. дрібних виробників. Половина невеликих підприємств не працювала. Лише па 25 % були завантажені автомобільна, машинобудівна, на 20% — будівельна, металургійна галузі. Одночасно криза руйнувала сільське господарство. Розорялися малі та великі ферми, їхні доходи це досягали й 30% від рівня 1929 р. В 1928 —1932 рр. було продано з торгів 560 тис. га селянської землі. У країні налічувалося майже 8 мли безробітних. Назрівав соціальний вибух. Німеччина не мала змоги сплачувати репарації.

План Дауеса у цих умовах виявився неефективним. Стурбовані економічним і політичним становищем Німеччини, уряди США, Великобританії, Франції та інших країн вирішили надати їй допомогу. Під керівництвом американського банкіра Юнга був вироблений новий репараційний план для Німеччини. Його було затверджено па Гаазькій конференції в січні 1930 р. Згідно з "планом Юнга" передбачалось зниження розмірів щорічних репарацій та платежів, скасування всіх форм і видів контролю над економікою і фінансами Німеччини. План дав змогу достроково припинити окупацію Рейнського регіону в 1930 р. Розмір щорічних репараційних платежів з Німеччини зменшувався порівняно з планом Дауеса на 20% і встановлювався на найближчі 37 років у сумі 2 млрд. марок. У 1931 р. Німеччина, підтримана американським президентом Г. К. Гувером, посилаючись на труднощі, пов'язані з великою депресією 1929—1933 рр., відмовилася від сплати воєнних репарацій. З того часу "план Юнга" практично припинив своє існування, а в 1932 р. його було остаточно скасовано на Лозаннській конференції. Господарська розруха тривала. Лише наприкінці 1933 — на початку 1934 р. почалася помітна стабілізація економіки Німеччини. [4, c.198]

Японія в середині 1929 р. опинилася в епіцентрі світової економічної кризи. Найрозвиненіша галузь господарства країни — торгівля — зазнала найтяжчого удару. Експорт товарів скоротився більше ніж у 2 рази. На 50% знизилось виробництво сільськогосподарської, на 32% — промислової продукції. У тяжкому становищі опинились суднобудівна, текстильна, металургійна, машинобудівна галузі. Виробництво шовкових тканин зменшилося в 4 рази. У роки економічної кризи налічувалося до 10 мли безробітних. У середині 30-х років в Японії виплавляли сталі менше, ніж у Бельгії, чавуну дещо більше, ніж у Люксембургу. [6, с.10]

Великобританія, як і США, подолала наслідки економічної кризи. Проте виходила вона з неї дуже повільно. Наприкінці 30-х років у країні напувало значне безробіття. Англійська промисловість залишалася па рівні 1929 р. У багатьох галузях депресію не було ліквідовано, спостерігалися суперечливі тенденції розвитку старих і нових галузей. Так, у вугільній, металургійній, текстильній галузях був застій, а в автомобільній, хімічній, енергетичній, верстатобудівній — прогрес, значний приріст продукції. В 1938 р. у Великобританії виплавляли сталі у 2,1 рази менше, ніж у Німеччині, і в 2,8 рази менше, ніж в США. Виробництво англійської електроенергії становило 56% рівня Німеччини і 20% рівня США.

У Великобританії, щоб уникнути негативних наслідків економічної кризи, посилився процес концентрації виробництва. Великі монополії "Віккерс", «Імперський хімічний трест" поширили свій вплив не лише на вітчизняні та європейські підприємства, а й па всіх континентах земної кулі.

Сільське господарство Великобританії у 30-х роках відставало від промисловості, ніяких ознак прогресу не спостерігалося. Воно перебувало у стані застою і лише па 35 % задовольняло потреби населення в сільськогосподарській продукції. За її імпорт держава розплачувалася золотом або Дефіцитними товарами. Дрібні господарства розорялися, великі змінювали своє становище, застосовуючи найновішу агротехніку, хімічні добрива. Отже, навіть такі високорозвинені ферми суттєво відставали від своїх американських конкурентів. Англійські хлібороби були не самостійними господарями, а лише орендарями. Вони платили лендлордам, власникам землі, ренту, яка становила 20% валового врожаю. Вартість їх продукції була знач¬но вищою, ніж у американських фермерів, які нікому не сплачували ренту, оскільки були незалежними господарями па своїй землі.

Якщо внутрішня торгівля нормалізувалася, то зовнішня переживала певні труднощі. На світовому ринку Великобританія зіткнулася з грізними конкурентами — США, Німеччиною та Японією.

Передбачаючи небезпеку виникнення другої світової війни, Великобританія наприкінці 30-х років налагодила випуск високоякісних бойових літаків, кораблів, артилерії, інших видів зброї та боєприпасів до неї.

Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був схожий па поступ англійської, німецької, американської. Він виявився особливо повільним, затяжним. Застій у головних галузях був тривалішим порівняно з іншими країнами. Збереглося дрібне виробництво, де працювало 40% робітників та службовців. Це були в основному висококваліфіковані фахівці найрізноманітніших професій (парфумери, ювеліри, дегустатори тощо).

У Франції найсильнішим був процес концентрації фінансово-кредит¬них установ. До 1939 р. 6 найбільших банків контролювали 86% усіх капіталів країни. Французькі монополії підтримували взаємовигідні відносини з іноземними корпораціями. Банки охоче вкладали капітали в промисловість. До початку другої світової війни успішно діяли десятки франко-німецьких картелів. Під час першої світової війни та в роки економічної кризи зовнішні економічні зв'язки Франції із зарубіжними країнами були значно послаблені. Проте наприкінці 30-х років становище змінилося. Французький капітал експортували в Центральну і Південно-Східну Європу, значну частину направляли в колонії. З 4,2 млрд. франків іноземних інвестицій 500 мли надійшло у французькі колонії.

Частка Франції у випуску промислової продукції скорочувалася. До першої світової війни вона становила 7%, у 1937 р. знизилась до 4%. Це пов'язано з повільним оновленням обладнання, технічною відсталістю економіки. Наприклад, заміна обладнання в США відбувалася кожні 5—7 років, у Німеччині — 3 — 4, Великобританії — 7 — 8, а у Франції — кожні 25 років.

Похитнулася національна валюта — франк. Його золотий вміст нестримно знижувався. Не останньою причиною такого становища була так звана втеча капіталів з країни. Лише в 1936—1938 рр. з Франції вивезли 100 млрд. франків. Внаслідок цього вдвічі скоротився національний золотий запас Французького банку. Зразу ж знизився курс продажу акцій па біржах, здійснювалась емісія облігацій, інших цінних паперів, скоротилися вклади громадян у банки.

У 30-х роках сільське господарство також не модернізувалося. Хоч обсяг його виробництва порівняно з 1913 р. зріс на 10%, однак цього було замало, щоб забезпечити країну харчовими продуктами. Франція почала ввозити їх з-за кордону.

Німеччина обрала свій шлях розвитку економіки в 30—40-х роках —мілітаристський. 30 січня 1933 р. уряд Німеччини очолив А. Гітлер. Він та його оточення взяли курс па мілітаризацію країни. Такими заходами нацисти обіцяли вивести Німеччину з економічної кризи. У 1936 р. був узаконений чотирирічний план мобілізації економічних ресурсів, масового виробництва озброєння, нагромадження дефіцитних матеріалів. Робилося все можливе для того, щоб за чотири роки армія "була готова до дій". Американо-німецькі заводи з виготовлення синтетичного каучуку і бензину працювали на повну потужність. За кордоном Німеччина закуповувала стратегічну сировину і метали.

Лозунг "гармати замість масла" став наріжним каменем внутрішньої політики фашистської Німеччини. За так зване працевлаштування робітники і службовці мали працювати по 10—14 годин па день, переважно без відпусток. Вони оголошувалися "солдатами праці" па чолі з керівниками (фюрерами), що одержали диктаторські повноваження. За найменший прогул, брак, непослух працівників суворо карали, в тому числі вивозили до концтаборів.

Врахувавши сумний досвід першої світової війни, коли Німеччина вже в 1916 р. голодувала, гітлерівці провели роботу в аграрному секторі. Земля законодавче була закріплена за поміщиками (юнкерами) та заможними селянами (гросбауерами). Найменший наділ дорівнював 7,5 га, найбільший — 125 га. Будь-який перерозподіл землі був суворо заборонений. Ферми за спадковим правом передавалися, як правило, найстаршому синові. На господарство накладалися примусові натуральні повинності щодо поставок певної кількості сільськогосподарської продукції.

Нацистська держава не шкодувала щедрих асигнувань тим галузям, які випускали військову техніку, а також металургійній, гірничодобувній, кам'яновугільній. Ці галузі були основою гітлерівського воєнного арсеналу. Німеччина охоче приймала іноземну фінансову допомогу. Так, у 1940 р. її борги іноземним кредиторам становили 15 млрд. марок. Відбулася повна картелізація промисловості, причому значна частка акцій належала главарям нацистської партії. Некоронованим королем німецького фінансово-промислового комплексу став Геріпг — перший заступник Гітлера.

Підготовлюючи пресловутий "дрангнах остен", завоювання світу, Німеччина в 1939 р. стала ініціатором другої світової війни. Вже в 1938— 1941 рр. вона окупувала майже всю Європу. Господарство континенту, переведене на військові рейки, зумовило тимчасову перевагу нацистів над СРСР і його союзниками. Проте в ході жорстоких боїв німецька армія була вщент розгромлена. Таким чином, фашистська військова економіка зазнала нищівного краху.

Японія, як і Німеччина, виходила з економічної кризи 1929—1933 рр. Шляхом мілітаризації. Після встановлення окупаційної влади в Маньчжурії вона розпочала загарбання китайських територій. У 1937 р. їй вдалося захопити деякі провінції па півночі, а згодом — і в інших частинах Китаю, війна набула затяжного характеру. На неї Японія витрачала понад 80 %_ державного бюджету, що покривався за рахунок емісії паперових грошей.

Щоб випустити десятки тисяч літаків, танків, гармат, суден, інших видів зброї, потрібен був метал. Тільки за 1931 — 1938 рр. його виплавили більше у 10 разів. Зростали потужності інших галузей, що працювали па війну: хімічної — у 2 рази, електротехнічної — у 3, виробництва зброї — у 5 разів. Автомобілебудівна галузь забезпечувала армію вантажівками.

Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів робітників і службовців до становища кріпаків. Профспілки було розігнано, робочий день подовжено до 14— 16 год., заробітну плату зведено до мінімуму. Налагоджене в 30-х роках виробництво високоякісних годинників, радіоприймачів, велосипедів, парасольок, швейних машин також працювало па війну. В обмін на ці конкурентоспроможні товари Японія імпортувала необхідну сировину, стратегічні матеріали, ліцензії.

З великим напруженням працював в умовах війни аграрний сектор. Основна маса землі належала самураям. Лише 30% її перебувало у власності безпосередніх виробників — селян, які мали низький рівень життя. За оренду вони віддавали поміщикам половину врожаю. Проте завдяки надзвичайній працьовитості японських селян країна забезпечувалася, хоч і недостатньо, продуктами харчування.

У 30-х роках посилився вивіз японського капіталу в країни Південно-Східної Азії насамперед у Таїланд, Філіппіни, Індонезію, Британську Малайзію. Його обсяг лише в 1939 — 1941 рр. збільшився вдвічі, досягнувши 4 млрд. Така торгово-фінансова експансія Японії суперечила інтересам СІНА та Великобританії. Між цими країнами та Японією в 1941 р. спалахнула війна, яка закінчилася в 1945 р. повною поразкою японських мілітаристів. [4, c. 205-207]

Висновок

Світова економічна криза порушила економічні зв’язки майже у всіх країнах, але в кожній країні вихід з кризи був свій, спрямований на покращення економічної ситуації.

Вихід з економічної кризи у США тісно пов'язаний з іменем президента Франкліна Делано Рузвельта, який чотири рази обирався американським народом на цей пост. Програма виходу із кризи відома під назвою «новий курс». Фактично це передвиборна програма Ф.Рузвельта. Здійснювався «новий курс» упродовж 1933-1938 рр.

Перший етап чинності «нового курсу» тривав з 1933 по 1934 рр. Насамперед проведено реформи у фінансово-кредитній сфері. У березні 1933 р. було закрито всі банки країни, припинено обмін банкнот на золото, яке взагалі вилучалося з обігу.

Ф.Рузвельт здійснив екстрену програму порятунку банківської системи, допомагаючи перспективним банкам. Кредитним установам США, між іншим, заборонялося поєднувати депозитні операції з торгівлею акціями, чим розмежовувався ринок довготермінових і короткотермінових кредитів. Складовою частиною банківської реформи було страхування дрібних і середніх депозитів.

У 1933 р. було прийнято закон про відбудову промисловості (НІРА). Він передбачав запровадження у різних галузях промисловості «кодексів чесної конкуренції», які фіксували ціни на продукти, рівень виробництва, розподіляли ринки збуту, встановлювали розміри заробітної платні тощо. Основне призначення кодексів — підтримка конкурентноздатного виробництва.

У тому ж році розпочав діяти закон про регулювання сільського господарства (ААА), спрямований на підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Документ серед інших заходів передбачав надання грошової компенсації фермерам, які скорочували зернові посіви і поголів'я худоби. Тимчасові труднощі уряд компенсував відповідною фінансовою підтримкою. Здійснювалися заходи з інтенсифікації, механізації сільськогосподарського виробництва.

У 1935 р. введено в дію закон про трудові відносини (т. зв. закон Вагнера). У ньому фіксувалося право робітників на об'єднання у профспілки, проведення страйків і підписання колективних угод. Утому ж році вперше в історії США вступив у дію закон про соціальне страхування і допомогу безробітним.

Набув чинності закон про справедливий найм робочої сили, що встановлював мінімум заробітної плати і максимум тривалості робочого дня для деяких категорій робітників. Закон заборонив використання дитячої праці.

Англійський уряд своєчасно вжив цілий ряд заходів, спрямованих на подолання кризових явищ і оздоровлення економіки. При сприянні держави здійснювалася концентрація виробництва, встановлювався контроль за випуском продукції, її реалізацією та цінами. Все це робилося з допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв тощо. Під час кризи виникли і діяли змішані державно-приватні підприємства.

Виходу із кризи сприяла зовнішньоекономічна політика держави. У 1931 р. було створено «стерлінговий блок» 25-й держав. Саме вони допомогли Англії подолати економічну кризу. Оздоровленню економіки сприяла також ліквідація у 1931 р. золотого стандарту фунта стерлінга.

Економічна криза в Німеччині призвела до кризи політичної і приходу до влади нацистів на чолі із А. Гітлером. Його уряд вже у перші роки свого правління пішов на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання господарського життя.

На кошти держави було розгорнуто будівництво автострад, що дозволило відразу різко скоротити чисельність безробітних та пожвавило будівельну індустрію.

Із середини 30-их років основна увага була зосереджена на прискореному розвитку військової промисловості. Однак свобода підприємництва була суттєво обмежена. Ринок товарів і послуг, ринок праці були замінені державною регламентацією. Найкращі умови для розвитку отримали виробники металу, палива, хімічних речовин, але не готової продукції, не товарів широкого вжитку. Вийшло так, що не виробники кінцевої продукції, які стоять найближче до споживача, а виробники сировини (вугілля, залізної руди) та напівфабрикатів (чавуну, сталі, коксу і т. ін.) почали визначати стратегію розвитку німецької економіки. Це призвело до занепаду експортних галузей, а зовнішня торгівля жорстко контролювалася. Зменшувалася залежність країни від імпорту.

Доцільно відзначити, що такий комплекс заходів прискорив вихід Німеччини із кризи. Вже у 1935 р. було досягнуто докризового рівня виробництва, а до 1939 р. значно його перевищено. Скоротилося безробіття. Однак в цілому економіка Німеччини потрапила у зачароване коло: пріоритетний розвиток військових галузей гальмував інші, в т. ч. й ті, що працювали на експорт, що, у свою чергу, підривало позиції військових галузей.

Список використаної літератури

  1. Васильев В.С. Франклин Д.Рузвельт и Джон М. Кейнс: экономическая политика в годы "Великой депрессии"/ В.С.Васильев // США. Канада: экономика, политика, культура. -2001. -№ 11. - С. 96-112
  2. Голубович В.И. Экономическая история зарубежных стран. - Минск: Экоперспектива,1998.- с.322-330
  3. Гусморіно П. Основні причини великої депресії/ Пол Гусморіно // Пропозиція. -2002. -№ 2. - С. 108-110
  4. Лановик Б., Матисякевич 3., Матейко Р. Історія держави: Україна і світ: Підручник. – К.: Вікар, 1995 - с. 194-207
  5. Міжнародні економічні відносини: Підручник / За ред. А. Філіпенка. – К.: Наук, думка, 1992. - с. 309-315
  6. Прескотт Э. Некоторые соображения по поводу Великой депрессии // Проблемы теории и практики управления. -2005. -№ 3. - С. 6-11
  7. Экономическая история зарубежных стран: Курс лекций /Под ред. В. Голубовича. – Минск: Экоперспектива, 1998. – 434 c

загрузка...
Top